Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 2 page

Він, бідака, мав одну-єдину жінку, яка була на шість років старша від нього, і відколи він перестав з нею спати, попра­вилась так, що не появився б з нею — зі сорому — навіть у пекарні на розі.

У своїй ненависті до шефа мстив йому, уявляючи, що ця нова шефова молода дружина в пориві, який викликає ви­гляд його чоловічості та музика Гайдна, клячить перед ним і бере до уст те, що він з такою гордістю показував світові через вікно з боку вулиці.

Його жінка ніколи б не взяла цього до уст. Якось він дав їй зрозуміти, що прагне цього. Відреагувала з такою оги­дою, ніби він запропонував їй проковтнути таргана.

Одного разу, в середу, коли він, як завжди збуджений, повернувся на роботу, то застав там ще свою нову, «нело­яльну» прибиральницю, яка на колінах терпеливо зішкря- бувала з килима плями від його гірчиці.

Джим перестав розповідати. Нервово відвернувся. Знай­шов пляшку з віскі і жадібно випив. Запалив цигарку і трохи відсунувся. Тепер його обличчя не було видно, його заслоняла тінь консолі шлюпки. Коли він продовжив роз­повідь, його голос змінився.

— І тоді йому спало на думку, що він може щось зробити для порятунку гідності Хуаніти Алварез-Варґас.

Приготував собі мартіні. Ввімкнув Гайдна. Відкрив вікно з боку вулиці. Повернувся до друкарської машинки, витяг­нув з неї листок паперу і написав на ньому друкованими літерами: «Віза Гренада». Він підійшов до прибираль­ниці, яка стояла на колінах, поклав перед нею цей папір і мовчки відійшов до вікна.

Через хвилину вимикачем над столиком для листів вимк­нув світло в усьому приміщенні. Опустив штани і чекав, відчуваючи, що сьогодні має значно кращу напіверекцію.

Повернувся плечима до вікна. Сьогодні світ, який мав за­німіти від захоплення, повністю містився в його бюрі.

Вона чудово зрозуміла, про що йдеться. Знала, що це ко­лись набуде розголосу. Вона не мала сумніву, що їй не мож­на вертатися до Гренади. Вона вже один раз програла, бо була жінкою. Тепер може щось виграти, бо є жінкою. Зреш­тою, яке це має значення. Колись і так мусила б це зробити якомусь туристові.

Не підводячись з колін, глибоко занурила руку у відро з рідиною для чищення килимів. їй подобався цей запах. Вона витерла цією рідиною уста і ніс і, не встаючи з колін, підійшла до нього. Взяла це до уст. Заплющила очі. Зосере­дившись на музиці, вона не думала про те, що робить.

Думала про те, що тиждень тому Вільям запросив її на суші в японський ресторан. Це було гидке. Те суші. Тепер у неї було подібне враження: ніби вона злизувала рештки суші з брудного, забитого волоссям зливу ванни у чиємусь засмердженому сечею туалеті.

Менше ніж за хвилину було по всьому. Вона зірвалася з колін і побігла в його туалет. Спочатку плювала, потім блювала; думаючи при цьому, що це не аж така висока ціна за майбутнє. На кораблі з Гренади вона теж постійно блю­вала. І туалет там не був такий гарний, як тут.

Через шість тижнів, також у середу, Трумен оголосив, що не буде висувати свою кандидатуру на наступну каденцію.

Це був один з найщасливіших днів у житті заступника прес-секретаря держдепартаменту. Наступні вибори міг ви­грати лише Ейзенхауер. Після того всього, що сказав його шеф журналістам на республіканця Ейзенхауера, було оче­видним, що у держдепартаменті зміниться прес-секретар. Тієї середи, повертаючись на таксі з вечері, він тріумфував. Новим прес-секретарем міг бути тільки він, Фітцджеральд Дуглас Мак-Манус Юніор.

