Déjà vu — уже бачене (фр.)

Через три місяці одного дня задзвонив у його бюрі теле­фон, і Жанет, секретарка, тим своїм сексуальним голосом, мелодію якого він досі пам’ятає, запросила до розмови з керівником проекту, професором з Гарварда. Коли вони почали говорити, він несвідомо підвівся з крісла. Профе­сор підступно запитав його, чи «він би знайшов час» і чи «тематика збігається із його зацікавленням», бо якщо так, то «вони зацікавлені». Пам’ятає тільки, що він радісно- знервований притуляв слухавку телефона до уст, коли роз­мова закінчилась. Він уже знав, що «за п’ятнадцять хвилин Інтеренетом вишлють йому пароль до програм для секвен- ціонування ДНК» і що «післязавтра він має бути в Нью- Йорку на засіданні усієї нашої групи».

Сьогодні він знає, що та кількахвилинна розмова зміни­ла його життя.

Тоді ж, також уперше, він зареєстрував у себе одну дивну закономірність. Радість і задоволення собою певної, що перевищує максимальний рівень, інтенсивності — а так було після тієї розмови — викликали в нього величезне сексуальне збудження. Закінчивши розмову з професором, він був не тільки екстремально щасливий та екстремально гордий собою, але й мав також екстремальну ерекцію. Це не мало нічого спільного з тим, що впродовж кількох місяців він не торкався жодної жінки. Хоча пам’ятає, що після тих кількох місяців абсолютного целібату він повертав на вули­ці голову за всім, що ходило і мало груди, але в цьому випад­ку виключив таку причину. Він це знає напевно, бо пізніше таке з ним траплялося навіть тоді, коли радість та гордість за себе понад дозу вартості траплялися через кілька годин після сексу, що давав задоволення і виснажував.

Він прочитав усе про механізми ерекції в чоловіків, знав про ініціацію цього явища з причини збільшеної концент­рації окису азоту в крові, читав про інгібітори ферменту PDE5, про наповнені і випорожнені печеристі тіла, про цик­лічні cGMP і тому подібні шалено поважні, розумні й нау­кові обґрунтування. Він міг чудово зрозуміти, що в нього є денна ерекція, коли він довго йде надто крутими сходами за Жанет до їхньої інститутської їдальні в Bruff Commons на ланч і поглядає на її ніколи не вбрані в жодні труси­ки сідниці в надто обтислих шкіряних штанах. Однак це не допомогло йому зрозуміти, чому так трапляється з ним і тоді, коли — хоча окрім глибоко захованих під паперами в шухляді кількох примірників Playboy у не було абсолютно нічого ерогенного в його порожньому, душному бюрі — він читає статті дуже важливих людей, які посилаються на його публікації. Очевидно, бажання визнання і бажання жін­ки викликають у ньому ідентичну реакцію. Коли він над цим замислився, то дивувався менше. Історія трагедій, що їх причиною були чоловіки, які здобували бажаних жінок, така ж довга і жорстока, як список нещасть, що їх виклика­ли ті, хто будь-якою ціною здобував славу.

Він також зауважив, що ерекція після споглядання сід- ниць Жанет і ерекція від марнославства була майже такою самою з огляду на інтенсивність і силу внутрішнього на­пруження, які вони викликали. Єдина відмінність полягала в тому, що Жанет могла цю свою ще збільшити, розповіда­ючи що-небудь під час ланчу. Бо Жанет мала голос, здатний підвищити концентрацію окису азоту в крові так, що у жи­лах витворювалися бульки. Вона майже ніколи не говорила ані мудрих, ані цікавих речей. Зрештою, це не було важли­ве. Жанет повинна була просто вводити в коливання свої голосові струни і підсилювати їх рухом язика і губів, а най­краще, щоб при цьому її губи були скусані внаслідок по­дій минулої ночі або інтенсивно червоні від губної помади; Жанет дбала про те, щоб хоч одна з цих умов була завжди виконана. Коливання не мусили вкладатися в розумні сло­ва або фрази. І хоча Жанет належала до тієї групи жінок, які автомобільний двигун із вприском плутали з двигуном із виприском, він однаково дуже любив її слухати.

Особливо, коли вона говорила про виприск цим своїм вологим голосом.

Він пам’ятає, що тоді, після тієї розмови з професором, його ерекція досягла такої інтенсивності, що він відчу­вав справжній фізичний біль. Пам’ятає також, що зачинив зсередини своє бюро на ключ, просто без жодної причини зателефонував до Жанет, щоб тільки почути її голос, і почав онанізувати. Жанет розповідала йому якусь ідіотичну істо­рію по телефону, він лівою рукою закрив мікрофон слухавки, щоб вона не могла чути, що з ним діється, а правою робив собі це. Коли закінчив, Жанет продовжувала говорити, а він із жахом усвідомив собі, що еякулював, фантазуючи про карту генома певної бактерії, яка спричиняє тиф.

Часом він розмірковував, чи і це збочення було зумовле­не якоюсь секвенцією генів у подвійній спіралі.

Якщо так, то його секвенція все ж непогано вклалася. Він знав значно гірші збочення з тієї ж тематики.

Колись, захоплений романом Пруста, він вирішив дізна­тися щось більше про нього самого. Те, що прочитав, було досить шокуюче. Цей дрібний, немічний, завжди хворий, з кашлем, екзальтований, надміру вразливий син аристо­крата і такий, що завжди вимагав жіночої опіки, незважаю­чи на незвичайне враження, яке він справляв на жінок, сам визнав, що досить часто онанізував. Головно підглядаючи за молодими хлопцями, які роздягалися перед сном. Часом, коли і це не приносило йому задоволення, наказував слузі вносити до спальні прикриту шовковою чорною хустиною клітку з двома пацюками. Один був величезний і голодний, другий малий і лінивий від переїдання. Пруст, онанізуючи, знімав хустинку, яка прикривала клітку, і коли великий го­лодний пацюк пожирав малого... він еякулював. Першим відчуттям була огида. Потім, після глибших роздумів, вирі­шив прочитати все, що написав Пруст. Огида зникла.

Ще іншу секвенцію мусив носити в собі вродливий улюбленець жінок Джон Фітцджеральд Кеннеді, прези­дент США, який, умираючи так ефектно в Далласі, став безсмертним. З опублікованих спогадів про нього виникає портрет сексоголіка з витонченими сексуальними уподо­баннями. Кеннеді особливо уподобав собі любовні акти у ванній, головно з огляду на безперервні болі у хребті. Жінки, які кохалися з ним, переважно стояли нахилені поза ванною і, цілуючи його, пестили його тіло. Коли на­ближався фінальний момент — для Кеннеді, звичайно — до ванної заходив охоронець і, хапаючи жінку за шию, топив її у ванні. Коли жінка рештками сил, у конвульсіях, стара­лася звільнитися, Кеннеді нібито з насолодою еякулював.

Секвенція генів, що відповідає за це збочення, видалася йому набагато гіршою, ніж у Пруста.

Проте його тоді не цікавили ані Пруст, ані Кеннеді, тоді він думав тільки про те, що відбулося і що буде далі. Раптово став частиною «нашої» групи і від того дня секвенціонування генів певної бактерії зробилося найваж­ливішою справою його життя.

Маючи таку карту, можна би «перекласти» її на білок, який керує життєвими процесами; знаючи біохімію цього білка, можна довідатися, наприклад, який ген відповідаль­ний за продукування людським організмом допаміну — брак якого спричинює хворобу Паркінсона, а надмір зареєстро­ваний — переважно упродовж дуже короткого часу — у ви­падку стану, який популярно описується в ненауковій літе­ратурі як стан закоханості. Мало того, що вони б вилікували цими знаннями тисячі невиліковно хворих і принижених цією хворобою людей, то на додаток могли б генетично за­кохувати.

Часом, найчастіше десь далеко за північ, вони замовляли таксі, залишали на годину той свій «тиф», сиділи на патіо з баром у готелі Dauphine New Orleans у Французькій Діль­ниці, де, попиваючи пиво і слухаючи блюз, розвивали такі фантастичні сценарії, вірячи, що це саме вони починають складати гігантські пазли з генів. А ще у своєму нахабстві були переконані, що складуть їх у цілість. Чим більше мали пива в крові й чим більше блюзу витало в повітрі, тим глиб­ше вони в це вірили.

З його теперішньої перспективи, в часи, коли про гене­тику базікають майже біля кожної будки з пивом, відколи вона подарувала світові ефектний акт клонування якоїсь вівці, після стількох років, що минули відтоді, він розглядає цей проект і ці дослідження з крихтою насмішки і зверх­ності, але також із задумою і дивуючись з ентузіазму, який тоді носив у собі. Те, що робили кільканадцять років тому в Новому Орлеані, було важливе, але це була, порівняно з тим, що відбувається тепер, така інфантильна генетика.

