Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 5 page

ВОНА: Насамперед тому, що Ти вже давно не розповідав мені нічого гарного, а Ти знаєш, як я люблю читати те, що Ти розповідаєш. Окрім того, на вікенд я запросила кілька осіб. Серед них є один тип, якого я не терплю, і якого толерую лише тому, що він, як чоло­вік, найбільша життєва помилка моєї доброї товаришки. Тип ви­читає щось з енциклопедії і мудрує впродовж цілого вечора. Я вже давно хотіла його провчити. Я голосно запитаю його за столом, як на практиці декодується геном. Упевнена, що цього він ще не ви­читав в енциклопедії, і я його тоді при всіх «присаджу» знаннями. Зрештою, твоїми власними. Сподіваюся, після цього вечора він посилатиме до мене тільки свою дружину, а сам уже більше не з'явиться.

ВІН: Чудовий привід. Ти мене захоплюєш своїми задумами. З тим геномом то, мабуть, проста справа.

ВОНА: Хвилинку. Я тепер вмостилася зручно у фотелі. Мені болить менше, коли тримаю долоні на животі. А тепер, Якубику, розказуй!

ВІН: Хвилиночку, добре? Скажи мені тільки щось про Твій живіт. Який він? Плаский, опуклий, засмаглий чи зовсім білий?

ВОНА: Це, мабуть, з того дня і від тих запитань до їхніх бесід назавжди увійшла чуттєвість. Такі запитання були — як їй здавалося — тестом, як далеко він може зайти, розпи­туючи про її тіло.

«Ти вже давно міг зайти значно далі», — подумала вона, читаючи, трохи розчулена, це запитання.

Потім її тіло було частою темою їхніх розмов. Він за­питував делікатно, але систематично про все. Найбільше його цікавили її очі, уста, її долоні й руки. Якогось дня він написав:

Учора я був у парфумерній крамничці й бачив, як жінки з упо­добанням сприскували собі внутрішній бік зап'ястя, випробовуючи нові парфуми. Приглядаючись до них, я відчув, що дуже хотів би поцілувати Твоє зап'ястя.

І опісля відразу запитав про це. Він уперше на щось таке зважився. Як досі ретельно замовчував будь-яку тему, яка могла б спровокувати її, розповісти бодай щось про іншо­го чоловіка в її житті. Чи то з минулого, чи з теперішнього. Однак тоді він запитав:

Чи хтось цілує Твоє зап'ястя?

Тоді їй зробилося сумно. Вона доторкнулася пальцями до екрана монітора. Відчула, що мусить.

Ніхто ніколи не цілував і не цілує мого зап'ястя. З жодного боку. Досі ніхто, крім Тебе, навіть на секунду не цікавився моїм зап'яс­тям, - відписала, додаючи: - Коли ми зустрінемося, Ти поцілуєш його, правда?

Тоді він не відповів.

ВІН: Я, мабуть, не дочекаюся Твоєї відповіді. Отож Ти розкажеш мені про свій животик іншим разом.

А тепер повернемося до геному. Відтоді, як існують комп'ютери, секвенціонування людського ДНК, яке повністю міститься в ядрі кожної клітини, стало більше завданням інформатиків, аніж гене­тиків. Я почну з них, бо це вони насправді виконують усю роботу. Генетики і біологи лише дійшли до думки, як їм постачати дані для перетворення. А даних є багато, дуже багато. Послухай, як багато.

Як тобі відомо, геном - це не що інше, як повна секвенція близько 3,5 мільярда простих органічних основ, які розтягуються, як щаблі драбини, між двома нитками з фосфору і цукру. Ці тонкі нанометрові нитки скручуються в ту славнозвісну подвійну спіраль, про яку кожен останнім часом ладен щось сказати.

Основи внаслідок зв'язків творять хімічні пари і всі вони ста­новлять щаблі драбини, які з'єднують обидві нитки. Кожна з основ має свою назву: гуанін, цитозин, аденін і тимін. Більш відомі їхні ініціали G, С, А, І Декодування геному це ніщо інше, як встанов­лення послідовності пар АТ, а також CG у тій драбині. Тільки й того. Знайти послідовність близько 3,5 мільярда пар літер АТ або CG. Чи це багато? Якби кожна літера А,Т, G або С мала лише один мілі­метр, то після складення цілого коду в людському геномі в одне речення воно було б довше, ніж голубий Дунай. А це ж найдовша ріка Європи. Щоб прочитати таке речення, потрібно понад сто ро­ків. Це, мабуть, чимало, правда?

