Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 3 page

Потім я повертаюся і затримуюся біля тієї аудиторії, де світло вмикалося і вимикалося з таким галасом, коли він впирався пле­чима об вимикач, а я стояла навколішках перед ним. Туди тепер не можна ввійти. Але все видно через помальовану шибку в две­рях. Потім я повертаюся на зустріч однокурсників і напиваюсь.

Останнім часом я почуваюсь дуже самотньою. В мене буде ди­тина. Давно вже пора мати дитину. Мені вже 35 років. Крім того, я хочу мати щось своє. Щось, що я любитиму. Бо насправді - по­над усе в житті я хочу когось любити.

Кілька днів тому я вислала e-mail до The Sperm Bank of New York, найкращого банку сперми у США. Вони найтактовніші, роб­лять найкращі генетичні тести і мають найповніші каталоги. Через місяць я лечу на зустріч з їхнім генетиком. У принципі, це лише формальність. Я б хотіла, щоб це була дівчинка. Я надіслала їм свій профіль. Ти не уявляєш собі, скільки донорів має IQ понад 140! А крім того, донор повинен бути з «музично обдаровано­го оточення», мати докторат і походити з Європи. Мені надіслали список прізвищ. Понад 300 донорів. Я вибрала лише з польськи­ми прізвищами.

Я намагаюсь пригадати, які були очі в Елйота. Він мені говорив, що сірі. Я завжди бачила зелені. Коли я вибрала зелені очі й дода­ла докторат з точних наук, залишилося 4 донори. Остаточно вибе­ру одного з них після розмови з генетиком у Нью-Йорку.

Надходить ранок. Сьогодні неділя. ЗО квітня. Це такий особ­ливий день. Я маю на цей день два спеціальні келихи. Але це аж на вечір. Увечері я послухаю «Богему» Пуччіні, запалю сигару, яку привезла собі з Дубліна, і вип'ю найкраще шампанське. В перерві між першим і другим актом.

Я вип'ю і з Твого келиха. Всього найкращого в день Твого наро­дження, Елйоте...

Дженніфер

P.S. Коли в мене народиться донечка, вона буде називатися Лаура Джейн.

ВОНА: Вони доїжджали до Франкфурта-над-Одером. Вона взяла пляшку з мінеральною водою. Подивилась на нього. Його комп'ютер лежав увімкнений на колінах, а він сидів із притисненою до серця правою рукою і вдивлявся у вікно. Вона також часом дивиться відсутнім поглядом, коли над чимось глибоко замислиться. Повіки не закрива­ються, зіниці збільшені й зовсім нерухомі. Втуплені в одну точку. Точнісінько так само було з ним. Це неприродно. Та рука на серці й нерухомі очі. Його обличчя виражало сум. Майже біль.

В якийсь момент хтось відчинив двері. Поважного віку чоловік устромив голову в купе і голосно зачитував номери місць. Врешті звернувся до нього німецькою:

— Чи ви теж маєте плацкарту на це місце? Він не реагував. Чоловік запитав удруге, і коли він знову не зреагував, відважився доторкнутися до його плеча.

— Вибачте, але чи ви також маєте плацкарту на це місце? Він виглядав як пробуджений зі сну. Відразу ж встав,

поступаючись місцем прибульцеві.

— Ні. Я не маю жодної плацкарти. В мене навіть немає квитка. Це ваше місце. Він вимкнув комп’ютер і заховав його до шкіряної торби. Повільно, щоб нікого не штовхнути, зняв свою валізку й поставив на підлогу. Випхав її на коридор вагона. Торбу з документами перевісив через плече. Зняв з гачка мари- нарку і перекинув її через торбу комп’ютера. Повернувся обличчям до внутрішньої частини купе і сумно подивився на неї. Попрощався з усіма в купе польською та німецькою і вийшов. Більше вона його не бачила.

@2

ВІН: Життя переважно сумне. А потім одразу вмираєш...

