Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЕПОХИ БАРОКО ТА ПРОСВІТНИЦТВА





(ДРУГА ПОЛОВИНА ХVІІ – ХVІІІ СТОЛІТТЯ)

 

ПЛАН

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

2. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу.

3. Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.

4. Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського філософа та літератора.

5. Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.

ЛІТЕРАТУРА

 

Білецький П. Український портретний живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1969.

Білецький П. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1981.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Возняк М.С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид. – Кн.1. – Львів: Світ, 1992.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. – К., 1988.

Жолтовський П. Художнє життя на Україні в ХVІ – ХVІІІ ст.. – К., 1988.

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.3.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.1

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х., 1993.

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Але постійні війни протягом 60 років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування й амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно уразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.



Порівняно кращими були умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія (чернігівсько-полтавські землі), а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно заселятися українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Гетьманську державу очолювали високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладали великих зусиль та коштів із метою розбудови культури, освіти. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом “поділяй та володарюй”. Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів із метою недопущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну і Запорожжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині, якій було нав’язано назву “Малоросія”.

Під час Руїни (1657-1687 рр.) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній опорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього, щоб протистояти авторитарній стратегії Москви. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися “закликання” до українських міст московських воєвод гетьманів І.Брюховецьким (1665 р.), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686 р.). У середині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату в середині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації (відцентрованості) культурного руху.

Відносне поліпшення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І.Мазепи (1687–1709 рр.). Після 1709 р., попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р.– Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури власне української.



На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо відділився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля та Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніж московському патріарху, і вже з кінця ХVІІ ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов’язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині ХVІІІ ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізацї посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки та освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

 

2. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу. Шкільна освіта зазначеного періоду на Лівобережжі охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 учнів. Усього у Гетьманщині на 1099 поселень було 866 шкіл. У новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа припадала на 746 учнів (у 1876 р. цей показник буде набагато гіршим, одна школа припадатиме аж на 6730 чол.). Як писав у 1655 р. араб-християнин Павло Алеппський, що мандрував Україною по дорозі до Москви, “навіть селяни в Україні вміли читати й писати…, а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями як бродягам”.

На Правобережжі польський уряд надавав перевагу католицьким та єзуїтським навчальним закладам. У 1661 р. було засновано Львівський університет, але й він став центром полонізації західноукраїнського населення. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. Із другої половини ХVІІІ ст. з’являються нові навчальні заклади – гімназії у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання і виховання у них мало пропольське ідеологічне спрямування.

На Буковині стан освіти був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою “руською”. І тільки наприкінці ХVІІІ ст. у Мукачеві було відкрито семінарію.

Основним центром культурного життя України в цей час залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (заснований у 1632 р.), який із 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-их рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською.

Ще на початку існування цього закладу П.Могила за свій рахунок закупив близько сотні коштовних фоліантів із творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників із коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а і як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атеней ( від лат. athaeneum – “святиня”). У часи П.Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький і Іван Трофимович, поети і письменники Сільвестр Косов, Х.Євлевич, С.Почаський, Т.Баєвський, І.Гізель. У мазепинський період – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та інші.

В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). У стінах навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, затвердився звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят із виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії.

Академія була щедро забезпечена матеріально як із боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував зв’язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.

Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та інших.

Професорів і студентів академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають піонерами західноєвропейської освіти й культури. Випускники академії складали переважну більшість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладах. Весь російський єпископат 1700 – 1762 рр. складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький - автор слов'яно-греко-латинського лексикона (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.

Таким чином, випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового. В цілому ж культурні сили і скарби української культури, які постали в Україні під впливом західноєвропейської освіти в добу її національного піднесення в ХVІІ ст., були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави та розвитку російської культури.

Проте в культурницькій діяльності академії у ХVІІІ ст. з’явилися й слабкі сторони, виражені у певній інерційності та консерватизації навчального процесу. Наука в академії ставала дедалі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної міри схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православної віри, академія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічним (богословським) питанням.

У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання у ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти всіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків та селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань всіма європейськими мовами, якими вільно володіли студенти.

Останній період підйому в культурній діяльності Київської академії пов’язується з ім’ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Сильвестр Ляскоронський, Симон Тодорський та інші. У цей час було оновлено будівлі академії (яку називали Могиляно-Заборовською) і реформовано навчальний процес. У другій половині ХVІІІ ст. академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий навчальний заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим закладу був Іван Фальківський, що займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища математика, німецька мова і філософія (тобто був людиною енциклопедичних знань, що у другій половині ХVІІІ ст. стає для Європи нормою й ідеалом); заснував культурний осередок “Вільне поетичне товариство”.

Загалом за понад 150 років існування академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції, яка у ХVІІІ ст. займала всі урядові місця, підготувала національне відродження ХІХ ст.

На Лівобережжі близьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано у трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу академії так і не добився. Крім вітчизняних мов, тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформовано в духовні семінарії.

Таким чином, асиміляційна та централізаторська політика Катерини ІІ поклала кінець вищій і середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзі й Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було відкрито “главныя народныя училіща”, що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кількість учнів.

3. Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.Українська література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася у декількох провідних напрямах та жанрах.

Перший напрям представлений народно-поетичною творчістю. У зазначений період вона суттєво поповнюється. Провідними її жанрами були думи, історичні пісні, вірші, присвячені переважно героїці визвольних війн українців. Одним із найяскравіших зразків громадянської лірики того часу є анонімна дума “Всі покою щиро прагнуть”, авторство якої історики найчастіше приписують Мазепі. У цьому творі яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Трагічність ситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен із яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. Такі твори друком не виходили й поширювалися у списках. Історичні пісні та думи часто прославляли Богдана Хмельницького і його найближчих сподвижників (Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая). Між ними окреме місце займає славний козацький ватажок Станіслав Морозенко, що загинув 1651 р. у битві з татарами. Образ цього козака, “голови завзятої”, з якого вороги “живцем серце вирвали”, став улюбленим народним образом, за яким “уся Вкраїна плаче”.

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – це останній період розквіту народних дум та пісень про “козацьку славу”. Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно. Багато гіркої правди розказано про те в думі “Козацьке життя” вже пізнішого періоду. Однак самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У ХІХ ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільш відомим став Остап Вересай із Полтавщини.

На Правобережжі жанр історичної пісні продовжує розвиватися і у ХVІІІ ст. Це передусім були пісні про народних месників-гайдамаків та їх драматичну боротьбу з польсько-шляхетськими гнобителями. У цьому циклі особливо вирізняється пісня про зраду козацького сотника Сави Чалого, що, перебуваючи на службі у поляків, воював проти козаків, а згодом був убитий, як зрадник, своїм колишнім другом Гнатом Голим. До цього циклу належить також пісня про козацького ватажка Семена Палія, про зруйнування Запорозької Січі. Велику кількість пісень, переказів, легенд створив народ про так званих опришків, теж месників народних кривд у Галичині і на Закарпатті, а особливо про найсміливішого з них Олексу Довбуша, підступно вбитого 1745 р.

Окрему групу становлять так звані чумацькі пісні, в яких змальовуються важкі обставини життя чумаків, що здійснювали далекі й небезпечні подорожі за сіллю в Крим.

У другій половині ХVІІ ст. розвивається жанр проповідницької і публіцистичної прози. Одним із найяскравіших представників його був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей “Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) “Наука, альбо способ зложення казання”. Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій – основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки полеміко-богословських творів. Три з них – “Розмова Білоцерківська”, “Стара церква” і “Фундаменти” написані польською мовою й спрямовані проти католицизму та унії. Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Всі великі твори цього автора були надруковані за його життя, що було за тих часів великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською і польською мовами.

