РОЗДІЛ ІV 2 page

— А що ж мені їсти?

(Підлітає до столу.)

— Калачі.

— Гам.

(Імітує рухи горобчика, що дзьобає калач.)

Вихователька двічі читає, опісля запитує: «Як кричав горобчик?» Пропонує повторити разом: «Жив, жив, жив!» — «Де ж сісти горобчику?» Діти відповідають: «На печі».— «Що ж їсти горобчику?» — «Калачі».— «Як їв горобчик?» — «Гам». Повторне розігрування, дії з го­робчиком виконують діти.

Поїдемо, синочку, з тобою в село!

На столі сидить лялька-хлопчик. З другого кінця — лоша, корова, теля, вівця, порося, коза, собака, кішка, курка, півень. Діти розглядають їх, називають. Вихова­телька читає утішку, показує потрібну іграшку-тварину.

Поїдем, синочку,

З тобою в село.

Багато побачим,

Почуємо там.

Лошатко: «І-го-го!»

Корівонька: «Му-у-у!»

Телятко: «Мі-мі-мі!»

Вівця: «Бе-е-е!»

Поросятко: «Хрю-хрю-хрю!»

Кізонька: «Ме-е-е!»

Собачка: «Гав-гав-гав!»

А киця: «Няв!»

Курочка по сінцях: «Ко-ко-ко!»

А півничок на подвір’ї: «Ку-ку-рі-ку!»

Під час повторного розігрування вихователька роздає тварини дітям (беруть участь 10 дітей), діти показують тварину, називають її і звуконаслідують.

Інсценування й драматизація забавлянок та утішок проводиться в старших групах дитячого садка в години розваг у другій половині дня. Всі діти сидять на стільчи­ках півколом. Одну утішку драматизують чи інсценізу­ють три-чотири рази.

Зайчику, зайчику

— Зайчику, зайчику,

Де ти бував?

— У млині, у млині.

— ІЦо ти чував?

— Там були кравчики,

Перебили пальчики,

Ледве я втік

Через бабин тік,

Та через колоду,

Та хвостиком у воду —

Шубовсть.

Утішку драматизують двоє дітей: одна дитина запи­тує, а зайчик (у шапочці зайчика і з хвостиком) відпові­дає. На останнє слово «шубовсть» зайчик сідає на стіль­чик.

Я маленький хлопчик, я маленька дівчинка

Троє дітей в українських національних костюмах. У хлопчика— дудочка, у дівчинки — сопілка. На килим­ку— стовпчик і стільчик.

Першим виходить хлопчик з дудочкою і промовляє:

Я маленький хлопчик,

Виліз я на стовпчик,

На дудочку граю,

Всіх вас забавляю.

Ду-ду-ду-ду!

Виходить дівчинка:

Я маленька дівонька,

Як у полі квітонька.

(Сідає на стільчик.)

На сопілку граю,

Пісеньку співаю,

Всіх вас розважаю.

Ля-ля-ля-ля-ля!

Виходить третя дівчинка-україночка:

Українка я маленька,

Українці батько й ненька,

Сестричка й братик милий

(Показує на дітей із сопілкою та дудочкою.)

На Вкраїні ся родили.

Ну-мо, станьмо в хоровод.

Усі діти стають до хороводу і співають «Подоляноч­ку».

Отже, забавлянки, утішки, як і колисанки, у доступ­ній формі ознайомлюють дітей з навколишнім, вводять їх у доросле життя, призвичаюють до морально-етичних норм поведінки, розвивають дитяче мовлення, збагачу­ють словник образними виразами та поетичними ряд­ками.

§ 3. Скоромовки та лічилки у роботі з дітьми

Скоромовки — де жартівливі вислови, побудова­ні на навмисно утрудненій вимові римованого чи рит­мізованого тексту, скомпонованого з важких звуків та звукосполучень, які вимовляються у швидкому темпі. Наприклад, такі: «Перепеличка невеличка, під полукіп­ком випідьпідьомкалась», «Наш цебер виполуцебрився на маленькі полуцебренята», «їхали крамарі, стали на горі та й забалакались про Прокопа, про Прокопиху і про маленькі Прокопенята».