До Інституту генетики Фундації Макса Планка найлег­ше доїхати шестисмуговою автострадою, яка простягаєть­ся відразу ж біля сучасного будинку, в якому міститься його бюро. Це одна з найрухливіших автострад Мюнхена. Вона веде далі просто до центру міста, а там, де розташо­ваний його інститут, відділяє оточені високим парканом території базару від решти міста. Приблизно за сто метрів від інституту в напрямку до міста над автострадою пробі­гає віадук. Один із стовпів віадуку стоїть на зеленій смузі, яка розділяє проїжджу частину автостради. За німецькими правилами його моторолер занадто повільний, щоб руха­тись ним по автостраді. Отож віадуком він пробирається насамперед до базару, а звідти нормальними вулицями їде додому.

Учора він вийшов з інституту близько одинадцятої вечора. Він мав намір відмовитись від їзди моторолером і поїхати метром. У Мюнхені січень дуже холодний, у світлі ліхтарів на тротуарах іскрився лід. Моторолер на льоду не- прогнозований. Він знав про це ще з минулої зими, коли упав на замерзлій калюжі і провів три дні із знерухомле- ним коліном у гіпсі. Але коли він подумав, що мусив би тепер іти п'ятнадцять хвилин до двірця, потім чекати, може, навіть півгодини, на метро, вирішив, що «цей один останій раз» ще поїде моторолером.

Біля середнього стовпа, на лівій частині вулиці, просто навпроти в'їзду на віадук, лежав перевернений, дощенту розбитий і спалений автомобіль. На тротуарі з другого боку автостради бігала довкола молода жінка в хутрі, пхаючи перед собою дитячий візок. Вона щось розпачливо крича­ла іноземною мовою. Коли вона поверталася до нього, він бачив, що вона під хутром зовсім гола. На обочині стояв, мигаючи аварійними вогнями, сріблястий мерседес із від­критими навстіж дверцятами. Огрядний лисий чоловік сто­яв біля мерседеса і кричав у стільниковий телефон, люто копаючи при цьому машину.

Під віадуком було повно диму, з багажника уламків авто­мобіля усе ще виривалися малі язички полум’я. Спершу він хотів утекти. Але це тривало лише якусь частку секунди. Він зупинився. Поставив моторолер на тротуарі під стіною. Перевірив, чи ніщо не їде, і повільно рушив у напрямку до стовпів. Він іще не знав, що робить. Просто відчував, що повинен туди піти. Він боявся. Дуже боявся. Від диму йому почали сльозитися очі.

Раптом стало світло як удень. З базару на великій швидкос­ті виїхала поліцейська машина. Окрім голубих світел, які вми­каються в таких ситуаціях, на даху поліцейського ВМ\¥ сві­тився потужний прожектор, який спрямовував промені світла на уламки автомобіля. Ще до зупинки ВМ\¥ з нього вискочи­ло четверо чоловіків із вогнегасниками. За хвилину уламки авто покрила груба верства білої піни. Тоді ж над’їхала черво­на пожежна машина. Сильний струмінь води з резервуарів на причепі змив піну. Коли вода зійшла з уламків, один з пожеж­ників ліг на автостраду і просунувся в авто. За хвилину виліз, встав, підійшов до стовпа віадуку і почав блювати.

Він усе це бачив, стоячи за стовпом, за декілька метрів від розбитого авто. Несподівано якийсь чоловік у чорній шкіряній куртці вхопив його під руку, перебіг з ним на дру­гий бік вулиці і залишив неподалік срібного мерседеса.

Жінка в хутрі далі ходила довкола, говорячи щось сама до себе. Дитина в возику захлиналася від плачу. Двері мер­седеса були зачинені. Огрядний чоловік зі стільниковим телефоном зник.

Якийсь момент йому здавалося, що це неправда. Мовби він випадково опинився на зйомках якось трилера і за хви­лину дізнається, що зараз можна зробити перерву і що цю сцену повторять ще раз. Але це не був фільм. Таке могло трапитися тільки в житті.

