Право притулку 10 page

Окремі види зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з 22 листопада 1994 р. підлягають державній реєстрації. Вона може запроваджуватися Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України. Види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" 1991 р. та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього.

Виконання зобов'язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів (контрактів), не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне застосування до суб'єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом. Вони не є предметом міжнародного приватного права і тут не аналізуються.

65.

Колізійні питання зовнішньоекономічних угод.

Відповідно до українського законодавства (Закону України «Про міжнародне приватне право») у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є: 1) продавець - за договором купівлі-продажу; 2) дарувальник - за договором дарування; 3) одержувач ренти - за договором ренти; 4) відчужувач - за договором довічного утримання (догляду); 5) наймодавець - за договорами найму (оренди); 6) позикодавець - за договором позички; 7) підрядник - за договором підряду; 8) виконавець - за договорами про надання послуг; 9) перевізник - за договором перевезення; 10) експедитор - за договором транспортного експедирування; 11) зберігач - за договором зберігання; 12) страховик - за договором страхування; 13) повірений - за договором доручення; 14) комісіонер - за договором комісії; 15) управитель - за договором управління майном; 16) позикодавець - за договором позики; 17) кредитодавець - за кредитним договором; 18) банк - за договором банківського вкладу (депозиту), за договором банківського рахунку; 19) фактор - за договором факторингу; 20) ліцензіар - за ліцензійним договором; 21) правоволоділець - за договором комерційної концесії;

22) заставодавець - за договором застави; 23) поручитель - за договором поруки.

Однак правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається:

1) щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, - право держави, де здійснена реєстрація;

2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати;

3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі, - право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

Законодавство країн Східної Європи встановлює різні колізійні прив’язки для окремих зовнішньоторгівельних договорів. Відповідно до § 25 Закону про міжнародне приватне право Угорщини до договору купівлі-продажу застосовується право держави, у якій на момент укладання договору має місце проживання або контору продавець; до договору зберігання - право хранителя; до договору майнового найму - право наймодавця; до договору комісії - право комісіонера, обумовлене на підставі того ж критерію місця проживання.

Аналогічна система колізійних норм передбачена ст. 27 Закону про міжнародне приватне право Польщі і § 10 Закону про міжнародне приватне право Чехії. Законодавство Болгарії прямих вказівок щодо цих питань не містить, а зовнішньоторгівельний арбітраж Болгарії при розгляді спорів, що виникають із договорів зовнішньоторгівельної купівлі-продажу, коли сторони не визначили право, яке застосовується, віддає перевагу закону місця виконання угоди.

Законодавство Угорщини передбачає, крім того, додаткові колізійні прив’язки, якщо виявиться, що право, яке застосовується, не може бути встановлене на підставі наведених колізійних норм. За правом Угорщини субсидіарно застосовується право країни місцезнаходження контрагента, зобов’язаного надати виконання, характерне для даного договору, а при недостатності і цієї прив’язки застосовується право, що найбільш тісно пов’язане з договором, враховуючи його істотні елементи.

Суди Англії вже давно прагнуть підкорити договірні відносини в сфері зовнішнього обороту праву, що найбільш властиве даному договорові (рrореr 1аw of the contract), що визначається за сукупністю всіх обставин, що характеризують справу. Література відзначає деяку еволюцію судової практики в цьому питанні і наявність тенденції визначати право, яке застосовується, на основі насамперед об’єктивних чинників і обставин, а не шляхом формулювання презумпцій, характерних для англійського суду. У цілому практика залишається нестійкою і у більшості випадків веде до підпорядкування зовнішньоторгівельних договорів англійському праву.

Що стосується форми договору і здатності особи вступати в договір, то практика Англії дає підстави стверджувати, що така угода не буде оголошена судом недійсною через недотримання належної форми, якщо форма відповідає або вимозі закону місця здійснення угоди, або вимозі того закону, якому підпорядкована суть відносин за угодою (тобто вимозі статуту зобов’язання).

