Annotation 1 page

Ця книжка є унікальною: її автори — 25 найкращих сучасних українських письменників. У своїх творах — есе, оповіданнях, нарисах, ліричних етюдах — вони намагалися збагнути та розгадати вічну таємницю любові, побачити її вияви в сьогоднішньому дні. Це розповідь про сучасну людину сучасною ж, як то кажуть, нефільтрованою мовою — такою, яким є саме життя. 100 ТИСЯЧ СЛІВ ПРО ЛЮБОВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ВИГУКИЮрій АНДРУХОВИЧСофія АНДРУХОВИЧАндрій БОНДАРЮрій ВИННИЧУКЛариса ДЕНИСЕНКОВолодимир ЄШКІЛЄВСергій ЖАДАНБогдан ЖОЛДАКОксана ЗАБУЖКОІЗДРИКІрена КАРПААндрей КУРКОВЛада ЛУЗИНАТаня МАЛЯРЧУКМарія МАТІОСКостянтин МОСКАЛЕЦЬГалина ПАГУТЯКСвітлана ПИРКАЛОСвітлана ПОВАЛЯЄВАЮрко ПОКАЛЬЧУКИгорь ПОМЕРАНЦЕВТарас ПРОХАСЬКОНаталка СНЯДАНКООлесь УЛЬЯНЕНКОВолодимир ЦИБУЛЬКО

notes123456789101112131415

100 ТИСЯЧ СЛІВ ПРО ЛЮБОВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ВИГУКИ
Антологія

Юрій АНДРУХОВИЧ
ЧУВИРЛА І ЧУДОВИСЬКО

Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій «Всесвітній історії безчестя». У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому і слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями — так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, що насправді ніколи не існували. Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу «Life», у своєму нарисі про Сташинського називає його «чудовиськом у людській подобі». Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував свій нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами — вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається. Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції. Отже, «чудовисько у людській подобі» і «робот-убивця». Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював свої спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало — ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому. Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося читати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будувався з єдиною метою — відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного. Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плаката і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 90-х, необхідним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне — боронь Боже не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно — слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая і явно виражена паршива вівця в героїчному українському стаді. Насправді Сташинський — потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи. Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але — що для мене значно цікавіше — це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд — він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть ґарантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю. Не дивлячись на абсурдність альтернативи — блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи безнадія втечі в любов, він, потвора Сташинський, «чудовисько в людській подобі» та «робот-убивця», вибирає друге. Таке враження, наче він не досвідчений і цинічний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплі від яких-небудь Веаtles, фанатично повірив, ніби Аll You Need Is Love. 2

Викладена в найзагальніших деталях і прокреслена пунктиром, його життєва лінія виглядає приблизно так. Певного дня на зламі 40-х і 50-х він, тоді ще старшокласник, був затриманий за безквитковий проїзд у приміському потязі між Львовом і рідними Борщовичами. Яким чином і чому заледве повнолітній пасажир з рук залізничної міліції передається у значно турботливіші руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочасні спецслужби прагнули завербувати кожного пійманого контролерами «зайця»? Якщо так, то страшно навіть уявляти собі справжню кількість їхніх добровільних помічників. Але, швидше за все, за Сташинським уже щось тягнулося, і затримання в потязі було прологом до певного сценарію. Хлопчина погодився на співпрацю порівняно легко. Можливо, він і сам чекав такої нагоди, можливо, потайки мріяв про неї. Пролізши за наказом гебе у структури підпілля, він, що називається, здає людей цілими боївками. Операції, проведені за його участю, до певної міри нагадують постановки тодішніх провінційних театрів. Джон Стіл пише про «калюжі курячої крові», використовувані чекістами в тих інсценівках. Про іншу кров, не курячу, — ту, котра пов’язує нерозривними путами і змушує до цілковитої відданості, можемо лише