Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 2 page

Я провела з ним 88 днів і 16 годин мого життя. Жоден мужчи­на не мав так мало часу і не дав мені так багато. Один був зі мною впродовж 6 місяців, а не зумів мені дати того, що я мала з Елйотом уже після 6 годин. Я була з тим типом, бо вважала, що тих його «6 годин» лише настануть. Я чекала. Але вони ніколи не настали. Якогось дня під час безглуздої суперечки він почав кричати:

- Що такого дав тобі той холерний поляк, після якого тобі нічого не залишилося? Навіть жодної фотографії. - А коли тріумфуючи додав: - Чи він хоч знав, що це таке - фотоапарат?! - я виставила за двері його напівпорожню валізку, з якою він вселився до мене.

Отож, що мені дав цей «холерний поляк»? Ну що?

Наприклад, він дав мені оптимізм. Він ніколи не говорив про смуток, а я знала, що він пережив крайній смуток. Він заражав оптимізмом. У нього дощ був лише короткою фазою перед прихо­дом сонця. Кожний, хто мешкав у Дубліні, знає, що такі думки - це приклад тотального оптимізму. Це при ньому я запримітила, що можна носити речі, які не мусять бути чорними. Це при ньому я по­вірила, що мій батько любить мою маму, лише не вміє це виявити. У це ніколи не вірила навіть моя мама, а також її психотерапевт.

Він дав мені таке почуття, коли тобі здається, що за хвилину ти здурієш від бажання. І при цьому ти напевно знаєш, що воно здійсниться. Він умів розповідати мені казку про кожну частину мого тіла. Мабуть, не було такої, до якої б він не доторкнувся чи не скуштував. Якби він мав час, поцілував би кожну волосину на моїй голові. Кожну по черзі. З ним мені завжди хотілося оголитися ще більше. В мене було відчуття, що чулася б направду гола лише тоді, коли б мій гінеколог вийняв мені спіраль.

І Він ніколи не шукав ерогенних місць на моєму тілі. Припускав, що жінка є ерогенним місцем як цілість, а в тій цілісності і так най- ерогеннішим є мозок. Елйот чув про нашумілий Є-пункт у піхві жінки, але шукав його в моєму мозку. І майже завжди знаходив.

Я дійшла з ним до кінця кожної дороги. Він завів мене до таких прекрасно грішних місць. Деякі з них є тепер для мене святістю. Інколи, коли ми кохалися, слухаючи опери або Бетховена, мені здавалося, що не можна бути ніжнішим. Ніби він мав два серця замість двох легенів. Може, й справді мав...

Наприклад, він дав мені таку малу червону Гумову грілочку у формі серця. Ненабагато більшу від долоні. Солодку. Лише він міг знайти щось таке в Дубліні. Бо лише він звертав увагу на такі речі.,Він знав, що я маю страшні ПМС-и перед ще гіршими менст­руаціями, і що тоді я несправедлива, жорстока, егоїстична, вредна відьма, якій усе заважає. Навіть те, що схід є на сході, а захід на заході. Одного дня він поїхав у інший кінець Дубліна і купив її. Тієї ночі, коли так жахливо боліло, він встав, наповнив її теплою водою і поклав мені на живіт. Але спочатку цілував мене там. Сантиметр за сантиметром. Повільно, делікатно і так неймовірно ніжно. По­тім поклав мені це на живіт і коли я, захоплена, вдивлялася в цю крихітку, він почав цілувати і смоктати пальці моїх ніг. Один за од­ним. На обох ступнях. Весь час дивився мені в очі і цілував. Навіть якщо ти не маєш ПМС-ів, можеш уявити собі, що це було чудово. На жаль, я пережила з ним лише три ПМС-и і три менструації.

Наприклад, він дав мені цю дитячу допитливість. Він питав про все. Так, як дитина, яка має право питати. Він хотів знати. Він на­вчив мене, що «не знати» - це «жити в небезпеці». Цікавився усім. Усе зважував, у всьому сумнівався і був схильний вірити у все, якщо лише вдалося переконати його фактами. Пригадую, як він одного дня шокував мене, питаючи:

- Думаєш, що Ейнштейн онанізував? Наприклад, він навчив мене, що потрібно піддаватися своїм бажанням тоді, коли вони з'являються, і нічого не відкладати на пізніше. Так як тоді, під час гостини у величезному будинку якогось дуже важливого професора генетики, в ході дуже важливої нудної наукової дискусії про «генетичні обумовлення сексуалізму ссавців» він раптом встав, підійшов до мене, нахилився - всі замовкли, дивлячись на нас - і прошепотів:

