Торквато Тассо. Сонет із циклу «Вірші байдужості». 4 page

І наостанок — як все-таки витримати це почуття безмежної закоханості, коли людина мучиться від кохання, не спить, хвилюється через те, як вона виглядає в очах свого обранця, сумнівається в собі, лякається обманутися, зазнати розчарування. І треба вже стати дорослим і мудрим, щоби, кохаючи, все ж спиратися на приказку — «полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить». Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає. І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити — це теж щастя. Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно, не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі. Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі… Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній. До побачення. Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла — і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно і радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила й її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, і коротка мить незграбних дотиків, і питання — чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому… І що робити далі? Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді. Старшому легше і гірше — все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, як може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як от те, що ніби зараз струмить від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо… І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав — і за себе, і за неї, і твоя «несамовита» енергія і фантазія може знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось. А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття — я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов — це, власне, і є життя. Як прекрасно мати когось — нехай спершу далеко, нехай навіть не часто бачитись, але отак от просто з неба повірити — і мати когось в собі і себе в ньому. Щастя — просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч — довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, і компанії також — але все це правда і ні, бо найголовніше — оця тепла хвиля, оці майже мурашки по тілу і майже забутий, хоч завжди очікуваний стан внутрішнього розпруження — ось є поруч людина, яка тобі з кожною хвилиною стає ближчою… Треба їхати, бігти виконувати завдання, здавати екзамени, виступати по радіо, йти в гості до родичів, забігти до лікаря, пити каву, залізти у ванну, сісти за комп’ютер — все робиш, як в тумані, бо всередині лиш одне… Ні, ніхто ще нікуди не пішов, усе може бути інакше, все ще нічого не значить — розум твій з останніх сил переконує тебе зупинитися, але тобі все вже по барабану, ти вже сказав собі це слово, і далі ти сам ним живеш, воно проростає в тобі, хоч як ти не намагався б його не пам’ятати. Дивишся в дзеркало, сам собі ти рідко коли подобаєшся, один з найбільших твоїх недоліків — не зовсім молодий вік — після кількаденної п’янки дається взнаки, але все зауважуєш між іншим, ти ледве стримуєш себе, аби не визнати, що в тебе зараз усмішка ідіота, якому й так все кайф, і що ти не можеш не думати про неї, і тебе жене думка — щось їй подарувати, кудись її повезти, поїхати з нею в далекі країни… — Ну досить, — подумки кричиш ти собі, — хоч поцікався, що там у політиці… Змушуєш себе сісти за комп’ютер, але краще би писати їй листа, два листи, сто листів, сто тисяч листів… І знайдуться слова і думки… Це вже як наркотик, приємно — хочу ще! Але, як на фотоплівці, поступово проявляється всередині тебе її образ, і все те, що, може, навіть їй самій в собі не подобається, тобі стає надзвичайно близьким — і не найгарніші зуби, і кирпатий носик, і потерті джинси, і коротка зачіска, і кросівки, і… Насправді все геть байдуже — скажімо, як вона жила досі. Якою вона є в деталях і рисах — не важить, бо не з обличчя це прийшло, а з того згустку енергії, саме з цього поєднання різних струмів, кольорів і нот, які витворили її такою, і тому вона тобі раптом близька, тому вона твоя, попри різницю у всьому, ні, вона може бути твоєю, ні, ти хочеш, щоб вона була твоєю… Яка не є, мене влаштовує все, якщо вона йде мені назустріч, далі — разом нас вже багато і нас не подолати, бо удвох значно більше, ніж один… Один плюс один — ти не один… Але що там з того боку ріки? Чи не надто швидко я біжу? Де в неї візьметься право і сила перебороти межу — любити старшого за неї; не так любити, як люблять ровесника, ні, зовсім інакше — але ж!!! Її майже босяцьке життя — ти це вгадуєш — випинає з неї в її хлопчакуватості, в її одязі, в окремих рухах — ти, заплющивши очі, можеш вже вирахувати дуже багато. Вона переступала кордони не раз і чинила те, що мама не веліла, а дядя міліціонер — тим більше. Але ж то там, то інакше, то… Ні, не інакше, ні, не там, усюди в людини є право на власний вибір, її право на відмову через страх і задкування до звичайного порядку речей… Вона така молода, у неї все попереду… Що? Що там такого цікавого і важливого може бути попереду, якщо без тебе? А в тебе без неї? А якщо разом, якщо вдасться, то і її життя піде зовсім іншим річищем, і твоє також. Хоч яким би не було минуле, тут значно більше правди. Ну, але якщо доля звела вас накоротко… Ні, майже істерично кричить щось всередині тебе, розум вимагає осмислення, адже все ще може статися. Та ні, неправда, в неї очі такі, як у тебе, — і в очах було те, от те, от те… Ну, а якщо ні… Ні, зупинись! Бо всіх інших у тебе давно багато, але в серці може жити тільки одна людина, один образ. Зараз у тебе — це вона. І скільки б не були ви разом, все одно прекрасно, що це відбулося, і ти зміг знову відчути щастя когось любити, чекати можливого і сподіваючись на неможливе разом. А ще лишається… Вже лишається як наслідок — цей текст. Игорь ПОМЕРАНЦЕВ
ШАРОВЫЕ И ЛИНЕЙНЫЕ^[15]

