Виконання судових доручень за кордоном

Судове доручення - це процесуально оформлене звернення суду однієї держави, який вирішує цивільну справу з "іноземним" елементом, з проханням про вчинення певних процесуальних дій до компетентного органу іншої держави, в зоні діяльності якого ці процесуальні дії мають бути вчинені.

Залежно від того, яка саме процесуальна дія є об'єктом судових доручень у міжнародному цивільному процесі, вони поділяються на три види:

1. Судові доручення про вручення особам, які перебувають за кордоном, судових документів (наприклад, судової повістки про виклик до суду, позовної заяви, ухвали про відкриття провадження у справі, ухвали про призначення судового засідання, рішення суду тощо).

2. Судові доручення про одержання доказів, що знаходяться на території іноземної держави.

3. Судові доручення (запити) про надання інформації щодо законодавства запитуваної держави.

У міжнародній практиці склалося декілька порядків зносин між державами щодо надіслання і виконання судових доручень.

Дипломатичний порядок передбачає, що суд держави походження доручення звертається до відомства, що здійснює зовнішньополітичну діяльність. Як правило, це міністерство закордонних справ своєї держави, яке через дипломатичні канали надсилає доручення до відомства закордонних справ держави виконання доручення; зазначене відомство надсилає доручення до установ юстиції своєї держави, які передають його суду, в зоні територіальної підсудності якого мають бути проведені процесуальні дії, які є об'єктом судового доручення.

Консульський порядок полягає у тому, що доручення суду певної держави виконується консулом цієї держави. Зазвичай таке доручення може стосуватися лише громадян держави консула, які перебувають за кордоном. Можливість виконання судових доручень консулами передбачена в консульських конвенціях.

Змішаний порядок означає, що суд держави походження доручення звертається до суду держави виконання доручення за посередництвом центральних установ юстиції обох держав.

Безпосередній порядок передбачає, що суд держави походження доручення звертається до суду держави виконання доручення безпосередньо, без залучення центральних установ юстиції, дипломатичних представництв та (чи) консульств кожної з держав.

Основні вимоги щодо порядку оформлення кожного із видів судового доручення, його надіслання і виконання визначено міжнародними договорами. Якщо між Україною та відповідною іноземною державою не укладено міжнародний договір, то судові доручення можуть виконуватися на умовах міжнародної ввічливості (courtoisie internationale). Такий спосіб надання правової допомоги називається ще позадоговірним. Необґрунтована відмова у виконанні судового доручення вважається порушенням начал міжнародної ввічливості і розцінюється як акт недружелюбства.

100.

Визнання та виконання іноземних судових рішень

Визнання і виконання судового рішення є тією процесуальною стадією, на якій відбувається остаточне врегулювання спірних відносин.

Разом з цим, будь-яке судове рішення - це частина правопорядку тієї держави, в межах юрисдикції якої його було ухвалено. Практична складність питання визнання і виконання іноземного судового рішення полягає у тому, що судове рішення, як акт публічної влади однієї держави, прийнятий у межах її юрисдикції, має бути визнано і виконано на території іншої держави, на яку ця публічна влада не поширюється. Як наслідок, допустимість визнання та виконання судового рішення за кордоном визначатиметься законодавством конкретної іноземної держави та міжнародними договорами, учасником яких вона є.

Звернемося до основних правових категорій інституту визнання і виконання іноземних судових рішень. Законодавство більшості держав світу не містить легального визначення терміну "іноземне судове рішення", однак закріплює перелік видів таких рішень, які можуть бути визнані та виконані. Відповідно до ст. 81 Закону про МПрП і ст. 390 ЦПК України, в Україні можуть бути визнані та виконані: 1) рішення суду іноземної держави; 2) рішення інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд справ, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин; 3) вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків; 4) рішення іноземних чи міжнародних арбітражів. Обов'язковою передумовою визнання і виконання всіх цих рішень іноземних судів є те, що вони набули законної сили у державі, в якій їх було ухвалено. Таким чином, у більш загальному вигляді, "іноземне судове рішення" можна визначити так: це будь-яке рішення (постанова, ухвала чи вирок), що було ухвалено в одній державі, набуло законної сили, і підлягає визнанню або визнанню та виконанню на території іншої держави.

Залежно від того, до якого, виду належить іноземне судове рішення, їх варто поділяти на дві категорії: І - рішення, для яких є достатнім лише визнання (наприклад, це рішення про оголошення особи померлою, про визнання особи недієздатною, рішення про розірвання шлюбу або про визнання шлюбу недійсним, рішення про встановлення режиму сепарації, рішення про встановлення факту батьківства, рішення про усиновлення); II - рішення, які, крім визнання, потребують також виконання (приміром, це рішення про грошові стягнення або про повернення майна).

Визнання рішення іноземного суду полягає у наданні цьому рішенню такої самої юридичної сили, яку має рішення, ухвалене судом України після набуття ним законної сили. Визнані в Україні рішення іноземних судів після визнання набувають таких ознак, як виключність, беззаперечність, загальнообов'язковість та виконуваність. Наразі у світі можна виділити 3 основні системи визнання іноземних судових рішень:

I - система екзекватури: для примусового виконання іноземного судового рішення є необхідною видача екзекватури. Під екзекватурою розуміють процедуру надання рішенню іноземного суду сили рішення власної держави. Можливість видачі екзекватури регламентується міжнародними договорами, а порядок її видачі визначається в національному законодавстві держави, на території якої іноземне судове рішення буде виконуватися (більшість держав Європи і Латинської Америки).

II - система реєстрації іноземного судового рішення в особливому реєстрі (країни англосаксонської правової системи). Приміром, у Великій Британії діє спеціальний порядок реєстрації судових рішень, ухвалених у тих державах, які також на умовах взаємності визнають рішення британських судів. Така реєстрація можлива протягом шести років у Високому суді Великої Британії.

ІІІ - система нового сумарного перегляду іноземного судового рішення (США). За такої системи іноземне судове рішення є основою для нового судового розгляду національним судом держави, в якій воно підлягає виконанню. Проте при розгляді справи суд не звертається до питання факту; іноземне судове рішення створює презумпцію для тієї сторони, на користь якої рішення було ухвалено, однак ця презумпція може бути спростована протилежною стороною.

