Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Практичні завдання





ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………………………………

Розділ І. Теоретичні основи методики українського народо­знавства у дошкільному закладі……………………………………………………………

§ 1. Витоки народної педагогіки ……………………………………………

§ 2. Образ рідного слова в народному вихованні……………………………

§ 3. Принципи методики ознайомлення дітей з україн­ським народознавством …………………………………………………………………………….

Розділ II. Історія розвитку етнопедагогіки……………………………….

§ 1. Народознавчі ідеї XIX ст…………………………………………………

§ 2. Ідеї народного виховання у творчості українських письменників………………………………………………………………………………….

§ 3. Етнопедагогіка XX ст……………………………………………………

Розділ III. Завдання і зміст ознайомлення дітей з витоками народознавства…………………………………………………………….

§ 1. Завдання ознайомлення дітей з витоками народо­знавства…………

§ 2. Зміст ознайомлення дітей з українським народо­знавством………..

Розділ IV. Малі жанри українського фольклору………………………..

§ 1. Характеристика українського фольклору……………………………

§ 2. Колисанки і забавлянки у роботі з дітьми……………………………..

§ 3. Скоромовки та лічилки у роботі з дітьми………………………….

Розділ V. Українська казка в дитячому садку……………………………

§ 1. Жанрові особливості українських народних казок……………………

§ 2. Види українських казок………………………………………………

§ 3. Методика роботи з українською казкою в дитячо­му садку ……………

Розділ VI. Українські обрядові пісні….……………………………………

§ 1. Жанрова характеристика української народної пісні……………….

§ 2. Пісні-веснянки………………………………………………………..

Розділ VII. Українські національні свята та обряди………………………

§ 1. Характеристика народних традицій, свят та об­рядів………………..

§ 2. Народні свята весняного циклу……………………………………..

§ 3. Народні свята літнього циклу……………………………………….

§ 4. Народні свята осінньо-зимового циклу………………………………..

§ 5. Методика проведення свята, дозвілля…………………………………..

Розділ VIII. Українські національні народні ігри в дитячо­му садку………

§ 1. Характеристика народних ігор…………………………………

§ 2. Методика використання народних ігор у роботі з дітьми…………..

Розділ IX. Методика ознайомлення з символами України……………..

§ 1. Ознайомлення дітей з державними символами Ук­раїни……………

§ 2. Українські національні обереги………………………………………

§ 3. Хліб — усьому голова………………………………………………….

§ 4. Без верби та калини нема України……………………………………..

Розділ X. Методика ознайомлення дітей з родинними стосун­ками та сімейними традиціями в Україн……………………..………………………

§ 1. Ознайомлення дітей із сімейними стосунками……………………..

§ 2. Ознайомлення дітей з родиною, родоводом …………………………

§ 3. Сімейні традиції, обряди, свята, ознайомлення з ними дітей ……………

Розділ XI. Ознайомлення дітей з рідним краєм……………………………

§ 1. Краєзнавство та батьківщинознавство………………………………….

§ 2. Методика ознайомлення дітей молодшого та серед­нього дошкільного віку з рідним краєм.…………………………………………………………

§ 3. Ознайомлення дітей старшої групи з рідним краєм……………………

§ 4. Ознайомлення дітей з рідним краєм у підготовчій групі……………….

Розділ XII. Народні промисли та ремесла України………………………

§ 1. Українська вишивка……………………………………………………….

§ 2. Дерев’яні, металеві, шкіряні, керамічні та плетені вироби народних умільців………………………………………………………………………….

§ 3. Писанкарство………………………………………………………………

Розділ ХІІ. Елементи народної математики у дошкільному закладі……

Розділ XIV. Ознайомлення дітей з національним мистецтвом………

Розділ XV. Побут населення України………………………………………..

§ 1. Українська національна іграшка………………………………………….

§ 2. Український національний одяг………………………………………..

§ 3. Українська національна кухня …………………………………………..

§ 4. Інтер’єр українського житла……………………………………………..

Розділ XVI. Народна метеорологія дітям……………..…………………

Список рекомендованої літератури………………………….………………

 

 

Передмова

Динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростан­ня соціальної ролі особистості, гуманізація та демокра­тизація суспільства, інтелектуалізація праці потребують створення таких умов, за яких громадяни нашої країни мали б змогу постійно навчатися, починаючи з раннього дитинства.

Урядом України прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»). Одним із найголовніших принципів цієї програми є національна спрямованість освіти, що полягає в її органічному поєд­нанні з національною історією і традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу.

Програмою також передбачено нероздільність нав­чання і виховання, що полягає у підпорядкуванні орга­нізації та змісту освіти завданням формування всебічно розвиненої особистості, перетворенні системи моральних і духовних цінностей на важливий чинник виховання мо­лодого покоління, відродження духовності українського народу, його менталітету. Корені національної психоло­гії, національного характеру, мислення та самосвідомос­ті, як відомо, закладаються в ранньому дитинстві, пере­даються дитині з молоком матері, через її колисанку, бабусині казки та дідусеві оповідки, в період виховання в сім’ї та дошкільному закладі. Ось чому у перспек­тивній програмі «Освіта» наголошується на тому, що дошкільне виховання має грунтуватися на засадах ро­динного виховання, народної педагогіки, національної культури.

Нещодавно у вузах України введено навчальні кур­си «Народознавство» та «Українознавство», які поклика­ні ознайомити майбутніх педагогів з культурою та побу­том народу України.

Для дошкільних закладів розроблено програми з ук­раїнського народознавства, якими передбачено прилу­чення дітей з раннього віку до витоків народної культу­ри. Все це зумовило необхідність видання посібника для майбутніх спеціалістів у галузі дошкільного виховання, в якому висвітлювалися б методичні засади ознайомлен­ня найменших громадян України з національними тра­диціями, звичаями, оберегами тощо.

 

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МЕТОДИКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДОЗНАВСТВА У ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

§ 1. Витоки народної педагогіки

Народ і виховання — ці два поняття взаємопов’язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до поко­ління передає свій суспільний та соціальний досвід, ду­ховне багатство як спадок старшого покоління молод­шому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його само­свідомість. Народ завжди виступає вихователем моло­дого покоління, а виховання при цьому набуває народ­ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Д. Ушинський, є живим органом в історичному про­цесі народного розвитку[1], таке виховання набуває над­звичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини. «Чи дивно після цього, що виховання, створену самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну си­лу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого на­роду».

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своє­рідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості.

ІЦо такс народна педагогіка? В сучасній педагогіч­ній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Так, російський учений Г. С. Виноградов характеризує народну педагогіку як сукупність навичок та прийомів, котрі використовує народ для фор­мування особистості в певному напрямі, як сукупність народних поглядів, засобів впливу на молоде покоління для його навчання та виховання. Автор пов’язує народну педагогіку не з педагогічною теорією, а з педагогічною практикою, за його словами, «це не стільки система, скі­льки сума знань та вмінь».

Натомість, Г. Н. Волков, дослідник чуваської народ­ної педагогіки, розглядає її як педагогічну науку. Він уперше ввів в педагогічну літературу термін «етнопеда- гогіка», дав її наукове визначення.

