Торквато Тассо. Сонет із циклу «Вірші байдужості». 2 page

Колись, в часи мого світлого пострадянського дитинства, були такі турецькі жуйки «LOVE IS…». Поряд із «Дональдом Даком» і «Турбо» вони не витримували ніякої конкуренції. Звичайна гума, симптоматично ароматизована полуничкою. Мене нудило вже на першій хвилині спринтерського жування. Але виробникам «ловеїзок» йшлося, вочевидь, не про смак і запах. Своєю, на перший погляд, непотрібною й непомітною діяльністю вони навертали здеморалізоване суспільство у лоно вічних духовних цінностей. Обгортки, заради яких, врешті, і купувалися «ловеїзки», складали величезну колекцію визначень любові. Простенький коміксоподібний малюнок з хлопчиком і дівчинкою у різних ситуаціях і — не побоюся цього слова — позах. А далі універсальна істина на зразок: любов — це коли щось заважає тобі сконцентруватися; любов — це коли хтось несе твої лижі; любов — це серце одне на двох; любов — це причина нашої присутності на землі… Всі мої друзі, особливо хлопці, носилися з «ловеїзками», ніби з «Камасутрою» чи журналом «Плейбой». На перервах між уроками у школі найбільші фанати збиралися разом, аби почитати одне одному свої визначення любові. На одну «ловеїзку» можна було виміняти, наприклад, бутерброд з ковбасою або два яблука, однак ті, що піддавалися голодній спокусі, потім тяжко про це шкодували. Уявіть собі щасливе покоління українських дітей, які не здогадувалися про існування апельсинів і комп’ютерів, але знали, ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ. Я, як завжди, все пропустила. Жуйки «LOVE IS…» раптово зникли, і в мене не залишилося жодного екземпляра, їм на зміну прийшов більш модерний варіант — «Hate is…», який, у принципі, логічно продовжував обрану тему. Ті самі хлопчик і дівчинка. Внизу обгортки вердикт: ненависть — це коли ти не можеш дивитися на неї без оптичного прицілу. Я пам’ятаю одного не надто старого діда, який п’яним лежав на лавці у центрі крихітного західноукраїнського містечка і кричав: «Де любов?! Де любов?!». Ціле містечко зійшлося дивитися на концерт. Дід виступав кілька днів. Лежав на лавці не просихаючи (не уявляю, як він поповнював запаси алкоголю в крові), безперервно повторював одне і те ж: «Де любов?!». Праведні жіночки товпилися біля діда, і кожна по-своєму відповідали на його запитання: — У сраці. — В Америці твоя любов. — Нащо вона тобі взагалі здалася? — Такий старий, а ще любові хоче… Маленькі діти кидали у діда яблуками і камінням. Бігали довкола, як чортенята, тикали пальцем, зривали черевики і картуз з голови. Сцена, гідна великих режисерів. Насамкінець дід трохи змінив репертуар. Останні його слова, які я пам’ятаю, були приблизно такими: «Де любов?! Де житє?!». Я вже була майже забула цю історію. Тепер та, що виховувалася на жуйках «LOVE IS…», услід за пропитим волоцюгою повторює: і де вона, справді, де? Де любов, до якої нас змалечку готували і яку на кожному кроці обіцяють?! Покажіть мені хоч одну людину, яка дійсно любить. Покажіть мені хоч одну людину, яку дійсно люблять. Ні кроку за межі жанру. Є двоє закоханих — він і вона, є альтернативний фактор, який загрожує їхньому спільному щастю, є драматична ситуація, безпощадний конфлікт, що наростає до кульмінації, і катарсис зі сльозами і трупами. Закохані мусять діяти, мусять боротися, вони повинні поводитися так, як поводяться герої, бо інакше їхня любов і їхня майбутня жертва нікому не будуть цікаві. А нецікавого навкруги предостатньо. Наші знайомі, невдахи і слабаки, тільки те й роблять, що закохуються, тільки те й роблять, що програють. Все відбувається тихо і без бою. Дійові особи, не наважившись на вчинок, приречено сидять одне коло одного і мляво імітують шалену пристрасть. Їхній ромеоджульєттівський діалог можна передати двома фразами: «Я тебе люблю» — «Я тебе теж ні». Це не любов. Ми так не домовлялися, Боженько. Я вже кілька днів морочуся з тим, аби пригадати якусь реальну любовну історію. Так, щоб сильно, правдиво і до кінця. Так, щоб мати хоч одну і розповідати її направо і наліво, дітям і внукам. І не можу. Боюся, любов — це спільний проект Шекспіра і голлівудських продюсерів. Те, що ми думаємо, є любов, насправді — всього лиш банальний страх залишитися самотнім. Хоча іноді все виглядає значно простіше. Можливо, ми любимо і продовжуємо любити з жалю до себе. Якось я була свідком вуличної бійки. Врешті, не стільки бійки, скільки побиття. Він — курдупель, маленький самовпевнений індик — бив її — вродливішу і вищу за себе на дві голови. Дівчина дивилася у мініатюрне кишенькове дзеркальце. Індика це не на жарт роздратувало. Він ударив її, вона похитнулась, і дзеркальце випало з рук на газон. Врешті, не стільки випало, скільки відлетіло метрів на десять. Дівчина заплакала. Індик роздратувався ще більше. Я стояла поруч і за всім