Annotation 3 page

І яким же щасливчиком ти маєш бути, щоб твоє кохання перегнало твій час? Stephen King Lisey’s Story М_арь сказала б, напевно, що ця історія — життєвий пунктир з попандосами.^[2] Або з провтиканнями.^[3] Для тих, кого це цікавить, пояснення в зносках. У зносці першій і в зносці другій. А от чому, власне, «М_арь», в зносці пояснити не вдасться. Тому що складно. Є кілька версій. Версія перша: «маленька тварючка», але це неправда. Версія друга: «миша (літаюча) арійська». Це версія мого друга культуролога Олега Гуяка. Він ведеться на древніх кочівників і на звуки, популярні на скотобазах доби шерстистих носорогів. А я не ведуся. Мене арійська тема зачіпає легким дотиком. Зачіпає, скажімо, кінчиком хвоста неолітичної корови. Такого товстого-товстого коровища, котре потужно доїлося на шляхах аріїв від Кімерії до Індії. Та це я відволікаюся. Насправді, «М_арь» — це (Фам)арь з мобільником. Або «М(обілізована)_(Фам)арь». Фамарь — одна з древніх форм її цивільного імені Тамара, себто «пальма». Пальмочка і мобільник невіддільні. Така от бінарна особа. Техно-Калі-Дурга. Кібер-Кама. SMS-Ансара. Її життєвий цикл — від дзвінка до дзвінка мобільника. Ага. Дзвонить мобільник. Черговий друг М_арі (записаний в пам’яті мобіли під ніками «ORANGutang», «Дуплоїд», «Smucking»^[4] або «Infinite»^[5] запитує в неї: «Шшо робиш?» Або: «Ти де?» Або: «Шшо бухтіш? Не куппайссі довхо». Або закликає: «Не мкніzzь, маська, їдемо в Пісню»^[6]. «Маська» миттєво перевтілюється. Загоряються її сірі оченята. Змінюється формула її крові. Прискорюється обмін речовин. Кармінний рум’янець жаркою хвилею заливає скроні (аффтор апнулся, ге?). Підтягуються ледь обвислі м’язи сідничок. Жирові відкладення на животі тривожно втягуються під діафрагму і витискають частину свіжо вжитої їжі назад із шлунка. До верхньої частини стравоходу. Життєві плани, відповідно, міняються в напрямку комунікативних потреб дуплоїдів та орангутангів. Спокусливо уявити, що М_арь — прообраз дівчини майбутнього. Цим дівчаткам майбутнього мікромобіли вгвинчуватимуть під черепну коробку в п’ятирічному віці. А може, й раніше. Керування — від ментальних сенсорів і легким натисканням на задні зуби. Язиком, зубочисткою або паличкою від чупачупса. Їстоньки дівчаткам майбутнього буде важче, аніж нам. До речі, сказане про м’язи і відкладення зовсім не означає, що М_арь — потвора. Навпаки. Вона вродлива. Струнка, висока, довгонога, доглянута сімнадцятилітня білявка з промовистими грудьми, крутими стегнами і тонкими щиколотками. Останнє досить суттєве. Щиколотки в дівчат — визначна частина тіла. Якщо вони тонкі, значить — аристократка. А якщо ні, значить сорок поколінь її предків-лузерів горбатили свої трудові кріпацькі спини на полях-городах. Масивні велетенські щиколотки — перша ознака телурика^[7]. Судячи з щиколоток Пальмочки, сорок поколінь її прабабусь були наложницями у землевласників. Мили графів у хрестоматійних баньках і шліфували породу розсуванням ніжок із дедалі тоншими щиколотками. М_арь — диво селекції. Тривалої, прагламурної. У неї правильний брахіцефальний череп, маленькі вушка і оксамитна оболоночка. Я її люблю. А ще — вона розумна. Всі вже сміються, але це правда. Вона дочитала до сімдесятої сторінки книгу під назвою «Вступ до метатеорії буття». Вона гребе в мистецтві. Серед її приятелів зустрічаються молоді скульптори. Ну не зовсім, скажімо, скульптори, скоріше свиноліпи (ліпосвини). Тобто хлопці, які ліплять для туристичних крамничок батальйони глиняних свинок-скарбничок і кішечок-матрьошечок. Один з них спеціалізується на сувенірних бегемотиках. М_арь має настільки тонкий смак, що відрізняє вдало виліпленого бегемотика від хуйового. Я б жізнєнно припух, але не відрізнив. До Івано-Франківська М_арь приїхала майже з Києва. Тому що Біла Церква — майже Київ. Життєві пріоритети М_арі стихійно сформувалися на узбіччях трас, які ведуть в південному напрямку від столиці суверенної країни. В придорожніх кнайпах. На роздоріжних базарчиках. Там основною відмінністю правильної вівці від залошеної є висока вартість мобільника. Тому прямий шлях до серця (та інших важливих органів) М_арі — подарувати їй крутий мобільник з бурим тюнингом. Чим буріша і крутіша тюнингова стежина, тим вона серцедосяжніша (аффтар узложняєд). Припустимо, мобільник коштуватиме шість тисяч гривень. Припустимо, його запхано до іридієвого корпусу, прикрашено стразами, гравіюваннями, емалями, платиновим анодіруванням. Припустимо, він уміє варити суп. Тоді він не тільки мобільник, він — шлях, пряміший від того, котрий протоптували до Індії давні арії. Не шлях, а глюки щасливого химаря. Злі багаті люди іноді без стриму користуються цією слабинкою next-покоління. Довірливій М_арі «нові українці» дарували мобільники, викупані в річці (у морі, у ванні, в озері, у сльозах законної дружини, у шмарках або нічному горщику дочки). Мочені дорогі мобільники. І одержували ці виродки за таку просушену лажу із стразами і суповаркою не що-небудь, а повний список щирої жіночої вдячності. Плюс мегаджоулі енергії «ци», нестримно випромінюваної непристойно модельним тілом. Я ревнував М_арь у дні її «подяки-за-мобільники». Strap On Whenever It Seems Appropriate^[8]. Одного такого нестерпно сонячного травневого дня, коли енергія «ци» Пальмочки щедро вливалася в сексоприймачі чергового пройдисвіта, написався злий графоманський вірш: Витворисько теплих сил,
