Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 6 page

Окрім того, мені принаймні бал асоціюється із жінками. Хірур­гам - ні. З-поміж зареєстрованих учасників з'їзду було лише б жінок майже на 800 учасників. До того ж приїхали лише дві, а хірурги не привозять (цього вчать уже на першому курсі меди­цини навіть стоматологів) на з'їзди своїх дружин, коханок та наре­чених. З «приписаними» жінками не можна пити до ранку і без докорів сумління. Про це, до речі, я дізнався від тричі розлуче­ного хірурга, що сидів біля мене за одним зі столиків під час того «балу».

Я представляв організаторів. Тобто насамперед дбав про те, щоб горілка була холодна і на столі. Так зазначалося в умові. Коли розлучений хірург впився ще до подання вечері і перестав бути партнером у будь-якій розмові, я роззирнувся довкола. Я заува­жив, що за моїм столиком сидів старший чоловік, майже дідок, з біло-срібним хвилястим волоссям і водянистими сірими очима за окулярами в чорній грубій оправі, склеєній в одному місці ко­ричневою клейкою стрічкою. В поношеному затісному безколір­ному костюмі й зимовому взутті, незважаючи на те, що тоді був винятково спекотний липень, він виглядав як український селя­нин, який одягнув усе, що мав найкраще, на весілля своєї єдиної доньки. Біля дідуся сиділа одна з тих двох жінок, які фактично приїхали на цей з'їзд. За хвилину виявилось, що вона зовсім не хірург, а приїхала як особистий перекладач і секретар того дідуся. Надто тісний костюм викликав помилкове враження. Дідусь був не українським селянином, а видатним хірургом і нейрохірургом зі Львова. Почесним гостем з'їзду. Перш ніж прийти сюди напити­ся з польськими хірургами, він отримав ополудні докторат honoris causa найважливішого медичного вузу країни.

Щохвилини до дідуся підходили різні люди. Я зі здивуван­ням зауважив, що п'яні колеги з Польщі здатні миттю протвере­зіти і зосереджено, з найбільшою увагою слухати дідуся. Вони слухали, тиснули йому руку і відходили. Мені це нагадувало сцену з «Хресного батька», коли Дон Корлеоне тисне руки своїх мафіозі. Він навіть мав подібний голос, такий хрипкий і слабкий, як Брандо.

Раптом я почув, як перекладач промовила не переводячи духу:

- Більшість, а може, навіть будь-яка вроджена глухота пов'я­зана з пошкодженням центральної нервової системи, а конкрет­но - структур, які відповідають за перетворення звукової хвилі на електричну. І додала безцеремонно, ніби говорила про ремонт мотоцикла:

- Але ми у Львові справляємося з цим без проблем. Застосову­ємо, тобто професор застосовує, завитковий імплантат. Це такий пристрій для реєстрації звукової хвилі на рівні центральної нер­вової системи за умови, що апарат, який проводить звуки, тобто зовнішнє і середнє вухо, не пошкоджені. Тоді... - вона раптово перервала, повернулась до мене і вигукнула обурено і з переля­ком своїм пискливим голосом: - Вибачте, але ви стискаєте мені руку. Що ви собі взагалі дозволяєте? - Вибачте. Ви сказали таке, що я втратив контроль над собою. Прошу вас, вибачте. Чи ви б могли повторити, що ви у Львові імплантуєте? - запитав я, намагаючись будь-що зберігати спокій. Вона відсунулася від мене якомога далі й додала:

- Вам я більше нічого не скажу. Самі запитайтеся професора. Була 4 ранку, коли я вибіг з університетської актової зали, де

відбувався цей «бал». Наталина мама відчинила лише тоді, коли я почав кбпати двері. На дзвінок не реагувала. Наталія перелякано дивилась на мене, коли я зайшов до її кімнати і ввімкнув світло, будячи її. Я сів на краю її тапчана.

Ти ніколи того не зрозумієш, як воно є, коли хочеш комусь ска­зати щось надзвичайно важливе і не можеш!

Я притуляв її до себе, цілував її долоні й розповідав про завит­ковий імплантат, про те, що вона чутиме, що це найбільше світило, що американці теж туди приїжджають, що імплантати з Японії, що треба лише навчитися говорити, що я її безмежно кохаю, що вона це незабаром почує, що в нас будуть діти, які теж це почують, коли вона їм скаже, що їх любить, і що я зовсім не п'яний.

Наталина мама сиділа напроти мене з іншого боку тапчана і плакала. Наталія, не знаючи, про що йдеться, дивилася переля­кано то на маму, то на мене. Нарешті Наталина мама встала і поча­ла жестами пояснювати, що трапилося. Досі вона ніколи не робила цього так швидко і агресивно. Це справді виглядало як крик. Як ти гадаєш, можна кричати жестами?

Я взяв альбом зі столика, що стояв під вікном, розклав декілька сторінок на килимі і почав писати. Наталія ходила по кімнаті. Диви­лася на маму і читала мій текст на підлозі. Вона була чудова з тим розтріпаним волоссям, у нічній сорочці, що просвічувалась, коли Наталія наближалася до столика, де стояла нічна лампа, і яку над­то високо задерли її набучавілі груди, з великими від здивування і блискучими від сліз очима. Навіть тоді, в таку хвилину я думав про секс із нею.

О 8 ранку я стояв перед кабінетом Наталиного батька. Він май­же не розмовляв зі мною. Вислухав, про що йдеться, вказав на крісло, подав мені нерозпочату пачку цигарок і запальничку й по­чав телефонувати. У нього тряслися руки. Йому важко було наби­рати номери. Я сидів у кріслі напроти нього, розглядаючи кабінет. Всюди були фотографії Наталії.

Він усе залагодив. Скерування з МЗС із рекомендаційним лис­том від міністра охорони здоров'я, службовий паспорт, талон на валюту, який перевищував у двадцять разів визначений тоді річ­ний ліміт, а також «скерування прийняти у відділ», яке у Львові підписав якийсь важливий партійний вельможа.

Рівно через одинадцять днів Наталія від'їздила потягом з Вар­шави Східної до Львова. На вокзалі ми були за дві години до відправлення потяга. Я палив цигарку за цигаркою: Наталія була щаслива. Лише Наталина мама здавалась незмірно сумною і весь час роздивлялася довкола себе.

В якийсь момент мені забракло цигарок. Я побіг до кіоску на сусідньому пероні. На лавці, за кіоском, сидів Наталии батько. Він мене не запримітив.

Коли потяг зник за поворотом, Наталина мама взяла мене за руку і ми мовчки рушили до сходів, що вели з перону до тунелю. В якийсь момент, уже в тунелі, вона зупинилася, піднесла мою до­лоню до своїх уст і доторкнулася губами до її внутрішнього боку. Вона нічого не говорила, лише дивилася мені в очі. Ми стояли так хвилину в тому тунелі.

Наталина операція мала відбутися через два тижні. Наталии батько щодня телефонував до клініки у Львові. Потім телефону­вав до мене, а я Наталиній матері. До контакту між Наталиними батьками ніколи не доходило.

Це було дивне відчуття - знати, що Наталія, може, навіть стоїть біля телефону, але й так не можна з нею порозмовляти. Це було відчуття безсилля.

Наталія писала листи. Кожного дня три: матері, батькові й мені.

Вона писала чудові листи. Я це напевно знаю. її мати читала мені кожен свій лист. Двічі: раз телефонічно, відразу ж як його відкривала, і потім ще раз за вечерею. Я заходив до неї щовечора.

Я перечитав їй лише один лист від Наталії. Тобто не перечитав, прочитав його напам'ять. І то лише через три роки. Я досі знаю його напам'ять. І завжди буду його знати. Завжди.

Якубику,

Я сумую за Тобою так; що мені аж шумить у вухах. Ти собі уявля­єш? Мені, глухій, шумить у вухах від смутку. Я не можу собі з тим зарадити. Ти завжди був. Просто прийшов з вулиці і так уже й за­лишилося. Відтоді, як я Тебе кохаю, Ти завжди був. і раніше також. Бо так направду - «раніше» до Тебе не було.

Знаєш, я завжди вже трошки за Тобою сумувала, навіть коли Ти був недалеко від мене. Так собі сумувала вже трохи про запас.

Щоб згодом сумувати менше, як Ти вже підеш додому Однак не допомагало.

Чи я Тобі говорила, що коли вже чутиму то перше, чого навчуся, це вимовляти Твоє ім'я? Усіма мовами. Але насамперед російською.

А коли вже повернуся, то сяду Тобі на коліна, покладу свої доло­ні на Твої плечі й цілуватиму Твоє обличчя. Частинку за частинкою. Обіцяй, що не роздягнеш мене, доки я закінчу.

Ще лише два дні до операції. Я чекаю. Це очікування таке урочисте. Я почуваю себе так, ніби наближаюся до якоїсь наступної посвяти.

Якубику, Ти ж знаєш, що я навіть не намагаюся Тобі описати, яка я Тобі вдячна. Бо цього не можна описати. А Ти ж знаєш, що я досі все вміла описати.

Тут немає костела. А я б так хотіла молитися. Я й так молюся. Забрала від мами той малий дерев'яний хрестик. Кладу його на подушці й молюся до нього, але я б хотіла хоч раз перед опе­рацією помолитися у справжньому костелі. Бог точно знає, що ро­бить. Він же ж знайшов мені Тебе.

Як гадаєш, я не оглухну від усього того галасу, який на мене спаде, коли вже почну чути? Не смійся, я справді цим тривожуся.

Мене перевели до іншої кімнати. Не знаю, навіщо. Там було дуже добре. Нас було 16 жінок і були двоповерхові ліжка. Я ніколи не спала нагорі на такому.

Я тепер мешкаю в кімнаті на дві особи. Це, мабуть, мій батько. У кімнатах на дві особи мешкають лише ті, хто має впливових бать­ків або самі є впливовими батьками.

Я мешкаю в кімнаті з чоловіком! Він називається Вітя і йому 8 ро­ків. Вітя також не чує з народження. Він приїхав сюди з Ленінграда. Він чудовий. Маленький блондинчик з бистрими очима. Він трохи схожий до Тебе на тій фотографії з Твоїми братом і батьками, коли Тобі було 9 років.

Ми з Вітею оповідаємо різні історії. Тобто жестикулюємо. Знаєш, що Вітя жестикулює російською? У них деякі жести інші. Я вчуся від нього російської мови.

Часто ми бавимося з ним на подвір'ї перед бараками цієї лікарні. Там є така велика яма, яку викопали величезні екскаватори.

Я ще ніколи не бачила чогось подібного. Ті екскаватори вигля­дають як заіржавілі танки, у яких замість дула ковші для набиран­ня землі.

Але тут усе так, як на старих фотографіях мого дідуся. Ці екс­каватори потрібні для того, щоб збудувати зовсім новий будинок клініки. Так сказав нам професор. Професор соромиться тих бара­ків і не може дочекатися нової клініки.

Вітя дуже любить сходити до цієї ями, а я вдаю, ніби не знаю, де він, і шукаю його.

До операції лише 2 дні. Це буде п'ятниця. Я саме перевірила, що Ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?

Обожнюю Тебе.

Наталія.

P.S. Раптом у моєму світі зробилося так тихо без Тебе...

У п'ятницю зранку перед лекціями я пішов до костелу. Потім допізна мав заняття. Ввечері я мав зустрітися з Наталиною мамою. Я вибіг з інституту, поспішаючи на автобус. Біля в'їзду на паркінг інституту стояла чорна «волга». У відчинених дверях, на сидінні поряд з водієм сидів Наталии батько і палив цигарку. Він поба­чив мене. Викинув недопалок цигарки на вулицю, встав, поправив краватку і рушив до мене. Він наблизився, став дуже близько біля мене і сказав зовсім чужим, неприродним голосом, ніби промов­ляв репліку ролі, яку вправляв сотні разів:

- Наталія сьогодні вдосвіта померла. Той хлопець, якого вона намагалася витягнути з-під екскаватора, має ампутовані обидві ноги. Він не зауважив екскаватора і почути теж не міг. Екскаватор­ник був п'яний, коли це сталося. Його шукають відучора. Я не міг більше цього слухати. Кожне слово, яке він вимовляв, було як удар каменем по голові. Я закрив йому долонями уста. Він намагався говорити далі, кусаючи мені долоні. Коли він вивільнив­ся з моїх обіймів, я повернувся і кинувся втікати. Я лише чув, як він кричить услід. Це було як скавуління.

- Якубе, зачекай... Якубе, не втікай. Якубе, не роби мені цього. Якубе, прошу, не залишай мене тепер самого! Якубе, її потрібно звідти привезти. Я цього не зроблю. Якубе, курва... Пам'ятаю, коли в дитинстві хтось мене на подвір'ї дуже обра­жав, я біг додому. Знову було так, як тоді. Коли мій батько відчи­нив двері, я притулився до нього так міцно, як тільки міг. Він ні про що не питав. Було так як тоді. Вже не було так боляче.

- Наталія померла, - прошепотів я згодом в його плече. - Синку... лГієї ночі я зрозумів, чому пив мій тато, коли померла мама. Горілка була тієї ночі як кисень. Знову можна було дихати.

Зранку я стояв під дверима Наталиного помешкання. Відчинила молода жінка в шапочці медсестри.

- Тієї пані немає вдома. Прошу прийти через кілька днів, - ска­зала вона. І тоді за нею з'явилася Наталина мама. Вона була зовсім сива. Посивіла тієї ночі. Траснула дверима. Збігаючи сходами, я чув страшний крик.

Мій батько чекав унизу в таксі.

- Ти мусиш їхати за нею. Ти маєш ще дві години, щоб викупити в банку талон на валюту. Ти не в'їдеш туди без рублів. Телефону­вав Наталии батько. - їдьте вже нарешті до того банку, - наказав виведений з тер­піння таксист. Це був малий банк у передмісті Вроцлава. Густо задимлений касовий зал. Закручена декілька разів черга до єдиної відкритої каси. Біля стіни, на важкому стояку, наповнена недопалками ме­талева попільничка.

За склом молодий, повний касир. Весь час він їв канапки, ви­тягаючи їх зі старої, заплямленої жиром торби, що лежала біля калькулятора. Шматки помідора й сиру випадали йому з рота, сповзали по підборіддю і падали на письмовий стіл, за яким він сидів. Через годину я стояв перед касою.

- Рублів немає, - пробурмотів касир нечітко, ковтаючи шматок булки. - Рублі по понеділках і середах. Прийдіть у понеділок. - Бачите, я не можу приїхати в понеділок. Ви повинні мати рублі. Я мушу їхати за нею. До неділі. Він повернувся здивований у мій бік і процідив підвищеним голосом, випльовуючи масні крихти булки на скло, яке відділяло його від мене:

- Я нічого не мушу. Якщо вам так спішно і ви хочете мати ро­сійську валюту на неділю, то поміняйте долари. Вони це охочіше роблять за долари. Реготав, плюючи рештками булки і придивляючись переможно, чи черга теж сміється. Черга не сміялася, ніби передчуваючи, що зараз станеться.

Я просунувся в шпару між склом і прилавком, намагаючись його схопити. Здивований, він раптово відсунувся. Потім це вже був не я. Я вибрався з-під шиби. Спокійно підійшов до попільнички, схопив її за металеву ніжку і щосили вдарив важкою основою в скло, за яким сидів касир. За собою я чув крик. Касир давився булкою, коли я стискав щосили його шию. Я дуже хотів його вбити.

Не пам'ятаю, що діялося потім. Знаю лише, що їхав у наручни­ках міліцейським пікапом і стікав кров'ю на металеву підлогу. Мене бив білою палкою рудий коноплястий міліціонер.

Мене випустили через 48 годин. Мене звинуватили у всьому: спробі підпалити будинок громадського призначення, нападі на чиновника державної адміністрації, крадіжці, а також намаганні виманити валюту. Мене вигнали спершу з університету, а через два тижні з політехнічного інституту.

Наталія прилетіла через тиждень. Ніхто не поїхав за нею. її бать­ко лежав непритомний у лікарні. Наступного дня після того, як повідомив мене про смерть Наталії, він ішов п'яний уздовж трам­вайної колії додому. Біля депо з-за рогу виїздив перший ранковий трамвай. Водій не міг зауважити пішохода. Свідки твердили, що він зовсім не втікав, коли трамвай їхав просто на нього.

Як правило, останки прилітають у спеціальних оцинкованих трунах. Це записано навіть у Конвенції прав людини ООН. Наталія прилетіла в пооббиваному холодильнику, який зазвичай авіалінії використову­ють для зберігання пластикових контейнерів з порціями їжі, що по­даються пасажирам на вечерю під час пізніх польотів. Вони вийняли дірчасті металеві полиці і помістили там тіло Наталії. У Львові не було оцинкованої труни для Наталії, а її батько лежав непритомний у лі­карні й не міг зателефонувати до когось впливового, щоби труна була.

На цвинтар я пішов через декілька годин після похорону. Ніко­го вже не було. Насипана з жовтого піску могила була прикрита вінками і букетами квітів. Я вдивлявся в білу таблицю з її іменем і прізвищем. Я вже не мав сліз. Я розмірковував, як витримати мовчанку Бога. Я був усередині порожній. Прийшов на той цвин­тар без квітів. Мені було байдуже. Крім агресії до Бога, я нічого не відчував. Але мені тільки так здавалося. Якоїсь миті я поди­вився на могилу і вінки. Відразу ж біля хреста лежав найбільший. На чорному тлі стяжок прочитав золотавий напис: «Ти ж знаєш, що Ти не відійшла. Люблячі Тебе Мама і Якуб».

Врешті надходить момент, коли біль такий сильний, що ти вже не можеш дихати. Це такий спритний механізм. Багаторазово опрацьований природою. Задихаєшся, інстинктивно рятуєшся і на мить забуваєш про біль. Боїшся повернення задухи і завдяки тому можеш пережити. Там, біля тієї могили, я не міг дихати. Там це сталося вперше.

Брак повітря - це не єдиний механізм. Інший - це справжній фізичний біль. Але його треба завдати собі самому. Це зовсім не той щоденний біль - супровідник розпачу. Не той, що починається відразу ж після пробудження, з кінця нігтя великого пальця ступні до корінців волосся. Це має бути інший біль. Той контрольований і локалізований. Завданий лезом або недопалком цигарки. При цьому ти замінюєш своє внутрішнє страждання на фізичний біль, який можна локалізувати. Такти переймаєш контроль над ним.

Потім, упродовж наступних місяців, мені здавалося, що я живу за кару. Я ненавидів ранки. Вони нагадували мені, що ніч закін­чується і треба знову боротися з думками. Зі снами було якось легше. Були тижні, що я не вставав з ліжка. А якщо так, то лише для того, щоб переконатися, чи батько справді виніс усю горілку з дому. Часом було так погано, що батько біг уночі до якогось не­певного кубла, приносив пляшки, і ми пили. Тоді я ще не знав, як це назвати. Тепер знаю, що я впав у страшну, гігантську депресію.

З розпачу я створив філософію. Усе, що не було трагічним, без­надійним, безвихідним, було абсурдним. Абсурдом, наприклад, було їсти, чистити зуби чи провітрювати кімнату. Мій батько робив усе, аби витягнути мене з тієї ями. Спершу він узяв невикористану упродовж двох років відпустку. Потім відмовився від нічних чер­гувань, щоб увесь час бути зі мною. Він робив таке, що не спало б мені на думку. Потай розводив горілку водою, щоб я пив стільки ж, але не ставав такий п'яний; ходив до бібліотеки і годинами читав мені книжки, не питав про майбутнє.

Стан задухи почав повторюватись. У мене почалася астма. Пси­хосоматична астма, тонко виплекана в мозку. В мене також був стан нав'язливого страху. Спершу я боявся, що задихнуся. Згодом боявся, що задихаюся дуже рідко і тому настане якийсь кінцевий напад задухи. Потім я боявся усього. Я прокидався вночі й боявся. Я навіть не вмів назвати, чого. Лежиш із величезними очима і піт­нієш зі страху, тремтиш зі страху і не знаєш чого або кого боїшся. З якогось дня у моїй кімнаті ніколи не було темно. Часом я міг за­снути лише тоді, коли мій батько сидів біля мого ліжка.

Десь приблизно через півроку, після однієї з чергових ночей, коли я запивав якийсь антидепресант горілкою, забарвленою, щоб заспокоїти батька, апельсиновим напоєм, я прокинувся під респіратором, прив'язаний шкіряними ременями до ліжка. Мене туди завіз мій батько, бачачи, як я в'яну, затруєний усім, що хоча б на хвилину заглушало біль і смуток. На своєму чергуванні він запакував мене непритомного у швидку допомогу і завіз до пси­хіатричної лікарні.

Уявляєш собі, що він відчував, коли робив це?

Офіційно я прибув на нейтралізацію отруєння. Малий похму­рий барак із заіржавілими ґратами на вікнах у далеких передміс­тях Вроцлава. Крім жмені різноколірних таблеток зранку та ввечері, найбільше - я хочу Тобі це сказати, хоча мені соромно - мене ліку­вали трагедії та опис страждання інших людей. Завдяки тому раптом усе, що зі мною сталося, знаходило своє тло, на якому виглядало інакше. Воно вже так щільно не заповнювало усього простору і мого мозку. Раптом знову назовні випливли співчуття, милосердя і сенс існування. У тому багні смутку, абсурду, ненависті й жалю до світу вони були як канат, по якому можна потроху підтягатися догори.

Найвиразніше я відчув це того дня, коли до приймальної біля кабінету, де я чекав на чергові обстеження, медсестра впхала ін­валідний візок, на якому сидів отець Анджей. Так там називали страшенно вихудлого чоловіка, який сидів, відколи я там з'явився, цілими днями на возику біля заґратованого вікна наприкінці кори­дору, відразу ж біля туалетів.

Тут, у приймальній, за метр від мене, він виглядав як загримова- ний актор з фільму про концентраційні табори. Поголений налисо як новобранець, з кількасантиметровим глибоким шрамом на зморщеному черепі. Обличчя землистого кольору вкрите чорним заростом, виступаючі кістки нижньої щелепи, величезні очі в очни- цях, які навіть при тих очах здавалися на два розміри завеликими.

Ліва рука зсунулася йому поза бічну спинку візка й нерухомо звисала своєю вагою. На передпліччі, яке було видно з-під зако­роткого рукава поцерованої і поплямленої піжами, можна було прочитати витатуюваний колись чорним, а тепер вибляклим чор­нилом напис: «Бога немає...». Написане виглядало як незграбні рядочки тексту в зошитах першокласників. Почерк був нерівний і розтягнений. Шкіра довкола напису мала червоне потовщення шрамів після багаторазових ран.

Чоловік сидів на візку навпроти мене і дивився широко розплю­щеними очима. Я ховав погляд, і коли за хвилину знову повертав­ся, він далі так само дивився. Здавалося, що його повіки ніколи не закриваються.

- Не звертайте на нього уваги, - сказала медсестра, бачачи моє зацікавлення. — Він так дивиться, відколи його до нас привезли. На Святвечір буде два роки. Він навіть спить з відкритими очима.

Мене нервувало те, що вона говорить про нього так, ніби його там немає. Вона це зауважила і, випереджуючи мій коментар, сказала:

- Він не чує. Йому зробили всі тести. Він не чує. Медсестра підвелася, трохи пересунула візок. Мужчина вдив­лявся в стіну тут же, біля моєї голови. Двері до кабінету лікаря від­чинились, і молодий чоловік у білому халаті сказав:

- Маґдо, можеш увіпхнути отця. Медсестра підскочила і увіпхала візок до вузької кімнати, об­ставленої білими шафами. Вона зачинила двері й сіла біля мене на лавці. Запалила цигарку, принесла з підвіконня вазон з рештка­ми пожовклої папороті й поставила перед собою на підлозі. Вазон був повний недопалків.

- Чому ви називаєте його отцем? - запитав я. - Бо він справді - отець. Формально ще надалі залишається отцем. Але він тепер як овоч. І вже так залишиться. А коли помре, жоден інший священик його не поховає. - Вона глибоко затяг­нулася цигаркою і додала: - Забагато нагрішив. Якщо навіть Бог йому вибачив, то курія не вибачить ніколи. Те, що в цій задимленій приймальні лікарні вар'ятів розповідала мені впродовж наступних 20 хвилин медсестра, є найбільш при­голомшливою історією кохання, яку я знаю. Вплетена в цю історію людська трагедія вплинула на мене стократ краще, ніж усі психо­тропні ліки, які я ковтнув від смерті Наталії. Ти також прочитаєш зараз розповідь - не питаю Тебе навіть, чи хочеш - про безмеж­ний людський фанатизм. її, як десять заповідей, повинен знати кожний католик. Як ти вважаєш, скільки католиків у Польщі знають гріхи, записані в десятьох заповідях? Бо я не знаю, скільки в Поль­щі, але знаю, здається, скільки в католицькій Іспанії. Приблизно 14 відсотків. Цілих 14 зі ста знають, проти чого грішать. У Польщі, мабуть, більше знає, проти чого грішить. Але це не заслуга отців та катехитів. Це заслуга Кєсьльовського.

Відколи Анджей почав говорити, він виявився іншим. Пішов одразу до третього класу. В музичній школі, де паралельно на­вчався, грав на гобої. Крім того, коли йому було 8 років, почав грати на органі в поблизькому костелі. Вікарій зауважив, що коли на органі грав малий Анджеєк, люди охочіше приходили і зали­шалися довше.

Для батьків Анджей був приводом постійної сатисфакції. Зреш­тою, єдиної. Самі вони не досягнули надто багато. Хтось їздив на відпочинок до Болгарії, хтось купував малолітражки і меблеві стінки, а вони мали лише Анджейка. Він був їхньою гордістю і єди­ним виправданням власних невдач. Такий демонстраційний акт передачі генів. Нам не вдалося досягнути багато в житті, але ма­ємо сина-відмінника. З таким тиском вимог, якби був дівчинкою, Анджей щонайменше повинен би мати анорексію.

Два роки він вивчав архітектуру у Вроцлаві. Не отримав гурто­житку, і мати, активна парафіянка, учасник хору, залагодила йому кімнату в єзуїтів. Правда, так мало бути лише місяць. Поки щось знайдуть. А було два роки. Анджей учився, грав до літургії, мо­лився з монахами і щоразу більше віддалявся від реального світу.

Відразу ж після Великодня він спакував малу подорожню тор­бу, сів у поїзд і поїхав до Кракова. Він вступив до чину домініканів і в духовну семінарію. Замкнувся в келії. Нарешті був щасливий. Сповнений гармонії і внутрішнього спокою. Коли батьки зрозуміли, що сталося, впродовж двох тижнів не показувались сусідам на схо­довій клітці. Монаший чин у порівнянні з архітектурою - яка жах­лива деградація. Мати перестала співати в хорі і бувати на парафії.

А тим часом Анджей найдовше з усіх стояв ночами на колінах перед хрестом. Ніч за ніччю. Він перестав лише тоді, коли з потріс­каних синяків на колінах почала витікати кров і плямити кам'яну підлогу. Це він найчастіше лежав хрестом у каплиці. Це він із са­мотності, яка сприяла розмові з Богом, учинив свою філософію життя.

Чи Ти знаєш, що самотність у людському переконанні - найгір­ший вид страждання? Це універсальне для світу. У Нью-Йорку, так само як у Новій Гвінеї, люди занепадають духом зі страху перед самотністю та покинутістю. Чи Ти знаєш, що за одним з найдавні­ших індуських міфів Творець створив світ лише тому, що почувався самотнім? Чи Ти знаєш, що американські підручники з психіатрії кваліфікують пустельництво як форму божевілля?

Окрім самотності, він і науку трактував так, як щось, чим можна сподобатись Богові. Він вивчив шість мов, став видатним теологом і філософом. Провів вісім місяців у місії в Нігерії. Дістав стипендію папської академії і виїхав до Риму. Через три роки, в травні, повер­нувся до Кракова з докторатом. У серпні керував оазисною групою у паломництві до Ченстохови.

Брата Анджея любили усі. Він співав з ними блюзові балади про Бога, показував відеокасети з концертами госпел, грав на гітарі біля ватри і на органі в придорожніх костелах. Ранішні молитви

з ним були як справжня розмова з Богом. Під час них знаходилися відповіді на питання, які завжди хотілося поставити, але годі було сформулювати. Брата Анджея любили також жінки. Декотрі зовсім не за молитви, гітару і гобой.

Одного дня - вони були вже зовсім недалеко від Ченстохови - косарка, що проїжджала біля колони паломників, серйозно пора­нила двох учасників. У малій сільській поліклініці в Почесній нікого не було. Лікар у відпустці, до Мишкова далеко. Отож викликали ветеринара. З ветеринаром прийшла сестра Анастазія. Монахиня, кармелітка з Любліна. Другий поранений був паломником з її групи.

Знервована молода дівчина в літній сірій монашій рясі, у спле­тених з тонких шнурків мокасинах і дротяних окулярах. Вона го­ворила дуже тихо. Майже пошепки.

Ветеринар зробив висновок, що потрібне переливання кро­ві для одного пораненого, а другого треба вислати до Мишкова. Обоє заявили, що віддадуть свою. Через декілька хвилин ветери­нар вийшов з лабораторії у підсобці і сказав:

- У Вас ідентичні групи крові. Та ідентичні реагенти ЯЬ.

Він зачаровано дивився, як Анастазія розщіпнула монашу рясу, оголила ліве плече і давала кров, яка повільно текла до пластма­сового контейнера.

До кінця паломництва, досі не знаючи навіть про існування одне одного, опинялися раптом поряд. Під час ранкових молитов отця Анджея черниця в натовпі біля їхнього табору навколішки молилася з ним. Вони раптом укупі готували їжу. Під час вечірніх вогнищ вона була на відстані, але завжди неподалік.

Наступного дня вони мали бути в Ченстохові. Це була їхня остання зупинка.

Увечері Анджей пішов помолитися до малого костелика на краю села, в якому вони розташували табір. Перед вівтарем, на цемент­ному підвищенні, стояла на колінах і з похиленою головою та пра­вою долонею на грудях молилася Анастазія.

Він тихо підійшов і клякнув біля неї. Цього зовсім не мало бути! Він зовсім не хотів, щоб їхні тіла зіткнулися. Але він став надто бли­зько і вони торкнулися. Вона не відсунулась.

Обоє молилися про те саме. Згодом вони призналися в цьо­му одне одному. З одного боку, прагнули відчувати цю близькість. З другого, просили Бога, щоб визволив їх від цього бажання. Вже тоді, там, у перший момент, у тому сільському костелі вони впер­ше відчули небезпеку світу. Раптом до костелу увійшов парох, щоб загасити світло. Вони швидко, в паніці, відсунулися один від од­ного. Вже там, у перші ж хвилини знали, що світ того не сприйме.

Ще в Ченстохові, незадовго до завершення паломництва, він доторкнувся до її долоні. Щоб це відчути. І запам'ятати. Після цьо­го відразу ж утік і провів ніч у молитвах. Страждав через неймо­вірне роздвоєння.

Уявляєш собі, зрадити всевидячого Бога? Цього ніяк не затаїш. Не йдеться про те, що не можна затаїти дій. Не можна затаїти дум­ки! Бажання, хвилювання, мрії.

Потім вони убивали це кохання, як тільки могли. Він утік до Риму. Виблагав тримісячне наукове перебування. Та втеча не мала сенсу. Щодня він прокидався і чекав на лист від неї.

Він же ж не мав чекати! Чекав.

Вона ж не мала писати! Писала.

Він не міг витримати того, що вона зверталась у листах: «Брате Анджею».

З Риму повертався потягом. Він не вийшов у Кракові. Вийшов аж у Любліні. Він хотів їй сказати, що це мало бути не так. Він мав усе підготоване. Вже з Відня він готувався, що їй скаже у потязі. Кожне слово знав.