Щоб опрацювати ці дані, треба мати безліч комп'ютерів і добрі програми. Одна з головних фірм, які декодують геном, давно вже має у своїй лабораторії в Роксвіллі набагато більшу потужність обра­хування, ніж цілий Пентагон. На щастя, це нікому не заважає. Однак без цього не можна навіть думати про декодування ДНК. Кількість інформації, яку генерує пересічна генетична лабораторія, у 20 ти­сяч разів більша, ніжте, що Геніальний і винятково творчо плідний Бах помістив у всьому, що він написав упродовж свого життя.

Як постачати дані про секвенцію основ у ДНК, придумали, зви­чайно, біологи з генетиками. 15 добровольців у США, яким га­рантували, що вони залишаться анонімними, дали згоду видобути нитки ДНК з ядер їхніх клітин крові й сперми. Ці нитки вводять­ся до клітин ядра бактерії £ coli, улюбленої бактерії лабораторних біологів, яка у дивовижному темпі розмножується з людськими ДНК. Колонії £ coli помпують ДНК як малі фабрики. Над тими ко­лоніями рухаються роботи, вони тестують ДНК, які розмножила £со//, знаходять найкращі екземпляри, а також розтинають нитку на 60 мільйонів коротких фрагментів. Кожен з таких фрагментів має не більше 10 тисяч пар АТ або GC. Ці фрагменти потрапля­ють до капілярних трубок, які є частиною витончених технологічно пристроїв для секвенціонування генів.

Звичайно, я міг би дати тобі точніші назви і параметри роботів і тих пристроїв, щоб ти справді могла нагнати того мудрагеля ен­циклопедії раз і назавжди. Тільки скажи мені, чи ти цього хочеш.

Капілярні трубки засмоктують нитки ДНК шматочками. Нитки пересуваються по стінках капілярів догори і видобуваються назовні щабель за щаблем. А Т С G С G А Т... і так далі. Кожен такий ща­бель або пару основ, яка видобулася за край капіляра, відразу ж засліплює проміння потужного лазерного світла. Бо щабель - це

основа, хімічна сполука, отож він флуорисціює світлом у зазначе­ному спектрі. Спектр одразу ж перетворює на цифрові дані й пе­ресилає для аналізу на комп'ютерні програми флуорисційні пари основ, які потрапили назовні.

Лазерне світло, скероване на капіляри, є в смузі частотності голубого кольору, отож завжди трохи затемнені лабораторії, які секвенціонують ДНК, якщо дивитись на них крізь шиби, вигляда­ють як таємничі голубі зали з фільмів science fiction. Якось я провів декілька днів в одній з таких лабораторій у Бостоні. Часом увечері підходив до шиб, за якими в небесно-блакитному світлі роботи і секвенціонери старалися розкодувати те, що, мабуть, закодував Творець. Коли забути про всі ці комп'ютери, лазери і капіляри, то можна подумати, що ти є свідком гігантського людського почи­нання. Я тоді завжди думав про мудрість, про Бога і про те, що маю величезне щастя брати участь у цьому починанні.

Знаєш, цей блакитний колір у лабораторії може бути такий са­мий гарний, як морська блакить?

Чи Ти й досі сидиш у своєму кріслі й читаєш цей текст, чи, вто­мившись, заснула? Чи біль трохи вгамувався?

ВОНА: Коли він закінчив писати, вона непорушно сиді­ла у фотелі і думала про те, що зовсім випадково зустріла незвичайну людину Що. вона б хотіла, щоб він був завжди. Навіки. Вона почувала себе при ньому такою особливою і такою єдиною, як ні з ким на світі.

Уперше, скулена в тому фотелі, вона відчула страх, що він міг би перестати бути частиною її життя. Вона вже собі цього не уявляла. Намагалася зрозуміти, чому відчула це саме тепер, читаючи про голубизну зали, в яких машини секвенціонують геном...

ВІН: Розповідаючи Тобі це все, я зовсім забув про засідання, за­плановане ще минулого тижня. Останнім часом з Тобою я забуваю про багато речей. Саме телефонують, що чекають тільки на мене. Я мушу відійти від комп'ютера. Зараз же. Негайно. Вибач.

До зустрічі. Бережи себе.

ВОНА: Він пішов, і зробилося так порожньо й перекон­ливо тихо. Вона написала: Раптом у моєму світі зробилося так тихо без Тебе...

@3

ВІН: Засідання затяглося. Минуло понад дві години, поки він зміг повернутися до комп’ютера у своєму бюрі.

Він подивився на годинник. Було вже надто пізно.

Її вже напевно немає online — подумав він розчарований, побачивши у правому нижньому кутку екрана миготливу жовту карточку її повідомлення.

Він клікнув на неї і перечитав. Відчув задушливість. Не­спокій, переляк і стискання в грудній клітці. В нього трем­тіли руки. Він гадав, що це вже минуло, присипане грубим шаром пороху подій його життя, минуло відкуплене з лих­вою тим усім, що він пережив від тих днів. Але запису болю в одному просторі пам’яті не можна стерти записами щастя в інших.

Він прочитав це одне речення, і все повернулося. З тим самим розпачем, болем, слізьми, неконтрольованим посіпу­ванням повік, стисканням п’ястуків і безсиллям. Достоту як тоді, відчув солоний смак крові з покалічених зубами губ. Коротке неглибоке дихання. Повернулося абсолютно з усім. Навіть з тим невідступним бажанням запалити ци­гарку. А він не курив уже вісім років.

Підперши лівою долонею підборіддя, він сидів наче спа­ралізований перед монітором і зі сльозами в очах вдивляв­ся в це речення. Згодом він усвідомив, що не хотів би, щоб хтось увійшов до його бюра і побачив його в такому стані. Він підвівся з крісла і пішов до лазнички. За мить, освіже­ний холодною водою, повернувся до комп’ютера і написав їй e-mail

Ти багато разів запитувала мене про жінок. Ти приймала той факт, що я не відповідав або відсував цю відповідь на невизначе- не пізніше. Тепер Ти написала це одне речення і настав час розка­зати про це. Я це роблю більше для себе, аніж для Тебе. Те, що Ти прочитаєш, може бути приголомшливим і, безумовно, затопленим у смутку. Тому не читай цього тепер, якщо не хочеш смутку. Тому я й пишу e-mail, замість того, щоб оповісти про це на ICQ. Насампе­ред тому, щоб Ти могла вибрати момент, коли вирішиш прочитати.

Не читай цього, якщо Тобі погано, бо буде ще гірше. Прочитай, коли будеш серйозною і здатною до роздумів. І не плач. Це вже оплакано стільки разів.

Чи Ти знаєш, що я навіть не уявляю, як можуть виглядати Твої очі, коли в них є сльози?

Загалом, у моєму житті досі бралася до уваги лише одна жінка. Вона називалася Наталія. Зустріла мене випадково. І теж у січні. Так само, як Ти.

Того дня черга до віконця з зупою в їдальні політехніки була особливо довга. Я сидів зразу біля віконця, просто перед мисками з ложками і хлібом до зупи. Дівчина в коричневій обтислій спід­ниці в квіти і чорним волоссям, зв'язаним шовковою хусткою в кок, стояла в черзі зі старшою, елегантною жінкою. Вони не розмовляли, хоча було видно, що вони разом. Вона взяла зупу і саме підходила до миски з ложками, як хтось раптово, нехотячи, штовхнув її. Я від­чув окріп на долонях та обличчі. Паралізований болем, зірвався зі стільця. Вона поставила тарілку з рештками зупи на мій стіл. Ми стояли один навпроти одного. Я вже мав казати щось гидке, але по­дивився на неї. Вона дивилася на мене приголомшено. Я, мабуть, плачевно виглядав з рештками зупи у волоссі, на обличчі й на со­рочці. Вона склала, як до молитви, руки і дивилася з таким ляком в очах. Закусила губи, очі налилися сльозами. Вона дивилась на мене і нічого не говорила. Враз у неї вирвався незрозумілий звук, вона повернулася й кинулася втікати. Мені зробилося прикро.