Визначним представником зазначеного жанру був також Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний” і “Труби словес проповідних”) та особливо Антоній Радивиловський, який уважався найталановитішим проповідником доби. Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Радивиловський уводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Не можна оминути ще одне ім’я знаного у той час публіциста й проповідника – Інокентія Гізеля. Він змолоду переселився з Німеччини в Україну і віддав увесь свій розум, всю енергію новій вітчизні. Випускник Київської академії, а потім її викладач і ректор, він є автором кількох проповідницьких творів, найцікавішим із яких уважається “Мир с богом человеку”. У ньому міститься багатющий матеріал для характеристики українського суспільства другої половини ХVІІ ст. Звертаючись до читачів, Гізель малює сумну картину спустошення України чужоземними завойовниками й міжусобними війнами. Він вважає, що треба звернутися до бога, тоді настануть мир та тиша. А щоб цих благ досягти швидше, автор і пропонує свою книгу для викорінення гріхів та очищення совісті кожного представника тогочасного українського суспільства. Гізель подає цілу шкалу гріхів для кожної відомої йому професії. Досить всебічно виписані найпоширеніші гріхи купців, ремісників, лікарів, аптекарів, учителів, воїнів, митників, адвокатів, писарів судових, духовенства, корчмарів й інших суспільних груп. Книга була дуже популярною в Україні і навіть за її межами. Вона є цікавим свідком моральних понять кола найосвіченіших людей України другої половини ХVІІ ст.

Ще одним важливим літературним жанром тогочасного письменства була історична проза. По-перше, вона представлена літописними творами, традиція написання яких сягає ще княжої доби. Наслідуючи попередні літописні традиції, спонукані загальним патріотичним піднесенням, відомі й невідомі нам автори намагалися записати події, свідками яких були. У ХVІІ ст. було складено чимало літописів, які дістали назви за місцем їх створення: Густинський літопис, Львівський літопис, Київський літопис та ін.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопису і час його створення невідомі. Деякі дослідники вважають, що написати його міг відомий письменник-полеміст Захарія Копистенський, а Лосицький лише скопіював твір із якогось списку та написав передмову. У ній він пише, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки і вчитись на помилках, не допускаючи їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією (несамостійною роботою, що грунтується на використанні чужих творів) із різних вітчизняних і польських джерел, де викладається історія від найдавніших часів до Берестейської унії. Найпомітнішими тут є оповідання про початок посполитого козацтва, про запровадження нового календаря та про запровадження унії в Україні.

У 1672 р. із друкарні Києво-Печерської лаври вийшла “Хроніка…” ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії.

Найпопулярнішою працею того часу справедливо вважався “Синопсис”, авторство якого деякі вчені приписують І.Гізелю. Вперше цю працю надрукували у 1674 р., але потім протягом 150 років перевидавали 10 разів, переклали на грецьку й латинську мову, поширювали в рукописних списках. Це був перший систематизований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, “Синопсис” певною мірою вже орієнтувався на московську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст., були так звані козацькі літописи. Це літературні твори, у яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Провідне місце серед них займають літописи Самовидця (анонімного автора, який саме таким іменем підписав власний твір), Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони являють собою суттєве зрушення в українській історіографії, оскільки знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. Визначальні історичні події відтворено у них із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів “черні”. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалось невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права й вольності козацтва. Українці називаються окремим “козако-руським” народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани, кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь “козацької вітчизни”.

Важливе значення для розвитку історичної думки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала праця “Історія Русов іли Малой Росії”, автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій Полетика. Написана вона близько 1770 р., а друком вийшла лише 1846 р. , хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше – по всій імперії. Цей твір написано хоч і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в “Історії Русов” чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний йому стан справ, автор пише: “Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех”. Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські і російські поети та прозаїки: Є.Гребінка, М.Гоголь, Т.Шевченко, С.Руданський, К.Рилєєв (поема «Войнаровський»), О.Пушкін (поема «Полтава»).

У другій половині ХVІІ ст. значного розвитку досягла драматична література, зокрема шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академії самі почали писати п’єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 рр. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося за мету поглибити й закріпити знання релігійних істин і біблійних подій. Прославлялися святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра), Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули (основної частини) й епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну настанову. Після цього грався основний сюжет – фабула. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб ( до 300 чол.). Це пояснювалося виховною метою – для того, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії та інтерлюдії. Змістом їх були розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.). Він народився у Києві в купецькій сім’ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Дуже цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію у Київській академії. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію “Владимір”, до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п’єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як “другого Єрусалима”.

Новизна п’єси була вже в тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п’єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності.

Тоді ж Прокопович готує підручник із поетики, у якому опрацьовує правила укладання драматичного твору, що цілком відповідали вимогам барокової стилістики, котра стає на той час нормою. Але у цій теорії вже відчувалися й елементи класицизму. Актів у драмі за Прокоповичем має бути п’ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше від десяти. В трагедіях як виняток одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Всі особи можуть виходити зі сцени лише після скінчення дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа.

Драматургічна теорія Прокоповича справила таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами творили трагікомедії українські драматурги С.Ляскоронський, М.Довгалевський, М.Козачинський, Г.Кониський та інші. Наприклад, у драмі Г.Кониського “Воскресеніє мертвих…” (1747 р.) відображено соціальні антогонізми тогочасного українського життя – сваволю старшини, хабарництво і продажне судочинство. Генетично пов’язана з українською шкільною драмою сатирична комедія українського патріота грецького походження Василя Капніста “Ябеда”, що досі вважається одним із вищих досягнень російської комедіографії.

Із часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, мандруючи Україною, показували вистави, самі готували інтермедії, розучували канти й пісні. Виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С.Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф.Прокопович), Тобольську (Ф.Лещинський), Могильові (Г.Кониський), Сербії (М.Козачинський).

Із 50-х рр. ХVІІІ ст. в Україні з’являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Тоді ж з’являється в Україні російський та польський класицистичний театр. Низка аматорських труп виступала в Єлисаветграді, Кременчуці, Харкові.

Розвивався також жанр поезії. Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості “мандрівних дяків”. До цієї категорії належали студенти-вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період вакацій (канікул) йти в народ заробляти шматок хліба. Вони наймалися писарями, дяками (звідси й назва), приватними вчителями. Вихованці Київської академії, колегіумів вивчали курс поетики, що давав їм добрі знання з основ літературознавства Вони обов’язково повинні були вміти писати вірші, драматичні твори, проповіді. Все це виробляло у студентів добрі смаки у художній літературі. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народнопоетичної творчості. Це допомагало писати їм оригінальні твори – вірші, книжні пісні, орації (промови) та травестії (гумористичні вірші, близькі до пародії). Тематика таких творів переважно релігійна. Опрацьовуючи біблійні сюжети, мандрівні дяки йшли шляхом своєрідного прийому – зводили зазначені теми до рівня повсякденних, уносячи в них побутові деталі з народного життя. Травестії відзначалися описом колоритних ситуацій, у них було багато іронії, жарту. Твори мандрівних студентів здебільшого не друкувалися, а жили в усній формі серед народу. Однак до нас дійшло ім’я одного з них, що жив на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. Це Климентій – “син Зинов’єв”, що видав збірку своїх творів, які становлять собою енциклопедію життя всіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних врішів, Климентій умістив у згадану збірку понад 1000 народних прислів’їв та інших афоризмів.

Уже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Ця заборона болісно вдарила по розвитку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати російською мовою, в якій, щоправда, до того вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі ХVІІІ ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М.Богдановича, О.Хмельницького, В.Капніста.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича “Разговор Великоросіи с Малоросією” (1762 р.), написаний майже цілком російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. Автор підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну “злобу дня” – про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи посполитих щодо здобуття дворянства. Найталановитішим протестним твором була “Ода на рабство” (1783 р.) В.Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора. У цьому творі автор, що був заможним українським поміщиком, гостро відреагував на закріпачення українських селян за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Пізніше В.Капніст став відомий своїм таємним посольством до Прусії з пропозицією укладання між українцями й німцями союзу проти Російської імперії.