В середине девяностых прошлого века я написал и опубликовал в одном толстом журнале рассказ «Шаровая молния». Это рассказ о чувстве, которое принято называть «первая любовь». Одних это чувство почти не затрагивает и быстро выветривается, других преследует до конца жизни. Пятнадцатилетние герои моего рассказа понимают, что влюблены друг в друга благодаря шаровой молнии. Происходит это летом на веранде, где они прячутся от грозы. Приведу короткую цитату из рассказа. «Гроза началась поздно, в начале десятого. Они сидели на веранде, взъерошенные и мокрые. Гена принёс яблоки. Сидеть на соломенных креслах было неудобно. Внезапно в щель между балкой и крышей протиснулся светящийся предмет, напоминающий penis. На глазах он обрёл очертания шара величиной с детский мячик и устремился к полу. Роза и Гена оцепенели, словно кто-то сказал им „замри“. Шар порозовел и поплыл по веранде без видимой цели. Гена услышал потрескивание, но не сразу догадался, что это трещат их волосы. Тем временем шар будто налился кровью и пустился в пляс. Но плясал недолго. Врезавшись в бронзовый подсвечник с огарком, шар лопнул. Что произошло дальше, Роза и Гена не помнили. Они очнулись от боли. Пахло гарью. На его руке, которая в момент взрыва лежала на плече Розы, алел ожог. Плечо Розы тоже обожгло. Белым осталось лишь то место, где лежала Генина ладонь». Впоследствии моих героев раскидало по разным странам: Роза оказалась в Израиле, Гена — в Германии. Сорок лет спустя Гена пытается найти первую любовь. Он даёт объявления в русские газеты Израиля и Америки, что ищет подругу с отпечатком ладони на правом плече. Героиню я назвал Розой Вайс. Мне казалось, что это имя — Белая Роза — звучит драматично в контексте рассказа. Через десять лет после публикации «Шаровой молнии» я получил по электронной почте письмо, подписанное Розой Вайсблиц. Это имя было мне знакомо. Дорогой Гена! Сколько лет тебя не видела, не слышала о тебе. Да и по-русски не писала уже лет тридцать! Думала, не сумею, а смотрю — получается. Мой сын услышал твоё имя от меня и на всякий случай поискал тебя в Интернете. Нашёл! Отпечатал для меня книгу рассказов «Георг Вильгельм Рихман» и книгу стихов «Libri fulgurales». Благодаря аннотациям я кое-что узнала о тебе. Вот пишу, а на душе тепло. Не верится, что мне пятьдесят шесть лет. В Израиле я три года доучивалась на зубного врача. После работала в челюстно-лицевой хирургии. Потом открыла свою клинику. С первым мужем разошлась после двадцати лет совместной жизни. Три года была одна. Потом мои пациенты познакомили с Бараком. Мы попробовали, и вот уже пятнадцать лет вместе. Барак работает на заводе, ой, как это перевести? Они выращивают птицу и поставляют на продажу. Мне кажется, это называется по-английски «менеджер». У нас красивый большой дом. Приезжай в гости. Гена — ты моя первая любовь. И эта любовь осталась свежей, потому что она оборвалась. Такая любовь оставляет свежий запах. Ты — последний пузель из моего детства. Смотрю на твои фотографии в Интернете: лоб и губы — твои, но борода, очки, взгляд? Ты ли это? Роза. Дорогой Гена! Мы с Бараком ездили на Мёртвое море. Были в отеле «Лот». Много танцевали. Ты помнишь, что я выросла без отца. Да? Для него я даже не числилась в графе «дети». Познакомилась с отцом, когда пришлось ехать к нему в лагерь. Люди, покидающие СССР, должны были в те времена получить разрешение на выезд от оставшихся родителей. И вот я нашла его в зоне. Он отбывал второй срок за педофилию. Прошла через шмон, допрос, провела с подлецом ночь в комнате свиданий, выбила подпись. Срок он отбывал рядом с какой-то деревней под Карагандой. Первый раз рассказываю об этом. Прямо комок в горле. Теперь понимаешь, почему тебя нашла? Поплакаться хорошему папе, а плохой, слава Богу, давно в земле. Ты прости, что без твоего согласия превратила тебя в папочку, но хорошего, и исповедуюсь. Мой отец тоже был интеллектуал, пуп земли, душа компании, а исподволь выискивал жертву. Мама поначалу терпела. Но когда вынудил мою сестру — ей было три года — делать себе оральный секс, мать его выгнала. Я об этом узнала в пятьдесят четыре года. В Кёльн к тебе, мой добрый папочка, я не приеду. Это твоя территория. Ты на ней сильней меня. Видишь, нашла тебе роль то ли пастора, то ли рабби. А согласен ли — даже не спрашиваю. Как твоя мама, Светлана Ивановна? С тобой? Помнишь, как она всадила мне укол толстой иглой? Поменять забыла. У тебя выступили слёзы, а я обрадовалась. Ещё помню, как давился розой, что Светлана Ивановна принесла для меня, а ты предпочёл её съесть. Глядя, как ты давишься, я больше не хотела быть Розой. Хотела стать деревом, цветущим розовосиреневыми цветами — такие есть в Израиле, — чтоб не съел меня, поперхнулся. Вот так всегда: понимаю себя через тебя. Во время войн я работаю в армии. Нет, зубы не лечу. У израильских солдат зубы крепкие. Но когда их убивают, взрывают, сжигают, я по зубам идентифицирую трупы. Что-то подобное и в нашей переписке. Ты — мой труп! И я делаю невозможное: силой разжимаю твой рот, и если челюсти стиснуты — смертельный trismus, — я полосую скальпелем от угла рта к щеке и ввожу в рот полароидную камеру с зеркалом. Вспышка — и снимок готов. Твой язык, твоя речь — как на ладони. Так я проявляю твою прозу и стихи. Чувствуешь? В письмах ты такой сдержанный, робкий. А в прозе — сама свобода. И любовь. Ко мне. Не трусь. Так и скажи: «Роза, я тебя люблю. Всю жизнь любил и искал». Вот и хорошо, молодец, нашёл. Но скажи об этом вслух. А то «волнуешь», «трогаешь», «сантименты». Аморфно. Ей-богу. Иначе другого отца выберу. А в юности обо мне писать не хотел. Повеяло землёй сырой, так сразу написал. Отвечай! Ты сейчас на службе. Я же знаю. Не будь живым трупом. Что, дрожишь? Не робей. Израильтяне наглые, иначе не выжили б. Целую в рот. Умираю по тебе. Роза. Гена! Возвращаю твои слова: «Я пишу тебе ясными, прямыми, электронными словами: я тебя не люблю». Гена, не ври себе и мне. Ладно, будь со всеми на «Вы», прячься в своей башенке. Что за этим? Страх, желание скрыть, что ты не perfect. Стоматолог лезет в рот, а рот — часть черепа. А душа где? В черепе. Ты понял, что ты теперь мой отец? Отец — не работа, не профессия: сменить нельзя. Второй раз я не смогу не простить отцу. Ты в стихах тепло говоришь о детдомовцах и красиво любишь