На рівні міжнародних договорів питання визнання і виконання в Україні іноземних судових рішень регламентовано двосторонніми договорами про правову допомогу, Мінською конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., Київською угодою про порядок вирішення спорів, що випливають з господарської діяльності 1992р., а також Гаазькою конвенцією про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання 1973 р. Що стосується внутрішнього законодавства України, то основна частина норм інституту зосереджена у Розділі VIII ЦПК України - "Про визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні".

101.

Здійснення нотаріальних дій. Нотаріальне оформлення документів, призначених для дії за кордоном.

Найбільш поширеними нотаріальними діями, які пов'язані із міжнародними приватними відносинами, є такі:

- посвідчення від імені нерезидента довіреності, яка призначена для виконання відповідних повноважень на території України; посвідчення довіреності в порядку передоручення на підставі довіреності, виданої за кордоном;

- дії, пов'язані з охороною майна, що залишилося після смерті іноземного громадянина на території України, або майна, яке має одержати іноземний громадянин після смерті громадянина України; видача свідоцтва про право на спадщину щодо такого майна;

- забезпечення доказів, які необхідні для ведення справ в юрисдикційних органах іноземних держав;

- посвідчення різноманітних цивільних та сімейно-правових договорів за участю іноземних осіб;

- засвідчення справжності підпису на Заяві про надання згоди на тимчасовий виїзд неповнолітньої дитини за кордон;

- засвідчення вірності перекладу договору, укладеного за кордоном.

Саме наявність "іноземного" елемента у цих відносинах зумовлює необхідність застосовувати у нотаріальному процесі не лише загальні правила вчинення нотаріальних дій, але також і норми міжнародного приватного права. Юридична наука поки що залишає відкритим питання про правову природу міжнародного нотаріального права і його місце в системі права. Водночас, у вітчизняній доктрині поширеним є погляд про вивчення "міжнародної" діяльності нотаріату саме в рамках курсу МПрП. Ця позиція підтверджується, зокрема, тим великим значенням, яке мають норми Закону України про МПрП та міжнародних договорів для врегулювання такої діяльності. Приміром, український нотаріус звертається до норм Закону України про МПрП для вирішення питань, що стосуються правової кваліфікації, встановлення змісту норм права іноземної держави, визнання документів, які видані органами іноземних держав, визначення правового статусу фізичних та юридичних осіб. Одним із найпоширеніших нотаріальних актів, що трапляються і у повсякденному, і в діловому міжнародному житті, є довіреність. Закон України про МПрП у ст. 34 закріплює колізійне правило про те, що порядок видачі, строк дії, припинення і правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, в якій видано довіреність.

Що ж до міжнародних договорів, то для нотаріальної практики найвагомішими є двосторонні договори України з іноземними державами про правову допомогу, а також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993р.

Серед Гаазьких конвенцій у нотаріальній практиці найчастіше застосовуються Гаазька Конвенція про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів 1961 р. та Гаазька конвенція про вручення за кордоном судових і несудових документів 1965 р. Україна ратифікувала Конвенцію про запровадження системи реєстрації заповітів (1972 р., Базель). Метою Конвенції є створення системи реєстрації, яка дозволятиме заповідачу реєструвати свій заповіт для зменшення ризику того, що заповіт залишиться невідомим чи буде знайдений із запізненням, а також для сприяння виявленню існування цього заповіту після смерті заповідача. Задля цього Договірні Держави зобов'язуються встановити систему реєстрації заповітів для сприяння після смерті заповідача виявленню існування заповіту. Відповідно до ст. 4 Конвенції, реєстрації в Договірних Державах підлягають зокрема посвідчені заповіти, пред'явлені нотаріусу, та власноручно складені заповіти, передані нотаріусу на зберігання. Реєстрація не ставиться у залежність від громадянства або місця проживання заповідача. На прохання заповідача нотаріус має право запитувати реєстрацію не лише в Державі вчинення чи зберігання заповіту, айв інших Договірних державах за посередництвом відповідних національних органів (ст. 6).

В силу того, що вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України (ст. 1 Закону України "Про нотаріат), важливим джерелом міжнародного нотаріального права є також Консульський Статут України та Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, зате, наказом МЮ України та МЗС України від 27.12.2004№ 142/5/310.

У нотаріальному провадженні переважно використовуються офіційні документи, складені спеціально уповноваженими особами за дотримання особливої процедури ("автентичні" акти). Оцінка акту як автентичного провадиться за законодавством держави його місця походження. Акт вважається автентичним, якщо задовольняє наступним умовам:1. Автентичність додана актом публічним органом (або спеціально уповноваженою особою).

2. Автентичність поширюється не лише на підпис, але й на зміст акта. Автентичний акт повинен закріплювати юридичний акт волевиявлення, а не будь-який матеріальний факт або представляти собою лише засіб доказування.

3. Акт підлягає виконанню у державі - місці походження, тобто повинен бути виконаємо в державі місця його походження без яких би то не було додаткових процедур. Цю умову не буде виконано, якщо акт з яких-небудь причин не може спричинити юридичних наслідків в державі місця свого походження, наприклад у разі видачі його некомпетентним нотаріусом або поза межами дії автентичних актів

Документ повинен відповідати умовам, які необхідні для встановлення його автентичності за законом держави, що видала документ (ст. 27 Кодексу МПП). Необхідно враховувати, що в різних країнах використовуються різні форми офіційних документів:

- заява - письмова урочиста заява, що приймається судовими інстанціями як доказ будь-яких фактів;

- сертифікат - документ, що засвідчує певний факт (сертифікат про мореплавства судна, про якість товару);

- декларація - заява, складена у відповідності з законодавством (митна, поштова, податкова);

- ретейнер - попереднє зобов'язання (згода) виплатити гонорар адвокату;

- повноваження - вид доручення.

102.

Підсудність справ, ускладнених іноземним елементом (розмежування компетенцій між судами різних країн).

Міжнародна підсудність — це розмежування компетенції між судовими органами тієї чи іншої держави щодо розгляду і вирішення певних категорій цивільних справ з іноземним елементом та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземної особи. При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд іноземної держави повинен встановити межі власної компетенції та не

зачіпати питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь-який інший іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й тими колізійними нормами, які містяться перш за все у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу та інших міжнародних договорах.

Загальні правила підсудності цивільних справ з іноземним елементом регулюються ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»: підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючина те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Зазначений закон передбачає два види міжнародної підсудності: виключну та альтернативну.

