Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Торквато Тассо. Сонет із циклу «Вірші байдужості». 5 pageПравдивий Боже, котрого Божим словом і Божою Мудрістю називаємо. Творче світу, що Ти породив із любові для любові, яку лише сам розуміти здатен. Дякую, тобі, Боже, за Твою посвяту і Твоє переживання, які Ти сам собі уділив, втілившись колись і назавжди у Синові своєму єдинородному. З Тобою, Спасителю, я можу говорити, знаючи, що нічого більшого бажати собі не можу, бо ніщо інше не є ні мені, ні Тобі потрібним. Ти, що любиш мої сумніви і темність, просвітли і прийми мене. Бо тільки Тобі звіряюся, котрий знає незрівнянно більше про мене, ніж насмілюся і зумію про себе виповісти. Дякую, Сотворителю, що існує — є, а є — існує. Що було — буде, а буде — було. У захваті Твоєю передбачливістю, радісно переживаю свою тілесність, яка Тобі так мила. Обмеженість моїх тілесних відчувань якнайкраще відповідає тому Твоєму намірові, світлом якого Ти мудро уділив мені, моїм здатностям перекладати велич Твоєї вселенської любові на зрозумілу мені мову Твого послання. Не спинюся, Господи, у жазі розуміння Твоєї щедрості. Не зраджу Тебе ніколи у прагненні усвідомлення того призначення, яке Ти мені так тихо заповів. Любов Твою визбирую на кожному кроці, бо вона паде на мене. Вдячністю до ласк Твоїх сподіваних і неочікуваних повниться тіло моє, за Твоєю подобою Тобою створене. Тільки Ти знаєш, що у ніяку промовленість не вкладається те прожите, за що я дякую Тобі. Як було би добре, якби Ти якось скористався з усіх моїх любовей, розділивши її одну серед тих, хто ще любові не зазнав, а прагне. Із прірви своєї гордині, оживлений, однак, Тобою, насмілюся відмовлятися від частини Твоїх щедрот. Прошу, Боже Отців наших, торкнутися милосердям своєї любові усіх тих, хто не хоче у своєму вільному виборі її запізнати. І, а, але, бо… нехай буде воля Твоя, а не моя. Мені ж залиш свободу любити. Амінь. Наталка СНЯДАНКО Найкращою подругою Надії Петрівни була Анна Степанівна. — Надєнька, ти не представляєш, шо він знову затіяв, — вигукувала Анна Степанівна, театрально закочувала очі і шумно ввалювалася до помешкання у своїй каракулевій шубі. «Він» був колишнім чоловіком її доньки, одруження і розлучення якої, судячи з розповідей Анни Степанівни, було значно більше ініціативою мами, ніж доньки, мовчазного створіння з велетенськими переляканими очима, не здатного ні кроку зробити без поради і напучування. Анна Степанівна працювала вихователькою в дитсадочку і застосовувала до тридцятилітньої доньки та обох її дітей ті ж методи дресури, що і для вихованців з молодшої групи. Так само вона спілкувалася і з усіма своїми законними чоловіками числом три, тому тепер, на порозі пенсійного віку, залишилася без чоловіків, зате з каракулевою шубою і кількома приватизованими квартирами. Одну з них наполегливо, хоча і безуспішно, намагався відсудити у колишньої дружини і двох власних дітей зять Анни Степанівни, про що остання бурхливо і детально оповідала щоразу під час посиденьок на кухні з Надією Петрівною, голосно сьорбала пересолоджений чай з білого фаянсового блюдечка і закушувала горілку великим шматком кров’янки та несвіжим вівсяним печивом, яке сама ж і приносила «щоб не с пустими руками, знаєш, Надєнька». Після того, як подруга йшла геть, Надія Петрівна переважно викидала печиво разом із торбинкою, що недобре пахла і залишала на пальцях масний слід. Квартира, про яку йшлося, знаходилася у місці під таємничою назвою Кривчиці. Я ніколи не була в тому районі, але мені подобається уявляти його собі закритим для сторонніх королівством, підвладним лише всемогутній Анні Степанівні. Чомусь мені здається, що вікна тамтешніх квартир заліплені навхрест вузькими стрічками білого паперу, як у старих фільмах про війну, і мешкають там лише бездомні коти та старенькі бабусі з мішками на зігнутих спинах. Бабусі і коти, мов