Жанрова характеристика української народної пісні 3 page

Наприклад, на Полтавщині ввечері 6 липня дівчата плетуть вінки й надягають їх на голови, у хлопців шап­ки, прикрашені квітами (квітчають їх дівчата). Гілку чорноклену або вишні встановлюють посередині кола -— це «Марена» й водять навколо неї хороводи. Потім по­руч з «Мареною» ставлять «Купало» — солом’яне опу­дало, вдягнене в жіночу сорочку, на шиї — намисто, на голові — вінок. «Купала» обкладають соломою, кропи­вою й запалюють. Хлопці й дівчата стрибають через во­гонь і співають пісень.

У деяких регіонах Слобожанщини опудало з соломи називають «Мара», біля нього кладуть купу свіжої жал­кої кропиви і перестрибують через неї босими ногами. Ввечері «Мару» топлять, а дівчата розвішують свої він­ки на деревах.

Жнива спокон віків розглядалися в Україні як під­сумок, реалізація сподівань і зусиль хлібороба. «Хліб усьому голова»,— говорить народне прислів’я. У всьому слов’янському світі до початку жнив готувалися, як до великого урочистого свята і водночас як до важкої відповідальної роботи, коли доводилося працювати від зо­рі до зорі, незважаючи на спеку і спрагу.

Українська земля завжди давала щедрі врожаї тим, хто її ретельно і з любов’ю обробляв. Період збирання врожаю має свої звичаї і обряди.

Так, у перший день жнив урочисто вирушали до схід сонця на поле, вдягнені у чистий одяг, і першу зажинку починала найкраща жниця. Починали жати малий клап­тик землі, щоб у самий перший день жнив було легше починати.

Сніп з першого ужинку — «воєвода» — встановлю­вався на покутті. Постадниця (найкраща жниця) мала нажати його у добрий час, щоб жнива пройшли швидко й успішно. Тому господарі у цю хвилину бажали один одному щасливих і радісних жнив, співали хвалу пер­шому снопу. Відтоді на повний хід починалися жнива. Віддавна жнива проводились толокою, коли декілька сімей об’єднувались, щоб спільно обробити поле кож­ної з них по черзі. Закінчувалася толока обідом у гос­подаря.

На полі завжди залишали жменю невижатого збіж­жя, його урочисто прикрашали стрічками, осінніми кві­тами і називали «Бородою», в окремих регіонах Украї­ни — «Козою», «Перепілкою». Колосся «бороди» зала­мували до землі, зерно з них висипали у розпушену землю, клали хлібину, ставили воду і промовляли: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода».

За язичеськими віруваннями, збереження в хаті на покутті останнього снопа та обряд «завивання бороди» були покликані повернути землі і хазяйству господаря силу, що перейшла в колосся.

Закінчивши жнива, женці на Поділлі, Бойківщині, Черкащині та в інших регіонах України качалися по стерні, щоб не боліла спина і легко було жати наступ­ного року.

З пшеничних або житніх колосків дівчата сплітали вінки — символи щедрого врожаю та успішного завер­шення жнив. Закосичений маками, волошками, калиною вінок прикрашав найкращу жницю — «княгиню», яка в парі з хлопцем, що ніс останній сніп, ішла попереду всієї громади женців до двору господаря. Традиційно обжин­ковий вінок глибоко вшановували, щедро персоніфікую­чи його як живу істоту, надзвичайно дорогу і поважну. У цій традиції бачимо відгомін рослинної магії обож­нювання нашими пращурами навколишньої природи.

Перед двором господаря вінок клали на хліб і проси­ли за нього викуп — «рублика на танок». Хазяїн вішав обжинковий вінок у хаті на стіні і зберігав до осені, щоб вилущеним з нього зерном розпочати засівання ози­мини.

У часі косовиця передувала, а подекуди збігалася із жнивами. Часто її проводили толокою, і після закінчен­ня роботи, як і в жнива, косарі й гребці йшли до госпо­даря на обід.

