Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 4 page

З короткої біографічної довідки чітко випливало, що він справді мав усі ті звання «як кожен» і що ними спокійно можна було б обдарувати чотирьох осіб. Крім того, з'ясу­вавши роки видання тих трьох публікацій, вона вирахувала, що йому ще нема 40 років.

Сторінка зі списком його публікацій, яка становила щось на зразок електронного наукового життєпису, містила лише один особистий акцент. Після заголовка першої публікації польською мовою він помістив посилання на дані. Висвіт­люваний малими нечіткими літерами текст містив таку ін­формацію:

Ця публікація є результатом моїх досліджень у рамках моєї магістерської праці. Жодна інша моя публікація не є для мене настільки важливою як ця. Я повністю присвя­чую її Наталії.

Вона прочитала її декілька разів. Цей чоловік, якого вона півгодини тому зачепила в Інтернеті, починав її вражати. Саме так. Вражати. Мало хто признається, що він сповне­ний суму. Майже ніхто, що був психічно хворий. При тому він був геніально мудрий. І зрештою оце все тут. Насампе­ред якась «секвенція генів», якась «оптимізація нелінійних алгоритмів», якась «рекурсія другого рівня», а насамкінець це романтичне «повністю присвячую її Наталії». Вона знає його ЗО хвилин, а вже впіймала себе на тому, що ревнує до якоїсь жінки.

Тїона витягнула листок з e-mail адресою, яку він їй дав. [email protected]. Вона почала писати. Через кілька хвилин задзвонив телефон. Її чоловік чекав унизу в машині.

— Слухай, — сказала вона, — йди на п'ятнадцять хвилин до тієї кав'ярні на другому боці вулиці. Я мушу закінчити ще щось дуже важливе.

У неї було дивне враження, що цей e-mail від нього, саме тепер, є дуже важливий.

ВІН: Наступного дня він був в інституті перший. Крістіана, асистентка з секретаріату, зустріла його в кухні біля автомата для кави. Вона завжди приходила першою, зате зникала теж найраніше. Звернулася до нього, сміючись:

— Я думала, нічні клуби закриваються лише о восьмій ранку — Кріссі, — вона любила, коли він так її називав, — як ти це робиш, що о сьомій ранку маєш такий настрій, як турис­ти на Сейшельських островах о десятій перед сніданком? Вона перестала сміятись. Подивилася йому просто в очі і сказала:

— Проведи колись зі мною ніч, і тоді дізнаєшся. Вона вийняла горнятко кави з автомата і вийшла з кухні. Ніколи не здогадаєшся, коли Крістіан говорила серйозно, а коли жартувала.

Він вибрав в автоматі подвійне еспресо і повернувся до бюра. За цей час поштова програма на його комп'ютері стягнула всі е-таїї з їхнього комп'ютерного сервера. Крім наукових чи інформаційних бюлетенів, що їх надсилали щоденно, крім електронного сміття у вигляді ідіотичних рекламок, як та, що заохочувала до купівлі дешевої ділянки під забудову на Багамах, а також крім нормальної наукової кореспонденції, сьогодні був e-mail від неї.

Його це навіть не надто здивувало. Тобто в нього був такий момент, коли, їдучи на роботу метром, він раптово відклав газету й подумав про те, чи і наскільки він був би розчарований, якби вона вже ніколи більше не відгукнула­ся до нього і зникла так само безпричинно, як і з'явилася.

Уже давно йому не доводилося переривати читання газет, щоб думати про жінку.

Він також помітив, що ті роздуми справляють йому при­ємність. І то зовсім іншу, аніж роздуми про векторну ре­презентацію траверсованих вузлів у мережах Петрі. Зовсім іншу. Вона була виклична, думав він. Саме так. Адже, зуст­рівши жінку в реальному житті, можна за її виглядом, за тим, як вона рухається, класифікувати як викличну, і так само тут, в Інтернеті, в певному розумінні функціонував той самий механізм. Провокативний вигляд надто відвер­тий, не відповідний до пори дня макіяж, театральні рухи стегнами або надто глибоке декольте замінюють у Мережі провокативні запитання, перебільшена безпосередність або особистісна цікавість, що зачіпає надто глибоко. Така пове­дінка дуже часто повинна приховати невпевненість, брак відваги, боязнь, закомплексованість або просто вразли­вість. Він задумувався в метро, чи в ній запрацював той самий механізм. Мусив усміхнутися, коли пригадав собі це її «Скажи мені, яка в тебе освіта».

