Право притулку 8 page

Державам - членам ЄС Конвенція пропонувала взаємно визнавати юридичні особи з: 1) певним правовим зв'язком з однією з держав - членів ЄС (утворені відповідно до її законодавства);2) юридико-фактичним зв'язком з територією держави - члена ЄС (відповідно до статуту знаходяться на вказаній території);3) економічною діяльністю з метою отримання прибутку (статті 1 та 2). Саме такі юридичні особи могли користуватися свободами, наданими у межах ЄС.

Конвенція містила важливі положення, відповідно до яких, по-перше, держава-учасниця могла заявити про застосування імперативних норм свого законодавства до тих осіб, що фактично знаходяться на її території, хоч і були створені відповідно до законодавства іншого учасника (ч. 1 ст. 4).

48.

Визначення права, що застосовується до іноземних юридичних осіб.

Право, до якого відсилає колізійна норма, визначаючи статус юридичної особи, називають особистим законом юридичної особи (lex societatis).

На відміну від фізичних осіб дати чітке визначення категорії «особистий закон юридичної особи» складно, адже стосовно фізичних осіб існує інститут громадянства (підданства), або доміцилію. На жаль, щодо юридичних осіб не розроблено аналогічного загальновизнаного правового інституту визначення державної належності, натомість у законодавчих актах кожної окремої країни передбачено власну систему правових норм, що дає можливість віднайти особистий закон юридичної особи.

У цілому в світовій практиці існують декілька основних критеріїв, які дозволяють визначити особистий закон юридичної особи: за місцем створення (теорія інкорпорації), за місцем знаходження адміністративного центру (теорія осілості), за місцем її основної діяльності (теорія центру експлуатації) та за місцем, з якого здійснюється контроль за діяльністю юридичної особи (теорія контролю).

Теорія інкорпорації є найбільш поширеною в англо-американській системі права. Згідно з цією теорією особистим законом юридичної особи виступає право держави, де її засновано та зареєстровано її установчі документи. Особливий варіант теорії інкорпорації існує в Скандинавських країнах, які дотримуються правила, згідно з яким юридична особа підпорядковується закону тієї країни, де зроблено перший запис про її реєстрацію.

Теорія осілості. За цією теорією особистим законом юридичної особи визнається закон місця знаходження її адміністративного центру. Як правило, статут юридичної особи містить вказівку на її місцезнаходження (юридичну адресу).

Теорія центру експлуатації. Особистим законом юридичної особи вважається закон місця здійснення її основної діяльності. Цей критерій має певні історичні та економічні засади і найчастіше зустрічається в законодавстві країн, що розвиваються. Як правило, країни, що розвиваються, зацікавлені у залученні іноземних інвестицій та встановленні контролю національних органів за такими юридичними особами. У свою чергу, іноземні компанії, підпорядковуючись юрисдикції країни перебування, мають можливість значно збільшити власні прибутки. Але у такого підходу є істотний недолік, адже компанії можуть мати декілька «центрів експлуатації».

Теорія контролю виходить з того, що особистим законом юридичної особи є закон тієї держави, з території якої контролюється її діяльність. Застосування критерію контролю закріплене у багатьох міжнародних договорах, наприклад, п. б) ч. 2 ст. 25 Вашингтонської конвенції 1965 р. про розв'язання інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Як субсидіарна прив'язка критерій контролю використовується в праві Великої Британії, США, Швеції, Франції.

З усіх розглянутих підходів щодо визначення особистого закону юридичної особи найбільш поширеними у світі є теорії інкорпорації та осілості, проте дуже рідко вони використовуються ізольовано одна від одної.

Наявність таких різноманітних підходів до розуміння особистого закону юридичної особи негативно впливає на розвиток міжнародних економічних відносин, адже може призвести до виникнення проблеми «подвійної національності» юридичної особи, подвійного оподаткування, або відсутності податкового доміцілію. Наприклад, юридична особа, яка зареєстрована в Росії, але здійснює господарську діяльність в Алжирі, матиме подвійну національність: за алжирським законом (теорія центру експлуатації) така компанія вважається особою алжирського права, а за російським (теорія інкорпорації) — особою російського права, отже, для обох держав гака особа буде вважатися податковим резидентом2.

З метою подолання зазначених проблем здійснюються спроби встановлення одноманітних підходів на міжнародному рівні. Особливе значення мають двосторонні міжнародні угоди про заохочення та взаємний захист інвестицій та угоди про правову допомогу.