спостерігала. Поводилася дуже необережно, бо маленький, але задиристий мужчинка міг віддухопелити заразом і мене. Я думала собі: ну все, на цьому їхні ніжні стосунки скінчилися. Кінець любові. Дивно, що вони взагалі так довго протримались — красуня і чудовисько. Дівчина мені подобалася. Була в ній якась приваблива смиренна вищість. Поряд із нею її кавалер виглядав нікчемним черв’яком. Він кричав: «Чого ти ревеш?! Піди і підніми дзеркало!» І це було занадто. Такого карамазовського знущання я не сподівалася навіть від черв’яка. Думала: зараз вона дасть йому здачі. Вона не витримає. Мусить. Розтрощить дзеркало у нього на голові. Кілька хвилин вони стояли одне навпроти одного і мовчали. Змагалися поглядами. Його погляд наказував підняти кляте дзеркало. Її погляд вишукував у маленькому тільці коханого щось, що одні називають серцем, а інші — душею. Ну, вдар його, благала я. Ти ж можеш! Ти ж вища за нього на дві голови. Прикінчи його, як блоху на гребінці. Ти така гарна. Знайдеш собі іншого, більшого кавалера. Від більшого кавалера і дістати не соромно. Вони дивилися одне на одного, а я дивилася на них. І чим, ви думаєте, закінчився поєдинок? Правильно. Вона підняла дзеркальце з газону, повитирала сльози і разом з індиком попід руку зникла у невідомому напрямку. А я ще довго стовбичила на тому самому місці, захлинаючись від образи і безсилля. Забігаючи наперед, скажу, що мене одного разу, значно пізніше, теж так ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе шкодувати. Любов — сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада — вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе. Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант — це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки і ноги. Хто краще за всіх уміє розглядати у книжках малюнки — я! Хто краще за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики — я! Хто найголосніше співає на уроках музики — я! Хто знає найбільше анекдотів — я! Хто наймудріший — я! Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати мене за руку, думати тільки про мене, словом, — любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму). А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю і цілий день, вперта і горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її — свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги. З того часу, перед тим як зійти на сцену, я спершу перевіряю, чи вона надійна. Впевнююсь, що це взагалі сцена, а не вправно замаскована вигрібна яма. Якби я була законодавцем любові, то залишила б у ній все, як є. Нехай любов і далі буде такою: несподіваною, невзаємною, нещасною, підлою, мучителькою, злою. Не влаштовують мене лише дві речі, і перше — це те, що любов робить людей надокучливими дітьми, які в іграшковому магазині канючать купити їм ведмедика. Без ведмедика вони не уявляють, як житимуть далі. Конче треба мати ведмедика. Щоб було кого любити. Щоб було кому щовечора перед сном у любові зізнаватися. Відразу уявляю собі російську акторку Фаїну Раневську — найкращу у світі Бабу-Ягу — на Арбаті з Пушкіним. У якихсь мемуарах Раневської я прочитала, що вона ціле життя любила Пушкіна. Любила так сильно, що той аж почав їй снитися. А один сон виглядав приблизно так: Пушкін, старенький, з паличкою, шкандибає Арбатом. Фаїна Раневська бачить Пушкіна, і її серце завмирає від неймовірної радості. Ось він! Сам! У плоті і крові! Мій! Пушкін! Вона біжить назустріч Олександру Сергійовичу і щосили кричить: «Я така рада тут Вас зустріти! Така рада! Я давно хотіла Вам сказати! Якби Ви тільки знали, як сильно я Вас люблю!». Пушкін, старенький, з паличкою, на хвильку зупиняється. Такий увесь сивий і зморшкуватий. Повертається до захеканої Фаїни Раневської і спокійно відповідає: «Фаїно, шльондра стара, та відчепися ти від мене зі своєю любов’ю». Друге, що мені принципово не подобається в любові, — це те, що вона минає. Дуже не подобається. Зрештою, я майже не вірю у минущість любові. Її або ніколи не було, або вона є назавжди. Інакше як виправдати смертність людської істоти? Смертна людина мусить мати хоча б щось вічне. Їй необхідно за щось триматися. Забутися, аби не просидіти відведені шістдесят-сімдесят років у психіатричній лікарні зі словами: нащо жити, якщо все одно вмру? А любов — найкраща форма забуття. Любов не вмирає. Підозрюю, мене попросту в черговий раз обдурили. І знову у всьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману «Звіяні вітром» заявив Скарлет О’Хара: «Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю». Пам’ятаєте? Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть більше, — не могла зрозуміти. Як це «не люблю»? Що значить «не люблю»? І ти кажеш це тепер, за сторінку до кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї — вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька і тому не завжди ясно усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?! Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь. Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть. У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних. У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають любовними історіями, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, як любов виглядає, яка любов буває, і що, власне, краще не любити, але воно як сніг на голову — ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш — і це прекрасно. Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення всіх можливих любовних інтриг і перипетій, а коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура. І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов. Все решта не має ніякого значення. Марія МАТІОС
І ВСЕ-ТАКИ — НЕ НАВПАКИ

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся. Ви смієтеся. Не вірите! Не мені. Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я. Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної — психічної чи психологічної — безпеки. Бо я якась така… нав’язливо-апокаліптична… занадто архаїчна… немодно моралізаторська. Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші. В багато чому — так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми — ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати — але думати — про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального, а вибраного людського досвіду) — завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками. Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас — моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство — оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя. А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей, так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання. Але це також не є точним визначенням — засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти — не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни. Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати. Ніколи. За жодних умов. Хоча — це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б’ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні. 2

Апокаліпсис» Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису». Які вони різні — печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани — часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому — зброя масового враження: ідеологія. Але що за печерним чоловіком на ім’я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов’ю. І швидкість їх наздоганяння — космічна. Проте саме на пограниччі смертельної облави — Любові і Смерті — у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну. Ось вони — ті троє, яких жодного разу я не обминула і обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох — Людини, Любові і Смерті. …Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але чомусь здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю. Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов. І ніхто не знає, чий ореол густіший? І хто ж усе таки на півкроку швидше?! І чому ці тіні — завжди тільки наввипередки? І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани із особливою — єзуїтською — філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя людину. І чомусь те майстрування майже завжди синхронне. Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка — це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров’я, якщо натрапили на засідку!). Інших незнищуваних засідок-капканів, окрім Любові і Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта — доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об’їхати. Розминутися. Уникнути. А з цими двома — ніяк. 3

Любов — це відсутність страху» — каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, — самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця. Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене… попереду мого розуму і глузду… наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє — від нього, але до серця іншого… І це називалося так само просто, як і незбагненно — Любов. Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою світовою загадкою. Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все, — тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду. …«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», — не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу — це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже… якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх!.. 4

