Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 7 page

Він зупинився біля її монастиря. Вона вийшла до нього. Він на­віть не почав. Не сказав жодного слова. Вони стояли в брамі, не дивлячись один на одного. Стояли, як засуджені, з похиленими головами й дивились у землю. Боялись своїх думок. Гріхом уже було те, що вони взагалі там були. Гріхом було те, що з того кос- телика під Ченстоховою він майже постійно думав про неї. Гріхом було те, що вона йому снилася. Гріхом було те, що вона зовсім не була сестрою Анастазією. Гріхом було те, що уві сні вона мала уста, до яких він доторкався пальцями.

У якийсь момент Анастазія рушила назад до монастиря. Згодом повернулася. Вона взяла його за руку, і вони побігли. Зупинилися в якомусь парку. Вона стала за деревом і наблизила уста до його уст. Розсунула його губи язиком і проштовхнула його крізь його затиснені від здивування й збудження зуби. Монахиня в рясі цілу­вала під деревом монаха в рясі майже в центрі Любліна!

Цей поцілунок був як ініціація. Потім уже був тільки гріх. Вони зустрічалися майже всюди в Польщі. Чим далі від Любліна і Кра­кова, тим краще. За руки трималися тільки тоді, коли були самі. На людях лише крадькома доторкалися. Давали одне одному знати про своє бажання. Вони не розмовляли про Бога, хоча щоразу відчували його осуд. Лише після першої ночі, рік від поцілунку в парку, першої справжньої ночі з оголеністю, насолодою і безсо­ромністю він сказав їй, що кохає її більше, аніж боїться кари.

Сестра-ігуменя кармеліток у Любліні дізналася про роман сест­ри Анастазії з анонімки, яку надіслав офіцер СБ, який віддавна слідкував за братом Анджеєм. Брат Анджей був чудовим об'єктом. Поїздки до Риму, візити екуменічних екскурсій зі Штатів, контак­ти з оазною молоддю. Те, що він відмовив у співпраці? Таке мо­лодече і романтичне. Тепер уже не мав відмовити. Тепер уже не повториться те, що трапилося під час тієї провокації з військовим табором. Він тоді їх повністю скомпрометував. Через нього полеті­ло декілька голів, і то навіть на Раковецькій у Варшаві.

Його вислали в той табір усупереч закону. Був воєнний стан. Закон можна було встановлювати ввечері і змінювати рано. Йому прислали повідомлення про літній військовий табір для слухачів духовної семінарії. Це була очевидна, шита грубими нитками про­вокація. Одне з чергових переслідувань, щоби його зламати. Мо­нахів не можна було посилати в жодні військові навчальні табори.

Таких, як він, не бракувало. їх зібрали на полігоні поблизу Дравська. Цілий полк. Таких же наївних або непоінформованих, як він, монахів.

Вони провели в тій військовій частині біля Дравська лише 11 го­дин. На вечірній перекличці п'яний капрал наказав їм молитися. Як команди муштрового вишколу, хрипким голосом вигукував стро­фи «Отче наш...» і наказував їм повторювати хором. Він стояв там у шерензі з іншими і мовчав, здавлюючи в собі зневагу до себе, що він ще там. У якийсь момент капрал вигукнув:

- Амінь. Я сказав амінь, салага. Голосніше, курва, амінь.

Тоді він вийшов із шеренги, підійшов до капрала і щосили дав йому ляпаса. Він упав уже після першого удару. Побитого, зі зло- маним ребром, з раною від пряжки військового ременя на голові і кровотечею з носа та вух його занесли на перев'язку до барака біля їхніх наметів. Уночі від кровотечі він зомлів. Мусили завезти його до лікарні. Виявилось, втрутився єпископат. Якийсь впливо­вий есбек на Раковецькій у Варшаві мусив піти у коротку відпустку, а брат Анджей, трохи всупереч власній волі, перейшов до історії опозиції в Польщі.

Але тоді, як говорилося у Варшаві, панувало дилетантство про­вінційних краківських детективів. Тепер він підпише без жодного удару і жодної краплі крові. Не треба буде вибивати йому зубів.