здогадуватися. Старанність і успішність юного провокатора не лишилися без уваги. Уже в 52-му році його відряджають до Києва, де він проходить вишкіл на дворічних курсах розвідників. Суперінтенсивне вивчення ворожих мов доповнюється політінформаціями, а також заняттями зі стрільби, самбо і якого-небудь отрутознавства. Приблизно посередині того золотого відтинка епохи помирає Сталін, а найофіційніший поет України публікує чергову збірку «Могутність нам дана». Щодо могутності Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених Сташинським випускних іспитів керівництво влаштовує могутній банкет. У моєму фільмі цей епізод мав би стати особливою цезурою — увесь той довжелезний стіл з коньяками, винятково вірменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортів, помаранчами і рябчиками неминуче засоціювався б зі сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу», особливо на тлі загальнонародного хронічного недоїдання перших і всіх подальших післявоєнних років. Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (Коhlenpott-Dіаlеkt) — і це невипадково, бо згідно з легендою він начебто походить з околиць Ессена. Утім, певний час він змушений всього лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!) і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі і глибоко затаєні терзання — як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така доля шпигуна — чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства — це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій. І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім неочікуваним боком — жіночими грудьми. І він уперше в житті так приторкується до них усім собою — на танцях у Східному Берліні, в один з незліченних вільних вечорів. Про Інґе Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише таке: «Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. Тим не менше вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї». Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? аґресивно? жадібно поїдала все м’ясо? Нам не дано почути відповіді. Але й Джонові Стілу не дано знати про тисячу інших можливих «тим не менше». Як, наприклад, про її манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звільняючи його від заколки. Або про запах її зовсім не вишуканих перукарських (та ще й ендеерівських!) парфумів, що доводив до солодкого запаморочення раніше нецілованого борщовицького аса розвідки. Або про те, як вагонні двері останнього ес-бану на Карлгорст щоразу відтинають її від нього, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго і пристрасно вміє вона кінчати — всією собою, вся здіймаючись хвилею і вдячно схлипуючи. Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, що його зверхники прореаґували на цю новину радше толерантно. Дивно, бо жоден попереджувальний сигнал не спрацював і система не заблокувалася сама собою. Ні, навпаки — в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них — Лева Ребета. Але перш ніж він вистежить його, перейде йому дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський наблизився до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, колеґ. Чи подивилися вони один одному в очі — Сташинський і пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стріляти? «Бризнув струмінь, і пес умить повалився на землю, не видавши ані звуку, — пише Джон Стіл. — Однак він ще з три хвилини смикався в агонії». Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини. Убивши його, Сташинський ще того ж дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі «Інтернаціональ». Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як прийнято писати у таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо, хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям блискуче виконаного завдання. З цієї нагоди колеґи з розвідувальної бази у Карлгорсті знову накривають на столи — це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу з пивом і шнапсом, копченими вугрями й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму «Кубанські козаки», що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно та спершу повільне, але дедалі швидше і хамське впивання. Не обходиться й без цінного подарунка (за вбивство) — від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності — на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели — з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті. 3

Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. «Подобався» — загалом навіть не те слово, насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу — щохвилинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових. Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під охороною. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь сильно засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гірше за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців. Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, відправляючи його на вистежування ворога номер один. Попри те історія цього вистежування є страшенно довгою та плутаною. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати на його сторінках разом із дійсною адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потім щасливо підібраного ключа до вхідних дверей будинку за тією ж адресою. Убивати своїх ворогів у під’їздах, на сходових клітках або в ліфтах будинків, у яких вони проживають, є до значної міри фірмовим стилем. Тому Сташинському так важливо було потрапити до того під’їзду і підстерегти Бандеру в ньому. Дня 15 жовтня 1959 року, близько першої, вони на мить перетнулися всередині, у дверях вестибулю (ти туди? — а я звідти!), і навіть зустрілися поглядами, жертва і її жертва, Степан Бандера і Богдан Сташинський, СБ і БС — наче в дзеркалі, 50-літній чоловік і 28-літній молодик. Другий не вагаючись виконав головну службову заповідь «убий!» — і пустився навтьоки. Перший звалився з ніг щойно між третім і четвертим поверхами, при цьому так і не випустивши з рук торбини зі щойно накупленими продуктами та навіть нічого з них не розсипавши. До кінця виконував свій обов’язок? 4

Третій банкет Богдана Сташинського — з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, «неймовірна кількість страв і напоїв». Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами — ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову — з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна — так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: «То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?». Арьол розправляє плечі і голосно втягує повітря ніздрями. «Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися, її звати Інґе Поль, я про неї доповідав». Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша — така, про яку кажуть гнітюча. Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а — що з цим робити? Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік — їм надзвичайно шкода було втрачати настільки кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. «Слухай, — казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін, — якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці». Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати. Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, але його лишили в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го — на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала. Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все. Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна». 5

Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає. Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, — промовляв до нас замполіт, — цьому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там кусок пизди!». Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки. Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням. Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і АLL YOU NEED IS LOVE? 6

Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані століття. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним з популярних дописувачів журналу «Life»? Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди, проте, не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві. Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них зараз — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого. Софія АНДРУХОВИЧ
ЯЙЦЕ ПРО ЛЮБОВ…

Коли йдеться про саму любов, я б сказала, що її не існує. Ні, ви неправильно зрозуміли: це не цинічне твердження з метою продемонструвати тверезий розум та холодне серце; це не крик розчарованої стражденної душі, обдуреної та покинутої; і це — хоч я знаю, повірити важко — не така вже й безпросвітна банальність. Твердження «любові не існує» означає лише те, що казати «любов є всюди» було б ще гірше. Я навіть не уявляю, як могло з’явитися настільки порожнє і водночас таке універсальне поняття, хто міг доплюнути аж до такої крайньої точки абстракції: простежити за усіма гормональними змінами, фізіологічними процесами організму, інстинктами, психічними травмами, родинними історіями, соціальними статусами, матеріальними можливостями, збігами обставин, особливостями характерів, смаками, впливами, прихованими та явними мотивами, погодними умовами, почутими словами, вивести з усього цього якусь вірогідну формулу чи закономірність — і після знака «дорівнює» або на перетині ліній графіка добути величину чи знайти точку, що позначатиме самі знаєте що. Ви вірите, ніби щось таке реально зробити? Я вам заздрю, у мене проблеми з математикою. З іншого боку, ще сміхотворніше плести про щось на кшталт «прекрасної таїни», «містичної казки» чи «незбагненного плоду печалі та розлуки». Я розумію, що це пісні для двох сердець, і що від любові до ненависті один крок, і що за крок від ніжності народжується ніж, і що так ніхто не кохав, і що десь на дні мого серця заплела дивну казку любов, і що є тільки вічна загадка Любові, і що любити треба й мою парасольку, і що полюбиш і козла. Але ж це маячня, ви усвідомлюєте? Це просто соромно, таке городити, усім нам мусить бути соромно. Це порожні слова, нічим не підкріплені, дурні й безпідставні, і нескінченно неправдоподібні. Просто люди — ліниві, перелякані і схильні до надмірної чуттєвості істоти, тому їм простіше повірити, що «берег любові — в далекім тумані», і зовсім не брати до уваги несподівано вдалого для кишечника дня, образи на родичів і мигцем зауваженого відображення свого, такого, виявляється, різьбленого профілю у вітрині взуттєвого магазину. Можливо, любов удалося б відстежити, якби існувало щось типу борхесівського «Алефа». Ви розумієте, про що я? Про те, що краще вже сказати «любові не існує», ніж «любов є всюди», бо, хоча обидва твердження тотожні, перше все-таки чесніше і точніше. Далі я спробую показати вам усю марність та розмитість цього діла. Бо писати про любов дуже просто, одне задоволення, раз плюнути. Для письменника немає простішої та благодатнішої теми — ніхто ніколи не скаже: «Неправда! Це він не про любов написав! Любов не така!», бо хто його зна: любов — вона ж усюди, вона ж усіляка. Тільки щоб у кишечника був вдалий день і щоб рівень гормонів у організмі не зашкалював і не падав нижче допустимої норми. Есеї, вони, зазвичай, у нас пишуться як: автор розповідає історію, або й кілька, про щось пережите ним, щоб бути реалістом і наголосити на власному життєвому досвіді та вмінні глибоко відчувати життя кожною клітиною свого тіла, або почуте від якогось знайомого, чи підслухане, чи побачене, одним словом, якусь просту, але виразну історію, а потім починає її, цю історію, розмусолювати, вибудовувати навколо неї логічно-парадоксальні конструкції, виводити мораль, простежувати закономірності, ставити запитання, на які не існує відповідей, — і тут же ці відповіді давати, розпачливо щось вигукувати, когось або щось викривати, журитися, розпачати, розводити або сплескувати руками — ну, ви розумієте. У випадку з есеєм про любов письменник отримує таку нескінченну кількість можливостей, що його це може на деякий час перелякати і відлякати. Але стримати себе він усе одно не здатен — надто велика спокуса, надто вагомий шанс. Бо ти пишеш про любов, водночас пишучи про: смерть, народження дітей, святковий обід, урочистий вальс, осінній день, зморшки на обличчі і шиї, домашніх тварин, новий костюм та краватку, про ліжко, ремонт, наркотики, телефонну розмову, повішення, сварку, сраку, зливу, зачаття, приготування борщу, розстріл, інфаркт. Бо любити можна кота, машину, дачу, дерева, пообіддя, віщі сни, свіжі газети, Інтернет, серіали, французьких романістів, іспанських конкістадорів, ситні сніданки, дорогі сукні, родичів, секс, малину, підводне плавання. І коли ти когось не любиш — це любов. І коли ти дослухаєшся до запису власного голосу — це любов. І коли йдеш до лікаря — теж. І коли за когось хвилюєшся, комусь щось забороняєш, обманюєш, зраджуєш, ображаєш, знущаєшся, б’єш, принижуєш, калічиш, плекаєш — усе це любов. Ви розумієте, нарешті, чому я стверджую, що любові не існує? Як можна допускати до цього письменників? Далі все залежить від того, якої письменникові захочеться читацької реакції. Хоче він дивувати, бентежити, злити — чи просто вкотре викликати захоплення й замилування читачів добре відомими прийомами. Глибокі й тонкі колоті рани залишаються від родинних історій, виконаних у форматі старих фотографій, сепією, рівним меланхолійним тоном, з вкрапленнями побутових подробиць, можна з ухилом у бік