Право притулку 5 page

. Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України про МПрП, у разі, якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

Ця норма, яка в цілому відповідає підходам, сприйнятим у законодавстві більшості сучасних держав, може застосовуватись лише у виняткових випадках. Ця процесуальна підстава може бути застосована лише за дотримання таких двох умов: по-перше, вичерпані всі можливі заходи щодо встановлення змісту іноземного права, а, по-друге, спливли розумні строки на встановлення норм іноземного права.

Обидва вказані критерії мають оцінювальний характер та повинні визначатись окремо в кожній конкретній справі. Вичерпання всіх можливих заходів має передбачати вчинення всіх можливих дій з установлення іноземного права судом, а також надання можливості учасникам процесу зробити все від них залежне для встановлення іноземного права (наприклад, запросити експертів). Ключовим критерієм визначення того, чи були вчинені заходи, є рівень активності суду в питанні отримання інформації про іноземне право.

Стосовно визначення розумності строків, то в законодавстві України немає чітких критеріїв для цього.

Таким чином, суд у принципі може відмовити в застосуванні іноземного права на основі процесуальної підстави у винятковому випадку, коли встановити зміст іноземного права протягом розумного терміну абсолютно неможливо. Однак у сучасних умовах, за наявності належних правових механізмів та інформаційно-технічних засобів, важко уявити ситуацію, коли зміст норм іноземного права не міг би бути встановленим.

З метою встановлення змісту норм іноземного права суди та інші органи, які його застосовують, мають право звертатися за співпрацею і роз’ясненням до Міністерства юстиції України та до інших компетентних органів і установ в Україні та за кордоном або залучати експертів. Законодавець дозволяє особам, які беруть участь у справі, надавати документи, що підтверджують зміст відповідних норм іноземного права. У тих випадках, коли зміст норм іноземного права, незважаючи на вжиті заходи, не встановлено, застосовуються норми права України.

Значну роль у вирішенні проблеми встановлення змісту норм іноземного права відіграють договори про надання правової допомоги, які містять зобов’язання сторін здійснювати обмін інформацією з правових питань. Так, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яка підписана державами СНД у 1993 році, передбачає, що центральні установи юстиції Договірних Сторін на прохання надають один одному відомості про чинне або про таке, що втратило чинність на їхніх територіях, внутрішнє законодавство та про практику його застосування установами юстиції (Мінська конвенція 1993 року, Кишинівська конвенція 2002 року). Аналогічні положення містяться у двосторонніх угодах, однією стороною яких є Україна.
27.

Застереження про публічний порядок.

Застереження про публічний порядок (ordre public; public policy; Vorbehaltsklausel) належить до числа загальних понять та є загальноприйнятим інститутом міжнародного приватного права.

Оскільки колізійна норма може обирати право будь-якої держави, а передбачити всі наслідки цього вибору неможливо, то з метою запобігання настання можливих негативних наслідків і вживається застереження про публічний порядок. Таким чином, призначення застереження – обмежити дію колізійної норми, вилучивши застосування іноземного закону, несумісне з публічним порядком країни суду. Воно закріплено в законодавстві багатьох держав, в міжнародних договорах та застосовується при визнанні і виконанні іноземних судових та арбітражних рішень.

Розрізняють позитивне й негативне застереження, які пов'язані із становленням концепції публічного порядку. Загальна позитивна концепція (“франко-італійська”) базується на сукупності матеріально-правових норм, які в силу принципової важливості для захисту суспільних і моральних підвалин даної держави застосовуються завжди, навіть якщо вітчизняна колізійна норма відсилає до іноземного права (такі норми часто іменуються надімперативними). У даному випадку певні принципи і норми національного права мають особливе значення, тобто позитивне значення для держави.

Найчастіше позитивне застереження використовується при розгляді питань, пов’язаних зі спадкуванням нерухомого майна, з відповідальністю за умисне заподіяння шкоди, з суспільним станом особи (правове положення одружених жінок, усиновлених та інших), а також питань щодо іноземного інвестування (саме існування Закону України „Про режим іноземного інвестування” виключає можливість застосування іноземного закону). „Чи слід ці норми кваліфікувати як норми публічного порядку у „позитивному” розумінні цього слова, чи належить вважати, що вони взагалі поза колізійним правом і при їх застосуванні колізійне питання взагалі не виникає? Та чи інша точка зору призводить до однакових наслідків, і в цьому розумінні обидві точки зору є ідентичними”.

Негативна концепція (її джерела звернені до германської доктрини) вбачає підстави для незастосування іноземної правової норми у властивостях самої норми, які роблять її такою, що вона не може бути застосована.

В судах західних держав застереження про публічний порядок багаторазово вживалося для обмеження дії радянських законів при невизнанні права власності радянської держави.

Негативне застереження про публічний порядок (хоча воно й є значно поширеним), як і позитивне, не має чіткого змісту. Категорія “публічного порядку” залишається невизначеною, та на практиці виникають труднощі, пов’язані з її застосуванням.

Майже повсюдно застереження про публічний порядок закріплюється в негативному варіанті, що визначено самим механізмом звернення до іноземного права на основі колізійних норм.

Нині негативна концепція публічного порядку має місце в деяких нормативних актах та включається до міжнародних договорів за участю України. Так, у ст. 291 Сімейного кодексу України вказано, що сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, встановлених цим кодексом.

Негативне застереження про публічний порядок знайшло своє закріплення й у проекті Закону України “Про міжнародне приватне право”, у ст. 11 якого зазначено, що норма іноземного права не застосовується у випадках, коли її застосування призводить до результату, явно несумісного із засадами правопорядку України. Відмова у застосуванні іноземного права не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

28.

Зворотне відсилання і відсилання до права третьої країни.

Зворотне відсилання (renvoi першого ступеня) та відсилання до закону третьої країни (renvoi другого ступеня) – одна з найбільш складних проблем, що існують у міжнародному приватному праві.

Зворотне відсилання – це результат зіткнення, колізії колізійних норм різних держав, який призводить до того, що іноземне право, яке обране на підставі вітчизняної колізійної норми, відсилає назад чи до права третьої країни.

Колізії колізійних норм можуть бути як позитивні, так і негативні.

Позитивні колізії – дві й більше держави розглядають певне правовідношення з іноземним елементом як предмет регулювання свого власного права.

Негативні колізії – жодна держава, з якою пов'язане певне правовідношення, не розглядає його як предмет регулювання свого власного права. Саме негативні колізії є підставою виникнення інституту зворотного відсилання.

Ця проблема (зворотного відсилання) почала обґрунтовуватися у доктрині міжнародного приватного права ще в 19 ст. і стала відомою світовій практиці (справа Форго 1878 р.) під французьким терміном „renvoi”. Цей приклад як найкраще може проілюструвати проблему зворотного відсилання, суть якого полягає в наступному: Форго був баварським підданим, але постійно проживав у Франції. Після його смерті потрібно було вирішити питання про спадкування майна, яке знаходилось у Франції. Французька колізійна норма з цих питань відсилала до закону „доміцилія походження”, тобто до баварського права. Баварський закон, в свою чергу, містив колізійну норму, яка відсилала до закону „французького доміцилію” (фактичного доміцилію), тобто до французького закону. Французький суд прийняв зворотне відсилання та використав свій закон.

Проблема зворотного відсилання з’являється тому, що іноземне право, до якого відсилає вітчизняна колізійна норма, розглядається як іноземне право в цілому, включаючи і його колізійні норми, які відсилають назад до вітчизняного права.

Результатом прийняття відсилання є застосування матеріального права держави суду або третьої держави (в іншому випадку застосування не матеріального права, а правопорядку в цілому зводиться до того, що пошук права, яке застосовується, починається з початку).

Проект Закону України „Про міжнародне приватне право” передбачає прийняття зворотного відсилання при визначенні особистого та сімейного стану фізичної особи, а також приписує розглядати будь-яке відсилання до іноземного права як відсилання до матеріального, а не до колізійного права відповідної країни, якщо інше не встановлено законом (ст. 9).

29.

Обхід закону у міжнародному приватному праві.

Обхід закону (лат. fraus omnia corrumpit) – це такі дії учасників відносин, за яких сторонами свідомо створюється прив’язка до іноземного права з метою уникнути використання до цього правовідношення примусового закону, якому воно підпорядковано (як правило закону своєї країни).

Щодо наслідків обходу закону, то така штучна колізійна прив’язка до іноземного закону породжує недійсність відповідної угоди. Ця загальна доктрина вперше була опрацьована у 1878 році на підставі рішення французького касаційного суду у справі Бофремон: громадянка Франції для того, щоб обійти існуючу тоді у Франції заборону розлучення, натуралізувалася в Німеччині, де домоглася судового розлучення та вступила у новий шлюб. Цей шлюб був оголошений французьким судом недійсним; суд знайшов, що розірвання першого шлюбу було здійснено шляхом обходу французької забороняючої норми. З цього рішення суд вивів, що у міжнародному приватному праві необхідно застосовувати принцип fraus omnia corrumpit (обхід закону породжує недійсність акту в цілому).

У ст. 10 Закону України “Про міжнародне приватне право” також знайшов своє відбиття вищенаведений принцип (щодо наслідків обходу закону).

Але не всі автори додержуються такої точки зору. Деякі з них вважають, що питання про обхід закону в міжнародному приватному праві є одним з випадків застосування застереження про публічний порядок. На думку відомого німецького колізіоніста Л. Раапе, публічний порядок дає змогу боротися з обходом закону, тобто його можна розглядати як конкретний захід до попередження обходу закону в окремих сферах правовідносин.

Інші автори відзначають, що наслідки обходу закону (ст. 10 Закону України “Про міжнародне приватне право”) суперечать загальним принципам правового регулювання, що склалися в міжнародному приватному праві, оскільки “штучна криміналізація” обходу закону, переведення його у статус протиправного суперечить самому змісту цього поняття – обхід закону являє собою легальне ухилення від його дії (а не порушення закону).

30.

Правові режими у міжнародному приватному праві. Поняття і види.

Режим іноземців зазвичай визначають як сукупність прав та обов’язків іноземців на території даної держави. Під час встановлення окремого виду режиму проявляється відношення країни до іноземців, які знаходяться на території постійно або тимчасово.

Традиційно застосовуються три режими іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим. Але, як правило, в жодній країні не існує якого-небудь одного режиму іноземців, а зустрічаються вони в комбінації: в одній сфері – національний режим, а в іншій сфері – спеціальний і т.п.

Правовий режим в міжнародному приватному праві показує, як держава ставиться до іноземних громадян або юридичних осіб, які знаходяться на її території, - допускає будь-яку дискримінацію, прирівнює цих громадян до своїх співвітчизників, чи ні, обмежує їх права або, навпаки, надає їм переваги.

Основні ознаки трьох вищеперелічених правових режимів у МПП такі:

Національний режим передбачає надання іноземним громадянам і юридичним особам такого ж режиму, що і вітчизняним громадянам та юридичним особам. Таким чином, держава прирівнює іноземців в тій чи іншій сфері із власними громадянами. Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи отримують ті ж права і переваги, що мають місцеві суб’єкти права.

Як правило, такий режим знаходить своє закріплення у внутрішніх нормативних актах окремої країни. Він поширюється на господарську діяльність іноземних юридичних осіб, передбачає вільний доступ юридичних та фізичних осіб у суд для захисту своїх прав тощо.

Визначення загального правового статусу іноземців в Україні випливає із загальних принципів міжнародного права про права людини. Згідно Конституції України, іноземці та особи без громадянства користуються в Україні тими ж правами і несуть ті обов’язки, що і громадяни України, за деякими винятками. Це свідчить про те, що іноземцям надається національний режим.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям таких прав та/або встановлення таких обов’язків, які надані для громадян будь-якої третьої країни, які перебувають на території даної країни в найбільш вигідному у правовому відношенні становищі. Клаузула про найбільше сприяння включається до міжнародних договорів на взаємній основі.

В силу цього принципу створюються найбільш сприятливі умови для фізичних та юридичних осіб окремої країни або групи країн. Таким чином, введення в торговий договір принципу найбільшого сприяння запобігає проведення дискримінаційних заходів.

Україна встановлює режим найбільшого сприяння переважно на основі взаємності, що призводить в кінцевому випадку до дії або спеціального, або національного режиму.

Спеціальний режим полягає в наданні іноземцям, в будь-якій сфері певних прав та/або встановленні для них певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян відповідної держави.

Спеціальний режим може нести як позитивний, так і негативний характер для іноземців. Введення спеціального режиму проводиться шляхом прийняття відповідного нормативного акта, яким, як правило, передбачається механізм реалізації цього режиму.

(В одній книжці знайшла ще й 4 режим - недискримінаційний режим щодо здійснення прав та обов’язків осіб не потребує обов'язкового договірного оформлення. Він означає, що суб'єктам іноземного права притаманні загальні правила поведінки. Недискримінаційний режим може встановлюватися, наприклад, щодо надання суб’єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного виду діяльності)

31.

Взаємність і реторсія у міжнародному приватному праві.

Україна, прагнучи до Європейської спільноти та до взаємовигідного співробітництва з іншими країнами планети, активно виступає за розвиток економічних науково-технічних, культурних зв’язків з усіма країнами світу. На це спрямовані окремі положення внутрішнього законодавства та міжнародні договори.

Доктрина міжнародного права закріпила положення про рівність країн, а тому країни є взаємозалежними. Кожна із країн має взаємно визнавати закони іншої країни незалежно від належності держави до тої чи іншої формації.

Взаємність передбачає надання фізичним і юридичним особам іноземної держави певних прав за умови, що фізичні та юридичні особи України будуть користуватись такими самими правами в тій країні. Таким чином, наша країна забезпечує своїм суб’єктам користування певним комплексом прав в зарубіжній країні, де вони перебувають.

Наука міжнародного приватного права виділяє два види взаємності:

- матеріальну, за якої фізичні та юридичні особи – іноземці мають ту суму прав та повноважень, що і в своїй державі;

- формальну, за якої іноземцям надаються права та повноваження, які випливають із місцевого закону; іноземні юридичні та фізичні особи можуть бути поставлені в рівне становище з місцевими - за умови, що такий же підхід застосовується під час визначення статусу вітчизняних осіб у даній іноземній державі.

Досить часто взаємне надання фізичним та юридичним особам прав в однаковому обсязі неможливо в силу відмінності у правовому регулюванні. Тому в міжнародних угодах йдеться зазвичай про надання іноземцям на засадах взаємності національного режиму, або режиму найбільшого сприяння. Закріплення того чи іншого режиму здійснюється за загальними прин ципами у нормах міжнародного договору.

На принципах взаємності в міжнародних відносинах іноді застосовуються реторсії. Реторсія – заходи примусового впливу у відповідь на недружні дії іншої держави.

Метою реторсії є відміна обмежень, які встановлені окремою державою, якщо ця держава вчинила заходів, що несуть необгрунтовану, в порядку дискримінації, шкоду інтересам іншої країни або її громадян.

Україна, у випадку встановлення обмежень дискримінаційного характеру щодо її громадян чи юридичних осіб іншою країною, може застосувати у порядку реторсії відповідні заходи стосовно громадян та юридичних осіб цієї країни.

Цілою низкою нормативних актів України закріплена можливість застосувати один або декілька видів заходів примусового характеру:

- обмеження імпорту;

- підвищення митних зборів;

- введення режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій;

- введення індикативних цін у зовнішньоекономічній сфері;

- тощо.

Відповідно до доктрини міжнародного права застосування заходів обмежувального характеру щодо конкретної іноземної країни (її органів, юридичних осіб, громадян) як реторсії не може розглядатись як порушення принципу недискримінації.

32.

Правові основи врегулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві.

Серед суб'єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітним. Переважно у доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття "іноземці". Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: "іноземний громадянин", "особа без громадянства" (апатрид), "особа з кількома громадянствами" (біпатрид) та ін.

Кожна держава визначає у власному законодавстві осіб, які є її громадянами. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому в них поняття "іноземець" охоплює поняття: "іноземний громадянин" та "особа без громадянства".

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі перебування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від: 1) виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо); 4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування^ тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства - законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм, повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у: Статуті ООН; Загальній декларації прав людин и 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 рдеяких інших.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов'язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону інших міжнародних актів а саме ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої € чи місце проживання (місцеперебування) в якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту статей 7, 8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

Стаття 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначає, що кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Визнання правосуб'єктності іноземця з боку держави перебування означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави. Наприклад, обов'язок виконувати майнові зобов'язання передбачений національним законодавством. Наявність в іноземців певних зобов'язань стосовно держави перебування проголошено ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплено у ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях багатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії*) та в інших національних і міжнародних актах1. Проте кожна держава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, таких же вимог інших міжнародних документів може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території.

33.

Колізійні питання громадянства у міжнародному приватному праві.

Поняття громадянства на міждержавному рівні врегульовано за до­помогою чисельних нормативно-правових актів, серед яких: Конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р. (Україна не бере участі), Конвенції про громадянство одруженої жінки від 20.02.1957 р, Про скорочення безгромадянства від 30.08.1961 р. (Україна не бере участі); Про скорочення випадків багатогромадянства та про війсь­кову повинність у випадках багатогромадянства від 06.05.1963 р. (та протоколи до неї р.), Щодо спрощеного порядку набуття громадянства громадя­нами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 19.01.1996 р., Європейська конвенція про громадянство від 06.11.1997 р. та двохсторонні міжнародні договори за участю України про усунення випадків подвійного громадянства (наприклад, Договір між Україною та Республікою Узбекистан про запобігання виникненню випадків подвій­ного громадянства від 05.12.1996 р., Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянст­ва та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28.10.1997 р.).У зазначених нормативних актах визначено поняття громадянст­ва як правовий зв'язок між особою та державою. У деяких випадках фізична особа може мати подвійне (мно­жинне) громадянство, або ж не мати громадянства жодної держави. Кожна держава самостійно визначає належність особи до свого громадянства.

Одним із визначальних принципів законодавства України про громадянство є принцип єди­ного громадянства. Громадянин України, що набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, у правових відносинах з Україною визнається лише грома­дянином України; якщо ж іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він також визнається лише громадянином України. Закон України “Про громадянство України” містить винятки, що допускають виникнення подвійного громадянства, до яких, зокрема, віднесено випадки коли: а) діти при на­родженні одночасно з громадянством України набувають також грома­дянство іншої держави; б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство на­дано громадянину України автоматично без його добровільного волевияв­лення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Відповідно до положень названих вище міжнародний конвенцій з питань громадянства, Закону України “Про громадянство України” кожна держава в односторонньому порядку визначає свої громадян. Підставами для набуття громадянства можуть бути поход­ження, територіальний принцип, прийняття до громадянства, поновлення у громадянстві, усиновлення, встановлення опіки чи піклування над дити­ною тощо. При цьому, як відмічає О.Р. Кибенко, різноманітні колізійні пи­тання (громадянство дітей, громадянство осіб при зміни їх сімейного ста­тусу, встановлення над ними опіки та піклування тощо) вирішуються на­ціональними законами, як правило, на користь власного громадянина. Внаслідок такого підходу у фізичних осіб часто виникає подвійне грома­дянство, що складає основну колізійну проблему у міжнародному приват­ному праві. Отже, подвійність громадянства виникає внаслідок колізій законодавства різних країн щодо набуття і втрати громадянства, міграцій­них процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями тощо.

Слід зазначити, що біпатриди користуються правами і виконують обов’язки відносно держав, громадянами яких вони є. У пункті 1 ст. 2 За­кону України “Про громадянство України” закріплений підхід щодо біпат­ридів відповідно до якого така особа у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. Однак складними проблемами, що виникають в між­народному приватному праві та потребують свого вирішення щодо біпатри­дів, є, наприклад, їх участі у приватизаційних процесах, реалізація ними права власності на землю, нерухоме майно, реалізація права на житлову площу, освіту, виконання військового обов’язку і т. ін. Особливо відчут­но проявляється це у випадку, коли біпатрид перебуває на території тре­тьої країни, громадянином якої він не є. У такому випадку виникає колізія з питання визначення особистого закону такої особи, що має бути засто­сований до вирішення тих чи інших питань. Норми, що покликані вирішити цю колізію, вміщені у ст. 5 Конвенції, що регулює деякі пи­тання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р., відповідно до якої встановлено, що перебуваючи у третій державі особа, що має громадянство більше ніж однієї держави розгляда­ється як така, що має лише одне громадянство. Громадянством такої особи визнається або громадянство країни, в якій ця особа звичайно та переважно мешкає, або ж громадянство країни, з якою вона (особа) най­більш тісно пов’язана, з урахуванням фактичних обставин. Названа Кон­венція не розкриває по­няття “найбільш тісний зв’язок з державою”, а, отже, воно належить до категорії оціночних. У кожному конкретному ви­падку правозастосовчий орган має оцінювати усю сукупність обставин, а доказами найбільш тісного зв’язку біпатрида з державою мо­жуть бути, наприклад, виконання ним обов’язків, покладених норматив­ними актами, що діють на території відповідної держави, виконання тру­дових функцій або ж перебування сім’ї на території держави тощо.