…І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові і розгадано загадку Смерті й Потойбіччя. У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони і атоми… фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки… майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття… Але поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у не зморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата… і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі… ні нашого знання про них… нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті. Але не тривожтеся: цього відкриття не станеться ніколи. Бо не закриється книга народження Любові. Як не відкриється день її відходу. Не стане приступною суть приходу Смерті. Як не підтвердиться ймовірне народження життя після Неї. І тому останнього дня людської помпеї також не буде ніколи. Коли б навіть трапилося неймовірне й уможливилася розгадка двох одвічних таємниць, ви ж добре знаєте, що завжди знайдеться бодай би один, той, хто в останню мить перед оприлюдненням таких небезпечних знань запротестує, бо вчує в грудях власне серце. Бо згадає, що Всепланетарний Розум творив нас до життя і стирав нас із нього тільки з Любові. І формула Його божественної приязні до людини назавжди залишиться відкритою тільки Йому Одному. Ну, так. Так. Ви мене зрозуміли правильно. Я, як і ви, знаю: знання руйнують таємницю. Я пересичена непотрібними знаннями. І через те не бажаю знати того, що шкодить. І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові й Невідворотної Смерті. Не судіть мене строго за мою любов до лабіринтів Життя. Я допитлива. Але не настільки, щоб знехтувати Великими Таємницями. Тому я — щаслива. Чого і вам бажаю. …А кінця світу не буде ніколи, поки бодай одне серце у світі любить, позбавляючись страху. Навіть перед її неосудністю — Смертю. Ви це також знаєте. Я тільки вам іноді нагадую. У книжках. Костянтин МОСКАЛЕЦЬ
ВСЯ МОЯ ЛЮБОВ

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до Америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище, писав гарні вірші українською. А ще чудово готував — одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт. Але торти, вірші і навіть рок відступали на крок перед талантом Костика-співрозмовника. Він знав безліч дивовижних речей і вмів розповідати про них — дивовижно! Однією з вічнозелених тем були, ясна річ, павуки. Костик кохався в павуках, досліджував їх ззовні і зсередини, створював гігантські колекції, писав пристрасні дисертації… їхня з дружиною кімнатка в гуртожитку ніжинського педінституту від підлоги до стелі була заставлена пробірками із заспиртованими павуками, скорпіонами, сколопендрами і якою тільки не хочеш багатолапою нечистю. Жменю таких герметично запечатаних пробірок Костик подарував і мені — як одному з найближчих друзів. Можна сказати, відірвав від серця. Під час незліченних мандрів і переїздів майже всі ті скло-сколопендрячі скарби побилися або погубилися, проте один симпатичний скорпіончик усе-таки вцілів і зараз стоїть на почесному місці в Келії Чайної Троянди, вартуючи її спільно з фотографією кам’яного Будди з китайського печерного монастиря Юньган у провінції Шансі. Зайве пояснювати, що палку любов до волохатих і восьмиоких Костик зумів прищепити й мені. Звичайно, я так і не вивчив напам’ять латинські назви трьохсот, чи скільки їх там існує, видів павучого царства (хоч і обіцяв другові зробити це). А жаль, адже Костик переконав мене, що найкращий засіб боротьби з депресією — не вино і навіть не чай з китайської провінції Чжецзян, а розказування мантри. «Розумієш, коли мені хріново, — пояснював він, — я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому — жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших. Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові — а вона рано чи пізно таки настає, — павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і запліднює її. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати. Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити. — Висновки ти можеш зробити сам, — пояснював Костик, — ми нічим від них не відрізняємось. Еволюція користується набором одних і тих самих прийомів. Тому ми складаємо сонети, співаємо пісень, танцюємо, вправляємось у дотепності і водимо коханих до ресторану. Ми веземо їх до засніжених Карпат або на сонячне узбережжя Криму, водимо дивитися фільми і розповідаємо про високу духовність Середньовіччя з однією-єдиною метою: заворожити і запліднити самку. Вони ж відповідають нам тим самим. Вони — зваблюють. Власне, ані самі ми, ані наші індивідуальні смаки й переваговіддання — ось ти любиш брюнеток, а я блондинок, тільки не кажи про це моїй дружині, — отже, всі наші схильності й уподобання взагалі ні до чого. Це — підступ волі до життя, пастка. Бо воля до життя — це воля до самовідтворення. І їй абсолютно байдуже, кого дурити — тебе, мене чи польового тарантула. Саме життя, безмежне в своїй анонімності, влаштовує ці перманентні любовні драми, кабаре злягань і шоу коїтусів. Це воно прописує мізансцени для подвигів самопожертви в ім’я коханої Панни, організовуючи самостримування задля накопичення вітальної сили, любовні записки під партою — задля успішного просування сходинками природного добору. Ми всього-на-всього інструменти жадоби життя до самого себе, до трансляції себе все далі й далі в історичному часі. В ідеалі цей життєвий порив хоче заповнити собою і своїми покірними знаряддями — від бактерій до павучків, від павучків до нас із тобою — цілу вічність. 2

Ми сперечалися. Я переконував друга в тому, що задля елементарного самовідтворення життя не потребувало би такого ускладнення, яким є любов і створена нею культура. Воно цілком успішно могло би винайти й застосувати інші, не такі затратні способи репродукції біологічного виду. Натомість ми бачимо: замість того щоби транслювати себе в незліченних поколіннях нащадків, життя Ромео і Джульєтти уривається в розквіті репродуктивного віку. Воно — гине. Від любові. Любов є містичною за визначенням; вона відкриває приспані і заблоковані чакри, вона створює шедеври мистецтва, вона — вбиває закоханих, замість того щоб забезпечити їм тривале довголіття і серії оргазматичних спазмів. На додаток, любов не конче мусить бути виключно статевою любов’ю: ще Платон проводив розрізнення між Афродітою Пандемос (Всенародною) і Афродітою Уранією (Небесною). Перша з них досяжна кожній пересічній людині, і тут ти маєш рацію, вдаючись до аналогій з розмноженням павуків, бо це дійсно трансляція життя-як-воно-є у далечінь віків і не більше. Але друга породжує релігії і мистецькі твори, культ і культуру. Тому ми можемо говорити, як мінімум, уже про дві любові — не зовсім приязно налаштовані одна до одної. Якраз створення мистецьких творів неможливе без любові або, як говорив Барт, без неврозу. У випадку з ремісниками чи графоманами ми негайно помічаємо у їхніх виробах оцю засадничу відсутність найголовнішого — містичного, невротичного, любовного, називай як хочеш, — начала. Ті вироби створені на продаж — або ж є виявами патології, тобто від початку були спонукувані до буття іншими, ніж любов, мотиваціями. Вони зроблені не з любові, власне: зроблені, а не народжені. І тому — бездушні, неживі. — Ти романтик, поет і ідеаліст, — поблажливо відмахувався Костик. — А я біолог. І бачу, що павучі танці нічим не поступаються людським вальсам. — Ні, зачекай, — не погоджувався я, — от кого, приміром, хотів звабити Данте, створюючи «Божественну комедію», якщо його кохана, Беатріче Портінарі, на той час уже померла? — Не знаю. Може, він був некрофілом. — Він не був некрофілом! До того ж, мав законну дружину, з якою успішно міг задовольняти потребу твого так званого життя у самовідтворенні. А проте Данте підносить образ своєї Небесної Коханої на немислиму височінь, ставлячи її поруч із Пресвятою Дівою Марією, наділяючи її атрибутами космічної сили, що бере участь у процесі спасіння світу! І після цього ти всерйоз вважаєш, що отакого запаморочливого освідчення, вкладеного в різьблені терцини, потребувала примітивна павуча хіть до запліднення? — Ти говориш про сублімацію, — скрушно хитав головою Костик. — А сублімація і любов — різні речі. Любов — замаскований статевий потяг, наслідок діяльності гормонів. Данте не міг задовольнити свій статевий потяг з власною дружиною, а німфетки Беатріче вже не було на цій грішній землі. Гормони створили «Божественну комедію»! «Гормональна комедія», ось її справжнє ім’я. І всієї твоєї любові також. — Чи ж можлива сублімація без любові, без ідеального почуття? Хто або що може примусити людину до радикального самообмеження ґрунтовних фізичних потреб, коли немає почуття? Хто або що примушував мільйони ченців і черниць зрікатися статевої насолоди задля містичної, позагормональної любові до Христа або до Діви Марії? Якби вони не любили направду, вони радше померли б, ніж зважилися на такий крок, як обітниця довічної чистоти! Костику, це ти помиляєшся, бо не розрізняєш хіть і любов, а це так само різні речі. Пам’ятаєш, коли загинув Віктор Цой, скільки юних дівчат покінчили життя самогубством услід? Чому? Тому що вони були реально закохані в Цоя! І не уявляли подальшого життя — отого твого життя — без нього. Хоча жодна з них не була дружиною Цоя і, може, бачила його тільки на фотографіях або в кіно. «Кіно», власне. Якби тут було задіяне твоє павуче, зациклене на самовідтворенні «життя», воно примусило би їх вчинити інакше. Скажімо, повиходити заміж за корейців, схожих на Цоя, понароджувати синів і поназивати їх Вікторами. А вони всі погинули від любові. — Просто вони були такими ж ідеалістами, як ти. І вбачали в Цої ідеального самця. А коли його не стало, відчули, що не зможуть відтворити вид з кимось іншим. Лебедина вірність, яка природний добір називається, ідеалізм на службі в матерії… 3