політики та історії, а на першому плані — людська історія, проста, звичайна, та неймовірно жива і пронизлива. Наприклад, про те, як на початку сорокових мій кільканадцятирічний дід сидів над Чорним Черемошем у Яблуниці, на камені, схожому на великий череп бика, і, час від часу забуваючись і задивляючись у вир під тонкою провислою кладкою, намагався вирізьбити ножем з кістяним руків’ям обличчя дерев’яної ляльки Наталки. Лялька робилася для молодшої сестри Радусі, яка, не дочекавшись, коли у цурпалка з’являться очі і ніс, дала йому ім’я і придумала кілька строїв — той, у якому їздити до подруг, і в якому ходити до церкви, і поратись біля хати. Зараз Радуся з сусідкою бовталися у воді, течія огортала бульбашками і лоскотала їхні засмаглі тонкі тільця. Вони вже так довго сиділи у крижаній воді, що губи їхні стали фіолетовими, зуби дрібно цокотіли, а пучки пальців поморщились. Дід думав про щось своє, серйозний і зосереджений, уже такий дорослий, кільканадцятирічний, час від часу згрібаючи з чола оберемок хвилястого русявого волосся. Над смереками нависла смужка напівпрозорого легкого диму. Дівчата реготали, захлинаючись, і тремтіли від збудження і холоду. А потім — зовсім невідомо, як і коли це сталося, — дід похолов від Радусиного вереску. Нажахані очі малої сусідки, її витягнуті руки у самому вирі під кладкою, там, де вода найглибша, там, де найгостріші камені на дні, там, де щороку хтось обов’язково гинув, — і Радусине світле волосся, худенькі плечі, білі п’яти. Дід скаче з каменя на камінь, послизається, ледве втримує рівновагу, ось він уже у воді, боляче б’ється ногами, летить, захлинається, гребе. Йому здається, що течія починає пливти в протилежний бік, так повільно він наближається до виру, а дівчат уже і не видно, він тільки встигає вхопити котрусь за руку, а інша хапає його за волосся, і ось він уже під водою, отримує чимось гострим у щелепу, заковтує воду, починає втрачати свідомість, але знає, що мусить витягнути їх на берег, що інакше не можна — і таки тягне, тягне, вода й сама виштовхує його назовні, і він намацує ступнями камені, і чіпляється за них, і виносить на собі сусідську дівчинку, яка блює водою і кашляє і в якої червоні очі і бліде обличчя. Дід знову кидається в ріку — але вже пізно. Тіло Радусі і так прибило течією до берега, і кучері її плещуться в піні, і руки безвольно звисають вздовж тіла. У неї заплющені очі і дуже спокійне личко, вона навіть трохи посміхається, хоча губи вже не фіолетові, просто білі-білі. І дорослий, кільканадцятирічний дід кричить і плаче, реве, ридає, стогне, тре кулаком щоки і ніс, задихається, не випускаючи Радусю з обіймів. Йому здається, що зусиллям волі він зараз — але тільки зараз, у цей самий момент — може повернути час назад, коли вирізав на круглому пустому ляльчиному личку очі і коли дівчата верещали у воді, захлинаючись від захоплення. Ось-ось, ще трохи, зовсім трохи — йому вже майже вдається це зробити.
До моменту Радусиної смерті у них була зворушлива, ніжна любов між старшим братом і молодшою сестрою. Вони сварились і боляче смикали одне одного за волосся, ділились солодощами, розповідали таємниці, шукали скарби, грались, допомагали мамі, слухали страшні історії, смішили одне одного і отримували однакові покарання від батьків-учителів, коли були однаково винними. Але потім любов стала іншою. Думати про Радусю було боляче, а думалось про неї завжди, і тому боляче було завжди, і коли згадувався її сміх, і кучері, і долоні, і те, як вона просила показати їй осине гніздо, і як налякалась сови, і як придумувала строї для ляльки: їздити до подруг, ходити до церкви, поратись біля хати. З кожним роком ці подробиці дедалі більше затиралися, натомість спогади про Радусю дедалі більше нагадували життєпис святої. Її кучері зробились лілейно-білими, вона світилася чистим сяйвом, поглядом уміла лікувати від найстрашніших хвороб, ніхто ніколи не чув від неї ні плачу, ні злого слова, вона пригорталась до тебе, як кошеня, і відразу на серці ставало легко і світло. Вона вміла викликати сонце взимку, а в засуху — дощ, вона найкраще співала і віддавала останнє. Безперечно, Радуся повинна була так рано померти — такі довго не живуть. Але дідове відчуття провини від цього не зменшувалось. Ось вам любов-провина, любов-обожнювання, любов на все життя, яка з часом стає тільки міцнішою, любов-надумування, реальніша за багато інших видів любові. Найпостійніша любов: до того, кого немає. Розумієте, чому я кажу, що любові не існує?
Родинна історія — це інтимно, щиро і довірливо. Письменник показує своє слабке місце, пускає сльозу, витискає сльозу з читача. Він ранимий, відвертий і незахищений. Так, він заслуговує любові. А можна виступити стриманіше, натомість, крім людяності, ненав’язливо продемонструвати власну начитаність та ерудицію. Вміння бачити в історичних персонажах живих людей, перевтілюватись і співпереживати, і відтворювати час, і розуміти епоху, і пробачати слабкість, розуміти і співчувати. Співчувати, наприклад, Гітлерові та його трепетній любові дядька до племінниці, Ґелі Раубаль. Розуміти, чому він ховав її у просторому й світлому помешканні на Принцреґентштрассе в Мюнхені, дратуючись іноді через те, що вона заважала йому працювати, виспівуючи високим голосом оперні арії у напівпорожніх кімнатах з високими стелями і холодними диванами. Уявляти, як він шукає нервовим собачим поглядом її світлу акуратну голівку у натовпі — десь на мітингу, конференції, в кав’ярні або в театрі, як він боїться її втратити, як непокоїться, що у неї таки є щось з Емілем Морісом. Або відчувати гіркуватий присмак у роті Інґеборґ Бахман — присмак від сигарет чи від того, що Фріш таки написав про неї, а вона навіть не мала права просити його не робити цього, чи від того, що Целян перед смертю наковтався брудних вод Сени, чи просто від римського повітря, хоча домішки кокаїну й марихуани в ньому знайдуть щойно через сорок років. Чи вірити, що Андрій Головко, хрестоматійний радянський письменник, вчинив таки правильно, застреливши дочку і дружину. Тому що любов виправдовує все, а він же любив їх по-справжньому. Те, що він їх застрелив, — найкраще того свідчення. Адже міг повернутись до Школи червоних старшин — а Тетяна привела б іншого, і той інший називав би її «косулею» і гладив дочку по голові. Любов розкошує, коли навколо багато крові, ран, диму і отрути. Якщо скоритись її бажанням, згодом вона може й винагородити: наприклад, подарувати дитину від санітарки у психіатричній лікарні. Любов добре фарширувати містикою, пророцтвами і знаками. Вона чудово себе почуває серед ненависті, помсти і жорстокості. Чесний письменник не прикрашатиме любов кремовими трояндами. Він напише: «Чоловік тети Стефи приходив з роботи п’яний, бив її залізним ланцом і лягав спати, виставивши ноги в шкарпетках, подертих на великих пальцях. Тета Стефа смажила йому деруни і набирала великою кохлею компот з аґресту». Чесний письменник то хоче показати весь трагізм та марність любові й життя взагалі, то натякає, що побут не здатен знищити любов. Письменник з психологічним ухилом шукатиме травми, пояснення та найтонші зв’язки. Він зробить із любові психологічний трилер, історію хвороби, вразивши читача відкриттями настільки очевидними, що на них неможливо звернути увагу. Батько гамселить усю сім’ю, перші дитячі спогади — його люте ревіння, синці, плями крові, потрощені меблі, сонні сусіди приймають їх до себе на ніч. У мами вибиті зуби, поламані руки, підбите око. Вона посміхається і мовчить — мовчить ось уже двадцять років. Дівчинка якомога швидше виходить заміж, за першого-ліпшого, він виявляється не таким уже й поганим, робить надійні рами для натюрмортів, накопичує побутову техніку. Хлопчик багато часу проводить невідомо де, невідомо з ким, не приходить ночувати, встряє у бійки, колекціонує ножі, не вміє дивитись в очі, говорить, опустивши голову, ковтає половину звуків. Років десять брат і сестра уникають батьків і одне одного. Мама вже в інвалідному кріслі, батько не припиняє її бити. Сестра тихо живе зі своїм чоловіком, вони їздять на пікніки і на море, проводять час зі спільними друзями, накопичують побутову техніку. Брат експериментує з наркотиками і алкоголем, ніяк не може знайти роботу, кілька разів потрапляє в аварії на мотоциклі і раз зривається з балкона дев’ятого поверху. Попри це йому вдається одружитись: дружина балакуча і гарна, у неї свої травми і причини такого шлюбу. Тим не менше, вони видаються хорошою парою, і їм добре разом. Несподівано, так і не заговоривши, помирає мама. Сестра виганяє чоловіка, за допомогою адвоката відібравши у нього всю їхню спільно нажиту побутову техніку. Батько тяжко побивається, днями й ночами плаче, перебирає фотографії, возить квіти на цвинтар, ходить до священика. Сестра бере батька жити до себе. Тоді виганяє братову дружину і бере до себе жити ще й брата. «Зараз ми повинні триматися разом. Ми одна сім’я… Тільки разом ми виживемо», — повторює сестра своє заклинання. Вони разом перебирають фотографії, колекціонують ножі і побутову техніку. І хто їх за це засудить? А ось, скажімо, ще любовна історія з життя. Я півтора року не їла м’яса. Коли ж із задоволенням до нього повернулась, червона риба (точніше, сьомга) мені помстилась, виявившись несвіжою. Я три дні пролежала в реанімації, і навколо мене кружляли десятки переляканих лікарів. Перелякані лікарі — ось вам доказ чиєїсь пристрасної, власницької любові. Ну що ж, здається, мені вдалося схематично зобразити всю необов’язковість та натягнутість будь-яких розмов про любов. Хоча перерахувати всі можливі письменницькі ходи не під силу нікому, ви ж розумієте. І все ж таки — повторюсь — із особливим задоволенням я написала б текст, виводячи в ньому бездоганно логічну теорему чи формулу, з розрахунками, сталими величинами і графіками. Або хоча б невелику статтю про гормональні дисбаланси. На жаль, ми уже з’ясували, що зробити це неможливо. Звідки візьметься логіка там, де всі дані — випадкові, а результату не існує? Востаннє я їздила на велосипеді наприкінці весни минулого року. Ми, здається, насмажили кружальця кабачків, до яких на краплю майонезу і дрібку часнику чіплялися плястерки свіжих помідорів, і позав’язували на голови хустки. Готувались, як до серйозної виправи. Стояла вже ненормальна літня спека, ми бадьоро зрізали навскоси березовий гай, спотикаючись об нарости коренів, оминули блакитний корпус санаторію «Україна», виїхали за Ворзель, в’їхали в Рубежівку, повз церкву, бар, школу із забитими навхрест вікнами і дверима — і далі опинилися на вузькій піщаній стежці посеред поля. На небі ні хмаринки, шкварить сонце, шовкова хустка кожних кілька хвилин зіслизає з волосся і птахою спурхує до фантомних гнізд у пшениці. Шини тяжко грузнуть у піску, рівновагу тримати майже неможливо, їзда вимагає максимального напруження м’язів, ми залишаємо по собі сліди гігантських колорадських жуків — і все одно доводиться час від часу вести ровер поруч, бо колеса розвертаються у протилежні боки і ліниво запорпуються в розпечений пісок. Ми обливаємось потом, на обрії видно одне-єдине покручене дерево в ореолі напівпрозорого мерехтіння розплавленого повітря. «Це Індія, це справжня Індія», — не втомлюючись повторює Андрій, хоча на Індію не видно навіть натяку. До химерного металевого бряжчання і туркотіння несподівано додаються ще й візуальні ефекти: гігантські водяні дуги, що крають небо на нерівні площини. Новий вигадливий злам стежки — і раптом на полі виростають залізні дракони, кожен завбільшки з добрячого слона (ось вам Індія, прошу), рухомі напівзаіржавілі конструкції, які повільно випростують крила, риплять суглобами і, повертаючи голови плазунів на довгих вигнутих шиях, вивергають потоки води. Тут росте картопля, це піддослідні землі Інституту картоплярства, вони не можуть допускати надмірних тріщин у ґрунті та спаленого листя. Збурюючи пісок на кількадесят метрів і розповсюджуючи смердючі клуби чорних вихлопів, стежкою проповзає саморобна баржа, перевантажена мовчазними й нерухомими селянами. Вони дивляться на нас не кліпаючи, без злості, ніби не бачать — і водночас дуже пильно, просвердлюючи наскрізь. Потім їдемо поміж вілл із червоної цегли, поміж дач, тоді між озер (вода брижиться, і в неї хочеться впасти в одязі і з гелікоптера), а тоді, проминувши ще кілька маєтків, самі лише мури навколо яких коштують багатьох сотень і тисяч людських життів, заглиблюємося в ліс. Тут кусаються комарі, я кілька разів добряче гепаюсь об землю з ровера, забивши всі без винятку придатні для цього частини тіла. Стежка дарує безліч несподіванок: яри, пагорби, камені, гілки, корені, шишки, струмки, пляшки, пеньки, черевики, мною теліпає, як сільничкою, і я намагаюсь не доторкатися до сідла, щоб не завдавати собі зайвого болю. Повертаємось іншим шляхом. Сонце грає в шибах будинків. Повітря стає раптом зовсім іншим на смак, а вітер — рвучкішим. «Так набагато приємніше», — кажу я про вітер, і в голові вибухає злість. Я вихлюпую її на педалі і розганяю велосипед до доступного мені максимуму, позаду чую, що мене кличуть, але тільки ще більше лютую, очі застилає пелена, я нічого не бачу і несуся, несуся вперед, не шкодуючи більше ні ровера, ні свого заду, підлітаю на нерівностях дороги, виїжджаю на зустрічну смугу, переганяю людей на підводах, скутерах, автобусах і машинах, вони сигналять, кричать щось навздогін, погрожують кулаками, крутять пальцями біля скронь. Далі я опиняюсь на узбіччі і довго-довго приходжу до тями. Ще сорок хвилин чекаю решту. Всі вже посварені, і мені соромно. Я ламаю окуляри, кидаю велосипедом об асфальт — і тут починається злива, навіть не злива: ми просто опиняємось у товщі води, не розрізняємо облич одне одного, гримить грім, боляче лупить град, вітер не дає ступити і кроку. Через сім з половиною хвилин знову світитиме сонце і назустріч нам трасою котитиме хвилі ріка. Наступного ранку я довідаюсь, що від любові, виявляється, бувають діти. Хоча насправді знаю про це вже зараз, під сільським магазином, куди ми добрели, щоб хоч трохи сховатись від натиску стихії. Це нею, цією любов’ю, мене так довбонуло по голові. Це вона в мені вибухнула своїми гормонами, клітинами, кров’яними тільцями. А так все спокійно починалося: кружальця смажених кабачків, крапелька майонезу, дрібка часнику, плястерки свіжих помідорів. Є такий тест для жінок, які хочуть зрозуміти, чи готові вони виносити, народити і дбати про власну дитину: цілий день носити при собі в кишені звичайне куряче яйце. Провести день як звичайно, але постійно пам’ятати про нього і зберегти неушкодженим. Не запитуючи себе, навіщо і чому, і як надовго, і коли буде відпочинок. Знаючи, що назавжди. Найбільше на світі бажаючи зберегти яйце цілим, без подряпини. І знаєте, що найдивовижніше? Коли відчуваєш, що носити яйце в кишені тобі страшенно подобається, що це захоплює, дарує стільки нових сенсів і, в принципі, не потребує жодних пояснень, сатисфакцій чи винагород. Що з цим яйцем усе навколо стає раптом просто і зрозуміло, і особливо, і завжди цікаво, і самодостатньо. Але найголовніше те, що я знаю тепер відповідь на запитання: що було раніше — курка чи яйце? Андрій БОНДАР
ЛЮБОВ — РИТОРИКА. МІЙ БУКВАР