хто тепер тебе гмурить
і трішить?
Хто господар новий
у товстенних мочених мобілок
і задушливих вікон?
Навіщо твоя бодігардова
вірність
порожнім слимким пачкам «вог»
(не відповідай, М_арь).
Обіймай поглядом ніч,
там знову не файт клаб.
Там навіть не файв і в не кайф
і з підйобками лайф;
а все тому, що вода
на асфальті зосталась
від зимових дощів і її не зібрать,
не зібрать
небратиськам і нез…
(не дописуй, М_арь),
бо не існує майстра,
що занаждачить тварючку,
очистить від перепудження,
від рідини жовтовтомленої,
яка (рідина) геть забула,
що треба текти згори і донизу
(і не запитуй, М_арь,
де там гора). День стопалий
Усі залишки (може, твої?)
обмацає і карниз
над стіною, під якою немає
казок (твоїх точно немає).
Ти підеш усіма мацаками
життя,
Усіма його щупальцями
і нехай кожне слизьке
влізе в тебе
(ти облізеш, пресвітла М_арь)
і присоски розпружить.
Так в болотах вмирали
ельфійки.

М_арі сподобалося про «дим латунний». Я притарабанив кальян до неї в лікарню. Заправлений яблучно-тютюновою сумішшю, він весело димів весь вечір. Сріблястий кальян ми установили поруч зі сріблястою крапельницею. Завдяки офігенній сріблястості вони здавалися близько родинними приладами. Ми навіть спробували покурити через крапельницю, але з цього нічого не вийшло. Потім прийшла чергова медсестра Мар’яна. Молода тіл(ур)ка з охуєнно товстими щиколотками й припухлим обличчям. Ми спробували її спокусити і кинути в безодню розпусти, але з цього теж нічого не вийшло. Медсестра Мар’яна була неприступна, як скіфська баба в степах під Мелітополем. Її близько посаджені очі дивилися крізь нас. Крізь заклично розведені коліна М_арі, крізь її напіврозкриті повні губи, крізь її ніжний животик. Крізь усіх. Так сумно. Можливо, ми просто провтикали з тривалістю облоги. Адже ми з М_ар’єю — зодіакальні Близнюки. Нам впадло довго долбасити в одну крапку. Навіть якщо ця крапка віддалено нагадує одне з обличь бренду Chanel. Це був наш найбільш екстремальний вечір. М_арь довела, що не даремно дивилася порнуху в інтернет-клубах. Якби скіфська баба Мар’яна знала, яка світла міць пройшла тоді повз її сільське тіло, вона б повісилася у своєму свинарнику. Цей вечір назавжди залишився зі мною. Плюс чотири фотки голої відтраханої М_арі в секретному фотоальбомі. Туман недомовленості (недовтиканості?) затягує продовження цієї історії. М_арь пішла в сіро-зелену напівтемряву більярдних клубів і пивних підвальчиків. Розчинилася. Одні кажуть, що вона стала лесбі і виїхала з подружкою-моделлю в Німеччину. Інші переконували мене, що вона вийшла заміж за одеського бізнесмена Стаса і відправилася до теплого моря на сріблястому «infinite». Треті показують фатальне місце на трасі, де вона заробляла на червоний кабріолет і де тачка п’яного нардепа припинила її існування. Четверті взагалі гонять пургу, і маленьке звірятко загортає в неї (пургу) шоколад. Я знаю тільки те, що королеві Німродель, не призначено було побачити Море. Що в Білих Горах кохану Емроса Великого чекала засідка слуг Темного Владаря. Що всі її бодігарди загинули у нерівній битві. Я знаю тільки цю частину правди про Німродель, і мені не хочеться дізнаватися далі. Сергій ЖАДАН
ДИНАМО ХАРКІВ

Рання мудрість, наче рання вагітність, — легко дається, легко забувається. Наприкінці дев’яностих у Харкові жили дві сестри. Знімали кімнату в азербайджанця, якого звали Гєна. Всі думали, що вони живуть утрьох, але це не так, оскільки Гєна був гомосексуалістом, що серед азербайджанців трапляється вкрай рідко, з огляду на складну історію та релігійні особливості регіону. Сестер він називав Зіта і Гіта. Відрізняв він їх за волоссям — у Зіти воно було довге, у Гіти — коротке. І ось коханець Гєни, тренер динамівського басейну, пробив сестрам абонемент, один на двох. І вони почали ходити в басейн по черзі. Як і слід було чекати, старша сестра тут-таки встигла тренера-гея полюбити. Але і Гіта теж встигла. І ось вийшов такий собі любовний чотирикутник. Чи варто говорити, що стосунки розвивались слабо. Тоді сестри порадились і вирішили — хай переможе сильніша. І почали по черзі привертати до себе увагу тренера. Але фішка була