Франція, Італія, Бельгія, скандинавські країни є учасниками Гаазької конвенції 1955 року про право, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, яка встановлює: якщо сторони не обрали право, до договору купівлі-продажу застосовується національне право країни, де продавець мав постійне місце проживання в момент одержання замовлення (ст. 3). Однак національне право країни, у якій здійснюється огляд поставленого товару, застосовується стосовно того, яким способом і в які терміни проводяться огляд товару, сповіщення про огляд, і заходи, які повинні бути вжиті у випадку відмови від товару (ст. 4).

Стосовно інших зовнішньоторгівельних операцій практика названих країн близька в цілому практиці англо-американских судів і йде шляхом пошуку права, що має найбільш тісний зв’язок з даним договором. У рішеннях французьких судів відзначається тенденція визначати такий зв’язок на основі насамперед економічної мети договору і, зокрема, місця його виконання.

66.

Колізії у спадкуванні в міжнародному приватному праві.

Колізії у сфері спадкування як за законом, так і за заповітом виникають внаслідок неоднакового вирішення питань законодавством держав, пов'язаних з визначенням кола спадкоємців, здатності особи до складання (відміни) заповідального розпорядження; вимогами, яким повинна відповідати форма цього акту; різними системами розподілу спадкового майна, у тому числі залежно від його поділу на рухоме й нерухоме.

Колізії законодавства держав у сфері спадкування за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив'язки, як особистий закон спадкодавця (в обох його аспектах прояву), а також закон місця вчинення акту. У законодавстві держав колізійні норми з питань спадкування можуть поділятися на загальні (основні) та спеціальні. Загальною (основною) колізійною прив'язкою щодо врегулювання відносин по спадкуванню часто є колізійна прив'язка до закону місця останнього постійного проживання спадкодавця. Інші колізійні принципи можуть виконувати роль додаткових.

Чимало колізійних норм містить законодавство Швейцарії. Основною колізійною прив'язкою є закон останнього місця проживання спадкодавця. Тобто, якщо іноземець, проживаючи на території Швейцарії, має намір скласти заповіт, йому треба це зробити відповідно до вимог швейцарського законодавства (ч. 2 ст. 505 Цивільного кодексу Швейцарії). Якщо ж останнім місцем проживання такої особи стала інша держава, то застосовується закон країни, де востаннє проживав спадкодавець (статті 90, 91 Федерального закону про міжнародне приватне право Швейцарії 1987 p.). Однак якщо на момент відкриття спадщини іноземець вже не мав громадянства держави, право якої він обрав, або набув швейцарське громадянство, то такий вибір права, якому хотів іноземець підпорядковувати спадкові відносини, буде недійсним (ч. 2 ст. 90 вказаного Закону).

Колізійна прив'язка до закону місця постійного проживання стосовно форми заповіту передбачена у багатьох правових системах. Не становлять виняток і держави "сім'ї загального права". Так, якщо особа має постійне місце проживання у Великобританії, то форма заповіту підпорядковується її правовим нормам. Коли мова йде про зміст заповіту, застосовуються, як правило, колізійні норми, призначені для обох видів посмертного правонаступництва (за законом та за заповітом). Визначення дійсності змісту заповіту проводиться відповідно до тих самих колізійних прив'язок, які встановлюють порядок застосування права щодо формальних вимог заповідального розпорядження.

Прив'язка до закону останнього постійного місця проживання спадкодавця як основна передбачена Модельним цивільним кодексом для СНД. Вона вказує право, що визначає здатність особи до складання заповіту, його відміни, вибір форми заповіту та форми акта, який його відміняє (ст. 1233). Закон громадянства є додатковою колізійною прив'язкою (ст. 1235).

Оскільки основним у проблемі спадкового правонаступництва є питання про коло спадкоємців не тільки за заповітом, але й за законом, тому важливим є встановлення права держави, застосовуваного до регулювання питань спадкування. Як правило, такий вибір права ґрунтується або на принципі громадянства спадкодавця, або на принципі його доміцилію (місця постійного проживання). Наприклад, для Великобританії та Франції характерним є підпорядкування відносин по спадкуванню законові останнього місця проживання спадкодавця.

За Законом України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося. Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні,- правом України.

Зазначений Закон містить норми, за якими слід визначати здатність осіб на складання і скасування заповіту, а також вирішувати питання про форму заповіту і акта його скасування. Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

67.