привиди, безсловесно рухаються вулицями, злякано озираються, чи не спостерігає бува за ними всевидяче око каракулевої Анни Степанівни і чи не помітило це око чогось недозволеного, бо володарка сувора і не завжди справедлива. Але око пильної господині сьогодні відпочиває. Вона саме залпом випиває третю чарку, після якої зазвичай добрішає. Її очі затуманюються, вона розстібає ґудзик своєї блузки п’ятдесятого розміру зі штучного шовку, а в голосі її з’являється така невластива їй мрійливість. — Знаєш, Надєнька, я недавно фільм бачила, не повіриш. Там таке було про еті вєщі, ну сама знаєш. Должна тобі сказать, ми багато шо пропустили в жизні. Хоть і замужем. Ех, жалко, шо тогда ше нічо не було ізвєстно про ето. Оказується, всьо ето може бить пріятно не тіки для мужчини. Представляєш? Чи представляла це Надія Петрівна, важко було розчути, бо говорили вони пошепки, але, навіть коли Анна Степанівна говорила пошепки, в найдальшому куточку квартири кожне її слово можна було розібрати без труднощів, не допомагали навіть щільно зачинені кухонні двері. Це був час, коли я бродяжив країною. Від одного полустанку, від однієї станції, від одного міста до іншого. Так мене і тягало — подалі від системи, щоб викинути в якійсь Тмутаракані, де на два з половиною каліки мешканців — цілий полк міліції. Повна і стовідсоткова вірогідність, що ти потрапиш до неї в лапи, і чемний прокурор, що смердить кошачим калом та часником, випише тобі п’ятнадцять діб, а не чотири роки таборів за «тунєядство». Але мене і багатьох інших це ніколи не зупиняло. Нас не приваблювало (а хіба може бути інакше в молодості?) восьмигодинне врубування на систему, нас не приваблювало синє небо Артека і комсомольські збори із запаленими очима німфоманок-комсомолок, і ще багато-багато чого іншого, чим, власне, вдовольнялися слухняні. Здається, це був 1983 рік. Камери буцегарень маленьких містечок були тоді переповнені, як діжки астраханськими іржавими оселедцями, — стояли чудесні андроповські дні. В надії на якийсь заробіток нелегка занесла мене в маленьке, наче надірваний жовтий клапоть, степове містечко на півдні, з нештатним аеродромом, де юрмилися незмінні По-2, що їх в народі досі називають «кукурудзяниками». Чого мене туди прихерячило? Найвірогідніше, виною було нещасливе кохання. А може, навпаки, щасливе? Це був прекрасний час, коли я не пам’ятав усіх жінок, які мене любили, з якими я спав і яким був вдячний за порятунок. Бережи їх Господь, тих жінок. Нині таких не роблять, хоча не думаю, що ця порода перевелася — фастфуд на кохання не поширюється… На аеродромі роботи не виявилося. А надибав я там парочку міліціонерів, що й доправили мене у місцеву буцегарню. І робота для мене знайшлася дуже швидко. Прокурор був сивоносим п’яндилигою, буркотуном, хоча, мабуть, зовсім не поганою людиною. Він покректав, покректав, гавкнув комусь у порожній зал, чи потрібні люди на розгрібання щебеню, і спокійно виписав мені і ще одному гаврику в розбитих окулярах по три з половиною доби. На прощання сказав: «Не бійтеся, у нас тут годують. А то ви худі, як чорти…» Спочатку ми й в камері опинилися вдвох: колишній учитель фізики, а зараз повноправний мешканець стічних канав, і я, ваш покірний слуга. Тоді я, напевне, був закоханим. У кого, немає різниці, але несамовито, в мене підривало дах, я горланив вірші та пісні своїм цапиним голосом, гасав камерою, тарабанив ногами у двері, бився головою об стіни… Може, це взагалі був не я? Чи справді колись були ці чисті, світлі дні, з платиною павутиння та «кукурудзяниками», що великими комахами висіли у високому порцеляновому небі? Ввечері ж заскрипіли двері. На порозі стояв до пояса роздягнений чолов’яга. Вигляд його справді вражав: поламані вуха, поламаний ніс, тіло, ледь не до останнього сантиметра покрите татуюванням, а там, де тату не поміщалося, світили старі рубці. Він був схожий на цей спекотний серпень, що гудів навколо літаками і мухами. — Андрій, — відрекомендувався він хриплим вуркаганським голосом і подивився на нас голчатим, втомленим поглядом. А потім зайорзав по камері, з кута до кута, туди-сюди, наче вовк з обрубаним хвостом. Нарешті, вгамувавшись, сів на нари — і заговорив про свою кохану. Тут ніби немає нічого дивного — інтернаціоналізм усіх тюрем, казематів, катувалень позначений одним пунктиром: усі засуджені, хоч на сто років, хоч на п’ятнадцять діб, до електричного стільця або до каторги, найбільше згадують про жінок. Та Андрій говорив про свою дівчину так люто і переконано, ніби справді для нього не було нічого більш важливого у житті. І не буде в ньому більше нічого. Він супроводжував свій шалений монолог рухами, напрочуд виваженими і плавними: так рибаки розповідають про пійману рибу або люди, що повернулися з праці на землі, змивають воду на подвір’ї під дюралевим рукомийником. Можу вам щиро засвідчити: всі лоліти, всі марініни та дашкови з устіновими — мідні п’ятаки у порівнянні з тим, що і як нам розповідав цей брутальний, з мутним минулим хлопець. І, здавалося, в пропахлій кислим смородом сечі, хлорки і пітного спіднього камері, розпустивши мрії та коси, з’явилася сама Офелія. Наступного чистого, як вимита слюда, дня, загрузивши щебінкою вантажівку, ми розляглися на пагорбі, чухаючи животи і втупивши осовілі від спеки погляди у долину. Там зграйками, розвіваючи спідниці, бігали жінки. Звідси, з пагорба, обпаленого сонцем, я ніби чув їхній запах, і від думки про них, а ще більше, звісно, від молодості, паморочилося в голові і крутило в паху. І раптом, ніби з нічної розповіді мого сусіда по камері поруч, напевно, зістрибнувши із хмаринки, матеріалізувалася писана красуня. Зараз такі стирчать на глянцевих обкладинках, нюхають кокс та катаються на спортивних машинах. Тут я замовкаю. Скажу лише, що це містечко я покидав уже не такою наївною людиною. Хоча досвід — найбільший бич дурнів… Років п’ятнадцять тому ми з дружиною винаймали кімнату в Криму. Над нами так само абонували кімнату професор математики, який з дружиною, донькою та маленьким сином також приїхали відпочити біля моря. Алушта, шашлики, засмага, солодкий аромат квіту граната та абрикосів під вікном. В цьому просторі існував ще один персонаж, місцева двірничиха тьотя Ліда, що приносила нам козяче молоко і гарячий хліб. Богатирського зросту жінка, з чорними вусами, вульгарна до неможливості. І ось одного ранку нас розбудив ґвалт. Дружина професора — красуня і розумниця — сипала такою лайкою, що квіт на персикових деревах, мабуть, спадав від Алушти до Сімферополя. Причина сімейної сварки була настільки ж банальна, наскільки й неймовірна: інтелігентний професор, виявляється, уподобав косооку, горбату і смердючу двірничиху. І ніякі умовляння, каяття, прохання, погрози дружини на нього не діяли. З юначим максималізмом він боронив своє кохання. Нічого, звісно, з цього путнього не вийшло, але факт залишається фактом. Можете не вірити, але, коли ми випадково зустрілися із своїм курортним сусідом за рік чи два, він крадькома показав мені фотокартку, переламану надвоє. Фото своєї коханої Ліди. Ось так… …Я згадую ці нібито й незначні епізоди життя по дорозі від Шулявки до Жулян. Вставши засвіта, я приїжджаю сюди, на аеродром, і слухаю, як підіймаються у небо літаки. Моя остання подруга якось сказала: «Молися, щоб вони не падали». Ми познайомилися на якійсь тусні. Якраз через два роки після мого розлучення, і я чомусь вирішив, що саме вона зробить мене щасливим. А потім з’явився дядя на горбатому «лендровері»… І мені нічого не лишилося, як дивитися на літаки і молитися, щоб вони не падали. І на це нема ради. В молодості думаєш, що кохання — це мить пристрасті, зараз і відразу, це терпкий, наждачний біль тіла. Насправді ж — це щемкий подих надії на те, що твоя молитва буде почута. Володимир ЦИБУЛЬКО
|