Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург. 8 page

Відкрив запис останньої версії виступу і перш ніж узяти­ся до писання пішов на кухню поверхом нижче, щоби при­нести з холодильника розпочату пляшку каліфорнійського шардоне. Витягнув вино і простягнув руку до морозилки за келихом, який поставив там декілька годин тому. З яко­гось часу він пам’ятав про те, що треба тримати порожній келих у морозилці холодильника. Бо вже давно виявив: рідко що смакує так добре, як холодне шардоне, особли­во з Монтерей, у скутому льодом келиху. Окрім того, — це також останнім часом стало закономірністю, що вражає, — справді добрі тексти він писав, ковтнувши вина. А текст до Женеви мав бути особливо добрий...

«Не дивно, що Стейнбек писав так добре. Усі знають, що Стейнбек пив і до того ж проживав у Монтерей», — поду­мав він.

Повернувшись ліфтом на свій поверх, зайшов до бюра. В тій порі інститут був зовсім опустілий. У його бюрі, освітленому лише лампою, що стояла біля монітора, обкле­єного жовтими карточками, які нагадували, що він пови­нен зробити, а що й так, безумовно, забуде, чувся тільки заспокійливий шум вентилятора в його комп’ютері. Було затишно й добре; він мав вино, мав комп’ютер і мав задум для доповіді.

Бюро, це він теж примітив останнім часом, ставало чи­мось більшим, ніж місцем праці. Він зносив сюди все, що інші люди, як правило, тримають удома: книжки, радіо з СО-плеєром, келихи, праску, приправи до страв, набір рушників, плед, подушку, спортивне взуття (про всяк ви­падок, коли б захотів бігати в парку поблизу — правда, досі не захотів), костюм, дві краватки, картини, а також горщи­ки з квітами, які стояли всюди, де було ще місце, не захоп­лене книжками, нотатками і дискетками. Це бюро ставало його домом.

Вона також була присутня в цьому «домі». А де ж їй на­лежало бути? Це тут вона вперше «постукала» до нього. Тут навіть були її речі! Вона присилала їх. Щоразу він знаходив малі пакетики у своїй поштовій скриньці. Не обов’язково мати зубну щітку у лазничці, щоб відчувати присутність жінки у своєму домі. Можна мати щось зовсім інше.

Можна мати зелені свічки, запашні, різьблені, прості, ви­сокі й маленькі, але незмінно зелені. Бо він любить зелене.

Можна мати книжки. По цілому бюрі лежали книжки від неї. Які вона прочитала. Із зауваженнями, записаними ручкою на полях або безпосередньо в тексті. Які купува­лись у двох примірниках. Той, прочитаний, завжди для нього. Той другий для неї. Щоб мати під рукою, коли вони будуть про це говорити.

Можна мати листівки. Висилала йому листівки з кожно­го міста, де була, але не мала доступу до Інтернету. Якось прислала 18 листівок із Кракова.

«Лише на 18-й я помістила те, що сказала б Тобі за першу годину в ICQ. Мені бракувало цього. Дуже бракувало. Деякі листівки повторюються. Вибач. Кіоскерка мала тільки 12 різних», — писала.

Можна мати її бюстгальтер. Якось він запитав її про ко­лір білизни, яку вона має того дня на собі. Це був вечір. Він випив забагато вина. Була музика. І так якось сталося. Спо­чатку вона зігнорувала це запитання. Через годину повер­нулася до нього. Також забагато вина. І музика. їй також, мабуть, якось так сталося, бо вона написала:

«Я не вмію описати тобі того кольору. Він на межі зелені оливок і бірюзового. Я саме зняла бюстгальтер і вклала його у конверт. Побачиш сам, який це колір».

Через чотири дні в поштовій скриньці він знайшов малий пакетик. Дуже добре пам’ятає, що постійно чув запах пар­фумів, коли доторкнувся устами до її оливково-бірюзового бюстгальтера. І пам’ятає, як сильно був збуджений.