Потім зрозумів: йому хотілось, щоб вона була гарна. І в цьому випадку віртуальність нічого б не змінила. Чо­ловіки у своїй пихатості хочуть також, щоб їх і в Інтернеті зачіпали лише гарні жінки. Це нічого, що в цьому випадку краса не відіграє жодної ролі. Адже вона невидима, несут­тєва. Чоловіки, навіть зовсім випадково обрані для зачі­пання, хочуть вірити і здебільшого наївно вірять, що вони настільки виняткові, аби привертати увагу лише вродливих жінок. Він уявляв собі, як багато з тих чоловіків, сидячи за своїми комп'ютерами, втягають животи або прикривають рештками волосся надто високі чола. Така інстинктивна ре­акція справжніх самців, відома з пляжів, перенесена в Ін- тернет. Чи еволюція затрималася і лише змінює декорації? А може, те, що є тепер, насправді називається е-волюцією?

Він не знав, що в цьому випадку означало «гарна». Знову подумав про Наталію. Чи гарна була лише Наталія? Чи так буде завжди?

Він був би розчарований, якби вона більше не написала. Дуже розчарований. Знав, що це саме так, виходячи зранку з метро. Отож коли тепер побачив цей e-mail, відчув... не знав, як це назвати.., що вона його не обманула. Він почав читати.

Варшава, ЗО січня

Я дізналася про Твоє існування близько 16.30. У Варшаві тепер лише 17.15, а Ти вже, встиг викликати в мені подив, здивування, цікавість, ревнощі, хвилювання, сум і радість. Я останнім часом мало переживаю, отож гостріше відчуваю такі почуття.

Ти мав рацію, коли говорив, що мені не потрібна жодна рада. Мені потрібно було лише вивільнити це з себе і просто комусь ска­зати. Я тепер навіть знаю, що хочу Тобі це сказати найменше з усіх. Крім того, це стало надто банальним, щоб витрачати на це Твій час.

Я мала досить інформації про Тебе, і хочу, щоб і Ти щось знав про мене. Мені 29 років, мешкаю у Варшаві, 5 років як заміжня, маю чорне волосся і очі, колір яких залежить від мого настрою.

Ти навіть не знаєш, яка я рада, що маю у своєму комп'ютері ICQ.

І що Ти маєш.

Від 16.30 сьогодні я так радію.

До завтра.

Якщо Ти дозволиш.

Він декілька разів прочитав цей e-mail. Щоразу, коли до­ходив до фрагмента про чоловіка, перескакував поглядом декілька слів. Перечитуючи востаннє, просто не звернув на нього уваги.

Стартуючи своє /CQ, подивився на годинник. «Може, вона вже там є», — подумав.

ВОНА: Прийшла до бюра раніше, ніж завжди. Її чоловік виїжджав ранішнім поїздом до Лодзі, отож вона попросила його підвезти її до бюра дорогою на вокзал. Він здивував­ся, бо знав, як вона любить зранку поспати. Якби не два будильники, які по черзі дзвонили, вона б ніколи не про­кидалася.

Обожнювала спати. Особливо останнім часом. Вона мала незвичайні сни. Ввечері з лазнички йшла до кухні, пила горня теплого молока і раділа снам, які мали надійти. Часом вона прокидалася вночі, пам'ятаючи останній сон, пила мо­локо і знову поверталася в сон. У те саме місце, в той самий сюжет, в якому прокинулася.

Сни були як втеча. Вона мала дуже важкий період у по­дружньому житті. Усе стало якесь таке поверхневе. Чоловік захлиснувся багатством, яке принесли йому всі ті проекти у післяробочий час. Він потрапив в узалежнення від гро­шей і праці. Доти ніколи не мав грошей і тепер не вмів собі з цим порадити. Раптом усе, що можна було купити, стало доступним. Відділяло його від цього лише кілька проек­тів у післяробочий час. Машина, що стояла під будинком. Нове помешкання в доброму районі, де ця машина вже не була дисонансом. Умеблювання, яке через півроку ставало застарілим.

Він працював від або до світанку, неділю плутав із чет­вергом. Купував нове устаткування, брав нові проекти. Ще тільки один рік. Лише купимо тобі авто і ту ділянку під лісом — говорив, коли часом вона питала його, чи могли б вони продовжити на один день відпочинок і поїхати в За­копане.

«І так звичайно собі побалакати як колись», — говорила.

Вони не «балакали як колись» уже дуже, дуже довго. У них було усе більше речей і все менше контакту. Якось вона поскаржилася матері на його неувагу. Дізналася, що вона — розбещена жінка, яка не має зеленого поняття, який їй трапився добрий і працьовитий чоловік. Її батьки раді­ли з кожного нового пристрою в їхньомі домі так, ніби це вони його купили. їй здавалося, що батько, якби тільки міг, приходив би до них на ніч, щоб допомагати її чоловікові виконувати ті всі проекти після роботи. Вони пишалися її багатством і з гордістю розказували про це всім, хто хотів, а часто і не хотів слухати.

Вони пишалися таким життям, а вона була закохана в бельгійця. Вони знову зустрілися через неповні два міся­ці після того берлінського масового збіговиська. У Варшаві. Коли він увійшов до їхнього бюра з букетом квітів, засмаг­лий, пахучий, як завжди, бездоганно елегантний, і сказав секретарці, що забирає «mademoiselle» — хоча добре знав, що вона заміжня — на «бізнес-ланч до Брістоля», вона відчула себе вирізненою.

У нього був час. Знову якийсь мужчина має час для неї! Слухав, був дотепний, делікатний, послужливий, і всі жін­ки в ресторані звертали на нього увагу. Згодом присилав e-mail і велике, кольорове, із запахом його парфумів запро­шення на спільні виїзди до Парижа, Будапешта або Берліна. Вона часом замислювалася, що б сталося насправді, якби вона мала досить сміливості прийняти колись таке запро­шення.

Він телефонував. Говорив спокійним голосом. Слухав. Шепотів. Часом шепотів французькою. Вона це найбільше любила. В нецікавому і сірому житті бюра він був як по- штівка, надіслана з відпустки, що будила мрії про зміну та екзотику. Вона почала вважати, що стала для нього кимось особливим.

Неповний місяць тому, відразу ж після Нового року, її фірма організувала зустріч з найповажнішими клієнтами в Щирку. Він теж мав там бути! Знала, що він приїхав ще раніше і в Щирку святкував Новий рік. Її тішив цей виїзд.

Трохи боялася можливих сценаріїв, які приходили їй до го­лови у зв'язку з ним, але, незважаючи на це, саме завдяки цьому вона була щаслива і схвильована.

Організувала все так, щоб бути в Щирку на день раніше. Хотіла зробити йому несподіванку. З двірця до пансіону приїхала на таксі. Змучена після цілого дня у потязі. Пер­ше, що вона побачила, коли увійшла до освітленого холу, в якому містилася реєстратура, був її «бельгієць». Він сидів у барі біля реєстратури і цілував шию дрібної шатенки, яка завзято тягнулася до його уст. Вони трималися за руки. Він не зауважив її: сидів, повернувшись плечима до виходу.

Окрім ввічливих привітань, вона не сказала йому жод­ного слова впродовж тих трьох днів перебування в Щирку. Звичайно, вона не мала права на жодну лояльність чи на щось менш істотне в цьому сенсі. Крім його обожнюван­ня, зацікавлення та її закоханості у них не було нічого спільного. Крім того, про закоханість бельгієць мав право навіть не знати і міг цілувати в шию всіх шатенок у цьому пансіоні.