А єпископат? Єпископат навіть не поворухне пальцем. Єпископат не допустить, аби парафіяни дізналися, що «брат монах з докто­ратом з Ватикану безкарно трахає монахиню з Любліна».

Ігуменя кармеліток вислала сестру Анастазію на півроку до малого села в Бещадах і листа до ігумена домініканів у Кракові. Ігумен домініканів нічого не зробив, бо не прочитав листа, якого по дорозі перехопила СБ. Роман мав без перешкод продовжува­тись. Насамперед з ідеологічних міркувань.

І продовжувався. В опустілих хижах пастухів у Бещадах, у готелі в Ряшеві, у Кракові, куди Анастазія приїхала автостопом уночі на дві години. Тривав завдяки пошті, яку перечитували, і завдяки телефонам, які регулярно проспуховували.

Ігуменя кармеліток, стурбована браком реакції з Кракова, по­їхала туди особисто. Через тиждень брата Анджея перевели до Свіноуйсьця. Мало бути якомога далі від Бещадів і мало бути принизливим. Він не міг відправляти літургії. Два факультети. Папська академія. Найкращі проповіді в Кракові. Досі в Польщі не було такого пароха.

Коли він потрапив до Свіноуйсьця, хтось, очевидно, випадково, підкинув копію анонімки СБ у трапезну монастиря в Любліні. Світ мав про них дізнатися. І дізнався. Сестра Анастазія стала баластом. Ідеологічним баластом. Зрештою, це була найчистіша правда. Не можна шантажувати цілий чин через одну німфоманку в рясі, яка не вміє залагодити це інакше.

Раптом з нею перестали розмовляти. їй не дозволялося зайти ввечері до каплиці, що досі вона завжди робила. Вона прийма­ла за все зауваження. їй докучали на кожному кроці. Якогось дня на столі трапезної лежав відкритий лист від нього. Сповнений ніж­ності, кохання й освідчень. Коли вона сіла на своє місце, мала вра­ження, що всі на неї дивляться з відразою.

Цей терор тривав понад півроку. Вона не відреклася від нього. Навпаки. З кожним завданим приниженням, з кожною прикрістю від світу все більше утверджувалася в переконанні, що його вар­то кохати.

Його світ випробовував ще важче. Котрогось дня підкинено використаний презерватив до сповідальні, в якій він слухав спо­відь. У скриньку парафії хтось підкинув відкритий лист із виріз­ками з газет із фотографіями кільканадцятилітніх дівчаток, яких використовували педофіли. «Обурені» парафіянки писали регу­лярно до єпископа. Упродовж шести місяців його кільканадцять разів переводили з місця на місце. Незважаючи на це, він її далі так само кохав. Чекав. Не знав на що, але вірив, що це мусить закінчитись. Як час у чистилищі. Цей час теж колись закінчується і потім є спасіння.

Одного дня сестра Анастазія зникла. Того ж дня хтось вивів з гаража монастиря машину. Вона поїхала до Ченстохови. На зворотній дорозі, на рівній сухій дорозі, за два кілометри до поліклініки в Почесній, її машина з'їхала на лівий бік. Просто під величезний данський рефрижератор. Не було слідів галь­мування. її машина дослівно врізалась під радіатор вантажівки. Вона загинула на місці. Знівечена. З Любліна навіть ніхто не при­був, щоб її ідентифікувати.

СБ постаралася, щоб результати розтину тіла стали загальнові­домі в районі й у Любліні. Сестра Анастазія мала алкоголь і валій у крові, а в матці - спіраль.

Через місяць був Святвечір. Після Різдвяної літургії, коли вже всі були по хатах і вітали новонародженого Ісуса, до малого кос­телу в Бяловежі прийшов брат Анджей. З кам'яної миски біля вхо­ду до костелу він набрав води у пляшку з апельсинового напою. Наблизився до вівтаря, поклав на ньому пляшку зі свяченою во­дою, пляшку горілки і малий пластмасовий контейнер з чорною тушшю. Він висипав жменю таблеток. З маринарки витягнув голки для татуювання. Він змішав чорну туш з пластмасового контейне­ра зі свяченою водою. Сперся на стіл. Став навпроти хреста. Почав татуювати.

