Архітектура

Зі зростанням міст і формуванням полісів складається рабовласницька тиранія, яка спиралася на підтримку вільного населення. Виникають різні форми суспільних установ: сімпосії, булевтерії, театри, стадіони.

Поряд з міськими храмами і священними ділянками будуються загальноеллінські святилища. Планувальна композиція святилищ враховувала складні умови рельєфу і сам характер релігійних церемоній, які були насамперед життєрадісними святами з урочистими процесіями. Тому храми розміщувалися з урахуванням їх візуального сприйняття учасниками маніфестацій.

Перистільний тип житлового будинку остаточно утверджується в елліністичних областях. Як і раніше зберігається ізольованість житла від зовнішнього середовища. Багаті будинки мали басейни, щедро прикрашені розписом, мозаїкою, скульптурою інтер'єри. У озелененому дворі влаштовувалися затишні місця для відпочинку, фонтани.

Греки будували добре обладнані гавані, маяки. Історія зберегла опис гігантських маяків на о. Родос і на о. Фарос в Олександрії.

Родоський маяк представляв собою величезну статую з міді, що зображала Геліоса - бога Сонця і покровителя острова - з запаленим факелом. Статуя була споруджена родосцями близько 235 р. до н. е. на честь своїх військових перемог. Від неї не збереглося нічого. Невідомо навіть, якої вона була висоти. Грецький історик Філон називає цифру «сімдесят ліктів», тобто близько 40 м.

Республіканський лад Родосу сприяв надзвичайному розквіту мистецтва. Щоб судити про родоську скульптурну школу, досить згадати всесвітньо відомий твір «Лаокоон».

Олександрія - столиця елліністичного Єгипту, частина заснованої Олександром Македонським держави. В кінці IV ст. до н. е. тут організовується найбільший науковий центр - Мусейон, де працювали видатні грецькі вчені: математик Евклід (III ст. до н. е.), астроном Клавдій Птоломей (II ст.), лікарі, письменники, філософи, художники. При Мусейоні була створена знаменита Олександрійська бібліотека. Місто стояло на трасах торгівлі греків зі східними країнами: воно мало у своєму розпорядженні великі портові споруди та зручні бухти.

На північному краю о. Фарос, що утворює захищену гавань перед містом, в кінці III ст. до н.е. був споруджений маяк у вигляді високої багатоярусної вежі з павільйоном, де постійно підтримувався яскравий вогонь. За даними істориків, його висота дорівнювала 150 - 180 м.

В епоху еллінізму грецька культура проникає в найвіддаленіші куточки цивілізованого світу. Культурному обміну сприяли великі завоювання Олександра Македонського. «Найвищий внутрішній розквіт Греції збігся з епохою Перікла, найвищий зовнішній розквіт - з епохою Олександра», - писав Карл Маркс.

Архітектура Стародавньої Греції на довгий час визначила спрямованість розвитку архітектури світу. В архітектурі мало якої країни не використовувалися загальні тектонічні принципи ордерних систем, розроблених греками, деталі і декор грецьких храмів.

Життєздатність принципів давньогрецької архітектури пояснюється перш за все її гуманізмом, глибокою продуманістю в цілому і деталях, граничною ясністю форм і композицій.

Греками була блискуче вирішена задача переходу суто технічних конструктивних проблем архітектури до художніх. Єдність художнього та конструктивного змісту було доведено до висот досконалості в різних ордерних системах.

Твори грецької архітектури відрізняються дивно гармонійним поєднанням з природним оточенням. Зроблено великий внесок в теорію і практику будівництва, у формування середовища житлового будинку, в систему інженерного обслуговування міст. Розроблено основи стандартизації та модульності в будівництві, розвинені зодчеством наступних епох.

АРХІТЕКТУРА БУДІВЕЛЬ ХРАМІВ АРХАЇЧНОЇ ЕПОХИ
(750 - 480 ГГ ДО Н.Э.)

