Розділ IX

МЕТОДИКА ОЗНАЙОМЛЕННЯ З СИМВОЛАМИ УКРАЇНИ

§ 1. Ознайомлення дітей з державними символами України

Кожна держава має свою символіку, пов’язану з її іс­торією. Має їх і Україна. Вихователь дошкільного закла­ду не може прищепити інтерес до історичного минулого своєї країни, якщо сам її не буде знати.

Українська національна символіка веде свій початок з Київської Русі. Українська етнічна символіка є своє­рідним відображенням самобутності національної культу­ри на всьому терені історичного розвитку, за всіх суспіль­них формацій. її праобразом були родові тотемні знаки.

До державних символів належать герб, прапор, гімн.

Герб — це знак, своєрідний ключ до історії сім’ї, міс­та, національного утворення держави. Це пам’ятка духов­ної культури. В гербі у вигляді знаків втілюються реальні події, суспільні явища, ідеологія та світосприймання.

Ранньофеодальна держава Київська Русь користува­лась особистою символікою князів — знаком Рюриковичів ^[85], якому російський історик М. М. Карамзін дав назву «тризуб». Багато фахівців — істориків, археологів, нуміз­матів— висловлювали свій погляд на тризуб. Одні вва­жали його зображенням церковного світильника, корог­ви, церковного порталу, якоря; інші — голуба чи особли­вого символу влади — держави, шолома, дволезої сокири; ще інші дотримувалися думки, що це — зображення верхівки скіпетра. Безперечним залишається одне: три­зуб — родовий знак князів з династії Рюриковичів. Він був державним знаком Київської Русі за часів Володими­ра Святого Є й інші пояснення символічного зображення тризуба.

Серед київських богів Перуна, Хорса та інших знахо­димо і Трояна, або Триглаву. Український письменник, лауреат Шевченківської премії Валерій Шевчук (роман­есе «Мисленне дерево») висловив припущення, що кня­зівський знак — тризуб є символом міста Києва, яке ви­никло на трьох пагорбах — Старокиївському, Щекавиці і Хоревиці.

Нині відомо понад 200 відмін цього геральдичного зна­ка з різними варіантами: додавалися хрест на одному з рамен чи збоку, півмісяць, орнаментальні прикраси то­що.

У декого із спадкоємців Ярослава Мудрого тризуб ви­дозмінюється на двозуб, а згодом, на початку XIV ст., навіть набуває форми літери М. Зв’язок двозубів — три­зубів деякими вченими і письменниками пояснюється як стилізоване зображення сокола.

Були в Україні й інші герби.

Великий князь Мстислав І (1125—1132) користується печаткою з образом святого Михаїла. Цей образ у моди­фікаціях стає гербом однієї з ліній Мономаховичів.

Давньоруські князі мали по два імені: Володимир-

Василь, Ярослав-Георгій тощо. Перше було світське, кня­зівське, друге — подане під час хрещення. Святий, ім'я якого носила людина, вважався її покровителем. Ще більшого значення надавали святим, чиї імена мали кня­зі.

Від часів Ярослава Мудрого, наприклад, Георгій Побєдоносець вважався покровителем усієї Русі. Архангел Михаїл був духовним патроном київського князя Святополка — Михаїла Ізяславича, який 1108 р. збудував у Ки­єві Михайлівський Золотоверхий собор. Ймовірно, що вже відтоді покровитель воїнів і символ перемоги над язич­ництвом Михаїл вважався також і покровителем Київсь­кої землі, що й давало підстави зробити його зображення на місцевому гербі.

Цьому сприяла й популярність хрещеного імені Миха­їла у князівській родині, а відповідно й поширення тако­го зображення на князівських печатках. Його головним атрибутом були спис у правиці і держава або щит у лівій руці. Гербом Києвського воєводства, створеного у 1471 р. у складі Польсько-Литовської держави, стало зображен­ня архангела з опущеними вниз мечем і піхвами — бі­лого на червоному тлі. Після запровадження в Києві Маг­дебурзького права (1494—1497 рр.) «ангел білий, у чер­воному полі» почав виконувати також роль київського міського герба, хоч на магістратській печатці зображала­ся рука із самострілом.

Важливу роль відіграв геральдичний образ Михайла у часи козацтва. Його зображення на головній корогві за часів Богдана Хмельницького дає підстави твердити, що воно набуло тоді значення загальнотериторіального сим­волу тогочасної України.

Зображення Архангела Михаїла (з історичних відо­мостей можна про це судити) вважалося у XIX ст. націо­нальним символом України. Прапори з таким зображен­ням з’явилися і в Галичині напередодні подій 1848 р. То­му не дивно, що ідея єднання всіх українських земель часто-густо знаходила образний вияв у поєднанні на од­ному гербі Архангела і лева. Інколи лева вміщували на щиті, що його тримав Архангел ^[86] .

Значне місце в українській гербовій традиції посіло зображення лева, відоме серед геральдистів як символ сили, мужності, хоробрості, великодушності, відваги, вла­ди. Від початку XIV ст. на символіці Галицької Русі ста­ли позначатися традиції геральдики Центральної і Захід­ної Європи. Князі Лев II та Андрій Юрійович мали на печатках зображення лева. Згодом як знак герба стали зображати золотого лева на голубому тлі тригранного щита. Знак лева був також на галицьких монетах. Із вве­денням у 1434 р. польського адміністративного ладу лев став гербом утвердженого у цьому регіоні Руського во­єводства.

Деякі дослідники припускають, що зображення лева виникло як територіально-династичний герб місцевої па­рості Рюриковичів. Десь у XIV ст. герб Львівської землі переважив за значенням герби інших земель і став сим­волом усієї Червоної Русі, а згодом Руського воєводства у складі Польської держави ^[87].

Останній за часом появи старовинний герб, який пре­тендував на роль державного символу Української На­родної Республіки у 1917 р.,— козак з мушкетом, або «лицар-козак зо самопалом».

Своєрідним явищем, яке помітно позначилося на еко­номічному та суспільно-політичному житті України, ста­ло виникнення козацтва й існування феномена Запорізь­кої Січі. Вони безпосередньо пов’язані з посиленням фео­дально-кріпосницького гніту на українських землях і ко­лонізацією Середнього Подніпров’я наприкінці XV — в першій половині XVI ст. Рятуючись від нестерпної екс­плуатації, втікачі — головним чином селяни — за поро­гами Дніпра заснували поселення. Себе вони гордовито називали славними лицарями-козаками, тобто вільними людьми. Озброївшись як могли і чим могли, козаки не ли­ше боронили свою особисту незалежність, а й захищали південні кордони від турецьких загарбників, вступали до бою з польськими та литовськими панами.

На підставі літопису Григорія Грабянки можна твер­дити, що печатка з гербом «козак з мушкетом» була на­дана запорізькому гетьманові польським королем Стефа- ном Баторієм у 1476 р. Під час визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького «лицар-козак зо самопа­лом» був однією з вищих відзнак козацької державнос­ті — поряд із зображенням архангела Михаїла, яке тоді використовувалося як символ країни і було особистим гербом гетьмана. Козака могли зображувати червоним кольором на золотому тлі, і фігурував він переважно на гетьманських печатках. Згодом на печатках Війська За­порізького Низового до цього символу додався встромле­ний поруч у землю спис.

На деякий час, очевидно, козак набував значення ет­нічного символу України. Після скасування гетьманської влади у 1764 р. він перестав використовуватися і був за­мінений в офіційному вжитку гербом для Малоросійської колегії. Останній складався із зображення державного герба (чорного двоголового орла на золотому полі) та гербів п’яти давніх князівств, що колись існували на тери­торії України: Київського (срібний ангел па блакитному тлі), Переяславського (срібна башта на червоному), Стародубського (зелений дуб на червоному), Сіверського (золота стіна на червоному), Чернігівського (орел на блакитному тлі).

Серед усіх гербів найуживанішим в історії України був тризуб. Відзнаку у формі тризуба використовували українські частини у складі австрійської армії — Україн­ські січові стрільці — під час першої світової війни. Як державний герб Української Народної Республіки золо­тий тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 р. Малою радою у Коростені; зображення опубліковане 1 березня 1918 р. в Києві й затверджене Центральною Ра­дою 22 березня 19і8 р. у формі великого і малого герба з відповідним орнаментальним облямуванням. Автором проектів був художник В. Кричевський. Обидва герби яв­ляли собою тризуб, оточений вінком з листя, який мав символізувати багатство краю.

Символіку із зображенням тризуба у 20—40-х рр. XX ст. використовували різні політичні угруповання Західної України; тризуб із середнім зубом у формі хрес­та — релігійні угруповання. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 р. Сеймом Карпатської Ук­раїни, що проголосив самостійність цього регіону.

Золотий тризуб на блакитному тлі затверджений Вер­ховною Радою України у 1991 р. як державний знак — герб самостійної незалежної держави України.

Як же пояснити дітям дошкільного віку символічне значення тризуба? Доречним буде використати міркування, висловлене на сторінках дитячого журналу «Барві­нок» (1990, № 2).

Число «три» завжди вважалося казковим, чарівним, У народних казках йдеться про трьох богатирів, три ба­жання, які виконують чарівники, три дороги, що лягають перед казковими героями. Отже, у тризубі відображено триєдність життя. Це Батько — Мати — Дитя. Вони сим­волізують собою Силу — Мудрість — Любов. Таке пояс­нення буде доступне дитині, а глибші корені історії вона вивчить уже в школі.

Прапор — це символ державності та національної не­залежності. Він, як і герб, має свою історію ^]. Прапор як символ чи засіб сигналізації виник іще за античних часів. На зорі людської суспільності наші пращури вибивали чи малювали на скелях або на великих каменях зобра­ження різних тварин — тотемів, яких вважали своїми предками. Це була своєрідна «заявка» на володіння певною територією. Подібні родові чи сімейні знаки влас­ності у слов’ян мали назви: «рубежі», «знамена», «міт­ки». Збірник норм давньоруського права «Руська прав­да» свідчить про те, що словом «знамено» позначається предмет, помічений княжим знаком. Спільною основою таких знаків давньоруських князів були двозуби чи три­зуби.

А взагалі перші знамена (тканинні полотнища, пришнуровані до горизонтальної рейки на жердині) з’явили­ся у стародавньому Китаї у XII ст. до н. е. Згадка про перші руські стяги належить до IX ст. Це були князівсь­кі знамена.

У літописах збереглися описи прапорів (стягів), які використовували русичі. Спочатку до верхівок довгих жердин прикріплювали гілки дерев, жмути трави, кінсь­кі хвости — так звані стягові чолки, а згодом почали закріплювати й клиноподібні відрізки тканини яскравого кольору.

За часів Київської Русі державного прапора як та­кого ще не було. Існували князівські стяги. їх вшанову­вали. Військо князя не вирушало без стяга в похід і не починало битви.

Із запровадженням християнства на Русі поступово витісняються або помітно трансформуються родові то­темні знаки. На стягах русичів з’являється зображення хреста.

На зламі XIII—XIV ст. з’являються клиноподібні по­лотнища, на яких «здебільшого вживаним кольором був червоний, далі білий і блакитний, рідко жовтий».

Головним елементом давньоруського стяга було не по­лотнище, а горішня оздоба — верхів’я, яке виконувалось у формі князівського знака. Так, на відомій іконі «Зна­мення» суздальські князівські знаки увінчано тризубом, новгородське військо має верхів’я стягів у вигляді хреста. Саме слово «знамено», «знам’я», що прийшло на зміну слову «стяг», збігається за своїм змістом з назвою кня­зівського знака власності^[88].

Коли на українській землі було поширено польський державний устрій, з’явилися прапори воєводств і повітів, що різнилися за формою, а також знаки магістралів і це­хів у містах. Прапором Київського воєводства, наприк­лад, стало зелене полотнище, на одному боці якого було зображено срібного архістратига Михаїла на червоному щиті, а на другому — червоного ведмедя на срібному щиті.

Із заснуванням Запорізької Січі і появою козацтва як особливої верстви населення України збагатилися форма і кольори у системі військових полкових, сотенних і мор­ських похідних прапорів (корогв). Серед козацьких пра­порів найчастіше натрапляємо на прямокутні й трапе­цієподібні полотнища. Відзнаки дрібних підрозділів були здебільшого трикутними, на них переважали різні відтін­ки червоної барви та малинової.

У XVIII ст. дедалі більше переважають блакитні по­лотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів та частково інших знаків (небесні світила, зброя, постаті святих тощо). На лицьовій стороні полкових і сотенних корогов і знамен було, як правило, зображення лицаря-вояка з шаблею і мушкетом на золотому чи жовтому тлі, а на зворотній — полкова чи сотенна емблема.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. із занепадом Гетьманщини українські прапори зникають. На терито­ріях, що входили до Росії, майоріли біло-синьо-червонІ знамена. Традиції козаччини зберігаються лише частково серед залишків запорозьких формувань понад Дунаєм, Бугом, Дністром, а також на Приазов’ї та Кубані.

Після того як перервалася своєрідна традиція козаць­кої символіки тривалий час в Україні, що перебувала у складі Російської імперії, питання про національні сим­воли не порушувалося. Ця тема постала на сторінках га­зет лише після революційних подій 1905—1907 років.

Жовто-блакитний прапор — відгомін старовинної те­риторіальної символіки — з’явився як етнічний символ українського населення в 1848—1849 роках. Свідчать, що граф Стадіон, австрійський намісник у Львові, запросив до себе у резиденцію представників Галицької Русі і пе­редав їм синьо-жовтий прапор як подапунок від матері імператора Австро-Угорщини Франца-Иосифа. (Вона, за словами графа, сама пошила його.) Обрані кольори від­повідали гербу руських галицьких князів, де було зобра­жено золотого лева на синьому тлі. Цим прапором корис­тувалися згодом жителі Галицької та Угорської Закар­патської Русі.

У жовтні 1848 р. Головна Руська рада у Львові про­голосила українською емблемою геоб Романовичів — зо­лотого лева на блакитному тлі. Згідно з геральдикою, це зумовлювало й кольори національного прапора: вгорі жовтий (знак лева), а внизу блакитний. Саме такий по­рядок і був прийнятий, тобто прапор мав називатися «жовто-блакитний». Проте згодом, з незрозумілих при­чин (можливо, під впливом австрійських цісарських ко­льорів—угорі чорний, а внизу жовтий), серед галичан поширювалася інша назва прапора — «блакитно-жов­тий».

За правилами прапорознавства (вексилогії) порядок кольорів у багатобарвних прапорах читається згори вниз. Наголошуємо на цьому, щоб підкреслити: суперечки в Україні вже у XX ст. точилися лише з приводу порядку вживання кольорів.

З утворенням Української Народної Республіки Цент­ральна Рада у Києві 22 березня 1918 р. ухвалила Закон про державний прапор України — він був жовто-блакит­ний. Після державного перевороту, вчиненого багатими землевласниками на чолі з гетьманом П. Скоропадським, порядок кольорів було змінено на синьо-жовтий. Таким він залишився й після повалення гетьманату наприкінці 1918 р. і встановлення влади Директорії.

У проекті Конституції УНР 1920 р. записано: «Дер­жавними барвами Української Держави є барва синя і жовта... Прапор військової фльоти є синій-жовтий з дер­жавним гербом золотої барви в лівому розі синьої части­ни прапора. Прапор торговельної фльоти є синьо-жов­тий».

Вибір кольорів зумовлюється такими міркуваннями: символом України є чисте небо — символ миру (синій колір) та пшеничне поле — символ достатку (жовтий ко­лір). 20 березня 1920 р. затверджено крайовий синьо-жов­тий прапор на Прикарпатській Русі. Коли 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України, 15 бе­резня в м. Хусті ухвалено закон, у якому, зокрема, зазна­чалося: «Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня» ¹.

Нині жовто-блакитний прапор проголошено держав­ним прапором незалежної України. Як пояснити дітям дошкільного віку символічне значення кольорів? Жовтий колір — це колір пшеничної ниви, колір хліба, зерна, що дарує життя всьому сущому на землі, це колір жовтога­рячого сонця, без лагідних променів якого не дозрів би, не заколосився б хліб. Це символ достатку українського народу.

Блакитний, синій кольори — це кольори ясного, чисто­го. мирного неба. Це колір води, без якої не дозрів би хліб. І ще — це колір миру.

Гімн — де урочистий музичний твір на вірші програм­ного характеру. Це символ державної єдності, який ви­ражає ідеологічні устої держави, її принципи, історію та програмні цілі на майбутнє. Гімни можуть бути держав­ними, революційними, військовими, релігійними, хвалеб­ними тощо. Вони виступають засобом масової агітації, згуртування народу. З гімну починають урочисті збори, свята, Незвичайні масові події, гімном їх і закінчують. Цьому відповідають і художні засоби програмних творів; образність тексту, широка урочиста мелодія, маршовий ритм.

У 1862 р. П. Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Музику до тексту написав М. Вербицький. Вірш набув статусу гімну. Він стверджував волю й сво­боду українського народу. Саме своїм визвольним пафо­сом вірш-гімн пустив глибоке коріння в національну сві­домість українців. Виконання пісні-гімну та поширення його тексту довгий час заборонялось та переслідувалось.

«Ще не вмерла Україна» П. Чубинського був не єди­ним національним гімном в Україні. Такими вважалися «Заповіт» Т. Г. Шевченка (муз. М. Вербицького), «Віч­ний революціонер» І. Франка (муз. М. Лисенка), «Не пора» І. Франка (муз. Д. Січинського), «За тебе, Украї­но» В. Щурата (муз. С. Людкевича;, «Для тебе, Україно, живем» О. Грицая (муз. С. Людкевича;, «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» О. Кониського (муз. М. Ли­сенка) та ін.

Протягом 1990 р. на сторінках української преси обго­ворювалося питання, яким має бути гімн України. Бага­то було висловлено слушних пропозицій. Та головне — гімн мав відбивати життя народу, його історію й май­бутнє.

Більшість учасників дискусії були схильні визнати гім­нами України «Ще не вмерла Україна», «Вічний револю­ціонер», «Заповіт». Та Верховною Радою України було затверджено гімн П. Чубинського «Ще не вмерла Укра­їна».

Дітям дошкільного віку слід пояснити, що це хвалеб­на пісня своїй Батьківщині, в якій народ висловлює ба­жання бути вільним, незалежним, щасливим, жити в дос­татку.

З державними символами України дітей ознайомлю­ють у старшому дошкільному віці. Наводимо зміст прог­рами з народознавства з розділу «Символи України» ^[89] .

Прапор — символ державної та національної незалеж­ності. Жовто-блакитний, синьо-жовтий прапори, значення кольорів прапора.

Герб України — символічний знак держави, символ влади. Золотий тризуб на блакитному тлі — державний герб України, значення тризуба та кольорів. Історичні на­ціональні герби України: тризуб (знак князів Рюриковичів у Київській Русі), козак з мушкетом (герб Запорізь­кої Січі), Лев (Данило Галицький, м. Львів), Архангел Михаїл (Київ). Герб міста (регіонально, міста, в якому мешкає дитина).

Гімн України — символ державної єдності^ урочистий музичний твір програмного характеру («Ще не вмерла Україна», сл. П. Чубинського, муз. М. Вербицького). Істо­ричні віхи українських гімнів (Г. Шевченко, «Заповіт»).

Тематичний словник: символ, символіка, герб, гімн, прапор, держава, державність, національна незалеж­ність, тло, тризуб, мушкет, урочистий, заповіт, жовто-блакитний.

У старшій групі потрібно провести заняття на тему «Державні символи України», а в підготовчій групі — присвятити кожному символу окреме заняття. Наводимо конспект заняття на тему «Державні символи України» (старша група).

Завдання: Ознайомити дітей з державними симво­лами України: гербом, прапором, гімном; символічним значенням кольорів прапора, знака тризуба. Знати, що коли звучить державний гімн, потрібно встати. Вихову­вати повагу до державних символів.

Словник: символ, символіка, герб, прапор, гімн, тризуб, тло, жовто-блакитний, шанувати.

Матеріал: ілюстрації (хлібні поля, моря Украї­ни), прапор, герб, платівка із записом гімну; фарби, пра­порці, пензлики.

Хід заняття: На столі у вихователя жовто-бла­китний прапор, зображення герба — золотий тризуб на блакитному тлі. У дітей — фарби (жовта, блакитна), прапорці (білі), пензлики. На дошці — картина (чи ілю­страції) хлібного поля.

Вихователька указкою показує на картину і читає вірш М. Сингаївського:

Батьківщино, земле рідна,

Земле сонячна і хлібна,

Ти навік у нас одна.

Ти, як мати, найрідніша,

Ти з дитинства наймиліша,

Ти і взимку найтепліша —

Наша отча сторона.

— Діти, як називається наша Батьківщина?

— Чим багата Україна?

— Подивіться на цю картину.

— Якого кольору пшениця, зерно?

— Щоб родила пшениця, що потрібно? Якого кольо­ру вода? Якого кольору тихе мирне небо?

— Так, діти, ми живемо в Україні. Це наша держава, це наша Батьківщина. Україна славиться хлібом, пше­ницею. В Україні є моря — Чорне та Азовське, багато річок, на яких відпочивають діти і дорослі. Україна — мирна країна. її народи хочуть жити в мирі і злагоді. Всі ці бажання українців і відображено в державному пра­порі. (Показує прапор). Подивіться на цей прапор. Якого він кольору? Як ви гадаєте, що означає жовтий колір?

— Так, це колір пшениці, зерна, хліба, теплого сонця.

— А блакитний колір що означає? — Так, голубу во­ду, голубе мирне небо. Ось такий наш державний прапор.

— Де ви бачили у нашому місті такі прапори?

— Так, на державних будинках.

— А зараз, діти, т зафарбуєте такі прапорці, а коли вони висохнуть, ви їх поставите на столі.

Діти виконують роботу.

Звучить тиха українська музика «Заповіту» (М. Вербицького).

По закінченні роботи вихователька показує герб і запитує, чи знають діти, що це таке.

— Так, це герб — головний знак нашої держави, Ук­раїни. Якого кольору тло цього знаку? Що означає цей колір? А що вам нагадує цей знак?

— Подивіться на цю картинку. (Показує картинку; Матір, Батько і посередині Дитина.)

— А мені, діти, ці три зубці нагадують ось цю кар­тинку: Мати, Дитина і Батько. Вони символізують Силу, Любов і Мужність. Герб України — золотий тризуб на блакитному тлі.

— Де ви бачили такий герб?

Вихователька читає вірш (один стовпчик) П. Чубин­ського «Ще не вмерла Україна».

— Чи знаєте ви, діти, який вірш я прочитала? Що це за вірш?

— Як називають хвалебні пісні, в яких щось про­славляється? У цьому вірші прославляють Україну. Це гімн на слова П. Чубинського, а музику написав М. Вербицький.

Музику до українського гімну грають о 6 годині ранку та о 24 годині вночі щодня по українському радіо. Гім­ном починають день і закінчують. Гімн співають на уро­чистих зборах. Коли звучить державний гімн, потрібно встати, слухають його завжди стоячи. Ось і ми з вами зараз прослухаємо музику до гімну «Ще не вмерла Ук­раїна».

(Звучить музика. Діти встають, слухають, потім сідають.)

— Діти, любіть свою Батьківщину, шануйте її дер­жавні символи. Український поет В. Сосюра написав чудовий вірш про Україну, який називається «Любіть Україну». Послухайте його. (Читає вірш.)

Конспект заняття на тему «Герби України» (підго­товча група).

Завдання: Ознайомити дітей з історією України, Ц гербами, гербом свого міста. Виховувати гордість за історичне минуле своєї Батьківщини.

Словник: герби, князі, козацтво, Запорізька Січ.

Матеріал: малюнки-макети гербів — тризуба, Ми­хаїла, Лева, герб Запорізької Січі, герб міста.

Хід заняття: На дошці виставлено герби. Занят­тя починається з читання переказів та легенд з історії України для дітей (див.: Хоткевич Г. Історія України. — К., 1992).

У ході читання вихователька показує родовий герб князів Рюриковичів, розкриває його символічне зна­чення.

Далі читає уривок про Великого князя Мстислава, який користувався печаткою з образом святого Михаїла, про Мономаха; показує герб із зображенням архангела Михаїла. Читання уривка про князів Данила та Лева супроводжується показом герба.

Легенди та перекази про запорізьких козаків супро­воджують показом герба «Козак з мушкетом».

Після цього діти розглядають герб свого міста.

Закінчуються заняття слуханням пісні про Україну.

§ 2. Українські національні обереги

До українських національних символів-оберегів на­лежать вінок та рушник. Українські дівчата влітку ходи­ли з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята надягали вінки.

Вінок у багатьох народів (зокрема в українців) — це дівоча прикраса з живих або штучних квітів, колосків, кольорового пір’я тощо. Був обов’язковим у вбранні на­реченої (іноді й нареченого) на весіллі, а також у де­яких інших звичаях та обрядах (гадання на Купала, ко­ронування на обжинках тощо), як символ українських народних пісень.

Про найкращу оздобу дівочої голови — вінок — бага­то писав видатний український етнограф нашого часу Олекса Воропай: «Наші дівчата плетуть собі вінки з кві­тів маку, синіх волошок, білого ромен-зілля, чорнобрив­ців та дикої рожі. У плетенні вінків нашими дівчатами досягнено не меншого мистецтва, ніж у вишиванні, тканні та мереживі. В залежності від індивідуальних здібнос­тей, дівчата там комбінують барву і форму квітів у він­ку, що вінок стає мистецьким твором і підкреслює красу дівочого обличчя» ^[90].

Вінки досить різноманітні. В Україні їх налічують 77 видів. Є вінок лавровий, ним уквітчували переможців. Терновий вінок був символом страждання. Є весільні, шлюбні вінки, вінки обрядові й ті, що надягають на Спа­са, на Івана Купала. Є й український віночок як символ молодості, кохання, що визначає долю дівчини. Вінок із квітів — свідоцтво дівочості. Молодиця та покритка не мають права надягати на голову вінок. Наречена носить вінок з барвінку—символ прощання з дівоцтвом. Якщо на неї гляне нелюб, вінок в’яне, якщо коханий — розцві­тає.

Вінок в Україні плели з живих, сухих та штучних квітів. Вінок—це своєрідний оберіг, к<знахар» душі, в ньому є така чаклунська сила, що болі знімав, береже волосся.

До українського віночку вплітали різноманітні квіти, а всього в одному вінку могло бути до 12 різних квіток.

Кожна квітка у віночку щось символізувала.

Найпочесніше місце належало деревію. Ці дрібнень­кі біленькі квіточки здалеку нагадують велику квітку, її називають у народі деревцем. Коли квіти відцвітають, вітер розносить насінини далеко-далеко. Та хоч би де проросла ця рослина, вона завжди цвіте. Тому й вплели її люди до віночка як символ нескореності.

Листя дуба — символ сили, троянда символізує ко­хання.

Біла лілія — символ чистоти і невинності, вважається квіткою діви Марії.

Волошка — це простота, ніжність; вереск — саміт­ність; дзвоник польовий — вдячність; лавр — успіх, сла­ва; мальва — краса, холодність; півонія — довголіття; ромашка — мир, ніжність, кохання; тюльпан — кохання.

А барвінок до людської оселі, до городу тягнеться. Взимку відвар барвінку п’ють від простуди, влітку бар­вінком прикрашають святковий хліб, хату, плетуть ве­сільні букети, встелюють дорогу в останню путь. Цілий рік його шанують, вважаючи символом життя.

Безсмертник дарує здоров’я роду людському, і вираз­ки, і ранки гоїть. Квіт вишні й яблуні — символ мате­ринської любові. А калина — символ краси та дівочої вроди, символ України. У народі кажуть, що Ружа ко­лись була дуже красивою дівчиною. Вона, як і її сестри Мальва та Півонія, лікувала людей від серцевих хвороб. І прийшов якось до них лікуватися Зимовий Вітер. По­стукав у двері та й питає, чи тут дівчата-красуні живуть, що людей лікують, здоров’я дають?

— Тут,— відповіла Ружа.

— То впустіть до хати.

— А хто ти будеш?

— Той, хто гори верне, страху наганяє, людей від сонця оберігає.

— А чи не завдаси ти нам шкоди?

— Ні!

Відчинила Ружа двері, і влетів до хати Вітер-вітрисько.

— На що скаржишся? — спитала Мальва.

— На безсилля з Морозом боротися.

— А чи якесь добро ти зробив людям?

— Ні!

— То за що ж тобі співчувати?

— За те, що я хворий.

— Але ми лише добрим людям допомагаємо,— відпо­віли дівчата. Тоді дмухнув Вітер на сестер і перетворив їх на квіти. А люди навесні висадили їх у квітниках: мальву—ближче до вікна, півонію — до води, ружу — до сонця. Так і ростуть сестри, своєю красою людей ми­лують. У віночку це символи віри, надії, любові.

А любисток і васильки були колись птахами, що вчи­ли людей любити одне одного, бути щирими у розмовах. А як померли, то поросли двома пахучими рослинами — любистком та васильком. Люди люблять їх не лише за пахощі, а за лікарські властивості. В них миють волосся, освіжають помешкання, купають маленьких дітей. Тому у віночку де символ людської відданості, вміння бути ко­рисним.

Ромашка у віночку наймолодша за своїм віком, її вплели люди тоді, коли переконалися, що вона прино­сить не лише здоров’я, а й доброту і ніжність. І впліта­ють її разом з гронами калини та цвіту яблуні, вишні, переплітають з батіжком хмелю — символом гнучкості й розуму.

Цвіт маку долучають у віночок лише ті дівчатка, в чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак е символом печалі, туги.

Плести віночки — то ціла наука і дійство. Наші пра­бабусі знали різні секрети: як плести і коли, як зберіга­ти квіти у віночках; де відшукати той рецепт, за яким квіти замочували у рослинних соках, аби довший час бу­ли свіжими.