Отже, свята другої половини літа — це свята жнив і врожаю. В обрядах українців особливо чітко в цей пе­ріод пов’язують свята з днем Маковія *, коли по всій Україні святять квіти. В китиці вплітають головки ма­ку, зважаючи на назву свята. Після свята мак вживали для приготування Різдвяної куті. Квіти несли святити дівчата, а діти несли городину.

14 серпня святкують Спас медовий, коли бджоли пе­рестають працювати і пасічники заламують сота. За народним повір’ям вважається, що коли цього не зро­бити, сусідні бджоли винесуть увесь мед з вулика.

Зранку в день Спаса перший мед освячували у церк­ві, потім ним пригощали дітей, ласували дорослі, готу­вали пироги та пшеничну кашу з медом. Святкова уро­чиста трапеза перетворювалась на велике свято бджо­лярів. Народні прислів’я кажуть: «Робити — то не мед лизати» або «Не все мед, що солодке», в яких у прямо­му і переносному значеннях висловлюється шана до праці людей і медоносних комах: «Добрий чоловік без роботи, що бджола без меду», «Бджоли раді світу, а лю­ди — літу» і т. ін. До бджілки-трудівниці прирівнює на­род працю дорослих і дітей: «Мала бджола, а й та пра­цює».

До святкування медового Спасу бджолярі готувалися заздалегідь. В українських традиціях цього свята чека­ли довго, тому особливо цікавим був перший день на па­сіці весною. Так, на пасіці накривали стіл білою ска­тертиною, клали на нього хліб-сіль. Помолившись, па­січник обходив свої володіння із запаленою свічкою й окроплював усе свяченою водою. Потім він забивав оси­ковий кілок від нечисті і закликав: «Полети, моя бджоло, на всі чотири сторони за жовтим воском, за солодким медом». Це була пора цвітіння садів. Люди вірили, що якщо бджоли сідають на біло-рожеві пелюстки, буде гарний урожай. За поведінкою бджіл народ уважно спо­стерігав і уклав на цій основі досить переконливі при­кмети, як, наприклад: «Якщо бджоли злітаються актив­но до вуликів — чекай дощу», «Якщо бджола боляче жа­лить — чекай засухи» та ін.

Відсвяткувавши медовий Спас, бджолярі починали медозбір, і тривав він аж до 21 вересня — Різдва Бого­родиці. В цей день за народною традицією переносили бджіл ближче до людського житла.

19 серпня — Спас яблучний. У цей день по всій Ук­раїні святять у церкві яблука. З давніх-давен ці плоди в традиціях українців є символами краси, кохання, шлю­бу і подружньої вірності, пізнання добра і зла.

В українських обрядах часто використовують яблу- ка-символи як у прямому, так і переносному значенні. Так, на Галичині, Бойківщині, Поділлі яблуками при­крашають стовбур ялинки на Різдво, в інших регіонах, наприклад, на Лемківщині, Закарпатті, Буковині, яблу­ка вивішують на хвойні гілки разом з іграшками, а узвар із сухофруктів до різдвяного столу варять по всій Україні, вважаючи його цілющим напоєм для дітей і дорослих. Навіть побутує народна приказка: «У піст їли хрін, а у м’ясниці — лісниці» (лісові яблука, груші, сливи).

З яблуками в Україні пов’язано багато повір’їв, на­приклад, яблука не можна їсти до Спаса.

Яблука, як і мед,— незамінні в народній медицині, що доводить глибоку і переконливу віру народу в їхні цілющі властивості.

В Україні, поряд із Спасом медовим, яблучним, по­ширені Спас горіховий та ін.

§ 4. Народні свята осінньо-зимового циклу

Свято Покрови 14 жовтня виникло ще в X ст. У той час на Грецію напали араби. Оточивши Константино­поль, сарацини, тобто араби, намагалися поневолити городян. Першого жовтня (за старим стилем) константинопольці зібралися на всенощну відправу до Влахернської церкви. Під час служби святий Андрій-юродивий та його учень Єпіфаній побачили в горішній частині храму образ Божої Матері. Вона в оточенні святих три­мала над віруючими християнами омофор (покров, а звідти й народна назва Покрова) і молилася. Таке види­во надало грекам впевненості в своїх силах, і вони всту­пили в бій. Чужинці змушені були відступити. З того ча­су свято стало всенародним.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство з Константинополя, відповідно було запроваджено і свя­то Покрови. Щоправда, в побутовому житті воно знач­ною мірою націоналізувалося. Крім того, це було жіно­чі, а точніше дівоче свято. З особливим нетерпінням його чекали заручені або ті, які сподівалися на сватів.

У народі існує безліч легенд про те, як щедрує По­крова дівчат своєю ласкою. Вона милостива до тих, хто слухався й шанував батьків, переймав неньчину науку до праці, охайності, підтримував духовну і фізичну чис­тоту. Проте Покрова була непоступливою, якщо дівчи­на зневажала моральні звичаї, нехтувала традиційними законами суспільного життя. На Покрову влаштовува­лись весілля (шлюбний період був нетривалий — весіл­ля справляли лише від Покрови і до Пилипівських за­почни — 27 листопада). З наближенням посту вже за­боронялося шлюбувати дітей, а тому дівчата просили свою покровительку: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу, най ся в дівках не мучу», бо лише, як стверджувало інше прислів’я: «Покрова накриває траву листям, а дівчат — шлюбним вінцем».

Свято Покрови було й останнім терміном найманих робітників (строкачів), які мали працювати від весня­ного Миколи (22 травня) і до Покрови. Останній день був початком скріплення нової угоди на наступний рік. Тому на Покрову заробітчани влаштовували пишні колек­тивні свята.

Разом з тим напередодні свята господар тричі пере­кидав кизяк через оселю, щоб не була курною, а вдосвіта спалював його в печі — аби зимою сухою була світлиця. В Карпатах це був останній день повернення отар з по­лонин.

Традиційно Покрова в Україні була великим святом. У багатьох селах на її вшанування будували й освячу­вали храми, зводили села.

З Покровою пов’язано чимало метеорологічних спо­стережень, приказок. Пригадаймо найвідоміші: «Яка по­года на Покрову, такою буде й зима», «Якщо в цей день сніг не покрив землю — не покриє в листопаді та груд­ні», «Якщо до цього дня не опаде листя з вишень — на теплу зиму, а звільниться — на сувору», «До Покрови давали молоко корови, а після Покрови пішло молоко в роги корови», «Хто лежить до Покрови, той продасть усі корови», «Прийшла Покрова — сиди, чумаче, вдома».

І, нарешті, Покрова остаточно завершує осінні моло­діжні «вулиці» — з цього часу законні права набирають «Вечорниці» та «Досвітки», а також весілля, на яких розважалися всі мешканці села, про що мовить відома приказка: «Настали жнива — лежить баба нежива, а прийшла Покрова — стала баба здорова». Свято Покро­ви дуже глибоко прийнялося в нас. І тому в розмовах з дітьми треба розказати їм про значення цього свята і провести тематичне заняття.

День Святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня (ЗО листопада за старим стилем). Хоч Андрій Первозванний — християнський святий, народні звичаї та обряди в день цього святого мають давній дохристи­янський характер.

З давніх-давен на Андрія дівчата ворожать, бажаючи дізнатися про свою долю: чи вийдуть заміж, чи доведеть­ся дівувати ще весь рік. Існував звичай випікати в цей день балабухи — невеликі круглі тістечка і годувати ни­ми собак. Чию балабушку першу з’їсть пес, та дівчина першою вийде заміж. Якщо дівчина хотіла дізнатися, як буде зватися її майбутній чоловік, напередодні Андрія виходила на вулицю і питала першого зустрічного чоло­віка, як його ім’я,— так і зватиметься наречений.

Гра «Калита». Калита — це великий корж з білого борошна з маком і медом, який підвішується високо вгорі на стрічці. Хлопці по черзі підстрибують і намагаються вкусити його. Хто засміється, той програв, а того, кому вдасться відкусити калити, називають Андрієм, і він стає почесним гостем у цей вечір. Закінчується гра так: дів­чата ділять порівну між усіма учасниками калиту, але за свій шматок хлопці мають заплатити гроші дівчатам, які випікали смачний корж.

Дитинство для кожного, хто виховувався в простій християнській сім’ї, невід’ємно пов’язано з святом Миколи-Чудотворця — образом божого угодника, який піклу­ється про дітей, направляє їх на праведну дорогу. Послуш- ним хлопчикам та дівчаткам Святий Микола один раз на рік (у ніч з 18 на 19 грудня) приносить гостинці, а не­слухняним — різку. Ось що розповідає народна легенда.

Колись давно жив собі чоловік, що терпів великі злид­ні. Не було в нього ні хліба, ні одежі, ні своєї хати. Якось уночі, коли він спав, відчиняється вікно і хтось кидає через нього на підлогу гаманець з грошима. Бідолаха прокинувся, підняв гроші і дякував Богові за його по­міч.

Минув якийсь час. Бідолаха прожив гроші і знову му­сив терпіти голод і холод. Аж сталося так, що хтось уд­руге кинув через вікно гаманець з грошима. Бідняк зно­ву не знав, хто йому допомагає. Після того цей чоловік став не спати вночі. Він чекав, що прийде невідомий ще раз і знову вкине через вікно гаманець. А він так хотів довідатися, за кого ж молитися Богу.

І справді сталося так, що прийшов незнайомий ут­ретє. Він відчинив вікно, і знову гаманець з грошима впав на підлогу. Бідолаха схопився з ліжка і кинувся до вікна і побачив: у темряві ночі поспіхом віддаляється священик цього міста Святий Микола-Чудотворець.

Микола вважається також покровителем моряків. В іншій легенді розповідається, що Святий Микола пал­кою молитвою втихомирив збурене море. Це врятувало його супутників і корабель. Кажуть, міг він зцілювати і калік, сліпих, недужих.

Наводимо сценарій свята на тему: «Андріївські ве­чорниці»

Вихователь говорить дітям, що сьогодні — 13 грудня — день святого Андрій Первозванного. Вони разом прига­дують, що раніше розповідали дітям про святкування цього дня в народі. (Це було найвеселіше свято з жар* тами і гумором, спільною роботою, випіканням калити й іграми з нею тощо).

Вихователь:

— Ми сьогодні теж відзначаємо це свято. Давайте завітаємо до однієї з українських хат, де на нас уже че­кає добра господиня.

(Діти надягають українські костюми й під музику йдуть до зали).

Вихователь (стукає):

— Добрий день, хазяєчко! А чи можна завітати до вас на вечорниці? (Господиня запрошує дорогих гостей. Діти під веселу музику заходять до зали, яку оформлено як світлицю української хати. На центральній стіні — портрет Т. Г. Шевченка, прикрашений рушником; у кут­ку — ліжко з подушками; ближче до вікна — стіл, за­стелений вишитою скатертиною; в правому кутку — піч, біля якої стоять коцюба і лопата, поряд — лава. Біля печі порається господиня — готує тісто для вареників.)

Поспішайте, дівчатонька,

Все приготувати,

Бо вже пора вечорниці

Всім нам починати.

Ось наліпим вареників

Господиня:

Та й запросим до нас в гості

Хлопчиків гарненьких,

Щоби вони разом з нами

Дружно працювали,

Андріївські вечорниці

Біленьких, смачненьких,

Піснею стрічали.

(Дівчатка допомагають господині ліпити вареники, а хлопчики сідають. Працюючи, дівчатка співають піс­ню «А в том саду...». За дверима чути стукіт.)

Дівчатка:

— Ой, там щось грюкнуло!

Господиня:

— Та це вам почулося.

Почувши новий гуркіт за дверима, вирішують поди­витися, що це. Відчиняють двері і ловлять хлопця. З’ясовують, що він хотів підперти двері, щоб не відчиняли­ся, і прив’язати віник до стріхи. Дівчатка лають його:

— Ти хотів нам шкоди наробить!

— Покараємо тебе.

— Давайте вкинемо його у воду!

(Хлопчик просить, щоб його відпустили.)

Дівчатка:

— Як відгадаєш наші загадки, тоді відпустимо. За­гадують загадки, як-от: «Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий» (небо, зорі, місяць) тощо. Якщо хлопець не відгадує одну з загадок, його ведуть до діжі з водою.

Хлопчик (просить): Відпустіть!

І жалібно співає:

Чи я, тату, не доріс,

Чи я, тату, переріс,

Чи не рублена хата,

Що не люблять дівчата.

Дівчатка:

— Не просись, все одно не відпустимо. Ми для вас, для хлопчиків, стараємося, а ти заважаєш нам вечерю готувати.

Хлопчик:

— Я більш не шкодитиму, а як відпустите, веселих хлопчиків повну хату приведу.

Дівчатка:

— Правда, приведеш?

Хлопчик:

— Їй-богу, приведу! (Дівчатка відпускають хлопчика і повертаються до роботи. А він скликає товаришів і про­понує піти до дівчаток на вечорниці. Хлопчики встають, збираються в гурт навколо ватажка і заходять у світлицю, співаючи пісню «Добрий вечір, дівчатонька».)

Дівчатка:

До нас, до нас, парубочки,

А в нашої газденечки

Бо в нас вечорниці.

Тисові полиці.

(Хлопчики сідають за роботу. Одні лущать квасолю, інші кукурудзу тереблять... Дівчатка ліплять вареники. Усі співають за роботою або грають троїсті музики.)

Господиня закінчила виробляти калиту і звертається до дітей:— Ось погляньте, яку я вам калиту виробила. Треба її в піч посадити, щоб випеклась.

(Разом наспівують):

Гори, вогонь, ясно,

Щоб ми її кусали

Спечи нам калиту красну,

І горя не знали.

Господиня:

— Та перед тим, як саджати калиту в піч, дорогу до неї скроплюють водою і приказують:

— Водице- студенице,

Окропи калиті дорогу,

А від печі до стелі,

Щоб були ми веселі.

(Говорячи, робить це, і садить калиту в піч.)

Тою самою водою господиня вмиває кожну дівчинку та промовляє:

— Аби всі були гарні та красні, як наша калита. Дивлюсь на вас, діти, такі ви всі гарні і до роботи охочі. І згадую, як розповідали мої бабусі і мама, що коли вони були молодими, також збиралися на вечорни­ці. Вони вишивали, пряли, дерли пір’я на подушки й обо­в’язково співали. Бо без пісні немає діла. Пісня, як душа народу, завжди з ним — і в горі, і в радості. Сьогодні в нас свято, тож заспівайте жартівливої. (Разом співають пісню «Чом я не хазяйка».)

Дівчинка:

Пустила ня моя мати

Та й на вечорнички,

А там хлопці чорнобриві

Плетуть рукавички.

Рукавички виплітали,

Весело співали,

А музики як заграли

Ще й затанцювали.

(Діти виконують танок «Метелиця».)

Господиня:

Ось погляньте, діти,

Сонце вже заходить,

Сонце вже заходить,

А калита сходить,

Славна та ясна,

На весь світ прекрасна.

Добрий вечір з калитою,

Будьте всі здорові!

З калитою золотою,

З пресвітлим празником Андрія!

(Вклоняється всім гостям.)

Діти:

Ой калита, калита,

Із чого ж ти вилита?

Господиня (за калиту):

Ой я з жита сповита

Та й сонцем налита —

Для красного цвіту

По білому світу.

(Дівчатка беруть калиту, прив’язують до неї червону стручку, яку протягують через кільце в стелі або високій стійці. Таким чином калита підвішується вище голови дитини. Призначають до калити вартового — хлопчика і дають йому другий кінець стрічки. Це пан Калитинський.

Йому дають також великого квача з чорної тканини, на­чебто намащеного сажею.)

Проводиться гра «Пан Калитинський і пан Коцюбин­ський.

Пан Калитинський:

— А чи хтось хоче калиту кусати?