в тому, що старша з сестер плавати не вміла, натомість молодша — плавала добре і охоче цим користалась. Тренер, натомість, стояв, обіпершись на фанерні щити з рекламою олімпійського комітету, й замріяно дивився на дитячі голови в гумових шапочках. Старша сестра довго не могла зрозуміти, чому той не звертає на неї належної уваги. Спочатку вона ображалась, потім демонстративно його ігнорувала, потім відчайдушно намагалась забути, і все це, тримаючись за буйки. І тут до неї дійшло, що насправді тренер її просто не бачить зі свого поста, оскільки вона, на відміну від своєї сестри, тримається так близько від бортика, що її не видно. І тоді вона зважилась на відчайдушний крок, як справжня закохана. Відпустила троси і канати й відштовхнулась ногами від кахляної стінки. Ну і відразу ж пішла на дно. Тренер це помітив, проте врятувати її не встиг, з тієї простої причини, що коли вона плавала, він, як записано було в протоколі, «порушував техніку безпеки та статут олімпійського комітету», інакше кажучи, — дрочив. І кинутись ось так просто у хлоровану воду не наважився. Ховали Зіту всім спорттовариством. А тренера звільнили. До того ж у нього почались проблеми в особистому житті, внаслідок психологічного стресу. Він пішов до психіатра. Розповів йому все — і про басейн, і про порушення техніки безпеки. «Навіть не знаю, від чого вас лікувати», — зізнався лікар. Там-таки, у психіатра, тренер познайомився з дивним пацієнтом — художником-оформлювачем, який належав до постійних клієнтів і якого психіатр старанно оминав. Художник розповів йому свою історію. Пару місяців тому він познайомився з жінкою. Було їй років тридцять, виглядала вона ефектно, хоча поводилась стримано. Виявилось, що працює вона в протестантській школі, менеджером із зв’язків з громадськістю. Художник відразу ж підкотився до неї і запропонував зустрітись, тиснучи на всілякі християнські почуття, зокрема на почуття всепрощення. Менеджерка його відшила. Художник подумав, що таку жінку потрібно здивувати ефектним вчинком. Пішов додому і спробував отруїтись газом. Сусіди викликали аварійну службу і — помилково — пожежників. Пожежники залили два поверхи водою і з почуттям всепрощення поїхали додому. Прийшли представники жеку і почали вимагати, аби художник оплатив ремонт. Хтось порадив йому звернутись до психіатра і спробувати вибити в нього довідку, котра би підтверджувала, що газом він народ труїв у стані психічного афекту і без злого умислу. Тепер лікар переховувався від нього, і в приймальні збирались довгі черги. Зрештою, художник знову пішов до менеджерки, вирішивши тиснути на почуття соціальної справедливості. Протестанти прийняли його як блудного сина і замовили йому велике панно в спортивному залі своєї школи. Художник замовлення охоче прийняв і з ходу спробував підкотитись до менеджерки із зв’язків з громадськістю, підстерігши її в робочому кабінеті і заваливши прямо на прийняті факси. Менеджерка його гнівно виштовхала і порадила зайнятись суспільно корисною роботою на благо Господа нашого. Більше того, зневажений митець почав помічати, що його кохана має якісь дивні стосунки з отцем-настоятелем — старим добрим пастором, котрому було вже років сімдесят і котрого в церкву привозили в інвалідному візку. Тоді художник вирішив натиснути на морально-вольові якості і знову завалився в кабінет до менеджерки. Та розплакалась, сказала, що це трагедія всього її життя, що вона сама усвідомлює всю двозначність свого становища і почуває себе як Марія Магдалина — не більше, не менше, і що горіти їй, в результаті, в геєні вогняній, але вона любить старого і просить залишити її в спокої. Художник спробував знову її завалити, але вона заїхала йому коліном у живіт, і він змушений був повернутись до виконання безпосередніх обов’язків. Таку жінку потрібно здивувати парадоксальністю мислення, подумав він. І взявся до роботи. Згідно із загальною ідеєю, на панно художник мав зобразити алегоричні фігури, котрі з Божою поміччю мусили б пропагувати здоровий спосіб життя — без сексу та наркотиків. Але після сварки в кабінеті менеджерки художник вирішив тиснути на почуття розкаяння, тож зобразив серед тренажерів стилізовану під роботи старих італійців сцену розп’яття. Ісус на панно був схожий на гімнаста, що крутиться на турніку. Марія з учнями нагадували членів журі, котрі стояли збоку і підраховували отримані спортсменом бали. В куточку, самотній і всіма забутий, у чомусь, подібному на інвалідний візок, сидів Юда, схожий на старого гімнаста, котрий свого часу перебрав із транками і не пройшов допінг-контролю. Небо над Голготою було підсвічене жовто-зелено-червоними растафаріанськими відблисками, що за задумом художника мало символізувати триєдність Божого начала. Менеджерка, побачивши роботу, вирішила судитись і викликала адвоката. А отець-настоятель помер за пару днів від застуди, так і не побачивши нового панно. Ховали його всією школою. На поминках художник напився і полемізував зі святими отцями про Святу Трійцю. Адвокат — жіночка років сорока, з чіткими поглядами на життя і кривавими нігтями, — пішла до спортзалу і довго розглядала панно. Сказала, що їй подобається домінування зеленого.