Швидкий темп вимови важких слів у незвичному, не­типовому їх поєднанні призводить до перекручення слів, спотворення тексту, що викликає сміх у дітей. Скоромов­ки — це надзвичайна знахідка народної логопедії, адже їхня мета — формування чистого й правильного мовлен­ня, закріплення артикуляції важких звуків та розвиток мовного апарату. Народна педагогіка потурбувалась, щоб на кожний звук, який опановує дитина, у нагоді ста­ла й відповідна скоромовка.

Скоромовки невеликі за розміром (можуть бути од­норядкові), в кожному слові яких повторюється лише один звук, чергується тільки тверда та м’яка його ви­мова. Наприклад:

Лис у лісі заховався, ліс лиса схопив.

У Сані перекинулись сани, тепер у Сані нові сани.

Чимало скоромовок із складним поєднанням відразу кількох важких звуків — шиплячих, свистячих та звука [Р]:

Смаженю смажив, Замість смажені

Смажив Саша, у Саші сажа.

Вибіг Гришка на доріжку, Взяв з доріжки Гришка кішку -

На доріжці сидить кішка, Хай піймає кішка мишку.

Прийшов Прокіп, налляв окріп.

Іде Гаврило — ще не зварилось.

Прийшов Денис — налляв сім мис.

Прийшов Тарас, з’їв все нараз.

Через грядку гріб тхір ямку.

У народній логопедії можна знайти скоромовки з не­звичним поєднанням голосних звуків.

Улас у нас, Опанас у вас.

Кричав Архип, Архип охрип.

Не треба Архипу кричати до хрипу.

Якось Яків сіяв мак

Так-сяк, абияк.

Виріс ярий Яків мак,

Та щось коле, як їжак.

Цінними для розвитку у дітей діалогічного мовлення е скоромовки, побудовані ланцюжком у вигляді діалога, прямої мови. Наприклад:

Семен сказав своїм синам:

— Сини, складіть скирту сіна.

Сини склали скирту сіна.

Семен сказав своїм синам:

— Спасибі.

Когут каже:

— Вовки ідуть.

Баран каже:

— Де?

А пес каже:

— Онде, онде.

Квочка каже:

— Клопіт мій, клопіт мій,

Де курятка подіти?

А квочка каже:

— Так і треба,

Так, так.

Скоромовки доцільно використовувати в роботі з діть­ми вже з молодшого дошкільного віку. Молодшим дош­кільникам пропонуються нескладні за текстом скоромов­ки на звуки [к], [в], [с], [б], [п], [з] та голосні. Це можуть бути такі скоромовки:

Босий хлопець

Сіно косить.

На сіні босі ноги.

На столі стоїть сільниця, у сільниці сіль.

Всім подобається це куце цуценя.

Килимом зеленим зазеленіли поля.

Дітям середнього дошкільного віку доступні скоро* мовки на шиплячі звуки; діти вже оволоділи їх вимовою, та вона ще нестійка, нечітка.

Золоті жолуді зовсім пожовтіли.

Шишки на сосні, шашки на столі.

На шафі шапка, у шафі шубка.

Старшим дошкільникам пропонують скоромовки зі звуком [р] у складному поєднанні з іншими звуками та скоромовки-діалоги. Наприклад, такі як: «Всіх скоромо­вок не перемовиш, не иеревискоромовиш».

Заучують скоромовки на заняттях з розвитку мовлен­ня (як на комплексних, так і на тематичних) колектив­но, або з невеличкими групами дітей (троє-четверо ді­тей одного мовленнєвого рівня), або індивідуально про­тягом дня. Якщо заучування скоромовок планується на занятті, для цього відводиться три — п’ять хвилин від часу, запланованого для розв’язання завдань виховання правильної звуковимови. У повсякденному житті заучу­ють скоромовки в ранкові та вечірні години, під час про­гулянки. Скоромовки використовують з метою закріплен­ня правильної вимови звука, розвитку відповідного темпу мовлення.

Заучування та повторення скоромовок обов'язково вноситься до плану виховної роботи. У ньому визнача­ють конкретні мовленнєві завдання, розвиваючий потен­ціал скоромовки, записують її текст. Наприклад, запис заучування скоромовки з дітьми старшої групи після по­луденка:

«Вівторок. Друга половина дня: заучити скоромовку М. Зайця з Олею В., Ірою 3., Сєргійком К. з метою за­кріплення вимови звука [р] у сполученні зі звуком [т] та твердої і м’якої вимови звуків [т], [т’].

Тротуарами тритони

Тягнуть тістечок три тонни.

За тритонами пітони

Тягнуть ще чотири тонни.

А на тістечка кроти

Вже роззявили роти».

Показати ілюстрації з книги М. Зайця «Линів млин» (К., 1991).

Пропонується така методика заучування скоромовок. Спочатку вихователька промовляє у повільному темпі текст скоромовки двічі, чітко артикулюючи кожний звук. Після цього аналізують її звуковий склад. Вихователь­ка звертається до дітей із запитаннями: «Який звук є у кожному слові? А в яких словах цей звук повторюється двічі (чи тричі)?» Пропонує ще раз послухати скоро­мовку:

Пилип посіяв просо,

Просо поспіло,

Пташки прилетіли,

Просо поїли,

Пилип плаче.

Вихователька пропонує окремим дітям спочатку ін­дивідуально повільно і чітко промовити скоромовку, по­тім хором у такому самому повільному темпі (два-три рази). Коли діти запам’ятають скоромовку, її текст про­мовляють у швидкому темпі спочатку окремі діти, а по­тім усі разом.

Для вправляння дошкільників у темпі й силі голосу додільно проказувати скоромовку так: пошепки — по­вільно, тихо — трохи швидше, голосніше — ще швидше, голосно — швидко.

Особливо приваблюючими для дітей є скоромовки ді­алогічної форми. Текст таких скоромовок спочатку за­учують з усіма дітьми. Надалі для їх промовляння ді­тей поділяють на дві групи: одна — запитує, друга — відповідає. Після дворазового промовляння діти міняють­ся ролями. Проілюструємо де на прикладі скоромовки «Ворона-каркарона».

Вихователька показує картину ворони, запитує, хто це. Пропонує дібрати до слова «ворона» епітети: «Воро­на яка?» (Велика, чорна, красива, криклива.) «Як кар­кає ворона? — Діти, ворону у народі ще називають «кар- кароною». Сьогодні ми з вами вивчимо скоромовку про ворону-каркарону. Послухайте її».

Заучують текст скоромовки за описаною вище мето­дикою.

Дітей поділяють на дві підгрупи. Вони по черзі промовляють слова:

Перша група:

— Де, вороно-каркароно, ти була?

Що, вороно-каркароно, принесла?

Друга група:

— Покружляла, покружляла я вгорі.

Горобців порозганяла у дворі.

Стріла півня, розбишаку-пісняра,

І чкурнула, дременула із двора.

Окремі скоромовки під час заучування можна інсце­нувати, щоб діти краще запам’ятали текст. У такий спо­сіб можна заучувати скоромовку Л. Пшеничної «Жа­дібний Євгенко». Обирається Євгенко, слова від автора промовляє вихователька (потім хтось із дітей); дитині дають горіхи й пропонують розділити: три горіха собі, один — товаришу, а ще купка лежить осторонь.

Євген горіхи роздає:

— Оце — моє, оце — твоє.

— А це чиє?

— Це теж моє!

Дивлюсь, горіхів не стає...

А в вас такий Євгенко є,

Що так горіхи роздає?

З старшими дошкільнятами можна влаштовувати кон­курсні ігри-змагання на знання тексту та вміння безпо­милково промовити скоромовку: «Хто більше знає скоро­мовок?», «Хто швидко й чітко промовить кожне слово скоромовки?».

Лічилки — це віршовані, ритмізовані тексти мате­матичної спрямованості, які використовуються дітьми для справедливого розподілу ролей у грі. Лічилки поді­ляють на дві великі групи: лічилки, складені самими дітьми, та лічилки для дітей, складені дорослими (народ­ні та авторські).

Перша група лічилок досить специфічна. Серед них чимало лічилок, які зовсім не мають сюжету. У їх зміс­ті—прихована лічба у вигляді спотворених (переінак­шених) числівників та їх слів-замінників. Це такі, як «Одіян», «По-дноте», «Одноко», «Один-тири-дин», «Аза_; дваза» та ін.

Одіян, двіян, триян,

Чотирен, платан, латан,

Сукман, дукман, деревей,

Декса, Півень, Олекса.

Де ж він дівся?

В землю зарився —

Годі й шукать.

Є лічилки, в яких слова позбавлені будь-якого зміс­ту або в єдиному тексті не пов’язані між собою, не ри­муються, витримано лише ритм:

Анчик, панчик,

Дуки, дме.

Абель, жабель,

Домене.

Иш, ниш, киш,

Тотканаус.

Іноді між ними трапляються слова з певним змістом:

Еники, беники, їли вареники,

Еники, беники, квас,

Вийшов старенький Тарас.

Подобаються дітям лічилки з загадковими, таємни­чими, незрозумілими словами:

Еньки, беньки, бейкаси.

Льошки, пльошки, тайраси.

Шоїн, боїн, прочи, рукс.

У цій групі є лічилки з певним змістом. Вони невелич­кі за розміром, з простим сюжетом:

Голочка, ниточка,

Стакан води,

Першим вийдеш,

Напевно, ти!

Є й складніші лічилки — з прямою мовою, складені в діалогічній формі:

Ти, Катрусенька моя,

Чому вдома не була?

— Боялася звіруна.

Звірунові діти Хотять мене з’їсти.

От моря до моря,

Там наша тітка Корови доїла,

Молоком поїла.

Шийшов, вийшов,

Радивон, вийди вон.

Серед лічилок цієї групи трапляється чимало утішок, пристосованих дітьми до розподілу ролей.

Ходила квочка Коло кілочка Та водила Дитенят-курченят.

— Оце вам, дітки,

По дві квітки,

А мені одна,

Та й та золота.

Лічилки другої груми, які складені дорослими для дітьми, мають нічиїми зміст, містять у собі повчальні та ви­ховні заидашіи. Вони закріплюють лічбу:

Перша, друга,

Третя хвиля

Чайці ніжки

В річці мила,

Білі крила замочила,

Нагострила дзьоб!

Авторські лічилки мають чітку композицію, цікавий сюжет, написані образною мовою, стимулюють дітей до кмітливості. Наприклад, «Лічилка» В. Коломійця:

Качка з річки йшла,

Гурт качат вела:

Це — качатко сиве,

Це — як жовта слива,

Це — брудненький квачик,

Це — м’якенький м’ячик,

Це — як вовни жменька,

Це — кривеньке,

Це — сніжок побіг...

Скільки ж їх усіх? (Сім)

Лічилки заучують з дітьми на індивідуально-групо­вих заняттях. Вихователька тричі читає лічилку й про­понує дітям повторити її текст. З допомогою знайомих лічилок діти розподіляють ролі в іграх.

З дітьми старшої та підготовчої груп влаштовують літературні вечори розваг на теми: «Усна народна твор­чість», «Дідусеві усмішки», «Перлинки на нитку» та ін. Сценарій літературного вечора розробляє вихователька з музичним керівником. У такому вечорі беруть участь і дорослі, і діти. Залу прикрашають виробами українсь­ких умільців — рушниками, керамікою, килимами. Ді­тей одягають у національні костюми. Добре, якщо такі костюми будуть і в дорослих. До сценарію входять усі малі жанри фольклору: загадки, прислів’я, небилиці, утішки, скоромовки, лічилки, пісні. Наводимо сценарій свята «Український фольклор у дитячому садку» ^[51].

