Право притулку 15 page

З 80-х років XX ст. спостерігається зменшення гостроти проблеми спливу строку позовної давності за рахунок усе більшого переходу до матеріально-правової кваліфікації і англо-американських систем пра- вопорядку. У Великої Британії, наприклад, це відбулося на основі За- кону про іноземні строки позовної давності 1984 р. У багатьох федеральних штатах США норми загального права містять так звані «позичені» закони, що сприяє врахуванню державою за місцем знаходження суду норм інших держав з більш короткими строками, хоча їх застосування не є обов’язковим.

Ситуація спрощується, коли спірні правовідносини підпадають під регулювання матеріально-правових норм стосовно строків позовної давності, що містяться у міжнародних договорах України. Наприклад, § 1 ст. 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення 1950 р. встановлює, що претензії та позови учасників правовідносин, котрі регулюються зазначеним нормативним актом можуть бути заявлені протягом дев’яти місяців, за винятком претензій та позовів про про- строчення у доставленні вантажу, для пред’явлення яких встановлено строк два місяці.

Відповідно до Конвенції ООН «Про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів» 1974 р. єдиним для всіх договорів міжнародної купівлі-продажу встановлено строк позовної давності чотири роки. Одночасно Конвенція містить норми про перерву та подовження стро- ку позовної давності, а також встановлює загальне обмеження строку до десяти років.

95.

Міжнародний цивільний процес

Під міжнародним цивільним процесом у доктрині міжнародного приватного права розуміється.

І - сукупність питань процесуального характеру, які пов'язані із захистом прав іноземців та іноземних юридичних осіб в суді;ІІ - врегульована законом діяльність суду щодо розгляду і вирішення спорів, які випливають з цивільних відносин, ускладнених "іноземним" елементом;III - сукупність правових норм і міжнародно-правових принципів, які регулюють порядок розгляду і вирішення по суті спорів, що випливають з приватноправових відносин з "іноземним" елементом (у цьому випадку міжнародний цивільний процес ототожнюється із міжнародним цивільним процесуальним правом).

Термін "міжнародний цивільний процес" (англ.: cross-border litigation - дослівно: "транскордонний процес") не має легального визначення ні у внутрішньому законодавстві держав, ні в міжнародних правових документах. Тому вже стало традицією вказувати у підручниках та посібниках з міжнародного приватного права на те, що цей термін є умовним.

Міжнародний цивільний процес регулює порядок здійснення судочинства у національних державних судах, - на відміну від провадження у міжнародних судових та арбітражних установах. Предметом регулювання міжнародного цивільного процесу, так само як і внутрішнього цивільного процесу, є цивільні процесуальні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Проте означення "міжнародний" у назві процесу вказує на специфічність категорії судових спорів, що розглядаються. Ця особливість полягає у тому, що спірні матеріальні правовідносини, які є предметом спору, пов'язані із правопорядком двох і більше держав, тобто, за термінологією Закону України про МПрП, містять "іноземний" елемент. Наявність у спірному матеріальному правовідношенні "іноземного" елемента зумовлює особливі процесуальні питання, які не є характерними для внутрішнього цивільного процесу, - це, зокрема, можливість застосування процесуальних норм міжнародних договорів, необхідність тлумачення іноземного матеріального права, застосування взаємності і застереження про публічний порядок, вирішення конфлікту (колізій) юрисдикцій, необхідність отримання доказів з іншої держави, надіслання доручень за кордон, а також виконання судового рішення в іншій юрисдикції.

2. Місце МЦПр у системі права. Незважаючи на те, що питанням міжнародного цивільного процесу присвячено чимало наукових праць, у юридичній доктрині не склалося однозначного розуміння МЦПр і визначення його місця в системі права. На нашу думку, цьому сприяє два фактори: по-перше, це розпорошеність норм МЦПр серед джерел різних галузей права, по-друге, збереження дотепер традиції вивчення МЦПр в рамках декількох навчальних дисциплін (міжнародного приватного права, цивільного господарського процесуального права, міжнародного і європейського права).

Отже, на сьогодні в юридичній науці існує три основні підходи щодо визначення місця МЦПр у системі права:

I - МЦПр є складовою частиною національного процесуального права II - МЦПр є складовою частиною МПрП. III - МЦПр є самостійною галуззю права.

3. Питання, які належать до МЦПр. визначив таке коло питань, що регулюються міжнародним цивільним процесуальним правом: процесуальна правоздатність іноземців; компетенція судів; право, що регулює порядок подання і оцінки доказів у справах за участю іноземців, а також виконання судових рішень. З часом вказане коло питань розширилося, і сучасний МЦПр охоплює такі інститути:

1. Правовий статус іноземних громадян та юридичних осіб у цивільному процесі.2. Правовий статус іноземної держави, її дипломатичних представництв, а також міжнародних організацій у цивільному процесі.3. Підсудність цивільних справ з "іноземним" елементом.4. Судові доручення при зверненні до іноземних юрисдикційних органів щодо вручення судових документів, зібрання доказів та отримання інформації про іноземне право (інститут правової допомоги).5. Визнання іноземних документів судом, який вирішує конкретну цивільну справу.6. Забезпечувальні (превентивні, охоронні) заходи.7. Визнання і виконання іноземних судових рішень.

В сучасній доктрині міжнародного приватного права існує критичне ставлення до обмеження предмету МЦПр виключно вищевказаними питаннями. Адже такий підхід неминуче призводить до того, що з поля зору випадає багато важливих проблем, які також потребують врегулювання і тому мають бути зараховані до сфери МЦПр. Тому обґрунтовується введення до системи МЦПр також: провадження у міжнародних третейських судах, функціонування спеціальних міжнародних органів з вирішення особливих категорій міжнародних спорів, діяльність судових органів з прав людини, статус міжнародних документів, які спрямовані на регулювання міжнародної цивільної процедури, механізми альтернативного вирішення спорів, а також порядок імплементації міжнародно-правових норм у національний цивільний процес

96.

Поняття та порядок легалізації документів, виданих за кордоном

Легалізація — це процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ, з метою використання його за кордоном.

Легалізація в установленому порядку документа надає йому право на існування в міжнародному обігу.

Легалізації не підлягають:

— документи й акти, які суперечать законодавству України або можуть за своїм змістом завдати шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян;

— оригінали, копії та фотокопії паспортів, військових квитків, трудових книжок, документів, що мають характер листування, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів (технічних паспортів), посвідчення водія, посвідчення особи, нормативно-правові акти та роз’яснення щодо їх застосування.

— документи, видані органами та посадовими особами з перевищенням їх повноважень.
У разі виникнення сумніву в тому, що представлені документи відповідають законам України або держави перебування, консульська посадова особа має право звертатись до компетентних органів відповідної держави або до відповідних органів в Україні за офіційним роз’ясненням.

Для легалізації документів ви можете використати два способи:

проставлення апостиля;консульська легалізація.

Апостиль — це спеціальний штамп, який проставляють на офіційних до­кументах. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автен­тичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено документ.

Порядок легалізації офіційних документів за кордоном

Закордонні дипломатичні установи України приймають на легалізацію офіційні документи, складені і засвідчені на території держави перебування або консульського округу органами державної влади, до компетенції яких входить проведення процедури консульської легалізації, для їх подальшого використання в Україні.

У разі наявності в країні перебування вимог консульської легалізації документів, які складені та засвідчені в Україні та легалізовані в Департаменті консульської служби МЗС України, консульська посадова особа здійснює консульську легалізацію представлених документів.

Не підлягають консульській легалізації офіційні документи, складені та засвідчені в Україні і які не пройшли попередньо засвідчення у Департаменті консульської служби МЗС України.

Закордонні дипломатичні установи України мають зразки підписів та відбитків печаток посадових осіб державних органів, які входять до консульського округу держави перебування.