Але такий, здається, є перебіг речей у науці.

Адже тепер він знає, що це аж ніяк не єдина мозаїка.

Хтось розсипав на столі понад сто тисяч пазлів.

Так, як тоді, так і тепер він часом замислювався, чи це Бог. Ця крихта знань віддалила тоді його від Бога. Однак помітив, що тепер, знаючи і розуміючи набагато більше, він набагато покірніший і більше схильний повірити, що це однак Бог був тим Великим Програмістом.

Йому тільки трохи не вдалася версія Пруста і Кеннеді.

Тепер він теж добре знав, що ці пазли не могли скласти воєдино декілька запальних інформатиків, генетиків і мо­лекулярних біологів, які мріяли про славу. Навіть якби вони, щоб не витрачати часу, вирішили затамувати дихання, поринаючи з головою в роботу. Але тоді в Новому Орлеані він ще цього не знав.

Ніхто ще цього не знав.

Тоді працював як в амоку, дослівно до... падіння.

Одного разу він заснув за комп’ютером і впав зі стіль­ця на розкидані довкола книжки. Оскільки жалюзі у вікнах його бюро були постійно опущені, він не фіксував пори дня. У нього завжди панувала ясність від ламп денного світла, що гуділи, підчеплені до стелі в кімнаті номер 4018 на чет­вертому поверсі будинку Percival Stern, де містилась їхня лабораторія. Якось у неділю, коли в його холодильнику залишились тільки забруднені стрічки поглинача запахів і більше нічого, він домовився з Джимом на великі закупи у супермаркеті наприкінці вулиці.

Домовився на шістнадцяту і... проспав.

А ліг у ліжко в суботу перед дванадцятою.

Він навіть не замислювався, чи може бути інакше. Підсві­домо відчував, що ні. Цей проект був його життям. Мусив йому усе підпорядкувати.

«Ти не прийдеш у лабораторію тільки тоді, коли насправ­ді будеш дуже хворий. Насправді хворим ти будеш тільки тоді, коли плюватимеш кров’ю понад кільканадцять годин».

Так це коротко й образно визначив індус-програміст, який приєднався до них у той самий час, що й він.

Розмірковував: чи тільки він так працює? Часом розпи­тував про це колег із групи. Пам’ятає, як один з них, Януш, ще один поляк у цій команді, стипендіат Фундації Костюш- ка, інформатик з Торунського університету, який працював в Queens College у Нью-Йорку, сказав йому:

«Старий, я лише сьогодні зауважив, що моя маленька Йоася вже в третьому класі. Завтра вона отримує свідоц­тво і розпочинає канікули».

Упродовж кількох тижнів він вставав о пів на п’яту, ви­палював цигарку, збирав порозкиданий по цілій кімнаті одяг, заварював каву й опритомнював під крижаним душем у лазничці на партері. Йому часто траплялося вже під душем усвідомити, що він зайшов туди з цигаркою. Одягаючись, ковтав каву, закидав до наплечника сторінки з нотатками, зробленими останньої ночі, і вибігав, щоб сісти до Джимової машини, яка вже кілька хвилин чекала на нього.

Відколи Джим почав працювати на будові недалеко від його університету, він підвозив його до Тиіапе. Щодня че­кав на нього, завжди в чудовому гуморі, завжди усміхнений і свіжий як весняна галявина. Тим своїм станом і настро­єм він викликав у ньому роздратування і нехіть. Як можна бути таким радісним о п’ятій ранку, після такої короткої ночі й сидячи в такій машині?

Джим був власником бюїка з шістдесятих років, без кон­диціонера, що в Новому Орлеані вважалося доказом або виняткової бідності, або причетності до якоїсь винятко­во мазохістської релігійної секти. Окрім того, задні двері з боку пасажира або прив’язували грубим шнуром до під­голівника крісла водія, або їх під час їзди доводилося три­мати пасажирові.

Він сідав до машини Джима з заплющеними очима, брав з попільнички цигарку, яка запалена чекала на нього, і вони рушали. Розмову починали лише через кілька перших миль, коли Якуб прокидався. Джим знав цю церемонію і пово­дився як вірний і лояльний приватний водій британської королівської родини.

Незабаром він усе частіше не ночував удома, залишався в бюрі і працював з короткими перервами упродовж цілої ночі.

Саме так було тієї ночі, коли зателефонував Яцек.

Добігала четверта ночі з суботи на неділю.

Джим саме був у нього в бюрі. Мовчки нахилявся над електронною аптечною вагою, яку поставив біля його ком­п’ютера. Зосереджено відважував порцію кокаїну, пакуючи її у завчасно приготовані мішечки. На бюрку біля комп’ю­тера лежали ряди таких целофанових мішечків з білим по­рошком. Кожен мішечок містив чотири «поділки».

Коли він закінчив, на столі лежав кокаїн на 50 тисяч доларів.

Він обійшов його довкола, мовчки зсипаючи пакунки до пооббиваної і погнутої валізочки. Закінчив, закодував замок валізки, наклав один із браслетів поліцейських на­ручників на свою ліву руку і замкнув спеціальним ключем

на кисті. Другий браслет був прикріплений до валізи. Він підійшов до Якуба і мовчки поклав ключ від кайданків на клавіатуру його комп’ютера. Виходячи, подивився йому в очі і сказав:

— Це направду останній раз. Не зневажай мене. Вибач. Якуб був розлючений і сповнений гіркоти. Лихий на

себе, що погодився на це. Не йшлося зовсім про те, що він ризикував абсолютно всім, що досягнув у своєму житті, що вдруге свідомо став — бо ж погодився без примусу — по­мічником типа, який постачає наркошів; найбільше боліло його те, що Джим так його розчарував. Що так підступно використовує їхню дружбу.

Він почувався зрадженим.

Але ж він уже обіцяв йому, що попередній раз, три місяці тому, був «направду перший і останній», що «тепер тільки сплатить борги і зійде з цієї дороги» і що «може це зробити тільки тут, бо нікому не спаде на думку, що в Тиіапе на генетиці ділять порошок», як він називав це своє розкладання на порції.

Сьогодні, коли Джим годину тому постукав у двері бюро, йому не спало на думку, що він знову має «товар». Став із цією валізкою, прикутою до лівого зап’ястя і ледве при­ховуючи тремтіння голосу, сказав:

— Якщо я цієї ночі не поділю в тебе, то вже ніколи не зможу підвезти тебе зранку до школи. Дозволь... благаю. Він дозволив.

Весь час стояв повернувшись до нього плечима, кипів зі злості й мовчав. Він не хотів на це дивитися.

Така наївна дитяча віра, що коли заплющуєш очі, то зов­сім не темно.

Повернувся до стола лише тоді, коли Джим зачинив за собою двері.

На клавіатурі його комп’ютера лежав ключ від наручни­ків, якими Джим для певності приковував себе до валізки з наркотою, і два малі целофанові мішечки з білим порошком.

Для нього.

Останній раз, коли Джим пакував у нього товар, він також спробував кокаїн.

У той момент, коли половина його письмового стола була покрита мішечками, Джим відійшов від ваг, зняв зі стіни стару фотографію в дерев’яній рамці, здмухнув зі скла порох

і почав її підігрівати полум'ям запальнички. Він висипав вміст одного мішечка на висушену скляну поверхню і поді­лив білий порошок на три рівні смужки довжиною близько 8 см. Потім запалив цигарку, вийняв з гаманця оправлену в шматочок дерева половинку леза і почав по черзі товкти смужки порошку. Це тривало близько п'яти хвилин. Потім видобув з кишені зім'яту зелену банкноту, скрутив у трубоч­ку і запхав її кінець у ніс. Нахилився над однією зі смужок і духом втягнув її всю. Дрібні рештки, які залишилися на склі, зібрав наслиненим пальцем і розмазав на яснах. Потім повернувся до Якуба, простягнув руку зі скрученою однодо- ларовою купюрою і, посміхаючись до нього, сказав:

— Спробуй. Тобі буде добре. Я залишу.

Хоча він спостерігав за тією церемонією Джима з непри­хованим здивуванням, не завагався ні на мить. Підійшов до столу, запхав кінець трубки в ніздрю і одним вдихом втяг­нув цілу поділку. Відразу відчув легкий холодок і виразне заціпеніння в носі. Повернувся до свого крісла біля моніто­ра, зручно сів і чекав. Цікавість мішалася з неспокоєм.

