Музична культура Київської Русі

Варіант 12

Виконала:

ст. групи ЕФ-13у-1з

Орнанджи (Тимошенко) О.В.

Перевірила:

доц.Іщенко О.В.

Дніпропетровськ

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

1. МУЗИЧНА КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ 5

2. ВНЕСОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ У РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ.. 10

3. ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО. МУЗИКА. ТАНОК.. 12

ВИСНОВКИ.. 16

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 18

ВСТУП

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

Культура Київської Русі постала на грунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Основою формування та розвитку давньоруської культури були попередні культурні досягнення східних слов'ян. Яка б галузь культури давньої Русі не розглядалася, в ній відчуваються багатовікові традиції. Це виразно помітно у спорудженні жител, будівництві оборонних споруд, прикладному мистецтві, літературі та музиці. Поряд з літературою на Русі існувала багата усна народна творчість — фольклор, який своїм корінням сягав далеко в язичницькі часи. Особливе поширення мали святкові та буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання та замови. Багато традиційного було у весільному та поховальному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-притчами. Давні звичаї, традиції та народна творчість справили великий вплив на давньоруську культуру.

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Придворно –світська, календарно -обрядові пісні, церковна, народна, родинно-обрядові пісні, епос.

Невід'ємною частиною мистецтва була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва були скоморохи – талановиті музиканти і актори з народу. Вони були учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику, дресирувати тварин, особливо ведмедів, складати пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів – гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини – героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників – руських богатирів. Їх виконували сказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.

Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побуткняжого двору. При дворі князя був цілий штат різнихмузикантів-«умільців». Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.

Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем. Тематично він користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за скривджених, лицарської честі.

На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних –гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти – одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти – накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза – це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру.

Носіями музичної творчості були:

1) співці героїчних пісень;

2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками;

3) каліки, перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники лірників.

З поширенням християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені з Болгарії та Візантії. Разом з грецьким духівництвом тоді спроваджували на Русь і грецьких професійних музик «домественників», що були першими вчителями музики та диригентами («протопсальтами») церковних хорів.

Починаючи з XI ст. при головних храмах і монастирях почали організовуватисяшколи писемності та церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу –«розспівщики». До тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики належали Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (хоровий спів без супроводу) та унісонність(одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками абознаменами. Звідси і походили назви – «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів – з великою кількістю голосів (багатоголосся).

На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, якої були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов´язково по нотах. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народний танець на Русі – «пляс». Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.

Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості. Образний діапазон весільних пісень значний: ліричному й сумному, присвяченому прощанню молодий із сім'єю, безтурботною юністю, або врочисті застільні, у яких звеличували молодих, веселі танцювальні. Тематика повільних і наспевних колискових містить у собі фантастичні й казкові сюжети. Емоційно напружені речитативні плачі й голосіння належать до глибинної архаїки

Народ ставився до мистецтва «голосильщиц» із глибокою повагою. Ці поетичний^-поетичні-музично-поетичні фольклорні зразки не записували, а варіюючи, усно сторіччями передавали з покоління в покоління. Тому в зміненому виді традиції народних обрядових пісенних жанрів дійшли до наших днів. Разом з тим жанрові різновиди фольклору на території Русі збереглися в неоднаковій мері. Так, у Карпатах найпоширеніші обрядові народні пісні, особливо коломийки; на Придніпров'я - історичної й ліричні, пісні, а на Лівобережжя – лисичанські.

Державне зміцнення, установлення культурних зв'язків із сусідніми країнами, введення християнства - от визначальні фактори, які сприяли розквіту музичної культури Київської Русі. Музика грала важливе значення в житті простого люду, побуту князівства, у церковних обрядах. У князівські часи відбувається поступове відокремлення народної й професійної культури - тобто культури низів і князівства (владної верхівки).

Поряд зі стародавніми обрядовими піснями виникає новий фольклорний жанр - билини. Цей різновид героїчного епосу стає провідної в народній творчості часів Київської Держави, але надалі зникає з побуту. Билини оспівують історичні події, героїзм захисників рідної землі: князів, бояр, дружинників. Але сам популярним був образ воїна-богатиря з народу - Іллі Муромця. Урочиста, декламаційно-речитативна манера співу легендарного Бояна під акомпанемент гри на гуслях описана в «Слові об полицю Игореве»: «Боян же, братие, не 10 соколовъ на череду лебедів пущаше, але своя вещиа персти на живаючи струни воскладаше; вони ж самі князем славу рокотаху». До скарбниці музичної культури Київської Держави ставилися й танці, про що яскраво свідчить чаша із Чернігова (ХІІ ст.). На ній зображена танцівниця, що рухається під музику гусляра. Із введенням християнства церковнослужителі прагнули викорінити прадавние язичеські вірування, але зробити це проти волі народу було важко. Поступово старі й нові обряди з'єдналися, утворився своєрідний релігійний дуалізм. Так, збігаються в часі:

- стародавній звичай зустрічати весну - з Великоднем (Великоднем);

- русальні обряди - із християнським святом Трійці;

- свято Купало - із днем Івана Хрестителя;

- Коляда - з Різдвом Христовим;

- Щедрий вечір - з йорданськими святами, Водохрещенням

Високий рівень музики при князівському дворі, виступу візантійських і місцевих виконавців підтверджують добутку давньоруської літератури, сюжети книжкових мініатюр, фресок. У походах князів звучала так звана «ратна» музика, військові оркестри використовували різні духові інструменти - сурми, рога, сопілки, окарини, кувички, волинки, жалейки, а також ударні - бубни, накри, тулумбас, тарілки, дзвіночки. Військові музиканти прославляли князів, ушановували послам іноземних держав на офіційних прийомах. Музика звучала на святкових трапезах і під час веселих розваг при князівському дворі. В оформленні церковних богослужінь, як і у фольклорі, якийсь час співіснували язичеські й християнські обряди. Запозичені з Візантії церковні песнеспеви впроваджувалися завдяки запрошеним у Київ грецьким і болгарським співакам. Головним осередком культивування церковних пений стала Києво-Печерська лавра. Поступово, під впливом місцевих народних традицій, вони змінювалися, адже місцеві співаки засвоювали мелодії «з голосу», відтворюючи їх з пам'яті. Особливий розвиток на Русі придбала музика дзенькотів, що колоритним перегуком супроводжувала християнські свята, скликала народ на віче

Таким чином, музична культура Київської Держави за короткий історичний проміжок досягла високого рівня, вона розвивалася під впливом європейської музичної культури, разом з тим плекаючи власну самобутність.

У період розвитку музичної культури польсько-литовської епохи візантійські художні орієнтації змінювалися на ренесансні, адже в ті часи на території хвилею покотилися ідеї західноєвропейського Відродження, окремі спалахи якого були відчутні в церковній музиці.У її надрах протягом Х-ХVІ ст. розвивався музичний професіоналізм. В історії української церковної музики умовно можна виділити два періоди й відповідні їм стилі виконання: монодичний (одноголосий) і партесний (багатоголосий). Якийсь час, протягом переходу від одного голосу до багатоголосся, ці стилі співіснували. Основна відмінність восточнохристианского - православного - музичного ритуалу від западнохристианского - католицького - складається у використанні лише вокальної музики, хорового співу без акомпанементу (а капела). На противагу західноєвропейському церковному обряду, органний супровід не використовувався

Ще із часів Київської Русі запанував знаменний розспів - одноголосий унісонний спів з обмеженим діапазоном і строгим піднесеним складом. Мелодії, запозичені з Візантії, змінювалися під впливом місцевих народнопесенних традицій. Їх записували спеціальними знаками - гаками (від старослав. «гак», «прапор» - знак). При відсутності лінійок для запису висоту й тривалість звуків фіксували лише орієнтовно. По місцю походження розспіви розділяють на київський, лаврський, волинський (почаївський), росіянин (галицький), прикарпатський (василиянский), чернігівський, грецький, болгарський, сербський і т.п. Прагнення до більшої виразності церковної музики сприяло виникненню партесного співу (від панцира. - партії, голосу).

Відбувається чітке розмежування чотирьох голосів хору по висоті й тембру на баса, тенор, альт і дискант. Тексти записують близьким народу слов'яно-російською мовою, мелодії - уже не гаками, а новим «київським прапором», тобто квадратними нотами на лінійках (із другої половини ХVІ ст.). Яскраве й пишне партесное спів поширювався завдяки діяльності братніх шкіл - Острозький, Львівський, Київський, Луцької й інших, де церковне спів і музична грамота належали до обов'язкових навчальних предметів. Зберігся нотний реєстр бібліотеки Луцького братерства, у який увійшло близько 300 партесних добутків більш ніж десяти авторів, що є свідченням високого розвитку хорової культури Русі польсько-литовської епохиНа думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів.

Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці сказителі билин, скоморохи. Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти. Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі. Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові гудок, смик; щипкові лютня, гуслі, псалтир; духові роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах. У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів. Основою знаменного розспіву стали "гласи" хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.