- На фоні сільської хатки на лавах сидять дідусь та бабуся. Біля дідуся щось майструють хлопчики, двоє з них грають на со­пілках. ДІд обома руками тримає глечик, уявляє рухи гончарного кола. Бабуся з дівчатами вишивають рушники. Ведуча в україн­ському костюмі промовляє:

На околиці села,

Як мовиться в казці,

Жив веселий дід Хома

З бабкою Параскою.

Біля хати у садку

Діти гомоніли,

Розважалися малі,

А старі раділи.

Дід вчив їх гончарувати,

На сопілці грати.

Баба вчила вишивати

І пісні співати.

І цікавими були

Ці часи дозвілля.

Скоромовки і казки,

Загадки, прислів’я.

Баба: Дідусь, починайте перші!

Дід: От відгадайте, мої любі, загадки! Цока та й цока, побий його морока, кому воно в пригоді, комедія та й годі. Що воно за штука, що цілий вік стука? (Годинник)

Баба: А тепер ви, діти, загадайте нам загадки, та такі, щоб ніхто не відгадав.

Перша дитина: Маленький хлопчик у шапці ходить. (Цвях)

Друга дитина: Куций Степан по хаті скакав. (Віник)

Третя дитина: У зеленому жакеті галасує, хоч і плавати мас­так, а не риба і не рак. (Жаба)

Четверта дитина: Дорогою цуцик біг,

Скільки цуцик має ніг?

Почали усі лічити,

Десять вийшло у Микити.

Ведуча: Прислів’я! Хто які пам’ятає. Промовляйте.

Діти по черзі називають прислів’я.

Дід: Досить, досить, знаєте багато. Давайте пригадаємо ско­ромовки!

Діти промовляють різні скоромовки. Сміються.

Дід: Посміялися, діти, от і добре. А ось вам ще одна перлинка- смішинка: «Хлопчик звертається до батька:

— Татусь, подаруй мені барабан.

Татусь відповідає:

— Я б подарував, синку, та боюсь, що ти заважатимеш мені працювати.

— Що ти, татусю. Я тільки тоді буду барабанити, коли ти будеш спати». (Діти сміються.)

З’являється журавель. Інсценізація української народної пісні «Журавель» у музичному супроводі.

Український жарт «Козаки». Під музику «їхав козак за Ду­най» «виїжджають» хлопчики, ставлять «коней», відпочивають. Один із них починає жартома ловити муху, останні уважно стежать за ним. Обдурені, вони збираються у коло і шепочуться. Хлопчик, який ловив муху, заглядає до них то з одного, то з іншого боку. Хлопці беруть його у коло й починають гру «Ой Василю, товаришу!»

Ой Василю, товаришу,

Ну ж бо, глянь ти на нас.

Чи вгадаєш, товаришу,

Яка праця у нас.

А як не вгадаєш,

Станемо карати.

Будеш тоді перед нами

Три дні танцювати.

Ведуча: Чи знаєте, діти, які гарні коломийки співають гуцули? Ось послухайте! (Дорослі виконують коломийки.)

Дід: Лічилки! Лічилки пригадайте!

Діти пригадують лічилки.

Баба: А чи хочете, дітки, почути казочку?

Послухайте, люди,

Довга байка буде.

Був собі раз горобець,

Бабі збив новий горнець.

Прилетіла горобчиха,

Питається баби стиха:

— А хто збив нам горнець?

Баба каже: «Горобець!»

— Підіб’ю йому крильця!

Чи казати знов з кінця?

Запитання для повторення

1. Дайте жанрову характеристику українській фольклористиці.