Грецька дорична архітектура відрізняється мужньою величчю, суворою простотою, монументальною урочистістю, силою та великою витримкою у застосуванні декору. Колона розвиненого доричного ордера не має бази. Стовбур колони, що стояв безпосередньо на верхній сходинці основи (стилобаті), звужувався доверху. Потоншення колони починалось безпосередньо від стилобату, але не було зовсім рівномірним: стовбур колони зазвичай мав припухлість (ентазис), максимум якого приходився на нижню половину стовбура колони (приблизно на 1/3 загальної висоти). Поверхня стовбура колони оживлялась вертикальними жолобками – канелюрами, кількість яких частіше за все дорівнювала 20. У доричному ордері вони вирізьблені не дуже глибоко, утворюючи гострі грані. Канелюри оживляли гру світла й тіні на колонах, підкреслювали вертикальні лінії контурів й при будівництві з мармуру виявляли своїми гранями напівпрозорість цього матеріалу. Дорична капітель відокремлювалась від стовбура колони горизонтальними врізами (від 1 до 4), які називаються врізами гіпотрахеліона. Капітель складалась з округлої подушки - ехіна та з квадратної плити, яка лежала на ній – абака (абаки). Нижня частина ехіна зазвичай прикрашалась врізаними профільованими поясками – ремінцями, кількість яких коливалась від 1 до 5. У ранніх пам’ятниках застосовувалась пластично орнаментована викружка – скоція. Антаблемент доричного ордера складався з трьох елементів: архітрава, фриза та карниза. Доричний архітрав являв собою гладку балку, що спиралась на капітелі колон. Зверху вона завершувалась невеликою поличкою (тенією). Над архітравом йшов доричний фриз, що складався з тригліфів та метоп. Тригліфи мали форми витягнутих у вертикальному напрямі прямокутників, поверхня яких збігалась у вертикальній площині із зовнішньою площиною архітрава та оживлялась вертикальними врізами. Між тригліфами розташовувались майже квадратні, трохи витягнуті у довжину плити – метопи; вони були трохи заглиблені відносно площини тригліфів й часто прикрашались горельєфами. Карниз завершував антаблемент.

Доричний храм-периптер був відокремлений від землі кам’яною основою – стереобатом, який був дещо ширшим за колонаду храму й зазвичай складався з трьох масивних східців, які йшли вздовж усіх чотирьох фасадів. Верхня сходинка й вся верхня поверхня стереобата (стилобат) слугувала як би постаментом для храму. В наос світло проходило крізь світлові люки у стелі, чи крізь двері. Вхід у наос розміщувався за колонадою з боку головного фасаду й був оформлений пронаосом, що за конструкцією нагадував портик “ храма у антах”. Іноді крім наоса існував ще опистодом. Наос (із пронаосом та опистодомом) був з усіх боків оточений колонадою. Колонада периптера здіймалась над горизонталлю стилобата, підтримувала перекриття (опорні балки та карниз), над якими піднімалась покрівля, покрита черепицею чи мармуровими плитками. Трикутники, що виникали на передньому та задньому фасадах під двосхильним дахом, називались фронтонами. Гребінь даху та його кути були увінчені (зазвичай керамічними) прикрасами, так званими акротеріями.
Система доричного ордера визначила головну лінію розвитку грецького зодчества на Пелопонесі та у Великій Греції (тобто Сицилії та Південної Італії). Іонічний ордер отримав розвиток насамперед у малоазійській та острівній Греції, у багатих торговельних містах, які близько стикалась із культурою Сходу. Іонічний ордер відрізнявся від доричного легкістю пропорцій, витонченістю своїх розчленованих форм, широким застосуванням декору, що надавало враження святковості, нарядності та грації. Форми іонічного ордера відомі в різних варіантах, особливо база, капітель та антаблемент.
Основний, малоазійський варіант іонічного ордера склався у середині VІ ст. до н.е. Його колона поділялась на три частини: базу, стовбур та капітель. База складалась з угнутих та випуклих елементів, що чергувались та образно виражали стискуюче зусилля, яке вона передавала від стовбура колони основі храму. Іонічна база нерідко стояла на прямокутній плиті чи плинті. Випуклі елементи бази – напіввали (вали), чи торуси, часто прикрашались орнаментальною порізкою – “плетеницею” чи горизонтальними жолобками (канелюрами). Угнуті елементи – скоції – частіше за все залишались гладкими. Малоазійський тип бази майже не ставав ширшим донизу й складався з плінта, основи, що наближалась за формою до низького циліндра та торуса (храм Гери на о. Самосі). Іноді до цього додавалась ще основа бази, яка складалась з трьох елементів з профілем у вигляді двох напіввалів, розділених двома скоціями, що закінчувались двома невеликими поличками. Цей тип бази був поширений всюди, крім Афін, й використовувався частіше заінші,аждоепохиеллінізму.