Через декілька хвилин він виразно відчув, що втома, ви­кликана шістнадцятьма годинами інтенсивної праці, минає. З'явилося відчуття свіжості, сили, енергії. Він міг розпоча­ти наступні шістнадцять годин. А ще недавно, перед при­ходом Джима, падав від утоми і приводив себе до тями міцною кавою та цигарками. Раптом став бадьорий як від ранкового холодного душу після довгої, спокійної ночі.

Це було щось.

Дрібкою порошку, який містив 25 поєднаних між собою атомів, він обманув своє тіло й мозок. Раптом відчув себе сильним, дотепним і винятково метким. Йому здавалося, що якби він тепер почав програмувати, то написав би най­кращу програму у своєму житті.

І зовсім не відчував, що перестав бути собою. Якнайви- разніше відчував, що це і є властиво він, той самий Якуб, тільки що він набув незвичайного значення. Він уже не мав страху і боязні, жодних сумнівів і душевних розладів.

Зате завжди мав рацію.

Коротку мить він насолоджувався тим відчуттям. Почи­нав розуміти, що людям може хотітися дарувати собі такі стани частіше.

Зокрема люди слабкі, або ті, що мусять відчути силу чи принаймні вдавати сильних. Вистачить кількох грамів хімічної сполуки, здорової слизової оболонки — і стаєш дуже важливою, мудрою, сильною, дотепною, чарівною, красномовною особою, яка свідома своєї сили, і якою завж­ди хотілося бути. Зазвичай це триває не більше кільканад­цяти хвилин, коштує кільканадцять доларів, це нелегально, узалежнює, нищить серце і мозок. А також після цього за­знаєш гігантського похмілля, якого б не було навіть після гектолітра живої браги.

Кокаїн не викликає жодних галюцинацій, кольорових снів і враження польоту над зрошеною літньою росою галя­виною, де повно метеликів і голих німф.

Це не та хімічна сполука.

Ця — занадто дорога, щоб її витрачати на такі баналь­ні стани, які, щиро кажучи, може залагодити добра музика, пляшка вина або закоханість.

З кокаїном переживаєш сни про могутність. Після кока­їну маєш кращі гени. І ти стаєш дитиною набагато кращо­го Бога. Цього не дасть людині жодне вино, жодна музика і жодна жінка. Окрім того, як говорив Джим, ніщо так не перетворить нормальний, спокійний секс у «водневий ви­бух». І це найнебезпечніше. Нормальний секс порівняно з післякокаїновим — то як «кохатися з манекеном з універ­магу в Москві або Східному Берліні». Після чогось такого можуть залишитися надто добрі спогади і надто сіра тепе­рішність. За теорією Джима, тільки після ЛСД могло бути краще. «Бо тоді, — казав він, — займаєшся сексом усіма клітинами, а самих нервів маєш мільярди».

Небезпеку він зрозумів того вечора, коли Джим визнав, що «секс без субстанції наповнює його панічним страхом». Переставав бути для нього реалізацією прагнень, ставав тестом «чи він ще взагалі може».

«Бачиш, без субстанції це — як запихати слимака в щіли­ну телефонного автомата, який кільканадцять годин стояв на морозі», — казав він.

Пригадує, що коли він ще перебував у такому стані, Джим, який з незмінною увагою слідкував за ним, тим сво­їм тоном абсолютного знавця заявив: «А я казав, що тобі буде добре».

Було добре.

Вони почали розмовляти.

Хоча зналися вже і товаришували з півроку, вони ніколи досі не розмовляли так відверто і щиро, як тоді, після ко­каїну. Він завжди хотів його про це запитати, але досі ніко­ли не наважувався. Тепер страху не існувало, тому запитав про Кімберлі; про неї Джим ніколи не казав «моя дівчина», «моя кобіта», «моя наречена», але з якою був, спав і ходив за покупками.

Кімберлі, яку тільки так називав Джим, бо всі інші звер­талися до неї просто Кім, була студенткою Tulane University. Вона навчалася на останньому курсі права; він читав в уні­верситетській газеті, що вона була найкращою студенткою в історії того факультету, а на факультеті було близько 6 тисяч студентів. Усі, хто її знав, були свідомі того, що це не результат допомоги батька, знаного хірурга і водночас ректора Медичної Академії при Tulane.

Батько Кім дуже її любив, але по-своєму, в поспіху, в тих небагатьох вільних хвилинах між чергуваннями в клініці, лекціями, конгресами, відрядженнями і проектами, в яких він брав участь. Любив її так, що лише задля неї залишав­ся у формальному шлюбі з жінкою, яка зрадила його ще під час пошлюбної подорожі й була більше прив’язаною до його кредитних карток та його товаришів — пластичних хірургів.

Відколи його брат, теж відомий хірург, покінчив життя самогубством і стало відомо, що він торгував органами для пересадки, в нього залишилася лише Кім. Його геніальна Кім, якою і для якої докладно вже запланував її майбутнє. А тепер, не маючи для неї часу, він заспокоював своє сум­ління, купуючи їй дорогі автомобілі.

Кім була надзвичайно інтелігентна, здібна, працьовита і всім завдячувала собі. Батькові — окрім автомобілів — що­найбільше завдячувала своїми генами, і то тільки частиною їх. Тому ті, хто її знав, недовірливо сприймали новину, що Кім є «дівчиною Джима». Того Джима, який відбув чотири семестри навчання у Гарварді, але також і чотири роки в’язниці в Baton Rouge, де власне відсидів дві третини свого вироку за торгівлю наркотиками і був достроково звільне­ний за добру поведінку, але з багатьма умовами.

Особа зі знівеченим минулим і теперішнім, яке нівечи­лося кожного робочого дня в котлованах великих будов за 6 доларів за годину. Минуле було таке нищівне, що згадки про чотири семестри архітектури в Гарварді не справляли враження на потенційних працедавців Джима. Внаслідок того вдалося переконати небагатьох і то тільки тих, хто міг запропонувати копання фундаментів під великі будівлі в Новому Орлеані й околицях.

Звичайно, його це нервувало, мучило й доводило до де­пресії. Часом йому було так погано й безнадійно, що кожен ранок — ранки є найгіршими для людей у стані депре­сії — здавався йому продовженням мук з попереднього дня. Депресії досягали такого рівня, що він змушений був вихо­дити з них за допомогою кокаїну, хоча й знав, що ризикує.

Власне, з таким чоловіком спала дівчина з одного з най­кращих домів Нового Орлеана, єдина донька ректора Ме­дичної Академії ТиІапе_у непересічно розумна й пересічна зовні; майбутній адвокат, вона хотіла спеціалізуватися, що додавало специфічного смаку цьому роману, в праві, яке стосувалося торгівлі наркотиками. Багатьом, хто її знав, не містилося в голові, що геніальна Кім могла захоплювати­ся таким скінченим уже у відбірковому турнірі наркошею, яким, на думку більшості, був Джим.

Але ті, хто цього не міг зрозуміти, просто не володіли всіма даними.

Наприклад, вони не знали, що Кім замість тих усіх за- сраних, ідіотичних автомобілів, що коштують цілий маєток, хотіла б від батька тільки один поцілунок на добраніч.

Хоча би раз на тиждень і хоча б уві сні.

Бо хоч він цього не знав, вона ніколи не засинала, поки він не повертався додому. Лежачи в ліжку, притулившись до коханого малого плюшевого ведмедика-коали, якого він їй купив, коли одного разу взяв із собою до Сіднею, вона чека­ла, доки він запаркує машину, перегляне пошту, покладену на столику у вітальні, прийме душ у ванній для гостей на пер­шому поверсі, щоб не розбудити дружину, і тихо піде до спаль­ні. Коли проходив біля дверей її кімнати, вона хвилювалася, сподіваючись, що він зайде до неї. Він уже давно цього не робив. Щовечора чекала, але він не приходив, і цей ведмедик- коала з вухом, мокрим від її сліз, ставав їй дедалі чужішим.

Однієї ночі — вона тоді вже знала Джима — коли знову чекала, а батько знову не прийшов, встала з ліжка, спус­тилася до кухні й електричним ножем для хліба відрізала голову ведмедикові з Сіднею.

Вона при цьому навіть не плакала. Тільки блювала.

Вранці, коли батько встав і зійшов до кухні, щоб при­готувати собі ранкову каву, дві частини ведмедика-коали лежали біля леза електричного ножа для хліба.

Джим не дав би їй навіть плюшевого ведмедика, бо не робив нікому дарунків, але також ніколи б не дозволив їй заснути, не поцілувавши на добраніч. Окрім того, він міг прийти до неї серед ночі або над ранком і принести білі троянди, бо раптово відчув, «що давно не дарував їй квітів». Вони завжди були білі, і вона завжди отримувала їх уночі. Тоді він залишався в неї до світанку і робив з нею всі ці чудові речі, які міг тільки він.