2. Назвіть специфічні особливості колисанок. Прочитайте на­пам’ять три-чотири колисанки.

3. Дайте характеристику українським скоромовкам та лічил­кам. Прочитайте чотири-п’ять утішок напам’ять.

4. Дайте класифікацію прислів’їв та загадок.

5. Прочитайте напам’ять три-чотири лічилки, чотири-п’ять ско­ромовок, три-чотири надокучливі казки, одну-дві мовчанки, ми- рилки.

6. Назвіть форми роботи у дитячому садку з малими жанрами фольклору.

Практичні завдання

1. Розробіть сценарій літературного вечора «Український фоль­клор дітям».

2. Напишіть конспект заняття з використанням малих жанрів фольклору.

3. Складіть анотації на існуючі збірки українського дитячого фольклору.

РОЗДІЛ V

УКРАЇНСЬКА КАЗКА В ДИТЯЧОМУ САДКУ

§ 1. Жанрові особливості українських народних казок

Казка — найпопулярніший вид усної творчості серед дітей, вона захоплює й полонить серця не тільки дітей, а й дорослих. Важко переоцінити значення казки у вихо­ванні дітей. К. Д. Ушинський назвав казки «першими блискучими спробами» створення народної педагогіки і вважав, що навряд чи хто-небудь був би спроможний «змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм на­роду» ^[52]. Високо оцінюючи виховне значення казки, К. Д. Ушинський зазначав: «Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спе­ціально для дітей освіченою літературою... У народній казці велика, сповнена поезії дитина-народ розповідає дітям про свої дитячі мрії і принаймні наполовину ві­рить сама в ці мрії» ^[53].

Народна казка потрібна кожній дитині як її насущ­ний, духовний хліб, який ніколи не приїдається. Адже казка зачаровує дитину образністю рідного слова, кра­сою співучої української мови. Саме про це писав І. Франко: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тон­кі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Ти­сячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смер­ті» ^[54]. Великий Каменяр вважав, що казки впливають на моральне виховання дітей, прищеплюють любов до при­роди, бажання її охороняти. Ось чому він писав: «Я ба­жав би, щоб наші діти в інтересі здорового й морального розвою якнайдовше витали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин.... Відси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдо­мовності і справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки».

Казкам, як одному з жанрів народної творчості, при­таманні характерні особливості. Розглянемо їх.

Творцем казок є народ. Тому національні казки кож­ного народу своєрідні, неповторні й унікальні. Народ відображує у казці свої бажання, сподівання. Як зазна­чав один із перших дослідників українських казок О. По­тебня, потреба українського народу в щасті, достатку, благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях. Тому українські казки відображують світогляд народу, його морально-етичні й естетичні принципи, багатовіковий дос­від виховання підростаючого покоління ^[55].

Народність казки виявляється і в своєрідності худож­нього зображення героїв, доборі мовних засобів (порів­нянь, метафор, епітетів).

Українській народній казці притаманне зображення краси героя не детальним описуванням зовнішності (це може бути зроблено кількома штрихами: дорогі — мід­ні, золоті, срібні — шати, відповідно такий самий кінь; змальовано кількома словами: «такий гарний, що й ну!», «такий, що на світі другого такого немає»), а відтворен­ням чуйності, неодмінно скромності і добрих справ. Не випадково герої казок довго приховують свою справжню подобу, постають спочатку навіть у потворному вигляді («Царівна-жаба», «Про ужа-царевича та його вірну жо­ну») ^[56].

Українські народні казки варіативні за змістом (на­приклад, казки «Колобок» і «Коржик»), у них бага­то спільного з казками інших народів. Схожі або майже однотипні герої: українські народні казкові герої-богати- рі — Котигорошко, Іван-мужичий син, Іван Побиван, Ко­зак Мамарига — дуже подібні до білоруського Удовенка, молдавського Фет-Фрумоса, грузинських Ростома та Зу- раба, узбецького Клич Батира, таджицького Ераджа Погливона та ін. Усі вони уособлюють чесність, доброту, хоробрість, справедливість.

Кожна казка обов’язково має певну дидактичну ме­ту. Вона повчає малюків, як потрібно діяти в певній си­туації, застерігає від неправильних дій. Наприклад, каз­ка «Ріпка» вчить дітей працьовитості, праці гуртом. А за змістом казки «Як квітень до березня в гості ходив» діти дізнаються про особливі прикмети й характерні погодні умови весняних місяців.

Народна казка розвиває творчу уяву дітей. Нерідко казковість, фантазія стають реальністю життя, як-от: килим-літак став справжнісіньким літаком, чоботи-бі- гунці перетворились на швидкісні поїзди.

Казки характеризуються захоплюючим сюжетом. У цьому їхнє педагогічне значення. Якщо хочете заціка­вити дитину, запропонуйте їй послухати казку, і вона все облишить, аби потрапити у чудовий казковий світ.

Казки мають і свої магічні числа. В українських каз­ках такими числами є 3, 7, 9, 12. Число 7 у древніх вва­жалося виразником найбільшої повноти міри. Це від­творено й у народних прислів’ях: «Семеро одного не че­кають», «Сім разів відміряй, один раз відріж». Та й змії у казках бувають три-, дев’яти-, дванадцятиголові. А го­ловному герою казки доводиться вибирати, якою з трьох доріг йому йти. Тричі лисичка викрадає півника, тричі котик і кіт відбирають його у лисички. Тричі виконує свою пісеньку коза-дереза: «Я й не пила, я й не їла...».

Крім магічних чисел є ще й своєрідні повтори, які створюють динамічну ритміку оповіді, полегшують ді­тям запам’ятовування її змісту. К. Д. Ушинський писав: «...в усіх дитячих народних казках безперервно повторю­ються одні й ті самі слова і звороти: із цих безперервних повторень, які найбільше задовольняють педагогічне значення оповіді, складається щось ціле, струнке, що легко оглянути, сповнене руху, життя й інтересу. Ось чому народна казка не тільки цікавить дитину, не тіль­ки є прекрасною вправою в самому початковому читан­ні, весь час повторюються слова й звороти, але надзви­чайно швидко відбивається в пам’яті дитини з усіма сво­їми мальовничими деталями і народними висловами» \

Казка має своєрідні художні та композиційні засоби побудови. Вона містить багато діалогів:

— Драстуй, голе телятко!

— Драстуй, кабане!

— Куди ти йдеш?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом. (Казка «Телятко, кабан, півник, качур та вовки»),

Діалогізована оповідь казки «справляє враження ко­роткої п’єски, котру хороший казкар може розіграти сам» ^[57]. Ця особливість народної казки дає змогу легко драматизувати, театралізувати, інсценувати її.

У казках олюднюються звірі, птахи, явища приро­ди — всі вони розмовляють людським голосом.

Є в казці гіперболізація (перебільшення): у малень­ку дідову рукавичку вміщується багато різних звірів; Кирило Кожум’яка розриває одночасно дванадцять шкур; Іван-мужичий син як замахнувся палицею, «то аж всі дерева нагнулись, а царський палац затремтів»; ретар­дація (уповільнення): лисичка тричі вмовляє півника відчинити віконце, баран тричі дістає одну й ту саму вовчу голову ^[58].

Казка має традиційні зачини і кінцівки, які обрамля­ють оповідь, дають установку на вигадку.

Зачини: «Де-не-десь у якімсь царстві жив собі цар та цариця, а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,— такі парубки стали, що ні заду­мати, ні загадати, хіба в казці сказати!»; «Це було за царя Панька, як була земля тонка»; «Колись-то давно, не нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі...»; «Це було давно- предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові»; «Десь на Десні у десятому царстві...» та ін.

Кінцівки: «От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам — грошей мішок»; «І я там був, мед- пиво пив, по бороді та вусам текло, а до рота не потрапи­ло, тим-то вони мені й побіліли»; «І тепер вони собі жи­вуть, і хліб жують, і постолом добро возять. Почали пити, почали гуляти. І я там був. Як почали гуляти, як почали з гармати стріляти, забили і мене в гармату, і як стрель­нули, так; аж тут»; «Поїхали в ліс, вирубали на ківш, одягли на корець, от і казці кінець. А якби вони зробили ківш, то ще б казки було більш».

Основними художніми засобами в жартівливих та са­тиричних казках є дотеп, іронія, карикатура, гротеск, прийоми контрасту, зіставлення, алогізму тощо.

Гротеск у казці — це своєрідне художнє вираження людської фантазії. Здавалося б, чи може маленька миш­ ка допомогти всьому сімейству вирвати ріпку? А за дим смішним зворушливим сюжетом, що об’єднує ціле гроно персонажів, постає народна мудрість: «Що не комар, то й сила».

Або що й за біда — розбилося яєчко, але стільки га­ласу, крику, горя, стільки переживань. Це викликає ус­мішку, адже і в житті так буває — якась дрібничка об­ростає такою «славою», що згодом вже чути про неї, як про важливу подію.

Яскраво виражений гротеск у комулятивних, «надо­кучливих» казках. Ось одна з них:

«Просивсь подорожній чоловік зимою, де б перено­чувати, та де не проситься, усе заставляють казки каза­ти. Усю слободу обійшов, а далі й дума: «Дай скажу, що знаю». Сказав, що знає, його зараз і впустили. Дали повечеряти:

— Ну, тепер кажи казки.

— Тільки,— каже,— не перебивайте, а то хто пере­б’є, тому й досказувати.

— Добре,— кажуть.

От він і почав.

— Ходив я, ходив, та й прийшов у вашу слободу, став на ніч проситись, аж ніде не пускають.

Проказав це та й знов:

— Ходив я, ходив...

А тоді господиня слухала-слухала та й каже:

— Що де ти все одної та одної? Кажи ще другу.

— Е, тітко, ви перебили — вам і досказувати.

Та і почала:

— Носив десь кат гостя, носив та й до нас заніс. Но­сив десь кат гостя...

А дочка:

— Та годі вам, мамо, вже скоросвіт.

— Е, ти перебила, тобі й досказувати.

— Та щось мені спати хочеться.

Да так досвіта і засперечались, а той чоловік вис­павсь, та й пішов».

Складовими чинниками казок є численні прислів’я, приказки, приповідки, загадки, сновидіння, забобони, по­вір’я, скоромовки, лічилки, нісенітниці, каламбури, які надають народній мові барвистості та образності.

Загадка завжди мала певне обрядове призначення: відгадування загадок віщувало успіх справи. А до тих, хто відгадував загадки, було особливе шанобливе став­лення, бо ніби-то вони й спонукали успіх. У змісті бага­тьох чарівних казок є загадки-завдання: за ніч наткати полотна, викорчувати ліс, зорати поле тощо.

У соціально-побутових казках загадка символізує ро­зум, кмітливість простого народу.

А тепер дещо з історії казки. Українське казкознавство започатковане письменниками. Митці слова добре ус­відомлювали непересічну вартість усної народної твор­чості, звертались до неї, записували оповіді казкарів. З-поміж збирачів минулого можна назвати І. Рудченка, П. Чубинського, І. Срезневського, Д. Яворницького» І. Манжуру, Б. Грінченка, із сучасних — П. Лінтура, Н. Забілу, С. Пушика, І. Гурина, М. Пригару, О. Іваненко та ін.

Обробки народних казок здійснювали І. Котляревсь­кий, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, П. Гулак-Арте- мовський, Є. Гребінка, М. Драгоманов. Вони записували казки з усіма народними виразами і «неправильностями», зберігали повнокровність і неповторність живої фольклорної прози, щоб раптом не викинути якесь до­рогоцінне слово.