Молода дівчина з Румунії — все це він дізнався від по- ліціянта у шкіряній куртці, який згодом допитував його в поліцейському ВМ\¥ — проститутка. їй 18 років. Щоб за­робити на боці, вона часом втікає зі свого постійного місця на вулиці в центрі Мюнхена і приходить сюди, під віадук. Це винятково зручне місце. В чудовій точці. Особливо, коли в Мюнхені відбувається якийсь ярмарок. За таких обставин завжди можна додатково заробити. Дівчина стає на краю тротуару, і коли наближається якесь авто, розпинає хутро, під яким зовсім нічого немає. Французький за 40 марок, ру­кою за ЗО і нормально з проникненням за 60. Без презерва­тива ціна взимку потроюється, а влітку подвоюється. Хутро, одне на чотирьох дівчат, вони взяли на прокат у театрі.

Румунка в Німеччині без візи і приїхала сюди вагітна. Навіть вагітна вона стояла на вулиці. Тепер має піврічну доньку. Сьогодні ввечері через цей ярмарок усіх колєжа- нок «виставили», і вона не мала з ким залишити дитину. Вирішила, що візьме її під віадук. Колись улітку вона вже так робила. Мала спала, коли вона закотила візок під кру­чу і сховала його за кущами, які обростають земляний вал обабіч віадуку.

Під’їжджав автомобіль. Вона швидко збігла на тротуар і розіпнула хутро. Срібний мерседес зупинився. Вона піді­йшла і через відчинену шибку встромила голову в кабіну, з наміром узгодити ціну. В цей момент сталося щось неймо­вірно жахливе. Поліцай у шкіряній куртці притишив голос і подивися на нього, ніби запитуючи, чи він насправді хоче це почути.

Ніхто не знає, чому це сталося. Може, через віадук про­їздила якась дуже велика вантажівка, яка спричинила віб­рацію усієї конструкції. Може, через неуважність та поспіх дівчина не затиснула до кінця гальма коліс возика. Може, дитина ворухнулася у візку занадто різко. У всякому разі, коли голова дівчини була у срібному мерседесі і вона до­мовлялася з клієнтом про ціну, візок з дитиною скотився з кручі віадуку, переїхав через тротуар і виїхав на авто­страду. Саме в цей момент під віадук своєю маздою заїздив той студент. Там є обмеження до 80 кілометрів на годину, але хто його дотримується? Особливо поночі. В останню мить він, напевно, побачив візок, який котився з-за мерсе­деса. Побачив і загальмував. Намагався об’їхати. Машину занесло на слизькому: волога замерзала. Той пожежник ка­зав, що тіло студента сплавилося в полум’ї з бляхою кузова, що тільки й залишився після згорання салону мазди. Дів­чинці у возику нічого не сталось. Від студента залишились обпалені останки. Він був одинаком. Батьки купили йому авто, коли він поступив у навчальний заклад. Неповних 20 років. Вони ще не знають. Мешкають недалеко. В Ерлан- ґені. Коли він закінчить цей протокол, мусить поїхати до них і все їм сказати. Що їхній син помер, і від нього зали­шився впаяний слід на внутрішній стороні кузова і попіл з того, у що він був убраний.

Додому він повернувся метром. Залишив моторолер під стіною віадуку. Не міг заснути. Даремно намагався читати. Не міг зосередитись. Витягнув вино і ввімкнув музику. Сів у спальні на підлозі біля ліжка і пив з пляшки. Думав про батьків того студента. Він хотів би їм сказати, що це мож­на пережити. Він хотів би їм це сказати до того, як у них з’явиться той поліціянт. Він думав про нього, про поліціян- та в шкіряній куртці. Раптом він здався йому геройським і шляхетним. І думав про ту румунку. Чи можна жити, зна­ючи це, і не збожеволіти?

Він прокинувся рано на підлозі біля ліжка. Встаючи, штовхнув порожню пляшку. Скидав одяг по дорозі до лаз- нички. Вмикав якнайголосніше, як тільки міг, радіо, що ви­сіло біля вікна. Зайшов у душ. Думав про останню ніч. Радіо нагадало, що нині ЗО січня 1996 року, вівторок. Життя йде далі. Так, ніби ніколи нічого. Знову вийшли газети і зно­ву в тих самих місцях, на тих самих автострадах є затори. Коли відійшла Наталія, він найбільше не міг погодитись із тим, що наступного дня життя йшло далі. Так, ніби ніко­ли нічого. Тоді світ також не зупинився. Навіть на найко- ротшу мить. Знову Бог нічого не запримітив...

Він соромився цього, вважав слабкістю і недолугістю. Як у якогось немічного старого чоловіка. Він не міг після чогось такого, як-от останньої ночі, не впасти в депресію. З усіма симптомами: сумом, страхом, стисканням у грудній клітці, важкістю, яка моментами переходить в оніміння, по­чуттям беззмістовності й настроєм служби за померлих. Це було патологічно, і він знав, що це залишки розпачу з його власного минулого. Від цього рятувала лише праця.

Він забрав уранці з фірмової кухні кільканадцять банок кока-коли і замкнувся в бюрі, нікому не показуючись на очі. Він програмував. Хотів до полудня завершити той фраг­мент програми, який обіцяв вислати до Варшави. Його інститут співпрацював з Варшавським університетом. Це був його задум — втягнути Варшаву до одного з їхніх про­ектів. Завдяки цьому він висилав легальне програмування, яке купували в США, і до Варшави. Спільно з ними публі­кувався, а також, що було для нього особливо важливим, — їздив часом туди з лекціями. Відколи зробив габілітацію в Польщі, йому залежало, щоб залишитись на батьківщині принаймні науковцем, незважаючи на те, що кільканадцять років працював і мешкав у Мюнхені.

Це молодий докторант із Варшави підкинув йому ідею, щоб він заінсталював у своєму комп’ютері програму, яка останнім часом зробила фурор в Інтернеті. Її написали два студенти з Ізраїлю і - як майже все найкраще в Інтернеті — безкоштовна, вона відкривала безпосередній, звичайно без запізнень, контакт між особами, під’єднаними до Мережі в той самий час. Той докторант не випадково написав Ме­режа з великої літери. Інтернет поступово ставав чимось культовим. Особливо для молодого покоління. Називання цього просто комп’ютерною мережею, як якогось незначно­го мотка кабелів у банку або в установі, відбирало Інтерне- тові містичний чар чогось, що єднає абсолютно поза усіма поділами.

«Добре, нехай буде Мережа», — подумав. Його давно уже мало обходить той цілий культ. Вживає Мережу через велику М відтоді, коли Інтернет був абсолютним втаєм- ниченням, інтелектуальною Камасутрою, а не клацанням мишкою по кольорових, найчастіше голубих написах або малюнках. Але програма, яку рекомендував докторант, насправді виявилась цікавою. Називалася ICQ. Автори використали транскрипцію англійських літер /, С, Q як ідентичну з англійським реченням I seek you, що означає «я шукаю тебе». Люди, які мають у своїх комп’ютерах про­граму ICQ — і дійсно підключені до Мережі — знаходили один одного саме завдяки ICQ. На своїх комп’ютерах вони створювали список товаришів, яких шукали, a ICQ давала їм знати, чи ці товариші саме тепер, у цей момент, під’єдна­ні до Інтернету. Це так, ніби ти заходиш до зали, роздивля­єшся і бачиш, хто саме з товаришів там перебуває. Лиш та різниця, що залою був цілий світ. Жодної ролі не відіграва­ло те, що хтось є в Сиднеї, інший у Дубліні, а ще хтось май­же за рогом — у Кракові чи Ґданську. Мабуть, саме це було найбільш культовим в Інтернеті. Все — неначе за рогом.

ICQ реєструє присутність товаришів і дає можливість обмінятися з ними новинами. Без запізнення. Відразу ж. Така собі розмова із застосуванням клавіатури. Надсилан­ня коротких е-таіГів, які негайно ж доходять. Фактично це симулює розмову.

Але ICQ — це не лише обмін короткими новинами. Це набагато більше. Це, наприклад, чат. Англійське слово, яке прийняли навіть французи, для яких комп’ютер не назива­ється комп’ютером. Але чат вони прийняли, бо чат можна тільки так назвати, аби це означало те, що означає. Воно означає «розмова», але в Інтернеті це — автентична роз­мова без меж. У випадку ICQ це полягає в тому, що екран комп’ютера розділяється на дві частини. Співрозмовники отримують половинки екрана і пишуть свої тексти. Кож­ний бачить, як пише інший. Його нервозність, його по­милки, його сподівання. Може, це не те саме, що тремтін­ня голосу, але теж емоційне. До того ж із цього не можна вирватися. Не заперечиш грубо «я так не сказав». Усе за­реєстроване. Можна повернутись на початок екрана і все зацитувати. Зрештою, хід чату можна записати на диску комп’ютера, видрукувати або навіть переслати як e-mail на будь-яку адресу у світі. Тому для багатьох чат є остаточною розмовою. Авторизованою з визначення. Як запис свідчен­ня або звукозапис інтерв’ю. Кожне признання, кожну брех­ню, кожну обіцянку можна повторно викликати. Крім того, щоб розпочати чат, можна бути де завгодно. Достатньо ком­п’ютера, Інтернету і програми, яка робить чат можливим. Такою програмою є, наприклад, ICQ. Існують також інші.

Багато інших. Відстань не має значення. Сигнали в Мережі розходяться зі швидкістю світла.

Ідея ICQ була геніальною. Усі геніальні думки почи­наються з найпростіших основних потреб. Тут основною потребою був необмежений контакт. Коли виявилося, що завдяки Інтернету можна подолати відстань, щось таке як ICQ було лише питанням часу. Бо люди від початку любили контактувати.

Докторант із Варшави також хотів мати з ним постійний контакт, отож запропонував йому цю ідею з ICQ. Коли їм пот­рібно було обговорити статус проекту, найновіші ідеї, помил­ки в програмі, а також погоду у Варшаві й ціни пива в Мюн­хені, вони просто відкривали чат на ICQ і розмовляли.

Такий контакт був необхідний, бо вони разом писали одну програму. Тобто кожен з них писав іншу її частину. На початку вони визначили, як складуть ті дві частини, щоб усе функціонувало. Лише так тепер пишуться великі програми. Кожен робить один кубик, і потім це складаєть­ся разом. Зовсім не потрібно бачитись, ані навіть знатися, щоб зробити добрі кубики і потім добре їх скласти. Виста­чило Інтернету. Він пам'ятав, як із зацікавленням читав про спільний інженерний проект, яким керувала фірма Мерседес-Бенц. Проект реалізовано в Японії, на західному узбережжі СІЛА та в Німеччині. Група в Японії починала програмувати. Коли вона закінчувала роботу, до своїх бюр після сніданку приходили німці, а коли вони йшли додому, усе переймали програмісти з Каліфорнії. Кожен надсилав повністю результати власного робочого дня через Інтернет своїм наступникам: японці — німцям, німці — американцям, американці — японцям. Робота над проектом у Мерседес- Бенц тривала цілу добу.

Він тестував свою частину на великому фірмовому ком­п'ютері. Кількасот метрів кабелю єднало комп'ютер на його столі з великим швидким комп'ютером, що містився в залі з кондиціонером поблизу їхньої інститутської кухні. Якби докторант із Варшави хотів запустити свою «частину» на їхньому мюнхенському комп'ютері, йому був би потрібен лише дуже довгий кабель. Так, насправді, — нічого більше. Проте такий кабель навіть не треба було тягнути. Він уже існував. Інтернет.

Зрештою, докторант у Варшаві не мусив нічого запуска­ти в Мюнхені. Він тестував свою частину у Варшаві і прос­то присилав її вже готову, використовуючи одну з чергових можливостей ICQ. Те ж робив і він, протестувавши свою частину. Але лише до чотирнадцятої. Потім прокидало­ся східне узбережжя США, й Інтернет «сповільнювався». Особливо це було видно, коли порівнювали час доступу до інтернет-сторінок WWW. Одразу після пробудження Аме­рика вмикала свої модеми, починала читати нічні e-mail й ранкову інтернет-пресу, відкривати свої чати.

Завдяки Інтернету і ICQ йому здавалося, що людина з Варшави є в сусідньому бюрі, і вони не відвідують один одного лише через брак часу або лінощі. Робочий день вони починали разом на /CQ, укладали план контактів і залиша­лися nonstop у Мережі. Це називалося бути online. Так, про всяк випадок, якби одному з них спало щось важливе на думку і він забажав би відразу поінформувати партнера.

Однак сьогодні зранку він хотів бути в бюрі зовсім сам. Раптом він собі усвідомив, що «зовсім сам» означало також усіх на його списку ICQ. Враз реальні люди з сусідніх кім­нат стали такими ж небажаними, як і ті віртуальні. Те, що вони були у Варшаві, Сан-Дієґо, Базелі, Дубліні або Гам­бурзі, не відігравало значної ролі. Вони ж кожної хвилини могли запитати: «Якубе, як ти себе нині почуваєш?»

Зрештою, вони часто так питали. Він не хотів відповіда­ти сьогодні на таке запитання. Головно тому, що мусив би замислитися над відповіддю. Працюючи, він ні над чим ін­шим не розмірковував, окрім того, що писав. Не мусив на­самперед замислюватися над собою.

Проте не було вибору. Він не міг вимкнути ICQ. Проект сягнув важливої фази, і він обіцяв Варшаві, що буде пов­ністю в її розпорядженні. Отож рано залогувався до ICQ — сподіваючись, що сьогодні ніхто не буде настільки доброзичливий, щоб цікавитися його самопочуттям. І йому майже вдалося. До 16.30 його залишили в спокої. І аж тоді в нижньому правому кутку екрана його монітора почав блимати символ у вигляді малої жовтої карточки. Знак, що хтось переслав йому повідомлення на ICQ і, правдоподібно, чекає на відповідь. Він підніс до рота банку з колою і клік- нув жовту карточку.

Я ще трохи закохана рештою безсенсовного кохання і мені за­раз так холерно сумно, що я хочу це комусь сказати. Це має бути хтось зовсім чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось придасться той цілий Інтернет. Чи я можу Тобі про це розказати?

Якусь мить він почувався як хтось, хто мимохіть прочи­тав листа, адресованого комусь зовсім іншому. Він мусив упевнитися, чи це насправді звертаються до нього. Якщо так, то хотів також знати, чому саме до нього. Він написав:

Чи Ви впевнені, що хочете обдарувати мене такою довірою? Коли так, то як це сталося, що Ви потрапили саме до мене?

У той момент вона відкрила чат.

ВОНА: Слухай, Ти - Якуб, поляк і мешкаєш кільканадцять років у Мюнхені, правда? Я вибрала Тебе, бо Ти є достатньо анонімний, досить далеко і проживаєш досить довго в Німеччині. Це гаран­тує, що Ти не зробиш мені жодної несподіванки. Чи Ти б хотів, аби і я зверталася до Тебе через Ви? Буде не так камерно та інтимно. Але якщо хочеш...

ВІН: Вона могла це знати! Реєструючись до /CQ, треба було подати кілька даних. Усе, що вона подала, чітко збі­гається з тим, що він вписав у реєстраційний формуляр. ICQ дозволяла з певністю обшуковувати банк даних своїх передплатників за найрізноманітнішими критеріями. Так вона знайшла собі його.

Вона була провокаційно безпосередня. Саме так. Він усміхнувся. Уперше цього дня. Відписав:

У принципі, найбільше несподіванок світові приготували німці, але я не маю наміру їх виправдовувати. Звичайно, можеш зверта­тись до мене на «Ти». Навіть, якщо Тобі лише 13 років.

ВОНА: Скажи мені лише, яку Ти маєш освіту. Це не зухвалість. Це лише цікавість. Я б хотіла мати з Тобою спільну частоту.

ВІН: Це переставало бути провокаційно безпосереднім. Це починало бути нахабним. Йому важко було повірити в щирість цього її «це не зухвалість». Якщо вона мала на меті спровокувати його, то їй це вдалося. Він почав нерво­во писати:

Освіта? Нормальна. Як у кожного. Магістр математики, магістр філософії, доктор математики і габілітований доктор інформатики.

ВОНА: Боже! Але я влучила! Чи Тобі близько сімдесяти? Якщо так, то чудово. Ти досвідчений. Ти вислухаєш мене і порадиш, правда?