Відколи вона покохала Джима, вона вже не прокида­ється вночі від цього страшного сну, коли ведмедик-коала з Сіднею має голову її батька.

Зв’язок Джима і Кімберлі приховував ще одну таємницю. Тоді, під час цієї незвичної розмови «при двох позначках», Якуб дізнався всю правду.

Джим і Кім часом запрошували його на обід до добрих ресторанів, тішачись виглядом «молодого комуністичного науковця», який захоплювався декадентською вечерею з омара і вчився розрізняти французькі вина. Якось він при­мітив, що після кожної такої емоційної вечері Кім на пев­ний час залишала їх самих за столиком і потім поверталася дуже змінена. З розмазаним макіяжем, часом заплакана, не­змінно замріяна і дуже мовчазна. Тулилася до Джима так еротично, що навіть йому робилося тепло. Часом на її по­вернення доводилося чекати навіть півгодини. Джим тоді купував його улюблене пиво Corona або вони курили добрі сигари, а часом виходили на паркінг за будинком і курили маріхуану. Хоча це не було нормальним, Джим ніколи не говорив, чому Кім виходить.

Тепер він сказав.

Кім була хвора на булімію.

Тоді, в першій половині вісімдесятих років, для при­бульця з Польщі слово «булімія» асоціювалося з назвою екзотичної квітки, і Джим мусив йому довго пояснювати, що це насправді означає. Після кожної доброї вечері Кім мусила вийти і просто позбутися тієї вечері. Вона йшла до туалету, перевіряла його стан, і коли переконувалась, що він чистий і затишний, робила це там. Тому що Кім мог­ла блювати тільки в естетичних, ексклюзивних туалетах. Окрім того, вона це робила з найбільшою приємністю після розкішних і вишуканих вечер з вином і свічками. Якщо ту­алет не підтверджував її сподівань, вона брала таксі або ма­шину з паркінгу і їхала до себе, до вишуканої вілли в Garden District на Charles Avenue і робила це в себе, у власному туале­ті, після чого поверталася до Джима.

Джим розповідав йому, що для Кім це дуже еротичне пе- режиття. Блюючи, вона діставала сексуальне задоволення. Кім плачем реагувала на сексульні реалізації — від щас­тя — тому-то вона поверталася до столика із розмазаним макіяжем і замріяна. Те, що після цього відбувалося за столиком, як вона це робила, було нічим іншим, як при­тулянням жінки до коханця відразу після любовного акту. Джим знав про це і відповідав їй чуттєвістю, якої ніколи не виявляв їй у інших ситуаціях. У такому моменті він був для неї найніжнішим хлопцем на «відразу після». Давав їй те, про що мріє більшість жінок, але небагато хто з них зазнає. Окрім того, майже завжди давав їй це за добрим вином, при свічках і з легкою музикою. Не мало значення, що переважно вона сплачувала рахунки, хоча це Джим за­прошував її. Джим підкорював її тією театрально екзальто­ваною та перебільшеною чуттєвістю, про що чудово знав, він був інтелігентним маніпулянтом від моменту, коли за­уважив, що жінки найбільше прив’язуються до чоловіків, які вміють їх слухати, виявляти до них ніжність і доводити їх до сміху.

Це підкорення було досить витонченим фрагментом до­говору, який вони сконструювали собі під час цього зв’яз­ку, але насправді Джим узалежнював Кім від себе чимось зовсім іншим. Умів роздобути добрий кокаїн і досконало знав, як він діє і що зробити, аби діяв ще краще. Малі моле­кули хімічної структури кокаїну найшвидше потрапляють у кров через слизову оболонку, тому більшість людей вжи­ває його через ніс.

Але найбільше слизової оболонки в жінок, звичайно, є в піхві.

Там існують квадратні кілометри слизової оболонки, че­рез яку може проникати все з молекулярною масою, подіб­ною до кокаїну Джим чудово про це знав. Часом у ліжку з Кім він свідомо стримував вхід у неї до моменту, коли вона, сичучи з нетерпіння, гризла його вухо і сама просила його про це. Тоді Джим, коли мав досить кокаїну в кишені штанів або в шухляді нічного столика, відкривав малий мішечок з порошком і перед самим входом у неї старанно розмазував кокаїн на своєму члені. Він знав, що кокаїн зне- чулює. Тому під час очікування в ній фіксував набагато менше сигналів від свого статевого органа і міг чекати, не боячись, що, незважаючи на величезне збудження, втратить контроль і мине пункт, після якого для чоловіка вже нема повернення.

Рухаючись у ній, він мусив почекати близько двох хви­лин, що, як показує статистика, для більшості чоловіків є проблемою. Тим часом Кім переживала свої неймовірні перші дві хвилини, які для більшості жінок є одночасно останніми, після чого діставала справжній kick і, за словами Джима, який любив поетично і несмачно перебільшувати, «раптом переносилась на іншу планету, у зовсім інший ви­мір абсолютно безвимірної насолоди».

І хоча насправді Кім влаштовувала собі це переважно завдяки своїй слизовій оболонці, хімічним властивостям, а також малому розміру молекули кокаїну, однаково була свято переконана, що завдячує це виключно коханню Джима.

Після Джимової розповіді він почав замислюватись, чи і він колись матиме стільки відваги.

І стільки кокаїну.

Але це було три місяці тому.

Тепер він ненавидів Джима. За зрадливість.

Сів за своїм письмовим столом і з люттю вирвав з ком­п’ютера клавіатуру, на якій Джим залишив ці два мішечки з білим порошком для нього, а також ключ від наручників, і скинув це все на гору пачок і папок під вікном.

Хвилин через п’ятнадцять злість минула, і він хотів повернутися до роботи, але не міг. Підвівся, підійшов до вікна і почав витягати клавіатуру з купи. Враз кутиком ока зауважив мішечок з порошком у самому куті, біля побито­го кам’яного горщика із засушеною пальмою, яку постійно забував підливати. Підняв його, потім зняв зі стіни стару фотографію, ту саму, яку використовував Джим, сів на під­логу, висушив скло полум’ям запальнички, поклав фото­графію на підлогу і висипав вміст мішечка на ще теплу поверхню. Встав і з шухляди письмового столу витягнув машинку для гоління, яку тримав там, відколи траплялося йому проводити тут цілі ночі. Відкрутив шурупи, які за­кріплювали лезо, і витягнув його назовні. Він повернувся до вікна і вістрям почав невміло товкти його в купку білого порошку на шибці. Не минуло навіть хвилини, як відчув, що йому терпне рука.

«Як Джим міг товкти цей порошок упродовж п’ятнадця­ти хвилин?» — подумав він.

Був упевнений, що цього Джим навчився не у Гарварді, а радше у в’язниці в Baton Rouge.

Раптом лезо перевернулось йому в пальцях, він відчув біль і велика крапля крові впала на білий порошок, розси­паний на склі.

Червона краплина повільно і велично всякала у сніжно- білий кокаїн на шибці. Він кілька секунд зачаровано ди­вився на це.

Раптом зрозумів, що робить помилку. Це ж не кров має бути в кокаїні, а кокаїн у крові!

Швидким рухом відділив ту частину порошку, яка ще не зіткнулася з кров’ю, сформував дві паралельні смужки, витягнув з гаманця купюру, скрутив у трубку, запхав у ніс її кінець і швидко вдихнув одну смужку порошку. Хвильку стояв нахильцем над фотографією і втішено засміявся, по­бачивши відображення свого обличчя з банкнотою, що стирчала з носа. Після короткого вагання втягнув також другу смужку білого порошку. Потім зручно вперся пле­чима на купу коробок і ліниво спостерігав, як минає втома і виснаження працею, нервовість і розчарування останньої години. Поверталася свіжість.

Мозок знову дозволив обдурити себе. І тіло також.

Джиме, якби ти був тут, ти б знову мав рацію.

Йому було добре.

Тепер він уже був найзвичайнішим на світі наркошею.

Цього разу ніхто не запросив його до столу. Сам собі ви­сипав, сам собі потовк і сам собі це перепустив через сли­зову оболонку Цього вже не можна пояснювати тим, що «хотілося раз спробувати, щоб знати, як воно є». Він уже знав, як воно є. Тому, власне, й зробив.

Він починав розуміти шимпанзе з показового експери­менту, про який читав нещодавно в науковій пресі.

Прив’язаний до крісла, під’єднаний кабелями до елект­рокардіографа, електроенцефалографа і вимірювача арте- ріальнього тиску шимпанзе міг, вдаряючи лапою по жовтій кнопці, якою закінчувався дозатор, впорскувати собі роз­чини різних наркотиків: ЛСД, героїну, морфіну, амфета- міну, cracky і багатьох інших, включно з кокаїном. Через певну кількість ударів шимпанзе досягав своєрідного стану насичення і переставав ударяти, впадаючи у щось на зразок наркотичного сну, летаргії, наркозу або ейфорії.

Крім одного-єдиного винятку.

Біля дозатора з кокаїном лупив у жовту кнопку так дов­го, що пульс у нього сягав аж понад чотириста ударів на хвилину, і він здихав від тахікардії.

З лапою на жовтій кнопці.

Звідки він це знав?

Як це звідки?!

Наприклад, з Мазовша, Підкарпаття, Помор’я і Куяв.

Тільки що це не були шимпанзе, ніхто не під’єднував їх до електрокардіографа, а хімічна сполука не була кокаїном і офіційно називалася водним розчином етанолу, а неофі­ційно — горілкою. Оскільки ця хімічна сполука не була аж настільки шкідливою, вони втрачали свідомість без тахі­кардії, але «лапу на жовтій кнопці» теж тримали до самого кінця.

Він думав про цього шимпанзе без особливого страху чи неспокою. Не мав на те найменшої причини. Оцінював, що узалежнення від такого чистого наркотика як кокаїн не на­ступає після кількох прийомів. Він також знав, що кокаїн убиває мозок набагато витонченіше, ніж пневматичний мо­лоток, але, незважаючи на це, не мав жодного страху. Поки що його мозкові було з кокаїном винятково по дорозі. Тепер так якось просто складається, що замість кофеїну часом приходиш до тямки за допомогою кокаїну. Незабаром він повернеться до Польщі, і йому залишиться водний розчин етилового спирту. Окрім цього, як відомо, шимпанзе відпа­ли з пелетону в цих перегонах еволюції і може тому натис­кають цю кнопку, бо їм бракує кількох важливих генів.

Він знову відчував свіжість і мав ясний розум; утома ми­нула. Любив працювати у такому стані свіжості, ентузіазму і з такими шаленими ідеями, що витали в його голові. Він хутко підвівся з підлоги, забрав клавіатуру, повернувся до столу і під’єднав її до комп’ютера.

Раптом задзвонив телефон.

Яцек. Він одразу впізнав його голос.

Навіть не намагався пригадати собі, коли вони розмов­ляли востаннє.

Це абсолютно не мало значення.

Соромлячись своєї безпорадності, безсилий і в стані від­чаю, Яцек розповідав йому про Аню.

Він зателефонував до нього з Польщі о четвертій ночі, через кілька років після їхньої останньої розмови і розпо­вів, що його восьмирічна донька Аня має лейкемію і вми­рає. Так просто йому розповів.

Він навіть не просив допомоги. Бо Яцек, відколи його знав, завжди мав клопіт з проханнями.

Він розповів так, ніби просто хотів позбутися цього.

Він до сьогодні не знає чому, але, слухаючи його і розпи­туючи про деталі, переконувався, що йому вдасться допо­могти. Це, мабуть, через той кокаїн. Адже він був важливий і завжди мав рацію.

А з часів Наталії знав про лейкемію все.

Як міг не знати? Його Наталія, якби їй пощастило трохи більше, померла б від лейкемії.

Якби не померла швидше.

Він поклав слухавку. Його вразило те, що почув. Вимкнув комп’ютер і вирішив повернутися додому пішки. Йдучи по­рожньою в цю пору С/іаг/е5 думав про долю. Він майже був певний, що доля — це вигадка й перебільшення. Бог має на голові надто багато важливих справ, щоб укла­дати долі всього людського мурашника. Окрім того, нема такого талану, який убиває восьмирічну дитину. Коли він заходив додому, в кімнаті Джима світилося. Зрадів. Розмо­ва була йому зараз потрібна як ніщо інше на світі.

Він делікатно постукав, зайшов, не чекаючи на запро­шення і без жодного вступу запитав:

— Джиме, як ти вважаєш, скільки тут, у Тиіапе, може коштувати операція з пересадки кісткового мозку? їй вісім років, вона живе в Польщі і може прожити ще три місяці. Це донька мого приятеля. Джим зреагував так, як завжди реагував на важливі та істотні запитання: занурився на хвилю у свої думки. Цього разу це тривало значно довше, ніж звичайно. Раптом він скочив з ліжка, підійшов упритул до нього і сказав:

— Слухай, я мало знаю про кістковий мозок. Підозрюю, що кістковий мозок є в кістках. Окрім цього, більше нічо­го не знаю на цю тему. Якщо від цього можна вмерти, це означає, що це дороге. В Америці все, від чого вмирають, а можна не вмерти — дороге. Подивись, на яких машинах їздить і де живе батько Кім, і як щороку ростуть і підно­сяться груди матері Кім. Немає жодного значення, чи це коштує 100, чи 300 тисяч. Забагато, щоб мати. Ти навіть не бачив таких грошей. Я бачив, але вони ніколи не були мої­ми. Однак ми не дозволимо, щоб та мала вмерла лише тому, що народилася не в тій що треба країні. У понеділок ти ста­неш з плакатом перед ректоратом у Тиіапе. Я сяду з таким самим плакатом посередині Bourbon Street. Ще сьогодні тут, у Новому Орлеані, зателефонуємо на радіо. При збиранні грошей завжди найдорожча реклама. Вони обов'язково до­поможуть. Перед і після спотів про тампони втулять нові, про невинну дівчинку з комуністичної Польщі, яка вмирає від лейкемії. Ця фірма, що продукує тампони, з вдячності, без сумніву, докладеться. Завтра, хоча насправді це вже сьо­годні, неділя. Ти підеш до церкви, про все розкажеш свяще­никові. Йди туди, куди приходить багато туристів. Вони, коли розчуляться, дають більше на тацю. Місцеві в тій церкві здебільшого чорні. Вони не мають грошей, а крім цього лейкемія для них асоціюється з расизмом. У понеді­лок Кім піде до Student Union і вийде звідти лише тоді, коли їй пообіцяють, що вони організують збір пожертв в універ­ситетському містечку. І напиши всім, хто є в твоїй команді. Зателефонуй до того генія з Гарварду. Лейкемія — це також гени. Він має на це гроші. Мусить тільки це добре полаго­дити в бухгалтерії. Ти служиш їм розумом. Мозок добре функціонує, коли душа спокійна. За спокій душі треба пла­тити. Він це знає. Він — звідти. Тут право на спокій душі вписане у поправці до конституції. Окрім цього, зателефо­нуй до посольства Польщі. Нехай сконтактуються з Тиіапе. Лікарі завжди люблять, коли їх просять про щось впливові, але здорові особи, особливо з посольств. І ти навіть не ду­май, що ми не зберемо тих грошей. Слухаючи Джима, він поступово переймався його впев­неністю, ентузіазмом і вірою в себе. Це «зберемо» було як визнання приязні. Він подумав, що все-таки доля існує. Інакше не зустрів би у своєму житті Джима.

Коли він повернувся до своєї кімнати, мав уже готовий план. Ліг в одязі на протерту шкіряну канапу перед телеві­зором і чекав на світанок. Був збуджений. Не міг дочекати­ся ранку, щоб почати діяти. Раптом почув шурхотіння під дверима кімнати. Хтось увіпхав білий конверт у шпарку біля підлоги. Встав, підняв йсіго і відкрив. Між купюрами лежав малий аркуш, вирваний із зошита.

Для Ані — Джим.

Зі всього, що діялося впродовж наступних двох несамо­витих тижнів, він зафіксував на все життя лише декілька подій. Пам'ятає, що зовсім перестав бувати в кімнаті, яку винаймав, і напостійно переселився до свого бюра, писав сотні листів, відвідав майже всі великі фірми в Новому Орлеані, організовував збір по церквах, автобусах, рестора­нах, магазинах і нічних клубах. Він зіткнувся як зі зворуш­ливою солідарністю, так і з мерзенною байдужістю.

Він переконався, що Аня може приїхати, коли одного вечора, більш-менш через тиждень після початку акції, до нього зателефонував батько Кім і сказав:

— Усі мої лікарі й медсестри проведуть цю операцію без гонорару. Окрім того, я сконтактувався з моїм приятелем в Еміграційній службі у Вашингтоні й полагодив для тієї малої гарантію видачі візи. Завтра почнемо пошук донора кісткового мозку. Базою даних донорів у Міннеаполісі — а ви знаєте, що тільки там можна щось знайти — займається мій докторант. Я вже подав йому точну характеристику Аніного тканинного антигену. Ми повинні знайти донора впродовж трьох днів. — Він замовк, а за мить додав: — Моя донька захоплюється вами. Ви навіть не уявляєте, як я вам заздрю.