Так, бюро зробилося його другим домом. Крім того, як­раз тут вона найчастіше бувала. Хоча не лише тут. Але саме в бюрі він відчував, коли вони були разом у Інтернеті, що запросив її до себе додому. Причому «бувати» означає роз­мовляти з нею в JCQ, відкривати з нею чат, а також пи­сати до неї або одержувати від неї е-таіГи. Її присутність у його житті пов’язана з комп’ютером. Він умів пов’язати конкретний комп’ютер з конкретними спогадами. На тому лептопі із неймовірно переповненим диском, підключеним до Інтернету в готельному номері в Цюріху, вона вперше написала: Я сумувала за Тобою і не могла дочекатися поне­ділка. З того кольорового Macintosha в Internet Café в Берліні він дізнався, що вона останнім часом найбільше боїться слів «ніколи» і «завжди», а після них «ніщо» й «ніхто», натомість на тому величезному суперкомп’ютері Cray у Штутгартсь- кому університеті він приймав e-mail в якому вона впер­ше написала: Я ще раз дякую Тобі за все, насамперед за те, що Ти є.

Спогади віртуальних зустрічей з нею — це здебільшого спогади емоцій. Але й записи в пам’яті характеристик кла­віатур, моніторів, за допомогою яких він обмінювався з нею інформацією. Часом він усміхався до себе, усвідомлюючи, що їхні спогади — це таке, для прикладу, гіпотетичне пи­тання:

— А пам’ятаєш, як Ти ніжно писала до мене тоді під ве­чір, коли я був на тому старому комп’ютері з заплямленою клавіатурою, на якій бракувало клавіші «з», в резиденції IBM у Гайдельберзі? Той комп’ютер мав старий монітор з ностальгічним екраном бурштинового кольору і ми домо­вилися, що «з» будемо замінювати цифрою 8. Тепер уже не роблять таких моніторів. — Пам’ятаєш? Чи такими завжди будуть їхні спогади? Клавіатур, моде­мів, швидкості модемів, поштових програм чи назв серве­рів, які дозволяли їм відкрити чат?

А втім, чом би й ні? Хіба лавка під розлогим каштаном романтичніша від комп’ютера без літери «з» на клавіатурі, за скляною стіною в затемненому комп’ютерному центрі?

Залежить, що відбулося на лавці і що — завдяки тому комп’ютерові.

Перевага лавки над комп’ютером для більшості людей очевидна і безсумнівна. Головно з огляду на близькість, за­пах і дотик. Слова на лавці відходять на другий план. Він не заперечував цього. Однак вважав, що словами можна за­мінити запах і дотик. Словами також можна доторкатися. Навіть ніжніше, ніж долонями. Запах можна так описати, що він набере смаку і кольорів. Коли вже стає ніжно від слів і пахне від слів, то тоді... тоді треба найчастіше вимикати мо­дем. На лавці тоді переважно вимикається здоровий глузд.

Він стократ волів би опинитися на тій лавці.

Шардоне чудове. «Доповідь для Женеви може трохи по­чекати», — подумав, наповнюючи другий келих. Він сів ви­гідно у своєму обертальному кріслі й поклав ноги на столик. Заплющив очі. Годинник на вежі костелу вибивав північ. Він подумав, що саме минув, у певному значенні, перелом­ний день. Відсьогодні буде інакше. Він не знав ще, так чи інакше, але знав: щось зміниться. Цей e-mail про Наталію...

Досі він нікому не описував стількох деталей свого страж­дання. Не хотів. І не мав потреби. Його батько і так знав без слів, а інші? Інші були несуттєві. їй він хотів розповісти все. Кожну деталь. Кожну сльозу. І зробив це. Чому? Бо вона далеко і не побачить тих сліз? Тому що немає нікого іншо­го, щоб це розказати, а він дуже хотів? А може, це просто егоїзм? Поділитися з кимось сумом минулого і таким чином знищити сум? А може, вона тепер настільки істотна, на­стільки важлива, відповідно настільки вразлива, що не бо­їться аж такої близькості? І це також. Але це, мабуть, не все.

Він встав з крісла і підійшов з вином до вікна. Сперся чолом об зимну поверхню шиби. Стояв там хвилину, вдив­ляючись у рухомі ореоли машинних світел, розпорошених у мряці, що затягувала автостраду під вікном.

— Я розповідав їй, що хотів би ділити з нею також і своє минуле, — мовив голосно до свого відображення у склі. — Найважливіші жінки мого життя завжди знали моє минуле.

Такі Вона ж останнім часом була найважливішою. Упро­довж декількох останніх місяців він не міг пережити чогось важливого, не подумавши, що хотів би їй негайно все роз­повісти. Це підкралося в його життя так тихо і непомітно. І заволоділо ним. Змінювало його. Викликало в ньому зовсім нове почуття. Як, наприклад, те, що ніби мав ме­теликів у животі, коли вранці вмикав комп’ютер. Або ця потреба переживати є настільки сильна, що виганяє його після півночі з теплого ліжка до пивниці і примушує витя­гати томики поезії Ясножевської*.

Він знав, що потреба не є тривалим станом. Як він це добре знав І Після смерті Наталії, коли вже повернувся у світ, він не був здатний на переживання. Його серце було

Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург.

як заморожений шмат м’яса. Якось він навіть побачив його у страшному сні. Зморщене й синє, наче шмат яловичини, витягненої з морозилки. Величезне, таке, що ледве вміс­титься у темній дірі між кісткою тазу і ключицею. Твер­де, де-не-де покрите льодом, загорнене у фольговий мішок, роздертий у декількох місцях. Цей замерзлий, наповнений його серцем мішок рухався. Ритмічно скорочувався і роз­ширювався. Крізь діри у фользі вилазили бульки синьо- червоного м’яса. Він прокинувся з криком, коли мішок гучно тріснув. Сон повертався ще багато разів. Це тривало приблизно два роки.

Жінки для нього в той час відрізнялися від чоловіків лише тим, що мали груди, не мусили голитися і на них можна було більше розраховувати. Лише через декілька ро­ків він знову почав відчувати щось на зразок сексуального потягу. Але це було, як він тоді казав, «проста(т)цьке». Від простати. Але і від простака. Розбуджені гормони перева­жили в його сприйнятті жінок. Він хотів тільки розряди­ти напруження, десь залишити свою сперму і повернутися до книжок. Більш нічого. Він це робив собі переважно сам. Але не завжди.

Колись, ще студентом останнього курсу, супроводжував екскурсію Альматуру до Амстердама. На прохання учас­ників, місцевий екскурсовод завів їх на знамениті канали у відомій, особливо морякам, дільниці Зейдак. Увечері, зо­всім сам, з якоїсь причини він вийшов з готелю. Повернув­ся на ті канали. В маленькій крамничці біля одного з мостів купив маріхуану. Це було й надалі зостається абсолютно легальним в Амстердамі. Сів на лавці й запалив. Провів так декілька годин. Повертаючись уже після півночі уздовж каналу, минав кам’яницю із заскленими фасадами. Яко­їсь миті він зупинився. Пам’ятає, що навіть довго не ду­мав. Увійшов. Дівчина була з Угорщини. Молода брюнетка в шовковому халаті, яка курила сигару.

За шампанським вони домовилися про ціну. Вона закри­ла жалюзі. Роздягнула його. Запалила ароматичні свічки. Увімкнула музику. Він упізнав Lokomotive GT. Подала йому руку і підійшла до мармурового чорного умивальника біля дверей. Скинула халатик. Стояла перед ним зовсім гола.

Підштовхнула його стегнами до краю умивальника, на­хилилася і почала його мити. Він був настільки збуджений, що еякулював в умивальник, як тільки вона доторкнулася до його прутня. Він не знав, що робити. Йому було стра­шенно соромно. Він заплющив очі, щоб не дивитися на неї. Хвилину вона нічого не говорила. Потім почала його делі­катно гладити по волоссі й по щоці, шепочучи щось угорсь­кою. Принесла шампанського, запалила цигарку і запхала йому її до рота. Посадила на шкіряне крісло. Почала делі­катно масувати йому плечі й шию. Через годину він ви­йшов. Дівчина взяла лише половину суми, про яку вони домовились. Подаючи їй руку на прощання, відчув, що зно­ву має ерекцію.

Та угорська проститутка із Зейдака була першою жінкою, яка доторкалася до нього після смерті Наталії.