49.

Міжнародні юридичні особи.

У міжнародній практиці широке поширення набув термін "міжнародна юридична особа". Цей термін застосовується до юридичних осіб публічного права, які створені:

1) безпосередньо в силу угоди міжнародного (міждержавного, міжурядового, міжвідомчого): Міжнародний банк реконструкції і розвитку - МБРР, Європейське суспільство хімічної обробки опромінених горючих матеріалів - "Еврохемик";

2) на підставі національного закону одного або більше держав, прийнятого відповідно до міжнародного договору (Європейське товариство з фінансування закупівель залізничного обладнання - "Еврофирма", Банк міжнародних розрахунків - БМР).

Національні юридичні особи створюються на основі права однієї держави. Міжнародні юридичні особи представляють собою "міжнаціональні" (транснаціональні) об'єднання, і їх особистим законом не може бути право однієї держави. Як правило, особистий закон і особистий статут міжнародних юридичних осіб встановлені у відповідному міжнародному договорі. Міжнародні юридичні особи - носії прав і обов'язків цивілістичного характеру, що виникають у міжнародному обороті, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнові і особисті немайнові права і обов'язки, виступати в якості позивачів або відповідачів по приватноправових спорах у правозастосовчих органах'.

Особливим статусом у МПП користуються міжнародні міждержавні організації, які створені державами для досягнення певних цілей і учасниками яких є держави. До них належать ООН та її структурні підрозділи, МБРР, МВФ, МАГАТЕ та ін. Міжнародні договори та статути, на підставі яких створюються зазначені організації, містять норми про надання останнім статусу юридичної особи для виконання ними своїх статутних цілей. Напри- клад, Угода про привілеї та імунітети МАГАТЕ від 1 липня 1959 р. у розд. 2 передбачає: «Агентство має статус юридичної особи. Воно володіє правоздатністю: a) укладати контракти, b) придбавати нерухо- ме та рухоме майно та розпоряджатися ним, c) порушувати судові справи». Місцем перебування МАГАТЕ є Відень (Австрія). Отож, чи можна вважати дану організацію австрійською юридичною особою? А ООН, штаб-квартира якої знаходиться в Нью-Йорку — американсь- кою? Уявляється, що такий висновок був би необґрунтованим. По- перше, МОстворюються на підставі міжнародних договорів, а не відповідно до внутрішнього законодавства країни перебування; по-друге, підпорядкування міжнародної організації національному праву будь-якої країни суперечило б незалежному міжнародному характеру такої організації; по-третє, організаційно- правова форма міжнародних організацій не базується на внутрішньому законодавстві країн, а є уніфікованою, МОвисту- пають суб’єктами міжнародного права. Оскільки МОне мають національності, їх називають міжнародними юридичними особами. Здійснюючи свої статутні функції, МО стають учасниками двох видів приватноправових відносин: цивільно-правових відносин для забезпечення своєї повсякденної роботи (електро- та водо- постачання, придбання офісного обладнання, ремонт приміщень тощо); цивільно-правових відносин, пов’язаних з виконанням власних статут- них цілей. Наприклад, МВФ відповідно до статей Угоди МВФ від 22 липня 1944 р. має право вчинювати різноманітні правочини і здійснювати фінансові операції з метою сприяння стабільності валют та розвиткові міжнародного співробітництва у валютно-фінансовій сфері. Особливістю міжнародних юридичних осіб є наявність у них пев- них привілеїв та імунітетів порівняно із національними юридичними особами. Види привілеїв та імунітетів регулюються міжнародними угодами. Наприклад, Конвенція ООН про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 р. встановлює недоторканність майна, фондів та активів установ ООН, звільняє їх від усіх прямих податків, митних та інших зборів. Посадові особи установ ООН користуються імунітетом від судового переслідування, звільняються від імміграційних обмежень тощо. Обсяг цивільної правоздатності міжнародних організацій на території України визначається міжнародними угодами. Наприклад, Договір між Урядом України та Європейським банком реконструкції та розвитку про співробітництво та діяльність Постійного Представ- ництва ЄБРР в Україні1 передбачає недоторканність майна і приміщень представництва, звільнення від сплати податків тощо. Слід зазначити, що привілеї та імунітети надаються міжнародним юридичним особам лише у тих відносинах, що відповідають їхнім статутним цілям.

50.

Особливості правового статусу офшорних компаній.

Офшорна зона - різновид вільних економічних зон, що створюються на території всієї держави або суб'єкта федерації (конфедерації), особливістю якої є створення для суб'єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної таємниці, лояльність державного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є поширення зазначеного режиму виключно на суб'єктів господарювання - нерезидентів, які не здійснюють господарської діяльності і не мають джерел доходу на її території. Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податкового планування, тобто для легального зменшення податкових платежів, а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах, досить часто вони стають інструментом для різноманітних зловживань і створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так званого "відмивання" незаконних доходів.

Офшорні зони, залежно від виду та обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб'єктам-нерезидентам, поділяють на три групи. Перша група - це країни "податкової гавані", такі, що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови, що управління компанією здійснюється за межами території реєстрації і вона не має там джерел доходу. Як правило, до реєстрації таких компаній висуваються мінімальні вимоги, вони не зобов'язуються надавати фінансову звітність і відомості про власників. Найбільш відомі країни цієї групи - це Беліз, Гібралтар, Кайманові острови, Панама.

Друга група - це країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги і висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності. До них належать Кіпр, Уругвай, Естонія тощо.

До третьої групи офшорних юрисдикцій належать країни, де податкові пільги та привілейований режим таємності мають суб'єкти господарювання - нерезиденти, що здійснюють лише визначені законодавством країни види господарської діяльності. До цієї групи входять деякі кантони Швейцарії, Люксембург, Греція тощо.

Особливістю офшорних зон є жорсткі правила захисту комерційної та банківської таємниці. Така інформація захищена законодавством майже в усіх країнах, проте вона, як правило, не захищається від правоохоронних органів у разі розслідування кримінальних справ, в тому числі, коли розслідування проводиться згідно з міжнародним договором, але в офшорних зонах бар'єри таємності не порушуються навіть у разі скоєння злочинів в іншій країні. Виходячи з рівня режиму таємності розрізняються офшорні зони, де такий режим не порушується навіть у разі його використання в кримінальних цілях, та країни, де таємність не порушується лише стосовно податкових злочинів; при розслідуванні неподаткових злочинів цей режим припиняє дію.

З юридичної точки зору класична офшорна компанія - це суб'єкт господарювання, що перебуває у власності нерезидентів тієї держави, де вона зареєстрована, отримує прибуток за її межами, керується з-за кордону, не сплачує податок на прибуток (або сплачує його за мінімальними ставками).

Офшорна компанія за своїм статусом не відрізняється від інших організацій, що мають статус юридичних осіб: реєструється у встановленому порядку, має передбачену законом організаційно-правову форму, визначену структуру управління, юридичну адресу, банківський рахунок та інші ознаки.

Окрім названих вище, до характерних ознак офшорних юрисдикцій прийнято відносити відсутність валютного контролю (відсутність обмежень на ввезення та вивезення капіталів, необхідності отримання спеціальних дозволів чи ліцензій), відсутність вимог чи їх мінімальний обсяг щодо створення та діяльності компаній (зокрема, вимог щодо мінімального розміру статутного капіталу, мінімальної кількості акціонерів)

Недостатня прозорість і відсутність обміну інформацією з податковими органами інших держав світу, нечесна податкова конкуренція з боку офшорних юрисдикцій, їх використання для відмивання грошей, отриманих злочинним шляхом, та грошей, призначених для фінансування тероризму, зумовили негативне ставлення до офшорних юрисдикцій, насамперед з боку Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (ФАТФ).

51.

Термін «транснаціональна компанія» у міжнародному приватному праві.

Після Другої світової війни найважливішою тенденцією міжнародних економічних відносин стало поширення у світі багатонаціональних корпорацій. У повоєнні часи інтернаціоналізація капіталу мала здебільшого історичні підстави.

У зарубіжній літературі та практичній діяльності пропонуються більш конкретизовані критерії віднесення компаній до транснаціональних. Так, за визначенням Комісії з транснаціональних корпорацій ООН, ТНК — це компанія, яка:

– включає одиниці (підрозділи) у двох або більше країнах, незалежно від юридичної форми і сфери діяльності;

– оперує у рамках системи прийняття рішень, що дає змогу проводити узгоджену політику і загальну стратегію через один або більше керівних центрів;

– має окремі одиниці (підрозділи), пов’язані спільною власністю таким чином, що одна (або більше) із них може впливати на діяльність інших (зокрема, розподіляти інтелектуальні та інші ресурси, відповідальність за результати функціонування тощо).

ТНК можуть класифікуватися за багатьма критеріями. За структурними ознаками розрізняють інтернаціональні, багатонаціональні та глобальні ТНК.

Інтернаціональна корпорація — це національна домінуюча компанія з іноземними активами. Правовий режим цього типу ТНК передбачає господарську діяльність, що здійснюється в різних країнах за допомогою утворення в них іноземних філій, структурних підрозділів (представництв) і дочірніх компаній. Вони становлять великий виробничо-збутовий комплекс, де право власності на акціонерний капітал мають виключно представники країни-засновника. Філії за кордоном створюються головним чином для забезпечення надійних постачань дешевої сировини або ринків збуту. Для цього типу ТНК характерне прийняття управлінських рішень переважно в материнській компанії, надання переваги співвітчизникам в іноземних філіях (до цього типу належить переважна більшість російських ТНК).

Багатонаціональна (мультинаціональна) корпорація — це міжнародна корпорація, що об’єднує національні компанії низки держав на виробничих та науково-технічних засадах. Багатонаціональна ТНК передбачає великий ступінь незалежності під час проведення операцій у кожній із країн.З позиції міжнародного права прикметними ознаками цього типу ТНК є орієнтація у першу чергу на іноземні ринки, наявність багатонаціонального акціонерного капіталу, створення багатонаціонального керівного центру, комплектування адміністрації іноземних філій кадрами, що знайомі з місцевими умовами.

Глобальна корпорація — це корпорація, що інтегрує господарську діяльність, здійснювану в різних країнах. Така компанія проектує виріб чи схему надання послуг стосовно визначеного сегмента світового ринку або виготовляє в різних країнах складові частини одного виробу. Найбільше до глобалізації тяжіють хімічна, електротехнічна, електронна, нафтова, автомобільна, інформаційна, банківська і деякі інші галузі промисловості та види діяльності. Глобальні корпорації є найбільш новітнім типом ТНК. Для визначення організаційно-правових форм важливим є поділ ТНК на холдингові (засновані на акціонерній формі контролю) та нехолдингові, де взаємовідносини в об’єднанні будуються на засадах спеціальних угод.

Економічна могутність ТНК, їх вплив на світову політику обумовлюють появу концепцій про визнання за ТНК міжнародної правосуб’єктності, формування міжнародного права корпорацій.

52.

Держава як суб’єкт відносин міжнародного приватного права. Участь держави у відносинах невладного характеру.

Міжнародне співробітництво, різноманітне за формами, сферами здійснення, реалізується різними суб’єктами, серед яких важливе місце посідають і держави. Причому останні виступають не тільки як суб’єкт міждержавних відносин публічно-правового характеру, що регулюють ся міжнародним правом, а й як суб’єкт цивілістичних відносин майнового та немайнового характеру, які підпадають під дію МПП. У зовнішній сфері держава може виступати в різноманітних видах відносин.

По-перше, її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання позик, уступати території, здійснювати співробітництво в конкретних сферах, укладати військові та політичні союзи тощо).

По-друге, держава може вступати в майнові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами (наприклад, придбання земельних ділянок для розміщення посольських і консульських місій, надання в концесію ділянок надр для розроблення корисних копалин, передання в оренду будівель і споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видання гарантій тощо).

Крім того, держава може виступати в цивільному обороті як спадкоємець так званого відумерлого майна (ст. 1277 ЦК України) або спадкоємець за заповітом (ст. 1235 ЦК України). Різним є становище держави і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації). Існує декілька поглядів на державу як на суб’єкта МПП.

Одні автори вважають державу особливим суб’єктом права, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і МПП. Інші додержуються точки зору, згідно з якою держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не як дві особи (як «казна» — суб’єкт влади і як «купець» — суб’єкт цивільних правовідносин), а як суверен.

53.

Імунітет держави та його види.

Імунітет — один з найстаріших інститутів міжнародного права. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона виконує суверенні дії (acta іmperіі; de jure іmperіі): направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства тощо. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestіonіs), тобто веде торговельну діяльність (de jure gestіonіs) — укладає торговельні угоди, то вона імунітетом не користується.

У теорії та судовій практиці виокремлюють такі види імунітету держави. Імунітет від дії законодавства іноземної держави забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підпорядкувати її дії іноземному закону. Дії держави визнача- ються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид імунітету містить: – імунітет від пред’явлення позову в іноземному суді; – імунітет від попередніх дій; – імунітет від попереднього виконання рішення.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до цього імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не має права застосовувати будь-які заходи щодо попереднього забезпечення позову, оскільки вони мають примусовий характер. Часто заходи щодо забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушен- ня і слухання справи за участю держави. У будь-якому разі, якщо такі заходи стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користувати- ся своїм майном та ін.), то з огляду на імунітет вони є неприпустимими.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи щодо виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стяг- нення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо перебуває у володінні осо- би, яка не має імунітету.

Імунітет угод держави. Оскільки держава внаслідок імунітету вільна від примусових заходів щодо здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і закріплено в міжнародних договорах.

54.

Доктрина абсолютного, функціонального і обмеженого імунітету держави.

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави іму­нітет заснований на імперативному принципі сучасного між­народного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її право-суб'єктносгі може бути різним. Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом. Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заяв-лення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Зважаючи на спадщину минулого, залишену Україні радянською доктриною, вітчиз­няна теорія і практика визнає принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходить із того, що держава не перестає бути сувереном в економічному обігу. Вона не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

У більшості держав набула поширення теорія функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє. На вказаній концепції грунтуються закони про імунітет держав, прийняті у США, Великобританії, Сінгапурі, Канаді, Пакистані, Австралії, ПАР. Теорію обмеженого імунітету за­стосовують у своїй практиці суди Франції. Італії, Швейцарії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. На її засадах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет 1972р. (чинна з 1976 р.). Конвенція розмежовує публічно-пра­вові та приватно-правові дії. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухо­мості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імуні­тет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) дру­гою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

55.

Загальні питання права власності у відносинах з «іноземним елементом». Способами набуття права власності та способи захисту відносин власності. Міжнародні договори з питань власності.

Інститут права власності посідає центральне місце в будь-якій галузі національного права, адже відносини власності визначають характер інших правових інститутів та економічний устрій держав у цілому Матеріально-правове регулювання відносин права власності в різних державах та правових системах настільки розрізняється, що подолати такі відмінності або уніфікувати чи гармонізувати законодав- ство в цій галузі на сьогодні неможливо.

Способами набуття права власності є:

1. Первинні (право виникає вперше):

- виробництво, переробка речей, придбання плодів, збільшен-ня кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безхазяйних речей;

- давність – факт тривалого володіння чужим майном. «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває права власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом» (ч. 1 ст. 344 ЦК України «Набувальна давність») [1].

2. Похідні (у порядку правонаступництва):

- з волі власника (договір, одностороння угода);

- всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, рекві-зиція).

Способами захисту відносин власності є:

1) зобов’язально-правові:

- позови з відшкодування позадоговірної шкоди (танкер розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному господарству);

- позови з відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержу-вач їх не віддає);

2) дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час порушення договірних зобов'язань. Існують такі види позовів для захисту прав власності:

1. У країнах континентальної системи права – речово-правові.

2. У країнах загального права – спеціальні види позовів. У континентальній Європі віндикаційні та негаторні позови.

Договори: Конвенції про закон, що може бути застосований до передання права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів (1958 р.)2, Конвенції про право, що може бути застосоване до договорів міжнародної купівлі- продажу товарів (1986 р.). Характерною рисою Конвенції 1958 р. є те, що вона вирішує більшість питань, пов’язаних з переходом права власності, на підставі не принципу lex reі sіtae, а зобов’язального статусу. В Конвенції 1986 р. передбачено, що право, яке застосовується до договору купівлі-продажу товарів, регулює, зокрема: момент придбання покупцем права на продукти, плоди та доходи, пов’язані з то- варами; момент переходу на покупця ризику відносно товарів; дійсність і юридичну чинність положень щодо права власності на товари у відносинах між сторонами.

56.

Зміст та суб’єкти права власності у міжнародному приватному праві.

Право власності є центральним інститутом цивільного права правової системи будь-якої держави. Всі галузі цивілістичних суспільних відносин, – спадкового або авторського права, сфери торгівлі або шлюбно-сімейних відносин, – завжди включають широкий спектр питань, що розкривають цей інститут. Таким чином, у кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права власності. Праву власності належить чільне місце у системі речових прав. Своєю чергою, речове право – це найбільший за обсягом і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

У державах романо-германської (континентальної) правової системи існує чітке визначення поняття власності. Цьому і питанню речового права загалом присвячено окремі розділи цивільних кодексів. У країнах континентального права питанням права власності приділяється багато уваги, і в них це право виступає як окремий правовий інститут.