Іонічна колона була стрункіша за доричну, її висота в епоху архаїки наближувалась до восьми діаметрів, а пізніше перевищувала дев’ять діаметрів. Стовбур менше звужувався доверху, ніж у доричному ордері, ентазис був чи відсутній, чи дуже незначний. Канелюри, що оживляли стовбур іонічної колони (зазвичай їх було 24), відокремлювались вузькими полосами, поверхня яких означала циліндричну поверхню основної форми стовбура. Завдяки більшій глибині жолобків тіні на іонічній колоні були більш сильні. У своєму прагненні створити характерне для цього ордера враження легкості зодчі розташовували колони дуже широко, наближаючись до межі допустимих у матеріалі навантажень. Іонічна капітель складалась з прямокутної у плані абаки, розташованої безпосередньо під архітравом, подушки з волютами та ехіна. Волюти, чи завитки подушки, що утворюють з боків капітелі два вали, які називаються балюстрами, були характерною особливістю іонічної капітелі. Абака та ехін зазвичай були покриті багатою порізкою. Ехін, часто прикрашений поясом ов, чи іоніків, відповідає листяному вінцю еолійської капітелі. Іонічна капітель спочатку була сильно витягнута у плані, завдяки чому її конструктивна роль наближувалась до ролі підбалки. Наприкінці VІ ст. до н.е. іонічна капітель у плані наближується до квадрату. Внаслідок того, що іонічна капітель мала дуже різні головний та бічний фасади, капітелі кутових колон вимагали спеціального рішення, яке вперше зустрічається у пам’ятниках ІІ половини V ст. до н.е. в Афінах, після чого отримує повсюдне поширення. У кутовій капітелі кутова волюта розташовувалась під кутом 45º до обох фасадів. Антаблемент малоазійського варіанту іонічного ордера складався з двох частин: архітрава (значно легшого за доричний) та карниза. Невеликі горизонтальні уступи розділяють його на три гладкі полоси (лат. – фасції), що трохи нависають одна над одною. Між архітравом та карнизом розміщувався пояс зубчиків (лат. – дентикул). Частина, що вінчає антаблемент, - сима прикрашалась дуже багатою орнаментальною різьбою.
Іонічні храми часто зводились на доволі високих, багатосхідчастих стереобатах, іноді зі сходами тільки з боку головного фасаду й із прямовисними стінками з трьох інших сторін. Другий важливий варіант іонічного ордера з’явився приблизно у 525 р. до н.е. у Дельфах та отримав подальший розвиток у другій половині V ст. до н.е. у Аттиці. Аттична база складалась з двох торусів, розділених однією скоцією. Плінт не був обов’язковим елементом аттичної бази. Колони не відрізнялись від малоазійських, але у деяких невеликих іонічних будівлях колони замінювали скульптури дівчат у довгих, багато прикрашених сукнях. Такі опори у вигляді жіночих фігур (каріатиди) характерні для властивого іоніці прагнення до скульптурних прикрас.
Антаблемент поділявся не на дві, а на три частини: над архітравом проходив безперервний фриз, зазвичай прикрашений стрічкою барельєфа. Покрівля споруд іонічного ордера не відрізнялась від доричної. Фронтони, які з’являлись лише у побудовах другого іонічного ордера, повторювали елементи карниза на поздовжніх сторонах.

Для еволюції архаїчних доричних храмів характерний перехід від важких й присадкуватих пропорцій до більш струнких та гармонійно виразних. Більш ранні храми часто мали громіздкі капітелі та надто короткі стовбури капітелі. Співвідношення кількості колон на довгих та торцевих сторонах часто було таким, щохрам був дуже витягнутим у довжину. Іноді на фасаді ставилась непарна кількість колон, що не давало можливості виокремити головний вхід й зробити його головною віссю композиції. Поступово всі ці недоліки зникали.

У другій половині VІІ ст. до н.е. було побудовано дерево-сирцеві антові та периптеральні храми у Калідоні, Фівах, Тегеї та інших місцях. Найбільше значення серед них мають храми Аполлона у Фермі та Гери у Олімпії. Храм Аполлона у Фермі (640-630 рр. до н.е.) мав розміри за стилобатом 12,13х38,23 м. храм складався з вузького (шириною 4,6 м) витягнутого наоса та опистодома при відносно широких портиках. Перекриття та дах були дерев’яними, покрівля – черепична. Зовнішня колонада складалась з 5х15 дерев’яних колон на високих кам’яних базах. У VI ст. до н.е. дерев’яні колони було замінено кам’яними. Найвизначнішим у цьомухрамі було його керамічне облицювання та прикраси. Храм Гери (Герайон) у святилищі Зевса у Олімпії – це один з найдавніших доричних периптерів, від якого до нас дійшли не лише фундаменти, але й залишки колонади, цокольна частина стін та фрагменти керамічних прикрас. Найдавнішою відомою круглою будівлею, що мала всі основні елементи доричного ордера, був давній фолос у Дельфах (приблизно 580 р. до н.е.). багато доричних храмів було побудовано в архаїчний період у Великій Греції. Найбільш відомими є руїни храміву Селінунті та так звана “Базиліка” у Пестумі. У “Базиліці” підкреслена перш за все могутність та стійкістьбудівлі; гармонія пропорцій у ній відсутня, особливо через занадто роздутий ентазис.
Храм Аполлона у Коринфі (VI ст. до н.е.) є однією з найдосконаліших споруд пізньої архаїки. Він зберігся краще, ніж інші пам’ятники архаїної дорики материкової Греції. Це доричний периптер з числом колон 6х15 та розміром за стилобатом 21,36х53,3. Портики храма вже не мають тієї перебільшеної порівняно із площею целли ширини, що характерна для споруд ранньої архаїки. Ширина бічних портиків лише трохи перевищує ширину крайнього прольоту між колонами, а в передньому та задньому портиках складає приблизно півтора прольоти. В цьому відношенні план дуже наближується до планів класичної епохи, але пропорції його ще дуже витягнуті.
В архаїчній архітектурі іонічного та доричного ордера із вапняку, широко використовувалось яскраве розфарбування. Найчастішим було поєднання червоного та синього кольорів. Розфарбовувались тимпани (трикутне поле під двосхильним дахом) та тло метоп, тригліфи та деякі інші частини антаблементу. Розфарбовувалась і скульптура, що прикрашала архаїчні храми. Розфарбування збільшувало відчуття святковості обрису архітектури та підкреслювало архітектоніку його частин (особливо у доричному ордері).
Іонічна архітектура, яка в цілому розвивалась в архаїчний період у тому ж напрямку, що й дорична, відрізнялась від неї більшим багатством декорацій, більшою витонченістю та легкістю. Навіть старому типу храма “у антах” іонічний ордер надав незвично нарядний вигляд; так будувались ще у VI ст. до н.е. невеликі будівлі навколо головного храму, наприклад, скарбниця сифносців у Дельфах із фігурами святково вбраних дівчат (кор) замість колон. Цікаво, що в жодній з цих скарбниць не було застосовано іонічні колони, незважаючи на те, що окремо стояча іонічна колона була встановлена наксосцями у святилищі Аполлона у першій половині VI ст. до н.е. (вона слугувала постаментом для крилатого сфінкса).
Храми Іонії, тобто міст узбережжя Малої Азії та островів, вирізнялись особливо великими розмірами та розкішшю оздоблення. В цьому виявився тісний взаємозв’язок міст-держав малоазійської Греції із культурою Сходу. Ці храми виявились осторонь основної лінії розвитку грецької архітектури. Архітектура грецької класики широко розробила всі найкращі сторони іонічного ордеру, але залишилась сторонньою розкошам цих грандіозних храмів архаїчної Іонії; ця риса іонічної архітектури отримала свій подальший розвиток лише в період еллінізму.

Найвизначнішими архаїчними храмами Малої Азії були зведені близько середини VI ст. до н.е.храм Артеміди в Ефесі, храм Гери на о. Самосі та храм Аполлона у Дидимах близ Милету. Всі три споруди являли собою грандіозні за розмірами, цілком побудовані з мармуру, диптери, тобтохрами із подвійною зовнішньою колонадою.Храм Гери в Самосі та храм Артеміди в Ефесі мають дуже велике значення для історіїархітектури, оскільки в них вперше зустрічається зрілий, повністю виконаний іонічний ордер у його малоазійському варіанті. Храм Артеміди в Ефесі в давнину вважався одним з семи чудес світу.Будівництво храму розпочалось ще у першій половині VI ст. до н.е. У довжину храм досягав 100 м. Глибокий пронаос складався з чотирьох рядів колон, по дві в кожному ряді. Колони на західному та східному фасадах спирались на барабани, прикрашені скульптурними рельєфами.
Порівняно із доричними периптерами храм Артеміди у Ефесі вражав своєю величчю та розкішшю, багатою грою світлотіні та складним ритмом рядів колон, що змінювались. Але йому не вистачало суворої пропорційності та ясної простоти, що були властиві доричним храмам пізньої архаїки. Саме будівельники доричних храмів із найбільшою повнотою виразили передові художні ідеї свого часу, й в подальшому вироблений ними тип периптера розроблявся та вдосконалювався в якості провідного типу архітектурноїспоруди у період класики.