Зранку жінки прийшли запалити свічки перед літургією. Почули запах горілки біля вівтаря і знайшли там брата Анджея. На закри­вавленому передпліччі його лівої руки можна було прочитати не­виразний напис: Бога немає...

Медсестра перестала розповідати. Двері кабінету відчинились, і санітар у білому халаті випхав візок із чоловіком. У якусь коротку мить мені здалося, що він, проїжджаючи поряд, усміхнувся мені. Медсестра загасила недопалок у землі вазонка з пожовклою па­пороттю. Підійшла до візка і мовчки вивезла його з приймальної.

Медбрат подивився на мене і, стоячи у дверях лікарського ка­бінету, чекав, аж поки я зайду. Я не зайшов.

У тій приймальній я зрозумів, що хай навіть я страждаю через любов до Наталії, то ця любов була гарна, зреалізована і її ніхто не засуджував. Любов завжди така. Так навчає Церква. Хіба що вона не відповідає курії. Тоді треба її знищити, затоптати, обплювати, осквернити, затаврувати, сплюгавити і принизити. Така любов найкраще знищується в ім'я любові до Бога. Це вже стільки разів підтверджено історією.

Того ж вечора я попросив батька, щоб він забрав мене санітар­ною машиною додому. Моя кімната чекала на мене. Мій стіл, мої книжки, мамина фотографія над вимикачем, перев'язані зеленою стрічкою листи від Наталії на полиці над столом. Чиста, запашна постіль. Я відчув щось, що люди звичайно називають радістю. На коротку мить, але я знаю, що вона знову була в мені. Я повернувся. З єдиним рішенням: закрити цю чорну діру в душі. Закрити, ущіль­нити і так жити, щоб вона більше не відкрилась.

Я був інший. Тихий. Маломовний. Задуманий. Наляканий. Я не пив. Читав. Прокидався вночі й читав. До вечора.

Чи ти знаєш, що книжки можуть бути як пов'язка або гіпс?

Батько звик до моєї мовчанки. Приходив до мене в кімнату і си­дів зі мною. Нічого не говорив, просто сидів. Радів.

Одного дня задзвонив дзвінок у двері. За дверима нікого не було. На килимку лежав пакунок у сірому папері, перев'язаний рожевою Гумкою. Батько приніс це мені до кімнати. Я розпаку­вав. Дві мої залікові книжки були обгорнуті білим листком паперу. Рішенням деканів обох вузів мені повернено права студента. Так просто. Без жодного пояснення.

Я підійшов до вікна. Підпираючись палкою, вулицею йшов ба­тько Наталії. Він не озирнувся. На паркінгу біля пекарні сів у чорну волгу і поїхав.

У жовтні знову було так, як колись. Тільки не було Наталії. Тобто вона була, лиш не могла прийти. Так я собі це прийняв. Я прийняв, що вона просто не може бути зі мною. Але взагалі вона є. Здавало­ся, що я забував про це і часом її виглядав. Особливо після екзаме­нів. Я виходив з аудиторії і роздивлявся за нею. Така звичка. Я хотів, щоб вона мене притулила до себе. Вона ж це завжди робила.

До їдальні я не ходив. Був лише раз. Зразу ж у жовтні. Через два тижні після початку навчального року. Дали таку саму зупу. У мене стався напад астми.

Знаєш, астматики завжди мусять кудись вийти, коли мають свій напад? Навіть якщо там, куди вони виходять, є менше повіт­ря, вони все одно мусять вийти. Такий синдром погоні за киснем. Парадоксальний, бо ж сама втеча і біг відбирають кисень.

Навіть у тюрмах в'язням-асгматикам дозволено під час нападу вийти з камери. Часом навіть до меншої камери і без вікон. Але

й це впливає Бо це лише синдром і лише в мозку, а не в легенях і бронхах.

Я вийшов тільки на хвилину. Повернувся. Я нічого не з'їв, лише пересидів до кінця обіду перед тим віконцем, де видають перше. Я судомно тримався поверхні столу, але не втік. Кухарки, дивлячись на мене, підсміювались. Це була моя перша справжня перемога над страхом. Той психотерапевт у лікарні вар'ятів за Вроцлавом був правий. Лише конфронтація з фобією є методом на фобію. Це діє Подібно до принципу вакцини. Вакцинувати собі підсвідомість.

Формально на навчанні я втратив один повний рік. В обох на­вчальних закладах. Ще недавно мені це було зовсім байдуже. Без­змістовне. Абсурдно неважливе. Проте тепер ні. Навчання стало усім моїм життям. Заглушувало або заспокоювало демонів. Так гарно заповнювало час! Я не міг здобути нічого більш результа­тивного, ніж одночасне навчання на двох спеціальностях.

Мені здавалося, що коли дозволю «їм» - я справді не знав дос­теменно, хто такі ті «вони» - відібрати в себе цей рік, то це так, ніби вдруге дав висміяти і обплювати себе при всіх рештками бул­ки з помідором тому звироднілому, обслиненому касирові з банку, від якого тхне на кілометр дурістю.

Я не дав. У грудні в обох вузах мені дозволили індивідуальний графік. Наприкінці вересня наступного року я здав останній «хвіст» у політехнічному інституті.

У той день на Наталиній могилі лежали каштани. Наталія дуже любила каштани. Зранку їх напевно там поклала її мати. Я при­йшов сказати їй про екзамен. Наталія дуже пишалася б мною. Вона завжди мною пишалась.

Вказівні пальці обох рук двічі під ключицю, потім двічі до спів­розмовника. «Я кохаю Тебе».

Це так просто...

Я куб

RS. Дуже бережи себе.

— Чи ви б могли на хвилину встати з-за столу? Лише на хвилину. Я б хотіла там швидко поприбирати, — почув він жіночий голос за собою.

Перестрашений, він раптово озирнувся. Молода приби­ральниця стояла за кріслом, на якому він сидів, коли писав цей e-mail. Сидячи плечима до дверей, він не почув, як вона увійшла. Туркеня в хустці на голові, яка працювала тут на

заміні декілька днів. Вона стояла з трубою порохотяга в до­лоні і усміхалася. Подивилася на нього і відразу ж відійшла до вхідних дверей.

— Я вибачаюсь. Я дуже вибачаюсь — повторювала вона швидко схвильованим голосом. — Я думала, що в такий час у бюрі нікого немає. Я завжди стукаю. То я приберу завтра. Це ж не таке нагальне. Працюйте собі спокійно. І зачиняючи двері, додала:

— І не треба плакати. Усе буде добре. Він підійшов до книжкової полиці біля вікна. Відкрив кватирку. До кімнати вдерся галас автостради, що заспо­коював ритмічністю. Взяв книжку, яку купив місяць тому і яка чекала своєї черги на горі високого стосу інших кни­жок: «обов’язково прочитати».

Вирішив не повертатись додому. Він не хотів нині пуст­ки помешкання. Тут він принаймні має Інтернет. Відчув, що сьогодні хоче залишитися біля Інтернету. Відчув, що сумує за нею і хотів би, щоб уже^був ранок наступного дня.

«Читання завжди допомагає перечекати», — подумав він.

Уперше він хотів перечекати ніч. Щоб зустріти її. Яко­мога швидше.

ВОНА: Чекала на нього. Сьогодні вона була дивно зво­рушена. Більше, ніж звичайно. Коли він вийшов опівдні на ці збори, про які нагадав в останню мить, зробилося поро­жньо й тихо. Може, це звучатиме патетично, але правдиво: з якогось часу її світ без нього направду робився спустоше­ний і тихий.

Лише здається, що той світ /С(?, чату й Інтернету тихий. Звуки — це теж питання уяви. Звуки і голоси можна пере­живати, не чуючи їх. З ним Інтернет був сповнений звуків. Вона сміялася, часом навіть вибухала сміхом. Шепотіла до нього, коли він чимось її розчулив. Скрикувала — очевид­но, якщо була сама в бюрі, — коли він чимось її обурив або спровокував. Стукала об стіл клавіатурою чи мишкою, нетерпляче чекаючи на його відповіді й коментарі. Слуха­ла музику, коли він її просив. Вимовляла слова, які часом, як на нього, мали значення тільки тоді, коли їх промовили вголос або прошепотіли, а не прочитали. З ним рідко пово­дилася тихо.

Тому, коли він зникав або — що траплялося найчастіше — вона відходила від комп'ютера, у її світі останнім часом западала тиша, як на безлюдному стадіоні. Але не про цю тишу йшлося. І не про ту пустку. Вона ж це знала.

Коли написала йому це останнє, надто ніжне, як зрозу­міла через хвилину, речення «про тишу в її світі», вона рап­том усвідомила собі, що так направду, то готова приходити сюди, до цього бюра, також у суботи і неділі. Навіть якби їй за це не платили. А найохочіше вона б приходила сюди також уночі. Він часто працював уночі. Вона часто дума­ла, що добре було б хоча б раз мати його з протилежного боку на цілу ніч. Робота в цьому бюрі була чимось четвер- торядним. Якомога швидше залагодити те, що на якийсь час забезпечує спокій від шефа, секретарки, колег з марке­тингу, і зразу ж повернутися до Якуба. Він завжди був під рукою: ICQ, чат, e-mail. Це він її навчив, що в Інтернеті усі «перебувають на відстані простягнутої руки». Треба лише знати, як цю руку простягнути. Вона вже знала і дізнава­лася все більше. Тільки обкладинка на цьому грубому томі, який вона тиждень читає, має заголовок «Аналіз ринку». Під нею, перекладеною зовсім з іншої книжки, щоб обма­нути надокучливу секретарку, є щось таке захоплююче, як «Internet Unleashed», що у вільному перекладі значить «ви­вільнений Інтернет». І подумати, що донедавна вона не вмі­ла, бо їй не хотілося читати інструкції на кількох сторінках, увімкнути записи на домашньому відеомагнітофоні.

Це ставало небезпечним. І непокоїло. Вона починала на­ближатись до стану, в якому чоловік знову заповнить увесь її світ. Вона не хотіла цього. Це повинна бути приязнь. Не кохання! Сьогодні вона вперше вжила це слово, думаючи про Якуба. Вона не хотіла жодного кохання.!|Кохання но­сить у собі записане страждання, якого не уникнути, хоч би при розлуках. А вони ж розлучалися щодня. Дружба — ні. Коханця може існувати і бути без взаємності. Дружба — ні­коли. (Кохання сповнене пихи, егоїзму, захланності й не­вдячності. Воно не визнає заслуг і не видає дипломів. Крім того, дружба дуже рідко є кінцем кохання. Ніякого кохан­ня! Найбільше — асимптотичний зв'язок. Повинен їх ненас­танно зближувати, але нізащо не нагороджувати доторком.

Вона ж його не кохає! Це лише захоплення занедбаної заміжньої жінки. Окрім того, він віртуальний. З ним не можна от так собі згрішити. Сьогодні вона відчула, що, не­зважаючи на це, хотіла б зійти з тієї асимптоти і доторкну­тися до нього. Чи це був би вже гріх?

Вона чекала на нього, але він не повернувся з тієї наради. Мусила щось зробити, щоб поправити собі настрій. Зазви­чай допомагав перукар. Вона зателефонувала до пані Івони. Та ще мала вільний час. Але тільки після восьмої вечора. Вона нікуди не поспішала. Відучора немає її чоловіка. Він виїхав у службових справах. Вона сказала, що охоче прийде навіть пізніше.

Пані Івона була власницею однієї з найбільш незвичних перукарень або — як вона сама воліла її називати — «сту­дій» у Варшаві. В центрі, поблизу політехнічного інституту. На другому поверсі довоєнної кам'яниці. Сучасна графіка на стінах, шкіряні фотелі, хостеса біля входу, індивідуаль­ний запис у комп'ютері на «запропоновані» послуги для волосся. Вишукана музика в усій «студії», включно із ту­алетами, що пахнуть жасминовим дезодорантом. Шматок комфорту на другому поверсі сірого будинку. Пані Івона знала, що візит до перукаря — це пережиття інтимніше, ніж візит до гінеколога. В неї не лише укладають волосся. Час­то в неї починали укладатися життєві плани.

Коли вона зайшла, «студія» ще вирувала життям. Майже всі крісла були зайняті. Івона перервала укладати волос­ся клієнтці і підійшла до неї. Віддавна були на «ти». Вона тільки їй дозволяла зачісувати себе.