Там, у спортзалі, її й знайшов один із учнів школи, Стасік, який випас її ще на цвинтарі, а тепер усе намагався до неї підкотитись і про щось розпитати. Був це тихий, старанний учень — баскетболіст і мрійник, худий, з нервовим блиском в очах і гарячим жаром у серці. Одним словом, типовий баскетболіст. Вислідивши жінку, він, врешті, зважився і, непомітно зайшовши до залу, причинив за собою двері. Жінка відразу ж помітила його, проте зробила вигляд, що все гаразд. І далі розглядала панно. Він підійшов і, надзвичайно нервуючи, притиснувся до неї, а потім почав обережно і невміло стягувати з неї одяг. Спочатку стягнув шкіряний піджак, потім сорочку, потім довго розбирався з бюстгальтером, аж вона вся завелась. Ну що ж ти, думала, що за срань господня, але врешті йому це вдалось, бюстгальтер полетів на паркет, і лише тут вона повернулась і кинулась на нього, як левиця. Але кидатись уже не було на кого — Стасік свою порцію радості вже встиг отримати і тепер лише ніяково розводив руками. І ногами. Зі школи вони пішли разом. Жінка-адвокат просила на людях називати її тьотя Настя, примушувала робити різні жахливі речі й доручила йому розрулювати справи зі своїми дилерами. За кілька днів Стасік знав уже всіх доходяг міста, котрі постачали тьотю Настю наркотиками різного ступеня тяжкості. Стасік легко знаходив з ними спільну мову, лишався на кілька днів, як застава, доки тьотя Настя знаходила бабки, приходила за ним, чіпляла на шию повідець і вела до себе на квартиру — займатись жахливими речами. У себе вдома Стасік сказав усім, що в нього почалися семінари і що він з однокласниками займається хімією. По-своєму, це було правдою. Часом їх охоплювала дивна пристрасть і тривога. Одного разу тьотя Настя прищепила його наручниками до батареї, і вони цілу ніч цілувались, а коли вранці їй стало погано від випитого шампанського, вона побігла в туалет блювати, і ключ від наручників упав у воду і зник у бурхливих хвилях. Тьотя Настя перевела подих і повернулась назад, цілуватись. Три дні вона годувала його, прикутого до батареї, сухою китайською локшиною і подавала порожні пляшки з-під шампанського, аби він міг відлити. На третій день локшина закінчилась, і вони викликали слюсаря. Після цього тьотя Настя поїхала у відрядження, а Стасіка після уроків заловили кредитори і забрали в нього мобільник, ключі від квартири адвокатші та кишенькові гроші, котрі тьотя Настя залишила йому на шкільні сніданки. Стасік пішов за порадою до мами. Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно і терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. «Ах, як це прекрасно, — сказала мама-акторка, кутаючись в строкатий китайський халат, — ось ти, Стасічка, і став мужчиною. Нам, — повела мама далі, — давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, — почала вона здалеку. — Сам розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах. Ах, Стасічка, театр для мене — це більше, ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому — в обидвох складах. А це все нерви, нерви!» Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв — хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. «І ось ти знаєш, — сказала вона, — у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись». І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилось, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру і натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника: анатомії із зображеними там внутрішніми органами людини. «Ось-ось, — пожвавлювалась мама, — Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, — продовжувала вона мрійливо, — я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить…» — «Мамо, — сказав на це Стасік, — це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати?» — «Ну як же ти його вирахуєш, — занервувала мама, — до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів». Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилась у гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряду й почав розглядати публіку. Врешті, вистава почалась. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик — з пузом, щетиною і наколками на пальцях. І справді, подумав Стасік, як ти його тут вирахуєш. Після вистави виявилось, що в прими прямо з гримерки украли її вставну щелепу. Мама побивалась, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда, без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде її чекати в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, із Стасіком погодилась. Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке. Власник будки — старий добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. «Ти ж справжній дєсантнік?» — спитався він в однополчанина. «Справжній», — відповів той не вагаючись. «І я, я тоже справжній, — раптом промовив бізнюк. — А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву». Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. «Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшовші скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи! А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її?» — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід з парку, попри задумливу постать письменника Горького. Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню й уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. «Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть». — «Так де ж ми його візьмемо?» — занервували друзі-торчки. «Вибийте в кого-небудь», — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. «У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь, і Надюсі передасться». «Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди». — «Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців». — «Та де ми тобі зараз азербайджанців знайдемо?» — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюкові. «Брат, — знову попросив мужик, — пробий». Стоматолог, лаючись дістав мобло і почав пробивати Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем. Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всяк випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, — сказав, — золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку, потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича. Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист — усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись, що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича. Затягла їх до Київського РОВД і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ, — один був товстозадий, інший — сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритись, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся і підсів до мене. А потім розповів, мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського із внучкою Машею, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалась і росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй вже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся і ніжна шкіра. А на литці було зроблене татуювання у вигляді метелика. Влітку, коли вона засмагала, розповідав Іван Іванович, метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали гостро і різко, ніби чорнило на ксероксному папері. І ось Іван Іванович сильно з цього всього побивався і не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я і не здивувався — взяли мене у власному під’їзді, під час облави, котру проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план. Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Вже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати: «Главноє, поет, — кричав він мені, — пиши про женщин. Вся наша жизнь — женщини!» — «Да замовкни ти», — сонно перебив його сухоребрий офіцер. «Пішов на хуй, — відповів Іван Іванович, — тільки про женщин! — повернувся він знову до мене, — запомни, поет!» І сказавши це, влігся на плече сухореброго — досипати. Наступного ранку його випустили разом з офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства, Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала. Арнольд носив дреди і продавав музику. «Що я знаю про євреїв?» — подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в Середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружились. Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохались, а потім Маша вставала і бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилась донька. У них була дивна, весела родина. Вони часто сварились, потім кохались, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, котрі Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім повертались, і помешкання знову наповнювалось їхнім сміхом і стогоном. «Більшість людей, — сказав їй одного разу Арнольд, — самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довго-довго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він, скоріше, чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій. Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять». За рік вони вкотре посварились і розійшлись. Але згодом помирились і далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить. Богдан ЖОЛДАК
ЛЮБИТИ ПО-УКРАЇНСЬКИ