женщин. Ты поймал меня в капкан. Больше писать тебе не буду. Зачем на первое письмо моё ответил сердечно, проникновенно? Это что, опыт над кроликом с кормом и электричеством? Вылезай, трус, из своей стеклянной башни! Разбей стекло! Ты же не психопат! Да, истории с шаровой молнией не было. Но всё остальное было! И веранда, и твоя рука на моём плече. Оно горит! Оно обожжено! Забыл, как одёрнул руку, когда вошла Светлана Ивановна, а я сидела как голая, но стыдно мне не было. Я сейчас ещё красивей, в цвету, просто жемчужина. А ты — чувствительный инвалид. Только в книгах летаешь, а в жизни бредёшь, ногами шаркаешь. То кнутом грозишь, то пряником манишь. А я люблю инжир, мёд, гранаты. Если б встретила отца, изрешетила б: не из «узи», а из «калашникова». Подонков — уничтожать. Так прежде думала. А благодаря тебе простила обоих: и его, и тебя. Мысли разбежались. Раньше писала в охотку (твоё слово), а теперь одни страдания. Сегодня пятница. Ты уходишь со службы, так и не ответив. Уик-энд без тебя. От твоей доброй воли завишу, а её у тебя нет. Сколько можно терпеть мою наглость: унижать, просить прощения и снова унижать. Сожалею. Сворачиваюсь. Каюсь. Ой, мои письма вернулись. Посылаю снова. Получилось! Вечером приедут дети с внуками. Поставила песочный торт с абрикосами в духовку. Заморожу к нему лимонный парфэ. В жару — приятно. Запекаю на одноразовых круглых противнях, раскладываю половинки слив срезами наверх, посыпаю ванильным сахаром, корицей. Утром заметила, что птички просыпаются в 6.30, на полтора часа позже. Это птички-зебры, с открытым в полёте веером на голове, а как сядут на провод, веер смыкается вроде сабельки. И такие серьёзные. Всё, мой серо-перламутровый. Устала тук-тукать. Ответь что-то смешное. Говорю: га-у-гуа. По-русски — это язык гусей. А на иврите: тоска, сосание под ложечкой. Днём плавала в море, как дельфин, а вернулась домой и — га-у-гуа. Не хочу быть литературным образом. Вычеркни меня из рассказа. Хоть имя другое дай! Одни плевки от тебя. Пойду-ка в душ. Не люблю хитрованов-манипуляторов. Люблю прямых, отважных. Может, любовь моя клейкая, нудная? Тебе что, жалко двух-трёх строк? Я на тебя слёз не жалею. Наши электронные свидания у меня в печёнках. По радио играют «Лунную сонату». Начали! Поплыли, разъехались, опять встретились. Прыжок! Легко подбрось меня, только точно, чтобы мягко приледенилась на остриё конька и закружилась, как юла. Незаметно пальчиком покажу: отлично, молодец. Не обращай внимания на мою болтовню о сексе. Наверное, я не из благородных, кровь у меня не синяя. Или надо сказать «голубая»? Ну что ты молчишь? Злишься? Не надо. Я — хорошая. Хочу подлизываться. Злость прошла. Здесь говорят, что у русских и марокканцев горячая кровь. Да, опечатка вышла смешная. Честно, я не знала слова «эпистолярный» и по испорченности написала «эписторальный». Я же стоматолог. Вчера в бассейне такое случилось! Я плавать умею, но боюсь и плаваю поперёк. А тут решилась, разжала колени, мяч выскользнул, и пошла, пошла. После нырнула, нашла мяч, сжала его коленями, и все принялись хлопать. Инструкторша сказала: «Ну вот, подружилась с водой». А я подумала, что в первый раз решилась нырнуть благодаря тебе. Гена, дорогой, твои подозрения обоснованы: нет у меня толкового словаря, а в Интернет не знаю, как войти, какой-то гуголь-муголь нужен. Но ты хитёр: нарочно вставил «эпистолярный», чтоб вглядеться в корень. А английский словарь у меня под рукой. Слово «lovable» можно перевести по-разному: во-первых, «симпатичный», «приятный»; во-вторых, «достойный уважения, любви». Ты что имел в виду? Я человек чувствительный, могу возомнить. Внеси ясность… Гена! Три часа ночи. Пришла обвинять. А ты молчи: привык. Да, переписку начала я. Отправила наивное письмо о первой любви к призраку, а призрак заварил такую кашу, что полгода её расхлёбываю. Какого… прислал мне нежное, грустное письмо? Твою мать! (Светлана Ивановна здесь ни при чём). Кмату не привык? Я — ведьма, дрянь, б… и умею оччень хорошо материться. А рассказик твой — фантазия, вымысел, но слова такие нежные, завораживающие. Ты хотел, чтобы я прочла этот рассказ. Силки плёл. Да я же пень: в поэзии ни бельмеса, всё за чистую монету принимаю. И теперь — банкрот. Как ловлю тебя за штаны, так дружба. ПОРЯДОЧНО? Себе ври сколько хочешь. Но та, которую в стихах и прозе любил, — это я! Твоя Стерва. Гена! В конце сентября я загляну в Кёльн. Встретимся на полчаса. Выпьем кофе. Мучит меня грусть увяданья. Довольно глупостей. От тебя веет холодом, и я могу подцепить пневмонию. Кто будет выхаживать? Барак? Я совсем не обиделась. Психиатр сказал, что обидчивость — тупик. Одно разрушение. Как тебе удаётся обижать меня? А ты дождись, веди правильный образ жизни: без алкоголя (да, подозреваю тебя), без… Ты мне не нужен: хоть и умён, а недоразвит. Я от тебя окончательно освободилась, а заодно от папочки. Депрессий не было и не будет: не потакаю себе, не алкоголичка, не курю, не б… так, лёгкие отклонения, но в пределах нормы. В этом августе мало тараканов, зато полно муравьёв, но они не противные. Сидела в туалете, наблюдала, даже засиделась. Туалет между кухней и гостиной на первом этаже — их перевалочный пункт. Тут они встречаются, тыкаются мордочками, расползаются, а есть забавные: ползут друг за другом, один чуть впереди, а другой позади — наверное, запах подошёл. Я всё-таки, мой сероперламутровый, окрепла. Твоя заслуга. Сама не верю, что выкарабкалась. Глубоко нырнула. Вот дура! Бранила его, кляла. Балда Ивановна! А ты испугался? Какой ты мужественный, открытый, и в книгах, и в жизни. Всюду — от первого лица. А мне придумай другое имя. Пожалуйста. Ездила на море. Одна. Не люблю с подругами. Они мешают думать. У тебя тоже скоро отпуск. Поплаваешь? Почему Кавказ? Пишешь, что тянет туда, где воюют. Тебе что, меня мало? На берегу лежала на животе, читала, облокотившись на сильные руки. Облака не давили, сходились, сливались нежно. У них был женский профиль, длинные светлые волосы. А вечером встретились: семь девчонок из Черновцов. В самом конце Бэтя