Тепер віночки рідко плетуть з живих квітів, добира­ють їх зі штучних. Проте й до цих віночків треба ста­витися з повагою. Дівчинку завжди по віночку впізна­ють:

Хто вміє віночок вити —

Той вміє життя любити.

Який вінок — такий голосок.

І сором був тій дівчині, в якої стрічки пов’язано недбай­ливо або не по порядку. В’язати стрічки теж треба вміти і символи їх знати.

Наприклад, найпершу у віночку — посередині — в’я­жуть світло-коричневу стрічку — символ землі-годувальниці. Пообіч неї — жовті стрічки — символ сонця; за ними світло-зелені — символ краси й молодості. Потім голубі, сині — символ неба й води, що дають силу й здо­ров’я; далі в’яжуть жовто-гарячу—символ хліба, фіоле­тову — символ мудрості людини, малинову — дарує лю­дям здоров’я, рожеву — символ достатку, врожаю. В’я­зали до строю й білу стрічечку, але тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом. На лівому кінці вишива­ли сонце, на правому — місяць. Якщо стрічка не була вишита, її не пов’язували, бо це символ пам’яті про по­мерлих.

Вважалося, що вінок з живих квітів захищає дівчину від напасників і лихого ока. Народ вірив, що дівчина, маючи на своїй голові вінок, володіє чарами. А ще вінок на голові і для здоров’я, тому є квіти, які потрібно обо­в’язково вплести.

Вінком покривали молоду на весілля, щоб засвідчив її чистоту й охороняв від нечистої сили. Такий вінок обо­в’язково переплітали барвінком — символом тривалого кохання. На Буковині ще й досі під фату нареченій кла­дуть віночок, сплетений з барвінку.

Для вінків використовували і пташине пір’я. «Най­кращим пір’ям для вінка є пав’яче пір’я... Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав’я­че пір’я. У Старобільському повіті на Харківщині моло­диці застромлюють пав’яче пір’я під хустку навколо свого обличчя. На волинському Поліссі дівчата прикрашають свою голову дрібним курячим пір’ям, пофарбованим у зе­лений колір. На галицькому Поділлі дівчата оздоблю­ють своє волосся «качуриками» з хвоста селезня (качу­ра), вмочуючи їх перед тим у розтоплений, пофарбова­ний на зелене, віск. Колись на Київщині зелене пір’я з хвоста селезня дівчата вшивали поміж двома стрічками, а потім вив’язувались цією оздобою понижче вінка».

Дівчата, вплітаючи у вінок мак, одночасно прив’язу­вали до нього червону стрічку — символ печалі й магіч­ності. Люди вірили у силу стрічок. Стрічки — обереги волосся від чужих очей; відмірювались вони по довжині дівочої коси і відрізались трохи нижче коси, щоб її схо­вати.

Коли дівчинка росла сиротою, то в косу вона впліта­ла голубі стрічки. І люди при зустрічі обдаровували та­ку дівчинку подарунками, хлібом, грошима, крамом, оде­жею. Бажали їй стати щасливою та багатою. Бездітні люди просили їм за доньку стати. А дівчинка за увагу таку дарувала тим людям стрічку з віночка чи вишиту хустку, в якій носила насіння любистку.

Починали носити віночок дівчатка з трьох років. Пер­ший — для трирічної дівчинки — плела мама, змочува­ла у росах, коли на небі сонце зійде. І купала його в ро­сах сім днів, а тоді до скрині клала. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна кві­точка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбу­тися болю голови, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.

У чотири роки плівся інший віночок. Усі кінчики пе­люсток були вже розсічені, доплітався безсмертник, лис­точки багна чи яблуні.

А для шестирічної доньки у вінок вплітали мак, що давав сон та беріг думку, крім того, вплітали й волошку.

Для семирічної дівчинки плели вінок із семи квіто­чок. І вперше вплітали квіт яблуні.

То був цілий ритуал, коли батько торкався вінком голівки і промовляв: «Мати-яблуне, дядино моя...» —і просив у не? здоров’я і долі дитині.

У центрі віночка гроно калини — символ краси діво­чої, далі квітки незабудки («Я прийшла до тебе, роде мій! Не забудь мене»), барвінку, любистку, чорнобрив­ців чи нагідок, безсмертник.

Мак і волошки в українському віночку з’являються лише в XVI—XVII ст. То були часи боротьби українсь­кого народу за незалежність. Кожна родина когось втра­тила у тій борні, і розцвіла пролита кров маковою квіт­кою в українському вінку... Волошка ж була символом прозріння («Де волошка росте, там верба гине»). Крім «вікових» віночків, що плелися відповідно до віку ди­тини, в Україні існували ритуальні, звичаєві, магічні вінки.

Один з них — вінок Спаса плетуть навесні, як заквіт­нуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки. Надягають вінок лише на Спаса (19 серпня). До віночка в’язалися відповідні стрічки: посередині — жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові — кольо­ри Спаса, жовтий — колір сонця.

...Йшов Спас до Сонця — Ярила і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з ді­вочого віночка. А Ярило відповідало: «Я тобі дам про­мінчик мудрості і здоров’я, але мусиш мені принести в долонях дві краплини голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки ночі синьої (звідси й сині), радість життя (жовті стрічки) та мудрість людську (фіолетові)».

Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне при­носить Сонцю. А Сонце вручає свій промінь і освячує ним віночок. І Спас, маючи вже магічний промінь, свя­тить дерева, торкається кожної їх гілочки, яблука, сли­вочки...

Одягали дитині той віночок з трьох років, на Спаса, як давали їй свячене яблуко та приказували: «Здорово­му тілу — здоровий дух!»

Протягом перебування дітей у дошкільному закладі їх знайомлять з вінком — дівочим оберегом. Тематика занять буде різною залежно від віку дітей. Так, у молод­шій групі можна провести заняття на теми «Український віночок», «Надягнемо ляльці віночок», «Мій перший ві­ночок»; у середній групі — «Мій другий віночок», «Що означає квітка у віночку?», «Різнобарвні стрічки дівочо­го віночка»; у старшій групі: «Гарний віночок — краса дівчини», «Вінок — український символ»; у підготовчій групі: «Кожній стрічці та квітці своє місце», «Обереги українського народу».

Наводимо конспект заняття для середньої групи на тему «Український віночок».

Мета: Ознайомити дітей з вінком — народним сим­волом України, з символічним значенням квітів та стрі­чок. Виховувати національну гордість за історичне ми­нуле українського народу.

Сидить бабуся біля хати і плете віночок.

Заходять діти, вітаються.

Бабуся: Добрий день, ярики-дошколярики.

Діти: Ми прийшли до вас знову. Що ви нам розпо­вісте?

Бабуся: Сідайте, дітки. Ось бачите, я плету онучці віночок на Спаса. А ще в мене у скрині є віночки вже сплетені.

Бабуся: Розповім я вам сьогодні про український ві­ночок.

Сядемо в рядочок, сплетемо віночок,

Квіточка до квіточки, як і ми ось, діточки.

(Виймає вінок із скрині.)

— Вінок оберігає людину, він лікар для тіла. Надя­гали його в Україні дівчатка тільки на свята. Всі квітки у вінку мають своє значення. В українському вінку го­ловні квіти — безсмертник і деревій, а всього 12 квіто­чок і рослинок у віночку. Щоб квіти зберігали свій колір, їх змочували у соку рослин.

Бабуся дістає зі скрині вінок із барвінку:

Хрещатий барвінок — зелена земля,

ця квітка блакитна — символ життя.

Вінок із безсмертника і ромашки:

Ромашка і безсмертник дають здоров’я людям.

Із них відвари роблять, щоб діток напувать.

Ці квіти скрізь впізнаєш, вони ростуть усюди

І нам допомагають всіх хворих лікувать.

Вінок із квітів вишні та яблуні:

А ці рожеві квіти вишневі, яблуневі

Вплітать в вінок любили дівчата навесні.

Вони ж бо знали, діти, що квіти ці чудові.

Це символ материнської любові і краси.

Вінок з калини:

А калина — символ краси і дівочої вроди.

Вінок з маку:

Мак — символ печалі й туги.

— А ще я вам розповім казку про трьох сестер, які славилися своєю красою та добротою, вміли добре лі­кувати людей.

Якось прийшов до них Вітер, постукав у двері і по­просив впустити до хати. Він сказав: «Я той, хто хмари наганяє і від Сонця оберігає». Сестри його впустили. Спитали: «На що жалієшся?» — «Я став безсилий, по­лікуйте мене». Сестри йому відказали: «Не будемо тебе лікувати, ти злий». Вітер розсердився і перетворив сес­тер на квіти. Першу — на кущ з колючками (ружу), ви­соку дівчину — на мальву, маленьку — на півонію.

Дізналися про це люди і висадили їх у землю, і стали вони символами Віри, Надії і Любові.

Ось вам віночки.

Потанцюйте таночок.

(Таночок дівчат з віночками.)

Бабуся:

Поки хоровод водили,

То й віночок загубили.

По подвір’ю гуляй

І віночок відшукай,

Що на золотім кілочку,

Що на золотім шнурочку.

(Гра з вінком.)

Бабуся: А ось він, наш віночок. Та погляньте, який гарний! Скільки на ньому стрічок! Віночку, всміхнись і дітям покажись.

Стрічка на віночку для того, щоб ховати волосся від очей. Кожна стрічка, як і квітка, має своє значення:

малинова стрічка дарує людям здоров’я;

коричнева — символ землі, дарунки матінки-землі;

жовта — це усмішка сонця, колосочок з поля;

світло-зелена — життя;

синя — вода, небо;

фіалкова — світанок або довір’я;

рожева — символ достатку, врожаю;

червона — символ любові, а ще й пролита кров на­ших дідів на рідній землі;

червона і біла — то печаль і пам’ять.

Дівчата надягають віночки й водять танок.

З дітьми підготовчої групи (з запрошенням батьків) можна провести тематичне заняття «Вінок — оберіг ді­вочий».

М е т а: Закріпити знання дітей про різні види вінків, про символічне значення квітів у вінку та кольору стрі­чок.

Зала прикрашена вінками. Посередині — великий ві­нок з 12 квітів: обабіч — інші віночки. На столі у вазоч­ках — квіти. Ведуча — вихователька в українському національному костюмі.

Звучить музика. Входять діти. Хлопчики сідають на ослінчики, дівчатка у різних віночках виконують укра­їнський танок. Після цього сідають, беруть квіти і пле­туть віночки.

Вбігає дівчинка з недоплетеним віночком у руках. Підходить до бабусі, сідає поруч.

Бабуся: Де ж це ти була, онучечко?

Дівчинка: У степ бігала. Я так люблю там бувати! А ще люблю ліс, поле, запашні квіти. Ходила, гуляла і плела віночок.

Бабуся: Тож сідай, Оленочко, поруч з нами. Будемо плести віночки.

Діти плетуть віночки. Дорослі співають пісню «За­плету віночок», діти підспівують.

Діти з різними вінками стають в один ряд.

Ведуча: А чи знаєте ви, діти, які в Україні були ві­ночки?

Перша дівчинка (виходить вперед, показує свій ві­нок): Це лавровий вінок, його надягають переможцям,. Лавровий лист — це символ перемоги.

Друга дівчинка: А це перший віночок дівчинки трьох: років. Подивіться, які квіточки у цьому віночку. (Розпо­відає про значення кожної квітки.)

Третя дівчинка: Це другий віночок дівчинки чотирьох; років. Бачите нові квіти? (Показує, розповідає.)

Четверта дівчинка: Цей віночок надягали дівчинці шість років. Це мій віночок. (Розповідає про значення квітів у віночку.)

П'ята дівчинка: А це віночок дівчинки семи років. (Розповідає.)

.Бабуся: Дякую вам, дітки, ви добре знаєте, який вї- йочок з яких квітів потрібно плести. А тепер я вам по­кажу ще віночки. (Показує вінок з барвінку.) Віночок з барвінку надягала наречена. А ось цей віночок з маку з голубими стрічками носили дівчатка-сироти, у кого не було мами й тата.

Дідусь: Я пам’ятаю, як колись ми святкували Івана Купайла, дівчата плели купальські вінки й пускали їх річкою.

(Фрагмент купальського свята. Плетіння вінків, хо­роводи.)

Дідусь: Відбувалося свято Івана Купайла біля річки, ставка або озера, на лузі. Хлопці несли з собою хмиз для вогнища, а дівчата плели вінки. З вінком і свічкою дівчата йшли до річки й обережно опускали вінки на воду. Річка рябіла безліччю вогнів.

Бабуся: Так, так, я пригадую. Таке враження, ніби річка спалахнула. Кожна дівчина стежила за своїм він­ком. Дівчата вірили: хто підбере вінок, той і буде її чо­ловіком. Коли ж чий вінок потоне, це віщувало велике горе —- передчасну смерть.

Закінчується заняття народною хороводною грою «Чий вінок кращий?»

Рушник — ще один національний оберіг, народний символ України. Все життя українця пов’язане з рушни­ками.

Хліб-сіль на вишитому рушнику — то висока ознака гостинності народу. Рушник на стіні — невід’ємний сим­вол хатнього інтер’єру: в Україні не було жодної оселі, яку б вони не прикрашали. Гарно оздоблений рушник висів біля ганку на кілочку в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжу з тістом, спече­ні паляниці, діжу після випікання хліба, з ним ходили доїти корову, з ним починали обжинки.

Рушником ушановували появу немовляти в родині, одруження дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь, виряджали в далеку дорогу ба­тька, сина, чоловіка й коханого. Не дивно, що «Пісні про рушник» П. Майбороди на слова А. Малишка судилося довге життя.

У різних районах України рушник називали по-різно­му, залежно від його призначення. Рушник для утирання рук і обличчя — утирач, для посуду, стола й лави— стирач, стирок, для пов’язування сватів — плечовик. Від­повідно до призначення рушники виготовляли з різних ниток. Утирачі й стирачі ткали із цупких ниток, покут­ники весільні, подарункові, плечові — з тонкого білого полотна. Жінки ткали рушники в жіночі дні — середу, п’ятницю або суботу. Перший витканий рушник призна­чався для гостей. Він завжди висів на видному місці. Господиня в знак поваги до гостя давала йому рушник на плече чи в руки, брала кухлик із водою і люб’язно про­понувала свої послуги.

При зведенні житла рушниками застеляли підвалини, піднімали сволоки. У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом або цілим родом. Попереду — батько з хлібом-сіллю на рушнику, мати несла в козубку різне частування. На зеленому полі стелили рушник, виклада­ли на ньому їжу, пригощалися. Обряд закінчувався ді­вочим хороводом, піснями. Так робили в перший день оранки, сівби, жнив.

Традиційно в Україні в кожній сім’ї був і свій сімей­ний, родинний, надзвичайно барвистий рушник. У ньому поєднуються жовті, оранжеві, рожеві, червоно-малинові, світло-темно-зелені, коричневі, чорні, голубі, ніжно-фіал­кові кольори. Візерунок своєрідний — це горщик, з якого наче виростає квіткове деревце. Тут можна побачити маки і троянди, чорнобривці і мальви, калину і майори, лілеї, лісові дзвіночки, любисток, барвінок тощо. На гі­лочках сидить двоє пташечок-голубків, дивляться одне одному у вічі. Це символ сімейної злагоди.

Рушники в кожному регіоні України специфічні, від­мінні від інших. У вишиваних рушниках Київщини, Чер­нігівщини переважає рослинний візерунок у вигляді ва­зона. На Поділлі геометризовані візерунки з малюнками жіночих фігурок, пташок, тварин, вишиті гладдю. На Во­лині вишивають хрестиком, переважає геометричний ор­намент. На Поліссі у вишиваних рушниках в основному червоний та чорний кольори. На Закарпатті, Буковині, Галичині — різноманітні відтінки, на Полтавщині — си­ній, червоний, чорний кольори.

Дітей знайомлять передусім з рушниками свого регі­ону, як вишиваними, так і тканими. Звертають увагу на кольорову гаму, на орнамент, візерунки, розповідають, де і з якою метою використовують рушники. В ході за­нять доцільно використовувати інсценізацію уривків опо­відання О. Волосюк «Рушники-веселинки» («Дошкільне виховання», 1991.— № 7.— С. 26—27). Наприклад, ді­дусь показує дітям рушник, вишитий різнокольоровими смужечками, пояснює: «Червона смуга означає: нехай подорожньому завжди світить сонечко, і люди нехай зі­гріють мандрівника, якщо він попроситься на ніч, наго­дують його. Зелена барва провіщає зустріч із добрими людьми, добрі покупки на базарі. Коричнева смуга оз­начає щасливу дорогу, з чистим небом і ясним сонцем. Тому поряд з нею вишивають синю стежечку, а біля си­ньої — жовту. А ще жовта смужечка є символом здоро­в’я, вдачі».

Дідусь, що приходить до дітей постійно в гості на за­няття, в інший раз оповідає дітям, що є рушнички для дівчаток-дошкільняток і називають їх рушничками-росяночками. На таких рушничках вишивали стежечкою цвіт яблуні і вишні, нижче — ромашки й незабудки, а між ними — дрібненькі листочки барвінку й вишеньки.

Рушники для хлопчиків називали грайликами. На них теж стежкою вишивали посередині чорнобривці, збо­ку— волошки і синій барвінок, а між ними — листячко дуба. Ще вишивали листя любистку й вусики хмелю.

Поступово дітей знайомлять з рушниками інших ре­гіонівУкраїни. Серію таких занять доцільно провести в бабусиній світлиці. А в кінці року можна влаштувати виставку українських рушників, в якій візьмуть участь батьки дітей. У ході занять вихователі використовують записи пісень про рушник, вірші, загадки, прислів’я, на­приклад: «Хата без рушників — родина без дітей», «Не лінуйся, дівонько, рушник вишивати — буде чим гостей шанувати».