- Не втікайте. Нічого не трапилось. Зовсім не було гаряче. Справді. Нічого не трапилось.

Старша жінка з черги побігла за нею.

Так я вперше зіткнувся з Наталією.

Відтоді я хотів зустріти її. Вигляд її величезних, налитих слізьми зелених очей і ці складені долоні не давали мені спокою. Я при­ходив до 'їдальні, сідав на те ж крісло перед віконцем - коли воно було зайняте, чекав, поки звільниться - і виглядав її. Я приходив в усі можливі пори видавання обідів. її не було. її не було понад місяць.

Котроїсь неділі я їхав трамваєм до бібліотеки. Була тиснява. Люди поверталися з костелів. Стоячи обличчям до вікна трамваю, на якомусь повороті я відчув, що хтось напирає на мене і притис­кає до шиби. Я озирнувся. Вона не мала вибору. Стояла, усім своїм тілом притулившись до мене. Не надто нижча від мене. її очі вдив­лялися в мої. Я відчув її волосся на своєму обличчі. Здивований, я ледве вимовив:

- Це ви. Вона заплющила очі. Мовчала. Ми так і їхали, стоячи впритул. Я хотів, щоб це закінчилось. Якомога швидше. У мене була ерекція, і вона це, без сумніву, відчула.

Я не вийшов біля бібліотеки. Я вийшов на тій зупинці, де й вона. Ховаючись, я йшов за ними. Бо вона знову була з тією елегантною жінкою. Вони повернули у вуличку неподалік від зупинки. Я за­пам'ятав, до якого будинку вони зайшли. Я приходив під цей бу­динок. Виглядав її. Через декілька тижнів я знав, о котрій вона виходить, о котрій повертається, яка в неї парасоля, яке взуття, як ходить, у якому вікні найчастіше з'являється, у які сідає трам­ваї. Куди б не йшла, вона завжди була в товаристві тієї елегантної жінки.

Вона була гарна. Злегка задертий носик, вишневі уста, зелені очі. Волосся зібране в пучок або розпущене. Завжди у довгій, аж до землі, спідниці. В темних блузках або светриках. Часто з хустин­кою на шиї. Малі кульчики. Великі груди. Дуже любив дивитися на її сідниці, коли вона йшла в черевичках на підборах. Бачив її переважно ззаду. Я задумувався, як вона пахне і який має голос.

Через місяць зважився. Це був четвер. Я достеменно знав, що по четвергах вони нікуди не виходять. У квітковому магазині ви­купив усі, що були, конвалії. Я натиснув на дзвінок і раптом відчув, що хочу втекти. Але не встиг. Відчинила двері та елегантна жінка.

- Чи я міг би поговорити з... - я забув усе, що хотів сказати - з... - З Наталією? - підказала вона, усміхаючись. - Мабуть, так. Так, з Наталією. - Я її мати. Не можете. Однак прошу, зайдіть. Наталія у своїй кімнаті. Я зігнорував ту дивну відповідь і увійшов, ховаючи букетик кон­валій за спиною. Наталина мама завела мене до великої кімнати, в якій на стінах висіло безліч картин. За бюрком, навпроти вікна, плечима до дверей, сиділа вона. Наталія.

Коли ми увійшли, вона не відреагувала. її мати підійшла швид­ким кроком до неї і стала перед бюрком, ніби не хотіла її переля­кати. Показала пальцем на мене. Наталія повернулася і подивилась. Ситуація була тривожно дивна. Я не знав, що робити. Наталія си­діла, вдивляючись у мене. Мовчала. Мати не виходила з кімнати.

- Це для тебе. Ти любиш конвалії? - запитав я, витягаючи руку з букетом з-за плечей і подаючи їй. Наталія встала. Наблизилася до мене. Взяла конвалії і притисну­ла їх до уст. У цей момент її мати підійшла до нас і сказала:

- Наталія дуже любить конвалії, але не може цього вам сказати сама. Вона глухоніма. Наталія вдивлялася в мене з конваліями біля уст. Вона знала, що цієї миті сказала її мати. Хвилину я аналізував це.

Знаєш, що я подумав? Знаєш, що я подумав у той незвичайний момент?

Я подумав: Ну і що? Ну і що з того, що вона глухоніма?

І відповів:

- Чи, незважаючи на це, ви б могли вийти на хвилину з кімнати і залишити нас самих? Прошу. Жінка мовчки вийшла. Ми вперше були самі. Так направду то до мене не дійшло, що вона не може мене почути.

- Я звуся Якуб. Я не можу перестати про тебе думати, відтоді як ти облила мене зупою. Чи я б міг часом з тобою зустрічатись? Можу? Це так холерно сумно, що, кажучи щиро, я плачу, коли пишу тобі. Мабуть, через те вино і Б. Б. Кінґа, якого я слухаю. «Three o'clock blues». Так, через це. Здається, у Б. Б. Кінґа немає нічого сумнішого, ніж цей блюз. Але ж я хочу бути тепер сумний. Блюз пишеться зі смутку. Це скаже тобі кожен негр у Новому Орлеані.

Наталія стояла нерухомо, вдивляючись у мене. Не допомагала мені. Вона ніколи не допомагала мені в розмові. У всьому іншо­му - так. Лише в цьому - ні. Я мав відчувати з першої хвилини і завжди потім, що вона - каліка.

Я підійшов до її бюрка, знайшов листок паперу і почав писати.

- Навіщо це тобі? - відписала, дивлячись мені пильно в очі. - Чому ти хочеш зустрічатися зі мною? Ти будеш приходити сюди і ми будемо писати один одному? Ти запросиш мене в кіно, і я не зможу навіть сказати, чи мені подобався фільм? Ти запросиш мене до своїх товаришів, і я не вимовлю ані слова? Навіщо це тобі?

Вона плакала. Тоді до покою зайшла її мати.

- Знаєте що? Ідіть уже. Наталії треба зараз вийти. Дякуємо за конвалії. Коли я виходив, Наталія стояла, повернувшись плечима до дверей.

Через два дні в їдальні політехніки Наталія сиділа на моєму місці напроти вікна, в якому видають перше. Вона була сама. Я сів біля неї. Вона підсунула мені картку. Я прочитав:

«Я називаюсь Наталія. Я не можу перестати думати про Тебе відтоді, як облила Тебе зупою. Чи могла б я з Тобою часом зустрі­чатись?»

Я, мабуть, був тоді вже закоханий у неї. Через місяць я направду її кохав. Вона була найдорожчою, найгарнішою, найвразливішою. Єдиною. Вона відгадувала мої думки. Знала, коли мені зимно, коли надто гаряче. Читала книжки, які мені подобались. Усе купу­вала зеленого кольору. Коли вона дізналася, що я люблю зелений колір, усе було зелене. Сукні, спідниці, її нігті, її макіяж. І папір, яким вона обгортала дарунки для мене. Вона купила грамофон і платівки, щоб я міг слухати з нею музику.

Уявляєш? Вона купувала мені платівки, які ніколи не могла по­слухати, і просила мене, щоб я розповідав їй музику. Мало бути так само, як з кожною жінкою, яка чує.

Вона стояла під університетом або політехнікою, щоб довіда­тися першою, як я склав іспити. І завжди знала першою. Вона так холерно пишалася мною. Писала мені про це.

Моя мати не познайомилася з нею. Занадто рано померла. Мій батько через місяць не називав її інакше як «наша Наталька».

З нею усе було просто й природно. Якогось дня вона запросила мене на вечерю. Купила російське шампанське. її матері тієї ночі не було вдома. Вона поставила платівку. Вийшла на хвилину до лаз- нички й повернулася в прозорій блузочці. Без бюстгальтера. Вона підійшла до мене і на столі біля келиха з шампанським поклала картку з текстом:

«Якубику, Ти доводиш мене до сміху, доводиш мене до сліз. Я думала сьогодні цілий вечір, що, правду кажучи, останнім ча­сом найбільше хочу, щоб Ти довів мене до оргазму».

Трусиків також не мала. Була шалена. Дотик діяв на неї зовсім інакше. Давала мені цілувати й смоктати обидві свої долоні. Усе робила устами.

Вона могла міліметр за міліметром торкатися устами або делі­катно пучками пальців моєї шкіри. Могла смоктати один за одним пальці моїх ніг. Тим доводила мене до божевілля. Хоча це абсурд­но - вона ж не чула - однак просила мене завжди, щоб я шепотів, не говорив, але саме шепотів, що я відчуваю, коли мені особливо добре. Власне, я шепотів весь час.

Заради неї я навчився стенографувати. Це було легко. Я був найкращий у групі. Мені знадобилося це під час занять. От тільки були незадоволені колеги з курсу. Відтоді, як я стенографував, вони не могли користуватися моїми записами.

Потім на спеціальному курсі я вивчав мову німих. Цілий дов­гий рік. Пригадую, як котрогось вечора прийшов до неї додому і як після вечері ми залишились самі в кімнаті. Я став перед нею. Вказівними пальцями обох рук двічі під ключицю. Потім двічі тими ж пальцями до співрозмовника. Вона плакала. Клякнула пе- реді мною і стояла навколішки. Двічі під ключицю. Двічі до спів­розмовника. Це таке просте. «Я кохаю Тебе». Двічі під ключицю...

Ми навіть відрізнялися гарно. Вона не погоджувалася з моїм культом знань. Вважала, що можна бути розумним, не прочитав­ши жодної книжки. Водночас, часто потай від мене, читала ті самі книжки, що і я, щоб мати власну думку і дискутувати зі мною. Вона нібито нічого не бачила захоплюючого в математиці, але провоку­вала мене, щоб я переконував її, наскільки вона неправа. Бо ви­явила, як я люблю її переконувати і їй імпонувати. У її щоденнику, який потім потрапив до моїх рук, кожна написана мною сторінка, записка, клаптик паперу з математичними прикладами або твер­дженнями, які я їй пояснював, були з пієтетом вклеєні під датами, коли це відбувалося. На деяких сторінках на тлі інтегралів, рівнянь і креслень були відбиті її уста.

Коли я з нею познайомився, вона жила лише з матір'ю. її батьки розлучилися, коли їй було 9 років. Батько, астроном за освітою, був партійним функціонером у міському комітеті, куди перейшов, коли йому не вдалося, відповідно до вимог, вчасно закінчити док­торах Вона, реставратор пам'яток, була настільки видатною, що, незважаючи на «провінційність» Вроцлава, власне її міністерство культури зробило своїм експертом і консультантом.

Вони саме почали будувати дім. їхнє багатство й успіхи не викликали тієї звичної, щирої польської заздрості. їм дозволяли мати трохи більше. За ту глухоніму доньку.

Вони були спокійним, гармонійним подружжям. Аж до дня, коли він прийшов п'яний, закрився в кімнаті з Наталиною матір'ю і сказав їй, що насправді хотів би мати цей будинок не з нею, а з Павлом, колегою з роботи, якого він кохає, і це біля нього він хоче засинати й прокидатися зранку. Наталія пам'ятала лише, що її мати вибігла з кімнати, блюючи по дорозі. Того ж вечора Наталин батько виїхав з помешкання.

Уявляєш, як він мусив кохати того Павла, щоб прийти і сказати це власній дружині? У ті часи? В такій країні, як Польща? Він, пар­тійний діяч? Партійні діячі повинні бути тільки гетеросексуальні. Хоча цього немає в «Капіталі», але це очевидне. Класово очевидне. Партійний секретар не міг бути педерастом. Може бути педофілом, але не педерастом. Педерастами є лише священики та імперіалісти.

Вона могла його знищити. Вишкрябати його, як лезом, з істо­рії, а ще гірше - усунути номер його телефону із записників усіх важливих людей міста. Вистачило б одного дзвінка до Комітету. Але вона того не зробила. Незважаючи на ненависть, приниження, біль покиненої і, безумовно, на прагнення помсти.

Знаєш що? Я дотепер дивуюсь йому. Незалежно, як сильно пе­реживала через це Наталія, я дивуюсь йому через цю вірність собі.

Наталина мати ніколи їй так направду не сказала, що трапилося, чому вони не живуть з батьком. Вона дізналася правду від нього. Сказав їй це якось на Святвечір. Уже було темно, коли вона вийш­ла викинути сміття. Побачила його п'яного на лавці біля смітника, він тремтів від холоду. Сидів із пляшкою горілки і вдивлявся у вікна їхнього помешкання.

Мати виховувала її без будь-чиєї допомоги. Вона ніколи не ска­зала їй нічого поганого про батька. Ніколи також не робила чогось, що ускладнило б Наталії зустріч із батьком. Проте вона ніколи не згодилася, щоб він переступив поріг їхнього дому.

Після поразки у своїм подружжі єдиною і остаточною метою життя для неї стала Наталія. Коли б вона була впевнена, що, вди­хаючи, забирає кисень у Наталії, вона б навчилася не дихати.

І намовляла б усіх інших, щоб вони теж не дихали. Важко було любити Наталію при такій мамі. Вона сприймала моє існування, як сприймають гіпс на зламаній нозі. Доводиться терпіти, минеться, знову буде, як колись, без гіпсу. Треба тільки перечекати і придба­ти на якийсь час милиці.

Я не минав. Я відбирав у неї її Натку, Талюню, Наталюню, Ната­лоньку... їй так здавалося. Насправді так не було. Якось вона виї­хала на два тижні реставрувати пам'ятники Таллінна. Наталія, хоч я був увесь час неподалік, поплакувала з туги за нею.

З першого дня Наталія описувала мені свій світ. Дослівно, оскільки вона писала або стенографувала. Писала всюди. На арку­шах паперу, які завжди мала при собі, крейдою на підлогах і стінах, помадою на дзеркалах або кахлях ванних кімнат, або палицею на мокрому піску пляжу. її торбинка і кишені були переповнені всім, що можна було використати для писання. Я не знаю речі, яку б вона не могла описати.

Вона бачила набагато більше. Дотик вона вміла описати барва­ми, їх відтінками або інтенсивністю. Глуха до реального світу, вона уявляла собі, як можна виразити звук краплі, що стікає в кухні з зіпсованого крану, сміху або плачу дитини, зітхання, коли мене цілувала. Своїм описом вона творила зовсім інший світ. Гарніший. Через якийсь час і я почав уявляти собі звуки. Головно на основі її описів і головно для того, щоб «чути» так, як вона. Я вважав - не­забаром це зробилося моєю манією - що коли вже так станеться, то факт, що вона не чує, виявиться малозначущою незручністю.

Я до нудоти просив пояснювати її уявлення про звуки. Через декілька місяців, якогось вечора одного з тих днів, коли хтось із так званих, що чують, знову боляче їй дошкулив, а я, вкотре, не звертаючи уваги на її настрій, попросив описати звуки, вона роздратовано відмовила, нервово стенографуючи фломастером на дзеркалі у ванній:

«Навіщо Тобі ті холерні описи хворої уяви якоїсь глухонімої іс­терички з пенсією каліки, яку можна принизити як завгодно лише через те, що комусь здається, ніби він незрівнянно кращий від мене, бо чує?»

Під час її нервового писання літери на дзеркалі ставали усе невиразнішими, так, як підвищується голос когось, хто викрикує свою злість і фрустрацію. Пригадую, я підійшов до неї і притулив до себе. Потім змив губкою її напис на дзеркалі і тим самим фло­мастером написав, навіщо мені ці описи і як сильно мені на них залежить. Вона плакала, мов дитина, тулячись до мене.

Знаєш, глухонімі плачуть цілком так, як ті, що чують і говорять. Вони видають такі самі звуки. Плач від страждання чи радості був, мабуть, першим умінням людей. Ще до того, як вони навчилися говорити.

З того дня вона записувала для мене в спеціальному зошиті свої фантазії, а я заучував їх як вірші. Напам'ять. Я ніколи не дізнаюся, чи мені вдалося вивчити хоча б ті найважливіші. їдучи в автобусі, я, за її описами, уявляв звук дверей, що зачиняються, і порівнював на найближчій зупинці з реальністю. Сидячи в їдальні, намагався передбачити й описати мовою Наталії вибух грюкоту ножів, виде­лок і ложок, які кидали до металевих мисок, ще до того, як спітніла кухарка притягала зі смердючої мийні повні відра з ними.