Хоч віршована література ХVІІ – ХVІІІ ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, які, підсилені народною словесністю, були плодоносним посівом під виниклу наприкінці ХVІІІ ст. нову українську літературу, що базувалася не на книжних традиціях, а на живій мові демократичних суспільних верств.

 

4. Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського філософа і літератора. Феноменальним явищем в українській культурі ХVІІІ ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794 рр.). Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині у сім’ї малоземельного козака. Навчався у Києво-Могилянській академії (1738 – 1741, 1744 – 1750 рр.), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742-1744 рр.), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753 рр.), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харквському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги.

Г.Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософська спадщина Сковороди – це 17 трактатів і діалогів. Центральним у вченні філософа є теорія про “сродну працю”. У ній Сковорода чи не першим з філософів того часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу і найвищу життєву потребу й насолоду. Проте не всяка праця приносить людині щастя. Такою є лише “сродна праця”, тобто праця за покликанням. У кожної людини закладені здібності до певних видів трудової діяльності. В процесі виховання здібності мають стати розвинутими, перетворитися в сутність людської особистості. Через “сродну працю” розкривається природа людини, розвиваються закладені у ній добрі начала. “Сродна праця” є ідеалом людського щастя. І навпаки, “несродна праця” робить людину глибоко нещасною.

Суттєвим моментом на шляху досягнення “сродної праці” є самопізнання й самовдосконалення людської особистості. Це друга теза вчення Сковороди. За допомогою самопізнання людина знаходить у собі “справжню людину”, своє покликання, розвиває закладені у ній здібності, тобто вдосконалюється, а отже, відшукує шлях до “сродної праці” та щасливого життя.

Філософські погляди і гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його літературній творчості. У рукописних збірках “Сад божественных пісней” та “Басні Харковскіи” Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Перша збірка представляє Сковороду як поета-лірика, котрий оспівує громадянські ідеали і гуманізм. Зокрема, яскраву картину тогочасної реальності намалював поет у знаменитому вірші “Всякому городу нрав і права”, слова якого пізніше І.П.Котляревський уклав в уста Возному в п’єсі “Наталка Полтавка”.

Заслуговує на особливу увагу і роль Сковороди як першого українського байкаря (йдеться про другу літературну збірку). Звернення Сковороди до цього жанру свідчить про те, що він бажав якнайбільше поширити свої ідеї в масах, надати їм загальнозрозумілої, наочної форми. Всі сковородинівські байки написані прозою. В них передусім звучать філософські мотиви, спрямовані на осмислення сучасних письменникові проблем життя. Цікавою частиною байок Сковороди є їх “сила” (мораль). Як правило, автор висловлював мораль за допомогою відомих народних прислів’їв та приказок. Вони приваблювали Сковороду тим, що являли собою наслідок життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя, багато в них було закладено філософських суджень, що імпонувало світоглядним позиціям письменника і завдяки цьому допомагало йому розкривати ідейні задуми своїх творів. Прикладом байок Сковороди, у яких він розкривав сутність свого філософського вчення, є зокрема “Пчела и шершень”, “Убогий жайворонок”, “Благородний Еродій”.

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. “Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и выкресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…”

5. Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.В архітектурі ХVІІ – ХVІІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко (з італ. - буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке (українське) бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у цьому стилі була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668 – 1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій культурній еліті (шляхті) нової (козацтва) й стати наочним утіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі і просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVІІ ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційно дерев’яні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Протягом 90-их рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690 – 1696 рр.) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695 рр.) у Києві. Обидві церкви разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества зруйновані у 1934 р. під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві Мазепа збудував чи відновив 20 споруд.

Розрізняли полтавське, київське, наддніпрянське й інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури представляли собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, собор Мгарського (біля Лубен) монастиря, Успенський собор у Полтаві.

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися й далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва пов’язана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софіївського собору в Києві. У 1731–1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б.Растреллі у 1747-1753 рр. уже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. У цілому ж стиль рококо в Україні хоч нібито і наклався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюнсами, все ж таки вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно, це пов’язане з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретіні. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748-1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним тріапсидним собором. Другим визначним твором цього зодчого стало зведення ратуші в Бучачі (1751 р.), де він узяв за основу коринфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) сюжети. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм , відмова від пишного оздоблення, світлі барви. У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах зведено палату у Вишнівці на Волині, прибудову кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-их рр. ХVІІІ ст. у с.Качанівці на Чернігівщині і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана К.Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч.Камерона у 1779-1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним “килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими).

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія та Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чи іншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а той п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконано протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.

Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві, виконаний Олексою Антроповим та Григорієм Левицьким, що більше уславився як гравер). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості і галантності, характеристичних дрібних деталей. Парсуни стилю рококо значно поповнюються зображеннями жінок.

Середина й друга половина ХVІІІ ст. виразно вносять у живопис елементи класицизму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису були Дмитро Левицький (1735-1822 рр.) і Володимир Боровиковський (1757-1825 рр.), обоє родом з Полтавщини, а згодом – столичні придворні художники. Портрети їхньої роботи є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета повеліла: трьох українських хлопців із придворної капели, що втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (потім прізвище змінили на “Саблуков”) та Антон Лосенко. Кожен із них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми роботами Антон Лосенко, який писав портрети, історичні полотна (“Володимир і Рогніда”), картини на біблійні (“Принесення в жертву Ісаака”, “Св. апостол Андрій Первозванний”, “Каїн і Авель”) та міфологічні (“Гектор і Андромаха”) сюжети. Крім того, певний час він був ректором Петербурзької академії мистецтв. К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі справжню художню майстерню класицистичного живопису.

Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали вже згадуваний Григорій Левицький, брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дозволяє значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною і російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна й драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

Із середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси. Розквітає пісенна творчість: з’являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів та настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.

Ще у ХVІІ ст. у школах і Києво-Могилянській академії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві “київське знамено”. Зберігся “Реєстр нотових зошитів” хору Львівського братства від 1697 р., у якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.

Музичною столицею Лівобережжя з ХVІІІ ст. стає Глухів - гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яку набирали спочатку виключно з українців.

Починається обробка народних пісень, наприклад, “Ой під вишнею, під черешнею”. Одним із талановитих народних композиторів початку ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як “Харківський козак-піснетворець”. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня “Їхав козак за Дунай”, яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії; вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна “Козак”. У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812р. написали про нього оперу-водевіль “Козак-стихотворец”.

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745–1777 рр.) та Дмитро Бортнянський (1751-1825 рр.).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Києво-Могилянській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався й Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на “золотій дошці” академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу “Демофонт” на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвіченого Березовського було “затерто”, що глибоко вразило його м’яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться “Вірую”, концерт “Не отвержи мене”, деякі “Причасні стихири” тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував високий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої до того висоти. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн “Коль славен”, а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Всі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене Україні, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806 рр.). Життя його склалося досить трагічно. Вже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників та бандуристів. Веделя вабило духовне життя, й писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва Ведель узяв якусь участь у невідомих насьогодні антиімперських заходах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано і засаджено до в’язниці. За одними відомостями, його там закатували чи задушили, а за іншими – непритомного вивезли з в’язниці, і він помер на волі від ран. До початку ХХ ст. твори Веделя незрушно зберігалися в архіві Київської духовної академії (колишньої Києво-Могилянської академії), тому практично не були відомі широкому загалу.

Отже, друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку усієї давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі с

 

вітською і демократичною домінантою.






Date: 2015-04-23; view: 573; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2020 year. (0.042 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию