Право притулку 12 page

Ці прив'язки передбачені як у національному законодавстві, так і в Гаазької конвенції про врегулювання колізій законів у галузі укладення шлюбу 1995 р. У деяких державах при укладанні «змішаних» шлюбів широко застосовуються застереження про публічний порядок (Франція).

У законодавстві багатьох держав встановлено необхідність отримати спеціальний дозвіл для вступу в шлюб з іноземцем (Угорщина, Індія, Іран, Італія, Норвегія, Польща, Швеція).

Недійсність шлюбів з іноземним елементом визначається за законодавством, яке застосовувалося при укладенні шлюбу.

78.

Усиновлення дітей – громадян України іноземцями.

Оскільки у відносинах міжнародного усиновлення бере участь «іноземний елемент», то можливими є наступні випадки усиновлення дітей з укр. громадянством: 1) в Україні іноземець всиновлює дитину-громадянина України; 5) за кордоном громадянин України всиновлює дитину-громадянина України; 6) за кордоном іноземний громадянин всиновлює дитину-громадянина України.

Міжнародною практикою розроблено три підходи до регулювання цього питання: 1) усиновлення за участю іноземного елемента регулюється особистим законом усиновлювача (Австрія, Германія, Швейцарія); 2) усиновлення регулюється законом усиновленого (Велика Британія, Білорусь). У Великій Британії наказ про усиновлення видається судом, а усиновлення регулюється внутрішнім англійським правом; 3) регулювання відносин з усиновлення здійснюється особистим законом усиновлювача з органічним застосуванням особистого закону усиновленого (Російська Федерація, Франція, Норвегія, Швеція, Фінляндія, країни Латинської Америки).

Особливістю колізійного регулювання відносин з усиновлення в Україні є застосування кумуляції, тобто одночасного використання права різних держав. Відповідно до ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право» усиновлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та особистим законом усиновлювача. Якщо усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. При цьому здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону. Щодо правових наслідків усиновлення або його припинення, то вони визначаються особистим законом усиновлювача. Нагляд та облік дітей, усиновлених відповідно до положень цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

Процедура усиновлення в Україні регламентується Постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2008 р. № 905, якою затверджено Порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей[317], і Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 02 вересня 2008 р. № 510, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків перебування на обліку в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини при Міністерстві України у справах сім’ї, молоді та спорту та ін.

Усиновлення дитини-громадянина України громадянами України, які проживають за межами України, та іноземцями можливе у випадку, якщо строк перебування цієї дитини на централізованому обліку Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини становить більше року (не дотримання даного строку можливе, якщо дитина страждає на захворювання, що включене до Переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, або якщо усиновитель є родичем цієї дитини).

Усиновлення дітей проводиться на підставі рішення суду.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за її межами, здійснюється консульськими установами чи дипломатичними представництвами України в країні проживання дитини.

Порядком провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей встановлюються також права й обов'язки кандидатів в усиновлювачі та усиновлювачів, а також здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей.

Щодо наслідків усиновлення, то одним з них є отримання усиновленим громадянства усиновителів. Закон України «Про громадянство України»[318] від 18 січня 2001р. серед підстав набуття громадянства України, встановлених ст. 6, окремо передбачає таку, як усиновлення. Згідно зі ст. 11 Закону дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства або іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Як бачимо в цьому Законі містяться односторонні імперативні норми, в ньому відсутнє будь-яке колізійне регулювання питань, пов’язаних з громадянством дитини у випадках народження чи усиновлення, що мали місце у змішаних шлюбах. До речі, і у Законі «Про міжнародне приватне право» це питання залишилося невирішеним.

79.

Регулювання аліментних зобов’язань у міжнародному приватному праві.

Загальновизнаним у міжнародному приватноправовому регулюванні є обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх чи повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, та кореспондуючий обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх батьків й утримувати непрацездатних батьків, що потребують допомоги. При ухиленні від виконання цього обов’язку кошти на утримання можуть бути стягнуті у судовому порядку.

Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює, що права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (ст. 66). Відповідно до ст. 67 Закону зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених статтею 66 цього Закону, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо дана особа не може одержати аліменти відповідно до вказаного вище права, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо це неможливо й за останнім правом, застосовуватиметься право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

Окрему норму присвячено вирішенню колізійної проблеми щодо утримання родичів та інших членів сім'ї (крім батьків та дітей) (ст. 68). Відповідно до закону вимога про утримання вказаних осіб не може бути задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утримання, такого зобов'язання про утримання не існує.

Важливу роль у регулюванні аліментних зобов’язань відіграють міжнародні конвенції та договори про правову допомогу. Вибір права відповідно до Конвенцій здійснюється за допомогою декількох прив’язок, які перебувають у субпідрядному зв’язку: звичайно застосовується право держави звичайного проживання кредитора, що отримує аліменти (у випадку зміни звичайного місця проживання кредитора внутрішнє право нового звичайного місця проживання застосовується з моменту настання змін); якщо за названим правом отримання аліментів неможливе, застосовується право їх спільного громадянства; якщо й останнє не надає права на отримання аліментів, застосовується внутрішнє право держави місця знаходження компетентного органу, до якого здійснюється запит. Обране за вказаними правилами право визначає чи вправі кредитор вимагати аліментів і від кого; хто має право порушувати справу про стягнення аліментів і які строки позовної давності для її порушення; розмір зобов’язань боржника.

Україна є учасницею Конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 р., яку було ратифіковано 20 липня 2006 р. На відміну від Конвенції 1973 р., ця Конвенція спрямована на матеріально-правове регулювання аліментних відносин. У її виконання наказом Міністерства юстиції України від 29 грудня 2006 р. було затверджено Інструкцію про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном[319].

Сфера дії Конвенції поширюється на стягнення аліментів, на які особа (позивач), що перебуває на території однієї з Договірних Сторін, заявляє своє право, з іншої особи (відповідача), яка підпадає під юрисдикцію іншої Договірної Сторони. Ця мета досягається за допомогою установ й органів, які називаються Органи, що передають, й Органи, що приймають. Функції вказаних органів в Україні відповідно до Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном покладено на Міністерство юстиції України.

У випадку одержання звернення із заявами (клопотаннями) відповідно до Конвенції, що стосуються стягнення аліментів за кордоном, територіальне управління юстиції перевіряє правильність оформлення отриманих документів, в разі потреби вживає заходів для їх до оформлення і надсилає до Міністерства юстиції України.

Після набрання законної сили судовим рішенням України, що задовольняє заяву (клопотання), територіальне управління юстиції на підставі доручення позивача одержує виконавчий лист і звертається до компетентного органу Державної виконавчої служби з метою забезпечення стягнення коштів та їх надіслання заявнику на підставі рішення суду України про стягнення аліментів або ухвали суду України про надання дозволу на примусове виконання іноземного рішення.

Законодавство України містить певні обмеження у праві виїзду за кордон осіб, які мають непогашені аліментні зобов’язання. - може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон або у видачі паспорта у випадку, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до виконання зобов'язань, або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Якщо аліментні зобов'язання не були виконані особою, що виїжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду.

80.

Регулювання відносин подружжя у міжнародному приватному праві.

Тільки належно оформлений шлюб породжує взаємні права та обов'язки між подружжям. Шлюбно-сімейні відносини поділяються на особисті та майнові. Особистим відносинам у законодавстві держав відводиться менше уваги, ніж майновим, адже в багатьох правових системах діє принцип невтручання в суто особисті справи подружжя.

Переважна частина особистих відносин між подружжям регулюється звичаями, нормами моралі, шлюбним договором (контрактом). Законодавство обмежується тільки регулюванням питань вибору прізвища подружжя, їх обов'язку сумісного проживання, досягнення повноліття на час реєстрації шлюбу, права анулювати шлюбний договір (контракт), укладений між подружжям.

У законодавстві правових систем "сім'ї континентального права" (України в т.ч.) здебільшого проголошується принцип рівності подружжя у шлюбі. Так, у Франції подружжя спільно здійснює моральне керівництво сім'єю та піклується про її матеріальне забезпечення. Воно повинно дбати про виховання дітей та готувати їхнє майбутнє (ст. 213 Цивільного кодексу Франції в редакції від 4 червня 1970 р.).