Етнопедагогіка — це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, їхні педагогічні погляди; це наука про педагогіку побуту, педагогіку сім’ї, роду, племені, народності, нації. Етнічна педаго­гіка досліджує особливості національного характеру, що склався під впливом історичних умов». Автор розмежо­вує поняття народної педагогіки та етнопедагогіки з двох позицій — етнічної та наукової.

На його думку, народна педагогіка включає в себе передусім емпіричні педагогічні знання незалежно від конкретної етнічної спільності, натомість, етнопедагогі­ка обов’язково відбиває належність до конкретної ет­нічної спільності з тільки їй притаманними педагогіч­ними традиціями.

Г. Н. Волков вбачає в народній педагогіці лише на­родний досвід та його опис. За його визначенням, народ­на педагогіка — це сукупність емпіричних знань з пи­тань виховання, які розповсюджуються переважно усног це практична діяльність у вихованні підростаючого по­коління. Водночас Г. Н. Волков розглядає народну пе­дагогіку як струнку систему, що являє собою сукупність та взаємозв’язок мети, завдань, шляхів та засобів ви­ховання й навчання, педагогічних прийомів і навичок, які використовуються народом для прищеплення особис­тості потрібних рис характеру.

Етнопедагогіку Г. Н. Волков відносить до наукової сфери, до теоретичної думки.

Окремі вчені зводять поняття народної педагогіки ли­ше до набуття суми знань. Як-от: «народна педагогіка — це сукупність поглядів, ідей, звичаїв, традицій народних мас з питань виховання у широкому розумінні цього сло­ва» (А. Ш. Гашимов); «сукупність та сума знань народ­них мас, нагромаджених та перевірених практикою» (В. Ф. Афанасьєв) Г. М. Філонов визначає народну педагогіку стосовно філософії. Він вбачає в ній систему прийнятих у певній місцевості певним народом прийомів та методів вихован­ня, що передаються від одних поколінь до інших, засвою­ються ним насамперед як певні знання та навички, кот­рих люди набули в процесі життя. Народна педагогіка передбачає передавання соціального досвіду, норм по­ведінки, суспільних традицій, тієї чи іншої ідеології, ви­мог до виховання дітей. Вона виступає в моральних за­конах, звичаях, закріплює традиції. Спробу узагальнити й об’єднати всі попередні визначення зробив А. Е. Ізмайлов.

Народна педагогіка — це сукупність накопичених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь та нави­чок, що передаються від покоління до покоління пере­важно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу. Пам’ятки народної педагогіки зберіга­ються в казках, легендах, епосах, прислів’ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних зви­чаях, традиціях різних народів, передбачають цілеспря­моване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу. Народна педагогіка «є колискою наукової педа­гогіки» [2].

На сучасному етапі в Україні проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджує академік М. Г. Стельмахович. За його визначенням, народна педагогіка — це «галузь емпірич­них педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що ви­робляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і павичок виховання та навчання»[3].

Українська народна педагогіка — це багатотомний усний підручник навчання й виховання, який зберігаєть­ся в пам’яті народу, постійно ним використовується, сис­тематично збагачується й удосконалюється.

М. Г. Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогі- ці відокремлює таку її галузь, як народна дидактика, і дає її визначення. Народна дидактика — це «відображення здобутків трудящих у галузі освіти й навчання, що виражається у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм І методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей, розвитку мовлення дітей»[4]. Народній педагогіці притаманні своєрідні риси та специфічні особливості, які детально аналізує А. Е. Із- майлов.

Народна педагогіка існує стільки, скільки існує на­род, корені її сягають у сиву давнину. Отже, вона є фун­даментом наукової педагогіки, зокрема таких її галузей, як педагогіка сім’ї, педагогіка духовності, моралі, педа­гогіка виховання. Народна педагогіка стимулює розви­ток наукової педагогіки. Тому сьогодні вона сама є пред­метом наукового дослідження багатьох учених.

Основою народної педагогіки є наївно-реалістичні та стихійно-матеріалістичні погляди народної філософії. У змісті народних приказок, прислів’їв, прикмет об’єктивно відбито діалектику життя. Наприклад: «Грім гри­мить — хліб буде родить», «З поганої трави погане й сіно», «Правда та кривда — як вогонь та вода».

Твори народної педагогіки відбивають психологічні погляди народу на виховання дітей: «Виховуй дитину,, поки вона ще в колисці», «Чого в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Лінивому все ніколи», «Ша­нуй людей, і тебе шануватимуть».

Народній педагогіці притаманні риси синкретизму, в ній багато місцевих діалектизмів, архаїзмів, відсутні чіт­кі наукові терміни. Усі твори народної педагогіки над­звичайно емоціональні, переконливі, образні, конкретні,, мелодійні.

Характерною рисою народної педагогіки є колектив­ний характер творчості. В ній відсутні конкретні автори, творцем виступав народ. Ось чому зміст щедрівок, ко­лядок, ігор має регіональний характер.

Народна педагогіка базується на емпіричних знан­нях, тому поряд з цінними, корисними знаннями можуть траплятись і спотворені, перекручені відомості або вис­ловлюються думки, які шкодять вихованню. Все це пот­рібно враховувати при самостійному доборі фольклор­них творів для роботи з дітьми.

Предметом методики ознайомлення дітей з україн­ським народознавством у дошкільному закладі є засоби, форми, методи, прийоми ознайомлення дітей раннього та дошкільного віку з українськими народними тради­ціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу.

Завдання курсу:

é ознайомити студентів з теоретичними засадами та іс­торією національної української етнопедагогіки;

é ознайомити з українськими національними тради­ціями;

é збагатити словник майбутніх педагогів народознав­чими поняттями, народною термінологією, образними виразами, малими формами українського фольклору;

é прищепити практичні вміння й навички роботи з діть­ми з народознавства;

é навчити складати сценарії національних свят;

é ознайомити з передовим педагогічним досвідом на­родознавчої практики в галузі дошкільного виховання.

Курс методики ознайомлення дітей з українським на­родознавством тісно пов’язаний з історією України, на­родознавством, дитячою літературою, дошкільною пе­дагогікою, історією педагогіки, фаховими методиками. Так, з курсу «Історія України» студенти дізнаються про культуру Київської Русі, розвиток національної куль­тури в Україні в різні історичні періоди.

Курс загального народознавства ознайомлює студен­тів з основами етнічної історії українського народу, ма­теріальною та духовною культурою українців. Викорис­товуючи наявні теоретичні знання, викладач подає студентам лише специфічні методичні прийоми ознайом­лення дітей дошкільного віку з українськими національ­ними традиціями, символами, оберегами. При цьому обо­в’язково використовується місцевий матеріал.

 

§ 2. Образ рідного слова в народному вихованні

Народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу, байдужого до материнської мови, до рідного слова, рід­ної домівки, рідної землі.

Рідна мова та національна культура взаємопов’язані. Поняття духовної культури формуються в національній мові, оскільки «мова для культури — те саме, що цент­ральна нервова система для людини»[5]. Мова е «акуму­лятором, інтегратором культури»[6].

Відомий лінгвіст О. О. Потебня підкреслював тісний зв’язок між культурою і мовою народу, мова формує й передає людські думки, «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної і глибокої думки»[7]. О. О. Потебня вважав, що кожна мова, як і кожний народ, неповторні, і люди добровільна не відмовляються від своєї мови.

Функціонування рідної мови — основа духовного жит­тя кожної нації. Рідне слово виховує національну пси­хологію, національний характер, національну самосві­домість. Задля цього педагог повинен знайти, за слова*» ми І. Франка, «тайники зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою»[8].