Через три тижні він стояв на летовищі і спостерігав, як працівниця LOT ’у штовхає інвалідний візок, у якому сиділа зовсім лиса, перестрашена дівчинка в запраному бавовня­ному спортивному костюмі. Вона мала величезні зелені очі, була страшенно худа й тулила до себе маленького паяцика в червоному плащику і капелюшку

Це була Аня.

Він підійшов до неї і відрекомендувався.

— Я — Аня. А це Каспер, — показала вона на паяца. — Мама сказала, що ви можете щось зробити, щоб я не вмерла.

Він став, як укопаний. Не знав, що відповісти. Зібрав усі сили, намагаючись не показати, що ковтає сльози.

Вона ніколи не розлучалася з Каспером. Спала з ним, розмовляла. Ніжно тулила до себе, коли плакала зі смутку. Той шматяний паяцик став раптом для неї символом усього, що єднало її з минулим, батьками й тим, що розуміла і що асоціювалося з безпекою та домом у Польщі. Медсестри з Тиіапе розповідали йому, що навіть під наркозом, уже перед самою операцією, вона щосили притуляла Каспера до себе, і його ледве витягнули із її стиснених, синіх від уколів голки неймовірно худих рученят.

З тих часів він пам'ятає також приклад огидного лице­мірства. Одного дня, вже після дзвінка батька Кім, у бюрі відвідав його кремезний, з бігаючими очима чоловік, схо­жий на лисицю. Він відрекомендувався як працівник посольства Польщі в Нью-Йорку і попросив показати пас­порт. На щастя, йому спало на думку запитати — навіщо. Це викликало напад неймовірної люті. Він тоді дізнався, що «руйнує образ Польщі в очах американських імперіаліс­тів», що «жебрає як останній обдертий і обпльований циган під церквою», що «як науковець і громадянин компрометує Польщу». Він слухав це здивовано й з відразою. Дотепер не розуміє, чому тоді не викинув його з бюра.

Він зустрів цього чоловіка ще раз. Тиіапе University, коли акція допомоги Ані щасливо закінчилася, організував прес- конференцію. Там також було місцеве телебачення. Пам'я­тає, що і він приймав від усіх привітання. Тоді, коли камери були скеровані саме на нього, підійшов цей чоловік з по­сольства і простягнув руку на привітання.

Він подивився йому в очі й мовив:

— Знаєте що? Мені снилося, що ви повісились. Я проки­нувся значно спокійніший. Руки він йому не подав.

Пам'ятає ще момент прощання з Анею, коли відпрова­джував її на літак Пе/£й з Нового Орлеана до Чикаго, де мала пересадку на рейс ІОГ'у до Варшави. Він не мусив з нею летіти. Век а в рамках своєї участі в акції запевнила їй повну опіку. Коли вона зникла на цьому своєму візку за дверима літака, він раптом відчув пустку, смуток і самот­ність.

Чи не так щоразу почувалася його матір, коли він, підлі­ток, залишав її і виїжджав у другий кінець Польщі?

Проштовхуючись на летовищі через натовп, він раптом замислився: чи ті всі його бактерії, що спричиняють тиф, усі стани піднесення у зреалізованому подиві й уся ця метушня в його житті не є випадково тільки формою втечі від пустки й самотності? Аня заповнила на декілька тижнів цю пустку радістю, зворушенням і чимось справді важливим.

Із задуми вирвало його власне прізвище, яке він почув з мегафона летовища. Його просили негайно підійти до ін­формаційного пункту Пе/ґй.

— Тут дещо для вас залишили, — з усмішкою поінформу­вала його одягнена в темно-синю уніформу практикантка і подала йому пластикову торбинку. Він на місці розпакував торбинку. Витягнув малого пая- цика в червоному капелюшку, поклав на поличку і нерухо­мо втупився в нього.

«Це було так давно», — подумав він.

Вимкнув комп'ютер, допив колу з банки і спакував вид- руки й журнали для читання в неділю. Прямуючи до ви­ходу повз сосновий стелаж, на мить зупинився і поправив червоний капелюшок малого шматяного паяцика, який си­дів на найвищій полиці між книжками.

ВОНА: Знову прокинулась перед будильником. Вона вже навіть не дивувалася. Колись їй таке ніколи не трапля­лося, тепер стало щоденним.

Понеділок! Усміхнулася до себе.

Так сильно сумувала упродовж цього вікенду...

Незабаром вона знову буде в офісі, увімкне комп’ютер, прочитає від нього e-mail, і їй стане так добре!

Вона тихенько вислизнула з ліжка і пішла до ванної.

Стояла під душем і питала себе, чи хоче, щоб він був за­раз тут і бачив її голою.

Знала, що він глянув би на неї тільки раз своїми замис­леними очима і все б запам’ятав. Не сказавши ані слова, через декілька днів написав би їй, що в неї є триміліметро- вий перчик з правого боку під грудьми і що він солодкий, що її ліва стегнова кістка виступає більше, ніж права, і він хотів би колись ударитись об неї чолом, і що соски її грудей коричневіші, ніж він собі уявляв, і коли б уже їй ставало тепло й добре від тих несамовитих коментарів, то він би опустив її на землю, пишучи, що вона в жодному разі не повинна митися цим милом, бо воно має занадто високе pH.

Тому вона ще не була повністю впевнена, чи хотіла б, щоб він її бачив. Вирішила, що вона не буде тепер «аналізувати цього жадання» і що зробить це пізніше в бюрі, коли вже прочитає від нього e-mail_y порозмовляє з ним по ICQ, вип’є пиво і їй робитиметься — або вже буде — «блаженно».

Вона любила думати про такі сумніви саме в такому стані.

Звичайно, вона не скаже йому про це.

Вона переконана, що якби сказала, то він був би ще ніж­ніший, ніж є, чим спровокував би її до писання «любовних листів», а наприкінці написав би їй, що не можна «стриму­ватись із такими аналізами», навіть якщо вона почувається блаженно в цьому бюрі, то напевно не гола, а це драматично змінює стан речей.

Із задуми вирвав її чоловік, який саме зайшов до лаз- нички. Він нагадав, що коли вона довше займатиме душ, то вони обов’язково запізняться на роботу.

Він мав цілковиту рацію. Як завжди, навіть коли не мав.

Вона швидко витерлася й побігла гола до шафи в спальні.

Відтоді, коли вже на самому початку він запитав її із обеззброюючою зухвалістю, якого кольору на ній білизна, вона почала про це думати щоранку, коли одягалася.

Звичайно, вона не сказала йому, бо це для неї було занад­то інтимним. Однак коли виявилося, що його улюблений колір — зелений, вона якось так «випадково» купила три комплекти у різних відтінках зеленого.

Постановила, що сьогодні вдягне той темно-зелений, найбільш веху, з защіпкою бюстгальтера спереду і з труси­ками з мережива, які мали непристойно високий виріз.

Вона відчувала, що це був би його улюблений.

І зовсім не тому, що її чоловік так дивно дивився на неї, коли вона, роблячи макіяж, часом сиділа в спальні тільки в цій білизні.

Любила момент, коли переступала поріг бюра. Вже рідко не була першою. Була тиша і була самотність. Відколи вона знайшла його собі, любила цю самотність у бюрі. Заварю­вала каву, і коли вже запах розходився навколо, вмикала комп’ютер, а коли модем набирав номер модему їхнього варшавського провайдера Інтернету, сідала з горнятком кави перед монітором, повна очікувань, як закохана дів- чина-підліток. Вона запускала поштову програму і чекала, аж поки всі е-таіі ’и стягнуться на її комп’ютер з їхнього фірмового сервера в Познані. Потім по черзі відкривала е-таіГ и від нього і читала.

І робилося так чудово і романтично.

І так було постійно кілька місяців, але вона знала, що так зовсім не мусить бути. Знала, що все минає, все нетривке і треба це переживати «тут і тепер», навіть коли це щось настільки віртуальне, як їхнє знайомство.

Сервер у Познані не відповідав.

Вона пробувала щонайменше вісім разів. Не могла до­чекатися, коли прийде секретарка, і вона негайно змусила її під якимось приводом перевірити пошту. З її комп’ютера теж не можна було з’єднатися з Познанем.

Вона була лиха й розчарована. їй зіпсували цілий ранок, а для неї понеділковий ранок упродовж кількох місяців був тим, чим для багатьох є вечори у п’ятницю чи суботу.

Зателефонувала до Познаня.

їй сказали, що хтось заатакував їхній сервер і що вони працюють над тим, але це дуже серйозно і сьогодні його напевно не зремонтують, бо навіть не знають достеменно, що пошкоджено.

«Козли! Він би знав уже через кілька хвилин, що зіпсува­лося», — подумала знервовано.

Зателефонувала до нього.

— Якубику, добрий день. Я сумувала за тобою, — проше­потіла. — Не працює наш сервер у Познані, тому я не змог­ла прочитати твої листи, а знаєш, як це для мене важливо. Тому в мене виникла думка, що ти міг би їх тепер прочита­ти по телефону. Ти ще ніколи цього не робив. Знаєш, мені буде добре, як ти це зробиш. Зробиш, правда?

Він не відповідав кілька секунд, а потім сказав щось, що її занепокоїло:

— Не прочитаю, бо не можу. — Якубику, але ж ти написав їх до мене і вислав, правда? — Звичайно, написав і вислав, але... потім... потім пере­думав. Хвилю аналізувала сказане і зрозуміла.

— Якубе! Перепрошую, а чи ти, коли передумав, як це де­лікатно і спритно називаєш, завалив сервер у Познані, щоб і він «змінив» думку і не надіслав мені їх? — знервовано запитала. — Ні, не завалив... Але тільки тому, що не вмів. Завалив його мій товариш, Яцек із Гамбурга. Прошу, вибач мені. Колись я тобі поясню. їй було прикро, він її зранив, зранив уперше, відколи з’явився в її житті.

— Що було в тих листах? — запитала вона підвищеним голосом. І відразу знала, що це було найдурніше запитання, яке могла вимовити.

— Не відповідай, — сказала швидко. — Це було ідіотичне питання. Я зателефоную до тебе пізніше. Зараз мушу заспо­коїтись. Поклала слухавку.

Ніщо вже не було так, як колись, «до нього».

Як вона взагалі жила «до нього»?

Тип висилає до неї e-mail і потім розвалює весь комп’ю­тер, щоб вона не могла його прочитати. Хто робить такі речі, хто завдає собі стільки клопоту, кому взагалі прихо­дять у голову такі ідеї?

ВІН: Прокидався рано і думав про неї. Не пам’ятає чітко, коли це почалося, але вже кілька тижнів так постійно було. Трохи його непокоїв настрій, у який впадав через такі

думки. Вичікування і такий дивний смуток. Раптово стис­кає в грудях або виникає неконтрольоване розчулення, коли по радіо хтось співає про кохання, а він, власне, вже випив трохи вина. Це було нове. Колись по радіо він чув тільки новини.

Вона непомітно вкралася у його життя. З першої хвилі, відколи з'явилась, була незвичайна. Він ніколи не забуде того післяобіднього часу, коли, працюючи над своєю про­грамою, раптом кутиком ока зауважив на моніторі свого комп'ютера, що хтось прислав йому повідомлення, скорис­тавшись ICQ. Він відкрив його і прочитав:

Я ще трохи закохана крихтами беззмістовного кохання, і мені зараз так холерно сумно, що хочу це комусь сказати. Це має бути хтось зовсім чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось придасться той цілий Інтернет. Натрапила на Тебе. Чи я можу Тобі про це розповісти?

Вона вразила його цією відвертістю. Він дозволив. Вреш­ті вона йому не відповіла, і так це почалося.

Сьогодні він також прокинувся з думкою про неї й усміх-, нувся сам до себе.

Був понеділок! Вона буде з ним упродовж цілих п'яти днів.

Починався сонячний вересневий день у Мюнхені. Він вирішив, що за такої погоди поїде до бюра на моторолері.

Колись, «до неї», він ніколи б не зауважив цієї події, заглиблений у свої думки про алгоритми, генетику й остан­нім часом докучливу помилку в програмі. Однак сьогодні він зауважив і був тим дивно збуджений.

Ще в передмісті, на одному із перехресть він зупинив­ся біля сріблястого мерседеса з відкритим дахом. Вигля­дало це трохи дивним о цій порі дня і при такому холоді. Водієм була жінка. їй могло бути тридцять років. Одягнена в темно-синю плісовану, дуже коротку спідницю й обтисле кремово-біле боді, в лівій руці тримала банку коли лайт, з якої попивала через довгу зелену соломку. Мала великі овальні сонячні окуляри з позолоченою оправою. На сидін­ні пасажира лежала тенісна ракетка, частково прикрита каталогами моди. На вузькому шкіряному сидінні за нею

лежали безладно порозкидані пластмасові пачки від ком­пакт-дисків. Він зупинився якраз біля неї. На моторолері він завжди був перший у черзі біля світлофора на перех­ресті. Чекаючи на зелене світло, вона раптом нахилилася назад, щоб підняти диск із заднього сидіння. При цьому спідниця піднялася вгору і не можна було не зауважити, що її боді на застібках між ногами має колір спідниці! У цьому нахиленому стані вона перебирала ці диски CD на задньому сидінні так, ніби знала їхні назви на дотик, а він вдивлявся у ті застібки і з усіх сил намагався зосередитися на думці, що такі застібки — це дуже практичне вирішення. Раптом вона повернула голову в його бік, їхні окуляри зустрілися. Усміхнулася до нього, відкриваючи губи. Здивований, він, соромлячись, різко відвернув голову, почуваючись малим хлопцем, якого застали як він підглядає крізь щілину зам­ка, як купається старша сестра. На обличчях інших водіїв довкола її кабріолета було видно пожвавлення.

Світло змінилося на зелене, але поки вона рушила, він встиг це вперше зауважити. Однак ще не був певний. Поча­лися перегони за найкраще місце біля неї на наступному світлофорі. Він був задоволений, що вирішив вибрати сьогодні скутер. Навіть якщо він приїде останній, однаково матиме місце відразу «біля сцени». Ні, він не помилився! На кожному наступному світлофорі соски її грудей під об­тислим кремовим боді щоразу більше набирали. Зачарова­ний, він вдивлявся в ці груди з-за своїх темних окулярів і намагався вгадати, чи це холод цього ранку, чи це її голод, чи це може вони, водії?

Відкриваючи двері свого бюра, він почув телефонний дзвінок. Це була вона. Напевно щось сталося. Досі вона те­лефонувала йому лише один раз. Однак коли вона проше­потіла це «сумувала за тобою», неспокій минув і до нього повернувся еротичний настрій. Власне міркував, як у неї довідатися — чи вона також має таке боді, із застібками між ногами, не обов'язково кремове, коли вона раптом запитала про суботній e-mail.

Він не сподівався цього. Йому це не прийшло до голо­ви, що Яцек, якого він попросив знищити один-єдиний e-mail, «завалить» цілий комп'ютер. Оскільки знає Яцека, той «зробив це для певності».

І хоча він ніколи не бачив її зіниць, уявляв собі, що вони мусять бути величезні й особливо гарні, коли вимовляє цю виняткову фразу:

«Знаєш, мені буде добре, коли ти це зробиш. Зробиш, правда?»

Не зробить. Не прочитає їй цього тексту.

Саме через ці зіниці. Бо хотів би хоч раз її побачити.

ВОНА: Вона ще не знала, як назвати те, що з ним від­бувалося. Це не була «закоханість». Вона знала, що за­коханість не має аж таких сильних проявів. Хоча раптом зрозуміла, що в його випадку могла помилятися.

Колись він намагався пояснити їй усе, що відбуваєть­ся в мозку осіб, уражених «раптовим чуттєвим усклад­ненням», загальнознаним як кохання, за допомогою своєї хімічної теорії кохання. Згідно з його версією, це не мало нічого спільного з безумством, пристрастю і захоплен­ням. Це звучало більше як звіт лаборанта. Він усе зводив до гормонів, допоміну і відповідного набору генів. Нама­гався переконати її, що можна бути щасливим завдяки якимсь чародійним «інгібіторам зворотного спуску серо­тоніну». І хоча це звучало як фрагмент назви якоїсь стра­шенно нудної докторської праці, вона знала: хай би що там було, вона докладно дізнається, що це означає. Хоч би для того, щоб переконатися: він не має рації. Коли він це все писав для неї, вона почувалася щасливою і твердо знала, що жодні інгібітори не мають з тим абсолютно нічого спільного.

Вона слухала ці тексти — а коли насправді, то читала їх — погоджувалася з науковою можливістю їхньої правдивості, але ніколи в них до кінця не вірила.

Не могла. Це було б рівнозначне з вірою, що музика Шопена — тільки докладно запрограмована секвенція уда­рів по клавішах.

У це вона б ніколи не могла повірити.

Окрім того, кілька тижнів вона була впевнена, що Якуб найромантичніший чоловік, якого вона зустріла у своєму житті.

Якщо Бог насправді створив людей, то біля нього він провів трохи більше часу.

Раптом вона відчула, що обожнює його більше, ніж будь- коли.

Зателефонувала ще раз.

