Право притулку 2 page

Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнарод­них угод. Непослідовність виявляється і в тому, що у законодав­стві не зазначений статус міжнародних договорів, які не потребу­ють згоди Верховної Ради України.

9.

Внутрішнє законодавство як форма міжнародного приватного права.

Термін «внутрішнє законодавство» тут вживається у широко­му розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел міжнародного приватного права залежить від змісту пред­мета цієї галузі права у конкретній правовій системі.

Для міжнародного приватного права України значення мають окремі норми Конституції України. Так, у ч. З ст. 25 Конституції вказано, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадя­нам, які перебувають за її межами. У ч. 1 ст. 26 зазначається, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також несуть такі самі права і обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними документами У країни.

Конституції іноземних держав можуть маги й інші норми для регулювання приватно-правових відносин з «іноземним елемен­том». Так, в Основному Законі Російської Федерації спеціальна глава присвячена зовнішній політиці держави. Її норми регламен­тують питання міжнародних договорів, зокрема їх добросовісне виконання, як і таке ж виконання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Конституція Російської Федерації включає й норми щодо захисту прав людини.

Закони та нормативно-правові акти, які є джерелами міжна­родного приватного права, поділяються на такі, що: 1) повністю регулюють відносини цієї галузі права або ж 2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.

До першої групи належать, наприклад, закони держав про між­народне приватне право. У державах, особливо тих, що належать до «сім'ї континентального права», приблизно з 60-х років широко практикується прийняття зазначених законів, які діють і до сього­дні. Наприклад, прийнятий у 1963 р. в Чехословаччині Закон з міжнародного приватного права та процесу (у редакції Закону 1969 р.) діє сьогодні в Чехії та Словаччині. Чинним с Закон з між­народного приватного права Польщі 1965 р. З 1992 р. однойменний закон діє у Румунії. Відпо­відно до Закону від 26 червня 1991 р. з деякими змінами у Хорва­тії, а також у Словенії, Сербії та Чорногорії діє Закон колишньої СФРЮ «Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах» 1982 р.

Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами, оскільки вони містять систему матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення змісту іноземного права, вза­ємності, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів регла­ментують правовий статус фізичних та юридичних осіб; право влас­ності, зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини; питання спадкування тощо. До вказаних зако­нів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іно­земної держави.

Другу групу законодавства становить значна кількість юридич­них актів, в яких тільки спеціальні розділи чи окремі норми регла­ментують правовідносини з «іноземним елементом». В Україні це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах ко­дифікованих актів.

Норми міжнародного приватного права містять окремі розділи (частини, книги) цивільних чи сімейних кодексів іноземних дер­жав. Наприклад, у провінції Квебек (Канада) з 1 січня 1995 р. на­була чинності книга X нового Цивільного кодексу. Це кодифікація норм міжнародного приватного права та міжнародного цивільного процесу.

Крім законів про міжнародне приватне право та спеціальних розділів (частин, книг) кодексів, в іноземних правових системах є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання ци­вілістичних відносин з «іноземним елементом». Вони доповнюють закони з міжнародного приватного права або ж певною мірою за­міняють їх, як це робить Декрет про економічне, промислове, нау­кове й технічне співробітництво з іноземними юридичними та фізичними особами, прийнятий у Болгарії 1974 р.

Чимало держав, особливо тих, що розвиваються, приймають інвестиційні кодекси чи спеціальні інвестиційні закони, в яких ви­значаються: правове положення змішаних підприємств; правила націоналізації приватної іноземної власності; переведення плате­жів; положення про арбітраж тощо. Таким є, наприклад, Інвести­ційний кодекс Алжиру 1994 р. У багатьох латиноамериканських державах діють спеціальні закони про придбання іноземних тех­нологій.

У державах «сім'ї загального права» нормативних актів щодо регулювання відносин у міжнародному приватному праві є досить мало. До них належать, зокрема, закони про імунітет держави (на­приклад, прийнятий у Великобританії 1978 p.), деякі інші.

10.

