Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Ангели ж не вмирають





 

Простягнула руку і, не встаючи з підлоги, відставила клавіатуру на бюрко. Вилила із зеленого горнятка, що сто­яло біля пляшки з-під віскі й порожньої банки від Red Виїїа, воду на праву долоню і повільно промила обличчя. Стало добре. Та холодна вода змивала не лише сльози. Вона під­несла горнятко над головою і решту води вилила на чоло. Відкидаючи назад мокре волосся, пригадала собі це під­ступне і несподіване запитання своєї перукарки вчораш­нього вечора: «Хтось розбурхає тобі волосся сьогодні вночі, чи я маю зробити надовше?»

Вона подумала, що це чудовий збіг обставин: саме нині вона пішла до перукаря. Це була незвичайна, романтична й урочиста ніч із ним. У таку ніч кожна жінка хоче вигля­дати якнайкраще. Нічого, що він ще не знає про цю ніч. У них уже так є. В цей їхній зв’язок, із засади, вписане за­пізнення. Крім того, тієї ночі він розбурхав їй не тільки волосся. Вона б так хотіла, щоб він був при ній і справді робив щось з її волоссям. Вона відчувала: він би добре знав, чого б вона хотіла найбільше.

— Як це добре, що я напоїла Розум, — шепнула до себе, хіхікаючи.

Підвелася з підлоги. Поклала до мішка пляшку з рештою віскі й усі банки. Не повинні знати, що вона любить пити віскі саме в бюрі і то в суботу відразу ж після півночі. Тре­ба ретельно затерти сліди. Зелене горнятко поставила біля монітора. Вимкнула комп’ютер. Згасила світло. Підійшла в темряві до книжкової полиці біля вхідних дверей. Дістала чорний сеірегатор. Упізнала в долоні знайому форму.

Кілька днів тому поштар приніс їй два пакетики. Усіх співробітників цікавило, що вона одержала. І від кого. Може, це навіть більше. Вона сховала посилку глибоко в шухляді і, не коментуючи того жодним словом, вийшла. Вона знала, що це від нього. Впізнала почерк. Не хотіла при всіх розпаковувати. Вони б точно зауважили, що їй тря­суться руки.

Вона не могла дочекатися, коли всі підуть додому. Спер­шу взагалі не знала, що це може бути. В малій пачеч- ці, наповненій для безпечної пересилки білими кульками з пінополістиролу, стирчало щось, чого вона в першу мить не -зуміла назвати. Вона поклала перед собою і дивилась здивована. За хвилину зрозуміла: він прислав їй вико­нану з плексигласу кольорову модель подвійної спіралі ДНК. Червона нитка з маленькими отворами зліва єдна­лася з біло-червоними і жовто-голубими парами плоских паличок з чорною ниткою справа, творячи скручену дра­бинку, що піднімається вгору і завертає. Справжня подвій­на спіраль. На білих паличках були написані літери «А», на червоних «Т». Зелені вгорі мали літеру «С», а голубі «G». Дивлячись згори, можна було побачити поєднання пар літер: AT CG CG AT AT AT CG AT CG AT CG AT. До посилки була додана карточка:

Мюнхен, 10 липня

 

Чи Ти знаєш, що лише одна з ниток у подвійній спіралі важлива і має сенс? Зрештою, вона офіційно називається «змістова нитка». Це вона містить генетичні інформації. Друга нитка, яка слугує лише як взірець для реплікації, на­зивається беззмістовною ниткою. Проте як цілість усе має сенс виключно з тією беззмістовною частиною. Я люблю їх обох.

 

Я хотів, щоб Ти мала щось від мене. Такий еквівалент та­лісмана. Щоб Ти просто могла доторкнутись до чогось від мене.

 

Талісман! Це дуже банально і кічу вато, правда? Проте я хочу, щоб Ти мала щось таке. Колись я купив цю модель від одного студента на газоні перед Інститутом Хімії MIT у Бостоні. Звичайно, я бачив безліч інших, гарніших моде­лей подвійної спіралі. Але ця особливо близька мені. Я ку­пив її після моєї першої лекції, виголошеної у СІЛА. Саме там, в MIT. Для мене, поляка, це було як отримати Оскара. Лекція в MIT — це для науковий щось як аудієнція в Папи. Я хотів мати щось конкретне з того місця. Я віддав на цю модель останні видані мені долари. Потім мені вже не ви­стачило на автобус до летовища. Я пішов пішки. Але я мав її. Тепер я хочу, щоб Ти її мала.

 

Якуб

 

Можна мати плюшевого ведмедика, зайчика чи песика. Можна також мати подвійну спіраль ДНК з плексигласу. Може, вона не м'яка, не плюшева і до неї не притулишся. Але зате має гени.

Пам’ятала, що після того, як прочитала карточку, піднес­ла плексиглас до уст.

Зняла модель з полиці і стиснула в долоні. Вона знала ту секвенцію напам’ять. Навіть не мусила дивитись. Подума­ла, що треба колись його запитати, чому є більше AT, ніж CG. Чи це так всюди, чи лише випадково в цьому фраг­менті?

Вона вийшла з бюра змучена, але заспокоєна. Відчувала блаженне розслаблення. Зі здивуванням ствердила, що як на таку кількість віскі, то вона на диво твереза. Саме мала вимкнути сигналізацію, коли раптом повернулася і підбіг­ла до стола. Знову увімкнула комп’ютер.

— Я ж лише написала цей e-mail, але не вислала його, — подумала вголос. Доходила друга ночі, коли поштова програма підтверди­ла, що вона вислала лист.

Подумала — останнім часом та думка поверталась так часто — що Інтернет необхідний так само, як вогонь і вино. Це — просто геніальна річ! Яка пошта працює о другій годині ночі?

Вона викликала таксі і вийшла з бюра. Таксист уже чекав.

— Чи я можу сісти біля вас? — запитала тихо. — Я не хочу сидіти сьогодні ззаду, в тій пітьмі. Здивований, уважно подивився на неї. Складаючи в пос­піху газету, яка лежала на передньому пасажирському си­дінні, відповів:

— Звичайно, можете. Мені буде приємно. Прошу сідати. Рушили. По радіо Дон Мак-Лен співав «Starry, starry night».

— Чи ви б могли зробити трохи голосніше? — запитала, усміхаючись до водія. — Прошу зробити так голосно, як ви хочете. Я теж це дуже люблю. Покрутила ручку звуку. Почала наспівувати. За хвилину до неї долучився водій. Вони подивилась один на одного і обоє голосно розсміялися.

Вигідно спершись, сидячи із заплющеними очима, вона слухала музику. Вона б могла так їхати у безконечність. Рап­том у таксі зробилося зручно і безпечно. Вона подумала, що вже давно не була така щаслива, як тепер. Пальці повільно пересувала по плексигласу, який уже встиг розігрітися від тепла її долоні. AT, CG, потім знову CG і потім тричі AT...

Starry,; starry night, paint your palette blue and gray..

ВІН: Витягнув із шухляди стола банку з колою. Сів по-турецьки на своєму кріслі перед монітором, розтягнув скручений спіраллю кабель клавіатури, поклав її на стегнах. Почав читати.

Варшава, 28 серпня.

Я кубе,

Слухай тепер уважно...

Отож тепер слухай мене уважно. Ти зробив з мене - Боже, як та Ґепперт на мене впливає - найсумнішу жінку в цій країні.

Ти притоптав мене. І зменшив до розмірів віруса. Саме так. Віруса. Ти розказав мені історію останнього кохання...

Ти міг уникнути тих усіх деталей. Міг, правда???

Тільки не кажи мені, що я Тебе про це просила. Не кажи! Бо це буде виправдання, яке Тобі не пасує.

Я тільки трішки хотіла знати про тих Твоїх жінок з минулого. Небагато. Лише те, що вони були, мали ось такі очі, таке волосся, такі життєписи і що вони відійшли в минуле. Я хотіла насамперед знати те, що вони безповоротно відійшли в минуле.

їх мало бути багато і вони мали бути різні. І залишити різні сліди, їхнє значення повинно розкластися. Щоб Ти жодній не надавав переваги. У мене був такий план. Кожна жінка на моєму місці мала б подібний план. «Кожна жінка на моєму місці» - Боже, як це страшно звучить, коли це вимовляєш уголос.

Але Тебе не можна так запланувати. На Тебе можна розрахову­вати. Ти надійний - я люблю це слово - надійний до болю. Але Тебе просто не можливо запланувати. Зрештою, до сьогодні я тіль­ки так припускала. Віднині я це точно знаю. Ти маєш надто заплута­ну біографію. Окрім того, змінюєш біографію інших людей.

Насправді це не так. Це інші люди хочуть змінити свої біографії для Тебе. Так, як Наталія.

Досі я не знала такої людини, якої б торкнулася така трагедія. І досі не знала людини, яка б пізнала таке кохання. Чи в житті все повинно прирівнюватись до нуля? Чи і тут спрацювала та холерна концепція стану рівноваги, про яку Ти колись мені писав на трьох довгих сторінках?

Коли я про це все читала, чим Ти її обдаровував і що для неї робив, я думала, яким нудним, приземленим і навіть банальним може бути для Тебе те, чим Ти обдаровував чи обдаруєш тих інших жінок. Бо вони повинні бути. Кожна минає Тебе, а могла б зупини­тись, роблячи помилку, навіть не відаючи яку.

Вони, ті жінки, нічого не повинні знати про Наталію. Не говори їм цього. Бо їм буде важко помірятися з кимось, хто для тебе є ангелом. Ангели ж не мають хандри, гіршого дня, зморшок і менструації.

Я зупинилася біля Тебе. Може, більше пасуватиме, коли я ска­жу, що це я затримала Тебе біля себе. Але це «едаГ», як Ти кажеш. Однак мені Ти розповів. Але те, чим Ти обдаровуєш мене щодня, взагалі не є приємним і банальним. Крім того, Ти, мабуть, перед­бачив, що я це витримаю. Я ж віртуальна. Як ангел. Ангели також віртуальні. Завжди були такими. Навіть тисячу років перед Інтер- нетом. Але в моєму випадку це брехня. Я ТІЛЬКИ віртуальна. Я не маю нічого спільного з ангелом. Я - грішна, розбещена жінка. Те, що Ти такий особливий і вартий тих усіх гріхів, абсолютно мене не виправдовує.

На здоров'я! Цей Daniels смакує на ЬиІГ\ зовсім інакше. Спробуй. Відчуєш той смак гріха.

Отож саме нині я усвідомила собі, що маю плани щодо Тебе. То він мені сказав, що маю. І що не повинна мати. Це теж він. Бо це - неморальне. Він назвав це «підступним». Справді вжив таке слово! Сказав мені, що я порушую щонайменше дві заповіді. Но­мер б і номер 9, або 69. Цього мені не сказав. Це я сама собі так надумала.

Ми вдвох упилися і трохи собі побазікали. Тобто я випила на­багато більше. Він мені говорив, що ще ніколи не мішав Jacka Danielsa з Red ВиІІ'оьл і що це може бути небезпечним для серця. Я сказала йому, що він не мусить боятися, бо навіть не проїжджав поблизу серця, отож його це аж ніяк не стосується. А для серця небезпечний Ти.

Ти, мабуть, його ще не знаєш, правда? Дозволь, я Тебе позна­йомлю. Пан д-р М. Розумок. Мій власний. «М» - то від Мудрий.

Він не звертається до мене інакше як «Серце». Зовсім ігнорує моє ім'я. Я вже звикла. Для нього я «Серце». Воно, мабуть, не об­разливо, правда?

* Egal — однаково (фр.)

З ним важко дискутувати. Він просто мало чує. Пити також почав лише тоді, коли я його рознервувала. Я занотувала собі в пам'яті те, що він мені говорив. Насамперед для Тебе. Ти любиш такі дискусії.

Розумок: Серце! Ти п'єш?!

Серце: Я? Ні, та де там. Це лише віскі.

Розумок: Серце, я люблю такі розповіді. Дуже люблю. Хочеш про це поговорити?

Серце: Навіщо він мені це все так докладно описав? Міг же знати, що мені буде неприємно?

Розумок: А ти що, Серце? Не читаєш газет? Звідки ти береш, нібито чоловіки знають, що є причиною смутку в жінок? Він просто хотів з кимось цим поділитися. Ти клеїшся до нього декілька міся­ців, то він собі й подумав, що то йому байка....

Серце: Ти, Розуме, не думай, що як сягаєш вище, то все краще бачиш і все Тобі можна! А крім того, я не «клеюся» до нього, як Ти це називаєш. Просто ми проводимо разом більше часу. Любимо поговорити один з одним.

Розумок: Як же ж! «Любимо поговорити». Ти мене, Серце, не сміши. Я маю зі сміхом проблеми. Ми не підходимо один одному, бо він відбирає мені повагу.

Розмовляти? Авжеж! Ти ж могла б при ньому мовчати. Це навіть останнім часом твоя мрія. Провести з ним цілий день і мовчати. З тебе досить слів від нього.

Серце: Так. Але тут нема нічого поганого. Просто я б хотіла поба­чити, як це, коли ми не розмовляємо одне з одним. Чи теж може бути так добре. Це для загального розвитку. Ти любиш знання, правда?

Розумок: Тобі не повинно бути з ним добре. Тобі має бути добре з твоїм чоловіком. З ним останнім часом ти теж постійно мовчиш. Тобі повинно вистачити.

Серце: Звісно. Я могла цього сподіватися. Втягнеш у це мого чо­ловіка. Він для мене багато значить, і ти про це знаєш. Тепер навіть краще, ніж я. Більше часу проводить з тобою, ніж зі мною.

Розумок: Так я й припускав. Твій чоловік весь час тут зі мною. Навіть уночі. Не те, що він хотів би. Просто ти висилаєш його сюди. Тобі там у себе має бути порожньо?

Серце: Часом. Найчастіше, коли повертаюся з роботи.

Розумок: Звісно. Вмикаєш комп'ютер, і тобі порожньо. Що такого є в тому типі з Німеччини? Як Розум визнаю, що він мудрий. Навіть дуже. Але є багато розумних чоловіків. Що такого він у собі має?

Серце: Ти, Розуме, цього не збагнеш. Може, коли б напився, тобі було б легше. Скільки кубиків льоду? Ще не зараз? То зважся, Розуме. Бо може забракнути.

Те, що відбувається між нами, містичне. Ти зупинився в розвит­ку на раціоналізмі. Раціоналізм знає про містицизм лише те, що той абсолютно нераціональний.

Розуме, перевір у своїх паперах, чи я не помиляюсь. Чи ratio означає «частину цілості»? Я майже певна, що це значить саме це.

Я перескочила ту попередню фразу. Раціоналізм - частко­вий (Розуме, перевірив?), холодний і незатишний. Як покинуте іглу. Тому, хто постійно проживає в іглу, важко зрозуміти, як це буває на м'якому килимі біля каміна в листопаді, коли за вікном ллє. Біля Якуба часто так, як біля коминка в листопаді. В певний момент тобі є так добре, що забуваєш, що забуваєшся. Мені ще гірше. Я забуваюся зовсім не через забуття. Окрім того, мені так тепло від того вогню, що я б найохочіше порадила тілу, хай би воно роздягнулося. Від цього можна узалежнитись. Я багато разів замислювалася, чому так є. І знаєш, що, Розуме? Мені випало, що я для нього весь час найважливіша. Біля нього я абсолютно єдина. Такого почуття віддавна мені ніхто не дарував.

Розумок: Нема нічого прикрішого, аніж камін у порожній кім­наті наступного дня. Доводиться лише виносити попіл. Часто вже нема нікого, хто б зробив це замість тебе. Серце, ти подумаєш про це? В іглу завжди однаково. Нудно? Холодно? Може, але немає попелу. Для попелу потрібне полум'я.

Серце: Я не подумала. Я ж не думаю. Я відчуваю. Це ти лише думаєш, бідако.

Розумок: Серце, ти не зазнавайся. Думаєш, якщо ти мене зра- ціоналізуєш, то вийде так, наче ти - сама шляхетність і найвища стадія розвитку, а я - Біскупін? Серце, ти помиляєшся. Ми обоє, саме так, потрапили в хімічну реакцію. Так, Серце! Ми - лише хі­мія. Тільки твоя реакція інша. Я - це нейрони, дендрити, довгастий і середній мозочок, мигдалеподібна залоза? Ти - це переважно нейрореле: фенілоетиламін, допомін і катехоламін. Байдуже, як це називається. Нас колись можна буде зареєструвати в якомусь банку даних хімічних реакцій. Побачиш.

Твоя реакція закінчиться значно швидше, ніж моя. Моя трива­тиме до кінця. У тебе занадто сильне тепло реакції. Тобі забагато потрібно і ти забагато береш. Таке недовго витримає навіть домен­на піч. Згориш. Крім того, ти докладаєш лише до однієї печі. Ти,

Серце, вважай, бо та друга гасне. Але поки що тліє. Ще не запізно. Ти ще можеш роздмухати там полум'я.

Серце: Розуме, ти навіть говориш розумно. Але ти не тямиш. Є такі речі, яких ти ніколи не осягнеш.

Розумок: Добре, добре. Я знаю, Серце. Я знаю, про що йдеться. Йдеться про кохання. Але пам'ятай: з-поміж усіх вічних речей ко­хання триває найкоротше. Отож не налаштовуйся на вічність. Сер­це, ти - не часопростір.

Серце: Ти говориш так, бо ненавидиш кохання. Я знаю, що це так. Навіть тебе розумію. Бо коли воно приходить, тебе вилучають. Обоє тебе вилучають. Виносять тебе до пивниці, як нарти, коли мине зима. Доводиться перечекати до наступного сезону. Ти їм зараз не потрібний. Заважаєш їм. Зрозумій це. Ти ж Розум, отож тобі легко щось зрозуміти.

Навіщо ти їм? Вони не мають на тебе часу. Думають тільки про себе. Захоплюються усім у собі. Навіть своїми вадами. Розум для них - це страх перед відмовою, це дражливе запитання, мовляв, чому саме він або вона. Вони не хочуть таких питань. І тому тебе вимикають. Погодься з тим.

Розумок: Не можу. Тільки ти, Серце, відчуваєш те, що я не можу. Я часом добираюся до них з тієї пивниці. Але вони мене не чують. Вони тоді глухі до всього.

Окрім того, звідки ти це все знаєш, Серце? Можеш мені те­пер налити. Ти мене розчулила тією пивницею. Я мушу випити. Три кубики льоду. Чисте віскі. Без Red Bull' а. І налий відразу до половини.

Серце: Це я розумію. Добре віскі, правда? Я, якщо можу, п'ю лише Jack's Daniels's. Розуме, хочеш ще одну скляночку? Це були три кубики, правда?

Розуме, зробиш щось для мене? Це дуже важливе. Я тобі цього ніколи не забуду. Зробиш? Чи ти б міг мені вимкнути на якийсь час Совість? Вона докучає мені. Жахливо докучає.

Розумок: Слухай, Серце. Не роби мені цього. Прошу тебе. Нічого не залагоджуй зі мною за горілкою. Насамперед безкорис­ливість, Серце. Те, що ми разом п'ємо і що ти трохи раціоналізу­єшся, а я трохи розчулююсь, не уповноважує тебе залагоджувати зі мною справи. Серце, май Честь.

Окрім того, Совість не вдасться вимкнути. Я теж цього не зумію. Декілька разів пробував, бо й мені часом докучала. Але не вда­ється. Її лише можна на якийсь час заглушити. Найкраще жити з нею в злагоді. З нею навіть не можна поговорити. Крім того, її важко зустріти. Вона постійно сидить десь у Підсвідомості. Най- охочіше вона вилазить серед ночі. Тоді я вже сплю і відновлююся, а ти, Серце, маєш гарний синусоїдний ритм.

Серце: Я нічого з тобою не залагоджую за горілкою. Моє про­хання, Розуме, ти мав виконати з доброї волі. Маєш рацію, Розуме. З Совістю не вдається вести перемовини.

Розумок: Слухай, Серце. Як уже ми тут собі віч-на-віч розмовля­ємо, то скажи мені, Серце, про що тобі насправді йдеться.

Навіщо борюкаєшся? Я ж усе бачу. Звідки ти знаєш того Якуба, приспішуєш, сповільнюєш, б'єшся як шалене, обливаєш мене до- поміном, зупиняєшся, спотикаєшся і калатаєш. Будиш мене поночі або взагалі не даєш спати. Наприклад, як сьогодні. Навіщо ти це робиш, Серце? Задля переживань та спогадів?

Боїшся, що колись будеш трагічно битися над тортом з нагоди дня народження, наповненим свічками, і подумаєш, що твій час минув, а ти нічого не пережило? Жодної порядної аритмії, жодної романтичної довготривалої тахікардії або хоча б миготіння перед­сердя. Цього боїшся, Серце? А може, необхідність обмежувати себе биттям лише для одного чоловіка будить у тобі ляк перед змарнованим шансом?

Окрім того, вимкни ту Ґепперт. Скілька разів можна слухати ті самі смутки. «Коли прокинусь, то зітхну: все це було, мабуть, за­мість». Навіть я вже це знаю напам'ять. І більше не плач, Серце, бо коли я бачу це, то втрачаю Розум.

Серце: Бачиш, Розуме, той Якуб так далеко, у нього так мало шансів, щоб конкурувати з кимось, хто б міг мене приспішити звідси, перебуваючи на відстані витягненої руки, однак лише біля нього я б'юся насправді. Спочатку журилася тим, мов яко­юсь набутою вадою. Тим більше, що Совість постійно лякала, що це жахливо, небезпечно і веде до інфаркту, і швидше чи пізніше це виявить якась ЕКГ Напочатку я навіть з ним погоджувалась. Думала, що це мине, що ти, Розуме, разом із Здоровим Глуздом допоможеш мені з тим якось упоратись, що це лише така хвилева нечіткість у реакції на холод, пустку й оточення. Але тепер я хочу, щоб та «нечіткість» тривала. Дуже хочу.

Але ти, Розуме, цього ніколи не зрозумієш. Налити тобі ще одну? Мусиш випити без льоду. Розтанув. Зовсім. Так як я.

Розумок: Налий, Серце. Налий.

Якубику! Це ще не вся дискусія. Решта була вже після п'ятої склянки, і я волію замовчати її. Насамперед з огляду на власну репутацію.

А Ґеппертдалі співає. Як бачиш, я зовсім не піддалась Розумкові. Бо як щось для мене є важливим, я не піддаюсь. Навіть Розумові.

Я не можу перестати думати про неї. Про Наталію. Ніколи ще жодна жінка не зворушила мене так, як зворушила Наталія. Коли пригадаю собі її лист, де вона за день до смерті пише: «Це буде п'ятниця. Я саме перевірила, що ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?» - то просто ридаю. Не можу стриматися. Вию. На ціле бюро. І то не від віскі з Red ВиІІ'оьл.

Чому це трапилося з Тобою? Чому вона Тобі померла?

Ангели ж не вмирають...

Він схилив голову. Коротку мить сидів нерухомо. Від­чув, що наростало. Знав це в собі. Разом з нею повернулося це відчуття. Роками не траплялося йому. Він шукав цього. Виглядав. Викликав у собі. Усім, чим вдавалося. Музикою, вином, літературою, таблетками, релігією, психотерапією і речовинами. Надто добре пам’ятав, яке важливе це було для нього. Відійшло з Наталією. Повернулося на кілька місяців у Дубліні, з Дженніфер, а потім знову зникло. І раптом тепер, ось уже кілька місяців, з’явилося знову. Спочатку ненадовго. Такі спалахи. І відразу гасло. А в цю мить тривало. Як тоді. Буде так, як тоді! І всі фази по черзі. Тепло, що розповсюджується повільно, зсередини, з-за або з самого серця. Потім трохи смутку, що стискає за горло. Зразу ж після цього радість. Така дика, що аж хочеться пла­кати. Потім неприродне натхнення. Потім делікатне трива­ле хвилювання. А над усім домінує бажання доторкнутися. Доторкнутись до неї. Лише на мить і найкраще устами. Так! Це справді те.

Це — ніжність.

Він набрав номер телефону в її бюро. Запізнився. Її вже там не було. Підійшов до вікна. Усміхнувся. Як це вона сказала? «Серце, ти так не зазнавайся». А може, ні, може, це було «Ти, Розуме, так не зазнавайся». Біля її серця і її розуму воно й так прецінь було «egal».

@4

 

ВОНА: Те, що сталося після цієї ночі, було як другий том книжки, яку після першого тому і відразу хотілося пе­речитати знову Часом протирала очі від здивування. Його е-таіГи сповнювалися чутливості і справжньої турботи про неї. Він делікатний, поблажливий, терплячий, цікавий, спонтанний, спокійний і часом аж невротично вразливий.

Крім цього, був sexy. Вона вже здавна вважала, що не­має нічого, абсолютно нічого більш sexy в чоловікові, ніж його вміння слухати. Він міг її слухати — тобто міг чита­ти цілі екрани її текстів, коли вони відкривали чат — із захопленням малого хлопця. Читаючи, він часом перери­вав її на півреченні, ставлячи питання, що видобували з її пам'яті деталі, які, здавалося, вона давно забула або яких ніколи до того не знала. Окрім того — він цим трохи присо­ромлював — краще від неї пам'ятав усе, про що вона йому розповідала. Часом їй видавалося, начебто він має це десь занотоване у грубому записнику, який таємно від неї роз­гортає й цитує її власні слова.

Без найменшого сумніву, найбільш sexy в ньому була його голова. Завжди особливе зацікавлення у неї викли­кали голови чоловіків. Пам'ятає, як ще під час навчання, в якусь ніч на Андрія, уклали собі з подружками в гур­тожитку список чоловіків, з якими б радо лягли в ліжко.

Такий собі жарт після кількох порцій пива. У її списку на чотирьох перших позиціях були Достоєвський, Фройд, Ейнштейн і Бах. Жоден з них, якщо дуже постаратися, на­віть після чотирьох пляшок вина, не нагадував Редфорда (у її списку він опинявся лише на восьмому місці), але, незважаючи на це, викликав у ній своїм генієм справжні сексуальні фантазії. А що, якби вона мала скласти цей спи­сок сьогодні? Саме сьогодні! Хто потрапив би сьогодні до цього списку? Достоєвського вона б тимчасово поміняла на Воячека, Фройд і Ейнштейн залишилися б незаперечно, Баха замінила б на Сантану. А Якуб? Якуб просто постійно sexy й існує у зовсім іншому списку. А яке було запитання? З ким я б найохочіше лягла у ліжко? Це тепер не має зна­чення. Тепер вона лягає в ліжко з чоловіком, який ніколи не був у попередньому списку. І в цьому його також не­має. Так воно якось склалося. Зрештою, вона його ще тоді не знала, коли складала цей перший список. Це було так давно. Тоді траплялося їй, звичайно, у найглибшій таємни­ці думати, що насправді найохочіше вона б лягла до ліжка з Дженіс Джоплін2. Така біографія. Так. Це було страшенно давно.

Вона намагалась зібрати те, що знає про нього в одне сло­во, яким би можна було його найвлучніше охарактеризувати. З певним здивуванням ствердила, що найвідповіднішим було б слово «жіночість». Так. Якуб був дуже жіночий. Вона колись йому це написала, наперед радіючи з його реакції.

Припускала, що він запротестує і буде її переконувати, запевняючи, що вона не має рації. їй дуже подобалося, як він протестував. Власне, коли протестував і переконував, вона найбільше дізнавалась про нього і про те, що він думає. Він будь-якою ціною намагався довести їй,свою правоту, але завжди це робив так, щоб не зранити її.

Часом із упертості навмисно опрацьовувала «розбіжнос­ті в поглядах», які її цікавили, протиставляла його їм, із за­хопленням читала його міркування на цю тему, щоб потім, дізнавшись про все, чого хотіла, сказати йому, що і так по­годжується з ним від початку до кінця.

Ти найбільш жіночний чоловік, якого я знаю — прово- кативно написала якогось дня, коли відкрили чат. Відразу, ніби він цю відповідь уже давно підготував, відписав:

Я завжди намагався зрозуміти, чи Ти помічаєш жіночий бік моєї особистості. Я її не притуплюю, як це робить більшість чоловіків. Я її в собі шукаю. Я маю щастя робити це саме з Тобою. Ти навіть не знаєш, як допомагаєш мені жити відповідно до жіночого боку моєї психіки. Я вже давно хотів Тобі за це подякувати.

І за мить додав, щоби вона не сумнівалася, що жіночий бік психіки аж ніяк не стосується усієї його psyche:

Мені це допомагає незрівнянно краще зрозуміти, що відчуваєш, як відчуваєш, а також коли і де. Такі знання для справжнього чоло­віка є як путівник до душі жінки. І тим більше, до тіла. À propos \ Знаєш, сьогодні Ти ще не розповідала мені нічого про своє тіло. А ми розмовляємо вже понад три хвилини.

Чи може бути щось солодше, ніж жіночний справжній чоловік, який сам нагадує тобі, що ще сьогодні не сказав, яка приваблива ти для нього?

Єдине, що її непокоїло, як він ще ніколи не назвав того, що триває між ними вже кілька місяців. Не сумнівалася анітрохи, наскільки важливою вона є для нього. Відчувала це на кожному кроці. Щодня вранці на неї чекав e-mail від нього. У понеділок їх було завжди три. З п'ятниці, суботи та неділі. Від «ночі з Наталією» не трапилося, щоб трапля­лося якось інакше. Ніколи. Незважаючи на його безперерв­ні подорожі, e-mail на «початок я-ного дня з Тобою» — як він це називав — був точний, як схід сонця або німецький потяг. Він рахував кожен день. «N» щодня було на одини­цю більше. Вона вже віддавна не була для когось такою важливою. Якогось дня, опівдні, перед самою менструаці­єю вона їла ланч за письмовим столиком, Ван Моррісон звучав у навушниках плеєра і, думаючи про це, вона запла­кала. Сльози почали литися просто так. Неконтрольована екзальтація під час ПМС-у.

Це було чудово: починати день з його листів. У понеділ­ки вони були завжди ніжніші від тих решти. У вікенди він сумував за нею. Вона відчувала це. З кожним вікендом ви­разніше. Зраджувало цей сум те, як він її називав, що і як описував, що хотів знати. Окрім того, про чуттєвість він пи­сав або говорив найчастіше в понеділки. Не раз так незвич­но, що їй аж запирало подих у грудях, коли вона це читала. Як тоді в понеділок, після вікенду в Берліні, коли він брав участь в якомусь вишколі:

Ти навіть не знаєш, який я радий, що Тебе знаю. І що можу Тобі про це сказати.

Ти навіть не знаєш...

Або тоді, з Університету Amur у Бельгії, коли він навмис­но поїхав на кілька годин до Брюсселю, щоби з двірцевої інтернет-кав’ярні вислати до неї e-mail. Він закінчувався фрагментом, який того понеділка вона читала кільканад­цять разів:

Бо я люблю до Тебе писати. З різних причин. Між іншим, тому, що хочу, аби Ти знала: я про Тебе думаю. Це досить егоїстич­на причина, але я не маю наміру від неї відмовлятися. А думаю я багато і часто. Властиво, думки про Тебе супроводжують мене в кожній ситуації. І Ти не знаєш, як мені з тим добре. А при на­годі я видумую різні речі, з якими мені теж переважно добре. Бо дуже високо ціную факт, що Ти з'явилась у моєму житті. Зрештою, останнім часом важко вживати такі слова як «ціную». Здається, що слова надто дрібні. Тому я дякую Тобі. Дякую вельми поважно та з неминучим легким зворушенням за те, що Ти є.

І що я можу бути.

А також тоді, коли зворушив її, пишучи в неділю вночі зі свого бюра в Мюнхені:

Учора я поїхав ровером до лісу. Знаєш, про що я завжди мріяв, коли мені здавалося, ніби я закоханий? Я мріяв про те, щоб, цілу­ючи її, відчути смак чорниць, які перед тим зібрав для НЕЇ в лісі. Чи Ти теж любиш ліс?

А чорниці?

Так, понеділки з ним це щось, як День Валентина що­тижня.

І хоча в понеділки у його е-таіГах також було повно за­питань, ніколи — вона останнім часом це докладно переві­рила — не допитувався, що вона робила упродовж вікенду. Вона знала чому Для нього її чоловік був як ідентифікацій­ний номер у паспорті. Хтось його призначив і просто часом треба його десь вказувати. А поза тим, він дійсний тільки у зв'язку з рішенням якогось чиновника. Такого самого, як той, що, наприклад, реєструє шлюб. Ні, він ніколи їй цього не сказав прямо. Але вона вміла це вичитати в його текс­тах — так, власне, було. Вона знала.

Тему «чоловік» вони оточили змовою абсолютної мов­чанки. А насправді навіть не змовою. При змові треба хоча б раз порозмовляти. Вона ніколи не розмовляла з ним про свого чоловіка. Вона його просто сповістила. Одним- єдиним реченням: «Мені 29 років, я живу у Варшаві, 5 років разом з мужчиною, який є моїм чоловіком, маю довге чорне волосся і очі, колір яких залежить від мого настрою».

Це було того самого дня, як вона знайшла його й заче­пила на ICQ. Хотіла, щоб від початку все було зрозуміло. Як досі, він здатний був занудити, повертаючись до кольо­ру її очей, які «могли б бути через свій стосунок до емо­цій геніальним дослідним матеріалом для генетиків, коли не для всіх, то принаймні для одного». В найдрібніших деталях випитувати про «відтінок, хвилястість, структуру пухнастості, запах чи смак» її волосся, розповідати їй до­кладно про Варшаву, яку він пам'ятає «з часів, коли усе ще найбільшою атракцією цього міста була мандрівка ліфтом на 32-й поверх Палацу Культури». Однак він ніколи не згадав жодним словом про «5 років разом із чоловіком». Не присвятив цій темі жодної мілісекунди їхнього часу в Інтернеті.

Спочатку вона не звертала на це уваги. В описі свого життя часто і без вагання вживала множину. Потім, коли інтимність їхньої дружби зросла, вона починала відчува­ти певний внутрішній дискомфорт, говорячи йому про своє життя у множині. Останнім часом вона виразно від­чувала, що може завдати йому своєрідної прикрості, говорячи про те, що робила зі своїм чоловіком, навіть якщо це було копання грядок на дачі. Вона не хотіла завдати йому прикрості! Будь-якої прикрості. Йому мало бути добре з нею.

Найкраще тільки з нею!

Тому останнім часом вона звертала особливу увагу, щоб писати в однині. Звичайно, вона робила багато речей у мно­жині, але описувала йому їх завжди в однині. Насправді це не було складно. Приблизно через два тижні вона майже все вміла описати в однині. Через кілька наступних тиж­нів почала забувати, що справді робила зі своїм чоловіком, а що сама. Про речі, які не могла описати в однині, взагалі не говорила.

Це було зрозуміло. З певного моменту він не міг погоди­тись із фактом, що вона належала іншому чоловікові. Але ж належала. Ця прохолода, яка останнім часом панувала між нею та її чоловіком, зовсім не змінила факту, що вони ре­гулярно займалися сексом. Не романтичним і не особливо пристрасним. Просто регулярним. Міг бути кращим. Наба­гато кращим. Якби вона тільки цього хотіла. Не хотіла. їй вистачало, що вона бажана для свого чоловіка. Він прагнув і як нагороду регулярно отримував у користування її тіло. Робила це охоче, бо чоловік був добрим коханцем. Не тіль­ки знав, що вона любить, а й ще намагався їй це давати. Останнім часом йому це не вдавалося так добре, як колись. Але ж це не була його вина. Це вона не відкривалася на­стільки, щоб могло бути так, як колись. Не могло, оскільки вона останнім часом насправді прагнула тільки Якуба.

Попри це, їй залежало на тому, щоб бути бажаною для свого чоловіка. Це заспокоювало. Давало відчуття, що ні­чого не змінилося. Що вона насправді має його для себе. Що він нічого не помітив. Що може далі займатися сво­єю пристрастю. Така підступна конструкція. Вона мала своїх 100 відсотків «насправді», а тепер ішлося про решту. Це, безумовно, тимчасове. Коли закінчиться, повернеться до своїх 100 відсотків і буде, як колись. Без болю і шра­мів. Так вона вирішила одного пізнього вечора в неділю, у ванні, наповненій піною пахучої лаванди, після пляшки Бордо. Адже вона не робить нічого злого. Це тільки мозок. Вона навіть не доторкнулася до нього. І не доторкнеться.

Цей священик не має рації! Нещодавно вона прочитала в Інтернеті нотатку кардинала, головного редактора яко­їсь впливової ватиканської газети. Він у відповіді на запи­тання розгубленої читачки, молодої жінки з Трієста, писав у вступній статті, поспішно опублікованій у інтернет-ви- данні CNN і передрукованій одразу всіма іншими відомими інтернет-сервісами, такими як Yahoo, AOL, MSN, а в Польщі Віртуальною Польщею:

Віртуальна реальність є так само повна спокус, як і реальна. Гріх чужолозтва можна вчинити в Інтернеті, не виходячи з дому.

Цей священик не має рації. Що, зрештою, священик може так направду знати про спокусу? Віртуальна реаль­ність не є так само «повна спокус» як реальна. Ця віртуаль­на має їх набагато більше. Це найкраще знають в її бюрі по понеділках уранці.

Але сьогодні була п'ятниця. Особлива п'ятниця. Вони майже цілий день розмовляли. В Німеччині, власне, було якесь свято, і він прийшов на роботу тільки заради неї. Він був з нею на ICQ практично цілих вісім годин. Уважний, терплячий, сповнений гумору. Такий понеділковий у п'ят­ницю. Писав е-таіГи\'7d відкривали чат. Він розповідав їй ці свої незвичайні історії про геном і про те, що буде, як тіль­ки його повністю розкодують, про четвертий вимір Усесві­ту, зовсім не уявний, хоча виражається уявним числом, про те, що уявляв, яку форму має її рука, про те, що читав упро­довж вікенду Мілоша німецькою і йому здавалося, ніби він читає інструкцію користувача до посудомийної машини, про те, що хотів би колись будь-що прочитати для неї вго­лос і про те, що останнім часом має одну мрію, яка його «переслідує»: хотів би її побачити.

Наприкінці дня, коли сказала йому, що виходить з бюра, — відчувала, що ніяк не може погодитися з фактом, що перериває розмову з ним і «кудись» мусить вийти — він попросив її про щось нечуване. Досі він ніколи не просив її про це. У певному сенсі вона була розчарована, що він досі цього не зробив. Але тепер написав:

Якщо Ти маєш свою фотографію і могла б її перетворити у якийсь електронний формат і потім вислати мені, то... То я би міг

Тебе побачити, правда? Тепер. І ввечері теж. І будь-коли, коли б я тільки цього забажав. Надішлеш?

Вона залишилася в бюрі. Знайшла на диску фото з якоїсь вечірки на чоловіковій фірмі. Виглядала на цьому фото ви­нятково гарно. У свій вигляд на такі події завжди інвесту­вала багато часу. Особливо тому, щоб дівчата з маркетингу й адміністрації не мали про що говорити, коли наступно­го дня за кавою до тонкощів обмовлятимуть «бабів» колег із праці.

Так, на цій фотографії вона виглядала okay. Засмагла піс­ля перебування на Балатоні, змарніла після отруєння мо­розивом у Сопоті, з зачіскою від Івони, фантазійною, як рідко коли. Усі їй казали, що вона виглядає фантастично. Очевидно, крім секретарки. І це було найкращим доказом, що на цій фотографії вона справді виглядає дуже добре.

Приготувала e-mail для нього. Перекодувала фотографію на формат «jpg», щоб файл не був завеликий — таких речей навчилася від нього — і приєднала його до е-таіГ а. Перед виходом з офісу все це вислала.

У понеділок вранці він дізнається знову дуже багато про «чарівний колір її очей», «хвилястість» волосся, «неповтор­ну форму» уст. Наскільки його знала, він, очевидно, дізна­ється також, уперше в їхній біографії, дуже багато про форму її грудей. На цій фотографії мала особливо глибоке декольте. Хотіла про все це довідатися від нього. Найкраще в понеділок. Тому вибрала цю фотографію.

З’їжджаючи ліфтом, вона думала, як сильно раділа б, якби понеділок наступив уже сьогодні ввечері.

@5

 

ЯЦЕК, Комп’ютерний Центр, Інститут Макса Планка, Гамбург:

Він саме виходив, коли задзвонив телефон.

Була субота, саме перед північчю, в порожньому ком­п'ютерному центрі; телефонувати могла тільки його дру­жина. Він не хотів відповідати. Був страшенно втомлений від того, що дивився у три монітори, йому сльозилися очі; відчував цей знаний внутрішній неспокій, який приходив завжди, коли він випивав понад десять кав і випалював дві пачки цигарок. Був у такому настрої, що зовсім не мав ба­жання вислуховувати її претензій двічі, тепер по телефо­ну і потім удома, як тільки зайде до помешкання. Вкотре дізнається, що «його ніколи нема вдома», що «Аня вже давно забула, як він виглядає», що «нехай би собі одружив­ся з тими холерними комп'ютерами», а також, що «вони і так цього ніколи не оцінять». Він, звичайно, їй не скаже, що мусив сюди прийти, бо це важливий проект, бо обіцяв шефові, бо вони там у Каліфорнії чекають і що їх обходить, що тут, у Гамбурзі, у них на дві доби пропав Інтернет, через що він був відрізаний від світу, як ескімоси на дрейфуючій крижині, і не міг зробити цього вчора.

Раптом він відчув страшенну лють.

«А власне, чому б нарешті їй це не сказати?» — подумав.

Він тут надривається, а вона... Різко повернувся до теле­фону з бажанням все це їй викричати. Підняв слухавку. Це був Якуб.

— Яцеку, зніми, будь-ласка, мені цей e-mail із сервера в Познані. Це для мене важливо, — мовив своїм тихим, як завжди трохи сумним і захриплим голосом. Якщо він дзвонить опівночі в суботу, через п'ять років і відразу після «добрий вечір» говорить таке речення, то це справді для нього дуже важливе.

Ні про що не запитавши, він узяв адресу сервера, адресата цього е-таіГдіу і з'ясував, доки має час, щоб його «зламати»?

— До понеділка, до шостої ранку, — почув. — Чи можеш мені вислати повідомлення на пейджер, вдалося тобі чи ні? — Якубе, ти навіть не сумнівайся, чи вдасться. Дай мені номер твого пейджера. — Як там Аня? — запитав. Як тільки почув, що добре і що часто питається про нього, поклав слухавку.

Він завжди з'являвся тільки на мить, руйнував усе і зникав.

Переважно на роки.

Усе повернулося до нього як денний сон; такі йому часто сняться останнім часом після червоного вина.

Але це не сон.

Якуб був незвичайною частиною його минулого.

Вони знали один одного з часу навчання в технікумі. Захоплювався ним від початку його розумом і витрива­лістю. Ним усі захоплювалися, але, звичайно, ніхто йому, цього не казав. Мозок не був у їхній школі м'язом, який міг викликати захоплення, принаймні відверто, а він інших м'язів не мав і до того ж був найменшим у школі. Завжди якийсь замислений, трохи сумний. І постійно отримував листи від мами. Щоденно.

Уже хоча б тому йому любили робити найгірші свинства. Часом, поцупивши листа, відкривали й читали вголос.

Що може бути в листах від мами, яка сумує?

Він стояв тоді безпорадний, безсилий, сповнений без­межного страждання, мовчки стискав кулаки, й ненависть була в його погляді.

Нічого не міг їм вдіяти. Крім мозку, не мав жодних м’язів, і всі це знали.

Але після третього класу, після канікул, він повернувся зовсім інший. Він дуже виріс. Несподівано став такий са­мий високий, як усі інші.

Він дуже добре пам’ятає цю подію.

Хтось під час недільного обіду в їдальні інтернату го­лосно сперечався, чи мама Якуба взяла на пошті кредит на всі ті марки. Усі почали сміятися. Якуб спокійно встав — з блиском в очах і дивною посмішкою — підійшов до того, хто це сказав, перепросив усіх за столом і щосили вгатив його головою в тарілку з росолом. Пам’ятає як сьогодні, як та решта росолу, що залишилася в тарілці, повільно ставала червоною від крові...

Усі замовкли і дивились, а він витягнув цю голову з таріл­ки і принизив бідолаху ще більше, витираючи йому сервет­кою закривавлене обличчя, після чого мовчки вийшов.

Це було чудово...

Він не пригадує, щоб ще хтось пізніше коментував ці листи.

Після того випадку Якуб раптом почав існувати. Коли щось говорив, його слухали так, як усіх інших, коли курили цигарки, його також частували (чого ніколи досі не трап­лялося), коли йшли на танці до дівчат у медичний ліцей, брали його з собою.

Він ходив з ними, хоча ніколи не танцював. Сидів завжди в тому самому темному кутку, ніколи нічого не говорив і тільки замислено дивився.

Але одного разу під час танцюльок трапилося щось дивне.

Одна з одержимих полоністок з медичного ліцею, нама­гаючись урізноманітнити карнавальну забаву (а якщо на­справді, то розділити ті пари, які почали надто вже тісно тулитися під час танцю), організувала поетичний фестиваль. На підвищенні, що нагадувало сцену, декламували вірші. Це нагадувало атмосферу конкурсу, метою якого було ви­брати особу, яка продекламує з пам’яті найдовший текст.

Підступна ідея, бо для них, хлопців з технікуму, поезія була чужою, як холодильники для ескімосів. Ніхто з них навіть не вийшов на сцену. Вже через кілька хвилин стало зрозуміло, що змагаються лише хлопці з середньої школи і тільки тому, щоб заімпонувати дівчаткам з медичного лі­цею. Конкурс уже завершувався, тривали схвальні оплески для декламатора, який тріумфально сходив зі сцени після виголошення довжелезного, на чотирнадцять хвилин фраг­мента «Балладини» Словацького, коли раптом з’явився Якуб. Він попросив мікрофон і, коли всі замовкли, вперто виправдовувався, що не буде звертатися до шкільної про­грами і що зосередиться виключно на... еротиці. Не чека­ючи, поки стихне здивований шепіт, тихим голосом почав декламувати.

Асник, Павліковська-Ясножевська, Яструн, Пшерва- Тетмаєр, Ошєцка, Галчинські, Іллаковічувна, Лесьмян, Бачинські, Норвід, Стафф, Чехович...

Без перерви, протягом добрих півгодини, не дивлячись на глядачів, зосереджений на одному пункті підлоги, нази­вав прізвища поетів, назви видань і декламував вірші!

Часом делікатно жестикулював руками, часом замислю­вався на кілька секунд, ніби даючи слухачам час на розду­ми, зміну настрою чи просто відшукуючи в пам’яті зміст вірша.

У певному моменті, посередині вірша Павліковської- Ясножевської, він зійшов зі сцени і сів у своєму кутку. Кіль­канадцять секунд тривала тиша, дівчата з ліцею споглядали його повними захоплення поглядами, а хлопців з технікуму розпирала гордість. їхній малий Якубик...

А поза тим, Якуб був нормальний.

Пив з ними горілку, матюкався як вони і був одним з них. Окрім того, що мав той свій мозок, щоденні листи від мами і знав стільки віршів напам’ять, він був «свій хлопець».

Усі знали, що він буде студіювати.

Учителі трохи боялися його з моменту, коли він перед усім класом, та ще під час перевірки, прочитав лекцію на тему розширення Всесвіту вчителеві фізики, а коли той, висміяний, признався, що не знає, хто такий Хаббл, назвав його «провінційним невігласом» і «зацикленим на фахові делегатом-куратором навчального округу». Як запевняють, старші інспектори з цього воєводства досі розповідають цю історію.

Його позбавили учнівських прав на цілий тиждень, а коли на виклик дирекції приїхав батько, то, навіть не пи­таючи, про що йдеться, зробив у кабінеті директора такий скандал, що мусили викликати міліцію.

Батько Якуба не мав інших авторитетів, лише цей один- однісінький.

Свого Якубика.

Він так ним пишався, що мало не літав над землею.

Ніхто досі не знає, як це сталося, але наступного дня ди­ректор офіційно попросив вибачення у Якуба на лінійці, а вчитель фізики через два тижні перейшов у іншу школу.

їхні шляхи розійшлися після школи, він залишився в Ґданську, Якуб закінчив математику, а одночасно і філо­софію у Вроцлаві.

Часом до нього доходила скупа інформація про нього: те, що виграв загальнопольську олімпіаду з англійської мови, те, що одночасно навчається на двох факультетах, те, що пише докторат у США.

Колись хтось сказав йому, що його виключили з навчан­ня. Але він у це не повірив.

Потім захворіла їхня донька Аня, і світ перевернувся.

Ані минуло тільки вісім років, була його найбільшою і єдиною любов’ю, хворіла на лейкемію і за кілька місяців мала померти.

Щоб це пережити, він почав пити.

Плакав і пив, чим більше пив, тим більше плакав. Але ніколи не плакав у присутності Ані.

Перестав вірити в Бога.

Не могло бути Бога. Бо якщо був, то означає, що був або злий, або безсилий, або водночас і злий і безсилий. Однак не міг тепер навіть у це повірити, тому не припускав мож­ливості його існування.

Її возили по всіх клініках у Польщі. Аня мала аплазію, відмирання кісткового мозку. Єдиним порятунком було його пересадження, але в Польщі тоді ніхто цього не робив. Колись, випадково, коли на диво був тверезий, він дізнався, що це роблять у США. Знав, що операція кош­тує страшні гроші, але, незважаючи на це, почав шукати. Дізнався, що Якуб на докторантських студіях у Новому Орлеані, і через його вроцлавський навчальний заклад дістав номер телефону Якуба. Два тижні вагався, чи зате­лефонувати.

Одного разу, п’яний та відважний, замовив телефонну розмову Його з’єднали лише наступного дня, коли він уже був тверезий і взагалі не пам’ятав, що минулої ночі був від­важний.

Однак пригадав, що хотів розповісти Якубові про Аню.

Якуб уважно слухав. Раптом попросив його про всі дані Ані, інформацію про кістковий мозок, про перебіг хіміоте­рапії, про стан лімфовузлів. Здавалося, начебто він усе знає про лейкемію і пересадку кісткового мозку.

Його це здивувало. Але лише на мить. Пригадав собі, що Якуб завжди майже все знав.

Він розпитував без жодних емоцій. Навіть не сказав, що йому прикро з приводу Ані. Попросив номер його телефо­на, сказав, що зателефонує через два тижні, і, не попрощав­шись, поклав слухавку.

Він навіть не чекав цього дзвінка.

У масі фальшивих обіцянок, об які вони спотикалися, і дешевих надій, які їм давали, ще одна подібна не мала жодного значення. Просто Якуб був тоді єдиним адресатом у США, якого він знав, і йому здавалося, що через сам факт звернення до нього він заспокоїв своє сумління.

Був недільний ранок, коли задзвонив телефон.

Якуб.

Він ніколи не забуде цієї розмови.

— Ти вже пив? — запитав. — Ще ні... бо сьогодні мушу їхати в лікарню до Ані, — від­повів. — Це добре. Слухай тепер уважно. Сядеш зараз до авта і поїдеш до Варшави на летовище. О 20.30 прилітає лі­так ЮТу з Нью-Йорка, в ньому є чоловік, який має для тебе письмову гарантію прийому Ані до Tulane University Clinic в Новому Орлеані на операцію з пересадки кістко­вого мозку, гарантію посольства США у Варшаві видати для Ані візу, а також номер зарезервування квитка для Ані до Нью-Йорка в п’ятницю. Я забезпечив для неї два місця в бізнес-класі. У понеділок зранку маєш це все взяти в ньо­го і квиток в офісі ЮТу у Варшаві. У вівторок продаси авто, даси хабаря в паспортному відділі і зробиш так, щоб вона мала паспорт на середу. У четвер отримаєш візу в по­сольстві, а в п’ятницю посадиш Аню на літак. Я зустріну її в Нью-Йорку і заберу до себе, до Нового Орлеана. Є донор кісткового мозку. Я залагодив фінансування цієї операції, тож, прошу, не підведи. Зателефоную у вівторок ввечері, — сказав і відклав слухавку. А він стояв як укопаний і тримав слухавку ще дуже дов­го і перевіряв, чи все запам’ятав, а сльози стікали йому по щоках, хоча він ще зовсім не був п’яний...

Усе було так, як казав Якуб. Тільки паспорт дружина ви­плакала без хабаря.

Але й так мусили продати авто. На інший хабар: щоб полагодити доставку Ані вертольотом з лікарні на летови- ще у Варшаві. У п’ятницю зранку вони стояли на оглядо­вому майданчику Окентя, трималися за руки і дивились, як стартує цей літак.

Якуб зателефонував з Нью-Йорка з повідомленням, що Аня щасливо долетіла і що вона дуже мужня. Потім уже телефонував щодня.

Дружина зовсім збожеволіла. Вона взяла відпустку, щоб увесь час бути біля телефона. Заборонила всім до них телефонувати, «бо вони блокують лінію». А коли телефон задовго мовчав, періодично піднімала слухавку, щоб пере­конатися, що не зіпсований. Вона практично не виходила з дому і не спала, бо боялася, що не почує дзвінка.

Він постійно пив.

Через п’ять тижнів вони поїхали за Анею до Варшави. Вже знали, що вона буде жити.

Коли ввечері того дня, змучені подорожжю, вони повер­нулися додому і Аня спала у своїй кімнаті, пішли до неї, упали на коліна біля її ліжечка і плакали обнявшись, не відриваючи погляду від неї.

Він чудово знав, що обоє відчувають у цей момент до­слівно те саме: найчистіша, величезна безмежна вдячність. Вдячність іншій людині.

Раптом він подумав, що Бог усе-таки існує. Тільки його не було якийсь час.

Він не уявляв собі, яким величезним тягарем може бути невисловлена вдячність. Вони чекали цього вечора на його дзвінок, хотіли йому щось сказати. Будь-що, що містить у собі подяку.

Але він не задзвонив.

Не задзвонив ані того вечора, ані впродовж наступних двох років. Такий він був.

І тоді, того вечора, він спробував зателефонувати до ньо­го. Замовив розмову і сказав, що заплатить будь-які гроші за моментальний зв’язок. Сказали, що це США, що він по­винен зрозуміти і що вони з’єднають його, але найшвидше через вісімнадцять годин.

Того вечора вони вирішили виїхати з цієї країни.

І коли тепер його питають, чому він виїхав з Польщі, то він каже, що виїхав, бо не міг висловити вдячності, а вони сміються і не вірять йому.

А це правда, свята правда.

Із задуми його вивів телефон. Цього разу це була дру­жина.

— Чи ти знаєш, до дідька, що у моїй дільниці Гамбурга вже неділя? — почала вона. Він не дозволив їй закінчити.

— Дзвонив Якуб, йому потрібна моя допомога, — сказав він. — Якуб?.. Минуло кілька секунд, поки вона запитала:

— Приїхати тобі на допомогу? Усміхнувся, здивований раптом цим запитанням.

— Ні. Ти не можеш мені допомогти. Прошу, не зачиняй двері на ключ, щоб я, коли повертатимусь, не розбудив Аню. — Звичайно! Зрештою, я й так не засну, поки ти не повер­нешся. Яцеку, прошу тебе, допоможи йому. Звичайно, що допоможе! Зламає цей сервер так, що він не запуститься!

Навіть якби він мав поїхати зараз до Познаня і розвали­ти сокирою або вишкребти цей e-mail з дисків лезом.

Знав, що йому не потрібно буде нікуди їхати. Він раптом відчув цей виклик. Так, як тоді, коли відразу після приїз­ду до Німеччини, ще під час навчання у Франкфурті-на- Майні, знешкодили з такими, як він, хакерами комп’ютери IBM в Ґайдельберзі чи пробували потрапити у центральне управління Commerzbanky. Він вдоволено підсміювався, коли наступного дня читав у пресі про «чергову невдалу спробу потрапити до центрального комп’ютера...» і тут подавали назву якоїсь поважної інституції. Уявляв, як уве­чері йому доведеться пояснювати нареченій, що «невдала спроба» означає: комп’ютер поки що працює, а «вдала спро­ба» означала б, що він згорів.

Це було cool і діяло як наркотик. З тих часів залишилося дуже мало: кілька приятельських стосунків, підкріплених листівками на свята, кілька пожовклих вирізок з газет, спогади.

Але також записник з паролями, які відкривали йому практично доступ до всіх комп’ютерів у Німеччині.

Він зробив ще одну каву й увімкнув свій комп’ютер.

Насамперед з’ясував, що за сервер у Познані.

Відразу помітив, що він забезпечений перед зовнішніми атаками за допомогою firewall тип витонченої охоронної програми, яка відіграє роль своєрідного електронного охо­ронця, і... зрадів. Він би не відчував такого успіху, якби все було просто.

Потім знайшов у записнику паролі, які дали йому колись приятелі, що відкривали доступ до сгауа в університетах Мюнхена, Берліна і Штутгарта. Немає швидших, ніж сгау комп’ютерів. У цій багатій країні було лише чотири такі комп’ютери разом з тим, на якому він працював тут, у Гам- бурзі.

Він залогувався одночасно на трьох з них.

Запустив на всіх одночасно свою перлинку, програму, яку сам написав, і яка робила одну чудову річ: писала ано­німні листи. Просто підміняла адресу його сесії в Берліні, Мюнхені й тут, у Гамбурзі на таку, що не існувала. Навіть якщо їхня мудра firewall у Познані зауважить, звідки була атака, то й так вони дістануть адресу з вулицею у місті і в країні, що не існують.

Минуло яких півгодини, а він уже був готовий.

Запалив цигарку, пішов по пиво до холодильни­ка в кухні, подивився на годинник і, власне, хотів уже «запустити» одночасно три програми: тут у Гамбурзі, в Бер­ліні й Мюнхені. Знав, що такої атаки не витримав би навіть сервер Пентагону. План був простий. Він заатакує звідси, з Гамбурга, доконає його з сгауа в Мюнхені, а поправить з Берліна.

«Бо є найближче до Познаня», — засміявся в душі.

У цю мить він зрозумів, що нищить цілий комп’ютер лише тому, щоб знищити один-єдиний e-mail. Раптом він відчув нездоланне бажання довідатися, що в ньому може бути. Це, напевно, мусить бути щось несамовите.

Разом зі своїм сумлінням він вирішив, що для добра справи і для добра науки має право ознайомитися перед знищенням з тим e-maiV ом.

Він зупинив атаку, запустив програму, якою зламав па­роль до поштової програми, і mail був його.

Він ковтнув пиво й почав читати.

Читав і відчував, що ввесь тремтить.

Він не сподівався, що колись прочитає такий прекрас­ний текст про кохання, смуток, втрату, заздрість, невірність і кару за це...

Яким незвичним, неповторним явищем мусить бути вона, якщо Якуб написав такий текст.

Він заздрив йому.

Знову пригадував собі школу. Випадок із часів, коли Якуб усе ще був «малий».

Вони мали написати твір на тему «Прощання з Марією» Боровського. Залишилося п’ятнадцять хвилин до кінця уроку, коли раптом полоністка пригадала, що ще не пере­вірила тих творів. Вона викликала Якуба. Усі з полегшен­ням зітхнули, а він почав читати. Написав так чудово, так зворушливо про смерть, про страждання, про кінець, про гідність людини, що полоністка плакала. Вона не могла стриматися і вийшла з класу перед тим, як закінчив, але він, не звертаючи на це увагу, читав далі. Всі слухали як заціпе­нілі й такої тиші, як та, в цьому класі ніколи до того не було.

І ніколи потім.

Раптом задзвонив дзвінок на перерву, але ніхто не під­нявся. Якуб закінчив читати і тихо сів, тоді як інші вихо­дили з класу на перерву, що добігала кінця, і ніхто не хотів подивитися йому в очі, бо кожен встидався тієї слабкості, яку щойно показав.

Бо він і надалі був тим найменшим у школі Якубиком.

Тільки він, Яцек, підсів на хвилю до нього, поплескав його по плечі і сказав:

— Не журися, Якубе. Це не тільки вона. Я також плакав.

Настав час.

Він запустив програму спочатку в себе, потім у Мюнхені і під кінець у Берліні.

Зачекав кілька хвилин і спробував з’єднатися з сервером у Познані. Усміхнувся задоволений.

Сервера в Познані вже не було.

Тобто він був, але тільки купа кремнієвого сміття.

Набрав номер пейджера Якуба на сторінці www, яка до­зволяла висилати повідомлення на пейджер просто з Інтер- нету, і написав:

Познаня вже нема. Вона точно цього ніколи не прочитає. Яцек.

Він вислав це і подумав, що однак Якуб не зовсім «свій хлопець».

Вимкнув комп’ютер, допив пиво і повільно пішов до ліфта.

ВІН: Уже декілька годин сидів у своєму офісі в Мюнхені. Тишу переривав тільки звук ударів по клавішах клавіатури його комп’ютера. Починалася неділя.

Він чекав.

Пробував зосередитися на статті, яку власне знайшов у Інтернеті. Здавалося, що це зніме з нього неспокій.

Проте неспокій не минав. Він перероджувався у страх.

Боявся, що безповоротно втратить її, коли вона прочи­тає цей e-mail, який до неї вислав. Написав його в самому центрі вибуху заздрості, сумніву і смутку

Дотепер він чудово вдавав відсутність заздрості або мас­кував її присутність. Довго цього навчався, а факт, що вони не бачилися, допомагав йому. Вона не відчувала чогось та­кого, як вираз обличчя, погляд, настрій, інтонації, нерво­вість чи нетерпіння. Емоції, передані тільки текстом, а так було в їхньому випадку, можна було легше контролювати.

Задумувався часом, чи саме ця можливість користу­ватись виключно текстом не є тим, що захоплює в таких інтернетних зв’язках. Дехто вигадує надзвичайно перекон­ливу брехню, але знає, що ніколи її не виголосить, бо й так через тремтіння голосу чи почервоніле обличчя вона зали­шиться неправдоподібною. Найліпше про це знають автори анонімних листів.

Вона могла отримати тільки те, що він написав, і щонайбіль­ше могла це посилити своєю уявою. Навіть, коли відчувала більше, ніж він хотів, не могла відчути у його словах заздрості.

Те, що не могла, це був його успіх і коштувало йому дуже дорого. Бо факт, що вона належала не тільки йому, остан­нім часом доводив його до божевілля. А ще донедавна він думав, ніби його не болить думка, що ввечері вона незмінно лягає в ліжко з іншим чоловіком. Йому здавалося, що цей тип, який бере її як свою, коли тільки цього забажає, просто фрагмент біографії, який трапився з нею, коли його, Якуба, ще не було в її житті. Цей чоловік їй просто трапився перед великим метеоритом, яким, звичайно, був він, Якуб.

Вірив, що цей чоловік незабаром зникне. Як динозавр.

Динозаври теж не відразу вимерли, а тільки за якийсь час після падіння такого собі метеорита або комети. Голов­но через темряву, яка спустилась на Землю. Внаслідок удару Землю сповила хмара непроникного для сонячного проміння пилу. Пил затримав вегетацію рослин, що спри­чинило вимирання рослиноїдних динозаврів. Після них вимерли всі ті динозаври, які пожирали інших динозаврів.

Саме так запевняв він себе після другої пляшки к’янті, що цей її чоловік-динозавр відімре, навіть якби він спожи­вав чистий харч і їв лише овочі. А окрім того, що його прос­то не буде, він ще спричиниться тим до загального прогресу

Динозаври теж були зайвим баластом цивілізації. їхня ге­нетична програма — це майже незаперечно, що генні мутації у динозаврів уже більше не траплялися — завершилася, отож виникла загроза, що на цій планеті ніколи не буде людей.

І Інтернету теж не буде.

Але, на щастя, так не сталося. Метеорит упав, і динозав­ри вимерли, звільняючи місце пацюкам. Ці суперрозумні створіння, що живуть по норах і призвичаєні до темряви, яка так успішно винищила динозаврів, вийшли назовні і почали швидко еволюціонувати.

Чи він теж був таким пацюком? Ні. Він напевно не був!

Зрештою, теорія з метеоритом є тільки однією з бага­тьох. Іноді він з нею не погоджувався. Усе залежало від того, скільки він випив вина.

Окрім того, він хотів мати привілей значно важнішої ви­нятковості.

Винятковості на її думки.

Він хотів, щоб вона думала тільки про нього, коли пере­живає радість, щось вирішує, коли зворушена або замрія­на. Щоб тільки про нього думала, коли слухає музику, яка її зачаровує, сміється до сліз з жарту або розчулено плаче в кінотеатрі. Хотів, щоб думала про нього, коли вибирає білизну, помаду, парфуми або тон фарби до волосся. Щоб тільки про нього думала на вулиці, коли збентежено від­вертає голову, побачивши пару, що цілується. Хотів, щоб уранці, коли прокидається, і ввечері, коли засинає, вона думала тільки про нього.

Хоча не наважився її про це запитати, але був певний, що вона мастурбує.

Не була надто примітивною, щоб цього не робити.

Лише жінки, які мастурбують, добре знають, що їх збу­джує і вміють цього попросити. Окрім того, акт мастурбації є тільки додатком до справжнього акту, який відбувається в мозку. Низ живота — тільки сцена, на якій це відбуваєть­ся. Він був переконаний, що вона мастурбує з думкою про нього. Так, це власне та винятковість: бути в такий момент в її мозку і в її пальцях.

Чи взагалі можна бути ближче до жінки, ніж тоді, коли вона розряджає напруження своїх фантазій, знаючи, що ні­чого, абсолютно нічого і ні перед ким не мусить вдавати?

Навіть, якщо це не він цілує той низ живота, то все одно це його сцена.

Проте він дедалі більше відчував, що йому цього замало. Останнім часом у розмовах з нею по ICQ, а також у її е-таіГгх він помітив, що вона знайшла свій modus vivendi 3 й навчилася жити, на його думку, затишно й вигідно, між двома чоловіками: своїм чоловіком і ним. Кожен з них постачав її іншим пізнанням, але в результаті, ставши зух­валою через той факт, що він поборов заздрість або її не виказує, вона переставала приховувати, що така ситуація їй не перешкоджає, не непокоїть, не нервує чи не розчаровує.

Він міг її запитати, чи насправді так воно є. Однак не ро­бив того, боячись, що вона це підтвердить не вагаючись. Він потрапив у власну пастку: чоловіча гордість у поєднанні з вразливістю починала бути як рана на ступні, яка через ходіння не гоїться. А він мусив ходити.

Однак, коли в п'ятницю вона надіслала йому фотографію з останнього прийняття, яке організувала чоловікова фірма, і він побачив її в його обіймах, уся модель винятковості розсипалась як картковий будиночок. Раптом він зрозумів, що цей чоловік з фотографії буває в ній пальцями, язиком і пенісом, що саме при типові з фотографії вона шепоче, стає волога і може навіть кричить з насолоди. Цією думкою він ударив себе в саму середину рани і від болю після удару написав і вислав листа.

Коли біль минув, він скипів від сорому. Те, що він зро­бив, конфліктувало з усією його філософією, яку він так наполегливо їй викладав і з якою вона так наполегливо і так безрезультатно дискутувала. Хто ж як не він постійно переконував її, що його, наприклад, смішить сучасна асоці­ація кохання з банальним і по суті досить комічним актом, коли хтось комусь щось кудись вкладає, що коли над цим глибше замислитися, то годі не зауважити, що банальність цього акту просто паралізує. Зрештою, хто ж як не він по­стійно переконував її, що знаходить значно більше кохання в тому раптовому перетіканні енергії між зіницями.

І після цього всього вона мала би прочитати цей слізний e-mail про ще одного самця, який має від заздрості психо­соматичні болі серця і простати?!

Раптом він відчув вібрування. Це був пейджер у його ки­шені. Витягнув його і прочитав повідомлення з Гамбурга.

Вдалося!

Вона не прочитає цього тексту.

Принаймні не прочитає його сьогодні.

Інформація, що Яцек знає про неї, надто не хвилювала його. По-перше, він був впевний у його абсолютній дискрет­ності, по-друге, добре знав, що Яцек дістанеться до цього тексту в Познані. І прочитає його перед знищенням.

Яцек завжди мав специфічне і фальшиве почуття чес­ності та лояльності. Зрештою, міг і не признаватися, що знає зміст цього листа. Для Яцека прочитати чужий лист було okay у але не сказати про це було підступно й зрадливо.

Тому він сказав.

Яцек...

їхні життя назавжди і нерозривно зв’язала незвичайна драма. Останнім часом він часто думав про ті події. Те хви­лювання, яке вона останнім часом у ньому викликала, були як déjà vu того, що він пережив багато років тому в Новому Орлеані. Пам’ятає цей нічний дзвінок так, ніби усе було вчора, але ж минуло кільканадцять років.

Закінчувався восьмий місяць його наукового стажуван­ня в Tulane University

Date: 2016-02-19; view: 376; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию