Главная Случайная страница



Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Діалектична методологія метафізичного пізнання





Питання

1. Діалектика іметафізика.

2. Основні принципи метафізичного пізнання.

3. Методологічні основи інтуїтивного пізнання.

Метафізичний метод пізнання можна розглядати якоюсь мірою альтернативним діалектико-матеріалістичному методу. Онтологічне — в тому, що метафізика має об'єктом свого вивчення не стільки при­родний фізичний світ, скільки надприродний післяфізичний світ («постфізичний»). Гносеологічне — в тому, що природний світ досліджується з позицій надприродності, методами і способами, які не властиві фізичному буттю.

Метафізичний метод не можна віднести до наукового з точки зору емпіричних критеріїв пізнання, достовірності отримуваного знання. Воно завжди для науки проблематично, бо експериментальне не доводиться. У тій мірі, в якій метафізичний світ як онтологічна даність не є цілком достовірним для людини як природно-фізичної істоти, він не даний і для науки ,»к об'єкт практичного дослідження. Водночас існування постфізичного, післяприродного буття гіпотетичне цілком допустиме з наукової точки зору, бо сама наука постійно ви­ходить на граничні основи нашого фізичного існування,, підступає до межі, де перестають діяти фізичні закони нашого Всесвіту. Що за цими межами — важко гадати; фіксуються області нестаціонарності, над-розріженості космосу або Ного надущільненості (в таких матеріальних об'єктах, матеріальна природа яких важко пояснюється), змінюється мірність простору, інакше протікають часові процеси (які стають, на­приклад, оборотними). І саме в цих пограничних областях пізнання методи науки виявляються малопродуктивними, й методологія стає явно вузькою і вимагається «методологічне переключення» на принципова нові підходи у дослідженні.

І тут той самий «антропологічний метод» пізнання не «від світу», а «від людини» (за Фейєрбахом) виявляється більш переконливим і результативним. Сутнісна представимість людини як природної істоти, «вкладеність» у неї ідеальність свідомості на фоні матеріально-фізичної організації буття, здатність до утворення менталосфери і світу духовного буття, знаходження і розрізнення в собі духовної сут­ності як якесь субстанціональне начало в людині — все це створює достатню передумову для дослідження метафізичної природи істот дн-дрощного типу, визначеної структурованості людської соматичної ор­ганізації, яка виходить за межі її природних основ і входить у ме­тафізичні області. Багато які крупні філософи як природознавці дохо­дили подібного висновку: Арістотель, Платон, Піфагор, Декарт, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Файєрбах. Слід сказати, що сам ка­тегоріальний апарат філософського пізнання несе на собі відбиток трансцендентальності і багато які філософські поняття і категорії легко входять у метафізичні області і цілком можуть описувати надприродне буття. Це та понятійнісгь, яка йде не стільки «від при­роди», скільки від надприродних сутностей, принаймні, служить для ментального зв'язку фізичного і надфізнчного Всесвітів. Метафізичне сприйняття світу як такого, мабуть, виникає у людини з певного рівня розкриття її духовної самості, коли вона починає чітко відрізняти її від своєї фізичної самості і від соціально-особистісного «Я» (за Ге-гелсм) і в ній пробуджуютьсявідчуття духовного індивідуума в своєму «суб'сктумі».



У метафізиці «сутнісне бачення» світобудови е домінантним. Лю­дина — лише один із сутнісних різновидів, хоч і достатньо розвинена, але існує і маса інших сутностей — і вони становлять «буттєве напов­нення» метафізичного світу. Він містить у собі і сутності фізичного світу, але ще не в проявленому вигляді; сутності інших реальностей не тільки післяфізччного стану, а й взагалі нефізичної природи, нефізіїчних принципів буття, які ми просто не можемо уявити, і які категоріальне іс описуються (навіть по-філософськи). Сказане вище дозволяє сформулювати два вихідні принципи метафізичного пізнання:

ПРИНЦИП ПРИРОДНОЇ ДОДАТКОВОСТІ, який відкриває принципову можливість існування надприродного буття, буття інших, природних і надприродних реальностей; це свого роду «резервне буття» як додатковий ст -пінь свободи для самого буття;

ПРИНЦИП' СУТПІСНОЇ ВСЕЄДНОСТІ, єдиносутнісного об'єднання (інтеграції) реальностей в «універсальну реальність» (су-перреальність), яка являє собою сукупність свого роду «ресільнісних кодів» буття; це немовби «родова реальність» усіх реальностей, «родове буття» всіх видів буття.

У метафізичному методі існують, як і в діалектиці, категорії зв'язку і розвитку, їх особливість зумовлена характером буття ме­тафізичних сутностей (метасутностей), які в метафізичному бутті не проявлені і не проявляються, і тільки виявляють себе як сутності фізичного або інофізичного буття, що розгорнулося. Метафізична сутність як непроявлена сутність у метабутті зумовлює і розвиток без розвитку, зв'язок без зв'язку. Цей розвиток без розвитку існуючих метасутностей, що дані як якась передумова природного буття, отже, передумова природного розвитку. Метасутність не має власного мета-розвитку як суперечності, що розгортається, та її перманентного вирішення, вона може лише приводити до проявленого розвитку в природних формаціях існування як рух природної сутності фізичних об'єктів. Природна сутність, несучи на собі відбиток надприродноїсутності, і приводиться останньою в стан розвитку. Якщо в діалектиці джерело розвитку — внутрішнє (суперечність), то у метафізиці — зовнішнє, зовиісутнісне, що задається «метафізичним генотипом» ме-тасутності.



Метасутність не має і власного метазв'язку, бо вони виявляються в метафізичному бутті рядоположенними без структурної єдності, їх визначає лише принцип сутнісної всеєдності, єдиносутнісного інтегрального об'єднання. Але метазв'язок має вихід на природні ре­альності, реалізує себе в природних зв'язках і структурах. Це тоіі трансцендентальний зв'язок природного і надприродного світів, з пи­тання якого ламали списи багато які філософи, визначаючи смисл і характер подібього суперзв'язку, суть подібного трансцендента. В ме­тафізичному бутті иезв'язок без розвитку, як і розвиток без зв'язку. Проте, маючи генетичне відношення з природними світами, ме­тазв'язок і метарозвиток виявляють себе в природних процесах зви­чайного фізичного або інофізичного буття, приймаючи явлену ви­димість «зв'язків, що розгортаються», «розвитку, що розгортається». Тут, очевидно, діють цілком визначені метафізичні принципи:

принцип генетичної супранатуральності у відношенні до природ­но-фізичних реальностей і у відношенні до самої «сутнісної ор­ганізації» і «сутнісного смислу» метафізичного світу;'

принцип мутагенної панфізичності, який можна розглядати як принцип, що заміщає принцип пантеїзму (розчиненість бога в при­роді); він визначає характер «сутнісного протікання» надприродного світу в природній реальності, характер розгортання метасутностей у фізичних формаціях буття. І, видимо. головне — це здатність мета-сутності до поліморфного розгортання свого метафізичного генотипу, тобто при різних фізичних умовах природного буття вона може наби­рати найрізноманітніші форми і види (при тому ж самому вихідному генотипі) — у цьому смисл метафізичного буття як «резервного буттяу і як «універсального існування».

а) Цей процес можна розглядати як надприродне психоенерге-тичне (інформаційне) клонирування природних начал надприродни­ми сутностями. Саме на внутрішньо-інформаційному рівні, який потім розгортається на «ексформаційному рівні» як назовні розгорнута інформація — ексформація.

б) Як про-цес, що спрямований всередину і йде в самому ме­тафізичному бутті, він є ре-цес, рецесивне існування, рецесивна взаємодія, розвиток, зв'язок; він згорнутий (непробуджений, витіснений, придушений) до субстанціонально-інформаційного рівня (суб-рівня) генотипічного кліше, що можна розглядати як принцип субстанціонального кдіщирування, тобто створення вихідних зразків (протозразків), мірностей-мірок, паттернів, континуальних масштаб-ностей майбутніх реальностей як рецесивних реальностей.

Субстанціональне кліширування людської сутності ми і відчуваємо як якесь духовне начало в собі, як духовну сутність,якмомент вічного в минущому, якусь надфізичність у своїй природності. У метафізиці людська свідомість виводиться на рівень надсвідомос.і (метасвідомості), здатної до надвідображальноі психічної діяльності. Суть такого надвідображення — в психічному охопленні всього ме­тафізичного світу. Йому близькі суспільна свідомість окремої люди­ни, «планетарна свідомість», духовна свідомість, здатна мислити космічними і вселенськими масштабами.

Принцип сутнісної всеєдності зумовлює єдиносутнісне об'єднання надсвідомості в інтегральне ціле — це «універсальна свідомість» як інтегральна свідомість. (У практиці йоги відомий подібний феномен у земних умовах, представлений методами «інтегралі чої йоги» Шрі Ауробіндо Гхоціа розвитку людської свідомості не «знизу» «від природи», а «зверху» — «від космосу»). Таке «об'єднання свідомостей» відбувається на сутнісному рівні на зразок нейронної організації людського мозку. Якщо у фізичному світі діє принцип його магеріальної єдності, то в метафізичному — принцип психічної єдності світу. Це те, що у фізичному світі існує як ідея ^космічного ро.іуму», а в метафізичному вона реалізується як його все-загальна одушевленість, панпсихічність, «психокосмос».

Психічна діяльність інтегральної свідомості, звичайно, вельми відмінна від умов фізичного світу, і ми можемо судити про неї дуже умовно, не маючи достатньої емпіричної практики. Метасвідомість, яка охоплює одразу весь мегасвіт, докорінно змінює характер просто­ровості. Простір схоплюється метасвідомістю безпосередньо, і вона не більше, як місце, де немає відстаней, положень і розташувань. Мета-простір — це і є психокосмос. А метачас — рецесивна взаємодія з ут­воренням різних композицій метаформи і метаакциденції (за Арістотелем — «активної форми», а за Спінозою — «активної суб­станції»), у термінах сучасної .теорії — генерування інформації, її ре­продукування, інтерполяція, комплексування, пакетування, кліширування для наступного «фізичного розгортання» в найбільш ак­тивні і жт гєздатні природно-реальнісні існування (екзистанції). Тоб­то метачас — це є безпосередня метаментальна діяльність, діяльність «надрозуму», менталопроцес (менталорецес) в психокосмосі. Якщо метапростір є психокосмос як місце для надбуття, тометачс.оє саме надбуття як менталореальність, самобуття, для-себе-буття (за Ге-гелем).

Через метафізичні поняття мета-часу і мета-простору, мета-свідомості і мета-мислення стає досить проясненим «принцип суб­станціональності» метафізичного світу. Це якась несуча конструкція світобудови, й вихідна архітектоніка, яка формує у нас уявлення про незруйнованість світобудови, її незнищуваність за будь-яких умов, якась «вселенська гарантія» буття як такого, його гарантованної збе­реженості шляхом саморезервування будь-яких випадковостей, що ве­дуть його до деградації. І навіть сама деградація (наприклад, енерге­тична як зниження енергопотенціалу у вигляді ентропії) автоматично веде до синергопроцесу саморегулювання в метасистемі (синергоси-стемі), акумуляції і підвищення енергобалансу.

Уже з цих методологічних позицій метафізичний метод пізнання є цілком виправданим. При цьому категорії діалектики і метафізики є сполучними, а сама метафізика, незважаючи на «надфізичний підхід» до пізнання, не є щось трансцендентальне, а не більш як «післяфізичне» з цілком визначальним «фізичним інтерфейсом», який не має нічого інофізичного. Це «гранична фізичне» буття і буття, яке «переходить за межі», про яке необхідно також мати уявлення. Бо воно не поза нами, а всередині нас, у нашій сутності. І воно може проявляти себе не «там», а «тут», у нашому наявному бутті, для вирішення наших поточних завдань методами, якимими часто кори­стуємось, але не можемо пояснити. Це методи інтуїтивного пізнання.








Date: 2015-05-22; view: 294; Нарушение авторских прав



mydocx.ru - 2015-2021 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию