Комплекс менеджменту

Комплекс менеджменту складається з таких напрямів: стратегічний менеджмент, управління персоналом (кадровий менеджмент), управління технологічними процесами та опе­раціями, управління фінансами (фінансовий менеджмент), управління матеріально-технічним постачанням, управління збутом продукції, управління нерухомістю, інноваційний ме­неджмент (управління розвитком), управління якістю про­дукції або послуг.

Стратегічний менеджмент базується на постановці й досяг­ненні головних стратегічних завдань. До нього належать: вибір місії, ситуаційний аналіз, стратегічний маркетинг, стратегічне планування діяльності, створення і корекція ор­ганізаційних структур, управління реалізацією стратегії.

Управління персоналом орієнтує на те, що кожна мета ор­ганізації досягається людьми — найважливішою складовою менеджменту.

Управління технологічними процесами та операціями здійснюється людьми за допомогою машин, механізмів, апа­ратури та пристосувань, у тому числі комп'ютерів та інших спеціальних пристроїв.

Управління фінансами відбувається шляхом розподілу фі­нансів, а їхня динаміка регулюється виробничо-господарською діяльністю організації з метою забезпечення її ефективності.

Управління матеріально-технічним постачанням реалі­зується шляхом забезпечення поставок сировини, матеріалів, обладнання, інструментів тощо.

Управління збутом здійснюється на основі маркетингової діяльності, до якої входить моніторинг навколишнього сере­довища.

Управління нерухомістю відбувається шляхом експлуатації, купівлі, продажу, обміну, оренди та інших дій з нерухомістю.

Інноваційний менеджмент необхідний для збереження і підвищення ефективності організації в умовах, що змінюють­ся. При цьому нововведення плануються, організуються, мо­тивуються і контролюються.

4)Рівні управління

За функціями, які виконують керівники, їх поділяють на такі рівні управління:

o технічний - забезпечує щоденні операції і дії, необхідні для ефективної роботи організації;

o управлінський - забезпечує координацію роботи структурних підрозділів організації;

o інституційний - визначає місію та цілі організації, забезпечує довгострокове планування, зв'язки організації із зовнішнім середовищем.

Трьом рівням управління відповідають три групи менеджерів: молодші менеджери; середні менеджери; менеджери вищого рівня

Менеджери першого рівня - низової ланки управління (супервайзери) - не керують роботою інших менеджерів, в основному здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань (надання медичних послуг), відповідають за безпосереднє використання матеріальних ресурсів (лікарські засоби, товари медичного призначення).

Типовою назвою посади на цьому рівні є адміністратор, старша медична сестра.

Менеджери середнього рівня спрямовують роботу молодших менеджерів і мають широкий діапазон влади. Середніх менеджерів поділяють на:

o лінійних - керують окремими підрозділами. Вони управляють і кадрами, і фінансами, і технологічними процесами підрозділу. Прикладом такого лінійного менеджера може бути завідувач поліклініки в багатопрофільній лікарні.

o функціональних - функціональні менеджери здійснюють керівництво функціональними підрозділами. Обіймають посади головного бухгалтера, завідувача економічного відділу, завідувача відділення терапії, хірургії, клінічної лабораторії тощо.

Менеджери вищого рівня (топ-менеджери) відповідають за довгострокове планування, визначення широких цілей і стратегій, безпосередньо управляють роботою середніх менеджерів.

Вищий організаційний рівень - найменша за чисельністю ланка керівництва. Навіть у найбільших організаціях керівників вищої ланки - усього кілька людей.

5)Підходи до управління

Процесійний підхід трактує управління як процес – сукупність безперевних взвємоповязаних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі вже є процесом, значною мірою визначають успіх діяльності підприємства

Відповідно до цього підходу упр. Розг. Як процес виконання певних пов*язаних дій,а саме виділяють такі основні функ. Етапи: планування,орг.,мотивація,контроль,регулювання.

Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця п’ятдесятих років. Система – це деяка цілісність, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких певною мірою характеризує ціле. Суть системного підходу в управлінні характеризується:

1. Формулюванням цілей і встановленням їх ієрархії (формування дерева цілей).

2. Одержанням максимального ефекту в досягненні поставлених цілей шляхом порівняльного аналізу альтернативних шляхів і методів досягнення цілей та здійснення вибору.

3. Кількісною оцінкою цілей і засобів їх досягнення.

Можна виділити три форми використання системного підходу:

1. Це використання системного підходу на чисто-описовому рівні, як основи для організації матеріалів досліджень і розробок.

2. Це розробка прикладних проектів, що називаються системами, а також рішення складних проблем із застосуванням найновіших методів аналізу й обчислюваної техніки. Сюди відносять прикладний системний аналіз використання економіко-математичних методів для прийняття рішень, дослідження згідно з теорією організаційних і управлінських систем.

3. Це системні дослідження по управлінню.

Системний підхід використовується для описання організації і процесів управління в ній на основі формулювання понять: системи управління, її підсистем і процесів, регульованих і нерегульованих змінних.

Сутність ситуаційного підходу полягає у спробі теоретично сформулювати, емпірично перевірити і практично рекомендувати різні типові рішення, характерні для діяльності організації.

Ситуаційний підхід розроблений на при кінці 60-х років і ґрунтується на тому, що пріоритетність методів управління визначається ситуацією. Через те, що існує безліч факторів як у самому підприємстві, так і в зовнішньому середовищі, не існує єдиного спрощеного методу управління. Щодо конкретної ситуації найефективнішим є той, що найбільш повно відповідає її суті. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організацій. При цьому менеджер повинен:

- розуміти процес управління, аспекти індивідуальної та групової поведінки поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивації і контролю, кількісні методи прийняття рішень;

- вміти оцінювати сильні та слабкі сторони методик, які використовуються;

- правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у даній ситуації, і ефект від впливу змінних величин;

- знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний ефект.

Ситуаційний підхід розширив практичне застосування теорії систем, визначивши основні внутрішні і зовнішні змінні, які вливають на організацію.

6)Основні закони управління

До загальних законів управління належать:

— закон спеціалізації управління;

— закон інтеграції управління;

— закон необхідної і достатньої централізації управління;

— закон демократизації управління;

— закон раціонального використання часу.

Закон спеціалізації управління акцентує увагу на тому, що при багатофункціональній системі управління виникає необхідність у розподілі певних функцій та повноважень, здійснюваних окремими людьми та трудовим колективом.

Закон інтеграції управління. Інтеграція — це об'єднання окремих розрізнених, спеціалізованих дій до загального процесу функціонування і розвитку управління. Цей закон, як і перший, має об'єктивний характер, тобто на практиці управління не може здійснюватися без об'єднання, координації діяльності багатьох робітників.

Закон необхідної і достатньої централізації управління на практиці проявляється як закон оптимального сполучення централізації і децентралізації. Він передбачає, з одного боку, централізоване, сконцентроване управління, тобто реалізацію процесу управління за вертикаллю, з іншого

— передумовлює необхідність передачі деяких повноважень управління на нижчий щабель ієрархії.

Закон демократизації управління передбачає участь виконавців у процесі, наприклад, шляхом передачі їм власності (у вигляді акцій чи інших цінних паперів).

Закон раціонального використання часу — один з найважливіших законів ринкової економіки. По суті час трансформувався в економічну категорію, цінність якої зумовлює всі сторони діяльності підприємства (швидкість обертання капіталу, адаптування до змінюваних умов тощо).