Коли він сяючи зайшов до приміщення, Хуаніта, як що­дня, шкрябала плями на килимі після його гірчиці. Він не включив того дня Гайдна. Не приготував також мартіні екстра-драй з оливкою. І не підійшов до вікна, щоб укотре зачарувати світ виглядом свого прутня. Був занадто збу­джений, щоб пам’ятати про це все. Тієї виняткової середи він підійшов просто до неї. Підняв її з колін і затягнув до свого письмового стола. Відсунувши друкарську машинку, повернув її плечима до себе і, дихаючи, заслинений, задер їй спідницю і стягнув білизну.

Завдяки Ейзенхауеру вперше за вісім років у нього була повна ерекція.

Рівно через двісті сімдесят вісім днів, чотирнадцятого вересня тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року в ексклю­зивній клініці при університеті Джорджтавн народився я, Джеймс Фітцджеральд Мак-Манус, з дому Алварез-Варґас.

У цій самій клініці з гідністю втратила свою першу ди­тину Жаклін Був’є, знана усім як Кеннеді, щоб пізніше в цьому самому місці народити Кеннеді Юніора. Цього ще гарнішого, ніж татко.

Він замовк на хвилю і взяв пляшку.

— Це був дуже нещасливий день для народження поза­шлюбної дитини, — розповідав далі. — Того дня Америку потрясла друга доповідь Кінсі.

Не знаю, Якубику, чи у вас у Польщі енциклопедії опи­сують цю американську інквізицію над одним скромним і допитливим дослідником комах на прізвище Альфред Чарльз Кінсі. Добре, що трахання це не праця над водневою бомбою, бо Мак-Карті вже би його зварив, так як зробив це з Оппенгаймером.

Кінсі, замість того щоб досліджувати трахання певно­го ґатунку ос з родини Cynipidae, що найбільше любив, на замовлення ректора Indiana University почав досліджувати сексуальне життя американців. Він написав про це дві грубезні доповіді. Я народився в день опублікування тієї другої — про сексуальне життя жінок.

Усі вашингтонські газети з самого ранку в грубезних за­головках верещали про моральне падіння й зіпсованість громадянок, цитуючи одночасно фарисейське обурення по­літиків, педагогів і священиків, які в унісон засуджували Кінсі. Пуританська Америка, яка тільки-но зализала рани після шоку першої доповіді, мусила знову довідатися, що понад половину релігійних американських жінок після тридцяти регулярно і з задоволенням мастурбують, кож­на третя американка з приємністю уявляє собі позашлюбні сексуальні контакти, а кожна четверта принаймні один раз мріє про одночасний секс з більше ніж одним чоловіком, а також те, що за п’ять років до доповіді число народжених з позашлюбних контактів дітей зросло у двадцять разів.

Справжні американці були шоковані й проклинали сво­боду слова, яка дозволила Кінсі опублікувати такі наклепи. Ці найсправжніші, переважно дуже католицькі американці не могли залишатись бездіяльними. Оскільки важко спій­мати на гарячому вчинку американку, яка мастурбує, а ще важче таку, що мріє про секс із сантехніком і листоношею одночасно, декілька з них вирішило того самого дня вдер­тися до пологового будинку в Джорджтавн. Виражаючи своє обурення і солідарність з усіма порядними жінками в цій країні, на дверях палат, де лежали матері позашлюб­них дітей, вони написали слово «курва» кров’ю, яку при­несли у відрі з бійні. Але не цей, по суті, гротескний жест був найгірший. У своєму пориві ненависті до Кінсі і прав­ди, яку він посмів показати, вони вдерлися до палати, де лежали новонароджені, і, позривавши з зап’ясть ручок усіх народжених того дня дітей пов’язки з іменами, поперекла­дали з ліжка до ліжка зачатих у гріху немовлят.

Уявляєш собі, Якубику, що діялося у цій клініці вранці наступного дня?

Однак мені дуже пощастило. Моя матір, не погоджую­чись із фактом, що мене забрали від неї після народження, пробралася ввечері до палати новонароджених і забрала мене до себе. Через неповні півгодини до клініки вдерлися обурені Кінсі католики з відрами крові.

Чек на лікарню виставив батько, але за умови, що дитина носитиме його прізвище. Тому я все ще називаюся Мак- Манус. Це був останній чек і остання річ, яку він зробив для мене. Рівно через шість днів після виходу з лікарні моя мама виїхала в Нью-Йорк до свого брата.

Я ніколи не знав батька і ніколи не хотів його знати.

Він вийшов з затінку біля поруччя. Від потирання рукою його очі почервоніли. Сів біля Кім, взяв її руку, наблизив до своїх уст і почав делікатно цілувати. Він навіть не намагався витирати сльози, які збиралися у заглибленні цього величез­ного шраму на його щоці. Раптом сказав тихим голосом:

— Тому, Якубику, я точно не знаю, коли день народження моєї матері.

Хоча він сидів тоді мовчки, а радше занімів, якийсь внутрішній голос щосили кричав у ньому: «Як це воно так, курва, чому декому так не щастить, що їх принижують ще перед народженням?»

Це було так давно, а він пам'ятає кожну деталь, кожне слово, а найбільше цю злість Джима в кінці.

Розплющив очі, підвівся і зібрав зім'яті аркуші, на яких сидів. Поклав їх до шкіряної папки з витисненим логоти­пом конгресу, яку дістав від організаторів. Шкода, що так, як тоді на Міссісіпі, він не мав зараз джойнта або хоча б пляшки віскі. Відразу б розігнав цей холерний смуток.

Роздивився і пішов у напрямку St. Charles Avenue. Через кілька хвилин сидів у таксі, яке везло його на єдиний свого роду цвинтар на світі: в City ofDead, тобто до Міста Мерт­вих у Новому Орлеані.

ВОНА: Автобус до Парижа вирушав з паркінгу біля Цент­рального двірця. Аліція і Ася вже були, коли вона виходила з машини, якою її привіз чоловік. Він раптом зупинився при в'їзді на паркінг і наче таксист просто висадив її. Щиро ка­жучи, їй було байдуже. Після того, що він зробив останньої ночі, вона абсолютно не хотіла ніжності під час прощання. Але він міг би допомогти їй витягнути з багажника цю важку валізу. Вона навіть не повернула голови, коли він від'їжджав з писком шин. Зрештою, він завжди так від’їжджав. Він би так від'їхав навіть оленячим запрягом. Просто ця модель така була. Та це тепер не мало жодного значення.

Вона їхала до Якуба! До Парижа!

Утім, те, куди вона їде, було найменш істотним. Вона б поїхала навіть в Улан-Батор. Ася побачила її і відразу ру­шила до неї, щоб допомогти перетягнути валізку до водія, який вантажив багаж у люки автобуса. Аліція вже встигла «відрізатися від світу»: вона розмовляла з молодим чолові­ком з навушниками на голові.

— Останній раз, коли ми їхали до Франції, він також при­віз тебе під Центральну. Пам'ятаєш? — сказала Ася, коли вони разом тягнули валізку ямами розм'яклого від спеки асфальту.

І різко додала: — Але тоді він ще був готовий носити тебе на руках. Тепер навіть не хоче носити твою валізку. Ася має рацію. Хлопці — як деякі радіоактивні елементи: мають дуже короткий час напіврозпаду. Потім тільки слабо випро­мінюють. І переважно тільки в інших лабораторіях. Хоча не обов’язково. Досить, що лаборантка чужа й молодша.

Вона відпустила валізку й зітхаючи випросталась.

— Скажеш мені, що сталося, що ти така зла на нього? — раптом запитала вона, дивлячись просто в очі. — Не хочу про це говорити. А сьогодні особливо, — від­повіла. Ася нахилилася й прошепотіла:

— Я запланувала кожну хвилину. Знаєш, що в цей час, коли ми там, у d'Orsay відкрито виставку майже всіх робіт Ренуара? Ти не могла вибрати кращий час. Я майже так само збуджена, як тоді, коли ми їхали в Нім. Ти була засліп­лена тим Парижем. Справді, вона не могла вибрати кращого часу. Хоча це не Ренуар, на якого вона, до слова, могла дивитись до без­конечності, а зовсім інший чоловік вирішив, коли вона буде в Парижі. Ася про це досі не знала.

А ще десять днів тому вона навіть не думала, що це вза­галі можливе. Одного дня він написав до неї e-mail:

Мюнхен, 28 червня

Я лечу на конгрес до Нового Орлеана. До мого Нового Орлеана. Повертаюся через Нью-Йорк і авіалінії TWA хочуть вислати мене звідти до Мюнхена або через Лондон, або через Париж.

Через що Ти би дала себе вислати?

Я куб

Він захопив її зненацька тими раптовими інформація- ми про свої подорожі. Із ним світ видавався їй меншим. Бостон, Сан-Франциско, Лондон, Женева, Берлін, знову Сан-Франциско. А тепер Новий Орлеан. Вона знала, що для нього означає це місто.

Через кілька днів, повертаючись Краківським перед­містям додому, на вітрині однієї з туристичних фірм вона зауважила плакат, який рекламував кількаденну поїздку до Парижа. Нормально вона б проігнорувала це, але власне цього дня Париж їй відразу асоціювався з Якубом. Переко­навшись, що дата перебування в Парижі збігається з днем, коли він міг туди прилетіти, зайшла, вже трохи збуджена, до порожнього приміщення, приємно охолодженого конди­ціонером у цей спекотний день. Коли вона зайшла, моло­дий хлопець, найвірогідніше практикант, різко піднявся з-за столу і сів лише тоді, коли подав їй склянку холодної мінеральної води. Коли з духу протиріччя і без особливої надії попросила шматочок цитрини — вона майже завжди пила мінеральну воду з цитриною — він усміхнувся і, по­давши їй кольоровий буклет їхньої фірми, пішов у під- собку. Згодом повернувся з порцеляновою тарілочкою, на якій лежали куснички почищеної цитрини, проколені міні- атюрками французького і польського прапорів, натягнутих на пластмасові вістря. Він усміхнувся до неї. Мав великі коричневі очі, винятково довгі, делікатні долоні й пахнув дорогою туалетною водою. Вона зі здивуванням зауважила, що відколи знає Якуба, чоловіки, з якими перетинається, знову мають колір очей, пахнуть так, що можна відрізни­ти запах, і, що останнім часом її найбільше зворушувало, мають цікаві або абсолютно не варті уваги сідниці. Беручи шматочок цитрини, показала на французький прапорець на вістрі й тихо запитала:

— А звідки ви дізналися, що я хочу поїхати до Парижа? Після перевірки в комп’ютері запевнив її, що вони мають

ще кілька вільних місць в автобусі, але тільки два в готелі в Парижі. Вона запитала, чи може зателефонувати. Вибра­ла номер мобільного телефону Аліції.

— Аля, нічого не плануй на неділю чотирнадцятого липня, їдеш зі мною до Парижа. Ти сама казала, що з дитинства мріяла побачити Париж. Коротку мить панувала тиша. Чула далеко, що Аліція з кимось розмовляє.

— Геніально, що ти говориш мені про це сьогодні. Але ж неділя за три дні. Звичайно, що поїду, але за однієї умови: Ася поїде з нами. Вона тут, коло мене. Усміхнулася. Тільки Аля і Ася могли так відреагувати. Щиро кажучи, вона часом уявляла собі світ без чолові­ків, але світу без цих двох товаришок аж ніяк не могла собі уявити. Вони «завжди» були в її житті. І хоча, а може, тому, що аж так відрізнялися одна від одної і від неї самої, відчувала, що її життя без них було б як світ, позбавлений одного виміру Пласке.

Аліція...

Половинка серця, що заблукала і постійно шукає другу частину Приваблива шатенка з очима, колір яких остан­нім часом змінювався з кольором куплених контакт-лінз. Вона мала чудові груди, які виставляла або ховала залеж­но від того, що показувала електронна вага у ванній. Коли вона бувала страшенно нещасливою через свою самот­ність, її спіднички робилися коротші, макіяж виразніший, а сама вона худла в неймовірному темпі — завжди їй через це заздрила — але, незважаючи на це, її груди спокусли­во стирчали з-під чимраз обтисліших блузок і светерків. Коли вона когось мала, з усмішкою на устах поправляла­ся і прикривала своє, щоразу більше, але щасливе, бо його торкався чоловік, тіло широкими темними светрами, які сама плела.

Вона мріяла про велике кохання, як дитина мріє про да­рунки під ялинкою. Шукала його всюди і захланно. Вже на першому побаченні думала, в якій сукні піде до шлюбу, а на другому, коли він переважно думав, поїдуть вони після цієї вечері до неї чи до нього, вона намагалася вгадати, чи він буде добрим батьком їхньої дитини. Майже всі її чолові­ки переїжджали до неї вже на другий тиждень знайомства, але лише один витримав довше, ніж два місяці. У своїй ко­льоровій уяві «цього єдиного» вона постійно забувала за­лишити трохи місця сірості. Чоловіки, окрім цієї великої позитивної риси, що вирішили бути з нею, мали ще звичай­ні людські слабкості, вночі хропіли, надто швидко еякулю­вали, стоячи пісяли, обливаючи сечею її стерильно чистий туалет, залишали після гоління або чищення зубів брудну мушлю і переважно зовсім не мали бажання на вишука­ний секс тільки тому, що вона провела другу половину дня в кухні, готуючи вечерю при свічках.

Якби вона була чоловіком, негайно б одружилася з Алі- цією. Двічі. Цей другий раз навіть у церкві. Бо Аліція, на її думку, була абсолютно головною нагородою в лотереї для гетеросексуальних кавалерів, розлучених або таких, які хо­тіли розлучитись. Вона була готова до сімейного життя як німецькі альпіністи до подолання гори Еверест. Вони навіть мають складений і завірений нотаріусом заповіт. Аліція ще не мала заповіту, в якому, звичайно, все заповіла б «своєму коханому чоловікові», але половина її шафки у лазничці стояла цілий час порожня, чекаючи на його пензлі для го­ління, ножі до бритви, парфуми і презервативи.

Окрім того, що була випускницею найкращих кулі­нарних курсів у Варшаві, ще на додаток колись спон­танно упродовж цілого тижня навчалася у знайомого бармена змішувати найкращі напої. Усе для «нього». Але, щиро кажучи, Аліція не до кінця вірила, що дорога до сер­ця чоловіка лежить через шлунок. Вона вважала, що можна піти найкоротшим шляхом. І тому витратила купу грошей, щоб купити останнє, «обов’язково оригінальне», двотомне видання Камасутри. Вона читала англійський Cosmopolitan, бо польського тоді ще не було, завдяки чому, наприклад, знала, як це є «по-грецьки», а також чому він «стогнати­ме» з насолоди, коли перш ніж узяти «його» до уст, спер­шу «посмокчи кістки льоду разом з м’ятними цукерками». А ще останнім часом майже з солдатською дисципліною тренувала м’язи піхви.

Але навіть це особливо не допомагало. Вона все знала, бо Аліція їй розповідала про це в найдрібніших деталях, роз­чарована переважно своїми чоловіками вже після першого тижня. Вкотре вже стверджувала, що чоловіки взагалі дивні створіння. Бояться стоматолога, випадання волосся і того, що їхній стільниковий телефон буде поза досяжністю. Вва­жала, цілком слушно, що в тому цілому страху їм «блоку­ється» простата. Часом, десь так через три тижні спільного побуту, вона боялася, що раптом цей її «єдиний і вимрія­ний», коли вона притулиться до нього гарячими грудьми з-під саме знятої нічної сорочки, скаже: «Кохана, дай мені сьогодні спокій. Не бачиш, що в мене менструація?» Бо Аліція хотіла мати полум’я щоночі. Вона забувала, що полум’я щоночі мають лише пожежники.

Саме в такі моменти Аліція ловила себе на думці, від якої стигла кров у жилах, що як насправді цей тип, який лежить поряд з нею в ліжку, руйнує їй те, що вона найбіль­ше любить: гармонійну, доглянуту й стабільну самотність. Цю самотність із завжди чистим туалетом, завжди пра­вильно поскладаними у посудомийній машині тарілками, грілкою, яку, не соромлячись, кладе на живіт у перший день менструації, і її улюбленими суботами перед телевізором або з книжкою і тихою музикою Кенні Дж. замість цих ма- кабрично нудних, без межі задимлених цигарками вечорів з бриджем або ідіотичних, гидко вульгарних зустрічей за горілкою з його колегами з армії, училища або роботи.

Але так вона думала тільки коротку мить і з почуттям ве­личезної вини. Адже самотність — це найгірший вид страж­дання! Чи Бог не створив світу саме тому, що почувався самотнім? Нехай уже хропе, залишає брудні шкарпетки по­середині кімнати і курить у спальні. Аби тільки був.

Усі ці «її чоловіки» не вміли — або не хотіли — з нею роз­мовляти. Жили з нею, вечеряли з нею і снідали, мали з нею суперсекс — бо вона, не вагаючись, робила все, що вони хотіли і про що вона прочитала в сучасних журналах для дівчат, які шукали багаторазовий оргазм із Містером Саме Тим — але це не означало, що вони якраз із нею хочуть постарітись. А вона про це переважно хотіла розмовляти і сподівалася з їхнього боку чітких заяв. Тих, кого вона досі зустрічала, не надто цікавили розмови про шлюб, купівлю «на спілку» більшого помешкання і колір шпалер у дитячій кімнаті, якби «це була дівчинка». Тому вони йшли від неї зазвичай наприкінці другого місяця.

Однак так робили тільки ті, які взагалі могли з нею меш­кати. Також було багато таких, які не могли. Найгіршими були ті, які частіше, ніж решта, говорили їй усілякі роман­тичні речі, про які вона мріяла. Вони мали жінок, часто дітей, яких «не можна скривдити», а також життєописи, переповнені внутрішніми кризами. їх узагалі не можна було намовити на шпалери до дитячої кімнати, але при цьому Аліція натрапляла на труднощі із баченням різниці між чоловіками, які тільки мають намір покинути свою жінку, і тими, які вже це зробили. Коли вона врешті цю різницю побачила, було вже запізно, щоб вивернутись і не прийняти наступного удару.

Кожне розставання з наступним «чоловіком життя» було для Аліції як зіткнення з вантажівкою. Коли вона вже по­збиралася настільки, щоб могти думати про майбутнє, зно­ву починала приглядатися. Знову худла, і її груди знову виступали вперед. Вона і в тому їй заздрила. Коли вона сама худла, то її груди зменшувалися найбільше. Часом здавалося їй, що в неї зменшуються лише груди.

Тепер груди Аліції, ледве прикриті обтислими, саме на цю липневу спеку, з глибоким декольте блузками, знову інформували світ, що вона шукає. Мабуть, тому вона так швидко вирішила їхати до Парижа. Це був дуже щасливий збіг обставин. Якби Аліція на цей момент була з кимось, вона б ніколи не виїхала з Варшави. На щастя, також і для себе, вона була сама. Тому вирішила поїхати. І витягнула ще Асю.

Ася...

Випускниця математики, яка захоплювалася матаналі­зом на рівні з поезією Воячека. Брюнетка з довгим волос­сям і надзвичайно зграбними ногами, які останнім часом показувала з неабиякою відвагою з-під дедалі коротших спідниць.

Дисциплінована жінка чоловіка з безліччю комплексів і ментальністю єфрейтора в каральній операції. Хлопа, який частіше і ніжніше доторкався до кузова і коліс трирічного «малюха», ніж до тіла власної жінки. Виходячи заміж, вона була переконана, що кохає цього чоловіка. Зрештою, була тоді такою молодою. Коли він з’явився в їхньому містечку і в її житті, вона ще не мала вісімнадцяти років. Спокійний, чисто вбраний, не матюкався і не пив. Найбільше в ньому привабило те, що він не пив. Коли була підлітком, вона не соромилась страшенно худих і кривих ніг або бідних суконь, які їхня матір безперестанку перешивала і перефар­бовувала, і з яких сміялися однокласниці. Вона встилала­ся тільки п’яного батька, який часто лежав на лавці перед входом у їхній будинок. Так було завжди. Батько завжди пив, мама завжди плакала, вона завжди соромилася. Її май­бутній чоловік визволив її з цього сорому. Він не пив і за­брав її до Варшави. Як вона могла його не любити?

Тиха, трохи перелякана, замкнена в собі шукачка хвилю­вань і поривів. Її непокоїв кожний день без «пережиття». Коли нарешті їй вдалося «вирвати хвилю для себе» у загна­ному житті, переповненому працею і занадто рано наро­дженою коханою донечкою Домінікою, вона відвідувала галереї, музеї і філармонії, а також слухала лекції з космо­логії, генетики і психології. Вона поверталася з тих «хвиль для себе» збуджена пережитим, але також перелякана і з почуттям вини перед чоловіком, який тільки в момент надзвичайної милості й тільки раз на місяць погоджував­ся самостійно «максимум дві години» зайнятися донечкою і який не міг зрозуміти, про що «так насправді» йдеться його «шаленій» жінці.

Вона розчарувала його. Абсолютно його розчарувала. Вона мала тільки любити його, виховати йому донечку і на­вчитися робити джеми на зиму. Тим часом вона закінчила математику і купувала джеми в продуктовому на розі. Але не це було найгірше. Вона більше не кохала свого чоловіка. Як могла, невдячна?! Він узяв її до Варшави «з цієї діри, де навіть не було трамваїв», мало не навчив «їсти ножем і ви- дельцем», а вона тепер «грає вразливу пані магістр».

Зовсім недавно, під час прийому з нагоди її дня наро­дження, вони зачинилися в туалеті, й Ася розповіла їй те, чого ніколи перед тим не говорила в присутності Аліції.

Вона не знала точно, коли перестала кохати свого чо­ловіка. Може, тоді, коли, незважаючи на її прохання, він виїхав на лижі у Щирк і залишив її на тиждень саму на сьомому місяці вагітності, і в неї була кровотеча. Вона соро­милась задзвонити до своїх батьків. Сама поїхала у нічній сорочці до лікарні їхньою машиною. Пам’ятає до сьогодні — вона тряслася, розповідаючи про це — як тепла цівка крові спливала по її ногах і проникала в оббивку «малюха», яку тільки-но виправ її чоловік. А вона не знала, чого боїться більше: того, що втратить свою дитину, чи того, що він ска­же, коли побачить ці кров’яні плями на сидінні.

А може, тоді, коли прийшла з роботи ледь жива, після недоспаної ночі, і в коридорі, відразу біля виходу з ліфта, знайшла на холодному бетоні їхнього чорного лабрадора, який лежав у калабані сечі і здригався у конвульсіях.

Хтось із сусідів, невдоволений тим, що вони тримали в квартирі пса, дав йому отруєну їжу. Вона вирішила його врятувати, піклувалася про нього, лікувала. Любила цього пса. Зрештою, повернувшись кілька років тому з Німу, по­любила абсолютно всіх псів. Давала йому ліки, куплені за власні гроші, які заощаджувала потай від чоловіка. А останні дні не спала, щоб змивати його блювотиння, змінювати вогкий від сечі плед і давати антибіотики, які

виписав ветеринар. Чоловік вважав, що це був лише її пес і коли одного дня повернувся раніше від неї з роботи, прос­то викинув його на сходову клітку, бо «більше не міг витри­мати цього холерного смороду». Тоді вперше вона дістала приступ істерії. Слухала свої прокльони, які викрикувала неприродно пискливим голосом, дивуючись, що взагалі знає такі слова. Також тоді, після цієї події, її чоловік по­мітив, що існує межа, за якою його, як правило, спокійна і залежна дружина стає непередбачуваною і готовою на все.

Пес здох за два дні. Вночі раптово перестав харчати. Вона знала, що це кінець. Плакала, сидячи на підлозі, спершись об холодильник у кухні. Вирішила нічого не казати чолові­кові. Вранці зателефонувала до батька. Вони поїхали на ба­тьківську дачу в Аніні й закопали його в кінці алеї. Відразу біля клумби, на якій навесні виростають маргаритки. Часом, коли тепер з донечкою приїжджає на дачу до бабці й дідуся, вона йде туди таємно від усіх і сідає на траву. Думає про нього, дивлячись на те місце, де його закопали. Якось її до­нечка тихенько підійшла до клумби і застала її, коли вона плакала. Вона не сказала їй тоді про пса, їй би було сумно.

А може, тоді, коли одного дня він швидше повернувся з роботи і застав її в спальні, як вона плакала над книжкою, коли тим часом їхня донечка розсипала в кухні борошно і вилила на неї вміст нічного горщика. Взагалі нічого ж такого не сталося. Вона просто забула про все на світі, за­глиблена в читання. Дивилася на нього, налякана, крізь сльози, коли він з піною на устах обзивав її, і задумувалася, де подівся той чоловік, який колись міг її зворушувати так, як ця книжка.

Після того випадку він вирішив її покарати — перестав з нею спати. Не тому, що йому цього не було потрібно. Йому було потрібно. Часом, вкладаючи речі до пральної машини, вона знаходила рушники з затверділими плямами його засохлої сперми або білі плями на його білизні.

Він з нею не спав за кару.

Тому, що вона була мудрішою, вразливішою, читала книж­ки і могла над ними плакати.

А насправді це вже не було покарання. Вона це теж сказала тоді, як вони закрилися в туалеті. Секс із чоловіком пере­став бути захоплюючим, коли вона зрозуміла, що насправді

не потрібна йому. До того, що він кохається з нею мовчки, призвичаїлася за рік. Хотіла його чути. Хотіла, щоб він ше­потів її ім’я, говорив їй ніжно на вухо або хоча б був тільки вульгарний. Цього вона теж часом хотіла. Але він ніколи нічого не говорив. Якось вона почала ніжно щось йому ше­потіти. Він вийшов з неї, відсунув її на другий бік ліжка і сказав, що має «бути тихо, бо він не може зосередитись».

Ця його мовчанка, коли він совався над нею з прикуше­ними губами як помічник столяра на екзамені на майстра, схилений над дошкою, яку мав точно розрізати! Це трива­ло завжди так коротко, що вона навіть не починала бути вологою. Кінчав задоволений собою, зсувався з неї і йшов у туалет, звідки вже потім до неї не повертався. Брав з хо­лодильника пиво, вмикав телевізор і допізна дивився най­частіше цей ідіотичний бокс на Еигозрогі, коли вона лежала, повернувшись обличчям до обдертої чавунної батареї і роз­мірковувала, чи він би так само почувався, якби вкладав свій пеніс до отвору їхнього нового порохотяга? Але так думала лише віднедавна. Ще кілька місяців тому вона тихо плакала, щоб він не почув, приглушуючи ридання подуш­кою, вологою від його поту.

Коли Ася їй розповідала про це, вона відразу зв’язала це з тим, що сталося кілька місяців тому під час однієї із зуст­річей у пабі, на якій був, на диво, і чоловік Асі. Він рідко з нею приходив, бо на тлі інтелігентної дружини завжди виглядав як посередність, яка не має що сказати. Зрештою, навіть не мусив «виглядати» — був абсолютною посеред­ністю і справді ніколи нічого не говорив.

Того вечора Ася, після кількох келихів, з блискучими очима і скуйовдженим у неладі довгим чорним волоссям, почала розповідати анекдоти. Не криючись, їй приділяв особливу увагу молодий актор, якого привів черговий на­речений Аліції. Усі уважно слухали її. Ася завжди розпові­дала найкращі анекдоти. Врешті вона запитала:

— Чи хтось знає, скільки в середньому триває секс між подружжям у Варшаві? Звичайно, ніхто не знав цього так точно, як Ася.

— Близько двадцяти трьох хвилин. Туди входить роздя­гання, вступна гра, сам акт, а також новини Рапогаггі и опів­ночі. Коли вже всі закінчили сміятися, вона додала:

— У деяких квартирах замість Рапогат’и є підсумки дня на каналі Eurosport. Це триває буквально двадцять хвилин, на п'ять хвилин довше, ніж Panoram'a.

Запанувала тиша. Усі за столиком у цьому клубі, крім молодого актора, знали, що Асин чоловік дивиться майже виключно канал Eurosport. Зиркали крадькома на нього. Світив ненавистю в очах і стискав губи. Згодом встав і мовчки пішов, ні з ким не прощаючись. Ася не рушилася з місця. Вона залишилася з ними до кінця вечора. Молодий актор не гаяв часу. Відразу ж присунув своє крісло до неї і всі подальші жарти Ася розповідала тільки йому.