— Ще хвилину. Поки ти вип'єш каву, я звільнюся.

Вона сіла у вільний фотель неподалік від столика з га­зетами. Водночас практикантка подала їй на срібній таці філіжанку кави.

Відчула смак улюбленого віскі. Підвела голову й, усміха­ючись, з вдячністю подивилась на Івону.

«Як вона здогадалась?» — подумала.

Івона була однією з найпривабливіших жінок, яких вона знала. Близько тридцятки, довге світле волосся, завжди бездоганний, делікатний макіяж. Обтислі штани, міні-спід- нички, довгі спідниці з розрізом аж до паху. Майже завжди декольте. Делікатні руки з нігтями, що обіцяють біль, якщо вчепитися ними в плечі. Груди. Досконалі груди.

Івона чудово знала, що думають і відчувають усі ті чо­ловіки й наречені, які чекають на своїх жінок, хтиво погля­даючи на неї з-поза газет, якими маскували своє справжнє зацікавлення в той момент.

Зрештою, вона також це знала. Якось улітку прийшла сюди навмання, тобто без попередньої домовленості. Звіс­но, мусила чекати. В неї було дві години. Вона уважно при­глядалася зі свого фотеля до тих чоловіків. Вони думали не мізками, коли слідкували за кожним Івониним рухом, яка укладала волосся якійсь старшій жінці.

У той післяобідній час на ній була смужка оливкової тка­нини на грудях, що оголювала живіт, і чорні, аж занадто обтислі штани. Вона стояла босоніж. Звучав Брайан Адамс. Нахиляючись над головою клієнтки, вона випинала сід- ниці. Посередині плечей, над вузькою смугою чорних шта­нів можна було побачити червоно-темно-синє татуювання. Напівприкрита і напіввідкрита штанами троянда.

Як вона розуміла тих мужчині Це татуювання її теж за­чаровувало. Якби вона вже відважилась, то зробила б його собі з іншого боку сідниці, і воно було б менше. Це і її збу­джувало. Якось вона запитала чоловіка, чи він би хотів, щоб вона мала делікатне татуювання на сідниці. Звичайно, лише для нього. Він висміяв її.

— Такі думки приходять у голову лише п’яним матро­сам, — закінчив він зневажливо. їй було так прикро. Вона ж хотіла зробити це для нього.

— Звідки ти знала, що мені сьогодні потрібно віскі до кави? — запитала, коли Івона врешті взялася до її во­лосся. — По тобі було видно. Я звеліла малій налити подвійну порцію. Налила? — Я не впевнена. Сьогодні я ні в чому не впевнена. Але, мабуть, так, бо діє геніально. Івона схилилась і тихо запитала:

— Хтось розбурхає тобі сьогодні вночі волосся чи мені робити на довше? — Не розбурхає, бо той хтось дуже далеко і навіть не знає, що я цього хочу. Але роби так, ніби має розбурхати. Спочатку Івона не прокоментувала тієї відповіді. Вкла­дала їй волосся, вони розмовляли про моду, Варшаву, переповнену машинами, незважаючи на відпустки, і про те, як добре було б десь виїхати, найкраще на Майорку.

В якийсь момент Івона ні сіло, ні впало сказала:

— Скажи йому, що хочеш. І так уже грішиш, бо взагалі хочеш. Вона усміхнулася до відображення Івони в дзеркалі.

«Навіщо людям психотерапевти, — подумала розвесе­лена. — Хай би просто частіше ходили до перукаря. Зреш­тою, тут завжди натовпи». \

Вона мала рацію. Перукар завжди допомагає. Від Івони вона вийшла близько десятої вечора. Було дуже тепло. Віс­кі, нова зачіска, зорі на небі. Відчувала блаженство. Важко оповісти блаженство в Інтернеті. Це, — подумала вона, — можна було б йому лише показати.

Дорогою до стоянки таксі минала якийсь із факультетів політехніки. Здаля, з однієї зі споруд у глибині парку, з-по- за заклеєного плакатами паркану лунала голосна музика. Вона пройшла далі. Музика стихла. Стоянка таксі була на малій закутині, якраз навпроти широких, високих сходів, які вели до головного корпусу політехніки.

Вона саме мала перейти на другий бік вулиці, коли рап­том зупинилася. «Хвилинку, — подумала, — але ж я вже тут колись була! І теж був вечір. Так, це тут! Адже це звідси я ви­слала свій перший у житті e-mail. З такого смішного моніто­ра з регуляторами. Біля комп’ютера не було навіть миші.»

— E-mail\U — майже вигукнула. Повернулася і бігом подолала високі сходи. З величез­ним зусиллям відчинила важкі двері. Густий туман тютюно­вого диму щільно наповнював освітлений лампами денного світла хол. Хмари диму у світлі ламп денного світла були часом голубі, а часом темно-сині. «Так, тут. Це справді тут. Тільки тут було завжди стільки диму», — втішилась вона.

Під стінами на довгих вузьких столах на металевих ногах стояли монітори комп’ютерів, що миготіли білим, зеленим або бурштиновим тлом своїх екранів. Перед кожним сиділо двоє або й більше осіб. Чулися ритмічні удари по клавіату­рі, шепіт приглушених розмов.

Це було призначення долі. Я опишу йому це блаженство. Тепер. Коли я його відчуваю. Найкраще, як тільки зумію. Вона розглянулась. Усі комп’ютери були зайняті. Нічого.

Зачекає. Має час. Вона вибрала монітор наприкінці холу, відразу ж біля гардеробу. Підійшла і стала за спиною моло­дого довговолосого чоловіка. Запитала найсолодшим, яким могла, — це переважно діяло, — голосом:

— Коли б ви дуже, але направду дуже-дуже хотіли пере­вірити, чи є до вас e-mail і не мали доступу до Інтернету, бо ви не студент, то чи попросили б ви мене, щоб я відкрила вам свій доступ? Хлопець повернув голову, хвилину подивився на неї, роз­сміявся голосно і сказав:

— Вас я навіть би міг просити руки. Але насамперед я б попросив доступу. До вас. Я й так вже збирався йти. Почу­вайтеся, як у себе. Тільки, прошу, не забудьте потім мене вилогувати. Він встав з крісла, поступаючись їй місцем. Був дуже худий і дуже високий.

— Чи ви зможете сама сконфігурувати сервери своєї комп'ютерної пошти? Якщо ні, то я охоче вам допоможу. Перше ніж піду... Вона усміхнулася й відповіла серйозним тоном:

— Сама я вмію зробити багато речей, але це ні. З тих ча­сів, коли вміла, пригадую, що це страшно важко й складно на тих комп'ютерах, які не мають Windows. Адже це UNIX, правда? — Так. Це старий, добрий UNIX. Нам не дають тут у кори­дорі нічого кращого. Тут можна лише IRC¹ увати і висилати е-таіГи. Але й це добре. Університет не має навіть такого коридора, як цей, — відповів. — Подайте мені назву комп'ю­тера вихідної і вхідної пошти. Я сконфігурую. Вона витягнула з торбинки малий чорний записник і продиктувала йому назви обох потрібних комп'ютерів. «Якуб має рацію, — подумала, коли студент, вживаючи таємничі команди, вносив для неї дані. — Назви серверів вхідної і вихідної пошти — це як група крові. Завжди треба це мати десь записане і завжди при собі».

— Уже готово. Ви тільки подасте свій пароль і приймете свою пошту. З письмом справа трохи складніша. Вона з вдячністю подивилась йому в очі.

— Ви навіть не знаєте, що для мене зробили. Дякую. Я собі якось дам раду з цим письмом. Я безумовно пригадаю. Як тільки студент відійшов, вона швидко вистукала на клавіатурі свій пароль доступу до комп’ютерної пошти. Є! Дивилась, як e-mail з його ім’ям і прізвищем з’являється на екрані.

І з чого вона так сьогодні радіє? Адже e-mail 'и від Якуба приходять щоденно. Відтоді, як вони в тій своїй «дружбі», він пише щодня. Без примусу, без прохань і навіть часто без нагороди її відповідями. Це її так зворушує. Він, мабуть, на­віть не знає, як сильно. Ті щоденні ранкові е-таіі’и. Часом лише два речення, а часом двадцять сторінок. Вона має вже цілий буклет його листів. Він називає їх «сторінками», дає їм номери, датує їх і визначає місцезнаходження. Завжди дає також якесь ключове слово, наприклад, «про роздуми», «про гени», «про сум», «про Твоє волосся» і багато-багато інших. Така солодка перверзія організованого математика. Але це чудова система. Якщо вона, наприклад, хоче про­читати його е-таііу а останнім часом дуже хоче, з ключо­вим словом «кохання», то дуже легко його знаходить. Якщо вона хоче знати, що він писав 18 червня, теж нема нічо­го простішого. Таке ж просте, як прочитати, що він думав, коли писав до неї, перебуваючи в Сан-Дієґо чи Бостоні.

Цей e-mail тут на екрані — це її трохи здивувало — не мав зазначеної дати, ані місця, ані жодного ключового слова. «Це не схоже на Якуба», — подумала вона і почала читати.

Сиділа випростувана на стільці, поклавши руки на стегна. Не могла ворухнутися. Купи гігієнічних хусточок, поплям- лених розмазаним макіяжем, прикривали вміст її торбинки, що висипався на поверхню стола, де стояв монітор. Сама торбинка лежала на підлозі, притиснена ніжкою стільця, на якому вона сиділа. Вона відчувала, як печуть очі, і які солоні сльози, що спливали на губи. Вона чула свій власний голос:

— Зараз я підведусь. Ось зараз. Підведуся з цього стільця, зберу ці речі до торбинки. Повернуся і вийду. Встала. Біля виходу її хтось затримав, хапаючи за лікоть.

— Ви залишили торбинку й безлад біля комп’ютера. Так не робиться. Прошу негайно це прибрати, — почула обуре­ний голос чергової. Вона мовчки повернулась до монітора. Вже було краще. Вона підняла з підлоги торбинку. Відкрила її так широко, як вдалося, підставила під край стільниці й одним рухом згребла все зі столика. Закрила замок, затискаючи пожма­кані гігієнічні хусточки. Коли вона прямувала до виходу, чергова дивилась на неї як на наколену наркоманку.

Вона сіла на сходах перед будинком. Завадила якійсь парі, яка цілувалася кількома східцями нижче. Вони мимо­хідь подивились на неї; хлопець шепнув:

— Дивись, що робить та божевільнаї?

Вказівні пальці обох рук двічі під ключицю, потім двічі до співрозмовника. Це так просто.

ВІН: Після двох годин читання його охопило почуття вини; йому здавалося, що він марнує час, коли довго не ко­ристується комп’ютером. Хоча, звичайно, годі назвати без­глуздим витрачання часу на аналіз публікацій, на які він посилатиметься у власних працях або з якими полемізу­ватиме. Він не знав, звідки це бралося, але з якогось часу в нього бував такий стан. Невже це перші ознаки узалеж- нення від машини? Вирішив врешті повернутися до допо­віді, яку підготував на конференцію в Женеві. Він радів, що іде. Вони мали сенсаційні йані й хотіли представити їх світові. Він знав, що рішення шефа, щоб саме він, Якуб, ви­голосив лекцію в Женеві, було вирізненням.

Проект справді особливий. Сім років на одному з ост­рівців біля західного узбережжя Ірландії генетично дослі­джували всіх, абсолютно всіх його мешканців. Оскільки острівець майже зовсім був ізольований від світу, і при­буття та втечі траплялися тут надзвичайно рідко, можна було говорити про майже непорушену історію генів цілої популяції на закритій території. Острів був цікавий також і з іншої причини: в криптах двох тамтешніх костелів знай­дено саркофаги з винятково добре збереженими останками. Клімат острова, а також сухість крипт сприяли тому, що труни в саркофагах були майже не знищені, а останки під­далися автоматичній муміфікації. Найстарше датоване на вісімсот років, наймолодше — на чотириста. Генетичний матеріал, узятий з мумії, можна було порівняти з матері­алом, який отримали від нинішніх мешканців острова. Він, правда, жартував, що узагальнення будь-чого на підставі досліджень на ірландцях дуже ризиковане, але знав, що цей проект — сенсація в генетиці. І саме його програма аналізу­вала зібрані дані. У Женеві він мав представити результати першого етапу.