Майнові права та обов'язки подружжя за національним правом.. Існують три основні види правового режиму майна подружжя: спільності, роздільності та змішаний режим.

Режим спільності майна подружжя означає право спільної сумісної власності на майно, нажите за час шлюбу. Однак майно, яке належало їм до шлюбу, а також отримане під час шлюбу в дар чи спадок, залишається в роздільній власності. Режим роздільності передбачає належність кожному з подружжя не тільки його дошлюбного майна, а й майна, набутого під час шлюбу за власні кошти. Змішаний режим означає, що в період перебування у шлюбі подружжя розпоряджається майном окремо, а в разі розлучення це майно стає загальним і ділиться порівну. У законодавстві держав можуть міститися й інші норми, зміст яких не відповідає традиційному тлумаченню режимів майна. Так, щодо режиму спільності в одних штатах США доходи від роздільної власності включаються у спільне майно (штати Техас, Луїзіана, Айдахо), а в інших - ні.

За шлюбним договором (контрактом) подружжю надається можливість урегулювати майнові відносини на свій погляд. У ньому може визначатися статус дошлюбного, шлюбного майна подружжя та його поділ у разі розлучення. В державах "сім'ї загального права" значення шлюбного договору має інститут довірчої власності (траст).

Законодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбного договору. Зазвичай для цього обов'язковою є присутність обох сторін і нотаріальне посвідчення. їхніх підписів (ст. 1410 Цивільного зводу Німеччини). Інколи допускається присутність представників сторін (ст. 1294 Цивільного кодексу Франції), Угода про майнові відносини між подружжям найчастіше укладається тільки до шлюбу і може породжувати правові наслідки лише з часу його реєстрації (ст. 1395 Цивільного кодексу Франції"). У державах, де відсутній легальний режим майна, подружжя обов'язково укладає шлюбний контракт.Норми про шлюбний договір передбачає і Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. Ним допускається укладення шлюбного договору навіть до реєстрації шлюбу (ст. 92

Умови утримання подружжя зазвичай регулюються законодавством. В одних правових системах передбачаються обов'язки подружжя із взаємного утримання (ст. 75 Сімейного кодексу України, ст. 67 Цивільного кодексу Іспанії), в інших цей обов'язок покладається на одного з подружжя (ст. 208 Цивільного кодексу Франції в редакції від 3 січня 1972 р.). На теперішній час норми права, які передбачають принцип взаємного утримання подружжя (сім'ї) за рахунок праці чи майна, витісняють норми про односторонній обов'язок матеріального утримання одного з подружжя.

Якщо в державах "сім'ї континентального права" кожен з подружжя може вимагати надання допомоги іншому, то в державах "сім'ї загального права" заявлення й задоволення такої вимоги не завжди є гарантованим. Англійське право, наприклад, як і право держав Європи, зобов'язує дружину надавати матеріальну допомогу своєму чоловікові, обмежуючи це зобов'язання випадками, коли чоловік гостро потребує допомоги. Проте в державах "сім'ї загального права" обов'язок подружжя щодо взаємного утримання, і насамперед обов'язок чоловіка утримувати свою дружину, в основному визначається виконанням нею своїх шлюбно-сімейних обов'язків і знаходиться в безпосередньому зв'язку з концепцією єдності подружжя та обов'язку спільного подружнього проживання ("консорціуму"). Нині одружена жінка в Англії не має чітко визначеного та гарантованого права на отримання від чоловіка необхідних їй засобів до існування.

У правових системах, де передбачено укладення шлюбного контракту, питання утримання подружжя переважно ним і регламентується. В такому разі норми шлюбного контракту не повинні суперечити нормам моралі (ст. 1392 Цивільного кодексу Франції) та ставити одне з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України). Норми Сімейного кодексу України також вказують юридичні підстави зміни умов шлюбного договору (ст. 100), право на відмову від шлюбного договору (ст. 101), підстави розірвання та визнання зазначеного договору недійсним (статті 102,103 Сімейного кодексу).

81.

Міжнародні договори з питань сім’ї та шлюбу.

Для міжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участю іноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, з використанням іноземного законодавства. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних. Це засвідчують, зокрема, перші Гаазькі конвенції: про врегулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу 1902 р., про врегулювання колізій законів і про юрисдикцію стосовно розірвання шлюбів та судового розлучення подружжя 1902 р., про колізії законів стосовно особистих та майнових відносин подружжя 1905 р., про врегулювання опіки над неповнолітніми 1902 р., про обмеження дієздатності повнолітніх та піклування над ними 1905 р. Учасниками цих конвенцій були, зокрема, Угорщина, Польща, Румунія.

Іноземний елемент у шлюбно-сімейних відносинах може проявлятися в усіх його варіантах. У законодавстві деяких держав особливо виділяються «іноземні» (між іноземцями) і «змішані» (між іноземцями і власними громадянами) шлюби. Одним із перших уніфікованих документів є Конвенція про стягнення за кордоном аліментів від 31 грудня 1956 р. Цей універсальний договір, відкритий для підписання як державами - учасницями ООН, так і іншими державами, був прийнятий для полегшення провадження судових справ та стягнення за кордоном аліментів.

Між державами - членами СНД уніфікація колізійних норм сімейного права була здійснена в результаті прийняття в 1993 р. Конвенції про правову допомогу і правовідносинах у цивільних, сімейних і кримінальних справах (відома як Конвенція країн СНД 1993 р.).

З метою дотримання прав людини та її основних свобод, ООН запропоновано багатосторонню Конвенцію про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів від 7 листопада 1962 р. (набрала чинності 9 грудня 1964 р.) вона проголошує право чоловіків та жінок, які досягли повноліття, брати шлюб та засновувати сім'ю без усяких обмежень за ознакою раси, національності чи релігії (ст. 16).

Багатосторонньою угодою, що запропонована ООН і яка стосується питань, пов'язаних з оформленням шлюбу, є Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957р.. Конвенція містить правило, що якого реєстрація шлюбів між громадянами певної держави та іноземцями не буде автоматично змінювати громадянство дружини.

До основних міжнародних договорів слід віднести Конвенцію про згоду на одруження, шлюбний вік і реєстрацію шлюбу 1962 р., Конвенцію про визнання розлучень і рішень про окреме проживання подружжя 1970 р., Конвенцію про укладення і визнання дійсності шлюбів 1978 р., Конвенцію про право, що застосовується до режимів власності подружжя 1978 р., Конвенцію про захист дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлення 1993

Гаазька конвенція про укладення шлюбу та визнання дійсності шлюбів від 14 березня 1978 р. вказує, що формальні вимоги укладення шлюбу регулюються законодавством держави його укладення. Шлюб укладається, якщо майбутнє подружжя задовольняє вимоги національного права держави укладення шлюбу і один з них має громадянство цієї держави чи звичайно проживає у ній. Шлюб укладається також за умови, якщо кожен з майбутнього подружжя задовольняє вимоги національного права, визначеного колізійними нормами держави укладення шлюбу.

Окрему групу договорів з питань сімейного права становлять акти ЄС Це, зокрема, конвенції Європейської Ради та її органів. Наприклад, Європейська конвенція про усиновлення дітей 1967 р., Європейська конвенція про репатріацію неповнолітніх 1970 р.. Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей 1975 р.

Україна з питань шлюбу та сім’ї укладала міжнародні договори про правову допомогу. Наприклад, щодо реєстрації шлюбів з "іноземним елементом". Значна частина договорів про правову допомогу за участю України, а саме з Албанією, Грецією, Іраком, Італією, Кіпром, Китаєм, Кореєю, Монголією, Румунією, Тунісом, Угорщиною, Югославією, не містять колізійних норм щодо реєстрації шлюбу. Договори з В'єтнамом, Грузією, Македонією, Молдовою, Польщею, іншими державами передбачають, що умови реєстрації шлюбу визначаються для кожної особи, яка бере шлюб, законодавством тієї держави - учасниці договору, громадянином якої є особа. У договорах із Кубою, Фінляндією альтернативною до прив'язки закону громадянства є прив'язка до закону держави, де проживає особа, яка бере шлюб. Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р., крім прив'язки до закону громадянства щодо матеріальних умов та закону місця укладення шлюбу стосовно перешкод до реєстрації шлюбу, передбачає застосування закону постійного місця проживання до умов реєстрації шлюбу з участю осіб без громадянства.

До розірвання шлюбу застосовується законодавство держави:

а) громадянами якої є подружжя в момент подання заяви (ч. 1 ст. 26 Договору з В'єтнамом) чи в момент порушення справи (ч. 1 ст. 26 Договору з Грузією, ч. 1 ст. 28 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р. і т. д.);

б) в установу якої подано заяву за умови різного громадянства осіб (ч. 2 ст. 26 Договору з В'єтнамом);

в) спільного місця проживання осіб із різним громадянством (ч. 2 ст. 26 - з Польщею та ін.);

г) орган якої порушив справу, якщо особи мають різне громадянство та проживають на територіях різних держав.

Основним в усіх міжнародних договорах про правову допомогу є відсилання до закону місця проживання осіб (спільного; окремого; останнього; постійного). Використовуються також колізійні прив'язки - закон громадянства та закон суду. Так, у Договорі з Естонією зазначається, що особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються законодавством договірної держави, на території якої вони мають спільне місце проживання. Якщо подружжя має одне громадянство, але проживає на територіях різних держав, застосовується закон громадянства.(ст.26)

У договорах про правову допомогу окреслюється і компетенція судів із зазначених питань. Так, відповідно до ст. ст. 29-з Польщею у справах про аліментні обов'язки (крім аліментних зобов'язань, що виникають між батьками і дітьми) застосовується законодавство тієї держави, на території якої має місце проживання особа, яка порушує клопотання про стягнення аліментів.

82.

Колізійні прив’язки, що застосовуються до регламентації трудових відносин з “іноземним елементом”.

Основними правовими проблемами міжнародних трудових правовідносин є:

1) «колізійна» проблема, коли закони двох і більше країн претендують на регулювання цих відносин і повинен бути зроблений вибір.

2) «матеріально-правова» проблема, яка полягає в тому, що через особливість таких відносин у ряді випадків виникає потреба в створенні спеціальних матеріально-правових трудових норм, які враховували б міжнародний фактичний склад, тому що норми загального характеру з різних причин стають неприйнятними. Основним у міжнародних трудових відносинах, як і в інших галузях МПП, використовується колізійний метод регулювання на основі колізійних норм внутрішньодержавного права. У багатьох країнах створені великі кодифікаційні акти в галузі конфліктного права, що включають спеціальні положення щодо застосування права до міжнародних трудових відносин. У цій сфері існує багато колізійних прив'язок, однак основним є закон місця виконання роботи (lex loci laboris). Як слушно зауважує Г. С, Фединяк, у системі колізійних норм, які використовуються для регулювання трудових відносин з «іноземним елементом», переважними є ті, що призначені саме для цих відносин:

- закон держави місця виконання роботи (lex loci laboris);

- закон держави, з якої відряджено працівника (lex loci delegationis);

- оскільки трудові відносини у деяких правових системах регулюють ще й норми цивільного права, то застосовуються прив’язки, притаманні регулюванню цивільно-правових угод, зокрема закон автономії волі.

Колізійні прив’язки можуть вказувати на право, яке підлягає застосуванню до певних трудових відносин; форми контракту; суб’єктів трудового правовідношення. Як основні у правових системах переважно використовуються відсилання до закону місця укладення трудового контракту, місця виконання роботи, спільного місця знаходження сторін, спільного громадянства. Для регулювання спеціальних трудових правовідносин, таких як виконання робіт у відрядженні чи на територіях кількох держав, переведення на роботу в іншу країну тощо, застосовують додаткові колізійні прив'язки. Ними є, наприклад, відсилання до закону держави, в яку направлено працівника у відрядження, на території якої востаннє виконувалася робота. До регламентації трудових відносин на транспорті типовими є колізійні прив’язки – закон прапора; реєстрації судна; особистий закон перевізника.

1. Закон автономії волі використовується багатьма державами «сім’ї континентального права». Він означає, що сторони, укладаючи трудовий контракт, можуть самостійно обрати правопорядок, якому підпорядкують свої трудові відносини. Це властиво правовій системі України. Більшість європейських держав (у т. ч. й Україна) не застерігають про обрання конкретного правопорядку для регулювання умов контракту. В них дозволяється обирати чи змінювати обране законодавство у будь-який час до укладення чи після укладення контракту та підпорядковувати різні умови контракту законодавству різних правових систем. Широкого застосування у трудових правовідносинах отримало правило, суть якого полягає в тому, що свобода вибору законодавства для регулювання вказаних відносин не повинна позбавляти працівника захисту, надаваного йому імперативними нормами того закону, що був би застосований за відсутності вибору (Закон із міжнародного приватного права Австрії 1978 р. та ін.).

2. Закон місця виконання роботи – є найбільш поширеною у правових системах. Це основна прив'язка в Законах з міжнародного приватного права Албанії (ст. 20), Іспанії (ст. 10), Угорщини (ст. 51), Швейцарії. Вказана прив’язка закріплена в Європейській конвенції 1980 р. про право, яке застосовується до договірних зобов'язань. Вона часто включається й до міжнародних угод за участю України.

3. Закон основного місця бізнесу підприємця застосовується здебільшого для регулювання праці на спільних підприємствах. В окремих випадках використовується відсилання до закону країни місцезнаходження підприємства, яке відрядило працівника за кордон для виконання робіт. Колізійні прив’язки – закон спільного громадянства, доміцилію чи місцезнаходження сторін – часто виражають більш тісний зв'язок із правовідношенням, ніж інші. Тому вони притаманні законодавству та практиці багатьох правових систем як альтернативні до інших прив’язок.

4. Закон місця укладення трудового контракту – нечасто знаходить застосування, оскільки не завжди однозначно можна з'ясувати таке місце. До того ж, матеріальне трудове законодавство місця укладення контракту може бути іншим, ніж місця виконання роботи.

5. Принцип особистого закону наймача здебільшого є додатковим та може застосовуватись у випадках, коли робота виконується на територіях різних держав (як це передбачено Законом Угорщини з міжнародного приватного права 1979 p.).

6. До форми трудового контракту переважно використовують закон місця його укладення. Іноді пропонується кумулятивне застосування прив'язок. Так, Кодекс Бустаманте, який є чинним у кількох державах Латинської Америки, передбачає поєднання прив’язки місця укладення угоди та місця її виконання. Конвенція ЄС 1980 р. про право, яке застосовується до договірних зобов’язань, передбачає поєднання прив’язок до закону, якому підпорядковується контракт, та закону місця укладення контракту. Кумуляцію колізійних прив’язок передбачає й національне законодавство держав, наприклад, Закон з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р.

7. Закон громадянства (доміцилію) застосовується до суб'єктів трудових відносин, зокрема для визначення дієздатності фізичних осіб, а для юридичних осіб – закон місця укладення контракту чи закон інкорпорації. Вказані прив’язки охоплюють і відсилання до законодавства про обмеження щодо трудової дієздатності (наприклад, укладення письмового контракту з неповнолітньою особою; необхідність письмової чи усної згоди батьків чи осіб, що заміняють їх, на укладення неповнолітнім трудового контракту тощо.

83.

Регулювання трудових відносин іноземців в Україні.

Проблемам правового регулювання «транскордонної» трудової діяльності велика увага приділяється як на міждержавному рівні, так і на рівні національному.

Тому й «іноземний елемент» у трудових правовідносинах має такі самі «класичні» прояви у: 1) суб'єктивному складі (громадянин України працює за трудовим контрактом за кордоном); 2) об'єкті (працівник авіакомпанії укладає з цією компанією договір про працю за кордоном); 3) юридичному факті (визначення пільг, обчислення трудового стажу тощо). Наявність іноземного елементу в трудових відносинах, регульованих МПрП, відрізняє їх й від відносин, врегульованих трудовим правом.

Іноземці є особливими суб’єктами трудового права, оскільки мають притаманні їм і закріплені в нормативно-правових актах обмеження щодо правосуб’єктності. Наголошується, що, перебуваючи на території однієї країни, але знаходячись у громадянстві іншої, вони несуть певні права й обов’язки передбачені законами держави свого громадянства. Правове становище іноземців має двоїстий характер. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства як суб’єктів трудового права України, зміст їх трудової правосуб'єктності визначаються колом відносин у сфері праці, в які вони повинні (мають можливість) вступати за чинним законодавством.