Основоположник вітчизняної народної педагогіки К. Д. Ушинський в той час, коли в Україні забороняли­ся школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Вико­ристовуючи яскраві образні вирази, він писав: «Мова на­роду— кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпус­кається, цвіт усього його духовного життя, яке почина­ється далеко за межами історії» [9]. К. Д. Ушинський був глибоко переконаний, що в мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; «в ній втілюється твор­чою силою народного духу в думку, в картину і звук не-' бо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її по­ля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної при­роди, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно & рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних пое­тів» [10].

Перші місяці життя немовляти. Над колискою схи­лилася мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з ново­народженою дитиною через рідне слово, втілене у ко­лисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постій­ного діалектичного взаємозв’язку минулого і прийдеш­нього. «Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мо­ві,— в спадщину потомкам,— пише К. Д. Ушинський.— У скарбницю рідного слова складає одно покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди істо­ричних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості,— одним словом, весь слід свого ду­ховного життя народ дбайливо зберігає із народному слові»[11].

Отже, рідна мова є найважливішим, найбагатішим і найміцнішим зв’язком між нинішнім і майбутнім по­колінням народу як одне велике, історичне, живе ціле.

Тому цілком заслужено називає К. Д. Ушинський рід­ну мову «народним наставником», «народним педагогом», який навчав народ тоді, коли ще не було ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії, нав­чає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшеним методом. «Ми хочемо передати дитині п’ять-шість невідо­мих їй назв, сім-вісім іншомовних слів, два-три нові по­няття, кілька складних подій, і це коштує нам чимало праці та ще більше праці коштує дитині,— зазначає К. Д. Ушинський — Вона то вивчає, то знову забуває, і якщо подавані поняття хоч трохи абстрактні, мають у собі якісь логічні або граматичні тонкощі, то дитина зов­сім не може їх засвоїти; тоді як на практиці, у рідній мові, вона легко й вільно користується тими ж самими тонкощами, що їх ми марно силкуємося їй пояснити»[12].

Народна дидактика, використовуючи рідне слово, нав­чає дитину різним наукам. З вуст батьків, близьких до­рослих людей діти отримують перші знання з народної філософії, народної астрономії, народної метеорології, математики, геометрії тощо. Адже «засвоюючи рідну мо­ву, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови,— і засвоює легко й швидко, за два — три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання. Такий цей великий народний педагог — рідне слово!»[13]

Любов до слова рідної мови пронизує педагогічні пра­ці В. О. Сухомлинського. Рідна мова, з його погляду, це безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передав з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. Він образно називає рідну мову «невмирущим джерелом», з якого дитина черпає перші уявлення про навколишнє, про свою батьківщину, про своє село і міс­то, про весь свій край, а слово рідної мови порівнює з неповторним ароматом квітки.

Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння куль­тури мовлення триває протягом усього життя. Ось чому народна дидактика «виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає у новонародженої дитини відразу, а формується поступово»[14].

Перші слова дитина починає промовляти в кінці пер­шого — на початку другого року життя. Малюк уважно прислухається до мовлення батьків, адже воно є взірцем для наслідування.

Враховуючи психологію дитячого віку, народна ди­дактика пропонує дитині полегшені мовленнєві моделі так званої дитячої мови: льоля, ляля, моня, ґава, киця, жижа, коко, гам, зюзя, беця, цяця, фіця та ін. Ці слова становлять своєрідний фонд народної дитячої лексики,, яка передається, весь час доповнюючись та збагачую­чись з покоління в покоління.

У дитячому словнику народної дидактики чимала звуконаслідувальних слів: бам-бам, гав-гав, ням-ням, ку-ку, кар, люлі-люлі, тосі-тосі. Вони стимулюють мовлен­нєву активність дитини, полегшують її спілкування з до­рослими. У практиці народного виховання етап користу­вання дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсив­но й охоплює відносно невеликий відрізок часу. Проте «без застосування створеної народом дитячої мови на­вряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкуван­ня» [15].

Третій рік життя — вік засвоєння дорослої мови, по­ ступово дитина замінює полегшуючі та звуконаслідува­льні слова правильною лексикою рідної мови, починає опановувати літературну мову, вступає в сферу побуто­вого спілкування, якому притаманний розмовно-побуто­вий стиль. У мовленні дитини з’являються перші багато­слівні речення: «Оля хоче спати», «Галя їсть кашу», «Та- расик їде на машині». Саме в цей період сеизитивиого засвоєння мови народна дидактика пропонує дитині най­кращі зразки народної мудрості — малі жанри фольк­лору: колисанки, забавлянки, потішки, лічилки, примов­ки, заклички, приспівки. Це невипадково, адже вони легкі для наслідування, водночас вводять дітей у світ до­рослого побутового життя, прилучають до споконвічних національних цінностей, традицій, звичаїв. Так, коли­санка «Ой, ну, ну, ну, коточок» ознайомлює дітей з ук­раїнським національним символом — віночком, який но­сила кожна дівчина.

Ой, ну, ну, ну, коточок,

Не йди рано в лісочок,

Не полохай галочок.

Нехай галки вінки в’ють

З хрещатого барвінку

Та Одарці на квітку.

Одна квітка сонлива,

А другая дрімлива,

А третяя щаслива,

Та щоб спала дитина.

Народні забавлянки легко запам’ятовуються дітьми. Спочатку дитина повторює окремі римуючі слова, а по­тім і весь текст. До того ж з їх допомогою вправляють дітей у вимові важких звуків.

У скарбниці народної дидактики можна знайти вір­шовані тексти, які супроводжують навчання дітей ходи­ти, їсти, вмиватись, одягатись, роздягатись, танцювати, варити їсти тощо. Слово супроводжує дії, створює у ди­тини позитивний емоційний настрій, стимулює малюка до активної діяльності, навчає дітей невимушено, водно­час словник дитини збагачується образними виразами рідної мови.

Яка прозорлива далекоглядність у тексті забавлянки «Оце раз, оце два»! Дитину вчать ходити, вона робить перші кроки, промовляє перші слова. Народна мудрість пов’язує навчання ходіння з навчанням елементарній математиці — лічбі своїх перших кроків.

Оце раз, оце два,

Оце три, оце чотири,

Оце п’ять, оце шість,

Оце сім, оце вісім,

Оце дев’ять, оце лин,

Оце щука з Кременчука,

Оце карась затрепетавсь,

Оце заввишки — вставай з колиски.

Народна дидактика вдало використовує у мовленнє­вому вихованні дітей закономірності мовленнєвого роз­витку дитини. Так, відомо, що третій рік життя — це пе­ріод засвоєння дитиною діалогічного мовлення. На до­помогу дітям народ склав потішки, примовки, забавлян­ки та ігри — мовленнєві моделі життєвих діалогів.

— Лася-Парася,

— Де була?

— У лісі.

— Що їла?

— Горісі.

— Чим кусала?

— Зубами.

— Куди клала?

— До мами.

Кожний діалогічний текст народних забавлянок — це своєрідний мовленнєвий зразок розмовно-побутового стилю, що супроводжує повсякденне спілкування малюка.

Дитина ненароком чхнула. Мати гладить долонями обличчя дитини й промовляє діалог:

— Коточку, де ти був?