Основні види прив’язок у спадковому праві.

Законодавство окремих країн встановлює єдиний статут спадкування - вся сукупність спадкових відносин, пов'язаних з іноземним правопорядком, регулюється на основі єдиної колізійної прив'язки:

1. Закон країни громадянства спадкодавця: "Спадкові відносини визначаються за правом держави, громадянином якої був спадкодавець на момент своєї смерті" (ст. 28 ЦК Греції). Це колізійне початок є найбільш поширеним.

2. Закон країни останнього місця проживання спадкодавця: "Спадкування визначається, яким би не було місцезнаходження майна, законом останнього місця проживання спадкодавця" (ст. 2100 ЦК Перу).

3. Закон країни місця знаходження спадщини: "Закон місця знаходження спадкових маєтностей на момент смерті особи, про спадкування після якого йде мова, визначає все відноситься до спадкування за законом і за заповітом" (ст. 2400 ЦК Уругваю).

Особистий закон фізичних осіб (lex personalis). Ця прив'язка застосовується при регулюванні відносин з участю громадян, іноземців, осіб без громадянства щодо визначення їх право-і дієздатності, особистих прав немайнового характеру (ім'я, честь, гідність), а також деяких відносин у галузі шлюбно-сімейного та спадкового права. Відомі дві основні різновиди цього типу колізійної прив'язки: а) національний закон або закон громадянства особи (lex patriae). У даному випадку колізійна норма обумовлює необхідність застосування закону тієї держави, громадянином якої є відповідне фізична особа. б) закон місця проживання особи (lex domicilii) передбачає застосування закону країни, на території якої дана фізична особа має «осілість» (проживає або знаходиться). Кожна із зазначених вище різновидів прив'язки lex personalis має свої переваги і недоліки. Так, наприклад, закон доміцілія в більшості випадків здатний досить ефективно забезпечити єдність застосовного права в сім'ї. Однак якщо члени цієї родини мають різне громадянство, то він виявляється вже недостатнім для повноцінного регулювання їх взаємин. Крім того, встановлення змісту елементів, складових домицилий, саме по собі може стати серйозною колізійної проблемою, так як його визначення різному в різних країнах.

Можна вказати на певну географічну сферу переважного поширення зазначених різновидів колізійної прив'язки lex personalis. Так, принципу lex patriae дотримується більшість арабських, латиноамериканських і європейських країн континентальної системи права (крім таких, наприклад, як Норвегія, Данія, Ісландія). У свою чергу, прив'язка lex domicilii поширена в країнах «загального права», а також у таких латиноамериканських державах, як Аргентина і Бразилія. Змішаний підхід до вирішення даної проблеми можна зустріти в законодавстві Росії, Австрії, Швейцарії, Мексики, Венесуели і деяких інших країн.

Закон місця вчинення акта (lex loci actus). Даний тип колізійної прив'язки обумовлює застосування права тієї держави, на території якого укладена угода цивільно-правового характеру. Тому прив'язка lex loci actus знаходить свою конкретизацію в різних колізійних нормах залежно від того, про якого роду акті йдеться.

68.

Порядок отримання громадянином України спадщини за кордоном.

Українська практика виходить з визнання в Україні всіх прав спадкування, які виникли на підставі відповідних іноземних зако-нів. На прохання громадян українські суди встановлюють факти існуючих родинних відносин, які необхідні для захисту прав спад-кування, що виникли відповідно до іноземних законів. Суд може, наприклад, встановити неважливий з погляду українського права, але який є підставою для отримання спадщини за кордоном, факт знаходження спадкодавця і спадкоємця у відносинах дядька і пле-мінника. Крім того, українські нотаріуси оформлюють акти та посвідчу-ють документи, які є необхідними для здійснення спадкових прав. Для цього вони приймають та розглядають документи, які складені відповідно до вимог іноземного права, а також складають засвідчу-вальні написи у такій формі, якщо це не протирічить основам вста-новленого в Україні правопорядку Важливу роль з охорони спадкових прав українських громадян за кордоном виконують консульські установи України. Повнова-ження таких установ закріплені у консульських конвенціях. Так, згідно зі ст. 15 Консульської конвенції, яка була укладена Україноюз КНДР 8 червня 1994 року, у випадку смерті громадянина акредиту-ючої держави в державі-перебування, компетентні органи держави-перебування повинні негайно інформувати про це консульську установу.

Крім того, консул може представляти інтереси своїх громадян. У Консульській конвенціївказується, що консул без особливої довіреності може представляти громадянина своєї держа-ви в судах й інших органах держави-перебування.

Слід зазначити, що положення щодо охорони і реалізації спад-кових прав громадян України за кордоном містяться також у Кон-сульському Статуті України. Громадянин України, якому стала відома інформація про від-криття на його користь спадщини за кордоном, має право звернути-ся за захистом своїх прав до Департаменту консульської служби Мі-ністерства закордонних справ України, вказавши таку інформацію: 1) відомості щодо спадкодавця (ПІБ, дата і місце реєстрації смерті, громадянство, останнє місце постійного мешкання); 2) відомості щодо спадкоємців (ПІБ, родинні, шлюбні або інші зв'язки із спад-кодавцем; громадянство місце постійного мешкання, місце меш-кання на момент отримання інформації про відкриття спадщини); 3) інформацію щодо майна, яке входить до складу спадщини (дата і місце відкриття спадщини; наявність/відсутність заповіту; склад спадкової маси; місцезнаходження нерухомого майна); 4) відомості щодо особи, від якої надійшло повідомлення про відкриття спадщи-ни, а також осіб, які ведуть справу про спадкування.

Сприянням в розв’язанні спадкових питань за кордоном і роз-шуком спадкоємців займаються також адвокати Української іно-земної юридичної колегії («Укрін’юрколегії»). Таким чином, українські громадяни, які мають право на спадщину і бажають отри-мати майно, що знаходиться на території іноземної держави, мо-жуть звернутися за допомогою, окрім консулів, також до адвокатів Ін’юрколегії, які спеціалізуються у таких справах.

Громадяни України як спадкодавці за кордоном мають право заповідати своє майно і майнові права. Це означає, що українські громадяни можуть виступати спадкоємцями певної черги при спадкуванні за законом і мають право на отримання спадкової долі у випадку відкриття спадщини за кордоном за законом держави в якій відкрилася спадщина. У більшості випадків внутрішнє законодавство, міжнародні угоди з правової допомоги та консульські конвенції виходять із принципу розщеплення режиму спадкування майна в залежності від його категорії. Відносно нерухомого майна застосовується закон місцезнаходження майна, а відносно рухомого – закон громадянства спадкодавця (або закон місця проживання).

Згідно з договорами про правову допомогу, які уклала Україна з КНДР, Румунією, Чеською республікою та ін. здатність особи складати або скасовувати заповіт, а також визначення правових наслідків недоліків волевиявлення, встановлюється законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був заповідач на момент складання або скасування заповіту. Форма складання або скасування заповіту визначається законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був заповідач на момент складання або скасування заповіту. Проте достатньо, щоб було дотримане законодавство Договірної Сторони, на території якої було складено або скасовано, змінено заповіт. Строк для прийняття спадини є значно більшим.

Захист спадкових прав українських громадян за кордоном покладений на консулів. Компетенція дипломатичного представництва або консульської установи визначається Консульським статутом України затвердженим Указом Президента України від 2 квітня 1994р., а також положеннями консульських конвенцій.

У справах про спадкоємство, у тому числі зі спадкових спорів, дипломатичні представництва або консульські установи є компетентними представляти (за винятком права на відмову від спадщини) без спеціальної довіреності в установах інших держав громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника. Громадяни України мають можливість доручити ведення справи про спадщину за кордоном Ін’юрколегії.

69.

Перехід спадщини до держави в міжнародному приватному праві.

Держава може бути спадкоємцем майна за як законодавством України (ст. 1277 ЦК) так і інших держав у випадках, коли у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем права спадкування, або якщо жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини. Таке спадкове майно (що інколи називають відумерлим) по праву спадкування переходить до держави.

У США, Франції, Австрії, такий перехід здійснюється на основі права «окупації» (що означає перехід майна як безхазяйного до держави). Ці розбіжності можуть мати істотне значення. Так, якщо український громадянин помер, і за кордоном у нього немає ніяких спадкоємців, то по праву спадкування його майно повинне перейти до української держави. Якщо ж вважати, що це майно повинне перейти по праву окупації, то воно повинно перейти до тієї держави, на території якого майно залишилось після смерті особи.

Питання про долю виморочного майна вирішується у договорах про правову допомогу. Згідно з цими договорами, виморочне рухоме майно передається до держави, громадянином якої на момент смерті був спадкодавець, а виморочне нерухоме майно переходить у власність держави, на території якої воно знаходиться. Наприклад, Мінська конвенція 1993 р. ст. 46.

Норми міжнародних договорів часто вирішують колізійні питання, які виникають у разі визначення юридичної долі виморочного або безхазяйного майна. З вирішенням цих питань пов'язане визнання прав держави на виморочне майно, яке залишилося за кордоном після смерті громадянина цієї держави. Якщо колізійна норма відсилає до матеріального права певної держави і внаслідок цього майно залишається без спадкоємців, то виникає питання про те, чи слід вважати державу спадкоємницею, чи, можливо, майно переходить до неї як безхазяйне. У міжнародних договорах про правову допомогу у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах передбачено, що рухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, громадянином якої був спадкодавець в момент смерті. Нерухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, на території якої воно знаходиться (ст. 38 Договору з Польщею, ст. 35 - з Естонією, ст. 38 - з Молдовою, ст. 36 -з Литвою, ст. 46 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р. та інші).

Деякі міжнародні договори можуть передбачати умови, за яких виморочне майно переходить у користь держави. Ними є відсутність спадкоємців, або відмова всіх спадкоємців від спадку чи втрата ними здатності спадкувати (ст. 38 Договору з Угорщиною). Проте таких норм не передбачають міжнародні договори з Естонією, з Польщею та деякі інші. З приводу встановлення умов, за яких здійснюється перехід спадщини у користь чи у власність держави, колізійні норми можуть відсилати до законодавства тієї договірної сторони, яка визначає застосування законодавства у разі спадкування рухомого й нерухомого майна. Тобто до закону держави місця громадянства заповідача в момент смерті чи місця його останнього постійного проживання (щодо рухомого майна) та закону місця знаходження майна (щодо нерухомого). Мова йде, наприклад, про статті 38, 37 Договору з Польщею. Проте, як зазначалося у Мінській конвенції 1993 р., право спадкування рухомого майна визначається законодавством держави - місця останнього постійного проживання спадкодавця. Якщо за законодавством договірної держави, яке підлягає застосуванню, спадкоємницею є держава, то рухоме майно переходить договірній державі, громадянином якої був спадкодавець на момент смерті (статті 45, 46). Право спадкування нерухомого майна за Мінською конвенцією про правову допомогу 1993 р. в усіх випадках визначається за законом його місцезнаходження (статті 45,46).

70.

Інститут спадкової трансмісії і негідного спадкоємця.

Зміст інституту спадкової трансмісії полягає у тому, що право спадкування переходить до осіб, які спадкують після спадкоємця, якщо він несподівано помре. У цьому разі відкривається новий спадок. Тобто кожний спадкоємець автоматично стає правонаступником померлого, і регулювати відкриття нового спадкоємства буде та правова система, якій підпорядковується другий спадкодавець. Якщо правило спадкової трансмісії не діє, тоді спадкування після померлого, який не прийняв спадок як спадкоємець, становить собою розвиток перших відносин по спадкуванню.

