Хвальба

Чи розумно вилучати з цієї родини живе і вживане слово просьба?

Дехто скаже: "Нащо нам просьба, коли є прохання?" Знову таки прохання має свою сферу поширення, цс слово офіційного вжитку. Слово просьба має забарвлення розмовне, емоційне. Його вживаємо і в ідіомах:

" Ні просьби, ні грозьби не чує". (М. Вовчок)

Вилучення просьби з активу мови, вилучає і живі звороти ні грозьбою, ні просьбою; ні грозьбами, ні просьбами. Іншими словами, гіперпуризм збіднює і знебарвлює мову.

Близько до гіперпуризму стоїть і поборювання так званих псевдовульґаризмів. Під впливом забобонів, породжених аристократичними сальонами, дехто вважає слово вибачатись вульгаризмом. Такий погляд не має жодних підстав. Росіяни, справді не полюбляють виразу "я извиняюсь", бо цей вираз в їхній мові — запозичення з української мови. В українській же мові слово вибачатись і зворот я вибачаюсь — природні форми:

"Дуже вибачаюсь, що самому ніколи забігти до Вас". (П. Мирний)

Яку підставу маємо ми вважати це слово вульгаризмом? Тільки копіюючи російську фобію. Так недовго й до того, щоб оголосити всю українську мову вульгарною.

Дехто поборює форму вибачаюсь такими аргументами: "Як можна самого себе вибачати? Слово ж вибачаюсь за аналогією до слів одягаюсь (= одягаю себе) та вмиваюсь (= вмиваю себе) буквально значить: вибачаю себе. " Той, хто вдається до таких аргументів, забуває, що не всі зворотні форми дієслів відтворюють зворотну дію, де частка сь або ся дорівнює слову себе. У словах сміюсь, боюсь тощо частка сь не є еквівалентом себе. У цих словах частка сь виконує словотворчу функцію. Аналогічну функцію частка сь або ся має і у слові вибачаюсь.

Не треба забувати і того, що слово вибачатись це скорочена форма від ширшого звороту вибачатися перед ким. У процесі спілкування форму я вибачаюсь перед Вами мовці стали вживати скорочено: я вибачаюсь. Про такі скорочення вже була мова.

Якщо прискіпливо ставитися до всіх живомовних форм, то можна кінець-кінцем заглушити мовну творчість народу. А саме ця мовна творчість створила сучасні найрозвиненіші світові мови. Мовна творчість, як і всяка інша творчість, вимагає свободи, а отже і толерантного ставлення до себе. Коли та чи та форма здобула поширення серед мовців, дуже нерозумно накладати на таку форму заборони й анатеми. Крім шкоди, це нічого не дасть.

Під цим же оглядом треба згадати і слова кудою, сюдою, тудою, безпідставно зараховувані часом до числа вульгаризмів.

Гіперпуризм має свої рецидиви і в граматиці.

Так, деякі мовознавці наполягають, що в давальному відмінку іменники чоловічого роду мають лише закінчення - ові або - еві: кобзареві, морякові, і не мають закінчень -у, -ю: кобзарю, моряку. Це твердження спростовують пам'ятки української мови:

Мені з жінкою не возиться,

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі пригодиться...

Час "народження" цитованої пісні — XVII століття. А ось Шевченкові рядки з "Неофітів":

"Ще живуть

І Богу моляться, і мруть

Хрещені люди"...

"Москалеву криницю" Шевченко присвячує: "Я. Кухаренку ".

Таких прикладів можна навести більше. Отже, підстав обмежувати закінчення давального відмінку іменників чоловічого роду до форм -ові, -еві і нехтувати закінчення -у, -ю, як на мене, немає. І ті, й ті закінчення властиві українській мові. Щоправда, в давальному відмінку односкладових слів українці здебільшого вживають закінчення -ові, -еві: коневі, дідові, Климові. Але у багатоскладових словах просто неможливо вживати такі закінчення. І справді, спробуйте скажіть: меморандумові, еквівалентові, Гогенцоллернові.

Деякі приписи гіперпуристів практично збіднюють словотворчі можливості мови, роблять її офіційною, сухою. Канадські українці вживають, наприклад, слова канадійський і канадієць. Пуристи всіх гатунків проти такого вживання, посилаючись на канонізований словотвір:

Анґора