— У коморці.

— Що там робив?

— Молочко пив.

— А мені залишив?

— Забувся.

— Апчхи! Апчхи!

Апчхи! Апчхи!

Четвертий рік життя — рік засвоєння художнього стилю рідної мови. Це стає можливим знову-таки за до­помогою фольклорних творів та кращих зразків літера­турної творчості українських письменників.

Дитина вивчає напам’ять народні забавлянки, пісні, вірші, які започатковують формування національного світобачення, національної самосвідомості.

Українка я маленька,

Українці батько й ненька,

Сестричка, братик милий

На Вкраїні ся родили.

Слова дитячого фольклору — це і виховання духов­ності дитини. Усунення народного поетичного слова з життя дитини негативно відбивається на формуванні май­бутньої особистості: «Попередні спостереження свідчать на користь того, що діти, виховані на фольклорі, як пра­вило, чутливіші до художньо-образного слова... розви­ток дитини поза фольклором тільки у межах побутового спілкування... гальмує розвиток духовного начала, міс­тить небезпеку закріплення підсвідомої орієнтації вже змалку переважно на задоволення утилітарних потреб»[16].

Протягом дошкільного віку доречно використовува­ти в спілкуванні з дітьми прислів’я, приказки, примов­ки, афоризми. Недаремно італійці називають ці перли­ни «народною школою», можна продовжити їхню думку й назвати афоризми «школою розвитку мови», адже всі вони містять надзвичайну образність рідного слова. Ось тільки деякі приклади: «Народ скаже, як зав’яже», «Як мед, так і ложкою», «Мала бджілка, та й та працює», «Боязливому і миша ведмідь», «Кожній речі своє місце», «Дружба та братство — велике багатство», «Мак чор­ний та смачний, редька біла та гірка».

Завдання вихователя дошкільного закладу — домог­тись, щоб ці народні перлини стали надбанням дитячого активного словника.

Образне слово приходить до дитини й у змісті укра­їнських народних казок. Ще милує душу материнська колисанка, а вже тчеться на здоровий сон, на щасливу долю дідусева чи бабусина казочка. Скільки в ній для дитини незвичайного, дивовижного, прекрасного. Реаль­не й вигадане напрочуд гармонійно поєднується в казці, зачаровуючи малюка на все життя красою та образністю народного слова, сповненого мудрості, добра й оптимізму. Словник дитини збагачується яскравими влучними об­разними виразами, як-от: вовк-панібрат, лисичка-сест­ричка, котик-воркотик, коза-дереза, ворона-каркарона, мишка-шкряботушка, жабка-скрекотуиіка, зайчик-побі- гайчик, кабан-іклан, вовчик-братик, ведмідь-набридь, горобець-молодець, яйце-райце, рак-неборак та ін.

Діти старшого дошкільного віку вже самостійно здат­ні переказувати та розповідати казки, влучно викорис­товуючи казкові образні вирази, зачини та кінцівки ка­зок. Наприклад, такі як: «А хто не вірить, най переві­рить!», «От вам казочка, а мені бубликів в’язочка», «На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик», «Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, фай- ніші, ніж у Косові» та ін.

Отже, мова народу, в якій відбивається його духовне життя, є для дитини найкращим зразком рідної приро­ди, батьківщини, це шлях до пізнання своїх національ­них коренів та пізнання самого себе, це відповідь на спо­конвічне запитання: «Хто ти є?».

Проте сама дитина, як справедливо зазначає К. Д. Ушинський, не може засвоїти це надзвичайно цін­не духовне надбання, тому сім’я, дошкільний заклад по­винні стати першими наставниками дитини у засвоєнні рідної мови. К. Д. Ушинський визначає обов’язки та зав­дання наставника, які передбачають введення дитини у світ живої, народної, образної рідної мови.

Насамперед вихователь повинен пам’ятати, що у шес­тирічної дитини вже значно більше слів і зворотів для висловлювання почуттів і думок, ніж самих почуттів і думок. Засвоєні слова і звороти дитина часто вживає недоречно, не знаючи їх справжнього, точного значення. Тому завдання вихователя — своєчасно пояснювати, тлу­мачити дитині кожне слово, кожну фразу чи крилатий вираз рідної мови, стимулювати до активного викорис­тання усвідомленого образу рідного слова у практиці мовленнєвого спілкування.

Мова, яку діти переймають від дорослих, не завжди буває бездоганна, зазначає К. Д. Ушинський, іноді вона рясніє неправильностями, недомовками, провінціалізмами. Дуже часто в тому суспільному середовищі, в якому дитина засвоює рідну мову, багато слів і зворотів, що мають вузьке значення, вживаються в розумінні ширшо­му, і навпаки, словам і зворотам, що мають широке зна­чення, надається вузьке значення. Звідси обов’язок та завдання вихователя «поправляти і поповнювати сло­весний запас дитини відповідно до вимог її рідної мови і, притому, вводити ці поправки і доповнення не тільки в знання дитини, а й у число її звичок».

К. Д. Ушинський радить пов’язувати вивчення рідної мови з пізнанням близького й рідного дитині оточення, влучно й точно позначати кожне пізнане явище словом рідної мови, а не запозиченим чи, ще гірше, покручем. «Слово добре тоді,— пише він,— коли воно правильно ви-

ражає думку, а правильно виражає думку тоді, коли ви­ростає з неї, як шкіра з організму, а не надягається, як рукавичка, пошита з чужої шкіри» [17].

Мова є одним із наймогутніших вихователів дитини, але вона не може замінити собою знань, набутих безпо­середньо із спостережень і досвіду. Тому світ рідної мо­ви у дошкільному закладі може бути повноцінним тіль­ки у поєднанні з народознавчими знаннями, витоками рідного слова.

 

§ 3. Принципи методики ознайомлення дітей з українським народознавством

Принцип — це вихідне положення будь-якої свідомої людської діяльності, яке, часом, набуває сили закону. Дотримання наукових принципових положень у навчан­ні гарантує успіх у досягненні дидактичної мети.

Викладання педагогічних дисциплін у будь-якому на­вчальному закладі передбачає обов’язкове використан­ня загальнодидактичних принципів. Кожній навчальній дисципліні, крім загальнопедагогічних принципів на­вчання, притаманні ще й свої специфічні, які витікають з логіки та змісту цього предмета. Вони орієнтують пе­дагога на добір ефективних засобів навчання (художні твори, дидактичний та наочний матеріал, розвиваючий потенціал соціального середовища), методів та прийо­мів, доцільну організацію процесу навчання.

Такі самі наукові принципи має й методика ознайом­лення дітей з українським народознавством.

Основним принципом народознавчої науки, безпереч­но, є народність. Принцип народності у вихованні під­ростаючого покоління в 40—50-х рр. минулого століття висунув К. Д. Ушинський. Він був переконаний у тому, що тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб’єкт, глибоко вірив у принцип «народ поза народністю, що тіло без душі», обгрунтував його та намагався впровадити в практику виховання. Народне виховання, побудоване на народних традиціях, на дум­ку К. Д. Ушинського, має такий позитивний виховний потенціал, якого не мають навіть найкращі абстрактні педагогічні системи.

У принципі народності виховання великий педагог конкретизував своє розуміння суспільної зумовленості психічного розвитку нових поколінь. З його погляду» тільки народне виховання, що відбиває психологічні, со- ціально-економічні, ідеологічні і культурні особливості народу, його життя і прагнення, може мати справжню розвиваючу силу. У творах народної педагогіки відби­вається народний ідеал виховання. «Ідеал цей у кожно­го народу,— пише К. Д. Ушинський,— відповідає його характерові, визначається його громадським життям, розвивається разом з його розвитком» \ Тому не дивно, що народна педагогіка була не тільки ґрунтом, на якому побудував свою педагогічну систему К. Д. Ушинський, а й самим корінням цієї системи, без якого вона була б позбавлена життя.

Підручник для дітей «Рідне слово» К. Д. Ушинсько- го побудовано з урахуванням принципу народності. Як засвідчують дослідження, в кількісному співвідношенні до загального матеріалу в першій частині книги вміще­но понад 75 %, а в другій — 50 % фольклорних творів: 366 прислів’їв та приказок, 62 загадки, 51 байку та жар­ти, 32 народні казки, 7 скоромовок, 22 народні пісні то­що. Серед них і твори українського фольклору у перек­ладі К. Д. Ушинського.

Принцип народності у вихованні відстоював і В. О. Су- хомлинський. Його дуже турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, діти не знали коренів свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів. У листі до дослідника чуваської етнопедагогіки Г. Волкова він писав: «Про народну педагогіку ніхто серйозно до цього часу не думав і, очевидно, це завдало великої шкоди пе­дагогіці. Я впевнений, що народна педагогіка — це зіб­рання духовного життя народу. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, об­личчя народу» [18].

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей на сучасному етапі відстоює академік М. Г. Стельмахович.

Втілення принципу народності у циклі народознавчих наук означає прилучення дітей з раннього віку до вито­ків української народної культури, добір форм, методів та прийомів ознайомлення молоді з українськими тради­ціями, оберегами, символами, звичаями відповідно до кожного вікового періоду.

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є основою побудови національного дитячого закладу, фун­датором якого в Україні була С. Ф. Русова (70-ті рр. XIX ст.). Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національ­ній психології дала вільний розвиток» \ тому виховання має бути національним. Ідеї С. Ф. Русової щодо націо­нального виховання та принципу народності знайшли своє втілення в сучасній концепції національного дитя­чого садка в Україні. В ній відзначається, що специфіка сучасного українського національного дитячого садка полягає «...у виразній перевазі в системі виховання і роз­витку дітей власне українського: мови, фольклору, ху­дожньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це твори­тиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість — обов’язкові складники духовної багатої осо­бистості» [19].

У тісному взаємозв’язку з принципом народності пе­ребуває принцип взаємозв’язку і взаємозумовленості на­родознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання молоді. Народна педагогіка — це і є саме жит­тя, це педагогіка більшості, яка впроваджується в прак­тику виховання щоденно, щохвилини. К. Д. Ушинський писав: «Суперечка між теорією і практикою — супереч­ка дуже стара, яка, нарешті, стихає тепер, усвідомлюючи свою безпідставність. Пуста, нічим не обгрунтована тео­рія виявляється такою ж ні на що не придатною річчю, як факт або досвід, з якого не можна вивести ніякої думки... Теорія не може відмовитися від дійсності, факт не може відмовитися від думки»[20]. Народознавча тео­рія зросла на практичному ґрунті, можна з певністю ска­зати, що практика народознавства передувала теорії, що це своєрідна неподільна тріада «практика — наука — життя (або знову практика)».

Водночас культура народу не є чимось застиглим, не­змінним; на кожному новому історичному періоді народ­жуються нові звичаї, традиції, в яких відбивається су­часність. І ці обрядові та звичаєві новоутворення народу повинні стати надбанням народознавчої науки, з ними потрібно своєчасно ознайомити дітей, аби вони закріп­лювались, міцніли, розвивались.

Народознавство може об’єктивно висвітлювати події лише керуючись принципом історизму. Народознавст­во — це часопис, літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень; відлуння його страждань, ра­дощів, досягнень, звичаїв, оберегів, традицій. Це сама жива історія. Протягом багатьох століть народ форму­вав цінності, які дали витоки багатьом реаліям сучас­ного життя. Тому знання історичних та культурних над­бань предків потрібні не лише для піднесення національ­ної гідності, а й для використання кращих традицій у педагогічній практиці сьогодення. Виховання менталіте­ту та духовності у наймолодшого покоління нашої дер­жави не може бути повноцінним без прилучення його до історії духовної національної культури України. Ігнору­вання принципу історизму призводить до відриву май­бутнього від минулого, до порушення історичного лан­цюжка, до руйнування закономірної єдності поколінь, яка закодована в історії кожного народу, кожної нації. Отже, народознавство — це історична галузь науки, яка висвітлює переважно традиційно-побутову культуру — звичаї, символи, традиції, фольклор, ремесла у різні іс­торичні періоди розвитку держави та нації. Вихователь національного дошкільного закладу повинен спочатку сам добре вивчити історію культури та побуту україн­ського народу, а вже потім ознайомлювати з ними ді­тей.

Методика ознайомлення дітей з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу відстоював К. Д. Ушинський. Новаторством за часів жит­тя видатного педагога було введення ним до навчальних планів початкової школи вітчизнознавства (як, до речі, і в наш час). Необхідність і доцільність такого навчаль­ного предмета К. Д. Ушинський обгрунтовував можли­вістю реалізації краєзнавчого принципу у вихованні ді­тей, який, передусім, передбачає комплексність, всебіч­ність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчиз­ни. Курс народознавства, на думку К. Д. Ушинського, вводить дітей у науку, але не як у мертву купу книжок, а як у живе роз’яснення світу, перейнятого життям. Крім того, подібний курс дає багатющий і найрізноманітніший матеріал у вивченні рідної мови. Думки К. Д. Ушинського є особливо актуальними сьогодні, у часи відрод­ження національної культури України, коли принцип краєзнавства знайшов своє втілення у курсі народознав­ства та причетності до нього дітей з раннього віку.

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільнятами тісно пов’язане з принципом регіональ­ного підходу в ознайомленні з народознавчим матеріа­лом. Ще К. Д. Ушинський застерігав, що курс вітчизно­знавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості», оскільки дітям властивий, за його висловом, «інстинкт місцевості», любов до краю, де вони народи­лись і зросли. Крім того, вікові особливості дітей до­шкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Так, побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, По­ділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони відбивають природу кожної міс­цевості, умови життя та праці, психологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише пев­ного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гані, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, андарак, киптарик, лей­бик, бунда). Відповідно до принципу регіональності ді­тей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. Дітей також слід ознайомити з місцевим рослинним світом.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її пра­ці «Нова школа», знаходимо також поради щодо вихо­вання дітей згідно з регіональним підходом. Вона вважа­ла, що прищепити дитині національні риси можна, лишеорієнтуючись на специфіку природи, географічного роз­ташування, клімату, історії рідного краю на певній те­риторії.

Разом з тим, хотілося б застерегти вихователів від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям по­дають відомості й про загальноприйняті в Україні націо­нальні символи, обереги, звичаї, традиції.

Ознайомлення дітей з національною культурою, тра­диціями неможливе без урахування принципу емоційно­сті навчання. С. Русова була глибоко переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, есте­тичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного фактору залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. «Щоб якийсь образ глибоко чаліг у пам’яті, почуття має збуджуватись самим цим образом або, принаймні, запам’ятовуваний образ пови­нен бути в тісному зв’язку з тим, який пройнятий почут­тям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування».

Це й не випадково. У дитини-дошкільника емоції є пусковим механізмом мимовільної уваги та мимовільно­го запам’ятовування. Джерелом розвитку та насичення емоційної сфери виступають дорослі (батьки, виховате­лі). Від них дитина отримує перші еталони емоційних реакцій, які властиві певній національно-культурній спільності людей. Про це слід пам’ятати вихователям до­шкільних закладів під час залучення дітей до націо­нально-духовного життя народу. Адже саме вихователь є першим передавачем емоційних моделей, емоційних ре­акцій, носієм емоційної національної мови. Якщо дорос­лий подає матеріал в емоційно насиченій гамі з відповід­ною емоційною реакцією (подивом, милуванням, захоп­ленням, гордістю, звеличанням тощо), в дітей виникає бажання наслідувати такій емоційній ситуації. Таким чином формується фундамент національної духовності, національної свідомості.

Народознавчий матеріал емоційно насичений і своїм змістом впливає на дитячу емоційну сферу. Дитина не може залишитись байдужою до зачарованої мелодії ук­раїнської колисанки чи української пісні, її приваблю­ють ігри-забавлянки («Ладусі-ладусі», «Сорока-ворона», «Гу-ту-ту», «Тосі, тосі» тощо), народні хороводні ігри зі співом та діалогом («Ой на горі жито...», «Калина», «По­доляночка», «А ми просо сіяли...»).

Заняття з народознавства в дошкільному віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття націо­нальної гідності, викликати інтерес до національної куль­тури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, тра­дицій. Цього можна досягти, лише наблизивши дітей до реалій життя. Доцільно обладнати у дошкільному зак­ладі українську світлицю, яка стане постійним місцем проведення занять з народознавства. Вже саме перебу­вання дітей в атмосфері народних звичаїв настроює їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі. Доречним буде й зовнішній вигляд вихователя та дітей, які з наго­ди подорожі до бабусиної світлиці надягли своє святко­ве українське національне вбрання — вишиванки, вінки, стрічки, намисто тощо.

Саме цього домагалась й С. Русова. Вона писала, що хати мають бути чисто прибрані, діти охайно вдягнені, їхня увага повинна бути звернена на красу навколиш­нього.

А скільки радощів викликають у дітей українські на­ціональні народні свята: коляда, Великдень, Івана Купа­ла, Миколая та ін. Все тут дивує, зачаровує, захоплює дитячу душу: і вбрання, і співи, і звичаї, і подарунки, і святкова їжа. З цієї нагоди С. Русова наголошувала на особливій підготовці та організації народних свят

Завдання вихователя не повинно зводитись тільки до ознайомлення дітей з українськими національними тра­диціями. Слід обов’язково домогтись, щоб цей національ­ний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цьо­го можна досягти, дотримуючись принципу організації активної пізнавальної діяльності дітей. Прагнення до ді­яльності К. Д. Ушинський назвав основним законом ди­тячої природи. За його словами, дитина постійно вима­гає діяльності і стомлюється не від діяльності, а від її одноманітності. «Змусьте дитину сидіти,— пише він,— і вона дуже швидко втомиться; лежати —те саме; йти во­на довго не може, не може довго ні говорити, ні співа­ти... і найменше довго думати» [21]. А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.

Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть «ман­дрівки» до українського села, краєзнавчого музею, ча­стування їх національними стравами під час «святкового обіду» у бабусі Параски, посильна участь дітей у при­готуванні національних страв (вареників, галушок, жай­воронків, гречаників); розписування писанок, вишиван­ня рушників, ляльчиного одягу, серветок; виготовлення шггинанок тощо. Багато радощів принесуть дитині справжні (не показові) колядки, щедрівки, посівання на­передодні різдвяних та новорічних свят, з якими йдуть ііти від групи до групи, до завідуючої, старшого вихо­вателя, медичних працівників, на кухню. Запам’ятається дітям участь у святковому вбранні групової кімнати та помешкання дитячого садка зеленню напередодні зеле­них свят (трійці). К. Д. Ушинський писав: «Хто спосте­рігав дітей, той знає, що дитина щаслива тоді, коли вона цілком займається ділом, яке її захопило... Яку іграшку воліє дитина: ту, яка тішить її блиском, дзвоном та яс­кравими барвами, чи ту, яка дає посильну, але самостій­ну діяльність її душі?.. Після веселощів діти неодмінно нудьгують, а за сильним сміхом майже завжди слідом йдуть сльози, тоді як самостійна діяльність залишає ду­шу в нормальному, здоровому стані».

Ніби перегукуючись з К. Д. Ушинським, С. Русова продовжує думку щодо організації самостійної діяльності дітей. Творчі сили дітей у дитячому садку, за її словами, пробуджуються й розвиваються за допомогою засобів національного матеріалу, найпоширенішого в тій чи ін­шій місцевості. Це виготовлення дітьми виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання. У словесних творах самих дітей має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова.

Виховання дітей на зразках народних традицій, зви­чаїв ^ передбачає й врахування принципу ирирододоціль- пості, оскільки логіка природи найдоступніша й найко­рисніша логіка для дітей.

С. Русова зауважує, що українці виховані на широ­кому просторі степу, серед його непорушної величної ти­ші. У своїх довгих мандрівках за часів козакування і чумакування, в хліборобській праці вони звикли придив­лятися до цього, без краю далекого обрію, прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків. Усе це вит­ворило у них настрій філософський, релігійний, що обо­в’язково слід враховувати у вихованні духовності ді­тей.

На думку С. Русової, українці за своєю природою ін­дивідуалісти. Вона радить педагогам, як саме потрібно будувати виховання дітей з урахуванням цієї природної національної риси: «Індивідуалізм має велику красу, він випещуе якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину. Але щоб ін­дивідуалізм не переходив в абсентеїзм, у морально-гро­мадянський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до товариства» [22]. Спільність дітей поступово складати­меться на основі їхніх взаємин, ставлення одне до одно­го, особистих нахилів, здібностей.

Народне виховання переплітається з релігійним. У на­роді релігія тісно пов’язана з культом природи, чим вона близька і дитячій душі, дає малечі змогу глибоко від­чувати красу. Однак захоплюватися релігійним вихован­ням у дитячих садках не слід. Щодо цього варто при­слухатися до порад С. Ф. Русової, яка вважала, що для україських дітей бажано впроваджувати релігійне вихо­вання в згоді з народними звичаями, з родинними нахи­лами. Тим часом безпосередньо релігійне виховання ди­тини — це справа родини, недільних церковних шкіл.

Запитання для повторення

1. Що є предметом та об’єктом методики ознайомлення з ук­раїнським народознавством?

2. Дайте визначення понять «народна педагогіка», «етнопеда- гогіка», «народна дидактика».

3. Назвіть принципи ознайомлення дітей з українськими націо­нал ь ними т р а д и ц і я м и.

4. Як потрібно розуміти вислови «рідна мова — народний пе­дагог», «рідна мова — наставник, вихователь»?

Практичні завдання

1. Випишіть вірші та вислови українських поетів і письменників про рідну мову.

2. Випишіть вислови К. Д. Ушинського і В. О. Сухомлинського про рідну мову та народне виховання.

3. Доберіть слова-епітети до виразу «рідна мова».

 

 

РОЗДІЛ II

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЕТНОПЕДАГОГІКИ

§ 1. Народознавчі ідеї XIX ст.

Становлення і розвиток народної педагогіки своїми витоками сягає давніх часів. Однак поява першого об­грунтування принципу народності у навчанні і вихованні дітей неподільно пов’язана з педагогічною діяльністю К. Д. Ушинського і припадає на кінець XVIII — початок XIX ст.

Найважливіше місце в системі педагогічних поглядів К. Д. Ушинського посідає ідея народності виховання. Саме ця ідея пронизує більшість його статей, книг, під­ручників. Він слушно вважав, що народ треба вчити, але, зазначав педагог, ще більше треба вчитись у народу. Народне виховання завжди спирається на характер і ду­шу людини. «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними й поодинокими особливостями — її тіло, душу й розум,— і передусім звертається до харак­теру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність» — писав він.

Глибоко проаналізувавши системи виховання дітей в Англії, Німеччині, Франції, К. Д. Ушинський дійшов однозначного висновку, що система виховання у кожній країні пов’язана передусім з умовами її історичного роз­витку. Вона будується відповідно до інтересів народу, а тому розвиває і змінює у дітях ті цінні психологічні риси і моральні якості, які є основою патріотизму, національ­ної гордості. У педагогічній системі К. Д. Ушинського першорядного значення надається патріотичному вихо­ванню, адже почуття народності в людині найсильніше: «Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини». Навіть людина, яка осели­лась на чужині, зберігає у своєму серці народність. «Можна забути ім’я своєї батьківщини і носити в собі її характер» [23],— писав К. Д. Ушинський. Він вважав, що де б не була людина, в які краї доля її не занесла, вона завжди зберігає у своєму серці дух свого народу, любов до рідного краю. Народність, на його думку, «це той фундамент, на якому базується все подальше виховання... виховання, створене самим народом і засноване на на­родних основах, має ту виховну силу, якої немає у най­кращих системах, заснованих на абстрактних ідеях, або[24] запозичених в іншого народу» 1.

Одне з важливих місць у вихованні духовності під­ростаючого покоління, на думку К. Д. Ушинського, зай­має релігія. Адже саме церква звертається до почуттів людини. Вона притягує до себе напівдику людину і зму­шує її повірити в істину, любов і доброту. Серед усіх ре­лігій найсправедливішою і найгуманнішою великий пе­дагог вважав християнську. Він наголошував на тому, що виховання, яке хоче бути народним, насамперед повинне бути християнським. Цим принципом завжди керувався народ, навчаючи і виховуючи своїх дітей, закликаючи їх жити за законами християнської моралі.

Важливе місце у народному вихованні К. Д. Ушинського належить праці. Саме в ній виховуються кращі моральні якості людини: працелюбність, наполегливість тощо. В кожній сім’ї дитину змалку привчали до праці, до виконання трудових обов’язків, що мало на меті не тільки допомагати батькам, а й виховувати доброго гос­подаря на майбутнє. Ушинський вказував, що в сім’ї го­ловне місце посідає не стільки любов між батьками, скільки праця і турбота один про одного, про дітей. Са­ме цим селянська сім’я і відрізнялася від дворянської. Адже в праці зміцнюється сім’я, успішно виховуються діти. Приклад батьків, коли в сім’ї дитина отримує пер­ші враження, набуває елементарних знань, навичок і зви­чок, розвиває свої задатки, К. Д. Ушинський розглядав як азбуку морального виховання.

Отже, вся наукова система виховання і навчання ді­тей базується, на думку педагога, на народній основі, на його звичаях і традиціях.

Історію українського народу, зокрема історію Запо­різької Січі, поряд з іншими вченими, досліджував І. І. Срезневський. У листі до російського бібліографа і перекладача В. Г. Анастасевича він писав: «...в наш час говорять і пишуть про народність багато, а розуміють її, здається, тільки деякі... Сьогодні потрібно дорожити пра­цями і думками небагатьох істинних любителів — знавців народності... Зроблено мало, а залишається зробити ду­же багато... Характеристичною біографією героїв укра­їнської історії маю намір я тепер зайнятися...».

Лист свідчить про те, з якою відповідальністю вчений ставився до проблеми народності в той період, коли її ніцемірно експлуатували правлячі кола в рамках докт­рини «офіційної народності».

У дослідженнях І. І. Срезневського усна народна твор­чість послугувала основним матеріалом для написання збірки «Запорізька старовина». В ній автор опублікував історичні пісні і документи, пов’язані з побутом запо­рожців.

І. І. Срезневський 1832 р. відвідав місця, де знаходи­лась Запорізька Січ. Він слухав і записував народні піс­ні, приказки, народну мову. І. І. Срезневський описує Дніпро, який розлився на дві версти, його киплячі хвилі, рев порогів, мис Кичкас, де річка тече між двома скеля­ми. На його думку, Україну не можна пізнати достатньо, якщо не відвідаєш цих місць, не можна пізнати запорож­ців, не побувавши на порогах Дніпра.

І. І. Срезневський записує пісні старих бандуристів, знайомиться з 97-річним запорожцем, якого називає «жи­вим пам’ятником минулого», і жадібно слухає детальні розповіді старця. Так поповнювалася «українська скриня».

«Запорізька старовина» І. І. Срезневського сьогодні — це великий скарб знань про одну з сторінок історії укра­їнського народу: 39 українських історичних пісень і на­родних дум з доповненнями окремих варіантів, авторські коментарі історико-джерелознавчого змісту, складені І. І. Срезпевським па основі широкого кола першодже­рел, описи важливих епізодів з історії України XVI— XVIII ст.

Фольклорні твори «Запорізької старовини» присвя­чено боротьбі українського народу проти гніту магнат­ської Польщі, султанської Туреччини, татарських загарб­ників. У них оспівуються національні герої України: Хмельницький, Наливайко та ін.

У листі до М. Максимовича І. І. Срезневський писав, що своїм виданням мав на меті показати важливість на­родних матеріалів для історії України і особливо пам’я­ток усної народної словесності.

Отже, саме І. І. Срезневський розкрив сучасникам та нащадкам багате невичерпне джерело народних перека­зів. Головний національний герой «Запорізької старови­ни» — Богдан Хмельницький. Йому присвячено половину опублікованих у збірці І. І. Срезневського фольклорних текстів. У них ми знаходимо інформацію про події, які не знайшли висвітлення у документальних джерелах тих часів. У цьому і є сила його твору.

І. І. Срезневський закликав сучасників не задоволь­нятися, а збирати далі народні скарби, продовжувати їх записувати. У 50-х рр. І. І.' Срезневський публікує моти­вовану записку до членів другого відділення Академії наук із закликом організувати широкий запис україн­ських народних дум із вуст бандуристів. Учений в одному з листів пояснює причину видання «Запорізької старо­вини». Він пише про те, що сьомий рік займається істо­рією України, зокрема Запоріжжя, зібравши матеріали, які ще нікому не відомі, за винятком пам’яті народної і деяких любителів стародавніх рукописів. Мета цієї ро­боти, наголошує І. І. Срезневський,— принести користь тій країні, якій він зобов’язаний усім [25].

 

§ 2. Ідеї народного виховання у творчості українських письменників

Початок становлення і розвитку народної педагогіки як окремої наукової дисципліни припадає на кінець XVIII га XIX ст.

Значний вилив па розвиток тогочасного українознав­ства мали просвітителі-демократи, особливо Г. С. Сково­рода. Він був першим з видатних педагогів минулого в Україні, хто осягнув суть народної педагогіки і сказав про неї своє вагоме слово. Філософ-просвітитель і гуманіст другої половини XVIII ст. зазначив особливу здатність народу до педагогічної творчості.

Джерела знань Г. С. Сковорода вбачав у мудрості на­родного досвіду, який нагромаджується завдяки природ­ній сутності людини: «Опыт есть отец искуству,вЪдЪнію и привічкЪ. Отсюду родилися вс1> науки, и книги...» [26],— писав видатний мислитель.

Ідеями української сімейної етнопедагогіки пройнято його вірші, притчі, пісні, байки, діалоги і трактати. Так, у притчі «Благодарный Еродій», тобто атеїст, він відзна­чає переваги виховання дітей у трудовій сім’ї порівняно з вихованням в аристократичних родинах, яке основане на наслідуванні зарубіжним зразкам.

Г. С. Сковорода засуджував верхівку суспільства, яка відмітала все національне, зневажливо ставилась до сво­го народу, його мови і звичаїв. «Всяк должен узнать свой народ,— писав він,— и в народе себя. Рус ли ты? Будь им... Лях ли ты? Лях будь. Немец ли ты? Немечествуй. Француз ли? Французуй. Татарин ли? Татарствуй, Все хорошо на своем месте и в своей мере, и все красно, что чисто, природно, т. е. неподдельно, неподмешено, ио по своєму роду»

У пісні «Всякому городу прав и права» Г. С. Сково­рода висміяв згубні сподобаннл панівної верхівки фео­дального суспільства, протиставляючи їй мораль трудо­вого народу, виховану на традиціях народної педагогіки: «... чія совесть, как чистый хрусталь» [27]. Тому вільноду­мець усе життя був на боці носіїв народної моралі, тоб­то тих, «кто сердцем чист и душею» [28].

Г. С. Сковорода гостро висміював неробство й пока­зав неперевершену силу праці як провідної основи, на якій саме і базується народна педагогіка. Його ідея про працю також виходить з етнопедагогїки, зокрема з на­родного ідеалу про те, що кожна людина повинна обо­в’язково працювати і займатись тим, до чого вона вияв­ляє особливі нахили.

Завдяки спадщині Г. С. Сковороди було закладено основи демократично-просвітительської платформи для вивчення української етнопедагогіки.

У кінці XVIII ст. освітньо-демократичний напрям в Україні знайшов своє продовження в діяльності І. П. Кот­ляревського. За свідченням його сучасників, І. Котлярев­ський любив відвідувати «збори і розваги народні і сам, переодягнувшись, брав участь в них, уважно вслуховую­чись в народний говір, записуючи пісні і слова, вивчаю­чи мову, традиції, звичаї, обряди, повір’я, перекази ук- раїнців і з цієї практичної школи виніс він глибокі знан­ня малоруського говору і побуту народного»[29].

В образі Наталки І. Котляревський втілив саме такі риси характеру дівчини, які обстоює народна педагогіка: вірність сім’ї, розум, щирість, доброзичливість, працьо­витість, енергійність і наполегливість у боротьбі за люд­ське щастя, вміння критично оцінювати людей, поважати людську гідність, вміння бути справжньою дочкою своїх батьків і свого народу.

Вустами Наталки автор твору визначає народні по­гляди на шлюб і сім’ю. На поставлене нею запитання: «Скажіть мені, для чого люди женяться?», вона сама пе­реконливо відповідає: «Мені здається, для того, щоб за­вести господарство і сім’ю; жити полюбовно і дружно; бути вірними до смерті і допомагати один одному» К Так автор «Наталки Полтавки» стверджує народне уявлення про підхід до вибору подружньої пари, про відповідальне ставлення до сім’ї, до виховання дітей.

Виходячи з вимог народної педагогіки, І. Котлярев­ський у поемі «Енеїда» засуджує і садить у пекло всіх тих батьків, які дають своїм дітям неправильне вихо­вання:

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тільки, знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах [30].

Цілком у дусі етнопедагогікн побудовано розповідь про покарання тих, хто легковажно ставився до подруж­нього життя, нехтував народними звичаями, ухилявся від шлюбу і прямих батьківських обов’язків, топтав дівочу честь і чоловічу гідність.

Підмічені і вдало представлені у творчості І. Котля­ревського штрихи з сімейного побуту і народного вихо­вання стали помітним внеском у висвітлення української етнопедагогіки, що відбило нові тенденції, пов’язані з виникненням освіти й активізацією національного жит­тя українців. Незабаром у І. Котляревського з’являється ціла плеяда продовжувачів, які свою письменницьку ді­яльність будували у нерозривному зв’язку з народною педагогікою.

Українська етнопедагогіка стала об’єктом уваги вченого-педагога, письменника та історика О. В. Духновича. Саме він першим в Україні створив підручник з педагогіки і запровадив у наукову термінологію поняття «народна педагогіка» К У передмові до підручника він пи­сав: «Людину складають: натура, наука і звичай; при- родню здібність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання»[31]. На конкретних прикладах з життя народу О. Духнович виділяє ряд важливих ас­пектів. У своїх працях він використовує народні педаго­гічні вислови такого типу: «З совиного гнізда ніколи не вийде соловей, а лише вухата сова», «Якщо посієш пше­ницю, то пшениця і вродить, а як посієш кукіль, то крім куколю нічого не виросте», «Від п’яних батьків підуть п’яні діти» і т. п.

Широко представлений у створених О. Духновичем шкільних підручниках і український фольклор. Особливе місце посідає він у букварях, книгах і календарях на­родного читання. До системи фізичного виховання дітей включено народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, бо­ротьба, копання землі, саджання квітів, рибна ловля, збирання ягід і грибів, прогулянки в поле і до лісу, а взимку — катання на санчатах, ковзанах, ігри в сніжки, ліплення снігової баби.

Популяризації народної педагогічної мудрості знач­ною мірою сприяли художні твори О. Духновича. Деякі з них стали навіть народними піснями. У написаній жи­вою розмовною мовою комедії «Доброчинність переви­щує багатство» О. Духнович підтримує народну тради­цію особливої поваги до простого трудівника, людини працюючої, морально чистої і правдивої. У байках О. Духнович висміює зрадників і вовкулаків, які цураю­ться власного народу заради особистих вигод.

Особливу роль у вихованні дітей О. Духнович нада­вав рідній мові. У важкі часи, коли трудящі Закарпат­тя жили у рабській неволі іноземних загарбників та сво­їх експлуататорів, видатний педагог прославляє патріо­тизм і повагу до власного імені і походження, виголошує непримиренне ставлення до ренегатів, які відреклися від близьких і рідних, від власного народу, які зневажають рідну мову.

Педагогічний заповіт трудящих О. Духнович виго лосив словами відомого вірша «Вручання», який став крилатим, давши його автору почесне ім'я «народного будителя»:

Я русин був, єсть і буду,

Я народився русином.








Date: 2015-10-18; view: 1151; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.19 sec.) - Пожаловаться на публикацию