Право притулку 11 page

Часто у міжнародних договорах з надання правової допомоги колізійні норми стосуються питань спадкування за заповітом. Передбачається, наприклад, що здатність до складання або відміни заповіту, а також правові наслідки недоліків волевиявлення - законодавством тієї держави, громадянином якої був заповідач у момент складення чи відміни заповіту (ч. 1 ст. 39 Договору з Польщею, ч. І ст. 34 - з Болгарією).

У міжнародних договорах містяться колізійні та матеріально-правові норми стосовно відкриття та оголошення заповіту. – закони держави на території якої знаходиться заповіт.

Як правило, окрема колізійна прив'язка існує стосовно усього рухомого майна, залишеного після смерті громадянина однієї договірної держави на території іншої договірної держави. Це прив'язка до закону місцезнаходження майна. При цьому необхідною є заява спадкоємця та згода з нею всіх відомих спадкоємців (ч. З ст. 41 Договору з Польщею, ч. 2 ст. 37 - з Грузією).

Норми деяких міжнародних договорів регулюють заходи щодо охорони спадщини, зокрема, компетенцію дипломатичного представництва чи консульської установи в справах про спадкування. Позитивно характеризують міжнародні договори про надання правової допомоги норми, які уповноважують установи договірних держав вживати, керуючись законодавством своєї держави, заходи, необхідні для збереження та охорони спадкового майна, залишеного на ЇЇ території громадянином іншої договірної держави (п. 1 ст. 39 Договору з Литвою, п. 1 ст. 45 -з Чехією).

Норми міжнародних договорів можуть зобов'язувати органи, які відповідають за вжиття заходів по охороні спадщини після смерті громадянина іншої договірної держави, негайно повідомляти консула цієї договірної держави про смерть спадкодавця й про осіб, які заявили свої права на спадщину.

Якщо громадянин однієї договірної держави помер під час поїздки по території другої з них, де він не мав постійного місця проживання, тоді речі, що знаходилися при ньому, за описом передаються дипломатичному представництву або консульській установі договірної держави, громадянином якої був померлий (п. 5 ст. 38 Договору з Естонією, п. 2 ст. 40 - з Литвою, ст. 39 -з Іраком).

Оскільки у питаннях спадкування істотне значення мають строки, то позитивним є передбачення у міжнародних договорах про надання правової допомоги норм про них. Наприклад, у ч. 4 ст. 36 Договору з Кубою вказано, що строк для прийняття спадку, вираховується з дня повідомлення дипломатичного представництва про смерть спадкодавця. Проте такі норми у міжнародних угодах трапляються не часто.

72.

Принципи розмежування компетенції у справах про спадкування.

Суттєва різниця у законодавстві окремих держав, яке визначає межі компетенції судів, іноді призводить до конфлікту юрисдикцій. Як правило, визначення компетенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. У всіх договорах для визначення компетенції використовують у різних варіантах як основні чи додаткові одні й ті ж критерії: громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна, місце заподіяння шкоди. При визначенні компетенції щодо інших спорів він все частіше поступається територіальному принципу. Для всіх договорів характерним є передбачення виключної та альтернативної компетенції.

У міжнародних договорах з питанням про розмежування компетенції тісно пов'язане питання про передання компетенції у справах про спадкування. Воно виражається у переданні розгляду справи установами однієї держави, що є компетентними за нормами договору, судам іншої, якщо обставини справи тісно пов'язані з територією іншої держави.

Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.). Другий - шляхом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію (наприклад, розгляд цивільних справ судами тієї договірної держави, де мав місце проживання (знаходження) спадкодавець).

Кожен із способів має переваги та недоліки. При першому повніше враховується специфіка розгляду окремих категорій спорів. Проте текст договору стає досить громіздким. Та й урегулювати окремо компетенцію з усіх цивільних справ неможливо. Але в разі застосування єдиного правила щодо компетенції можливою є ситуація, за якої це правило стане достатньо загальним. У договорах про надання правової допомоги спочатку застосовувався перший спосіб викладу норм. З часом кількість правил про компетенцію зросла, що дозволило детальніше диференціювати підсудність спорів.

Другий спосіб - створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію, використовується не так часто (наприклад, у Мінській конвенції 1993 р.). Його перевага полягає у тому, що, незважаючи на значний ступінь деталізації компетенції органів стосовно конкретних видів справ, усувається можливість неповного регулювання компетенції щодо будь-яких справ.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р, учасницею якої є і Україна. Загалом її норми є близькими до норм про визначення компетенції судів у двосторонніх договорах про надання правової допомоги. Так, за ст 48 вказує:

1. Провадження по справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент своєї смерті.

2. Провадження по справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно.

3. Положення пунктів 1 і 2 цієї статті застосовуються також при розгляді спорів, що виникають у зв’язку з провадженням по справах про спадщину.

73.

Права іноземних громадян щодо спадкування в Україні

В Україні іноземні громадяни можуть на загальних засадах із українськими громадянами бути суб’єктами спадкових відносин. Надання іноземцям національного режиму у сфері зазначених відносин ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців», Цивільного кодексу України, а також консульських конвенцій та міжнародних договорів про правову допомогу. Національний режим носить безумовний характер, тобто надається іноземному громадянину без вимоги про взаємність.

Іноземці – спадкодавці, як і українські громадяни можуть заповідати майно, призначаючи спадкоємців шляхом складання заповіту; на власний розсуд розподіляти між спадкоємцями спадкове майно, майнові права та обов’язки;. Іноземці – спадкоємці в Україні можуть спадкувати майно за законом і заповітом або відмовитись від прийняття спадщини; закликатися до спадкування у порядку черговості.

Із принципу рівності громадян і іноземців виходять, що громадяни кожної з Договірних Сторін можуть спадкувати на території інших Договірних сторін майно або права за законом або за заповітом на рівних умовах і у тому ж обсязі, як і громадяни даної Договірної Сторони (ст.44 Мінської конвенції).

Надаючи іноземцям національний режим щодо спадкування Україна не ставить умови про взаємність. Разом із тим, прирівнюючи іноземців до громадян України у правах і обов’язках держава може встановити певні обмеження, закріпивши їх у Законі або міжнародному договорі. Так, спадкування громадян однієї держави на території іншої допускається лише відносно таких видів майна, які за законом цієї держави можуть бути об’єктами спадкування його власних громадян.

В Україні до спадкової маси не можуть входити об’єкти вилучені із цивільного обігу. Земельний кодекс України обмежує право власності іноземців на землі. Так, п.4 ст.81 встановлено, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Відповідно до ст.70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано у заповіті право держави, громадянином якої він був (закон місця проживання спадкодавця). Тобто, в разі смерті іноземного спадкодавця, останнім місцем проживання якого була Україна, спадкові відносини мають бути врегульовані українським законодавством. Поняття місця проживання фізичної особи міститься у ст.29 ЦКУ, згідно з якою місцем проживання є місце, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Норми спрямовані на врегулювання питань спадкування з іноземним елементом містяться у міжнародних конвенціях і угодах, укладених Україною. Ці питання підлягають колізійному врегулюванню на основі спеціальних прив’язок: для спадкування рухомого майна застосовується особистий закон спадкодавця (lex domicilli), а для нерухомого – закон місцезнаходження майна (lex rei sitae). Переважно на таких самих засадах визначається держава, органи якої здійснюють діловодство у справах про спадкоємство. При спадкуванні рухомого майна компетентними є установи тієї держави, на території якої мав місце проживання спадкодавець в момент смерті, при спадкуванні нерухомого майна – установи тієї держави, на території якої знаходиться майно. Окремими міжнародними договорами може бути встановлено інший розподіл компетенції провадження по справам про успадкування рухомого майна. Так, договором про правову допомогу між Україною та Литовською республікою[332] встановлено, що якщо все рухоме майно знаходиться на території Договірної Сторони, на якій спадкодавець не мав останнього місця проживання, то за заявою спадкоємця чи відмовника, коли з цим згодні всі спадкоємці, провадження по справі про успадкування провадять установи цієї Договірної Сторони

Якщо йдеться про спадкування за заповітом, то згідно зі ст.46 Мінської конвенції здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту та його скасування визначаються за правом тієї країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання акта. Але заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимоги права місця його складення.

Нотаріус повинен повідомити про відкриття спадщини дипломатичне представництво або консульську установу держави, громадянином якої є спадкодавець або спадкоємець.

Українське законодавство для прийняття спадщини встановлює строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (моменту смерті спадкодавця).

Іноземні спадкоємці у зазначений строк повинні особисто або через представників подати в нотаріальну контору за місцем останнього проживання спадкодавця заяву про прийняття спадщини. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме – за місцезнаходженням нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – за місцезнаходженням основної частини рухомого майна (Ст.1221 ЦКУ). Якщо спадкоємці – іноземці відсутні за місцезнаходженням спадщини, вони подають заяву про прийняття спадщини до посольства чи консульства України за кордоном.

74.

Колізії в шлюбно-сімейному праві іноземних країн

Укладання шлюбу з іноземним елементом передбачає різні ситуації (укр.+іноз, на тер/поза тер України тощо). Укладання шлюбу на території України. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про міжнародне приватне право» формальні умови - форма і порядок укладення шлюбу - в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України.

Щодо матеріальних вимог, то ст. 55 цього Закону закріплює, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Укладання шлюбу за кордоном. Питання про визнання таких шлюбів в Україні залежить від державної приналежності осіб, які укладають шлюб. Шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу (ч. 1 ст. 58 Закону «Про міжнародне приватне право»). Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без громадянства, шлюб між особами без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні (ч. 2 ст. 58 Закону). Іноді застосовується кумулятивна прив’язка - права держави місця укладання шлюбу (прив’язка lex loci celebrationis) та особистого закону кожної з осіб, які укладають шлюб (lex personalis). Так, відповідно до Закону Угорщини про міжнародне приватне право вимоги до шлюбу регулюються спільним особистим законом осіб, що укладають шлюб. Якщо особисті закони цих осіб є різними, то шлюб буде дійсним лише у випадку дотримання умов дійсності шлюбу за особистими законами обох сторін.

У кладення шлюбу в консульській установі або дипломатичному представництві. Такі шлюби отримали назву «консульські шлюби». Можливість укладання консульських шлюбів виникає, якщо обидві особи мають національну приналежність держави, що призначила посла чи консула. Відповідно до ст. 57 вказаного Закону шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в консульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом України. Такі шлюби беззаперечно визнаються в Україні. Обов’язковим є повідомлення місцевих органів про реєстрацію шлюбу консулом, якщо цього вимагають місцеві закони.

Взагалі у сфері колізійного регулювання сімейних відносин головним і найбільш поширеним є принцип особистого закону (lex personalis). Усі найбільш важливі питання регулювання сімейних відносин вирішуються за особистим законом учасників. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» (ст.ст. 60, 63) правові наслідки шлюбу, включаючи припинення шлюбу та правові наслідки такого припинення визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Класичним прикладом комбінованого підходу до визначення спільного особистого закону подружжя є так звана «шкала Кегеля», яку було закріплено у Вступному законі до Цивільного уложення Німеччини. Ця шкала передбачає наступні прив’язки у такій послідовності: закон спільного громадянства подружжя; у випадку його відсутності – закон останнього спільного громадянства, якщо один з подружжя зберіг його; за його відсутності – закон звичайного спільного місця проживання подружжя на даний момент; у випадку відсутності спільного місця проживання – закон останнього спільного місця проживання, якщо один із подружжя і зараз там проживає; за відсутності всіх цих умов – закон держави, з якою відносини мають найбільш тісний зв’язок. Така система забезпечує можливість для гнучкого й ефективного вирішення колізійних проблем з урахуванням широкого кола можливих фактичних обставин і можливості обрання прив’язок[312]. Подібний підхід щодо визначення спільного особистого закону подружжя закріплено і у Мінській конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (ст. 30).

Окремою проблемою у сфері регулювання шлюбно-сімейних відносин є визнання розірвання шлюбу (розлучення), що мало місце за кордоном. Визнання полягає у розповсюдженні законної сили рішення іноземного суду (чи іншого правозастосовчого органу) на територію України. Таке визнання може здійснюватися у двох формах: або у вигляді визнання іноземного судового рішення про розлучення судом України, або шляхом легалізації документа про розлучення, виданого за кордоном. Про це детальніше йтиметься у розділі, присвяченому питанням визнання й виконання рішень іноземних судів та легалізації документів, виданих за кордоном.

75.

Укладення та визнання шлюбу у міжнародному приватному праві.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про міжнародне приватне право» право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлю-бу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Законодавче визначення шлюбного віку в більшості європей-ських країн встановлюється в 18 років (зокрема, РФ, Грузія, Казахстан, Латвія, Болгарія, Польща, ФРН, Італія), зниження шлюбного віку (або надання права на шлюб) встановлюється, переважно, за умови досягнення особою 16-років (зокрема, РФ, Грузія, Казахстан, Болгарія), в деяких країнах зниження шлюбного віку можливе тіль-ки стосовно жінок, або однієї з осіб.

Полігамні шлюби поширені в тих країнах, де пануючою є мусульманська релігія, тому перебування в іншому шлюбі не є перешкодою для укладення нового шлюбу. Водночас, шаріат, допускаючи багато-женство, приписує дотримання низки умов (багатоженство допускається при безплідді жінки, наданні доказів матеріального добро-буту чоловіка і його справедливого ставлення до жінок, отримання дозволу суду) [18, С. 65].

В зарубіжних країнах питання заборони шлюбу між усиновлювачем і усиновленим вирішується по-різному. В законодавствах одних країн відносини усиновлення є перешкодою, а в інших – не є перешкодою для укладення шлюбу. В деяких країнах ця перешкода, як і в Україні, може бути усунута з припиненням правовідносин усиновлення відповідно до рішення компетентного органу. Таке положення встановлено, наприклад, в ст. 37 ЦК Латвійської рес-публіки. Закон Республіки Казахстан «Про шлюб та сім’ю» та СК Болгарії такого застереження не містять.

В багатьох зарубіжних країнах також передбачена необхідність ін-формування одна одну осіб, які бажають укласти шлюб, про стан їхньо-го здоров’я. Такий порядок передбачений, зокрема, ст. 63 ФЦК – кожен із подружжя має надати довідку про медичний огляд, яка підтверджує, окрім всього іншого, що зацікавлена особа була оглянута з метою вступу в шлюб, за чим має слідкувати посадова особа, яка веде акти цивільного стану. При чому відповідальність за недотримання цієї формальності по-кладається не на осіб, які мають укласти шлюб, а на цю посадову особу.

В Україні, як і в Російській Федерації визнається тільки цивіль-на форма реєстрації шлюбу.

Жінка та чоловік, які бажають зареєструвати шлюб, подають письмову заяву про реєстрацію шлюбу за встановленою формою до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану на їхній вибір. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком осо-бисто. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть з поважних причин особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідче-ну, можуть подати їхні представники. Повноваження представника мають ґрунтуватися на нотаріально посвідченій довіреності.

Якщо в паспортах або паспортних документах іноземців та осіб без громадянства відсутні відомості про сімейний стан, то вони повинні одночасно подати документ про те, що не перебувають у шлюбі, вида-ний компетентним органом країни свого громадянства або країни по-стійного проживання та належним чином легалізований (легалізація консульською установою або дипломатичним представництвом Укра-їни в цій країні, проставлення апостиля), якщо інше не передбачено чинними міжнародними договорами України. Зазначені документи можуть бути також видані або легалізовані консульською установою або дипломатичним представництвом цієї країни в Україні та надалі

Міжнародне приватне право

легалізовані Міністерством закордонних справ України, якщо інше не передбачено чинними міжнародними договорами України. Якщо в паспортах або паспортних документах є позначка про припинення шлюбу зазначених вище осіб, документ про те, що особа не перебуває в шлюбі, повинен бути пред'явлений за період після розірвання шлюбу. За відсутності в країні походження документів дипломатичного пред-ставництва або консульської установи України документи можуть бути легалізовані в найближчому дипломатичному представництві чи консульській установі України, повноваження якої офіційно по-ширюються на територію країни походження документів. Документи, що посвідчують сімейний стан цієї категорії осіб, можуть бути видані або легалізовані консульською установою країни їх громадянства або країни постійного проживання в тій країні, де одночасно присутнє ди-пломатичне представництво або консульська установа України, у якій ці документи легалізуються для використання в Україні.

Необхідність державної реєстрації шлюбу закріплена у зако-нодавстві більшості розвинутих держав (Бельгія, Німеччина, Гол-ландія, Китай, Франція, Швейцарія, Японія тощо). У ряді країн дійсним визнається шлюб, укладений або державним органом, або конфесією наречених (Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, деякі штати США). Єдина можлива форма шлюбу – релігійна, встановлена в Ізраїлі, Іраку, Ірані [20, С. 119].

76.

Розірвання шлюбу і визнання зарубіжного розлучення у міжнародному приватному праві

Згідно зі ст. 63 Закону України «Про міжнародне приватне право», припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. Стаття 60 цього закону регламентує правові наслідки шлю-бу: правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності – правом держави, у якій по-дружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого – правом, з яким обидва з подружжя мають най-більш тісний зв'язок іншим чином. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Вибір права обмежений лише правом особистого закону одного з подружжя. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон по-дружжя стає спільним.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 104 СК України, шлюб припиняється вна-слідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу може відбуватися в судовому порядку або через державні органи РАЦСу. Відповідно до ст. 106 СК України в державних органах РАЦСу розриваються шлюби за спільною за-явою подружжя, яке немає дітей, незалежно від наявності між ними майнового спору. Стаття 107 СК України передбачає, що шлюб роз-ривається державним органом РАЦСу за заявою одного з подруж-жя, якщо другий із подружжя: 1) є безвісно відсутнім; 2) визнаний недієздатним; 3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як 3 роки. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей (ч. 1 ст.109 СК України).

Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений і одним із подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 110 СК України, позов про розірван-ня шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить озна-ки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протя-гом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Чоловік, дружина має право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною 1 року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вилучено із актового запису про наро-дження дитини. Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визна-ний недієздатним.

В Італії суддя виносить рішення про розірвання шлюбу, переконавшись у марності спроб примирення, а також встановивши, що духовна і фізична близькість між подружжям не може більше під-тримуватися або не може бути відновлена внаслідок наявності од-нієї з таких обставин: якщо один з подружжя після вступу до шлюбу засуджений до карного покарання (у вигляді каторжних робіт, по-збавлення волі на термін понад 15 років та ін.) за злочин, вчинений до чи під час перебування у шлюбі (за винятком політичних зло-чинів); якщо щодо них їх було винесене рішення про судове розлу-чення, або їхня згода про встановлення окремого проживання була затверджена судом, або мала місце фактична сепарація подружжя [21, С. 87].

Деякі особливості у питанні розірвання шлюбу містить законо-давство Великої Британії, США, інших держав «сім’ї загального права». Англійська правова система передбачає, що заява про розірван-ня шлюбу не може бути надана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Однак, суд може прийняти до розгляду заяву про розірвання шлюбу і до закінчення цього строку, якщо вимога про розлучення заснована на винятковій жорстокості або амораль-ності відповідача. За законодавством США розірвання шлюбу від-бувається як в судовому, так і позасудовому порядку. Проте позасудовий порядок можливий лише за наявності шлюбного договору між подружжям, в якому передбачено майнові права та обов’язки сторін та їх майнові права та обов’язки стосовно дітей.

77.

Визнання шлюбу недійсним у міжнародному приватному праві.

Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його укладення. Цим самим анулюються всі права і обов'язки, які виникли з моменту реєстрації цього шлюбу. Слід відрізняти визнання шлюбу недійсним від розірвання шлюбу. Розірвати можна лише дійсний шлюб, укладення якого не супроводжувалось порушенням закону. Недійсним визнається шлюб, укладення якого було пов'язане з порушенням вимог закону. Відповідно з цим, при розлученні подружні права і обов'язки припиняються лише на наступний час (за виключенням аліментного зобов'язання), при визнанні ж шлюбу недійсним подружні права і обов'язки анулюються з моменту їх виникнення.

Заява про розірвання шлюбу може виходити тільки від подружжя, тоді як позов про визнання шлюбу недійсним може пред'явити досить широке коло осіб.

Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлюбу, з відсутністю яких пов’язують його недійсність або заперечність. Такі умови найчастіше в законодавстві й доктрині розділяють на дві групи: матеріальні та формальні. Перші мають ще назви «умови вступу до шлюбу», «суттєві умови». Ними позначають такі позитивні й негативні умови, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує питання про дійсність шлюбу. Ними можуть бути: шлюбний вік, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан здоров’я, відсутність між сторонами родинних зв’язків до певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчення так званого «жалобного строку», згода батьків або інших осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ до шлюбу тощо.

Як правило, питання недійсності шлюбу вирішуються на основі права, які у питаннях укладення шлюбу (з точки зору матеріальних умов вступу в шлюб):

· якщо обидва з подружжя мають однакове іноземне громадянство, застосовується закон держави громадянства;

· при різному іноземному громадянстві подружжя приймаються до уваги збігаються приписи законів громадянства обох подружжя;

· при відсутності співпадаючих приписів застосовується право, яке передбачає умова недійсності;

· якщо один з подружжя має місцеве громадянство, застосовується закон суду.

Вирішення питання про недійсність шлюбу з точки зору форми передбачає застосування закону місця укладення шлюбу (законодавство Болгарії та Польщі).

Принципово інше рішення колізійних питань недійсності шлюбу передбачено в Законі про міжнародне приватне право та процесі Чехії: при визнання шлюбу недійсним діють ті ж самі критерії, що й у питаннях розірвання шлюбу, тобто вирішальним визнається право, що діє в момент пред'явлення позову 37.

В Албанії шлюб визнається недійсним, якщо він вважається таким як по шлюборозлучному статуту, так і по праву, застосовуваним при укладанні шлюбу. Генеральними колізійними прив'язками для вирішення питання про укладення шлюбу але правом більшості держав є особистий закон подружжя (йому підпорядковані внутрішні умови шлюбу) і закон місця укладення шлюбу (визначає форму і порядок укладення шлюбу).