ВІН: Усміхнувся. Як це тепер називається — думав — англійською self-conscious, німецькою selbstbewusst, а польсь­кою? Егоцентризм? Ні. Це занадто зневажливе. Впевненість у собі й зосередженість на своїх потребах? Цього, мабуть, польською не вдасться так добре визначити одним словом, як німецькою та англійською.

Якщо це сумне, то я не слухатиму. Підозрюю, що так. Мені близько сімдесяти. Але, незважаючи на це, прошу, не розказуй мені сьогодні нічого сумного. Навіть не пробуй. Напиши е-таіі на адресу [email protected]. Я даю собі раду зі смутком у серед­ньому за 24 години. Сьогодні я б порадив Тобі лише крайні захо­ди, хімію або алкоголь. Натомість завтра уважно прочитаю Твій е-таіГ\ пораджу.

Зрештою, Тобі не потрібні поради. Ти просто мусиш це комусь розповісти, розділити це на двох, а Твій психотерапевт не має часу або у відпустці.

ВОНА: Ти думаєш, що слов'янам може стати в пригоді психоте­рапевт? Вони ж бо і так завжди все краще знають. Крім того, маю враження, що всі психотерапевти в Польщі або пишуть книжки, або засновують видавництва, або є на ставках на телебаченні чи радіо. Чи Ти ще далі слов'янин?

ВІН: Мабуть, уже ні. Я не п'ю горілки, я пунктуальний, дотри­мую слова і не організовую повстань. Але психотерапевта я мав навіть у Польщі. Проте це було так давно, що його тоді назива­ли психіатром, а заснування видавництв каралося болючіше, ніж коли б Ти гнав самогон.

ВОНА: І Тобі допоміг цей психіатр?

ВІН: Сам психіатр ні. Але те, що я почув у його приймальні, мені дуже допомогло.

ВОНА: У Тебе був хворий розум чи душа?

ВІН: Хвилинку! Так не піде! Дівчина постукала собі в монітор його комп’ютера як чужий у двері й починає екзаменувати його з біографії. Він не встиг відреагувати, тому що від неї надійшло чергове повідомлення.

ВОНА: Я знаю. Я зайшла задалеко. Це через цю віртуальність. Здається, той факт, що ми настільки анонімні, дозволяє запитува­ти про речі, про які я б ніколи не запитала, якби познайомилася з Тобою у поїзді або кав'ярні. Вибач.

ВІН: Вона була права. Интернет був такий. Він трохи на­гадував сповідальню, а розмови — вид групової сповіді. Ча­сом ти був духівником, часом тим, хто сповідався,/Усе через ту відстань і ту впевненість, що завжди можна витягнути штепсель із гнізда. /

Тут нічого не відволікає. Ані запах, ані вигляд, ані те, що груди занадто малі. В Мережі картина створюється сло­вами. Власними словами. Ніколи не відомо, як довго штеп­сель сидітиме в гнізді, отож не витрачаєш часу і відразу переходиш до справи, і ставиш справді важливі питання. Запитуючи, до кінця, мабуть, не сподіваєшся на цілковиту щирість. Однак у цьому останньому він не був зовсім упев­нений. Тому завжди відповідав щиро. 4<Якщо не знаєш, що відповісти, кажи правду») — він не знав, хто з філософів так радив, але порадник мав рацію. Крім того, він не мав дуже великого досвіду.

Окрім як з варшавським докторантом, він не вів жодних віртуальних розмов. Відповів:

Ти думаєш, що хворий розум можна відрізнити від хворої душі? Я питаю з цікавості. В мене було хворе все. Кожна окрема клітина. Але це вже минуло. Може, я не цілком одужав, але, безумовно, підлікований.

ВОНА: Чи Ти знаєш, що ти зворушуєш мене? Я ще до кінця не знаю чому, але Ти зворушуєш мене. Я мушу зараз іти додому. Я тішуся, що можу до Тебе написати. Я напишу. До завтра.

ВІН: Пильнуй себе. В Тебе гарне ім'я.