Міжнародний договір як форма міжнародного приватного права

Міжнародний договір застосовується до приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом при дотриманні низки умов. Звичайно, міжнародний договір має бути підписаний уповноваженою на те особою даної держави. По-друге, мають бути виконані всі умови щодо набрання таким договором чинності на міжнародному рівні (наприклад, здійснення обумовленої кількості ратифікацій державами-сторонами). По-третє, держава має дати свою згоду на обов'язковість для неї цього договору. Така згода зазвичай виявляється у формі ратифікації, затвердження, прийняття договору або приєднання до договору (порядок надання згоди встановлюється внутрішнім законодавством про міжнародні договори). Нарешті, кожна держава вправі установити для себе межі застосування положень цього договору на своїй території. Тут необхідно передусім враховувати застереження, які зазвичай держави-сторони міжнародного договору мають право зробити під час підписання, а також наявність чи відсутність у внутрішньому законодавстві положень про пріоритет норм міжнародних договорів перед аналогічними нормами національного законодавства.

Стаття 3 Закону України про МПП встановлює пріоритет норм міжнародних договорів над положеннями цього Закону. Водночас у ст. 1 цього Закону міститься визначення поняття "міжнародний договір", з якого випливає, що пріоритет надається тільки тим міжнародним договорам України, які набули чинності у встановленому порядку. Крім того, предметна сфера дії міжнародних договорів, які регулюють питання приватноправових відносин з іноземним елементом, обмежена тими питаннями, до яких застосовується сам Закон про МПрП (сфера дії Закону визначена його ст. 2)

Загальноприйнятим є поділ міжнародних договорів за кількістю учасників на двосторонні та багатосторонні. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на універсальні (наприклад, укладені в рамках ООН, Гаазької конференції з міжнародного приватного права тощо) та регіональні (ЄС, Рада Європи, СНД тощо).

Починаючи з кінця XIX ст., на міждержавному рівні ведеться робота з уніфікації як матеріальних, так і колізійних норм, що регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом. Значну роль у цьому процесі відіграють міжнародні організації, що здійснюють підготовку міжнародних договорів у сфері МПрП.

У країнах ЄС протягом тривалого часу діяла низка договорів з уніфікації МПрП, серед яких варто відзначити Римську конвенцію 1980р. про право, що застосовується до договірних зобов'язань. Наразі на зміну цій Конвенції прийшов Регламент ЄС № 593/2008 від 17 червня 2008 р. про право, що застосовується до договірних зобов'язань (Рим 1). Відповідно до положень права ЄС, регламент є актом прямої дії у країнах ЄС і не може бути модифікований актами національного законодавства. Тепер норми Риму та Регламенту ЄС № 864/2007 від 11 липня 2007р. про право, що застосовується до недоговірних зобов'язань (Рим 11) поступово замінюють відповідні норми європейських регіональних договорів та внутрішніх законів.

У країнах Латинської Америки уніфікація колізійного права відбувається у рамках роботи відповідних конференцій американських держав, а також створеної у 1948 р. Організації американських держав. Характерною особливістю розвитку кодифікації МПрП країн цього регіону є те, що важливу роль у цьому процесі відіграють положення міжнародних актів: договорів Монтевідео та Міжамериканських конференцій з МПрП і, звичайно ж, одного з найвидатніших у світі зразків регіональної кодифікації та уніфікації МПрП - Кодексу Бустаманте 1928 р., який також набув чинності на підставі міжнародної конвенції. Багато положень латиноамериканських кодифікацій запозичено з Кодексу Бустаманте й договорів Монтевідео, крім того, подекуди у відповідних законах містяться відсилання до текстів міжнародних договорів.

Однак, незважаючи на інтенсивну уніфікацію МПрП, країнам регіону вдалося зберегти власну специфіку правового регулювання у сфері колізійного права. Після невдалих спроб дійти консенсусу з деяких питань МПрП особи, відповідальні за прийняття Кодексу Бустаманте, зробили кілька застережень щодо можливості альтернативного застосування законодавства відповідної держави-учасниці.

11.

Правовий звичай як форма міжнародного приватного права.

Звичай - це правило, яке склалося давно, систематично засто­совується, хоч і не потребує своєї фіксації у певній правовій фор­мі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.

Міжнародні правові звичаї засновані на послідовному й трива­лому застосуванні певних норм. Обумовлені суверенітетом і рів­ністю держав, міжнародні правові звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: «рівний над рівним не має юрисдикції»; заборонено дис­кримінацію іноземних громадян тощо.

Якщо міжнародний звичай не ґрунтується на засадах суверені­тету й незалежності держав, але спрямований на регулювання окремих питань, наприклад колізій між законами, то він обов'яз­ковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці держави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, між­народний правовий звичай повинен бути визнаний державою у певній формі

Різновидом міжнародних правових звичаїв є звичаї торговель­ні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торго­вельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулюва­ти свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відносини між сторо­нами не врегульовані законодавством та умовами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговель­ні звичаї. Зазначене закріплено, зокрема, у ч. 4 ст. 28 Закону Ук­раїни «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1993 р.

Міжнародному приватному праву відомо декілька приватних кодифікацій торговельних звичаїв та звичаїв торговельного море­плавства. Наприклад, Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію, прийняті Міжнародним морським комітетом на конферен­ції в Амстердамі у 1949 р. За ними визначаються збитки, спричи­нені загальною аварією. Застосування цих правил залежить від наявності відсилання до них у договорі перевезення або у страхо­вому полісі. Серед зводів правил інших міжнародних організацій можна вказати, зокрема, Застереження для морського страхового полісу Інституту Лондонських страховиків 1982 р.

Приватна кодифікація торговельних звичаїв була проведена 1927 р. на з'їзді представників торгових палат у Варшаві. У 1932 р. цю кодифікацію було доповнено в Оксфорді (Варшавсько-Окс­фордські правила з угод СІФ). Вказані звичаї також застосовують у випадку відсилання до них.

У 1936 р. Міжнародною торговою палатою в Парижі було за­пропоновано до використання Правила ІНКОТЕРМС (Міжнародні комерційні терміни). Це умови, які визначають права та обов'язки учасників торговельних відносин стосовно предмета торгівлі, ціни контракту, страхування і т. ін. Умови позначаються латинськими літерами (наприклад, FAS, СРТ, DES) та розшифровуються тер­мінологією англійської мови. У 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 pp. до ІНКОТЕРМС вносилися зміни та доповнення, які відо­бражали практику торгівлі. Так, редакція Правил 1990 р. була зу­мовлена появою нової техніки транспортування товарів, переси­лання документації, використання електронних систем опрацю­вання інформації. Практика держав свідчить, що в угоді купівлі-продажу можна посилатися на звичай з указаних правил будь-якої їх редакції із зазначенням року цієї редакції у зовнішньоекономіч­ному договорі (контракті).

У разі, коли певне правило, застосовуване до угод, може бути кваліфіковано як звичай, це не завжди означає, що він є міжнарод­ним. Тобто, можна говорити про існування національного звичаю у сфері міжнародної торгівлі.

Наведена норма ч. 4 ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 p., а також Указ Прези­дента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпре­тації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р.¹ свідчать про те, що міжнародні правові звичаї визнаються джерелом міжнародного приватного права в Україні. Так, в Указі Президента зазначається, що для укладення суб'єктами підприємницької діяльності України договорів, у т. ч. зовнішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, послуги), застосовуються Правила ІНКОТЕРМС, підго­товлені Міжнародною торговою палатою в 1953 р. (у редакції 1990 p.). Зміни, що вноситимуться до цих Правил, після публікації у встановленому порядку повинні також застосовуватися на прак­тиці (пункти 1, 2 Указу).

У державах системи загального права міжнародні комерційні терміни знаходять своє закріплення у нормативних актах. Так, Єдиний торговельний кодекс США у ст. 2-319 та наступних закріп­лює умови FOB, FAS тощо.

Іншим прикладом звичаїв, використовуваних багатьма право­вими системами, є Уніфіковані правила та звичаї для документар­них акредитивів 1974 p/У комерційній практиці застосовуються Уніфіковані правила по інкассо у редакції 1995 p., Уніфіковані правила для договірних га­рантій 1978 p., Правила регулювання договірних відносин 1979 р. та ін.

Від міжнародних правових звичаїв слід відрізняти узвичаєн­ня, зокрема міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжнародної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, бан­ківській справі, у морських перевезеннях, у морських портах, про­те вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сторони в якійсь фор­мі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Во­ни можуть використовуватися для тлумачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного пра­ва. У деяких державах узвичаєннями можуть вважатися, напри­клад, згадувані норми Уніфікованих правил по інкассо (редакція 1993 p.), Уніфікованих правил для договірних гарантій 1978 p., Правил регулювання договірних відносин 1979 р

12.

Судовий прецедент як форма міжнародного приватного права.

Судова та арбітражна практика визнається джерелом пра-ва лише в окремих країнах. Під судовою практикою розумієтьсярішення судів по конкретним справам, в яких втілюються поглядисуддів і які стають правовою основою при розв'язанні в майбутньо-му аналогічних справ. Тобто, судова практика складається з судовихпрецедентів, і тому логічно, що джерелом міжнародного приватногоправа називають cудовий прецедент.

Судовий прецедент можна визначити як рішення суду по кон-кретній справі, яке стало нормою для розв'язання майбутніх анало-гічних справ

В Україні, як відомо, рішення окремих судів не використовуються як прецеденти і тому лише прецеденти зарубіжних країн, що визнають прецедентне право, можуть розглядатися як норми права.

Прецеденти поділяються на: обов’язкові (binding precedents) та переконливі (presuasive precedents).

В якості міжнародних можна розглядати прецеденти, що винесені судом міжнародного характеру (Міжнародним центром з урегулювання інвестиційних спорів, Європейським судом з прав людини).

Особливості судового прецеденту як джерела права:

- перед судом спочатку варто тільки юридична проблема - дозволити "спір про право";

- будь-яку судову справу заздалегідь передбачає кілька варіантів рішення. З усіх правових питань між юристами існують розбіжності; одне і те ж справу може бути вирішено по-різному, залежно від того, який суд буде його розглядати;

- прецедент формулюється у вигляді одиничного казусу, а не загального правила. Якщо судове рішення не служить зразком для вирішення аналогічних справ, його не можна вважати прецедентом;

- прецедент не є нормою права stricto sensu, оскільки його застосування залежить від розсуду суб'єкта застосування.

Прецеденти мають різну силу в залежності від рівня суду. Обов'язкові прецеденти створюють лише рішення, які виходять від "високих" судів - Верховного суду і Палати лордів. Рішення інших судів не створюють обов'язкового прецеденту.(Англія)

Принцип прецеденту діє по вертикалі. Рішення вищих судів є обов'язковими для нижчих, але не пов'язують вищі. Доктрина прецеденту заснована на "принципі принципу" права (деклараторная теорія права) - судді не творять право, а лише тлумачать і "відкривають" його, тобто судове рішення фіксує право.

Від судового рішення прецедент відрізняється тим, що має властивість зразка при вирішенні більш пізніх справ. Це властивість прецеденту в англійській правовій теорії позначається поняттям stare decisis ("за умовчанням" прецеденту потрібно слідувати, якщо немає аргументів проти).

Будь-який прецедент містить ratio decidendi і obiter dictum. Ratio decidendi - це обґрунтування, визнане судом, що розглядає нову справу з використанням прецеденту; особливий елемент (сутність рішення). Obiter dictum також являє собою частину рішення суду (зауваження суду з питань, які безпосередньо не входять в предмет судового рішення). Ця частина рішення має додатковий, аргументирующий, необов'язковий характер.

Обсяг судових прецедентів англійського права настільки великий, що це ускладнює і уповільнює судову процедуру. У сучасній судовій практиці Великобританії панує узаконена тенденція обмеження кількості прецедентів. Суди прагнуть приймати рішення, засновані на презумпції "відшукання закону, властивого даного договору", тобто строго на даних, конкретних фактичних обставин, які не можуть бути застосовані при вирішенні аналогічних справ надалі. У всіх державах загального права підвищується роль "писаного" права, йде інтенсивний процес кодифікації законодавства.

Дзеркальні процеси відбуваються у країнах романо-германської правової системи. Згідно панівної теорії тільки законодавство вважається юридичним джерелом МПРП в більшості європейських країн. На практиці найважливіші судові рішення грають в цій галузі права визначальну роль: в 1 ст. ЦК Швейцарії зазначено: "При відсутності закону і звичаю суддя повинен вирішувати на підставі такого правила, яке він встановив, якби був законодавцем". Дуже важливим джерелом МПП Китаю є Керівні вказівки Верховного народного суду КНР з питань цивільного права.

У державах "цивільного права" прецедент має особливе значення для правозастосування, заповнення прогалин, тлумачення закону. Найбільш яскравий приклад - розвиток французького колізійного права. В Кодексі Наполеона 1804 р. спочатку містилися тільки односторонні колізійні норми, що встановлювали межі дії французького права. Сучасне право Франції має в своєму розпорядженні розгалуженою системою двосторонніх колізійних прив'язок, розроблених судовими органами шляхом інтерпретації норм ФГК. Багато французькі вчені, аналізуючи судову практику в системі джерел права, підкреслюють, що французьке цивільне право майже непомітно перестає бути писаним правом, трансформуючись в загальне. В даний час діє регіональна система прецедентного права - європейське прецедентне право, сформоване в рамках Європейського Союзу і вироблене Судом ЄС. Всі рішення цього Суду обов'язкові для держав - членів ЄС, їх національних судів та адміністративних органів, фізичних та юридичних осіб і мають характер прецеденту. Судові органи країн - членів ЄС не вправі приймати рішення, що суперечать рішенням Суду, які мають вирішальне значення і повинні застосовуватися за аналогією. При цьому необхідно відзначити, що правотворчі функції Суду ЄС expressis verbis (лат. - прямо вираженим чином) у нормативних документах ЄС не закріплюються, однак на практиці Суд є не тільки правозастосовних, але й правотворчим органом.

13.

Правова доктрина як форма міжнародного приватного права.

Доктрина права - це висловлювання вчених, визнані на офіційному, державному чи міжнародному рівні (експертні висновки, підручники і монографії, коментарі до законодавства, відповіді на запити офіційних органів і посадових осіб). У всіх цивілізованих державах існує "право розбіжностей" (jus contraversum) - вчені мають право висловлювати різні думки з одного і того ж питання. Якщо доктрина має практичне застосування, то державні органи вільні у виборі між різними точками зору, висловленими юристами. Російський законодавець враховує оцінку доктрини як джерела МПРП в інших державах (ст. 1191 ЦК РФ, ст. 14 АПК РФ), але не вважає розробки російських вчених навіть допоміжним джерелом права.

Міжнародне приватне право, як і право в цілому, відрізняється наявністю доктринального вимірювання. Щоб зрозуміти можливості сучасного МПП, необхідно розвиток теоретичних уявлень про його правову природу і юридичної сутності, про природу застосування МПП. З точки зору загальної теорії права доктрина є самостійним елементом правової системи. Доктрина виступає в якості формального джерела права, що має допоміжний характер і безпосереднім чином інтегрованого і в правотворчість, і в правозастосування.

У вітчизняній літературі досі висловлюється думка, що для МПП "визнання доктрини (ідеології) в якості джерела права неможливо, так як в разі її визнання беруть участь у міжнародному цивільному обороті суб'єкти, правова система яких заснована на невизнання її як джерела, не зможуть отримати достатнього, сумірною і аналогічної їх національного права захисту". Тим більше "небажано законодавче закріплення правової доктрини як джерела права". З такою позицією погодитися не можна. Саме наука зіграла основну роль у становленні та розвитку МПП; розробки учених відображені у сучасних національних кодифікаціях МПП. Роль доктрини як джерела МПРП підкреслюється в роботах багатьох відомих російських вчених; більш того, підкреслюється, що доктрини права входять у перелік джерел МПРП як один з видів "правових регуляторів".

У наукових дослідженнях на основі порівняльного правознавства можуть бути поставлені питання, ще не вирішені ні законодавством, ні судовою практикою. У доктринальних дослідженнях можуть бути запропоновані і способи вирішення цих проблем В теоретичних роботах авторів із країн було запропоновано встановлювати статус юридичної особи на основі законодавства країни, в якій ця фірма здійснює свою основну діяльність. Дещо раніше європейські вчені запропонували формулу про встановлення національності фірми за особистим законом її власників. Поступово обидві доктринальні розробки знайшли відображення у судовій практиці, а потім і в нормативних актах.

Законодавство деяких держав містить доктрину перелік джерел МПРП: "Право, що застосовується для регулювання відносин, пов'язаних з іноземними правовими системами, визначається згідно з міжнародними договорами... згідно з нормами цієї Книги... Додатково є застосовними принципи і критерії, проголошені доктриною міжнародного приватного права" (ст. 2047 ЦК Перу).

Доктрина - специфічний джерело права: це не результат нормотворчої діяльності держави, виражений в правових актах, договорах, судових рішеннях і звичаях, а розроблені та обґрунтовані ученими-юристами положення, конструкції, ідеї. Такі розробки мають певну юридичну силу і мають властивості регулятора суспільних отношений2. З плином часу погляди великих юристів стають складовою частиною нормативних правових актів, судових рішень або застосовуються як загальновизнані правила поведінки.

Доктрина як джерело права - це розробка юридико-пізнавальних форм (принципи, поняття, терміни, конструкції, способи, засоби) і трактувань походження, генезису, сутності, системи та структури позитивного права, визначення шляхів його застосування та удосконалення. Будь-яке джерело права повинен мати нормативний і регулятивний характер. Доктрина права набуває такий характер у наступних випадках:

1. Наукові судження являють собою соціально значимі теоретико-прикладні юридичні розробки.

2. Наукові судження обґрунтовані і запропоновані висококваліфікованими вченими-юристами.

3. Наукові судження являють собою теоретичні і практичні розробки, що містять компетентні і відповідні об'єктивної реальності погляди.

4. Обґрунтовані та запропоновані вченими доктринальні положення можуть використовуватися для розвитку і вдосконалення законодавства, впорядкування не врегульованих правом суспільних відносин.

Наявність подібних ознак дозволяє вважати доктрину джерелом права. В європейських державах формально юридично джерелом МПП виступає тільки законодавство, однак на практиці доктрина в цій галузі права відіграє особливо помітну роль. Континентальне право формувалося і розвивалося під значним впливом доктрини, і європейські теоретики МПП завжди надавали великий вплив на судову практику та вдосконалення законодавства.

Доктрина МПП широко використовується в цілях його уніфікації та гармонізації. Розробки Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (УНІДРУА), Гаазьких конференцій з МПП і Комісії міжнародного права лежать в основі багатьох міжнародних угод і застосовуються більшістю національних законодавців для удосконалення МПП різних держав.

Оцінка доктрини як самостійного джерела МПП пов'язана з різним регулюванням одних і тих же відносин у законодавстві різних держав та необхідністю уніфікації такого регулювання, з наявністю в МПП величезної кількості пробілів. Основною функцією доктрини як джерела МПРП є максимальне заповнення цих прогалин на рівні наукових розробок. Всебічні, глибокі, теоретично обґрунтовані пропозиції вчених є істотною підмогою у формуванні джерел права, що відносяться до такого складного правового комплексу, як МПП.

14.

Правові системи як об’єкти дослідження у міжнародному приватному праві.

В юридичній літературі вживають різні терміни: "сім'я правових систем" (Р. Давид); "кола права" (С. Розмарін); "правова система" (І. Сабо); "структурна спільність" (С. Алексеев), а також похідні варіанти від зазначеної термінології, як-от: "велика сім'я правових систем", "правова сім'я", "велика правова сім'я", "типова система", "історичний тип права", "група правових систем", "національна правова система". Найбільш поширеними є терміни: "правова сім'я", "правова система" (іноді "система права", що не завжди ідентичні за змістом), "історичний тип права". В останні десятиріччя з'явилися терміни: "правова картина (карта) світу", "юридична географія світу", "співтовариство правових систем".

Вказані терміни часто є багатозначними. Так, категорія "правова система" вживається у кількох значеннях. У найвужчому розумінні вона означає право певної держави і є синонімом терміна "національна правова система". Правова система поряд із правом як системою норм включає й інші компоненти правового життя суспільства, зокрема праворозуміння, правотворчість і правозастосування. Водночас термін "правова система" може враховувати соціальний аспект. У такому випадку мова йде про соціально-політичне значення правової системи. Так, відомими є поняття "соціалістична правова система", "буржуазна правова система", "феодальна правова система". Дещо іншого змісту цей термін набуває у поняттях "англосаксонська правова система", "правові системи держав континентального права", "мусульманська правова система".

Поняття "правова система" у вузькому значенні відрізняється від поняття "система права". Останнє є інституціональною категорією. Воно розкриває взаємозв'язок, співвідношення й будову галузей права. Проте вказані терміни можуть вживатися як синоніми. Отже, термінами "правова система" та "система права" може позначатися право певної держави.