Хлопчики:

— Я хочу!

Пан Калитинський (звертається до одного з бажаю­чих):

— А ти хто?

— Я пан Коцюбинський.

— А я — пан Калитинський. Якщо ти хлопець сер­йозний, сідлай коцюбу.

Хлопчик бере коцюбу і, мов на коні, під’їжджає до пана Калитинського, який намагається розсмішити йо­го. Діти допомагають пану Калитинському — гуморес­кою, веселою піснею, кумедною інсценівкою. Якщо пан Коцюбинський протягом усього номера не посміхнеться, він має право підстрибнути і вкусити калиту. Та варто­вий пильнує і вчасно смикає за стрічку. Калита підлітає вгору, і пан Коцюбинський повертається ні з чим. Гра повторюється. Можна запропонувати наступним бажа­ючим придумати собі інші прізвища від слова коцюба (Коцюбенко, Коцюбовський, Коцюбко, Коцюбатий то­що) — чим смішніше, тим краще, але так, щоб не пов­торюватись. Інакше представляється і вартовий.

Прагнучи розсмішити претендентів на калиту, діти можуть інсценувати народну пісню «Два городи обро­била...».

Діти виконують український танок (за вибором му­зичного керівника).

Проводиться народна гра «Микита».

Хлопчики:

— Дівчатка! А чи готові вже ваші вареники? Почас­туйте нас!

Господиня:

— От зараз ми вас почастуємо. (Дівчатка і хлопчики співають у формі діалогу пісню «Наші хлопці вареників хочуть...» на мелодію української народно! пісні «А мій милий вареників хоче...».)

Наші хлопці, хлопці вареників хочуть,

Наші хлопці, хлопці вареників хочуть.

Навари, милая, навари, милая,

Навари, уха-ха, мила чорнобривая.

А я дров не маю, ви мої хороші,

А я дров не маю, хлопці мої гожі.

Нарубай, милая, навари, милая,

Нарубай, уха-ха, мила чорнобривая.

Я рубать не вмію, ви мої миленькі,

Я рубать не вмію, мої соловейки.

Научись милая, навари, милая,

Научись, уха-ха, мила чорнобривая.

А я сил не маю, ви мої хороші,

А я сил не маю, хлопці мої гожі.

Не балуй, милая, навари, милая,

Пирогами пригости, мила чорнобривая.

Господиня:

А давайте і справді пригостимо наших хлопчиків пи­рогами. Та спочатку почастуємо Андріїв, бо сьогодні їх­нє свято. Три дівчинки підносять Андріям на тарілці пи­роги і співають коломийки «З’їж, Андрію, пиріжок» і «Ой, Андрію, муку сію». Між дівчатками і хлопчиками відбувається жартівливий пісенний діалог.

Господиня (звертається до решти хлопчиків):

— Хлопчики,, а ви хочете пирогів?

Хлопчики:

— Хочемо, тільки не таких!

Господиня:

— Тоді пограємо в козаків.

(Проводиться гра «Козаки». Дівчинка тримає на виделці один пиріг. До умовної лінії вибігають два хлопчики і кажуть: «Раз, два, три — ми нижні!» До них підбігають ще два хлопчики. Нижні беруть верхніх на плечі і за сигналом біжать до пирога. Які першими добігли, ті — козаки і мають право з’їсти пиріг, розділивши його. Гра повторюється.

Господиня пропонує присутнім татам теж показати, що вони козаки.)

Варіант гри для тат: за сигналом залазять в мішки і біжать в мішках до пирогів. Хто перший добіжить, того частують пирогами. Усі співають пісню «Ой що ж то за шум учинився...», а бажаючі інсценують її.

Господиня:

— Пирогів наїлися, а про калиту забули. Ану, хто першим до калити доїде? (Хлопчики висловлюють ба­жання.)

Господиня:

— Тоді витанцюйте коня!

(Проводиться гра «Калита». Господиня виносить рогач та коцюбу ї ставить обережно навхрест, так щоб ко­цюба була зверху.)

Господиня:

— Танцюйте від порога! Хто зачепить коцюбу чи по­милиться в танці — того сажею вимажемо.

Дівчатка співають пісню «Сидить зайчик»:

Ой на горі просо,

Сидить зайчик.

Він ніжками чеберяє.

Якби такі ніжки мала,

То я б ними чеберяла,

Як той зайчик.

Ой на горі жито,

Ой на горі гречка,

Сидить зайчик.

Сидить зайчик.

Він ніжками чеберяє.

Він ніжками чеберяє.

Якби такі ніжки мала,

Якби такі ніжки мала,

То я б ними чеберяла,

То я б ними чеберяла,

Як той зайчик.

Як той зайчик.

(Хлопчики по черзі перестрибують через коцюбу і рогач, а потім танцюють, довільно використовуючи знайомі ру­хи українського танцю. Хто зачепив коцюбу чи в танці збився, тікає від пана Калитинського, щоб той не вима­зав сажею. А хто виявився спритним, отримує коцюбу, сідлає її, скаче і наспівує: «Іду, їду калиту кусати».)

Пан Калитинський:

— А я буду сажею писати.

Пан Коцюбинський:

— Пишеш чи ні, а я на білому коні і калита мені. (Підстрибує і кусає калиту, якщо вдається.)

Варіант гри. Встановлюється заборона на певні рухи (стрибати, присідати або торкатися носа). Господиня ра­зом з паном Калитинським намагаються примусити того, хто хоче калиту вкусити, зробити цей рух. Якщо він його зробить, то виходить з гри, якщо встоїть, йому дозволя­ється підстрибнути і вкусити калиту. Наприклад, може бути такий діалог:

— Куди їдеш?

— Іду, їду калиту кусати.

— Звідки ти?

— З Калитви.

— Чого хочеш?

— Калити.

— А не боїшся чорноти?

— Не боюсь.

— Тоді присядь.

— Хто не подумає і присяде, повинен тікати, щоб не за­мазали сажею.

Або:

— Іду, їду калиту кусати.

— Ти хто?

— Я Коцюбенко. А ти?

— А я Колитенько. Ти звідки?

— Яз Черкас!

— Чого хочеш від нас?

— Калиту кусати.

— Чи вмієш калиту дістати?

— І вмію, і знаю, і конем білим доскакаю.

— Де тобі на коні скакати, коли не вмієш сам стри­бати? Ану підстрибни!

Підбігає чортик (дитина у відповідному костюмі) і хоче кусати калиту. Всі відганяють його.

Чорт:

— І я хочу калиту кусати!

Господиня:

— А чи можеш наші загадки відгадати?

Чорт:

— Можу!

Діти загадують йому загадки, як-от:

— Що у світі найсильніше? (Вода)

— Що у світі найшвидше? (Світло)

— Скільки в небі зірок? (Як у морі піску)

— Скільки в морі піску? (Як на землі трави)

— Скільки на землі трави? (Як проміння в сонця)

— А скільки проміння в сонця? (Як думок у людини) (Чорт відгадує. Йому пропонують витанцювати коня. Якщо станцював, дозволяють вкусити калиту.)

Чорт:

— Смачна калита, вкусив так, аж душа сонцем зася­яла. Дякую. Та я теж не з порожніми руками на свято Андрія прийшов. Я всім Андріям гостинців приніс.

Чорт розкидає по підлозі цукерки, зав’язує Андріям очі. Усі беруться за руки і кружляють. Чорт відпускає руки зі словами: «А тепер збирайте!». Поки діти шука­ють цукерки, чортик швидко сам збирає їх, промовляю­чи: «Бач, які диваки, повірили, що їм цукерки віддам». Господиня намагається відігнати його, каже, що так не­чесно, врешті-решт наступає чортику на хвіст, і він ті­кає. Діти розв’язують очі і беруть свої гостинці.

Господиня ще раз вітає всіх зі святом, всі вітають Андріїв, співають «Многая літа». Потім ділять калиту і сідають за стіл. Господиня і дівчатка-помічниці приго­щають усіх варениками.

Почесне місце у зимовому циклі належить різдвяним святам.

Починається Різдво з Святого вечора — надвечір’я Різдва.

Святочна дія відкривалась церемонією добування но­вого вогню, яким розпалювали у печі 12 полін, а ці полі­на готувалися протягом 12 днів.

Готували не менше 12 страв. На Гуцульщині їх пода­вали в такому порядку: боби, риба, пироги кількох сор­тів, голубці, сливи, пшенична кутя з медом і горіхами, картопля з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінна каша з олією або медом, вершки з квасолею, капусняк, варена кукурудза.

Будь-яка робота, крім готування святочної вечері, в цей день неприпустима. Все мусить бути приведене до ладу, має бути на своїх місцях. Ніщо не повинно ночу­вати цієї ночі поза домом, у чужих руках, позичене. На­віть на своєму подвір’ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висіти на грядках. Усі члени родини теж му­сять бути в зборі. «Боже, сохрани в людях ночувать, тоді будеш цілий рік блукать»,— так говорять у народі. Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритись навіть з ворогами, щоб у новому році було мирно. При цьому за­тикали травою або клоччям дірки в лавах або в’язали вузли на шнурку, примовляючи: «Не дірки затикаю (не вузли зав’язую), але роти моїм ворогам, аби їх напасті не ловили мене через цілий сей рік».

Під вечір господар заносить до хати сіно, солому. Господиня бере трохи сіна чи соломи і притрушує стіл перед тим, як покрити скатертиною. Матір Божа в яслах на сіні народила Христа, тому святвечірнє сіно набирає магічної сили. Потім на Йордан дадуть його з’їсти корові (аби відьми не змогли присмоктатися до молока), щоб молочними були, і під квочку кілька стеблин, щоб яєць порожніх не було, ще й деревину в саду обв’язують, щоб зла напасть до неї не пристала, щоб урожайнішою була.

Під скатертиною на сіно клали зерно, часник і гроші: часник — щоб злі сили не приступали до хати, зерно — щоб був урожай гарний, а гроші — щоб у хаті трималися і позичати їх не доводилося.

Під стіл інколи клали різне залізо, на яке треба було ступити босими ногами, щоб вони були міцними.

На покуті ставили перев’язаний перевеслом прикра­шений сніп — символ достатку. Біля нього клали ярмо від плуга, чепіги та ін.

Стіл накривають білою вишитою скатертиною. На скатертину викладають різні страви. Господиня з госпо­дарем обходять усю господу з хлібом і кутею, обкурюють усе ладаном, а потім господар «зарубує» поріг, щоб звір не міг приступити до хати. Господар благословляє хлібом усю худобу, доторкаючись тричі до го­лови:

— Благословляю тебе цим святим хлібом і заклинаю на тебе добро, щоб ти звіра не боялася, грому не лякала­ся та щоб минали тебе чорні напасті!

Господиня в цей час годує вареною пшеницею — ку­тею — всіх гусей, курей та іншу птицю, щоб добро велося.

Після цього господар тричі закликає:

— Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти.

Після третього разу, погрожуючи бичем, господар промовляє:

— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!

З подібними словами звертається господар до сірого вовка, злих хурделиць і сильних вітрів.

Потім господар входить до хати, щільно зачиняє двері, і вже до закінчення вечері ніхто не виходить з хати.

Сідали вечеряти, коли на небі з’являлася перша зірка.

Живі, пам’ятаючи про своїх померлих родичів, ставили на вікнах кутю та узвар, щоб душі померлих могли підживитись. А ще, сідаючи на стілець чи лаву, обов’яз­ково продували місце — «щоб не привалити собою мерт­вої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом».

Господар запрошує всі мертві душі на Святу Вечерю. Разом з макітрою і запаленою свічкою він обходить тричі «за сонцем» навколо столу і ставить макітру з ку­тею і свічку на стіл. Потім уся родина молиться, а після молитви починають вечеряти. Найстарший член сім’ї пе­рехрещує кутю в макітрі, сам куштує, а вже потім кутю куштують інші члени сім’ї.