— Якубику, чи ти не міг знищити цього е-таІЇ а, не нища­чи усього сервера? Тепер я не матиму тебе цілий понеділок, а я так раділа і чекала. Чи цей твій товариш може їм тепер у Познані допомогти відремонтувати?

Вона поклала слухавку і зненацька впевнилася, що зро­бить.

Узяла дискетку з JCQ, замовила таксі, сказала секретар­ці, що погано почувається і мусить іти до лікаря, а також, коли б вона не повернулася перед сімнадцятою, то щоб та вимкнула її комп'ютер.

Водія таксі попросила завезти її до цього нового готелю, про який стільки всі говорили. У реєстратурі запитала, де є описане у всіх варшавських газетах Internet Café. Виявило­ся, що кав'ярня — це декілька комп'ютерів у кутику нічного клубу на першому рівні підземної частини готелю.

Коли вона туди зайшла, наближалася десята ранку.

Це був ексклюзивний нічний клуб з баром, малим май­данчиком для танців і столиками, оточеними високими важкими кріслами, оббитими зеленим плюшем. Світло було притемнене, клуб зовсім порожній; тільки за баром стояв молодий бармен із червоними від перепою очима і протирав склянки. Був більш-менш її ровесником. Тип коханця-латиноса з прилизаним назад чорним блискучим волоссям. Він був одягнений у чорну, дуже тісну майку з написом англійською «ти можеш мене мати» і виглядав так, ніби над ним закрився солярій щонайменше на чотири години. З його реакції було помітно, що він нікого не спо­дівався в понеділок о такій порі й що йому явно перешко­дили «зализувати рани» після вчорашньої ночі. Коли вона підійшла до бару, він зміряв її з голови до ніг, тільки на уламок секунди затримавши погляд на устах.

Вона запитала про Інтернет.

Він мовчки провів її до комп'ютерів, що стояли на ма­лих важких дерев'яних столах з такими самими величез­ними зеленими кріслами. Біля деяких стояли ще повні попільнички, деякі мали клавіатури, поплямлені черво­ним вином, і раптом на одному з моніторів вона зауважила виразний слід багряно-червоних уст, що її трохи розве­селило.

Геніально! Чи їй часом теж не хотілось чогось такого зро­бити?

Наприклад, тоді, коли Якуб раптом під час однієї з роз­повідей на тему Інтернету так зненацька, зовсім без кон­тексту, написав: «Я Тебе так сильно зараз прагну...». Стало так тоді ніжно. Але тільки на хвилю. Відразу після цього вона відчула, хоча тоді довго не хотіла признатися навіть самій собі, що насправді хотіла б, щоб саме тоді він доторк­нувся устами до її грудей.

Бармен помітив, що вона раптово задумалась, голосно кашлянув і ввімкнув комп'ютер, який стояв навпроти бару. Коли він почав пояснювати їй, як користуватися мишкою, вона тільки зміряла його поглядом і сказала, що він може не перейматися, що досконало порадить собі без його курсу для початківців.

Дивлячись на неї підозріло, він повернувся ображений до барної стійки.

— На тих комп'ютерах є ICQ? — запитала. З його погляду зрозуміла, що він не має жодного поняття, про що вона говорить. Почав крутити, відповідаючи, що власне чекають на нову версію, а вона подумала: чому чоло­вікам так важко признатися, що є щось, чого вони не зна­ють, коли про це знає жінка.

Вирішила не питати його, чи може сама заінсталювати /CQ.

Вклала дискетку, яку принесла з собою, і почала інста­лювати.

Він весь час дивився на неї з підозрою за стійкою бару.

І тоді їй прийшла до голови несамовита думка.

Так, це і є та незвична обстановка!

Цей клуб, історія з тим сервером у Познані, її настрій і сьогоднішній стан уяви.

Вона підійшла до бару і сказала:

— Чи ви б не могли принести до столика з комп’ютером літрову пляшку газованої мінеральної води, чотири шма­точки цитрини, дві соломки до пиття, капучіно з подвійною порцією амарето в ньому, а також пляшку червоного сухого вина і два келихи? Бачила його здивування, але він тільки кивнув головою і запитав:

— Перепрошую, до котрої пані оплачує комп’ютер? — До пів на п’яту І прошу замовити мені таксі на шіст­надцяту сорок п’ять. Вона повернулася до комп’ютера і безпосередньо на його пейджер вислала e-mail:

Якубику, прийди на ICQ якомога швидше. Я розповім Тобі про себе все, що захочеш.

Незвичність того, що це взагалі є технічно можливим, її вже навіть не дивувала. Але вдячність за цю людську муд­рість не минала в ній. Власне, завдяки цій мудрості вона мала його.

За хвилю комп’ютер дав її знати, що він уже є.

Дорога, звідки Ти взялася??? Не говори мені, що Познань уже «встав»?

Задоволена усміхнулась.

Не встав. Це я встала. Надто сильно сумувала за Тобою і надто сильно раділа тим понеділком, щоб дозволити відібрати це в мене якомусь заваленому серверу в Познані. Я в Internet Café нічного клубу в новому варшавському готелі і буду тут з тобою до 16:30. Сиджу поряд з барною стійкою, за якою стоїть приголомшений зі здивування бармен, п'ю мінеральну воду з цитриною і замовила пляшку червоного вина, яку зараз відкрию. Окрім бармена, про якого можна зовсім не згадувати, ми самі, тільки Ти і я.

І не чекаючи на його реакцію, написала цю неймовірну фразу:

Якубику, я Тобі за хвилю підкину всі дані про мене, а Ти мене, прошу, спокуси.

СПОКУСИШ МЕНЕ СЬОГОДНІ В ЦЬОМУ КЛУБІ???????????

Зроби це, прошу. Ми ще ніколи не були разом у нічному клубі, самі й з алкоголем у моїй крові. І не скоро можемо бути вдруге. Відкрий пляшку червоного вина, яке Ти напевно маєш, закрий

двері бюра на ключ і пригадай собі, що зараз - ранок понеділка. Бо ранок понеділка - це наш найкращий час. Ми завжди на нього дуже довго чекаємо і тужимо.

Вона перестала писати і гукнула до бармена:

— Чи ви б урешті могли увімкнути якусь музику? Най­краще Б. Б. Кінґа... Будь-ласка, — додала.

«Він уже напевно нічому не дивується, цей бармен», — подумала.

За мить довкола неї у цілому цьому похмурому і раптом такому затишному клубі зазвучав блюз.

Якубику, отже, щоб Тобі було легше і щоб Ти мав такий самий шанс, як усі, то я подаю Тобі всі найважливіші дані про себе. Я сьо­годні маю на собі темно-зелений бюстгальтер з мережива, що роз- щіпається спереду, чорну обтислу блузку з трьома ґудзиками, яка знімається через голову, я особливо гарна, бо менструація в мене закінчилася два дні тому, маю темно-червону помаду на губах і коли доторкаюся пальцями до губів, то відразу тремчу. Окрім того, в повітрі витає блюз Твого улюбленого Б.Б. Кінґа, і я маю такі неймовірні думки, що навіть моя власна підсвідомість червоніє. Але ж у Тебе є все, чого Ти потребуєш. Клавіатура, Інтернет і ці свої прагнення. Мої прагнення також маєш. ПОЧИНАЙ нарешті!

У клубі звучав її улюблений Dangerous mood, який вико­нував з Кінґом Джо Кукер, а вона розстібнула усі ґудзики блузки, по вінця налила вина, зручно сіла на плюшевому кріслі, поклала руки на клавіатуру і поглянула на монітор. Він уже писав їй ці всі ніжні речі, на які вона так чекала, а вона думала, як це сталося, що вона саме сьогодні одягну­ла ту білизну. Підносячи келих з вином, кинула миттєвий погляд за монітор. Бармен стояв нерухомо, вдивляючись у неї з відкритими устами і їй здавалося, наче він не дихає, намагаючись не перешкодити тому, що саме тут почало від­буватися.

@6

ВІН: Йому вдалося зарезервувати номер саме в цьому готелі. Це був його готель у Новому Орлеані.

Учора, коли він вийшов з таксі, яке привезло його сюди з летовища, і після стількох років знову став зі своєю ва­лізкою перед добре знайомими йому сніжно-білими роз­сувними дверима з блискучими мусянжевими клямками, його серце забилося швидше. У певному сенсі цей готель символізував усе, що так сильно змінило його життя і його самого.

Це тут кільканадцять років тому, працюючи над доктора- том в університеті Тиіапе, він відривався, найчастіше посе­ред ночі, від своїх комп’ютерів, книжок, наукових журналів і тих виснажливих думок, задумів, планів, які ненастанно витали в його голові. Разом з іншими, такими як і він, укра