Право притулку 7 page

Проблемами біженців опікуються і регіональні організації. Так, ОАЄ в 1969 р. прийняла Конвенцію щодо специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Право притулку

Інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 р. говорилося, що Франція надає "притулок іноземцям, вигнаним зі своєї вітчизни за справу свободи". Згодом право притулку отримало розвиток як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві.

У ст. 14 Загальної декларації прав людини визначено:

1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використано у разі переслідування, насправді заснованого на вчиненні не політичного злочину, або діяння, що суперечить меті та принципам Організації Об'єднаних Націй"1.

Проте вчинення особою, що просить притулок, політичного злочину не передбачає автоматичного права на його отримання. Як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні у справі про притулок (Перу проти Колумбії) від 20 листопаду 1950 р.: "Недостатньо бути звинуваченим у політичному злочині, з тим, щоб мати право на отримання притулку; притулок від дій правосуддя може бути наданий тільки в тих випадках, коли застосування норм права підміняється довільними діями".

У міжнародному праві прийнято розрізняти територіальний і дипломатичний притулок. Перше означає надання державою будь-якій особі (особам) можливості сховатися від переслідувань політичного характеру на своїй території; друге - є надання державою такої можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на військовому кораблі, що перебувають на території іншої держави.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність приміщення дипломатичного представництва або консульської установи та екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати їх як притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Це положення відображено і в договірному праві. Так, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. встановлює заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною з його офіційними функціями (п. З ст. 41). Винятком є практика держав Латинської Америки. Держави - учасниці Гаванської конвенції 1928 р. і Каракаської конвенції 1954 р. визнали право дипломатичного притулку і регламентували в цих угодах процедуру його надання. Проте латиноамериканські юристи висловлюють сумнів щодо існування звичаєвого інституту дипломатичного притулку в Латинській Америці, оскільки в цьому випадку справедливо розглядається питання про відповідність дій сторони, що надає притулок особі, переслідуваній у певній державі, принципу суверенної рівності держав.

У згаданому вище рішенні у справі про притулок Суд ООН представив такий аналіз цієї проблеми: якщо біженцю наданий територіальний притулок, то таке рішення не ущемляє суверенітет держав, у яких скоєно злочин. У разі дипломатичного притулку біженець перебуває на території держави, в якій він вчинив злочин і рішення про надання притулку звільняє злочинця від юрисдикції цієї держави, чим ущемляє суверенітет територіальної держави.

42.

Особливості правового статусу біпатридів.

Існують випадки, коли особа володіє громадянством більш ніж однієї держави. У такому випадку прийнято говорити про подвійне, або множинне громадянство, яке в міжнародному праві має назву "біпатризм". Мається на увазі, що особа володіє двома громадянствами. Але існують випадки, коли особа володіє більш ніж двома громадянствами. У цьому випадку застосування терміна "біпатрид" є вже не зовсім коректним.

Стаття 2 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. містить положення, відповідно до якого множинне громадянство означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав.

Найчастіше множинне громадянство виникає внаслідок колізії національних законодавств держав. Так, воно виникне у випадку народження дитини на території держави, яка застосовує "право ґрунту", а батьки такої дитини будуть громадянами держави, яка використовує "право крові", або у разі одруження жінки з громадянином держави, яка автоматично надає громадянство жінкам при їх одруженні з її громадянином. Множинне громадянство досить часто виникає у випадку натуралізації особи, коли вона не втрачає свого попереднього громадянства. Іноді множинне громадянство може виникати внаслідок територіальних змін держав.

У міжнародному праві заборони множинного громадянства не існує. Норми міжнародного права абсолютно нейтральні до нього: не забороняють й не вимагають його обов'язкового введення. Таким чином, вирішення цього питання повністю належить до внутрішньої юрисдикції держави і знаходиться під її виключним суверенітетом. Тобто держави абсолютно вільні у виборі дозволяти чи забороняти множинне громадянство. Проте ст. 14 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. містить положення, яким рекомендує державам дозволяти подвійне громадянство дітям, які автоматично набули різних громадянств при народженні, а також громадянство, яке набувається автоматично у зв'язку зі вступом у шлюб.

Як зазначалося, більшістю держав не передбачено особливого правового статусу для біпатридів. З точки зору національного законодавства їх розглядають або як власних громадян, або як іноземців. Проте певні відмінності все-таки можна зауважити.

По-перше, перебуваючи на території держави, громадянином якої вони є, біпатриди не користуються дипломатичним захистом іншої держави громадянства. У випадку перебування в іноземній державі вони мають право на захист держави постійного місця проживання.

По-друге, біпатриди мають ідентичні права й обов'язки відносно кожної держави громадянства, як і звичайні громадяни. У зв'язку з цим досить часто виникають проблеми, особливо це стосується військової служби та сплати податків. Завдяки активній діяльності держав у сфері укладання угод про уникнення подвійного оподаткування, вирішення останнього питання все рідше викликає колізії. Тут, як правило, застосовують норму, яка передбачає, що особа сплачує податки у тій державі, де постійно проживає. Щодо військової служби, то тут ситуація набагато складніша. Тому це питання досить часто регулюється спеціальними двосторонніми угодами між державами, які дозволяють подвійне громадянство. Зазвичай передбачається, що особа відбуває військову повинність у державі, де вона постійно проживає. Таке положення було закріплено у ст. 21 Європейської конвенції про громадянство 1997 р., яка, зокрема, передбачає, що особи, які мають громадянство двох або більше держав-учасниць, повинні виконувати свій військовий обов'язок стосовно лише однієї із них. Порядок його виконання визначається спеціальними угодами між державами. Проте у випадку оголошення мобілізації будь-якою із держав громадянства особа вважатиметься військовозобов'язаною стосовно кожної з таких держав.

З усіх інших колізійних питань, що випливають із множинного громадянства, держави можуть укладати спеціальні угоди, У випадку, якщо такі угоди відсутні, зазвичай збігається принцип ефективного громадянства. Він зводиться до визначення фактичного або переважного громадянства (воно зазвичай сходиться з місцем постійного проживання). Саме за законодавством держави ефективного громадянства у цьому разі повинні вирішуватися такі питання.

Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правового статусу осіб з подвійним громадянством, є Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство 1930 р. З її змісту випливає, що Кожна держава сама визначає, хто є її громадянином. Держава не може здійснювати дипломатичного захисту свого громадянина в іншій державі, громадянином якої ця особа також є. На правовий статус біпатрида впливає й те, що в межах третьої держави особа, яка має більше ніж одне громадянство, вважатиметься такою, що має одне.

Біпатриди користуються правами й виконують обов'язки нарівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас вони мають права та обов'язки стосовно держави, в якій не проживають, але громадянами якої вони є. Тому в міжнародному приватному праві виникають проблеми, які потребують правового врегулювання. Складним є, наприклад, питання правового статусу біпатридів стосовно приватизаційних процесів. Виникають труднощі й під час реалізації ними права приватної власності на землю, нерухоме майно в державах їх громадянства тощо. Потребують вирішення питання про порядок реалізації права на житлову площу, освіту і т. ін.

Через труднощі в регулюванні правового статусу біпатридів держави прагнуть уникнути подвійного громадянства, зокрема укладенням двосторонніх угод.

43.

Правове положення громадян України за кордоном.

Кожен громадянин України має право вільного виїзду за межі України, крім випадків, передбачених законодавством, і в’їзду на її територію. Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Порядок виїзду громадян України за кордон і повернення в Україну врегульовано Конституцією України, а більш детально - Законом України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” 21.01.1994 р.

Документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є:

а) паспорт громадянина України для виїзду за кордон (громадяни України мають право отримати даний документ по досягненні 18 років; а громадяни Украї­ни, які постійно проживають за кордоном, - 16 років);

б) проїзний документ дитини (у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон);

в) дипломатичний паспорт;

г) службовий паспорт;

д) посвідчення особи моряка.

У передбачених міжнародними договорами України випадках для виїзду за кордон можуть використовуватися й інші документи (наприклад, національний паспорт громадянина України). У разі втрати громадянином України зазначених документів йому дипломатичними представництвами чи консульськими устано­вами України за кордоном видається посвідчення особи на повернення в Україну.

Правовий статус громадян України за кордоном визначається насамперед законодавством держави їх перебування, а також нормами міжнародних угод, міжнародними звичаями та загальними принципами міжнародного права. Разом з тим, громадяни України за кордоном користуються захистом з боку України у різ­них сферах діяльності. Згідно ч. 3 ст. 25 Конституції України наша держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Даний принцип відображено і в Консульському статуті України, затвердженому Указом Президента України “Про Консульський статут України” від 02.04.1994 р., згідно з яким захист громадян України, що перебувають за кордоном, здійснюєть­ся через консульські установи.

Територія зарубіжної держави поділяється на консульські округи, в кожно­му з яких діє відповідна консульська установа. Консульський статут України закріплює обов’язок консула вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями.

У виконання цього обов’язку консул веде облік громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають у його консульському окрузі (ст. 22 Консульського стату­ту України); інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його окрузі, про законодавство держави перебування, а також про місцеві звичаї (ст. 25); має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справ якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26).

Консул виконує й інші функції: провадить реєстрацію шлюбу, розірвання шлюбу, приймає рішення про встановлення батьківства, усиновлення дитини – громадянина України, реєструє акти громадянського стану, вживає захо­дів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України, вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством України, видає паспорти громадян України для виїзду за кордон, продовжує строк їх дії, видає та погашає візи на в’їзд в Україну, виїзд з України, легалізує документи і акти, складені за участю владних органів консульського округу тощо.

Громадяни України можуть звертатися за захистом порушених прав до компетентних органів держави перебування. Будь-яке обмеження цивільних прав громадян України за кордоном вважається дискримінаційним і є недопустимим. Проте залишається можливим застосування до громадян України реторсії з боку держави перебування.

В інтересах громадян України, з метою удосконалення системи захисту їхніх законних прав та інтересів на території третіх країн 7 червня 2001 р. було підписано Конвенцію держав - учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань (за участю Азербайджанської Республіки, Грузії, Республіки Молдова, Республіки Узбекистан). Україною цю Конвенцію ратифіковано 12 вересня 2002 р.

44.

Визначення «національності» організацій – юридичних осіб у міжнародному приватному праві.

"Національність" юридичної особи слід визначати через її "приналежність до певної держави". "Приналежністю до держави" стосовно юридичних осіб чи осіб з таким же статусом, але позначених іншою термінологією, слід вважати поширення на цих осіб законодавства і юрисдикції цієї держави в силу їх утворення відповідно до норм цієї держави.

В міжнародному приватному праві загальновизнаним є положення про те, що кожна юридична особа належить до певної держави, національним законодавством якої визначається її особистий статут, який має екстериторіальний характер, тобто обов’язковий для визнання за кордоном. Можна сказати, що зазначене положення базується на міжнародному звичаї.Особистий статут відображує національну належність юридичної особи, але до цього часу не існує єдиного критерію визначення такої національної належності. На сьогодні пропонується декілька доктринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

Теорія інкорпорації є найбільш поширеною в англо-американській системі права. Згідно з цією теорією особистим законом юридичної особи виступає право держави, де її засновано та зареєстровано її установчі документи. Особливий варіант теорії інкорпорації існує в Скандинавських країнах, які дотримуються правила, згідно з яким юридична особа підпорядковується закону тієї країни, де зроблено перший запис про її реєстрацію.

Теорія осілості. За цією теорією особистим законом юридичної особи визнається закон місця знаходження її адміністративного центру. Як правило, статут юридичної особи містить вказівку на її місцезнаходження (юридичну адресу).

Теорія центру експлуатації. Особистим законом юридичної особи вважається закон місця здійснення її основної діяльності. Цей критерій має певні історичні та економічні засади і найчастіше зустрічається в законодавстві країн, що розвиваються. Як правило, країни, що розвиваються, зацікавлені у залученні іноземних інвестицій та встановленні контролю національних органів за такими юридичними особами. У свою чергу, іноземні компанії, підпорядковуючись юрисдикції країни перебування, мають можливість значно збільшити власні прибутки. Але у такого підходу є істотний недолік, адже компанії можуть мати декілька «центрів експлуатації».

Теорія контролю виходить з того, що особистим законом юридичної особи є закон тієї держави, з території якої контролюється її діяльність. Застосування критерію контролю закріплене у багатьох міжнародних договорах, наприклад, п. б) ч. 2 ст. 25 Вашингтонської конвенції 1965 р. про розв'язання інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Як субсидіарна прив'язка критерій контролю використовується в праві Великої Британії, США, Швеції, Франції.

З усіх розглянутих підходів щодо визначення особистого закону юридичної особи найбільш поширеними у світі є теорії інкорпорації та осілості, проте дуже рідко вони використовуються ізольовано одна від одної.

45.

Організації – юридичні особи як суб’єкти відносин у міжнародному приватному праві. Міжнародні організації як суб’єкти в міжнародному приватному праві.

В міжнародному приватному праві суб’єктами є: а) національні підприємства, організації – юридичні особи, що поділяються на вітчизняні та іноземні; б) міжнародні підприємства, тобто організації, які виникають на підставі міжнародного договору (Міжнародний Банк реконструкції і розвитку – МБРР), або на підставі внутрішнього закону однієї чи кількох держав, прийнятого у відповідності з міжнародним договором. Вважається, що такі організації мають міжнародний характер, і тому не мають національності.

У процесі здійснення суб’єктами господарювання своєї діяльності нерідко виникає необхідність з’ясування того, чи наділене дане утворення статусом юридичної особи, чи це спілка фізичних осіб (скажімо, товариство з необмеженою відповідальністю у Великобританії), якщо так, чи є воно вітчизняним або іноземним суб’єктом права, тобто яка його національність. Основна різновид міжнародних юридичних осіб - це міжнародні організації. Поняття "міжнародна організація" включає в себе і міжнародні міжурядові (ММПО), і міжнародні неурядові (МНУО) організації.

Міжнародні міжурядові організації - традиційні, основні, типові, вторинні, похідні, галузеві, несуверенних, правосоздающие і правоприменяющие суб'єкти міжнародного публічного права. Вони створюються державами (вторинні суб'єкти) і отримують якість міжнародної правосуб'єктності за прямим волевиявленням держав (похідні суб'єкти). ММУО не володіють ні територією, ні населенням, тому є несуверенными суб'єктами і в силу об'єктивних причин можуть володіти тільки галузевою правосуб'єктністю.

Міжнародні неурядові організації - нетрадиційні, неосновні, нетипові, вторинні, похідні, несуверенних, правоприменяющие (але не правосоздающие) суб'єкти міжнародного публічного права. Вони володіють обмеженою міжнародною правосуб'єктністю.

МО - суб'єкти міжнародного права особливого роду. Вони створюються для виконання конкретних завдань і можуть вступати лише на ті правовідносини, які визначені їх функціями і завданнями і відповідають їх статутом. Компетенція організації обмежена цілями, на виконання яких вона створена. У доктрині міжнародного права існують концепції статутний, неявної та іманентної компетенції ММПО.

Основою правосуб'єктності міжнародної організації - ті повноваження, якими її наділили держави-члени. Міжнародно-правовий статус міжнародних організацій регулюється Віденської конвенції про представництва держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975) і про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями (1986), Конвенцією про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних організацій, які діють в певних галузях співробітництва (1980).

МО - суб'єкти не лише міжнародного публічного, а й міжнародного приватного права. Кожна організація має сукупність прав і обов'язків, властивих юридичній особі, має приватноправовий статус. Це міжнародна юридична особа, створене на основі міжнародного договору, а не національного законодавства. Статус організації як юридичної особи закріплено в міжнародно-правових актах. В установчих документах організацій фіксується їх цивільно-правова правоздатність (ст. 104 Статуту ООН, ст. 12 Статуту ЮНЕСКО). Статути деяких спеціалізованих установ системи ООН (ВПС, МСЕ) не містять положень про статус цих організацій у міжнародних невладних відносинах. Однак міжнародна практика по укладанню цивільно-правових угод дозволяє зробити висновок про те, що й вони виступають в якості юридичних осіб.

Як юридична особа, міжнародна організація правомочна вступати в цивільно-правові угоди, придбавати майно на праві власності або оренди, порушувати справи у суді та арбітражі, бути стороною в судовому процесі, суб'єктом авторського права, учасником спільного підприємства.

Держави - члени міжурядових організацій визнають, що міжнародні установи мають статус юридичних осіб, Держави включають в національне право положення, що міжнародна організація діє на території цієї країни як юридична особа (США, Великобританія). Закон Великобританії про міжнародних організаціях (1981) передбачає, що на території Великобританії в якості юридичної особи може діяти будь-яка міжурядова організація, у тому числі і та, в якій Сполучене Королівство не бере участь. Юридичний комітет ООН провів аналіз міжнародної арбітражної та національної судової практики на предмет встановлення випадків відмови у визнанні статусу юридичної особи за міжнародними організаціями. Був зроблений висновок, що судова і арбітражна практика не знає прикладів такої відмови.

МОявляють собою юридичні особи особливого роду - міжнародні юридичні особи. Організації виникають в рамках міжнародного правопорядку, тому якість юридичної особи виникає у них на основі міжнародного публічного права: приватноправовий статус організації закріплений у її статуті. Статус міжнародних організацій як юридичних осіб закріплюється в міжнародних угодах і правових актах, прийнятих самими організаціями.

Міжнародна організація набуває статусу юридичної особи з моменту реєстрації її статуту або включення в реєстр юридичних осіб у державі за місцем розташування її штаб-квартири. Необхідно враховувати, що цивільна правоздатність організації визначається не національним, а міжнародним правом, і має серйозну специфіку. Міжнародна організація - суб'єкт міжнародного публічного права і володіє привілеями та імунітетами (власності, від національної юрисдикції, від застосування національного права). Вступ організації в приватноправові відносини припускає відмову від цих привілеїв та імунітетів. МОяк міжнародні юридичні особи мають ускладнений, подвійний правовий статус.

Міжнародно-правове існування і діяльність міжнародних організацій неможливі без їх участі в цивільних правовідносинах. Обсяг і види приватних угод міжнародних організацій різноманітні: купівля та оренда нерухомості, купівля офісного обладнання, купівля послуг (експерти, перекладачі, консультанти), укладення трудових контрактів. Ці операції оформлюються в традиційній формі договорів підряду, купівлі-продажу, оренди.

46.

Представництва іноземних організацій – юридичних осіб в Україні.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (ст. 5), інші нормативно-правові акти України та міжнародні угоди передбачають можливість відкриття представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності (фірм, компаній), через які повністю або частково здійснюється їх господарська діяльність. Ці представництва підлягають державній реєстрації згідно з Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі від 18 січня 1996 року.

Для реєстрації представництва іноземний суб’єкт господарювання має подати до Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України такі документи: а) заяву з проханням про реєстрацію представництва із зазначенням назви та адреси фірми, її місцезнаходження, міста, в якому буде відкрито представництво, сфери діяльності фірми, мети відкриття і сфери діяльності представництва; б) витяг із торговельного (банківського) реєстру країни місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) іноземного суб’єкта господарювання; в) довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок цього суб’єкта; г) доручення на здійснення представницьких функцій в Україні, оформлене за законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності.

Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, легалізовані належним чином у консульських установах, які представляють інтереси України, в перекладі українською мовою, завіреним печаткою офіційного перекладача.

За результатами розгляду заяви виноситься рішення про реєстрацію представництва іноземного суб’єкта господарювання або про відмову в його реєстрації. Відмова в реєстрації або неприйняття рішення у встановлений строк може бути оскаржено в суді України.

Зареєстрованому представництву іноземного суб’єкта господарювання видається свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, яке є підставою для відкриття поточних рахунків в банках України, безмитного провезення устаткування та іншого майна, яке тимчасово ввозиться на територію України.

Представництво іноземного суб’єкта господарювання не має статусу юридичної особи і не здійснює самостійно господарську діяльність. Воно діє від імені та за дорученням суб’єкта господарювання, представником якого є.

Діяльність представництв іноземних суб’єктів господарювання оподатковується відповідно до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Постійні представництва нерезидентів, як випливає із ст. 2 цього Закону, які отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників, є платниками податку.

Реєстрація представництв некомерційних організацій – юридичних осіб в Україні проводиться у відповідності з Положенням про порядок реєстрації філій, відділень, представництв та інших структурних підрозділів громадських (неурядових) організацій в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року, Міністерством юстиції.

47.

Визнання іноземних юридичних осіб.

Нині всі держави, залежно від способу вирішення проблеми визнання юридичних осіб, поділяють на три групи. Першу становить незначна кількість держав, що визнають іноземну юридичну особу тільки у випадках набуття нею такого права в державі, офіційно визнаній тією, де шукає визнання ця особа. Зазначене підтверджують частини 1 та 2 Закону Великобританії "Про іноземні корпорації". Таких же позицій дотримуються США, проте їх сучасна судова практика схиляється до визнання юридичної особи у будь-яких випадках.

Друга група держав визнає іноземні юридичні особи тільки на підставі міжнародного договору.

У третій групі держав визнання юридичних осіб залежить від використання принципу взаємності, який поширюється і на збіг обсягу правоздатності певного виду юридичної особи в обох державах.

У науковій літературі вказують також іще на одну групу держав. А саме на відображення законодавством, судовою практикою та доктриною більшістю держав принципу автоматичного визнання правосуб'єктності іноземних юридичних осіб.

Крім того, у науковій літературі поряд з твердженням про застосування у більшості держав принципу автоматичного визнання правосуб'єктності іноземних юридичних осіб міститься й заперечувальне твердження з посиланням на практику держав, які дотримуються критерію ефективної осілості. Вказується, що у Франції та Греції не буде визнана іноземна компанія, яка інкорпорована в одній державі, а її адміністративний центр знаходиться в іншій. У Німеччині не буде визнана компанія держави, яка дотримується принципу інкорпорації, з керівними органами в країні, де діє критерій адміністративного центру, не зважаючи на правомірність такої компанії з точки зору права країни інкорпорації. Проте якщо країна місця знаходження керівних органів компанії також притримується критерію інкорпорації, то така компанія буде визнана. У Бельгії, Люксембурзі та Португалії компанія буде визнана, якщо її адміністративний центр знаходиться в одній з цих держав. У цих випадках до компанії застосовуватимуться імперативні норми місцевих законів (примусова натуралізація іноземних юридичних осіб). У Данії не будуть визнані компанії, які не мають зв'язку з цією державою, а також створені відповідно до законодавства держав з критерієм місця знаходження адміністративного центру, але за відсутності там своїх керівних органів.

Спроби уніфікувати норми про визнання правосуб'єктності юридичних осіб на універсальному рівні не мали успіху. Йдеться про першу з них - Конвенцію про визнання правосуб'єктності іноземних товариств, асоціацій та установ, розроблену в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права та підписану 1 червня 1956 р. Норми Конвенції зрідка застосовуються у судовій практиці країн, що її ратифікували, навіть стосовно юридичних осіб третіх держав з посиланням на те, що оскільки держава (Франція, Бельгія, Нідерланди) ратифікувала Конвенцію, її принципи стали обов'язковими для національних судів, незважаючи на те, що Конвенція не набрала чинності.

На регіональному рівні вирішити проблему визнання іноземних юридичних осіб мала Брюссельська конвенція про взаємне визнання компаній від 29 лютого 1968 р.