Без попередження закінчила цей чат. Від’єдналася від Інтернету. Була offline. Вона зникла так само без попере­дження, як і з’явилася, не прочитавши того останнього по­відомлення. Дивлячись в екран монітора, подумав, що без неї стало раптом порожньо і тихо. В нижньому правому кутку знову миготіла жовта карточка. Натиснув на неї, з надією, що вона все-таки повернулася. У певному сенсі так було. Хоча не вона особисто. Лише залишила на сервері ICQ прохання до нього:

Прошу, допиши мене до числа Твоїх друзів! Поки що лише до тих у списку ICQ.

Він задумався. Коли вона так раптово покинула той чат, здавалося, його перепинили на півслові. У більшості роз­мов — у реальному житті — це він вирішував, про що роз­мовляти і про те, коли або як завершити бесіду. Тут у нього було враження, що під час того інтернетного чіпляння усе контролювала тільки вона. Упродовж кількох хвилин вона видобула з нього те, чого б він не сказав нікому, хто не є його приятелем. Тому він сам із себе дивувався. З іншого боку, тішився перспективою на завтра.

Він повернувся до своєї програми. Докторант із Варша­ви дав знати, що на нього чекає нова версія, готова до тестів. Він тестував її і коментував до пізнього вечора, але, незва­жаючи на це, не завершив усього. Відкрив востаннє ICQ і вислав до Варшави повідомлення, що вони отримають його рапорт не пізніше завтрашнього полудня. Коли док­торант із Варшави прийде рано до бюра і ввімкне свою 7CQ, то відразу ж побачить це повідомлення.

Хвилину він дивився на список імен своїх товаришів на ICQ. Вгорі, як перше, було її ім’я. Він думав про неї і мав дивне відчуття, що сьогодні після обіду в його житті відбу­деться якась зміна.

Його очі сльозились, коли він вимкнув комп'ютер перед виходом додому. Він одягнув куртку і з'їхав ліфтом донизу Хотів ще піти під віадук на автостраді й затягти до інститу­ту свій моторолер. Він стояв там, покритий інеєм, під сті­ною віадуку. Все ще було чути запах паленого. У світлі фар машини, що над'їжджала, він зауважив, що на другому боці до краю тротуару, розпинаючи хутро, підбігає дівчина. Під хутром вона була гола. Машина проїхала, не зменшуючи швидкість.

Він упізнав її. Та румунка! Він відчув огиду і ненависть. Приспішив крок, зі злістю штовхаючи свій моторолер. Він майже біг.

ВОНА: Вона зовсім не мусила йти додому. Зі своїм чо­ловіком домовилась аж на 17.00. Проте, якби вона залиши­лась і довше розмовляла з Якубом, їй не вдалося б зробити того, що спонтанно прийшло їй до голови. Раптом вона за­бажала дізнатися про нього якомога більше.

Вона відкрила на своєму комп'ютері сторінку, яка дає змогу здійснювати пошук в Інтернеті. В поле «питання» за­писала його ім'я і прізвище. Так точнісінько, як він записав на інформаційній карті ICQ. Пошук показав 28 адрес інтер- нет-сторінок, які щонайменше один раз містили його ім'я та прізвище. Вона почала відкривати одну по одній.

Більшість була просто посиланнями на його публікації або доповіді, з якими він виступав під час наукових кон­ференцій у найрізноманітніших екзотичних місцях. Вона завжди замислювалась — і зараз також — чому про наукові проблеми найкраще дискутується саме в Гонолулу, у Фран­цузькій Рів'єрі, в Новому Орлеані, на Мадейрі, в Сінгапу­рі або в австралійському Кернсі біля Великого Бар'єрного рифу. Мабуть, навіть науковці повинні мати щось цікаве на вечір. А може, йдеться про їхніх жінок, які вже не хочуть засідати в тому нудному Парижі.

Три перші публікації були польською. Вони походили з часів, коли він ще мешкав у Польщі і працював у Вроцлаві, в університеті. Решта — англійською і з'явилися переваж­но в СПІА. Вона б не вміла пояснити, чого вони стосува­лися. їй достатньо було знати, що він займався написанням програм, які застосовувались у генетиці. Вона намагалася зрозуміти одну з найкоротших статей, але заспокоїлась, як тільки побачила, що в словнику іншомовних слів, який мала в бюрі, немає більшості вжитих у тексті термінів.