Право держав може передбачати коло осіб, які негідні спадкувань. Усунення особи від спадкування означає не обмеження її дієздатності, а негативну кваліфікацію правонаступника померлого. Матеріально-правові норми визначають правові підстави визнання особи негідною спадкувати. Як правило домогтися цього можна, пред'явивши позов. Водночас особа може спадкувати, якщо вона пробачена спадкодавцем. Іноді законодавство держав дозволяє спадкувати особі, яка негідна це робити, але, яка є незахищеною з огляду на її майновий стан. Підтвердити вказане можуть такі норми законодавства держав. Розділ шостий Книги п'ятої Цивільного уложення Німеччини, назва якого: "Негідна поведінка як підстава позбавлення права спадкувати", містить перелік осіб негідних спадкувати. Ними є особи, які: 1) умисно та протиправно позбавили спадкодавця життя або вчинили замах на його життя, чи поставили його в таке становище, у якому спадкодавець аж до своєї смерті був позбавлений можливості скласти чи відмінити заповідальне розпорядження; 2) умисно та протиправно завадили складанню чи відміні спадкодавцем заповідального розпорядження; 3) внаслідок обману або погроз спонукали спадкодавця скласти чи відмінити заповідальне розпорядження; 4) винні у вчиненні певних діянь, передбачених Кримінальним кодексом, з урахуванням заповідального розпорядження спадкодавця. Проте у двох останніх випадках спадкоємець не усувається від спадкування, якщо до моменту відкриття спадщини стало недійсним розпорядження, до складення якого спонукало спадкодавця вчинене стосовно нього каране діяння, або якщо стало недійсним розпорядження, яке змусили його вчинити.

Відповідно до законодавства Німеччини будь-яка особа, якій вигідно усунути негідного спадкоємця, має право оспорити набуття спадку негідною особою шляхом пред'явлення позову. Оспорювання може відбутися одразу після відкриття спадщини і тим більше, якщо особа набула прав спадкоємця.

Оспорювання неможливе, якщо спадкодавець пробачив особу, негідну спадкувати. Спадкування особою, визнаною негідною спадкувати, вважається таким, що не відбулося. Спадок набувається тими особами, які були закликані до спадкування, якщо б негідного спадкоємця не було в живих на момент відкриття спадщини Спадщина вважається відкритою для нового спадкоємця з моменту її першого відкриття.

Інститут особи, негідної спадкувати, використано й у законодавстві багатьох інших держав. Наприклад, відповідні норми містяться у Цивільному кодексі Ірану 1928 р. (зі змінами від 1991 р.), Законі Ірану у справах про опіку 1940 р. Тут права спадкувати позбавляються, наприклад, іновірці; особи, які вчинили умисне вбивство спадкодавця (крім випадків необхідної самооборони); подружжя, якщо один із них звинуватив іншого у подружній зраді; незаконнонароджені діти.

71.

Норми з питань спадкування, що містяться в міжнародних договорах про надання правової допомоги з цивільних справ за участю України

Серед міжнародних договорів, норми яких стосуються спадкових відносин, слід звернути увагу на договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів встановлюють принцип рівності громадян договірних держав з питань спадкування. Договори містять колізійні норми з питань спадкування рухомого й нерухомого майна, заповідального розпорядження, зокрема його форми, провадження у справах про спадкування. Регулюється можливість переходу майна до договірної держави та умови спадкування. У зазначених міжнародних договорах передбачено компетенцію дипломатичних представництв, установ у справах про спадкування, компетенцію державних установ по охороні спадкового майна чи управління ним.

Принцип рівності проголошений майже в усіх міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах за участю України. Відповідно до нього громадяни однієї договірної держави прирівнюються в правах до громадян іншої договірної держави" якщо вони проживають на території цих держав. Рівність прав стосується, наприклад, складання або скасування заповіту, предметом якого є майно, що знаходиться на території іншої держави, їх здійснення, здатності набуття спадкового майна. Тобто майно переходить на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що й громадяни іншої договірної держави. Принцип рівності громадян договірних держав передбачений також ст. 44 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.

Майже усі міжнародні двосторонні договори мають колізійні норми, що вказують на право, за яким здійснюватиметься спадкування. Проте, оскільки в усіх договорах, де вирішується це питання, розрізняється рухоме й нерухоме майно, то відбулося "розщеплення" колізійної прив'язки - "дуалістичний принцип". Право спадкування нерухомого майна в усіх міжнародних двосторонніх договорах визначається за законодавством держави - місця його знаходження.

Колізійні питання, які виникають у разі визначення юридичної долі виморочного або безхазяйного майна: у міжнародних договорах про прав доп у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах передбачено, що рухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, громадянином якої був спадкодавець в момент смерті. Нерухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, на території якої воно знаходиться.