Духовно-ціннісні основи людини

Прирощення знання про сутність людини в Новий час знайшло своє вираження у такому:

духовна сутність людини як здатність до пізнання і виробництва знання;

моральність і здатність до морального самовдосконалення за люд­ськими моральними імперативами;

як самосвідомість, позбавлена самості людини, самосвідомість на­явності внутрішнього буття субстанції;

духовна сутність як всезагальна любов і пізнання за етикою все-загальної любові;

як для себе існуюче буття, в якому збігається сутність і існування;

У такому комунікативно-ціннісному континіумі виявляє своє са­мостійне духовне існування просторово-часова сфера сутнісного бут­тя людини. Саме у ній і починається розгортання дії (діяння) її сутнісних сил. У соціумі вона отримала визначення соціального про­стору і соціального часу. Одразу виникає запитання: в чому ж пред­ставлений зміст подібного діяння? Дією духовно-пізнавальних сил лю­дини, яка виступає вже не в ролі аксіологічного, а «гносеологічного суб'єкта».

3. Пізнавальне прагнення до творчої екзистенції, тобто до синте­зу буття і діяльності, до здійснення творчих начал у сутності людини в реальному бутті-діяльності. В соціальній сфері подібна дія духовно-пізнавальних сил людини (когнітивна сила) представлена найяск­равіше наукою. Саме в ній знаходить свою найповнішу натуралізацію «науковий дух» людини, який на несвідомому рівні часто фіксується як «дослідницький інстинкт». У такій когнітивній дії відбувається ду­ховне осягання істини як емпіричної реальності, досягається істйннісне знання неапріорним шляхом. Воно вже не обмежене за люд­ською самістю, тому що випробуване за людською сутністю. Таким чином духовний просторово-часовий континіум стає духовним космо­ сом, реалогнозисом, живим знаниям. В історії філософії багато мисли­телів під цим фактично і розуміють «субстанцію», тобто існуюче знан­ня знання («абсолютне знання»). Містифіковане, на перший погляд, судження «відтворення субстанції»означає не більш яквідтворення знання,тобто його прирощування шляхом духовно-пізнавальних дій. Останнє якраз упускається — мова йде про «істйннісне знання», ду­ховне знання, а не апріорне або наукоподібне квазізнання (цей момент добре вловлювали Кант і Фіхте. останній і створював своє «науков-чення» саме про істйннісне знання).

У цьому пункті завжди виникає принципі;! пьна філософська про­блема: чи має знання онтологічний статус. Йдсиіся, звичайно, не про його предметне втілення в продуктах людської діяльності. Вернадський висунув гіпотезу про онтологічне буття ноосфери саме в такому ас­пекті, заявляючи про неї як більш високий ступінь існування після біосфери. Проте гіпотеза покищо не доведена.

У духовно-пізнавальній дії безпосередньо представлено знання-буття. Дія духовно-пізнавальної (когнітивної) сили скерована на ство­рення творчої екзистенції як «віртуальної дійсності». Вона творить­ся самою людиною в процесі реалізації духовно-пізнавальної дії її ду­ховної сили. Чи можливо це? Сучасна фізична наука відповідає: так, можливо. Зг багатьма даними сучасного фізичного знання:

по-перше, виявлено існування особливих елементарних частинок — віртуальні частинки, які можуть утворювати віртуальні компо­зиції, паралельні фізичному світові або суміщених з ним;

по-друге, виявлені елементарні частинки — тахіони, здатні змінювати звичайний хід часу і утворювати свої часові континіуми;

по-третє, виявлений просторовий ефект кварків, який полягає в явищі «конфаймента», просторовому самозапиранні: чим більше вони віддаляються, тим сильніше притягаються (що обернено гравітаційно­му закону Ньютона).