Випадки альтернативної підсудності справ судам України, коли вони можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, встановлено ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право»:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа — відповідач місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Договірна підсудність, передбачена п. 1 ст. 76 зазначеного Закону, найчастіше використовується у господарських правовідносинах, оскільки сторони заздалегідь можуть домовитися про те, в якій юрисдикції та в якому суді розглядатимуться можливі спори. Угоди сторін, у яких обирається установа, яка буде компетентна розглядати можливі спори, у винятку із чинних правил щодо підсудності називаються пророгацій ними та дерогаційними. Такі угоди можуть мати місце лише у випадку альтернативної, тобто невиключної, підсудності. Угода, внаслідок якої

непідсудний спір за загальними диспозитивними нормами про підсудність стає підсудним, називають пророгаційною (від лат. pro rogatio — продовження).

Угода, внаслідок якої спір, що підлягає розгляду певною установою на підставі загальних диспозитивних норм, вилучається із сфери її юрисдикції та передається іншій судовій установі, називається дерогаційною. Слід зазначити, що пророгаційні та дерогаційні угоди не можна ототожнювати з арбітражними угодами, оскільки вони мають відношення лише до державного судочинства.

Стаття 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» містить перелік випадків, коли справи з іноземним елементом підсудні виключно судам України і не можуть розглядатися за кордоном:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір пов’язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видання свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов’язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) якщо справи стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

Міжнародні договори України містять як загальні правила розмежування підсудності, так і спеціальні правила стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, РАЦС) якої саме країни належить здійснювати ті чи інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу передбачають загальне правило розмежування підсудності — пред’явлення позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилію). Так, у ст. 21 договорів України з Литовською Республікою, Республікою

Грузія, Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач має на її території місце проживання; позови до юридичних осіб їм підсудні, якщо на території цієї Сторони знаходиться орган управління, представництво або філія юридичної особи.

Крім загального правила, в договорах рівною мірою застосовується розмежування підсудності шляхом віднесення справи до ведення судів обох держав (альтернативна підсудність), ведення судів конкретної держави (виключна підсудність), укладання письмової угоди сторін (договірна підсудність).

Деякі міжнародні договори про правову допомогу містять спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ, як правило, пов’язаних з особистим статусом громадян. Ідеться про справи окремого провадження — про обмеження дієздатності, визнання осіб безвісно відсутніми або оголошення померлими і встановлення факту смерті; про сімейні справи — про розірвання шлюбу і визнання шлюбу недійсним; про справи, які виникають із особистих і майнових відносин

подружжя, правовідносин між батьками і дітьми; а також про деякі категорії цивільних справ — про власність, зобов’язання, що виникають унаслідок заподіяння шкоди; у спадкових справах. При цьому

передбачається комбінування таких критеріїв, як громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна. Найчастіше критерієм виступає громадянство. Наприклад, відповідно до ст. 22 договорів України з Республікою Молдова, Республікою Польща, Корейською Народно-Демократичною Республікою при обмеженні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Згідно зі ст. 23 наведених договорів справи про визнання особи відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, громадянином

якої ця особа була в той час, коли вона за останніми відомостями була живою.

103.

Міжнародні договори з питань цивільного процесу.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Важливим актом є Віденська конвенція від 23 серпня 1978 р. «Про правонаступництво держав відносно договорів». Стосовно міжнародних договорів, в яких Україна самостійно не брала участі, діють загальні положення конвенції, викладені в ч. IV «Об’єд­нання та відокремлення держав», і зокрема ст. 34 «Правонаступництво держав в разі відокремлення частин держави». Згідно з цією статтею, якщо частини території держави відокремлюються і утворюють нові держави, будь-який договір, що діє на момент правонаступництва держав, продовжує діяти по відношенню до кожної утвореної таким чином держави-наступника. Норми міжнародного цивільного процесу містяться і у Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., яка встановила умови та межі дії міжнародних угод.

Бажаючи полегшити передачу та виконання судових доручень, а також створити відповідні засоби для того, щоб судові або несудові документи, які підлягають врученню за кордоном були доведені до відома їх одержувачів у належний строк, Україна приєдналась до двох конвенцій: Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, укладеної 18 березня 1970 року, та Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 року в м. Гаага. Ці конвенції замінюють положення статей з 1 по 16 Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 року.

Після приєднання України до Статуту Ради Європи 31 жовтня 1995 р. з’являються нові джерела МЦП. Передусім слід від­значити Конвенцію про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, які були ратифіковані Україною 17 липня 1997 р.

До джерел міжнародного цивільного процесу належать також норми Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, в яких брав участь СРСР, і які є чинними для України.

Цивільні процесуальні норми вміщуються також в укладених Україною Консульських конвенціях та договорах.

Вирішуючи питання про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів, суди України повинні з’ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, від якої надійшло відповідне клопотання. На цей час є чинними, зокрема, такі міжнародні договори з цього питання, які Україна уклала або до яких вона приєдналася:

а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами — членами Співдружності Неза­леж­них Держав у м. Мінську 22.01.1993 р.;

б) Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20.03.1992 р.;

в) Конвенція про визнання й виконання іно­зем­них арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку в 1958 р.;

г) Європейська конвенція про зовнішньо­торго­вель­ний арбітраж, підписана в м. Женеві 21.04.1961 р.;

д) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах: з Республікою Грузія (підписано 09.01.1995 р.), з Естонською Республікою (підписано 15.02.1995 р.), з Республікою Молдова (підписано 13.12.1993 р.), з Республікою Польща (підписано 24.05.1993 р.), з Китай­ською Народною Республікою (підписано 31.10.1992 р.), з Литовською Республікою (підписано 07.07.1993 р.), із Латвійською Республікою (підписано 23.05.1995 р.), із Монголією (підписано 27.06.1995 р.), з Республікою Узбекистан (підписано 19.02.1998 р.), із Соціалістичною республікою В’єтнам (підписано 06.04.2000 р.); з Респуб­лікою Македонія (підписано 10.04.2000 р.); з Турецькою Республікою (підписано 23.11.2000 р.); з Угорською Республікою (підписано 02.08.2001 р.); з Чеською Республікою (підписано 28.05.2001 р.); Республікою Куба (підписано 27.03.2003 р.);

е) двосторонні договори про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР та є чинними для України: з Народною Республікою Албанія, з Алжирською Народною Демократичною Республікою, з Народною Республікою Болгарія, із Грецькою Рес­публікою, із Іракською Республікою, з Народною Демо­кратичною Республікою Йємен, з Республікою Кіпр, з Корейською Народною Демократичною Республікою, з Румунською Народною Респуб­лікою, з Туніською Республікою, з Фінляндською Рес­пуб­лікою, а також Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах.