сказала: «Помнишь, у тебя были соседи, два брата, один на Дальний Восток уехал, а другой в Германии, писатель. Как их фамилия?» Никто не заметил, что у меня перехватило дыхание. Что за жизнь? С двумя мужчинами живу. Один рядом, греет по ночам. Они всё прохладней, а я животное без меха, мне тепло подавай, физическое. И словесное. Вот поэтому — два мужичка. Хоть и целуешь по-дружески, всё равно чувствую твои руки, губы, и нет у тебя власти запретить это! Сам задыхайся! При чём здесь Кавказ? Америка не рекомендует своим гражданам туда ездить. Зачем тебе это пекло? Пишешь рассказ о войне? Тебе что, воображения не хватает? Придумал же шаровую молнию, или у тебя всерьёз рука в ожогах? У нас ночами ветер с моря пополам с песком, а машины больше туда не ходят: две-три в день. Я не жалею, что так и останусь твоей соседкой. Я тебе так же чужда, как и моя страна. Что-то тебя влечёт издали, запах корицы, средиземноморский ветер, а вблизи — коробит. Западное Средиземноморье тебе родней. Твоё право. Издали буду тебя любить, секс не нужен, он может разочаровать, а я хочу… Ты ни с кем не создал дома: вечно тебя где-то носит, меняешь страны, дома, женщин. Знаю красивые пары. Они вкладывают не на сторону. На стороне — легче, не надо вкладывать. Мне тебя жаль. Вместо секса — реву. Ты назвал меня «Дельфинчиком». Почему? Потому что услышала твой зов о помощи и приплыла? Как хорошо, что ты уезжаешь. Мне не нужна зависимость от тебя. Мне нужна глубина. Я хочу действовать с позиции тишины. И пока ты на Кавказе, у меня будет месяц. Уходим в отпуск — друг от друга. Мы и тогда с тобой не прощались. Я просто боюсь стареть, вот и придумала себе надежду. Чем-то да займусь: пластикой (восстановительные пломбы), рисунком (вскрытие десны), красками (протезы, коронки). Всё равно мы уже вместе. Навсегда. Ну что ты молчишь!? Притаился? Повторяй за мной: «Я тебя люблю». В угол забился? В рот воды набрал? Знаешь писателя Рушди? Так вот, ты — мой персональный Рушди, а я — твой аятолла. Приговариваю тебя к каре господней. Жди. Это случится на улице в Кёльне. К тебе на шею бросится женщина. Ты не успеешь её разглядеть. Ты услышишь взрыв, и вы вместе взлетите в воздух. Вместе. Навсегда. Роза. Я часто думаю о происхождении и природе молний. Считать ли шаровую молнию духом? Есть ли у неё тело? Те, кто видел её, утверждают, что она не переливается через край, не даёт течи. Тогда, может быть, она состоит из газа? Но газы, как правило, компенсируют свою невидимость запахом. Шаровая же молния ничем не пахнет, правда, и невидимой её не назовёшь, скорее прозрачной. Да, она определённо не твёрдая и не жидкая, но что-то не позволяет назвать её газообразной. Линейную молнию знают все, а вот шаровую — единицы. Таких людей ещё меньше, чем наблюдавших НЛО. Оказывается, метеорологам известна особая разновидность людей и дельфинов, которые чувствуют возникновение напряженного поля между землёй и тучами, предшествующего зарождению молнии. Линейный разряд, который мы видим в предгрозовом и грозовом небе, — это лишь обрывок гигантского провода, натянутого между небом и землёй. В редких случаях можно наблюдать распад молниевидного стержня на яркие горошины. У подобной молнии тоже есть название — четочная, но на самом деле она лишь вариант линейной. По крупицам я собираю свидетельства людей, которым довелось нос к носу столкнуться с шаровой молнией. Кое-какие выводы позволю себе сделать. В среднем диаметр шаровой молнии — около тридцати сантиметров. Тепло она источает, но только в непосредственной близости. Цвет — переменчив, где-то между лимонным и апельсиновым. Движется неторопливо, так что слово «молниеносный» к ней не относится. Есть у неё любимая пора года: лето. Яркость — умеренная, вроде лампочки. Средняя продолжительность жизни — около минуты. Рождению предшествуют искры, язычки пламени, огненные мазки. Всё это перемешивается, схлёстывается, взбалтывается и внезапно обретает сферическую форму. Очевидцы отмечают особую чувствительность шаровой молнии в отношении рельефа: она может двигаться, аккуратно огибая замысловатые кровли, кроны деревьев, пожарные каланчи и водонапорные башни. Но, попав в помещение, шаровая молния словно срывается с цепи: парит, ныряет, взмывает. Так она празднует освобождение от гнёта Земли с её агрессивным электрополем. Но где бы она ни находилась, каждую секунду своего короткого существования шаровая молния живёт с полной отдачей, словно предчувствуя скорую гибель. Линейная молния не так интересна. Она грубей, примитивней, можно сказать, мужественней. На её совести десятки тысяч убитых. Шаровая молния, хоть и редко, но тоже способна на убийство. Одной из её жертв, физику Георгу Вильгельму Рихману, я посвятил книгу. Г. В. Рихмана, «по природе лифляндца», в 1740 году избрали адъюнктом Петербургской академии наук, а годом позже профессором. Он исследовал теплообмен, магнетизм, упругие свойства воздуха, холодное свечение тел. Высказал гипотезу об одновременном сосуществовании в атмосфере Земли около двух тысяч гроз и ста молний. Г. В. Рихман жил на углу 5-й линии и Большого проспекта Васильевского острова в Санкт-Петербурге. Через собственноручно сделанные приборы и установки часто «приглашал в гости» молнию, с целью найти надёжные методы грозозащиты. В ходе экспериментов не раз подвергал себя и жену Анну риску. Во время грозы 26 июля 1753 года в сенях своего дома Рихман вплотную подошёл к электрометру, соединённому с молниеотводом на крыше. Внезапно от металлического шеста установки отделился светящийся шар и ударил учёного между глаз. Георг Вильгельм Рихман как подкошенный рухнул на деревянный сундук, стоящий за ним. По его телу прошла судорога, и он испустил дух. Академия наук пожаловала Анне 100 рублей на похороны мужа. Впоследствии в рукописях учёного была найдена записка, в которой говорилось, что сконструированную модель молниеотвода он посвящает Розальбе, своей первой любви. О жизни и смерти Розальбы никаких свидетельств не сохранилось. Тарас ПРОХАСЬКО
ГОСПОДИ, ВІДВІДАЙ ВИНОГРАДНИК

Правдивий Боже, котрого Божим словом і Божою Мудрістю називаємо. Творче світу, що Ти породив із любові для любові, яку лише сам розуміти здатен. Дякую, тобі, Боже, за Твою посвяту і Твоє переживання, які Ти сам собі уділив, втілившись колись і назавжди у Синові своєму єдинородному. З Тобою, Спасителю, я можу говорити, знаючи, що нічого більшого бажати собі не можу, бо ніщо інше не є ні мені, ні Тобі потрібним. Ти, що любиш мої сумніви і темність, просвітли і прийми мене. Бо тільки Тобі звіряюся, котрий знає незрівнянно більше про мене, ніж насмілюся і зумію про себе виповісти. Дякую, Сотворителю, що існує — є, а є — існує. Що було — буде, а буде — було. У захваті Твоєю передбачливістю, радісно переживаю свою тілесність, яка Тобі так мила. Обмеженість моїх тілесних відчувань якнайкраще відповідає тому Твоєму намірові, світлом якого Ти мудро уділив мені, моїм здатностям перекладати велич Твоєї вселенської любові на зрозумілу мені мову Твого послання. Не спинюся, Господи, у жазі розуміння Твоєї щедрості. Не зраджу Тебе ніколи у прагненні усвідомлення того призначення, яке Ти мені так тихо заповів. Любов Твою визбирую на кожному кроці, бо вона паде на мене. Вдячністю до ласк Твоїх сподіваних і неочікуваних повниться тіло моє, за Твоєю подобою Тобою створене. Тільки Ти знаєш, що у ніяку промовленість не вкладається те прожите, за що я дякую Тобі. Як було би добре, якби Ти якось скористався з усіх моїх любовей, розділивши її одну серед тих, хто ще любові не зазнав, а прагне. Із прірви своєї гордині, оживлений, однак, Тобою, насмілюся відмовлятися від частини Твоїх щедрот. Прошу, Боже Отців наших, торкнутися милосердям своєї любові усіх тих, хто не хоче у своєму вільному виборі її запізнати. І, а, але, бо… нехай буде воля Твоя, а не моя. Мені ж залиш свободу любити. Амінь. Наталка СНЯДАНКО
ЧЕРСТВЕ ПЕЧИВО

Найкращою подругою Надії Петрівни була Анна Степанівна. — Надєнька, ти не представляєш, шо він знову затіяв, — вигукувала Анна Степанівна, театрально закочувала очі і шумно ввалювалася до помешкання у своїй каракулевій шубі. «Він» був колишнім чоловіком її доньки, одруження і розлучення якої, судячи з розповідей Анни Степанівни, було значно більше ініціативою мами, ніж доньки, мовчазного створіння з велетенськими переляканими очима, не здатного ні кроку зробити без поради і напучування. Анна Степанівна працювала вихователькою в дитсадочку і застосовувала до тридцятилітньої доньки та обох її дітей ті ж методи дресури, що і для вихованців з молодшої групи. Так само вона спілкувалася і з усіма своїми законними чоловіками числом три, тому тепер, на порозі пенсійного віку, залишилася без чоловіків, зате з каракулевою шубою і кількома приватизованими квартирами. Одну з них наполегливо, хоча і безуспішно, намагався відсудити у колишньої дружини і двох власних дітей зять Анни Степанівни, про що остання бурхливо і детально оповідала щоразу під час посиденьок на кухні з Надією Петрівною, голосно сьорбала пересолоджений чай з білого фаянсового блюдечка і закушувала горілку великим шматком кров’янки та несвіжим вівсяним печивом, яке сама ж і приносила «щоб не с пустими руками, знаєш, Надєнька». Після того, як подруга йшла геть, Надія Петрівна переважно викидала печиво разом із торбинкою, що недобре пахла і залишала на пальцях масний слід. Квартира, про яку йшлося, знаходилася у місці під таємничою назвою Кривчиці. Я ніколи не була в тому районі, але мені подобається уявляти його собі закритим для сторонніх королівством, підвладним лише всемогутній Анні Степанівні. Чомусь мені здається, що вікна тамтешніх квартир заліплені навхрест вузькими стрічками білого паперу, як у старих фільмах про війну, і мешкають там лише бездомні коти та старенькі бабусі з мішками на зігнутих спинах. Бабусі і коти, мов привиди, безсловесно рухаються вулицями, злякано озираються, чи не спостерігає бува за ними всевидяче око каракулевої Анни Степанівни і чи не помітило це око чогось недозволеного, бо володарка сувора і не завжди справедлива. Але око пильної господині сьогодні відпочиває. Вона саме залпом випиває третю чарку, після якої зазвичай добрішає. Її очі затуманюються, вона розстібає ґудзик своєї блузки п’ятдесятого розміру зі штучного шовку, а в голосі її з’являється така невластива їй мрійливість. — Знаєш, Надєнька, я недавно фільм бачила, не повіриш. Там таке було про еті вєщі, ну сама знаєш. Должна тобі сказать, ми багато шо пропустили в жизні. Хоть і замужем. Ех, жалко, шо тогда ше нічо не було ізвєстно про ето. Оказується, всьо ето може бить пріятно не тіки для мужчини. Представляєш? Чи представляла це Надія Петрівна, важко було розчути, бо говорили вони пошепки, але, навіть коли Анна Степанівна говорила пошепки, в найдальшому куточку квартири кожне її слово можна було розібрати без труднощів, не допомагали навіть щільно зачинені кухонні двері.
Іншою подругою Надії Петрівни була пані професор Данута Йосипівна. Вона викладала французьку в університеті і носила добре пошиті кравчинею костюми і пальта. Цією кравчинею була Надія Петрівна, але за довгі роки їхнє знайомство переросло звичні виробничі стосунки, і Данута Йосипівна завжди залишалася на каву після того, як вони завершували чергову примірку. Данута Йосипівна їздила тільки на таксі, привозила з собою квіти і торт, хоча сама солодкого не їла, кравчиню вона називала пані Надією і говорила так тихо, що підслухати, про що саме вони розмовляли, було неможливо, навіть щільно притиснувши вухо до зачинених кухонних дверей. Данута Йосипівна сиділа на кріслі дуже прямо і пила чай без цукру, що у ті роки зустрічалося значно рідше, ніж каракулеві шуби на вулицях. Данута Йосипівна і Анна Степанівна ніколи б не змогли знайти спільної мови, навіть якби випадково познайомилися, наприклад, у Надії Петрівни, але такого не трапилося, і можливо, вони взагалі не підозрювали про існування одна одної, а Надія Петрівна була таємничим містком, який пов’язував ці дві несумісності, ніби на підтвердження того, що всі речі у цьому світі якось взаємопов’язані. Данута Йосипівна і Анна Степанівна були пов’язані через Надію Петрівну.
Пан Орест був сусідом Данути Йосипівни. Інженер на пенсії, він мав «золоті руки», якими користувалися всі знайомі, коли виникала необхідність щось полагодити. Пан Орест умів лагодити що завгодно. Не кажучи вже про банальну трубу під мийкою на кухні, яку прорвало у Надії Петрівни одного разу. Але, на щастя, на той момент у неї в гостях була Данута Йосипівна. Данута Йосипівна подзвонила до пана Ореста, той виявився вдома, і не гаючись приїхав. Надія Петрівна мешкала сама. Її чоловік, який все життя працював на керівних посадах, недовго прожив після виходу на пенсію. Його діяльній натурі було мало дачі і пасіки, де він і раніше, проводив увесь вільний час. Не допомагало навіть активне втручання у бізнес обох синів, яким часто доводилося допомагати то порадами, то зв’язками. Чоловік почав худнути, хворіти і через кілька років помер, так і не дочекавшись остаточного діагнозу. Звертання до найбільших медичних авторитетів області не допомогли. Надія Петрівна, яка звикла всі сили і час віддавати сім’ї, спершу трохи розгубилася. Але допомогла Данута Йосипівна, для якої Надія Петрівна і раніше шила у вільний час. Данута Йосипівна привела ще кількох клієнток, а ті — своїх подруг. І вже незабаром увесь час Надії Петрівни був щільно розпланований між замовленнями. На свої шістдесят Надія Петрівна не виглядала, вона все життя здавалася молодшою, ніж була насправді. А тепер її струнка фігура, яку зовсім не зіпсувало народження двох дітей, дуже вигідно вирізнялася на тлі розповнілих ровесниць і навіть молодших за неї жінок. Надія Петрівна не могла б точно сказати, чи бракує їй покійного чоловіка. Вона намагалася не думати про це довгими годинами за швейною машинкою і розкрійним столом. Час від часу ловила себе на тому, що і далі не дозволяє собі ходити в халаті, бо цього не любив чоловік, продовжує готувати на вечерю його улюблені страви, які ставить на стіл рівно о дев’ятнадцятій, як звикла роками, і ніяк не може навчитися готувати на себе одну, їжі завжди виходить забагато. Вона і далі користувалася парфумами, які подобалися чоловікові, носила зачіску, на якій він наполіг багато років тому, і навіть купувала, заварювала і пила його улюблений зелений чай, хоча ніколи раніше його не любила. Момент, коли його смаки стали її смаками, а його звички — її звичками, настав так давно і непомітно, що тепер навіть якби вона хотіла повернутися до своїх колишніх уподобань, їй би це навряд чи вдалося. Але Надія Петрівна не любила повертатися до минулого. І навіть не через міцно засвоєну Гераклітову аксіому, а просто через схильність все робити один раз, але добротно і назавжди, щоб не виникало спокуси виправляти. Єдине, чого їй справді бракувало після смерті чоловіка, це чоловічих рук у господарстві і його порад. Чоловік не припускав думки, що в його сім’ї може приймати рішення ще хтось, окрім нього. Поза вузьким простором дрібних господарських клопотів усе в їхньому житті визначав чоловік. І несміливу Надію Петрівну це дуже влаштовувало. А тепер їй самій доводилося приймати незвичні рішення, наприклад, чи переписувати квартиру на дітей, чи робити у ній ремонт, і навіть чи їхати відпочивати на море, як наполягає старший син. Надія Петрівна тепер радилася в основному з Анною Степанівною, більше не було з ким. Хоча Анну Степанівну досить важко було відірвати від роздумів над власними проблемами, і коли їй не вдавалося розповідати про них, вона незадоволено замовкала, але слухала неуважно, продовжуючи думати про своє. А її поради переважно бували одноманітними: — Та шо ти, Надєнька, брось, развє це проблема. От у мене зять… І Надія Петрівна слухняно переключалася на серіал про зятя, який після виходу діяльної Анни Степанівни на пенсію став єдиною розвагою колишньої виховательки. І коли історія з квартирою завершилася цілковитою і неминучою поразкою зятя, Анна Степанівна після короткої ейфорії відчула пустку в житті. Тепер їй не було на кого скерувати бурхливу діяльність, і вона навіть схудла і засумувала, виказуючи тривожні і знайомі Надії Петрівні ще з часів, коли живий був чоловік, симптоми. — От, Надєнька, і пройшла жисть. А шо осталось? Біда, — резюмувала Анна Степанівна, і тепер її обличчя вже не розпогоджувалося після третьої чарки, а навпаки, ставало ще сумнішим і більш розгубленим, і вона вже без колишнього апетиту закушувала кров’янкою, купленою спеціально до її приходу.
Пан Орест полагодив трубу дуже швидко. Надія Петрівна запросила його до столу, і вони посиділи втрьох із Данутою Йосипівною, яка того дня затрималася довше, ніж звичайно, і навіть погодилася випити чарочку вишневої настійки, власноруч приготованої Надією Петрівною для особливих оказій. Пан Орест відмовився від горілки і також випив чарочку вишнівки, оцінивши вишуканий смак і особливий рецепт. Вони з Надією Петрівною розговорилися, виявивши чимало спільних інтересів, — дача, пасіка, потаємна алхімія консервування, заквашування і навіть випікання, — у всьому цьому пан Орест орієнтувався значно краще, ніж усі чоловіки, яких знала Надія Петрівна. Наступного дня він прийшов перевірити, чи труба не протікає, і приніс смородинівку власного виробництва. Вони знову чаювали, поглинуті магією взаємного розуміння, яке не вимагало навіть слів. Пан Орест із насолодою спостерігав, як ретельно Надія Петрівна обдає чайник для заварки кип’ятком, як дбайливо і з любов’ю зберігає трави, власноруч зібрані, висушені і складені у зворушливі саморобні прозорі пакуночки, кожен із яких був підписаний. На вирізаному із зошита в клітинку прямокутничку друкованими літерами стояло: «меліса лимонна», «м’ята яблучна» чи «ехінацея пурпурова». У кухонних шафках пана Ореста все було розкладено так само старанно, і навіть пакуночки він виготовляв схожі й теж любив додавати до чорного чаю трохи пахучої меліси. Він ретельно випитував Надію Петрівну, як саме вона обробляє малину на зиму та підрізає кущі смородини на дачі, і за яким рецептом закручує огірки, але вже наперед відчував, що відповіді будуть саме такими, як потрібно, що все вона робить правильно, точнісінько так само, як робив би він сам на її місці і як робить на своєму. І це відчуття правильності давало йому млосну насолоду, яка повільно розтікалася по розігрітому смородинівкою тілі. Йому було добре тут, на цій затишній кухні, і не хотілося нікуди йти, а тільки залишитися тут назавжди і безкінечно продовжувати цю розмову, головним у якій, безперечно, було не те, про що говорилося, а цей ефект взаємного впізнавання, схожого на сон, у якому бредеш навмання, але з впевненістю, що так і треба, аби дістатися до мети. І при цьому ні мета, ні напрямок руху не мають значення, важливим є тільки цей стан приємної розмореності. На прощання пан Орест запропонував поїхати наступного дня на дачу Надії Петрівни, де він міг би допомогти їй із чоловічою роботою, бо вона поскаржилася, що чоловічих рук там бракує найбільше.
— Знаєш, Анічка, я хотіла б порадитися з тобою, — несміливо почала Надія Петрівна, після того як терпляче вислухала в черговий раз історію про колишнього зятя, що її Анна Степанівна тепер щоразу повторювала у скороченому варіанті, час від часу перериваючи сама себе ритуальним «ти не представляєш, Надєнька, шо я з ним натерпілася» і сумовито поглядаючи на черстве вівсяне печиво. Відчувалося, що вона скучила за зятем і за адреналіном, якого їй тепер явно бракувало. Жити в мирі з собою і оточенням було для Анни Степанівни справжньою мукою. Зате цього разу вона відреагувала на слова подруги не заглибленим у себе мовчанням, як звикло, а чимось схожим на слабке зацікавлення. Підбадьорена увагою, Надія Петрівна розповіла детальніше, а не як завжди, ковтаючи слова і поспіхом, аби не занадто втомити нетерплячу подругу своїми проблемами. Вона червоніла і затиналась, детально описувала всі приваби працьовитого, непитущого і хазяйновитого пана Ореста, захоплено розповідала, як багато корисного зробив він на її дачі, як порадив і допоміг. Згадала про те, що він овдовів майже тоді ж, як і вона, це чомусь видавалося їй важливим знаком. А в кінці, ніби остаточний аргумент, навіть показала полагоджену ним трубу. — Ну і шо? — зацікавилася Анна Степанівна. — Ну, знаєш, — ще більше почервоніла Надія Петрівна і зізналася, що пан Орест запропонував їй жити разом. — Знаєш, у нього вік і в мене. Тиск, серце, та і веселіше удвох. Навіть не знаю, що робити. Дітям ще нічого не казала. Думала, пораджуся з тобою, — Надія Петрівна запобігливо зазирала в очі подруги і продовжувала називати дедалі поважніші меркантильні аргументи на користь майбутнього альянсу, але так і не наважилася зізнатися, що насправді думає вона зовсім не про це. Що відтоді, як вони познайомилися з паном Орестом, вона почуває себе якось дивно, тепер їй щоночі сняться ластівки, які сідають їй на груди, і від цього їй стає лоскітно і приємно, вона сміється і прокидається. А потім увесь день ходить піднесена і замріяна, як колись давно чи навіть ніколи раніше, їй страшно подумати про те, що, можливо, таке з нею вперше. Адже думати так у її віці, коли вона поховала чоловіка і виростила двох синів, дуже непристойно. Від несподіванки Анна Степанівна аж протверезіла: — Надєнька, та ти шо, здуріла? В твойом-то возрастє! Це ж навєрно квартирний аферист якийсь. І не вздумай його більше пускать. Та як ти можеш вірить людям тепер? Дивись, скільки год я від зятя не могла відбитись. А у мене ж іще три квартири без того. А де ти будеш жить, як він тебе вигоне? Про дітей подумай. Але Надії Петрівні зовсім не хотілося думати про дітей. Вона вже шкодувала, що розповіла Анні Степанівні свою таємницю. З Анною Степанівною взагалі складно говорити, її можна хіба що слухати, фіксуючи в пам’яті поступову видозміну безкінечної історії про зятя, яка поволі набирала рис епосу, дедалі більше втрачаючи реалістичність, ще трохи, і вона перетвориться на справжню фантасмагорію, в якій зять і вся ця тяганина з квартирою виступатимуть лише неминучим тлом, а головною дійовою особою буде сама Анна Степанівна, точніше, її відчуття і їх найтонші нюанси, вишліфувані роками. «Так, саме відчуття, — подумки зробила несподіваний перехід до власних проблеми Надія Петрівна, — саме відчуття тепер головні. Бо що ще може бути важливим у нашому віці? Хіба що справді тішитися тому, як старанно він обдає кип’ятком чайник для заварки, це ж треба, а ще чоловік. Але при цьому він дуже енергійний і вміє все полагодити. А як він дивиться, у його погляді стільки спокою і радості, що здається, цього вже вистачить назавжди…» Після тієї зустрічі Надія Петрівна бачилася з Анною Степанівною тільки раз, коли знайомила її з паном Орестом. Той охарактеризував подругу Надії Петрівни лаконічно: — Суєтна жінка. І п’є багато. «І справді, — подумала собі Надія Петрівна. — Як я раніше не помічала». І востаннє викинула в смітник липку торбинку з черствим вівсяним печивом. Олесь УЛЬЯНЕНКО
ЖЕРТВИ КОХАННЯ

Це був час, коли я бродяжив країною. Від одного полустанку, від однієї станції, від одного міста до іншого. Так мене і тягало — подалі від системи, щоб викинути в якійсь Тмутаракані, де на два з половиною каліки мешканців — цілий полк міліції. Повна і стовідсоткова вірогідність, що ти потрапиш до неї в лапи, і чемний прокурор, що смердить кошачим калом та часником, випише тобі п’ятнадцять діб, а не чотири роки таборів за «тунєядство». Але мене і багатьох інших це ніколи не зупиняло. Нас не приваблювало (а хіба може бути інакше в молодості?) восьмигодинне врубування на систему, нас не приваблювало синє небо Артека і комсомольські збори із запаленими очима німфоманок-комсомолок, і ще багато-багато чого іншого, чим, власне, вдовольнялися слухняні. Здається, це був 1983 рік. Камери буцегарень маленьких містечок були тоді переповнені, як діжки астраханськими іржавими оселедцями, — стояли чудесні андроповські дні. В надії на якийсь заробіток нелегка занесла мене в маленьке, наче надірваний жовтий клапоть, степове містечко на півдні, з нештатним аеродромом, де юрмилися незмінні По-2, що їх в народі досі називають «кукурудзяниками». Чого мене туди прихерячило? Найвірогідніше, виною було нещасливе кохання. А може, навпаки, щасливе? Це був прекрасний час, коли я не пам’ятав усіх жінок, які мене любили, з якими я спав і яким був вдячний за порятунок. Бережи їх Господь, тих жінок. Нині таких не роблять, хоча не думаю, що ця порода перевелася — фастфуд на кохання не поширюється… На аеродромі роботи не виявилося. А надибав я там парочку міліціонерів, що й доправили мене у місцеву буцегарню. І робота для мене знайшлася дуже швидко. Прокурор був сивоносим п’яндилигою, буркотуном, хоча, мабуть, зовсім не поганою людиною. Він покректав, покректав, гавкнув комусь у порожній зал, чи потрібні люди на розгрібання щебеню, і спокійно виписав мені і ще одному гаврику в розбитих окулярах по три з половиною доби. На прощання сказав: «Не бійтеся, у нас тут годують. А то ви худі, як чорти…» Спочатку ми й в камері опинилися вдвох: колишній учитель фізики, а зараз повноправний мешканець стічних канав, і я, ваш покірний слуга. Тоді я, напевне, був закоханим. У кого, немає різниці, але несамовито, в мене підривало дах, я горланив вірші та пісні своїм цапиним голосом, гасав камерою, тарабанив ногами у двері, бився головою об стіни… Може, це взагалі був не я? Чи справді колись були ці чисті, світлі дні, з платиною павутиння та «кукурудзяниками», що великими комахами висіли у високому порцеляновому небі? Ввечері ж заскрипіли двері. На порозі стояв до пояса роздягнений чолов’яга. Вигляд його справді вражав: поламані вуха, поламаний ніс, тіло, ледь не до останнього сантиметра покрите татуюванням, а там, де тату не поміщалося, світили старі рубці. Він був схожий на цей спекотний серпень, що гудів навколо літаками і мухами. — Андрій, — відрекомендувався він хриплим вуркаганським голосом і подивився на нас голчатим, втомленим поглядом. А потім зайорзав по камері, з кута до кута, туди-сюди, наче вовк з обрубаним хвостом. Нарешті, вгамувавшись, сів на нари — і заговорив про свою кохану. Тут ніби немає нічого дивного — інтернаціоналізм усіх тюрем, казематів, катувалень позначений одним пунктиром: усі засуджені, хоч на сто років, хоч на п’ятнадцять діб, до електричного стільця або до каторги, найбільше згадують про жінок. Та Андрій говорив про свою дівчину так люто і переконано, ніби справді для нього не було нічого більш важливого у житті. І не буде в ньому більше нічого. Він супроводжував свій шалений монолог рухами, напрочуд виваженими і плавними: так рибаки розповідають про пійману рибу або люди, що повернулися з праці на землі, змивають воду на подвір’ї під дюралевим рукомийником. Можу вам щиро засвідчити: всі лоліти, всі марініни та дашкови з устіновими — мідні п’ятаки у порівнянні з тим, що і як нам розповідав цей брутальний, з мутним минулим хлопець. І, здавалося, в пропахлій кислим смородом сечі, хлорки і пітного спіднього камері, розпустивши мрії та коси, з’явилася сама Офелія. Наступного чистого, як вимита слюда, дня, загрузивши щебінкою вантажівку, ми розляглися на пагорбі, чухаючи животи і втупивши осовілі від спеки погляди у долину. Там зграйками, розвіваючи спідниці, бігали жінки. Звідси, з пагорба, обпаленого сонцем, я ніби чув їхній запах, і від думки про них, а ще більше, звісно, від молодості, паморочилося в голові і крутило в паху. І раптом, ніби з нічної розповіді мого сусіда по камері поруч, напевно, зістрибнувши із хмаринки, матеріалізувалася писана красуня. Зараз такі стирчать на глянцевих обкладинках, нюхають кокс та катаються на спортивних машинах. Тут я замовкаю. Скажу лише, що це містечко я покидав уже не такою наївною людиною. Хоча досвід — найбільший бич дурнів… Років п’ятнадцять тому ми з дружиною винаймали кімнату в Криму. Над нами так само абонували кімнату професор математики, який з дружиною, донькою та маленьким сином також приїхали відпочити біля моря. Алушта, шашлики, засмага, солодкий аромат квіту граната та абрикосів під вікном. В цьому просторі існував ще один персонаж, місцева двірничиха тьотя Ліда, що приносила нам козяче молоко і гарячий хліб. Богатирського зросту жінка, з чорними вусами, вульгарна до неможливості. І ось одного ранку нас розбудив ґвалт. Дружина професора — красуня і розумниця — сипала такою лайкою, що квіт на персикових деревах, мабуть, спадав від Алушти до Сімферополя. Причина сімейної сварки була настільки ж банальна, наскільки й неймовірна: інтелігентний професор, виявляється, уподобав косооку, горбату і смердючу двірничиху. І ніякі умовляння, каяття, прохання, погрози дружини на нього не діяли. З юначим максималізмом він боронив своє кохання. Нічого, звісно, з цього путнього не вийшло, але факт залишається фактом. Можете не вірити, але, коли ми випадково зустрілися із своїм курортним сусідом за рік чи два, він крадькома показав мені фотокартку, переламану надвоє. Фото своєї коханої Ліди. Ось так… …Я згадую ці нібито й незначні епізоди життя по дорозі від Шулявки до Жулян. Вставши засвіта, я приїжджаю сюди, на аеродром, і слухаю, як підіймаються у небо літаки. Моя остання подруга якось сказала: «Молися, щоб вони не падали». Ми познайомилися на якійсь тусні. Якраз через два роки після мого розлучення, і я чомусь вирішив, що саме вона зробить мене щасливим. А потім з’явився дядя на горбатому «лендровері»… І мені нічого не лишилося, як дивитися на літаки і молитися, щоб вони не падали. І на це нема ради. В молодості думаєш, що кохання — це мить пристрасті, зараз і відразу, це терпкий, наждачний біль тіла. Насправді ж — це щемкий подих надії на те, що твоя молитва буде почута. Володимир ЦИБУЛЬКО
ЛЮБОВ ПІСЛЯ ПОЛІТИКИ