Однак вона почувалася ображеною і зрадженою. Вона делікатно приглядалася до нього під час тієї зустрічі в Щирку. Він уже не видавався їй таким бездоганним. Тепер він уже був присадкуватий і робив жахливі помилки в англійській мові. Що більше, якогось вечора він прийшов до бару з волоссям, укладеним гелем. їй це здавалося сміш­ним і скандально претензійним.

Проте їй був потрібен час, щоб вилікуватися від бель­гійця. Вона намагалася наблизитися до чоловіка і знайти в ньому трохи потрібної їй ніжності. Прагнула звичайної розмови. Про книжку, фільм, про долю. Про щось, що не стосувалося щодення, покупок, грошей і недільних обідів у матері. Але він не мав на те часу в перервах між проекта­ми після роботи. А коли направду, то тих перерв навіть не було.

І тоді вона почала марити. Випивала молока, лягала в ліжко й марила. Зранку прокидалася немов очищена. Так ніби усе, що її мучило й турбувало, вона проштовхнула крізь фільтр підсвідомості, яка очистила у снах. Колись, згодом, вона порушила цю тему в розмовах з Якубом. Він написав щось таке, з чим вона повністю погоджувалася:

Сон, кожен сон, як психоз. З усім, що належить до нього: божевіллям, абсурдом. Такий короткочасний психоз. Безпеч­ний, такий, що вводиться за згодою і закінчується з власної волі через пробудження. Що очищає. Так принаймні ствер­джує Фройд. Він, мабуть, на тому розумівся.

Крім того, відучора все було інакше. Бельгієць раптом став несуттєвим. Як товариш із дитячого садка, ім’я якого пригадуєш ніби крізь туман. Сьогодні вона також марила, але зранку перервала той сон без звичайної недовіри, що це справді кінець й потрібно починати думати. Сьогодні вона хотіла якомога швидше бути в бюрі. Вчора вона відкрила лише кільканадцять з тих 28 інтернет-сторінок з його прі­звищем та ім’ям. Перед тим як сьогодні зайти на ICQ, хоті­ла переглянути решту. Тому встала вранці й звеліла, щоб її відвезли до бюра. Щоб мати час, поки всі інші з’являться на роботі.

Вона відкривала сторінку за сторінкою. Втрачала вже надію. Всюди інформатика, генетика, якісь беззмістовні звіти засідань, статті, яких вона й так не розуміла. Це була, мабуть, передостання сторінка у списку 28 адрес. Вона клікнула і з’явився текст: Боже, допоможи мені бути та­кою людиною, якою вважає мене мій пес. Вона посміхнулася. Подумала, що це винятково мудре прохання. Потім майже весь час усміхалася. Це була його власна, приватна інтер- нет-сторінка! Теж генетика, але цього разу його власні гени.

Він розповідав про себе. Вона знала, що важко вибра­ти цікаву інформацію про себе і виставити її привселюд­но на сторінці WWW. Колись вона мала намір підготувати і опублікувати в Мережі власну сторінку, але відмовилась — насамперед тому, що не знала, що і як могла б розповідати про себе, щоб це не був банальний кіч.

Він зробив спритно: зосередився на інших і через інших розповідав про себе. Розповідав, який важливий для нього Моцарт, Шопен, Моррісон, які вірші Рільке він знає напа­м’ять, а які має намір незабаром вивчити (а так між іншим: хто в такому віці ще вчить вірші? — думала вона весело). Розповів, які книжки він читає і що думає про них, а також про ті, до яких більше ніколи не доторкнеться. Подав хіміч­ні структури кількох субстанцій і цікаво розповідав, як по­чувається, коли йому їх бракує, або, коли має їх забагато.

Вона була здивована, читаючи, що з людиною може зроби­ти допамін і на що потрібно вважати, щоби подолати брак або надлишок тестостерону. Показавши неймовірно гарні світлини з Нового Орлеана, він переконував усіх, що це одне з найважливіших місць на землі. Крім Нового Орлеа­на, називав Дублін, Бостон, Вроцлав, Прінстон, острів Вайт (вона не мала зеленого поняття, де той острів), Сан-Дієґо, Куала-Лумпур і Краків — як станції на трасі однієї лінії приміської залізниці. Його світ не мав меж. Він розповідав про науку, про Всесвіт, мудрість і мозок. Мозок був його пристрастю.

Глибше замислившись над його сторінкою, вона зробила висновок, що він, мабуть, несміливий. Здається, він не вмів писати про себе відверто. Розповідав про те, що думає, від­чуває, чим захоплюється, навіть чого прагне, посилаючись на вірші, авторитети й науку.

Вона не дізналася з тієї інтернет-сторінки нічого такого, що могло б її стривожити, нічого про жодну жінку — не бе­ручи до уваги жінок з віршів Рільке — яка б мала або могла в цей час мати для нього значення. Це була для неї цінна і зворушлива інформація!

Коли б вона мала одним словом охарактеризувати Якуба на підставі його власної інтернет-сторінки, то вжила б тіль­ки одне слово: вразливість. Друге, що напливало відразу після вразливості, це «смуток». Та сторінка була сповнена смутку. Смутку й печалі. Вона не знала за чим, але всюди це впадало у вічі: він за чимось або за кимось сумував.

Крім того, ця сторінка була однією великою похвалою мудрості. Вона замислилась, читаючи останнє речення: Будь мудріший від інших і не показуй їм цього... І тут у бюрі з'явилася секретарка і побачила її за комп'ютером. їй не вдалося приховати здивування. Дотоді ніколи не трапляло­ся, — а вони ділили це бюро впродовж п'яти років, — щоб вона була тут раніше секретарки. Не прокоментувала цього жодним словом, однак шукала найменшої причини, щоб пройти до принтера або скорозшивачів біля вікна і могти, проходячи, зиркнути на екран її монітора.

Ця секретарка була найуїдливішим організмом, який вона знала. Відколи вона переконалася в тому, що кожна аноректично худа жінка, — а секретарка була саме таким типом, — починала автоматично асоціюватися їй з безмеж­ною в'їдливістю. І ця її худоба! Непристойна, провокатив- на, недосяжна і з викликом! Навіть пропадала охота пити мінеральну воду, бо здавалося, що в ній забагато калорій. Часом їй здавалося, що ця жінка настільки худюща, що її можна було б вислати факсом.

Думку про аноректично худих жінок вона почала зміню­вати повільно, але безповоротно, лише тоді, коли польське телебачення почало демонструвати серіал «Аллі Мак-Біл». Коли вона почала знаходити фрагменти себе самої в невро­тичних відхиленнях або поведінці надто чутливої головної героїні, такої ж худющої, як їхня секретарка, почала повіль­но позбуватися своїх упереджень.

Вона закінчила читати його інтернет-сторінку і відчула неспокій.

«Щоб він був, щоб хотів бути, щоб не зник», — стривоже­но подумала вона.

Увімкнула свою ICQ. Він був online.

Написала: Якубе, я сумувала за Тобою.

ВІН: Працював. Закінчував тест програми для Варшави. Тобто чекав, працюючи. Нарешті! ICQ повідомляє, що вона є online. Клікнув на жовту карточку, що миготіла в нижньо­му правому кутку екрана.

Ані «доброго дня», ані «як справи». Відразу це: «Якубе, я сумувала за Тобою». Він стиснув зуби. Як завжди, коли траплялося щось, із чим не міг упоратися або коли не знав, як відреагувати. Так робив і його батько.

Давно вже був переконаний, що за ним ніхто не сумує, і то чимало років. Так він вибрав. Немає нічого несправед­ливішого, ніж смуток без взаємності. Це навіть гірше, ніж кохання без взаємності. Набагато гірше. Після Наталії він не міг ні за ким і ні за чим сумувати. Так, ніби усе в ньому вигоріло. Може, зрідка, лише за своїми батьками. В день народження, річниці смерті або поминальний день.

Йому здавалося, оскільки сам не міг сумувати, що най- порядніше жити так, щоб ніхто за ним не сумував. Але і це не підтверджувалося. З того e-mail від Дженніфер знав, що не завжди вдається так жити. Це був квітень або травень минулого року. Не забуде того почуття вини, яке буквально

спаралізувало його, коли прочитав її листа в потязі з Берлі­на до Варшави. Досі він не читав настільки зворушливого роману про смуток. Він відписав:

Добрий день. Я радий, що Ти є. Я чекав на Тебе.

Чекати. Чи це те саме, що сумувати?

Вона відкрила чат.

ВОНА: Ні. Для мене, ні. Коли я чекаю, я не прокидаюсь о 5 ран­ку, відмовляючись від найкращих снів. Я також не приходжу через це раніше 7 до бюра. Коли чекаєш, молоко не втрачає для мене смаку. Коли сумуєш - так.

ВІН: Я запам'ятаю. Особливо про молоко. Питаю, бо мені зда­валося, що за мною ніхто не сумує вже багато років. І коли хтось пише мені щось таке замість «добрий день», то... в першу мить я хотів повернутись і переконатись, чи це не для когось, хто сидить за мною. Але за мною ніхто не сидить.

ВОНА: Це було до Тебе. Лише до Тебе. Мені здається, що Ти звикнеш. Побачиш.

ВІН: Розповіси щось про себе? Я вже знаю, що Ти мариш, що любиш молоко і що сумуєш за мною. Чи міг би я знати більше?

Твої очі великі? У тебе високе чоло? Малі ступні? Чи засинаєш на боці? Чи Твоє волосся пухнасте? Чи шкіра засмагла? Чи розмовля­єш англійською? Любиш ходити під дощем? Чи любиш оперу? Чи зволожуєш губи язиком? Чи віриш у Бога? Чи любиш чорниці? Чи...

ВОНА: Питання з'являлися на екрані одне за одним. Так, ніби він занотував їх у якомусь невпорядкованому списку і просто переписував. Вона була впевнена, що він не мав жодного списку. Деякі з тих питань їй до нього ніхто не ста­вив. Ніколи. І чоловік також. А вона з ним живе п'ять років.

Відписала:

Скажи мені тільки одне. Чому Ти хочеш це все знати?

ВІН: Бо... також сумував за Тобою.

ВОНА: Я все Тобі розкажу. Ми маємо багато часу, правда?

Розмови з ним уже з першого дня були як переживання, що закарбовувались у пам’яті. Вона не могла цього поясни­ти, але не вважала, ніби щось, що відбувається між ними, відбувається надто швидко. Вчора в цей час вона ще його не знала. Сьогодні за хвилину розкаже йому, на якому боці вона засинає. Якби він запитав, чи вона засинає гола на тому боці, вона б теж без вагання відповіла, що, так, гола. Чи то цей Інтернет, чи то цей її брак переживань, чи просто він викликає в ній таку щирість? А може, вона врешті хоче розказати комусь про себе і знати, що той хтось має час і хоче її вислухати?

ВІН: Раптом запрагнув усе про неї знати. Це ж не суттє­во, що він її не бачить. Вона сама йому розповість те, що він міг би побачити. Розповість своїми словами. І це буде саме таке, як би вона хотіла, щоб він побачив. І він у це повірить, і такою забиратиме її — в думках — додому і в свою уяву. Бо в Інтернеті найважливіші слова і уява.

Кожна розмова і зустріч з нею в Інтернеті мали атмосфе­ру і настрій побачення. Вони були по-своєму урочисті, спо­дівані, й ніколи не було відомо, як вони закінчаться. А ще оте «Якубе, я сумувала за Тобою», яким вона віталася з ним кожного ранку, незмінно його розчулювало.

Вона так віталася з ним майже щодня, окрім субот та не­діль. І тому в понеділок це «Якубе, я сумувала за Тобою» було ніби підтвердженням того, що все й надалі триває. Тому від ЗО січня понеділок став для нього улюбленим днем тижня.

Між понеділками і п’ятницями вони розмовляли про все. Про Бога, про гроші, про погоду у Варшаві, про найкращі креми для комбінованої шкіри, про Інтернет, про гени і хро­мосоми, про колір її волосся, тембр його голосу, про методи запобігання вагітності, які не викликають викиднів, про музи­ку, про занепад філософії, про математику, про запах її парфу­мів увечері й зранку. Про все. Практично, кожна тема ставала з нею захоплюючою. Кожна щось про неї повідомляла.

Він шокував її повідомленням, що не має авта, і як тіль­ки закінчиться зима, він радо повернеться до свого моторо­лера. Він не забуде її гумористичного коментаря.

У Тебе немає авта?! Там, у Німеччині?! — писала здивована.

- То що Ти робиш у вікенди? Адже німці у вікенди насамперед займаються миттям машин. Я чула, в Німеччині лише хворі психіч­но, студенти і комуніст не миють по суботах машин.

Потім вона написала, що якби він усе-таки купував щось для миття у суботи, то нехай обов’язково купить позашля- ховик, найкраще фірми Mitsubishi, такий з перемиканням low- range і можливістю переходу мотору в секвенційний режим.

Але Ти це напевно сам усе добре знаєш, — наприкінці дода­ла вона.

Звичайно ж він не знав! Зрештою, він ніколи не хотів знати. Це повинен був знати продавець у Mitsubishi. Але факт, що їй відомі такі речі, видався йому... sexy. Було дале­ко за південь, коли вона порадила це перемикання low-range. Після ланчу він не міг не перестати пити цього нового чу­дового мерло з Чилі, який виявив нещодавно. Він уявив собі, що вони обоє у місцевості дуже, дуже позашляховій, і мають можливість перейти у секвенційний режим...

Звичайно, що не знаю, - відповів він, - але я запам'ятаю: секвенційний.

І додав, одразу про це шкодуючи:

Якого кольору сьогодні Твоя білизна?

Це було, мабуть, занадто відверто. Вони були знайомі тоді лише два місяці. Вона не відповіла. Лише запитала:

А якого кольору повинна бути білизна, яку б Ти найохочіше зняв?

Якби вона запитала, наприклад: «А який колір Ти най­більше любиш?» — це б не мало такої дії.

Зеленого. Усіх відтінків, — відповів він тоді.

Зелений. Я запам'ятаю. А тепер я вже мушу йти, Якубику. Не працюй занадто багато цього вікенду.

Вона зникла, не чекаючи на відповідь, залишаючи після себе лише повідомлення від системи ICQ:

User went offline.

Як він ненавидів це повідомлення! Особливо у п’ятниці, далеко за південь. У його бюрі робилося раптом так порож­ньо. Він відчував щось, що, мабуть, було сумішшю гіркоти, претензій до неї, розчарування і самотності. Усе нараз.

Він добре знав, що це просто необхідно перечекати. Опріч того, в нього не було вибору. Вона не належала йому

І тому в п’ятницю він завжди мав у бюрі або в холодильни­ку в кухні запас вина. Коли вона виходила з ICQ і вирушала у свій реальний світ там, у Варшаві, він одним духом випи­вав келих і відразу ж наливав другий.

Він почав це робити вже на початку березня. У половині квітня він зауважив, що вікенд — це такі два дні, коли знову не доводиться йти на роботу. З кінця квітня він направду сумував за нею. Бувало, сідав у суботу ввечері на моторо­лер і їхав через увесь Мюнхен до бюра, перевірити, чи вона йому написала. «Може, забула щось і мусила прийти забра­ти це зі свого бюра, а комп’ютер стояв там, то вона знічев’я написала», — думав він.

Але так не ставалося. Ні. Вона нічого не забувала. У його поштовій скриньці не було e-mail від неї в суботні вечори. Щоразу він був трохи розчарований, але ніколи їй цього не казав. Бо врешті надходив понеділок. Кава так чудово сма­кувала. Він вмикав комп’ютер. Мала жовта карточка обіця­ла завершення очікувань. Він клікав і читав це її «Якубику, я сумувала за Тобою», й обіцянка збувалася. На цілих п’ять днів. До п’ятниці.

Аби тільки він не забув купити більше вина в п’ятницю зранку, коли їхатиме на роботу.

ВОНА: Відтоді, як вона почала перестрівати його на JCQ, її бюро стало місцем секретних побачень. Усе тут враз по­чало їй подобатися. Комп’ютер, досі сірий, завеликий і за- гучний, квіти на підвіконнях, які вона забувала поливати, її застаріле бюрко, та навіть новий запах парфумів секре­тарки, худорба якої вже не була докором сумління, коли при ній споживала хоча б йогурт. Раптом вона перестала бути для нею жінкою з фотографії, яка ілюструвала репор­таж про голодну Еритрею. Вона тепер могла з’їсти при ній мішок «корівок» і навіть не подумати при цьому про якусь там калорію!

Байдужим раптом стало те, що її чоловік знову взяв кіль­канадцять проектів на декілька наступних місяців, і що на­прикінці вересня вони не поїдуть ані до Закопане, ані деінде. Більш-менш із кінця березня найважливішим для неї було прочитати зранку e-mail від нього, виконати до обідньої пе­рерви якомога більше з того мінімуму, якого від неї вимагали, й одразу після цього зустрітися з ним на ICQ. Ідеально було розмовляти з ним на ICQ до виходу їм це вдавалося рід­ко, бо обоє мусили працювати. Але іноді, так. Проте завжди перед її виходом з бюра — він, якщо перебував у Мюнхені й не подорожував, ніколи не виходив раніше від неї — вони зустрічалися в Мережі, щоб попрощатися.

Розмовляли майже про все. Щодня про небуденне. З кожним словом, з кожним реченням він ставав їй дедалі ближчим. Вона не могла собі пригадати, чим вона займала­ся в тому бюрі, поки знайшла його.

Не розмовляли лише про його жінок і про її чоловіка. Ці дві теми ніяк не вдавалося ввести у їхні розмови. Те, що не з’являвся сюжет про її чоловіка, було між ними як неписана домовленість. Відколи вона зауважила, що він цілковито іг­норує інформацію, де вона вживає множину, описуючи своє життя, вирішила перейти на однину. Спочатку вона не розу­міла його позиції. Пізніше, коли вони стали один одному потрібні і приязнь, не названа по імені, перероджувалась по­вільно в щось сповнене ніжності й інтимності, вона врешті зрозуміла, що так було набагато краще. Для неї також.

Теми його жінок вона торкалася неприховано або конт­рабандою в питаннях чи провокуючи до коментарів. Він дуже часто просто ігнорував такі запитання. Однак, трап­лялося, реагував, відповідаючи:

Я колись розповім тобі про це. Докладно. Тепер ще ні. Вибач.

Знала лише, що він самотній і єдина жінка, з якою він дискутує про кохання та «Героїчну симфонію» Бетховена, це вона. Вона заспокоювалась, та не надовго. Невтоленна цікавість про його минуле постійно перебувала в ній.

Він був такий тактовний. Навдивовижу безпомилково відгадував її настрої. Він ніколи не намагався розсмішити її дотепом, коли підозрював, що її сум аж ніяк не протилеж­ність сміху. Якось ні сіло, ні впало запитав:

У тебе завжди болючі менструації?

Звідки він знав, що так воно було і що їй страшенно болі­ло? В такі дні він не вів з нею жодних дискусій, чудово розу­міючи, що жінки можуть бути тоді непередбачувані. Радше він щось розповідав їй, не питаючи про думку. Щось на зра­зок: «а зараз сядь вигідно у фотель, розслабся, слухай і ні­чого не кажи». Саме в один з таких днів вона його запитала:

Якубику, тут широко розповідають, пишуть, а віднедавна навіть і співають про гени. Кожен відчуває, що зобов'язаний мати якусь думку з цього приводу. Знаю, що в Америці декодується цілий ге­ном. Це обов'язкова тема не лише розмов, але також і захоплень. Правильним, а навіть cool, є тепер захоплюватись геномом, і то не лише власним. Прошу, розкажи мені, як декодується цей геном. Так, щоб я зрозуміла. При цьому пам'ятай: крім того, що я маю гени і знаю Тебе, мене абсолютно ніщо не в'яже з генетикою.

Сподіваючись на довшу розмову, вона відкрила чат.

ВІН: Чому Ти хочеш довідатися про це саме нині?