104.

Міжнародний комерційний арбітраж: його основні риси та види.

Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу. Законодавство про арбітраж багатьох країн відображує природу арбітражу як альтернативного засобу вирішення спорів, що виникають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить договір і який виключає юрисдикцію державних судів щодо розгляду конкретної справи.

Договірна природа арбітражу означає, що його формування є прерогативою сторін. Заснування або обрання арбітражу здійснюється сторонами, між якими існує спір про право.

Чинне законодавство різних держав, як правило, закріплює можливість розгляду міжнародними комерційними арбітражами цивільних справ між національними, з одного боку, та іноземними

суб’єктами права — з другого, а в деяких випадках — і можливість розгляду арбітражами цивільних справ у спорах між іноземними суб’єктами права.

Так, згідно із (ст. 1) Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» у міжнародний комерційний арбітраж можуть передаватися спори, що виникають з договірних та інших цивільно-правових відносин при здійсненні зовнішньоторгових та інших видів міжнародних

економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об’єднань і організацій, створених на території України, між собою, спори їх учасників, а рівно їх спори з іншими суб’єктами права України.

Перевага арбітражу полягає перш за все у тому, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим є і те, що сторони можуть формувати склад арбітражу, який розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до арбітрів і їх компетентності.

До переваг арбітражу належить і можливість обирати не тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне право. Рішення комерційного арбітражу, на відміну від рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь-якого арбітражного провадження.

Міжнародна практика створила різні види комерційного арбітражу: випадковий та інституційний.

Випадковий арбітраж створюється для розгляду конкретного спору (австрійський юрист Ламмош назвав його арбітражем ad hoc). Після вирішення того чи іншого спору арбітраж припиняє існування. Процедура випадкового арбітражу може визначатися сторонами самостійно чи шляхом домовленості про застосування модельних правил арбітражу (наприклад, Арбітражного регламенту

ЮНСІТРАЛ).

Постійно діючі, або інституційні, арбітражі, у даний час значно поширені. Вони при торговельних палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях та ін. Інституційний арбітраж організується як арбітражна установа, що не входить до складу державного апарату і є недержавним утворенням. Склад інституційного арбітражу може формуватися в різні способи. Як правило, він утворюється з осіб, що внесені до списку арбітрів, органом тієї організації, при якій він перебуває. У деяких арбітражних установах коло осіб, які можутьвходити до складу арбітражу, визначається не списком арбітрів, а членством у відповідній організації. Для інституційного арбітражу, на відміну від арбітражу ad hoc, характерним є також наявність власних правил процедури, які передбачають порядок утворення складу арбітражу і вирішення комерційних спорів.

Інституційний арбітраж зазнав деякої еволюції у своєму розвиткові. В цьому відношенні слід відмітити спеціалізацію постійно діючих арбітражів. Так, поряд з арбітражами, так би мовити, загальної юрисдикції, які розглядають будь-які спори з договірних або інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших форм міжнародних економічних зв’язків, створюються арбітражі із спеціальною (обмеженою) юрисдикцією (торговельні, морські тощо). До арбітражів спеціальної юрисдикції належать, наприклад, Міжнародний третейський суд по справах морського і річного пароплавства у Гдині, Арбітражний суд Асоціації з бавовни в Польщі, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті Російської Федерації та ін.

105.

Арбітражний договір (угода), арбітражне застереження та третейський запис: поняття, призначення, співвідношення.

В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбітражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для визнання компетенції арбітражу.
Поняття арбітражної угоди міститься у ст. 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж",відповідно до якої арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.
Арбітражне застереження - угода сторін контракту, безпосередньо включене до його тексту, про арбітражний розгляд спорів, які можуть виникнути потенційно з даного контракту. Ця умова про передачу справи до арбітражу у випадку виникнення спору в майбутньому (clause compromissoire), яке передбачає юрисдикцію певного арбітражного суду. Арбітражне застереження є найбільш поширеним видом арбітражної угоди, своєрідним забезпечувальних засобом виконання договірних зобов'язань, яке гарантує кваліфікаційне розгляд спору та можливість примусового виконання рішення. Сторони досить часто не надають належного значення арбітражному застереженні, що на практиці призводить до того, що компетенція арбітражу на розгляд того чи іншого конкретного спору оскаржується на підставі недійсності самого арбітражної угоди.

Третейський запис - це окреме від основного контракту угоду сторін про арбітражний розгляд вже виник спору (compromise). Це найбільш доцільний вид арбітражної угоди, так як угода сторін про арбітраж вдосконалюється, коли розбіжності вже виникли і сторони безумовно представляють характер спору. На практиці висновки спеціальній запису є важкодосяжним, тому що інтереси сторін, як правило, є принципово протилежними. Сторона-порушник може ухилитися від передачі спору до арбітражу, а потерпіла сторона не має коштів, здатними змусити свого контрагента дати згоду на передачу справи до арбітражу.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” арбітражна угода — це угода сторін про передачу в арбітраж усіх або визначених спорів, що виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.

Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження або у вигляді окремої угоди.

Однаковий підхід до арбітражного застереження і третейського запису характерний для основних міжнародних угод з міжнародного комерційному арбітражу. Так, відповідно до п. 2 ст. І Європейської конвенції 1961 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження у письмовій угоді або окрему арбітражну угоду про передачу спорів на розгляд арбітражу. Відповідно до п. 2 ст. II Нью-Йоркської конвенції 1958 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, чи таку, що міститься в обміні листами чи телеграмами.

Оскільки арбітражна угода має договірний характер, дуже актуальною є проблема співвідношення зовнішньоторговельного контракту і арбітражної угоди, що відноситься до нього.

Основний зміст цієї проблеми полягає в з’ясуванні того, чи впливає недійсність зовнішньоторговельного контракту на арбітражну угоду. Поряд із цим проблема автономності арбітражної угоди виникає й у випадку закінчення терміну зовнішньоторговельного контракту, розірвання його однією або обома сторонами, унаслідок виконання або неможливості його виконання.

Проблема автономності арбітражної угоди має загальний характер незалежно від того, чи йде мова про арбітражне застереження як фізичну частину зовнішньоторговельного контракту, чи про третейський запис як окрему від контракту угоду.

106.

Конвенція ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція): структура та основні положення.