Це свідчить про те, що з простором і часом можуть відбуватися певні еволюції, вони можуть змінювати свої звичайні властивості, як і сама фізична реальність. В умовах доведеності психокінетичних фе­номенів людини, її здатності певним чином безпосередньо впливати на матеріальні об'єкти, створення «внутрішніх реальностей» є вже зовсім простою справою. Ця внутрішня віртуальна реальність знання не більш як «креативна реальність»менталосфери людського мозку, його внутрішнійдуховний космос знання. Людям творчої праці він добре знайомий і робота з ним — це буденна справа. Інша річ, що така здатність у потенціалі закладена в духовній сутності кожної людини, і вона вільно чі невільно нею користується, створюючи ті чи інші «дух-об'єкти» в якості зовнішньопокладеної цілі. Але вона, як правило, роз­винена слабко і не управляється як духовна сила.

4. Емоційно-вольове самоуправління.Це духовна сила спрямова­ності її дії п'а одночасного посилення її діяння. Вона спрямовує ду­ховні процеси в креативній реальності менталосфери людини, здатна посилювати цю реальність за рахунок емоційної дії (по типу «ефекта ефектора»), дає векторну направленість розкриттю духовної сут­ності людини і підкріплює зусилля людини у цьому напрямі. У психічному плані вона володіє гіпнотичним впливом придушення психічної сили іншої людини (перетворена дія в межах людської са-мості і поза духовною сутністю). Духовний феномен волі та емоційної насолоди відіграє в людській історії гіпертрофовану роль: «воля до вла­ди», античний гедонізм і сучасна «сексуальна революція», психоволь-ове кодирування людей, викликання наркотичних галюциногенних надемоцій, нарешті, експерименти по «психічній війні», пов'язаної з масовим емоційно-вольовим психокоригуванням людей.

У духовному космосі призначення емоційно-вольової (чуттєво-психічної) сили людини зовсім інше. Це сила свобіднаго здійснення пізнавальної діяльності, створення творчих екзистенцій (віртуальних і креативних реальностей), сила переміщення в духов­ному космосі, наприклад, переходу від одного тематичного репертуару пізнання до інцпго тематичного репертуару, сила ціннісного саморуху, концентраційна і рефлекторна сила, сила відбивної здатності психіки, у тому числі і розрізнення гностичних істин у духовній свідомості, сила зв'язування різних рівнів духовної сутності людини, сила прагнення і духовного сходження. Емоційно-вольова сила вже за своїми функціями повинна володіти великою духовною енергетикою як сила-джерело і сила-перенощик духовної енергії. Це реальцісна си­ла духовного космосу, те, що К.Е.Ціодковський визначив у відношенні до фізичного космосу як «космічна воля», яка підкоряє людину певним космічним законам буття.

Але емоційно-вольова сила має і свою домінанту, яка самоор-ганізовує всі дії в одному і головному напрямі — вона орієнтує людину на духовну самореалізацію.

б) це та сила. яка поєднує людську своєрідну сутніст» (як окЬему духовну сутність) з духовним Всесвітом, підносить її з рівня індивідуальної своєрідності до рівня універсальної всезагальності. Це і є повне саморозкриття, а за ним — і повне самопізнання людиною своєї духовної сутності як всезагальної.

Алегорично можна намалювати таку картину духовної світобудови. Духовний простір утворює «духовне небо», духовний час є заповненість простору духовними процесами, які знаходяться у стані сходження. Духовне знання представлене «духовним сонцем», а ду­ховна реальність є система самоуправління духовним космосом. Ду­ховний розвиток представлений як результат роботи механізму духов­ної світобудови, що слморегулюється, тобто духовною гармонією.

Дія першої духовної сили в їх загальній структурі відповідає на питання — на чому базується духовна світобудова? Друга сила — як існує подібне духовне утворення? Третя сила — що вона являє собою за змістом? Четверта сила — як працює подібна вселенська конст­рукція? П'ііта сила — куди спрямована духовна світобудова і який ре­зультат її буття-діяльності?