- На другому поверсі цього будинку є ванна, якої ти ще не ба­чила. Дивлячись на тебе, я не можу зосередитись на дискусії про сексуалізм. Ходи зі мною зараз до тієї ванни. І додав:

- Думаєш, що це генетично обумовлено? Я чемно встала, ми пішли нагору. Без слів обпер мене об криш­талеве дзеркало у дверях шафи, спустив штани, розсунув мої ноги і... І «генетично обумовлений сексуалізм ссавців» набрав зовсім іншого, чудового значення. Коли через декілька хвилин ми повер­нулися вниз і сіли на свої місця, на хвилину запала тиша. Жінки уважно на мене дивились. Чоловіки запалили сигари.

Наприклад, він дав мені відчути, що я для нього найважливіша жінка. І все, що я роблю, має для нього значення. Щоранку, навіть коли ми спали разом, він, вітаючись, цілував мені руку. Розплющу­вав очі, витягав мою руку з-під ковдри і цілував. І при цьому казав: «Добридень». Завжди польською. Так, як він це зробив першого дня, коли нас познайомили.

Часом, коли він прокидався вночі «вражений якоюсь думкою» - так це називав - тихенько вислизав з ліжка і йшов працювати до тих свої генів. Повертався на світанку, заскакував під ковдру, щоб поцілувати мене в руку і сказати «добридень». Він наївно думав, що я цього не зауважувала. Я зауважувала наносекунди без нього.

Він міг прибігти до інституту, де в мене були заняття, і сказати мені, що запізниться на 10 хвилин на вечерю. Щоб я не хвилюва­лася. Розумієш, цілих неймовірно довгих 10 хвилин...

Наприклад, дав мені за ті 88 днів і 16 годин понад 50 пурпу­рових троянд. Бо я найбільше люблю пурпурові троянди. Останню дав мені о тій останній, 16 годині. Перед самим відльотом, на ле- товищі в Дубліні. Знаєш, коли я поверталася з того летовища, мені здавалося, що ця троянда - найважливіша річ, яку до цього часу хто-небудь дав мені в моєму житті.

Він був моїм коханцем і водночас найкращою приятелькою. Таке щось трапляється лише у фільмах, і лише в тих з Каліфорнії. Зі мною насправді трапилося в дощовому Дубліні. Він давав мені це все і нічого не хотів натомість. Абсолютно нічого. Жодних запев­нень, жодних обіцянок, жодних присяг, що «лише він і ніколи ніхто інший». Просто нічого. Це була та його єдина, бридка риса. Для жінки не може бути більшого страждання, ніж чоловік, який такий добрий, такий вірний, так любить, такий неповторний і не очікує жодних обіцянок. Просто він є і дає їй певність, що буде навічно. Ти лише боїшся, що та вічність - без усіх стандартних обіцянок - буде короткою.

Моя вічність тривала 88 днів і 16 годин.

О 17 годині 89-го дня я почала чекати на нього. Вже там на летовищі. Від воріт терміналу він від'їхав автобусом. Він поволі піднявся сходами, які вели до літака, і на самій горі, вже перед входом, повернувся в напрямку оглядової тераси, на якій я стоя­ла - він знав, що я там стою - і поклав праву руку зліва на своїх грудях. Стояв так мить і дивився туди, де я була. Потім зник у літаку.

Більше я його не бачила.

Перші три дні голодування це ніщо порівняно з тим, що я пе­режила в перші три місяці після його від'їзду. Він не написав. Не телефонував. Я знала, що літак прибув до Варшави, бо після його тижневої мовчанки телефонувала до офісу ЮТ'у в Лондоні, щоб переконатися.

Він просто поклав руку собі на серце і зник з мого життя.

Я страждала як дитина, яку віддали на тиждень до дитячого будинку, а потім забули забрати. Сумувала. Неймовірно. Кохаючи його, я не змогла бажати йому чогось поганого і ще більше страж­дала. За деякий час, з помсти, я перестала слухати Шопена. Потім, з помсти, викинула платівки всіх опер, які ми разом слухали. Потім, з помсти, зненавиділа усіх поляків. Крім одного. Його. Бо так я, щиро кажучи, не здатна мстити.