Сприйняття жінок лише через егоїстичний секс минуло по-справжньому лише в Ірландії. Десь більш, як через рік після епізоду в Амстердамі. Якоїсь весни в Дубліні він нано­во відкрив хвилювання, яке немає нічого спільного з проста­тою. Сталося так завдяки Дженніфер з острова Байт...

Із задуми вирвав його голосний писк комп’ютера, що стояв на його письмовому столі. Прийшов якийсь e-mail. Він відкрив навстіж вікно. Вставив запобіжну блокаду, щоб вікно не зачинилося, і повернувся до письмового стола. E-mail від неї! О другій годині ночі?

ВОНА: Наказала зупинитись таксистові перед нічними делікатесами за дві поперечні вулиці перед тією, де місти­лося її бюро.

— Чорний Jack Daniels, може бути великий, і п’ять банок Red Bull¹ а, — сказала до заспаного продавця.

Оглянув її з голови до ніг; пляшку і банки подав лише тоді, коли вона поклала гроші на скляний прилавок. Не ви­кликала довіри. Вона виглядала трохи як аристократичний наркаш, який не витримав лікування від узалежнення.

Справжні, неаристократичні наркаші, коли не витриму­ють лікування від узалежнення, купують березову воду або денатурат, а не віскі. Нормальний наркаш отримує допо­могу, якої не вистачає на малий Jack Daniels, не кажучи вже про великий.

За декілька хвилин вона вийшла з авта перед своєю адмі­ністративною будівлею. Заплатила таксистові й зайшла до будинку через гараж. Єдиним ліфтом, що працював, виїха­ла на шостий поверх, де містилися бюра її фірми. Вона ще ніколи не була тут уночі. Відчувала неспокій, ідучи темним коридором, щоби засвітити світло.

Зупинилась перед дверима з ґратів. Справа, на висоті її очей, була невеличка скринька з клавішами як на клавіату­рі калькулятора.

«Боже, потрібно ж ввести код, щоби відчинити ті две­рі», — перелякано пригадала вона.

Досі ще ні разу цього не робила. Вранці, коли приходила на роботу, двері вже «зняв» охоронець.

Що за проблема... 1808... А може, все-таки ні? Може, 0818?

Якщо я введу неправильний код, то охоронець умить з’явиться за спиною, а через п’ять хвилин — поліція. Сиг­налізація розбудить цілий район, а директор не повірить, що я мала зробити щось важливе саме після півночі.

Зупинилася. Інтенсивно розмірковувала, що робити. Це було ризиковано. З іншого боку, так сильно хотіла йому це розказати. Тепер! Лише тепер це мало сенс.

Вона підійшла до клавіатури і, не вагаючись, вистукала: 1-8-0-8. Заплющила очі, зіщулилась, ніби чекала на удар.

Удару не було.

Енергійно відчинила двері й зайшла всередину. Витягну­ла з кухонної шафи кришталеву склянку на віскі. У зелене горня, яке декілька днів тому прислав їй Якуб, викришила кілька кубиків льоду з алюмінієвої решітки, витягнувши її з морозилки. Біля решітки поставила чотири банки Red ВиІІ'г._у куплені в делікатесах. Одну залишила в торбі. По­вернулась у бюро. Налила віскі, десь до половини склянки. Решту доповнила Red Виіїе м. Увімкнула комп’ютер. Запус­тила поштову програму. Підійшла до плеєра на компакт- диски, який стояв біля факсу. Ввімкнула музику. Про це вона мріяла вже від сходів біля політехніки. Віскі з льодом у склянці — Red Bull прийшов їй до голови лише в таксі — і останній диск Ґепперт. Сьогодні вона могла слухати лише Ґепперт. Вона хотіла повністю запасти в смуток. Ґепперт для цього пасувала найбільше. Вибрала «Замість». Увімкнула.

Духом випила півсклянки, яку тримала в долоні. Підійшла до письмового столу. Розтягнула скручений кабель, який з’єднував клавіатуру з її комп’ютером. Сіла на підлогу. Клавіатуру поклала на коліна. Вперлася плечима в бічну стінку стола і почала набирати.