Консульська посадова особа засвідчує офіційні документи лише після того, як пересвідчиться у їх відповідності міжнародним договорам України, чинному законодавству України і країни перебування.

У разі виникнення у консульської посадової особи сумніву щодо юридичної сили поданого документа, його оформлення тощо вона може звертатися за роз’ясненням до державних органів країни перебування, за консультацією до юриста, Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України.

Консульська посадова особа не може легалізувати офіційні документи і доручення, які видаються іноземними державами, незалежно від того, видаються ці документи на ім’я та на користь громадян України чи іноземних громадян, якщо ці документи призначені для дії на території іншої іноземної держави, а не на території України.

При поданні офіційних документів на консульську легалізацію:

- фізичні особи подають документ, який посвідчує особу, та заяву на вчинення консульської легалізації;

- юридичні особи подають лист-звернення про вчинення консульської легалізації.

У разі подання заяви представником фізичної чи юридичної особи подається доручення або інший документ, що підтверджує повноваження діяти від імені цих осіб.

За консульську легалізацію справляється консульський збір.

97.

Апостиль як спрощена процедура легалізації: види, порядок здійснення. Консульська легалізація

22 грудня 2003 р. для України набула чинності Гаазька конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (1961 р.)

Офіційні документи, які будуть використовуватись на території держав-учасниць Конвенції, мають засвідчуватися спеціальним штампом "Apostille" (далі - апостиль), проставленим компетентним органом держави, в якій був складений документ.

Документам, що видаються в Україні з метою пред’явлення в офіційні служби інших держав (учасниць Гаазької конвенції 1961 року), слід пройти спрощену процедуру легалізації. Цей спрощений порядок є наступним: уповноважені органи української влади ставлять на них особливий штамп, який називається апостилем і який не вимагає в подальшому жодного засвідчення або легалізації та визнається офіційними установами будь-якої держави, знову ж таки, в межах Гаазької конвенції.

Процедура проставлення алостиля на офіційних документах, складених на території України і призначених для використання на території інших держав, регулюється Правилами, затвердженими наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. № 237/803/151/5.

Апостиль не проставляється: на оригіналах, копіях та фотокопіях паспортних документів, військових квитків, трудових книжок, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів (технічних паспортів), посвідчень особи, нормативно-правових актів, роз'яснень та правових висновків щодо їх застосування, документів, що мають характер листування.

Апостиль також не може бути проставлено:

1) на документи, видані закордонними дипломатичними установами України;

2) на адміністративні документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій.

Оригінали офіційних документів, виданих державними установами колишніх союзних республік у складі СРСР, не можуть бути прийняті на території України для проставлення алостиля.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про надання повноважень на проставлення алостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів" від 18 січня 2003 р. Ms 61 апостиль проставляється:

Міністерством освіти і науки України - на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки: дипломах про освіту, сертифікатах про присвоєння вчених звань, атестатах, довідках з навчальних закладів, навчальних планах тощо;

Міністерством юстиції України - на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України: свідоцтвах та довідках, виданих органами РАЦС, документах, виданих або посвідчених нотаріусами, судових рішеннях та довідках;

Міністерством закордонних справ України - на всіх інших вилах документів.

Згідно з наказом МЗС здійснюється плата за надання послуг з проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав.

Від унесення плати звільняються інваліди 1-шої і 2-гої груп, інваліди Великої Вітчизняної війни, громадяни, віднесені до 1-шої і 2-гої категорій потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи та діти-сироти уразі проставлення апостиля на документах, що стосуються безпосередньо цих громадян.

Подвійний апостиль

Існують випадки, в яких при оформленні документа для певних країн, потрібно ставити на ньому подвійний апостиль. Це означає, що перший апостиль ставиться на оригінал або на нотаріально завірену копію документа, після чого виконується нотаріально завірений переклад; при цьому другий апостиль проставляється на завірений нотаріусом переклад.