Потім мій батько покинув мою маму. Я мусила перервати на півроку навчання і з Дубліна повернутися на Острів, щоб їй допомагати. Це найбільше допомогло мені самій..На Острові все просто. Острів повертає речам відповідні пропорції. Коли йдеш на кліф, який був там уже 8 тисяч років тому, то багато справ, про які люди турбуються, бо вони для них такі важливі, втрачає своє значення.

Через шість місяців після його від'їзду, перед самим Різдвом, мені на Острів переслали пакет листів, писаних на дублінську ад­ресу. Серед них я знайшла картку від Елйота. Ту одну-однісіньку упродовж 12-ти років. На бридкому папері якогось готелю в Сан- Дієґо він написав:

Єдине, що я міг зробити, щоб витримати цю розлуку, це повніс­тю зникнути з твого світу. Ти б не була щасливою тут зі мною. Я б не був щасливим там.

Ми — з поділеного світу.

Я навіть не прошу, щоб Ти мені вибачила. Те, що я зробив, не можна вибачити. Це можна лише забути.

Забудь.

Якуб

Р. 5. Завжди, коли я маю у Варшаві більше часу, я їду у Желязо- ву Волю. Опинившись там, сідаю на лавку в саду біля невеликої садиби і слухаю музику. Часом плачу.

Я не забула. Але той лист мені допоміг. Нехай би я не погоджу­валася з тим, та все ж дізналася, як він вирішив впоратися з усім, що було між нами. Це було найегоїстичніше рішення, яке я знаю, але я принаймні довідалася, що він щось вирішив. Я мала хоча б це його «часом плачу». Жінки живуть спогадами. Чоловіки тим, що забули.

Я повернулася до Дубліна, завершила навчання. Згодом бать­ко вирішив, що вестиме справи нашої сімейної фірми на Острові. Я витримала рік. Переконалась, що мій батько - це тип з нульо­вим коефіцієнтом емоційного розуму. Його високе IQ нічого тут не вирішувало. Щоб його не зненавидіти цілковито, я вирішила втекти з Острова.

Я виїхала до Лондона. Зробила докторат з економіки в Queens Mary College, навчилася грати на фортепіано, ходила на балет, знайшла працю на біржі, слухала опери. Вже більше ніколи не було такої перерви, яка була б важливішою за виставу. І не було також такого шампанського.

Потім з'явилися чоловіки без сенсу. З кожним черговим мені все менше хотілося наближуватись до наступного. Дійшло до того, що часом, коли я була з ними в ліжку і навіть тоді, коли вони «там унизу» мене цілували, то я «там нагорі» все одно почувалася са­мотньою. Бо вони лише механічно доторкалися до мене поверх­нею епідермісу на своїх губах або язиці. А Елйот... Елйот мене просто «з'їдав». Так жадібно, як з'їдають першу полуницю. Часом занурював її в шампанське.

Я не змогла полюбити жодного з тих мужчин, які мали на губах лише епідерміс.

Після двох років перебування у Лондоні я помітила, що взагалі не маю товаришок і що більшість моїх приятелів - гомосексуалісти. Окрім того, приховуючи свої справжні почуття, вони можуть бути чоловіками на ціле життя. Мені пощастило зустріти найкращих. Чутливі, делікатні, прислухаються до того, що ти хочеш сказати. Вони нічого не повинні вдавати. Якщо вони платять за твою вече­рю, то не для того, щоб забезпечити собі право зняти твої трусики. А те, що мають кульчики у вухах?

Це ж просто геніально - як каже одна з моїх банківських ко­лег - принаймні маєш гарантію, що хлопець знає, що таке біль, і розуміється на біжутерії.

Потім відійшла моя мама. Ніхто не знає, як це сталося. Вона випала за борт, пливучи поромом з Острова до Калаїс. її тіла не знайшли. Зате у спальні в її шкатулці знайдено заповіт, написаний рівно за тиждень до тієї подорожі, а також її шлюбну обручку, роз­половинену пилкою для розпилювання металу.

Через деякий час смуток був такий безмежний, що вранці я просто не могла встати. Я мала ендогенну депресію. Тоді мене порятував прозак. Мала зелено-біла таблетка з чимось магічним всередині. Пригадую, як Елйот намагався пояснити мені цю магію дії прозаку. Він пояснював це як фокус із гральними картами. Кар­тами були якісь нейрореле в синапсі. Я не зрозуміла цього до кінця. Але знаю, що це спрацьовує. Мій психіатр теж це бачив.

Ти знаєш, що найбільше людей у депресії накладають на себе руки саме тоді, коли прозак починає діяти, і вони вже близь­кі до одужання? У справжній депресії ти є зовсім без тяги, що тобі навіть не хочеться перерізати собі жили. Ти ходиш або ле­жиш наче в застигаючому бетоні. Коли прозак починає діяти, ти нарешті відчуваєш силу, щоб роздобути бритву і йти до лаз- нички. Тому ті, на самому дні, прозак повинні приймати в лікарні і найкраще - прив'язаними до ліжка шкіряними ременями. Щоб упродовж декількох днів вони не могли самі йти до лазнички. Але можна обманути пильність санітара і піднятись на дах лікарні.

Після прозаку мій психіатр сказав мені, що я повинна «зро­бити практичну ретроспекцію» і поїхати до Польщі. Такий собі психоаналітичний експеримент, щоб скоротити час лежання на канапі.

Це було в травні. Я прилетіла в неділю. Я мала чіткий план «практичної ретроспекції» на цілих 7 днів: Варшава, Желязова Воля, Краків, Освєнцим. Але це був лише план. У Варшаві я сиділа майже весь час у готелі неподалік від пам'ятника, біля якого стояли вартові. Кожного ранку після снідання я замовляла таксівку і їхала до Желязової Волі. Сідала на лавці біля садиби, слухала Шопена.

Іноді не плакала.

До Желязової Волі я приїздила щодня. Окрім четверга. В четвер, коли я туди їхала, як і щодня, таксівкою, по радіо хтось вимовив його ім'я. Я наказала таксистові повернутись і їхати до Вроцлава.

У деканаті годину шукали когось, хто б говорив англійською. А коли врешті знайшли, то якась приємна пані сказала мені, що Елйот виїхав до Німеччини і, звичайно, уже не повернеться: «хто був би такий дурний, щоб повертатись?»

Як він міг виїхати до Німеччини? Після того, що німці зробили з його батьком у таборі?!

Та приємна пані в деканаті не знала його адреси. Втім, я не хотіла її мати. Того самого вечора я була знов у Варшаві. Ретро­спекція закінчилась. Психіатр був неправий - мені це зовсім не допомогло.

Може, Ти знаєш, яким правом, яким холерним правом Елйот передбачив, що я б не була щаслива в цій країні? Бо що? Бо будин­ки сірі, бо в магазинах лише оцет, бо телефони не працюють, бо туалетний папір, якого нема, бо склянки для мінеральної води на заіржавілих ланцюгах? Чому він мене не запитав, чого я насправді потребую в житті? Я ж взагалі не телефоную. Не п'ю мінеральної води, а оцет вживаю до всього, навіть до ^5/7'А7'с/7/р5.

Ні! Він навіть не завдав собі труду мене запитати. Той, хто пи­тав мене про все, включно з тим, «що це за відчуття, коли тампон з кров'ю набухає в тобі».

Він поклав руку на одному з тих двох сердець і виїхав. А я мог­ла б копати з ним криницю, якби виявилося, що там, куди він мене забирає, ще немає води.

Потім навіть світ, який нібито нас розділив, переставав уже бути поділеним. Настали такі часи, що ввечері я лягала спати, а вночі в якійсь країні змінювалась політична система.

Лондон мав на мене засильний тиск. Щоб витримати, треба було бути герметичним. Інакше все відлетить з тебе. Це чиста фізика. Я не вміла бути аж такою герметичною. Легше, коли двоє «тримаються за покривало». Я не зуміла бути сама. Навіть коли я комусь дозволяла засинати біля себе, то завжди траплялося так, що то я мусила тримати два покривала. Крім того, мені, безпереч­но, було важче. Адже ж я з села. Дублін цього не змінив. Острів завжди був селом. Селом на кліфі. Найгарнішим, яке я знала. Але я не хотіла повертатися на Острів. Згодом виявилося, що я навіть не мусила.

Колись після опери і після вечері, яка була ніщо інше як поді­лом за ікрою «решток» якогось меншого банку між двома більши­ми, директор одного з більших банків запитав мене - я одержала запрошення, бо була «біржовим аналітиком молодого покоління, який подає надії» (в перекладі на загальнозрозумілу в банку мову означало, що в мене найкращий бюст у відділі цінних паперів), - чи я також мешкаю в Ноттінґ-Хілл. Коли я відповіла жартома, що не можу собі дозволити помешкання в Ноттінґ-Хілл, він усміхнув­ся, показуючи бездоганно білі зуби, і відповів, що це, без сумніву, незабаром зміниться, але тепер і так немає значення: він «завжди мешкає неподалік», хай би де я проживала. Я це чітко зрозуміла. Мені навіть сподобалася така відповідь. Хоча він був французом, але розмовляв, що є абсолютним винятком, англійською з аме­риканським акцентом. Мені в ньому сподобалося Також і те, що, на відміну від усіх інших, був мовчазний упродовж цілого вечо­ра, хоча й мав у тому банківському починанні найважливішу роль. Крім того, вітаючись, поцілував мені руку. З тієї вечері ми вийшли разом.

Він мешкав у Park Lane Hotel. Був імпотентом. Жоден мужчина після Елйота не був таким ніжним, як він того вечора. Його не було, коли я прокинулася вранці в його ліжку. Через тиждень мене за­питали, чи не хотіла б я керувати «стратегічно важливим відділом нашого банку в Ноттінґ-Хілл». Я не хотіла. Я зателефонувала до нього після ланчу і запитала, чи немає якого «стратегічно важливо­го відділу» в Саррей. Саррей як Острів, тільки на землі. Того самого вечора він прилетів з Ліона, щоб сказати мені за вечерею, що «є, звичайно, такий відділ, є віднині». Коли після випивки в барі ми пішли до його кімнати в Park Lane, там стояв найкращий CD-плеєр, який тільки можна було купити впродовж кількох годин у Лондоні. Біля нього, в чотирьох рядах, стояло кількасот дисків з серйозною музикою. Кількасот.

Я думаю, що він мене кохає. Він делікатний, чуттєвий, вдив­ляється в мої очі з таким сумом. Він не пропадає за музикою, але привозить мені все, що музично обдарована асистентка відділу реклами його банку відшукає на світових фонографічних фірмах, які спеціалізуються на продукції дисків із серйозною музикою. Часом я отримую диски перш ніж вони з'являться в магазинах Європи. Він здатний прилетіти з Ліона, зустрітися зі мною на лето- вищі і забрати на концерт до Мілана, Рима або Відня. Після кон­церту ми не завжди йдемо до якогось готелю. Він повертається до Ліона, а мене садить у літак до Лондона.

Під час концерту він весь час стискає і цілує мої руки. Я не люб­лю цього. Концерт Караяна це не фільм у затемненому кінотеатрі. Але я дозволяю йому так робити. Він добрий чоловік.

Він не хоче нічого особливого від мене. Я лише повинна казати, як сильно його прагну. Більш нічого. Часом він розповідає мені про своїх доньок і дружину... Витягає гаманець і показує їхні фотографії. Він дбає про мене, добрий. Тричі на тиждень я отримую від нього букети квітів. Трапляється, їх приносять навіть уночі.

Я не сказала йому, що люблю пурпурові троянди. Це для мене дуже особисте.

Я б могла очолити цей банк у Кемберлі. Вже від завтрашньо­го ранку. Вистачило б одного дзвінка. Але я не хочу. Я волію бути «біржовим аналітиком, який подає надії» і не мати жодної відпо­відальності.

Я щораз краще граю на фортепіано. Багато подорожую. В Кем­берлі у мене старий будинок із садом, повним пурпурових троянд. Коли немає візиту з Ліона, зустрічаюся у вікенди в Лондоні з мої­ми приятелями з кульчиками у вухах і ми робимо божевільні речі. Відвідую Острів.

Раз на рік я їжджу на зустрічі нашого курсу до Дубліна. Завжди в другу суботу травня. В Дубліні ночую в Trinity College. Відтоді, як Елйот звідти виїхав, там практично нічого не змінилося. Але в Trinity нічого не змінюється від XIX ст. У суботу вночі я втікаю із зустрічі нашого курсу і йду коридорами під бюро, в якому він тоді працював. Тепер там склад. Але двері такі самі. Мені приємно там трохи постояти. Тоді я теж багато разів стояла. Але один раз наважилася постукати. Це було трохи іншої ночі, ніж та нинішня. Рівно 12 років тому. Тоді його день народження закінчувався, а не починався.