У розробленні Конвенції ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. (Нью-Йоркська конвенція) суттєву роль відіграла Міжнародна торгова палата, виступивши її ініціатором та технічним організатором (разом з Економічною та Соціальною радами ООН).

Конвенцію було укладено 10.06.1958 р. Україна підписала її 29 грудня 1958 р. і ратифікувала 22.08.1960 p.,зробивши таку заяву: «Українська Радянська Соціалістична Республіка прийматиме положення цієї Конвенції щодо арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на умовах взаємності».

Розширилася сфера дії Конвенції порівняно з Женевським протоколом 1923 p.: вона стосується визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, «винесених на території держави, іншої, ніж та, де запитуються визнання та приведення до виконання таких рішень», а також арбітражних рішень, «які не вважаються внутрішніми в тій державі, де запитуються їх визнання та приведення у виконання» (ст. 1). Отже, на відміну від Женевського протоколу 1923 р., у Конвенції не зазначено, що сторони арбітражної угоди повинні підпорядковуватися юрисдикції різних держав.

Відповідно до Конвенції держави, що домовляються, визнають письмові угоди про передання до арбітражу як існуючих спорів, так і тих, які можуть виникнути у майбутньому. Суд держави – учасниці Конвенції зобов’язаний у разі одержання позову зі спору, щодо якого сторони уклали арбітражну угоду, направити їх в арбітраж, «якщо не виявить, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана». При цьому Конвенція дає визначення письмової угоди про арбітраж, під якою розуміють арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, або яка міститься в обміні листами чи телеграмами.

До основних досягнень Нью-Йоркської конвенції відносяться:

- введення уніфікованого правила, що вимагає дотримання письмової форми арбітражної угоди (ст. II (2));

- припинення "подвійний екзекватури", на яке вказує заміна вимоги про те, щоб іноземне арбітражне рішення було остаточним (final) в країні її винесення, на вимогу обов'язкового характеру (binding) такого рішення для сторін;

- поширення сфери застосування на територію всіх держав-учасників Нью-Йоркської конвенції (за винятком приблизно третини держав-учасниць, які підписали конвенцію з першої застереженням про застосування конвенції тільки щодо рішень, винесених на території "другої Договірної держави ") (ст. I (3));

- перерозподіл тягаря доведення: замість покладання що подає заяву про визнання та виконання іноземного рішення сторону обов'язки довести наявність встановлених для цього підстав - обов'язок щодо доказування наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні покладена на ту сторону, щодо якої запитується визнання (виконання) (ст. V (1));

- зміна правила Женевської конвенції про те, що освіта складу арбітражу та арбітражний процес на території іноземної держави завжди повинні здійснюватися відповідно до закону (law) місця арбітражу. У ст. V (1) (d) встановлено, що для відмови у визнанні та виконанні має бути доведено невідповідність порядку формування складу арбітражу чи арбітражного процесу згодою сторін і лише у відсутність такого - законом країни місця арбітражу;

- закріплення "правила вигіднішою норми", відповідно до якого положення Нью-Йоркської конвенції не зачіпають дійсності інших багатосторонніх або двосторонніх договорів про визнання і приведення у виконання арбітражних рішень і не позбавляють ніяку зацікавлену сторону права скористатися будь-яким арбітражним рішенням в тому порядку і в тих межах, які допускаються законом або міжнародними договорами країни, де запитується визнання і приведення у виконання такого арбітражного рішення (ст. VII (1)).

Загальновизнано, що значення Нью-Йоркської конвенції для міжнародного комерційного арбітражу вимагає її однакового застосування державними судами всіх країн. Це досягається в тому числі на основі порівняльного аналізу судової практики.

Конвенція допускає приєднання до неї з одним чи обома застереженнями, які містяться в п. 3 ст. 1. Перше застереження передбачає визнання та приведення до виконання тільки тих арбітражних рішень, які винесено на території іншої держави – учасниці Конвенції. Як зазначено вище, Україна ратифікувала Конвенцію із заявою про те, що застосовуватиме її щодо арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на умовах взаємності. Фактично це означає приєднання до Конвенції з першим застереженням.

Друге застереження (так зване комерційне) поширюється на застосування Конвенції тільки до тих правовідносин, які вважаються комерційними (в офіційному російському тексті Конвенції –торговими) за законодавством тієї країни, яка робить таке застереження.

Єдиного загальноприйнятого визначення терміна «комерційний» не існує. Типовий закон ЮНСІТРАЛ дає в коментарі до п. 1 ст. 1 таке його тлумачення: «Термін «комерційний» слід тлумачити широко, з тим, щоб він охопив питання, які випливають з усіх відносин комерційного характеру, як договірних, так і позадоговірних».

Відносини комерційного характеру передбачають, але не обмежуються ними, такі угоди:

– будь-які торговельні угоди про поставку товарів чи послуг або про обмін товарами чи послугами;

– угоди про дистрибуції, торговельне представництво або агентські відносини, факторинг, лізинг, будівництво об’єктів, надання консультаційних послуг, інжиніринг, ліцензування, інвестування, фінансування, банківські послуги, страхування;

– угоди з експлуатації або концесії, спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва;

– перевезення товарів або пасажирів у повітрі, морем, залізницею або автомобільними шляхами.

Нью-Йоркська конвенція замінила собою дію Женевського протоколу 1923 р. та Женевської конвенції 1927 р. у відносинах між державами – учасницями обох конвенцій і Протоколу (п. 2 ст. 7). До Нью-Йоркської конвенції на цей час приєдналися фактично всі держави, які відіграють хоч більш-менш помітну роль у світовій торгівлі.

101. Загальна характеристика міжнародних перевезень та їх правове регулювання.

Транспортна галузь України є однією з найважливіших складових національної економіки. Національне законодавство закріпило функціонування всіх видів транспорту зважаючи на внутрішні

особливості та враховуючи велике транзитне значення території нашої держави.

Загальні положення про транспорт закріплено в Законі України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт», де встановлено, що транспортну систему України складають: транспорт загального користування(залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен), промисловий залізничний транспорт, відомчий транспорт, трубопровідний транспорт, шляхи сполучення загального користування.

Раніше, як правило, переміщення людей та товарів у просторі обмежувалося територією однієї країни. З розвитком міжнародного співробітництва перевезення не закінчуються на території однієї країни, а подовжуються на території іншої або держав. Україна, безперечно, зацікавлена в ефективному регулюванні не тільки внутрішніх транспортних перевезень, а й міжнародних.

Міжнародними вважаються перевезення пасажирів і вантажу між двома або декількома державами. Особливістю міжнародних транспортних відносин є наявність іноземного елемента: перевезення виконується за кордон, отже, процесу переміщення притаманний іноземний елемент. Характерною рисою таких перевезень є те, що основні питання цього виду діяльності регулюються міжнародними угодами (транспортними конвенціями).

Норми як внутрішньодержавних, так і міжнародних документів підкреслюють необхідність укладення договору перевезення. Деякі дослідники відзначають, що сторонами такого договору повинні бути особи, які мають різну національну належність чи розташування на території різних країн пункту відправлення та пункту призначення чартерного перевезення або, якщо пункт відправлення та пункт призначення розміщено на території однієї країни, то узгоджена зупинка на території іншої країни.

Факт укладення договору перевезення, який передбачає перетинання кордонів країни не менш як двох країн, є саме тією ознакою в якій виявляється «іноземний елемент».

Залежно від видів транспорту можна виділити такі перевезення: водні, залізничні, автомобільні, авіаційні; залежно від періодичності транспортних операцій — регулярні (лінійні) та нерегулярні; з урахуванням завершення перевезення на території країни-сусідки чи ні — сусідні, транзитні та прохідні (кільцеві).

Зараз основним джерелом правового регулювання міжнародних перевезень пасажирів та їх багажу, вантажів є міжнародні угоди. Багато із них охоплюють усі або декілька видів транспорту. Наприклад, такою є Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від 24 травня 1980 р. Найбільш важливі міжнародні конвенції охарактеризовано у відповідних підрозділах цього розділу.

Крім міжнародних угод, у процесі регулювання міжнародних перевезень велике значення мають внутрішньодержавні акти. В Україні це Цивільний кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства, закони України «Про залізничний транспорт»1, «Про автомобільний транспорт».Правова регламентація міжнародних перевезень тісно пов’язана з діяльністю міжнародних організацій.

Міжнародні транспортні організації виникли наприкінці ХІХ ст. Вони розробляють проекти конвенцій, уніфікованих правил та технічних регламентів. Для розгляду і прийняття конвенцій міжнародні організації скликають дипломатичні чи інші конференції.

Міжнародні транспортні організації створюються за видами транспорту. Найбільшу групу становить організації в галузі водного транспорту (їх налічується близько 100). Серед міжурядових організацій найбільш авторитетною є Міжнародна морська організація (ІМО), створена в 1949 р.3 Одне із основних її завдань — заохочення ліквідації дискримінаційних заходів та зайвих обмежень з боку урядів, які стосуються міжнародного торговельного судноплавства.

Міжнародні організації залізничного транспорту мають статус неурядових організацій. Більшість із них є регіональними та займаються вузьким колом проблем. У 1950 р. створено Європейську спілку по залізничним перевезенням. Її основна мета — представництво і захист у міжнародних організаціях інтересів європейських залізничних адміністрацій у відносинах з іншими міжнародними транспортними та економічними адміністраціями, які пов’язані з перевезеннями у міжнародному сполученні вантажів та пасажирів, а також організація і здійснення міжнародних залізничних перевезень у межах транспортної мережі країн — членів спілки.

Серед міжнародних організацій повітряного транспорту найбільш авторитетною є Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО). Її створено в 1944 р. як спеціалізовану установу ООН. Одне із завдань

ІКАО — унеможливлення економічних втрат, які виникли внаслідок нерозумної конкуренції.

На сьогодні функціонують міжнародні організації автомобільного транспорту та автошляхів. Так, у 1948 р. створено Міжнародну автошляхову федерацію, в 1957 р. — Міжнародну спілку водіїв вантажівок далекого слідування і відповідних транспортних засобів. Ці організації займаються уніфікацією транспортної документації, правил дорожнього руху, стандартизацією систем стягнення за порушення правил перевезення вантажів, пасажирів та їх багажу.

Із міжнародних організацій по річковому сполученню найбільш активною є Дунайська комісія. Вона вивчає та вирішує питання, що стосуються юридичних аспектів судноплавства на внутрішніх водних шляхах міжнародного значення; готує необхідні правила відносно комерційних питань плавання Дунаєм; розроблює однакові норми митного, санітарного, фітосанітарного нагляду; складає проекти угод щодо спрощення правил перевезення вантажів тапасажирів.

108.

Міжнародні залізничні перевезення.

Головним договором щодо регулювання залізничних перевезень у Європі є Угода про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 р., якою затверджено Організацію міжнародного залізничного транспорту (Україна приєдналася до цього договору в 2003 р. із відповідними застереженнями).

Перевезення в прямому міжнародному сполученні регулюються Єдиними правилами до договору про міжнародне залізничне перевезення пасажирів і багажу (ЦІВ), що становлять Додаток А до Конвенції; Єдиними правилами до договору про залізничне перевезення вантажів (ЦІМ), що становлять Додаток В до Конвенції.

Особливою відмінною ознакою договору перевезення залізничним транспортом є те, що залізниця зобов’язана укласти такий договір з кожною особою. Як угода ЦІМ, так і угода ЦІВ передбачають детальне і широке регулювання прав та обов’язків за договором перевезення залізничним транспортом.

Залізниця зобов’язана здійснити безпечне перевезення вантажів у строк і без втрат. У разі заподіяння шкоди чи втрати вантажу або прострочення в його доставленні залізниця несе відповідальність у порядку провини, що презюмується. Перевізник тим не менш може спростувати цю презумпцію шляхом надання доказів про те, що шкоду було викликано однією з обставин, за які залізниця згідно з ЦІМ не відповідає. До них належать: 1) особиста провина особи, яка має право на товар (вантаж); 2) обставини, викликані властивостями, що належать самому товару (властивість швидко псуватись, усушка); 3) неминучі обставини. Якщо залізниця доведе, що шкода могла виникнути в результаті однієї із подій, включених у список спеціальних ризиків, діятиме презумпція, за якою таку шкоду було заподіяно цією обставиною. Доки заявник не доведе інше, відповідальність залізниці не матиме сили. Тягар доказування зворотного несе заявник.