Консульська легалізація — це затверджена міжнародним правом процедура, спрямована на визнання документів за кордоном. Даній процедурі підлягають офіційні документи, призначені для країн, які не є учасниками Гаазької конвенції.

Консульська легалізація офіційних документів складається з декількох етапів:

1. легалізація документів у Міністерстві юстиції;

2. легалізацію у Міністерстві закордонних справ;

3. переклад документів та нотаріальне засвідчення;

4. легалізацію у посольстві/консульстві країни призначення.

Однак легалізований документ набуває чинності лише в тій країні, в посольстві / консульстві якої він був легалізований.

Терміни легалізації в кожній з інстанцій залежать від країни. В цілому, кожна процедура може тривати від 2 до 10 робочих днів.

98.

Правове положення іноземних осіб у цивільному процесі

Під іноземними особами в МЦП розуміються всі фізичні особи, що не є громадянами даної країни (іноземці та особи без громадянства), усі юридичні особи, що не мають «національності» даної країни (іноземні фірми та міжнародні юридичні особи), а також іноземні держави та міжнародні організації (далі — іноземні особи).

До цивільних процесуальних прав іноземних осіб передусім на- лежить право на звернення до суду і на засоби судового захисту, а також право на справедливий і публічний розгляд у суді. Ці права закріплено як у двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави.

Міжнародні договори закріплюють принцип надання іноземцям та особам без громадянства захисту цивільних прав на засадах національного режиму. Цей принцип означає, що іноземці в даній державі мають право на захист тих самих цивільних прав тими самими засобами та в тому самому порядку, як і всі громадяни цієї держави, і не можуть претендувати на винятки з місцевого закону.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці і особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав.

Згідно з ч. 2 ст. 410 ЦПК іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких на- дана Верховною Радою України.

Цивільне процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких є необхідним іноземним особам для звернення до суду. Між тим законодавство деяких держав містить норми, що дозволяють обмежити цивільну процесуальну правоздатність іноземних осіб. До таких обмежень можна віднести, зокрема, інститут внесення застави стосовно забезпечення судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Сутність цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця обов’язку внести завчасно до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові позивачеві — іноземній особі в позові.

Іноземні особи можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав та обов’язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють про- цесуальною дієздатністю.

Особа, яка відповідно до права своєї держави не є процесуально дієздатною, може бути визнана процесуально дієздатною на території України, якщо вона відповідно до ЦПК має цивільну процесуальну дієздатність, тобто, за загальним правилом, досягла повноліття — 18 років. Це означає, що іноземець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в українському суді, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім.

Оскільки національний режим цивільного судочинства поширюється на іноземних осіб, можна вважати, що їх представниками в суді теоретично можуть бути всі особи, зазначені в ст. 40 ЦПК.

Іноземні особи доручають ведення своїх справ, як правило, Українській іноземній юридичній колегії (далі — Укрінюрколегія), Міжнародній адвокатській компанії Бі.Ай.Ем., спеціалізованому об’єднанню адвокатів з іноземних справ «Українська Правнича Колегія» тощо. Але й іноземні адвокати можуть також надавати правову допомогу іноземним особам.

Унаслідок принципу «закон суду» (lex fori) порядок оформлення довіреності на ведення справи в суді передбачено ст. 42 ЦПК. Однак при вирішенні цього питання, наприклад, стосовно названих адвокатсь- ких об’єднань та адвокатів, які спеціалізуються з питань міжнародного приватного права, слід мати на увазі, що довіреність на ведення спра- ви може бути оформлено іноземною особою не тільки згідно із зако- нодавством України, а й за законодавством держави, в якій він має постійне місце проживання. Так, відповідно до Закону України «Про МПП» порядок видання, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видано довіреність (ст. 34).

Однак іноземна довіреність, як і будь-який інший офіційний до- кумент, що походить від іноземної влади, за загальним правилом має бути легалізована.

У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Ідеться про процесуальне представництво консулами як іноземців і осіб без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, в першу чергу консульськими конвенціями.

99.