Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Право притулку 9 page





Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості, оскільки це право залишається переважно судовим, правом судового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і приватне. На відміну від Англії право США містить кодекси. Так, в деяких штатах діють цивільні кодекси, а в 25 штатах – цивільно-процесуальні.

Суб’єкти міжнародного приватного права розглядаються як учасники цивільних правовідносин, що ускладнені іноземним елементом. З урахуванням цієї специфіки до суб’єктів МПП належать:

1) фізичні особи; 2) юридичні особи; 3) держави.

Правовідносини за участю фізичних, юридичних осіб регулюються нормами МПП, якщо одна зі сторін є іноземною щодо до іншої.

Правовідносини, в яких беруть участь тільки держави, а також міжнародні міжурядові організації або, з однієї сторони – держава, а з іншої – міжурядова організація, не регулюються нормами МПП. Ці правовідносини належать до сфери регулювання норм міжнародного публічного права. Кожен з суб’єктів має певну юридичну характеристику.

Серед суб'єктів міжнародного приватного права значне місце посідають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, щодо яких діють норми міжнародного приватного права, з урахуванням особливостей їхнього правового становища відносять також біженців, осіб, яким надано політичний притулок та ін.

Право власності охоплює права: володіння, користування та розпорядження майном.

 


57.

Колізійні питання права власності у міжнародному приватному праві.

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма та умови переходу права власності на це майно. Цивільне законодавство багатьох держав, у т. ч. й України, проводить досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, відповідно до норм Цивільного кодексу Франції до нерухомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для обробітку землі, рільничі знаряддя); речі, з'єднані із землею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути чи земельні повинності; позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості.

Рухомими за нормами того ж Кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти, сплачувані державою чи приватними особами (статті 516-529 Цивільного кодексу Франції). Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав, у т. ч. "сім'ї континентального права", свідчить, що право власності регулюється переважно законом місцезнаходження речі. Таким вважається зазвичай закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки. Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у "власній" державі), є безпідставними.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі.

Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У такий спосіб визнається право власності на річ, набуту за кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у правових системах, вирішується по-різному. 6 одних застосовують закон місцезнаходження речі, в інших - особистий закон власника.

Держави "сім'ї загального права", використовуючи тривалий час принцип особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині також переходять до принципу закону місцезнаходження речі.

Отож вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон її місцезнаходження.

58.

Колізійні питання права власності за законодавством України.

Колізійні питання права власності та інших речових прав регулюються низкою норм, що містяться у Законі України "Про міжнародне приватне право" 2005 р. Так, право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно регулюється правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. При цьому належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.

Виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Право, яке застосовується до виникнення та припинення права власності та інших речових прав, що є предметом правочину, визначається відповідно до ч. 1 ст. 39, якщо інше не встановлено за згодою сторін. Вибір права сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

Завершується ст. 39 Закону положенням стосовно набуття права власності на майно внаслідок набувальної давності. А саме виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Згідно із зазначеним Законом захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду. Захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться. Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.

Використання зазначених колізійних прив'язок стосовно права власності на річ допомагає вирішити низку практичних питань, наприклад, тих, що стосуються переходу права власності. Адже цей момент є вихідним для цілей оподаткування при реалізації продукції (робіт, послуг), коли беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснення оплати за договором


59.

Поняття інтелектуальної власності у міжнародному приватному праві та його правове регулювання.

Поняття «інтелектуальна власність» є узагальнюючим щодо низки правових інститутів та використовується досить умовно, навіть незважаючи на його закріплення у ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 14 липня 1967 р. Зважаючи на положення ст. 2 цієї Конвенції, інтелектуальна власність включає права, які належать до літературних, художніх і наукових творів; виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач; винаходів у всіх галузях діяльності, наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань, комерційних позначень; захисту від недобросовісної конкуренції та ін.

З урахуванням сформованої у цій галузі системи джерел права інтелектуальна власність поділяється на авторське право, суміжні права та право промислової власності.

Насамперед у теорії виділяють інститут авторського права і суміжних прав. Ним регулюються відносини, які виникають у зв’язку зі створенням та використанням наукових, літературних та художніх творів (авторське право), фонограм, постановок, передач організацій ефірного і кабельного мовлення (суміжні права).

Авторські і суміжні права мають низку особливостей порівняно з речовими правами. По-перше, це відсутність екстериторіальної дії — авторські права мають так званий територіальний характер, сутність якого полягає в тому, що їх захист здійснюється тільки в межах тієї країни, де авторське право виникло та визнано в установленому порядку. По-друге, обмежений строк охорони, котрий, як правило, складається з двох строків: усього часу життя автора та додаткового строку охорони після смерті автора, який встановлюється національним законодавством. По-третє, авторське право включає майнові права (право на переклад, на винагороду та ін.) і особисті немайнові права (право авторства на твір, право на оприлюднення твору, право на захист твору та захист репутації автора та ін.). По-четверте, особливий порядок передання авторських прав (на підставі авторських договорів). По-п’яте, суб’єктами авторських прав, як правило, виступають фізичні особи, у зв’язку з чим особисті немайнові права є невідчужуваними.

60.

Міжнародні угоди в області авторського права і суміжних прав.

З метою ліквідації практики незаконного передруковування літературних творів у 1886 р. прийнято першу багатосторонню міжнародну угоду — Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів1. Надалі цей документ неодноразово переглядався на міжнародних конференціях, які проходили в 1896, 1908, 1914, 1928, 1948 і 1967 рр. Остання з них відбулася в 1971 р. у Парижі. Тому для країн-учасниць Конвенція діє в різних редакціях. Відповідно до Бернської конвенції до охоронюваних прав належать авторські права на літературні і художні твори, у тому числі кінематографічні, фотографічні, хореографічні та музично-драматичні. При визначенні суб’єктів охорони Конвенція керується географічним критерієм, відповідно до якого перевага віддається країні походження (першого опублікування).

Другим за значенням міжнародним договором, прийнятим з метою охорони авторських прав, є Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право 1952 р.1, розроблена під егідою ЮНЕСКО (в 1971 р. на дипломатичній конференції в Парижі до неї було внесено зміни). Для України вона діє з 27 травня 1973 р.2 Головною відмінністю між Бернською та Женевською конвенціями є те, що першу спрямовано на встановлення одноманітного правового режиму охорони авторських прав у країнах-учасницях, а друга забезпечує захист авторських прав іноземців відповідно до національного законодавства країн-учасниць.

Міжнародна конвенція з охорони інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 1961 р. (Римська конвенція).

У 1971 р. у Женеві підписано Конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. У теперішній час її учасниками є близько 70 країн світу, включаючи Україну.

21 травня 1974 р. у Брюсселі прийнято Конвенцію про поширення несучих програми сигналів, що передаються через супутники. Держави-учасниці взяли на себе зобов’язання вжити заходів щодо запобігання поширення зі своєї території будь-якої несучої програми сигналу тими органами, для яких такий сигнал не призначено.

Крім зазначених міжнародно-правових актів універсального характеру, певну роль в охороні авторських і суміжних прав відіграють регіональні угоди. Наприклад, це Панамериканська конвенція про літературну і художню власність, підписана в 1889 р. у Монтевідео та Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав, укладена державами — учасницями СНД у 1993 р. у Москві.


61.

Міжнародні договори по охороні прав промислової власності.

 

Згідно з класифікацією, передбаченою Всесвітньою організацією інтелек­туальної власності, до об'єктів промислової власності належать: 1) винаходи;2) наукові відкриття; 3) промислові зразки; 4) товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменуван­ня та комерційні позначення.

Однією з перших міжнародно-правових угод з охорони промислової власності була Паризька конвенція про охорону промислової власності, укладена 20 березня 1883 р. Україна є учасницею цієї Конвенції з 25 грудня 1991 р. Паризька конвенція передбачає, що держави-учасниці можуть укладати між собою окремі угоди. Паризька конвенція окреслила коло об'єктів промислової власності, які підлягають правовій охороні. Промислова власність у контексті Паризької конвенції розуміється в широкому сенсі і поширюється не тільки на промисловість і торгівлю, а й на сільськогосподарське виробництво і добувну промисловість, всі продукти промислового або природного походження..

Водночас Паризька конвенція 1883 р. не охоплює всіх аспектів правової охорони об'єктів промислової власності. Тому у сфері охорони об'єктів промислової власності укладено низку бага­тосторонніх угод і конвенцій. З метою уніфікації порядку подання заявки на отримання патенту 19 червня 1970 р. у Вашингтоні був укладений Договір про патентну кооперацію. В 1973 р. Договір набрав чинності. Україна є учасницею цього договору з 28 грудня 1981 р. Цей Договір передбачає можливість складання і подання так званої міжнародної заявки. На основі цієї заявки здійснюється пошук подібних технічних рішень, що має важливе значення для отримання патенту.

Водночас можливість створення єдиного патенту передбачено окремими міжнародними угодами регіонального характеру. До них належить Європейська патентна конвенція, укладена 5 жов­тня 1973 р. в Мюнхені. Україна не є учасницею цієї Конвенції. Натомість 10 країн СНД підписали 9 вересня 1994 р. Євразійську патентну конвенцію, згідно з якою було створено Євразійську патентну організацію. Цією Конвенцією передбачено видачу євразійського патенту на винаходи, які є новими, мають винахід­ницький рівень і можуть використовуватися у промисловості. У Євразійській конвенції 1994 р. передбачені процедурні питання подання заявки на патент.

Однією з перших у сфері охорони знаків була Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1991 р. Україна є учасницею цієї Угоди з 25 грудня 1991 р. Мадрид­ська угода передбачає, що реєстрація знака здійснюється через національне відомство, куди подається заявка, а потім заявка подається на міжнародну реєстрацію. У заявці перераховуються країни- учасниці Угоди про охорону в яких йде мова. Міжна­родне бюро реєструє знаки, але датою реєстрації вважається дата подання заявки на міжнародну реєстрацію в країні походження, якщо міжнародне бюро отримає заявку протягом 2 місяців з дня реєстрації в національній адміністрації.

Країною походження товарного знака вважається країна, де заявник має промислове або торговельне підприємство. Якщо заявник не має такого підприємства, країною походження вва­жається країна, в якій правовласник має місце проживання або громадянство. У сфері охорони товарних знаків важливе місце займає Ніц­цька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, яка укладена 15 червня 1957 р Основні положення міжнародно-правових актів у сфері охо­рони товарних знаків були трансформовані в національне законо­давство України. Зокрема, в Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів, послуг» (ст. 4) підкреслюється, що іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені законодавством, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності.

До найважливіших міжнародно-правових документів у сфері охорони прав промислової власності належить Лісабонська угода про захист зазначень місця походження виробів та їх міжнародної реєстрації (1958 р.); Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків 1925 р.; Локарнська угода про заснування Міжнародної класифікації промислових зразків 1968 р.; Страсбур­зька угода про міжнародну патентну класифікацію (1971 р.).

Укладені на міжнародно-правовому рівні також багатосторонні договори з охорони сортів рослин та мікроорганізмів. Серед них Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин 1961 р., є учасницею цієї Конвенції. Метою цієї Конвенції є визнання та забезпечення охорони селекціонеру або його правонас­тупнику нового сорту рослин.

Важливе місце серед міжнародно-правових документів у сфері охорони прав інтелектуальної власності на депонування мікроор­ганізмів займає Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури 1977 р., який набув чинності з 1 січня 1981 р. (для України – 2 липня 1997 р.).

Перелічені міжнародно-правові документи визначають засади охорони об'єктів промислової власності. Держави-учасниці, які підписали договори про захист прав власників у сфері про­мислової власності і окремих видів об'єктів, зобов'язані привести національне законодавство у відповідність до названих міжнародно-правових актів. Україна є учасницею Паризької конвенції про охорону промислової власності і низки інших багатосторонніх договорів, спрямованих на захист окремих видів об'єктів про­мислової власності. Отож в Україні прийнято або змінено редакції спеціальних законів у сфері охорони об'єктів промислової влас­ності. Уніфікація вітчизняного законодавства про інтелектуальну власність буде ще одним кроком до адаптації національної правової системи до вимог європейської спільноти.

 


62.

Особливості зобов’язального права в міжнародному приватному праві.

 

В міжнародній практиці правового регулювання договірних відносин за участю іноземного елементу визнаним є правило за яким законодавець надає право сторонам самостійно обирати правопорядок, що буде регулювати ці відносини. Про те такий вибір може бути обмежений імперативними нормами, що містяться в відповідних законодавствах країн світу. Така норма є і законодавстві України (ст.43 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Разом з тим, коли сторони договору не обрали це право, для розв’язання питання про вибір компетентного правопорядку, має застосовуватись право тієї держави, яке має найбільш тісний зв’язок з цим договором. Стаття 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» містить колізійні прив’язки для видів договорів (ч.1 пп. 1-23 Закону України «Про міжнародне приватне право»), щодо яких визначення країни, що має найбільш тісний зв’язок з договором, здійснюється залежно від виду договору. Інакше ніж за загальним правилом доктрини характерного виконання вирішується питання вибору права, що застосовується до договорів:

а) про нерухоме майно – застосовується право тієї держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, – право держави, де здійснена реєстрація;

б) про спільну діяльність або виконання робіт – право держави, у якій така діяльність провадиться або створюються передбачені договором результати;.