Конвенція визначає граничний розмір відповідальності залізниць у разі несхоронності вантажів у розрахункових одиницях МВФ — «спеціальних правах запозичення» (17 СПЗ, або 51 старий золотий франк на 1 кг ваги брутто). Він може бути зменшений сторонами в контракті за умови зниження звичайних ставок оплати за перевезення. Строк для заявлення вимог — один рік. Але у разі умисного пошкодження вантажу або через обманні дії залізниці строк позовної давності визначено ЦІМ у два роки. Під час перевезення пасажирів та їх вантажу застосовуються правила ЦІВ, які розрізняють особисту шкоду, завдану пасажиру (смерть або каліцтво), і пошкодження вантажу.

Право висунення вимог до залізниці втрачається у випадках, якщо особа протягом трьох місяців не повідомить перевізника про випадки смерті або каліцтва пасажира. У разі пошкодження, втрати або несвоєчасного доставлення вантажу вимоги мають бути заявлені в такому самому порядку, що і за правилами ЦІМ.

У КОТІФ передбачені граничні строки доставлення вантажів. Наприклад, загальні строки доставлення вантажів становлять для вантажів великої швидкості 400 км, а для вантажів малої швидкості — 300 км на добу.

Укладення договору перевезення вантажу, пасажирів та їх багажу в рамках цієї Конвенції здійснюється на підставі накладної затвердженої форми і квитка, а також плацкарти (проїзного документа) для проїзду в спальному вагоні та провезення безоплатно 35 кг ручної поклажі. Багаж

понад зазначену вагу перевозиться за наявності багажної квитанції.

Перевізна плата стягується із вантажовласників згідно з внутрішніми тарифами шляхів країни відправлення та призначення, а за умови транзитного слідування — відповідно до узгоджених транзитних тарифів.

Позови до залізних доріг подаються до суду з обов’язковим попереднім поданням претензії перевізникові.

Україна бере також участь в Угоді про міжнародні залізничні сполучення 1951 р. (переглянуто в 1992 р.). Вона встановлює пряме залізничне сполучення для перевезення вантажів між залізницями Китаю, КНДР, Монголії, Росії, України та деяких інших країн.

У ст. 7 цієї Угоди передбачено, що перевезення вантажів оформлюється накладною, яка складається із трьох аркушів: оригіналу накладної, аркуша видання вантажу, аркуша повідомлення про прибуття вантажу. Відправник повинен оголосити в накладній вартість вантажу. Залізниця не зобов’язана перевіряти правильність і достатність документів, які відправник додав до накладної.

В Угоді визначаються строки доставлення вантажів великої та малої швидкості. Ці строки можуть бути подовжені на час затримання для виконання митних та інших правил і в інших випадках.

За умови прибуття вантажу на станцію призначення залізниця зобов’язана видати вантаж, оригінал накладної та лист повідомлення про прибуття вантажу його отримувачеві.

Угода детально встановлює види та форми відповідальності залізниць. Залізниця відповідальна за прострочення в доставленнівантажів та збитки, які сталися внаслідок повної чи часткової втрати, нестачі маси, пошкодження, псування або зниження якості вантажу з інших причин за час з моменту прийняття вантажу до перевезення до видання його на станції призначення.

Претензії і позови за договором перевезення можуть бути заявлені протягом дев’яти місяців, за винятком претензій і позовів про прострочення доставлення вантажів, для подання яких встановлено двомісячний строк.

Крім того, Україна уклала низку двосторонніх договорів з питань регламентації залізничних перевезень. Цими угодами вирішуються питання координації залізничних перевезень і особливості правового регулювання діяльності підприємств, установ та організацій залізничного транспорту. В угодах з країнами СНД констатується збереження чинного порядку здійснення міжнародних перевезень вантажів та пасажирів залізничним транспортом. Вони зберігають існуючі технологічні

зв’язки між залізницями, встановлюють систему відповідальності за порушення технологічних параметрів перевезень.

109.

Міжнародні морські перевезення.

Морський транспорт є основним засобом перевезення зовнішньоторгових вантажів. Традиційно відзначають його відносну дешевизну.

На морському транспорті склалися дві основні форми його експлуатації:

трапове судноплавство — за його умов робота вантажних суден не пов’язана з певними постійними районами плавання, портами навантаження і розвантаження, не обмежена певними видами вантажів, а ціна перевезення встановлюється за згодою сторін;

лінійне судноплавство — форма регулювання судноплавства, яке обслуговує напрямки перевезень із стабільними пасажиро- та вантажопотоками і передбачає організацію руху закріплених за лінією суден за розкладом з оплатою за тарифом. Характерною ознакою лінії є постійний оборот суден на підставі існуючого розкладу.

Традиційно міжнародні морські перевезення здійснюються за договором морського чартеру або на підставі коносаментів.

Чартер є документом, який посвідчує наявність і зміст договору фрахтування, укладеного між фрахтовиком або фрахтувальником, і розрахований на перевезення великих партій вантажів, перш за все масових. Під час перевезень за чартером надається все судно, частина або його певне приміщення.

Залежно від умов перевезення різних видів вантажів застосовуються певні форми стандартних чартерів. Як правило, в міжнародному торговельному мореплавстві використовуються типові форми чартерів, розроблені, ухвалені або рекомендовані міжнародними морськими організаціями або національними палатами судноплавства. Практично всі чартери складаються із основної (стандартної) частини та адендумів. В останніх закріплюються особливі умови фрахтування суден та перевезення вантажів. Усі чартери містять різні застереження. Положення чартерів є диспозитивними, що дозволяє сторонам змінювати їх за своїм розсудом.

Коносамент — документ, що видається перевізником власнику відправленого морем вантажу як посвідчення факту прийняття його до перевезення і зобов’язання передати в порту призначення вантажоотримувачу. Коносамент може бути підписаний особою, наділеною відповідними повноваженнями від імені перевізника.

За способом визначення особи, яка має право вимагати видання вантажу, коносаменти можуть бути іменними, ордерними та на пред’явника.

Коносамент є:

а) офіційною квитанцією судновласника (перевізника), що підтверджує факт приймання вантажу з метою його відправлення;

б) меморандумом договору перевезення, який у деталях повторює умови договору;

в) товаророзпорядчим документом на вантаж (товар), який дозволяє покупцеві розпорядитися ним шляхом передаточного надпису і надання коносаменту.

Міжнародне регулювання коносаменту закріплено в Міжнародній конвенції про уніфікацію деяких правил щодо коносаменту 1924 р. (правила Гаага-Вісбі), Конвенції ООН про морські перевезення вантажів 1978 р. (Гамбурзькі правила) і національних законодавчихактах. Згідно зі ст. 138 КТМ України коносамент повинен містити такі реквізити: найменування судна; найменування перевізника; місце приймання або навантаження вантажу; найменування відправника; місце призначення вантажу; найменування одержувача вантажу; найменування вантажу, його маркування, кількість місць чи кількість та/або міра; фрахт та інші належні перевізнику платежі; час і місце ви-

дання коносаменту; кількість складених примірників коносаменту; підпис капітана або іншого представника перевізника. За згодою сторін у коносамент можуть бути внесені інші умови та застереження.

Міжнародне перевезення вантажів морем здійснюється на підставі договору. За договором міжнародного морського перевезення вантажів перевізник зобов’язується доставити вантаж, який йому передав або передасть відправник, у порт призначення і видати його уповноваженій

на одержання вантажу особі, а відправник або фрахтувальник — сплатити встановлену плату (фрахт).

Договір морського перевезення вантажів може бути укладено:

1) за умови надання для морського перевезення вантажу всього судна, його частини або певних судових приміщень (чартер);

2) без такої умови.

Сторонами такого договору є перевізник і фрахтувальник.

У Гамбурзі 31 березня 1978 р. прийнято Конвенцію ООН щодо морського перевезення вантажів. Положення цієї Конвенції мають імперативний характер і застосовуються незалежно від національної належності судна, перевізника, фактичного перевізника, вантажовідправника, вантажоотримувача або будь-якої зацікавленої особи.

Найбільш детально угода регулює питання відповідальності перевізника і вантажовідправника. Відповідальність перевізника презюмується, тобто, як правило, обов’язок доказування покладається на перевізника. Відповідальність перевізника за вантаж охоплює період,

протягом якого вантаж знаходиться у віданні перевізника в порту навантаження, під час перевезення і в порту розвантаження. Він несе відповідальність за збитки, які виникли внаслідок втрати або пошкодження вантажу.

Перевізник не несе відповідальності, крім випадків загальної аварії, коли вони виникли внаслідок заходів щодо спасіння життя або розумних заходів щодо спасіння майна на морі.

Для розрахунків використовується розрахункова одиниця «спеціального права запозичення», як її визначено Міжнародним валютнимфондом (МВФ). Одержані суми переводяться в національну валюту держави відповідно до вартості цієї валюти на дату судового рішення або на дату, узгоджену сторонами. Вартість в одиницях «спеціального права запозичення» національної валюти держави-учасника Конвенції, яка є членом МВФ, розраховується за методом визначення вартості,

який застосовується МВФ на відповідну дату для його власних операцій та розрахунків.

Будь-який позов щодо перевезень за Конвенцією 1978 р. погашається давністю, якщо судовий або арбітражний розгляд не був розпочатий протягом двох років. Строк позовної давності починається в день, коли перевізних передав вантаж чи його частину або коли вантаж взагалі не

було передано, — в останній день, коли вантаж повинен бути переданий. День, коли починається строк позовної давності, до цього строку не включається.

Договір морських перевезень вантажів має бути укладено в письмовій формі. Наявність і зміст такого договору можуть підтверджуватися чартером, коносаментом або іншими письмовими доказами. КТМ України визначає відповідальність перевізника, відправника та фрахтувальника. Розмір відповідальності визначається за правилами, закріпленими в чинному законодавстві.

У ст. 176 КТМ України названо випадки звільнення перевізника від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження вантажу: наявність форс-мажорних обставин; прихованих недоліків вантажу; дій чи упущень відправника або одержувача; дій щодо запобігання забрудненню

довкілля тощо.

Міжнародні перевезення морем пасажирів та їх багажу регламентується Міжнародною конвенцією про уніфікацію деяких правил про перевезення пасажирів морем 1961 р., Афінською конвенцією про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р.1, Протоколом до цієї Конвенції 1976 р. та іншими договорами. Згідно з Афінською конвенцією 1974 р. поняття «перевезення»

охоплює такі періоди:

а) щодо пасажира та його каютного багажу — період, протягом якого пасажир та/або його каютний багаж знаходяться на борту судна, період посадки та висадки і період, протягом якого пасажир та його каютний багаж доставляються водним шляхом з берега на судно або навпаки, якщо вартість такого перевезення входить до вартості квитка.

Не входить до перевезення період, коли пасажир знаходиться на морському вокзалі, на причалі або в іншій портовій споруді;

б) щодо каютного багажу — також період, протягом якого пасажир знаходиться на морському вокзалі, на причалі або іншій портовій споруді, якщо цей багаж прийнято перевізником, його службовцем або агентом і ще не видано пасажиру;

в) щодо іншого багажу, який не є каютним багажем, — період з моменту прийняття його перевізником, його службовцем або агентом на березі або на борту судна до моменту його видання перевізником, його службовцем або агентом.

Відповідно до ст. 3 Афінської конвенції перевізник відповідає за шкоду, завдану внаслідок смерті пасажира або ушкодження його здоров’я, а також у результаті втрати або пошкодження багажу, якщо випадок виник під час перевезення та є наслідком вини чи необережності

перевізника, його службовців або агентів, які діяли в межах своїх повноважень. Обов’язок доводити наявність такого випадку покладається на позивача.

Якщо перевізник доведе, що вина або необережність пасажира стала причиною або сприяла його смерті чи тілесному ушкодженню або втраті чи пошкодженню його багажу, суд може відповідно до положень законодавства країни суду звільнити перевізника від відповідальності повністю чи частково.

Відповідальність перевізника у разі смерті пасажира або ушкодження його здоров’я аж ніяк не може перевищувати 46 666 розрахункових одиниць щодо перевезення в цілому. Відповідальність перевізника за втрату або пошкодження каютного багажу в жодному разі не повинна перевищувати 833 розрахункових одиниць щодо перевезення в цілому.

Глава 3 розділу 5 КТМ України докладно регламентує процес перевезення морем пасажирів та їх вантажу. Однією з організаційних форм морських перевезень пасажирів та їх багажу на сучасному етапі виступає лінійне судноплавство, характерною ознакою якого є постійний оборот суден. Морські лінії поділяються на три групи:

а) односторонні, що експлуатуються судновласниками однієї країни;

б) спільні або змішані, що обслуговуються судновласниками зазвичай двох країн; в) конференційні, що функціонують у рамках лінійних

конференцій1.

З метою вдосконалення системи лінійних конференцій у 1974 р. схвалено Конвенцію про Кодекс поведінки лінійних конференцій. Вона має за мету сприяти розвиткові регулярних та ефективних лінійних послуг, адекват