Чи Ти знаєш, що Наталія, як і всі інші, що сиділи неподалік, та­кож морщила чоло і мружила очі, коли ті ножі й виделки з гуком спадали до металевої миски?

Заходячи до парку, я порівнював свої уявлення про його звуки з тим, що там насправді чув. Найбільше я відчував це саме в парку. Наталія, хоча ніхто, включно з її батьками, справді точно не знав, коли вона оглухла, напевно колись це чула! І запам'ятала. її описи відтворювали реальність з неймовірною точністю. Звуки, голоси, звукові хвилі, фізика їх виникнення, принципи їх прийому, меха­нізми їх перетворення стали поряд з математикою і філософією темою моїх справжніх студій та досліджень. Я ходив на заняття з акустики і в політехніку, і в університет. Я почав відчувати, що ми занурені в ефір звуків і тиша - це насправді поняття лише поетів, письменників та глухонімих. Тиші не існує. Де немає вакууму, тобто всюди там, де можна дихати і є рух, немає тиші.

Я прочитав усе про людське вухо, знав функції, будову і мож­ливі захворювання кожної названої частини вуха. У Вроцлаві я був у дванадцятьох різних ларингологів, які спеціалізувалися в аудіоло­гії, і в трьох у Варшаві. В кожного реєструвався як особа, яка рап­том втратила слух. Четверо з них були професорами медичних наук.

І знаєш, що я зауважив? Найшвидше вгадували мою ситуацію ті, хто щойно закінчив навчання. І я теж дізнавався найбільше від них.

Чи Ти звернула увагу, що вуха, як, наприклад, нирки, легені й очі, також парні органи?

Пригадую, як під час візиту до одного з ларингологів у Варшаві, коли вже виявилась моя примітивна симуляція, я запитав про трансплантацію вуха. Мені здавалося, що я б міг віддати Наталії моє одне вухо, бо й одним вухом можна все чути. Він висміяв мене і потрактував як психічно хворого. Знаєш, нещодавно я прочитав у Laryngology Today - досі захоплююсь звуками - статтю того ліка­ря з Варшави про можливість трансплантації майже всіх важливих фрагментів вуха.

Я вірив, що Наталія буде колись знову чути, так само, як діти ві­рять, що колись будуть дорослі. Це тільки питання часу і терпіння.

Одного дня цей час просто прийшов. Без фанфар та оповіщень. Непомітно, прозаїчно і випадково. Я організував через вузівський Альматур, головно заради грошей, з'їзд Польського Товариства Хі­рургів. Готелі, зали засідань, екскурсії. Нічого особливого. Типовий організаційний і туристичний стандарт. Кількасот додаткових зло­тих до стипендії.

Хірурги для мене - це абсолютна медична еліта. Вони актори. Як на мене, хірурги більше, ніж інші лікарі, є власника­ми поморщених мізків і демонічних рук, що вирішують проблему життя і смерті. Не дивно, що саме хірурги серед усіх і так змучених стресом польських лікарів найчастіше вмирають від цирозу зали­тої алкоголем печінки, узалежнюються від усіляких опіумних ліків або просто, коли вже не можуть вирватися з депресії, скальпелем підрізають собі жили. Так було тоді, в доісторичні для Тебе часи воєнного стану, і так є тепер. Печінку катують тим же алкоголем, бо їм ніколи не бракувало доларів на Реи/ех або ж Реи/ех приходив до них у торбах пацієнтів, опіумні ліки були і є під рукою, а як ні, то відомо, де є ключ від тієї «заскленої шафи», а жилам байдуже, ріжуть їх скальпелі з ендеерівського Дрездена чи з Франкфурта- на-Майні, куди перебралася після падіння муру та дрезденська фабрика, звільняючи по дорозі три чверті команди. «Багаті» хірур­ги у вільній Польщі мають точнісінько ту саму статистику.

Увечері першого дня зТзду хірургам влаштували «бал хірургів». Назвати ту пиятику балом було провокативним і радше ексцент­ричним перебільшенням. Я не бачив стільки горілки на жодному з'їзді. Правда, з огляду на свої політичні переконання, я не був на жодному справжньому «з'їзді», але однаково не годен був уявити, щоб партійці мали кращі печінки і щоб можна було деінде випити ще більше.