в) укладених на аукціоні, за конкурсом або на біржі застосовуються правові норми держави, в якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

В Україні принцип найбільш тісного зв’язку не застосовується до договорів споживання (ст. 45 Закону України «Про міжнародне приватне право») та засновницького договору юридичної особи з іноземною участю (ст. 46 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

До договорів за участю споживача застосовується правило, передбачене в ст. 45 Закону «Про міжнародне приватне право». Вибір права, що застосовується до договору, стороною якого є споживач, який набуває або замовляє споживані товари (послуги) для особистих потреб, не може обмежити захисту його прав, що надається імперативними нормами в країні його місця проживання (перебування або місяця знаходження), якщо мала місце хоча б одна з таких обставин:

1) укладенню договору в цій країні передувала оферта, адресована споживачеві, або реклама, споживач здійснив у цій країні всі дії, необхідні для укладення договору; або 2) контрагент споживача прийняв замовлення від споживача в цій країні; або 3) споживач здійснив подорож за кордон з метою укладення споживчого договору з ініціативи контрагента.

До договорів про створення юридичної особи з іноземною участю (засновницького договору) застосовується право держави, в якій буде створено цю юридичну особу (ст. 46 Закону «Про міжнародне приватне право»). Ця норма за своєю правовою природою є імперативною і виключає можливість вибору засновників іншого права, ніж право тієї держави, де буде створено юридичну особу. Слід зазначити, що це правило застосовується виключно до створення юридичної особи з іноземною участю. Щодо інших договірних відносин, зокрема відносин між юридичною особою та іншими суб’єктами МПП, право обирається за загальними правилами, що містяться у законодавстві певної держави.

 


 

63.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) і право, що застосовується до них за законодавством України.

 

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Він укладається лише у письмовій формі суб'єктами, здатними до його укладення відповідно до законодавства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України. Законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Серед нормативно-правових актів України, що регулюють питання форми, порядку укладення та виконання зовнішньоторговельних договорів (контрактів), є: - Цивільний кодекс України; - Господарський кодекс України; - Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"; - Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" …

Закон "Про міжнародне приватне право" містить норми про право, застосовуване до зовнішньоекономічних договорів. Мова йде про норми розділу VI "Колізійні норми щодо договірних зобов'язань". Так, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. При цьому сторони повинні зважати на законодавство України, яке регулює питання обходу закону. Таким чином, законодавець України допускає використання принципу - автономія волі сторін стосовно вибору права, застосовуваного до контракту. У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

Водночас правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається: 1) щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації,-' право держави, де здійснена реєстрація; 2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати; 3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі,- право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

Положення зазначеного Закону про особливості вибору права до певних видів договорів не застосовуються до договорів перевезення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення та розміщення).

До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа.

Закон "Про міжнародне приватне право" у ст. 47 встановив, право, яке застосовується до договору, спід тлумачити як таке, що охоплює: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором.

Форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах,- права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором. Форма правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України,- права України.

У Законі спеціально застерігається, що зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України. Письмова форма контракту передбачена й застереженнями до деяких міжнародних договорів за участю України, про які йтиметься далі.

 


64.

Зовнішньоекономічний договір (контракт). Його умови і порядок обліку (реєстрації).

 

Умови, які повинні та можуть бути передбачені зовнішньоекономічним договором (контрактом), установлює, зокрема, Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. До істотних умов договору (контракту) належать: назва, номер договору (контракту), дата й місце його укладення; преамбула із зазначенням повного та скороченого найменування сторін та найменування документів, якими керуються контрагенти під час укладення договору (контракту); предмет договору (контракту); кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг); базисні умови поставки товарів (приймання/здавання виконаних робіт або послуг), у т. ч. з використанням Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції; ціна та загальна вартість договору (контракту);

умови платежів; умови приймання - здавання товару (робіт, послуг); упаковка та маркування; форс-мажорні обставини; санкції та рекламації; урегулювання спорів у судовому порядку; місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.

За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть передбачатися додаткові умови: страхування; гарантії якості; залучення суд-виконавців до договору (контракту), агентів, перевізників; норми завантаження (розвантаження); передача технічної документації на товар; збереження торгових марок; порядок сплати податків, митних зборів; захисні застереження; момент початку дії договору (контракту); кількість підписаних примірників договору (контракту); можливість і порядок внесення доповнень та змін до договору (контракту) та ін.

Коли мова йде про умови, які повинні бути передбачені в договорі (контракті) - істотні умови,- якщо сторони такого договору (контракту) не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України.

Відповідно до зазначеного Положення зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.

Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 1991 р. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. Такий порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) існує у практиці укладення контрактів у більшості іноземних держав.

Date: 2015-07-11; view: 417; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию