Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 8 page

Коли батька її, полковника Прилюка, побратима й зятя Мелхиседекового (тобто чоловіка його рідної сестри), посланого на перемови до Варшави, панове-ляхи схопили й катували, а потім віддали до інквізиції, де він і сконав лютою смертю, про що можна й тепер прочитати в польських кроніках, — її саму, Ярину, того ж року, ще маленьку, приховавши смерть її батька, домініканські ченці викрали в рідної неньки й завезли світ заочі, кудись аж за Мадрид, і там замкнули в жіночий кляштор. Її не мучили, як батька. Не катували. Не морили й тяжкою працею. Її виховували: панною, шляхтянкою, щирою католичкою. Щоб вона не забула свою Україну, черниці доклали всіх сил, бо ж панні перегодом належало повернутись додому, повернутись підступним знаряддям католицької церкви. Дівчині прищеплювали презирство до простих людей (її ж готували, щоб видати потім за будь-якого польського магната чи й за свого перевертня, котрому судитиметься панувати на Вкраїні), і вона мала принести додому вірність Ватиканові, тобто зненависть до свого народу, до віри батьків. Щоб не забула дівчинка на чужині рідної мови, до неї приставили стару Гликеру, уніатку, котра розповідала їй казки свого чарівливого Поділля, співала пісень, завше сумних, заплітала полоненій панні коси, плакала над її долею, але ж нічого до пуття не вміла розповісти малій, задля чого ж її тримають ось тут, за цими товстенними мурами, так далеко від рідного краю. Коли черниці зауважили, що в Гликери прокидається приязнь до їхньої прозелітки, до панни Кармели (як нарекли Ярину, коли завдавали її в католицтво), стара уніатка несподівано зникла — чи вбили її, чи одвезли до іншого монастиря, — про те Ярина ніколи й не дізналась. Кінця такого Гликера, видно, сподівалася, бо колись одвела свою любимочку в монастирськім саду до старого возиводи Могаммеда, невольника, давно вже проданого сюди з турецької галери, який удавав чомусь полоненого арнаута (чи, як ми сказали б тепер, албанця), хоч і був він насправді колишнім запорожцем Опанасом Кучмієм. — Коли зі мною станеться що-небудь, — сказала йому Гликера, — доглянь мою подоляночку… — Добре. 18

Коли стара Гликера таки зникла, Опанас Кучмій нишком, поливаючи квіти й дерева в монастирському парку, забалакав колись до неї, а потім уже й не облишав її, криючись від зіркого погляду святих черниць: то кілька слів закидав про Дніпро, то якісь бувальщини переказував про гетьмана Богдана, про Богуна, про Наливайка, то мугикав козацьких пісень, то навчав молитов православних, — те все закидав їй у душу, до чого католицькі черниці мали намір зародити в цієї дитини зненависть. Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір’ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітками, все — по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки набути все, що мала забути назавжди. Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим — до одного з кляшторів Ватикану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір’ю Мар’янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, до лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов’ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватикані. Не відстала стара циганка, мати Мар’янина, від нашої Ярини і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта. 19

Купець той, ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Південь, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сирії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра. Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Рима, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви. Сидячи давненько вже у Варшаві й чекаючи жаданої години, пан ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну… Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватикану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватиканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи. Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою. Гриміла вже над світом слава Запорожжя. Стояла вже за Україною й Москва. Та й під унію простий український люд не йшов жужмом — чим ближче до Москви, тим менше було уніатів. Та й наречену ван Дорна викрали зрадливі слов’яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватиканські нишпорки та стежії в невіданні про її долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід, бо не гаяли часу дарма. Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала б тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, і панна не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід. Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство. Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку, яка могла чигати на неї під кожним кушем бузини. Побачивши на високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги: — Котрого? — Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач. Ярина спрягла тятиву. І крук, що летів посередині, став падати вниз. 20

Сівши під старезним кленом трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем’я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, — до проноз та підслухачів, про ті нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста. — Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — І дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломія Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно летіли три круки. — Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка. — Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав дівчатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу. Слух його вловив якийсь обачний шерех. І наче обережний крок. Чиєсь дихання буцім. Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути, чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік, і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною. Старий Копистка тим часом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді берізки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими й губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні, руді, довгоногі, короткошиї, з тупенькими вушками, які нашорошено стирчали вперед. Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак. Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини. 21

Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила. Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла. Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв’язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, пріч від міста. І все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом Ярини старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галявини між кущі калини. Дід Варфоломій Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними назирці, щоб не втратити її сліду навіки. А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало. З кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи. Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її уяві смирні голуби на плацах Рима. Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції. Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з тим синочком маминим, з отим селюком навіженим, хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» — і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ. — Ми тебе врятуємо, і Бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило. А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському: — Кваптеся, хлопи! Мерщій! Вона зрозуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда, за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, а потім застеріг: за невірність Ватиканові — щонайлютіша смерть! — Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: — Вельмиповажний пан ван Дорн, шукаючи тебе, моя доню, вже витратив десятки, а то й сотні тисяч гульденів. І я вельми рад, недостойний, що мені нарешті пощастило… — і преподобний Флоріан брехав та й брехав. Оцю ж бо зрадницю найсвятішого престолу зараз тягли кудись не задля того вже, щоб з нею панькатися, як було колись, щоб тримати по кляшторах, щоб вихваляти її вроду чи віддати за якого-небудь товстозадого голландця, банкіра, негоціанта, котрий мав препохвальний намір загарбати багатства й землі України. Розуміла це й сама панночка Ярина, але смерть, що її вона, по молодості літ, ще не могла збагнути, навіть смерть була для неї краща за життя, яке їй стільки років рихтували вітці домініканці, за осоругу зрадниці свого народу… — Весілля з Дорном незабаром справимо, — знову схилившись до панни, на ходу, лагідно говорив канонік, уже витягши їй з рота шовкову хусточку, бо серед цих непролазних боліт Кармела могла й кричати, бо все одно ж ніхто її тут не почув би. — Весілля, дитя моє! Ін номіне патріс… — На тортурній колоді? — зухвало запитала Подолянка. — На вогнищі? В катівні? І далі вже мовчала. Життя могло увірватись небавом, бо ж престол намісника святого Петра невірності та відступу не дарував нікому, і панні Ярині не хотілось свої останні години марнувати на балаканину з Флоріаном. Їй боляче було від рук отих харцизів, перед очима все йшло обертом, вона заплющувалась і сливе втрачала вже тяму, і їй все ввижалося та мерехтіло щось вогнисте… Полум’я пожару? Малинові стяги оборонців Мирослава? Чи пурпурова мантія молодого ватиканського кардинала Леодегара Борджіа? Чи знову кров? Ні, ні! …То жаріли квіти. Багряніли. Жевріли. Не маки в полі, не дикі півонії в лісі, не троянди в саду вітця Мелхиседека. То були голландські гвоздики й тюльпани на квітникарських ринках Амстердама. Величенними купами. Зрізані. Лежали квіти. Мокрі від недавнього дрібного дощу. Такі прикро червоні, аж боляче було дивитись. Аж кортіло заплющитись. Аж хотілося звідти втекти. Величезні купи червоних квітів лиховісно височіли, наче обмиті теплою кров’ю мури… без жодного проблиску іншої барви… як та кардиналова мантія, самий тільки пурпур, що від нього довго червоніло в очах, бо вулиці яскріли од квітів: аж яріла вода в амстердамських каналах, аж очі міських злидарів, повсякденно голодних людей, набрякали від крові. Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — теж ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ. Лилася кров і на Вкраїні… Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а не скорена. Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватикан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук споконвіку славні багатствами землі України… … Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить ні про Амстердам, ні про банкіра ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої, либонь, одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям… Прощай, люба ненько, прощай! Та неня мовчала. Її давно вже не було в живих… Прощай, Україно! Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку… Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай! 22

А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав’язалась немила розмова з Явдохою. Удвох вони поралися в таборі мирославців коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила: — Ех, синку, синку! — Що, мамо? — Коли б твій батенько живий був… — Еге ж, коли б! — Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — І ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів’ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла. — Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже й розгнівались?.. В чім же я винен? — Не шануєшся, халамиднику! — І, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га? Синок мовчав. — До самого ранку! Синок винувато похилив голову. — Та й без мене ж! — Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик. — Ніколи ж у нас такого й не бувало. — Не бувало ж, мамо, — кивнув синок. — І що ж воно буде тепер? — Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так… Аж матінка відмовила: — І я ж — про те! — І голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись. — Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик. — Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти? Пан сотник, похнюпившись, мовчав. — У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! І ума — на цілу сотеньку. І сили — всотеро. І хитрощів. І відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові. А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! І пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. І себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи! — Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик. — Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так? — Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник. — Чим заслужив? — Не питайте, — і пан сотник похнюпився. — Дай же йому, Боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!? Та й зразу ж кудись заспішила. — Куди це ви, неню? — До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене. — Я сам, мамо, я сам… Явдоха борзенько пішла. А дорогою до церкви бубоніла: — Дай же ти, Господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменом татарським, прости Господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти. 23

З алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла. На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою, чи, як її звуть у Московії, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стійбища, котрі буцімто на степовій могилі казна-коли були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків часом зароджується в солончаковому ґрунті з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин. Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Ермія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам’ять і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій: — «Скажу коротко: збудуй, мій друже, храм з одного каменю, схожого на любайстер; храм не має ні початку, ні кінця; всередині цього храму розташуй джерело найчистішої, блискучої, як сонце, води. Добутись туди можна з мечем у руці, бо вхід вузький і стереже його дракон, якого треба вбити і оббілувати. Сполучи м’ясо та кістки дракона і зроби посадище, злізь на нього, та й потрапиш до храму, і знайдеш там те, чого шукаєш, бо жрець — той мідний чоловік, що сидить коло джерела, — змінюється в своїй природі, і обертається на срібного чоловіка, і може, якщо ти цього зажадаєш, перетворитись на золото… Не відкривай нікому цього, бо ж добра то є річ — відати перетворення чотирьох металів — свинцю, олова, міді та срібла — на щире золото». Іван Іваненко кепкував з того всього; філософського каменя, котрий перетворює все на золото, не шукав; його більше цікавила практична хімія… Але зараз оце, йдучи з Мамаєм по луках, по драговинах і болотах, далі й далі, ненароком спитав: — У кого ж ти здобув камінчик? — Який камінчик? — здивувався Козак. — Той самий… великий магістерій… що про нього вже стільки століть… — І сивий Іван Іваненко кілька разів неуважно перекрутив на пальці чималий перстень, котрий зображував відомий алхімічний знак: зміючка жере свого хвоста, по якому йде грецький напис: «Усе — в єдиному». — Великий магістерій! — повторив алхімік. — Здурів! — розвеселившись, зареготав Мамай. — Але ж ти, люди кажуть, невмирайло! — Хтозна… — І завше молодий! — Атож! — А без чарівного каменя філософів… щоб стільки років прожити на божому світі… треба ж накладати з самим сатаною?! Еге ж? Але ж ти — душа християнська! — І він почав оповідати: — Соломон Трісмозін у книзі «Ауреум феллюс» не так давно оповістив про те, як він, проковтнувши один-однісінький гран філософського каменя, миттю став молодим… — Душею? — Тілом! Вирівнялась і спина скандзюблена, і волосся сиве знову стало чорним, заграли очі, зацвіли рум’янці. І той старий, той немічний дідисько… — Таж я не був старим ніколи, — засміявся Мамай. — Мені просто не хочеться вмирати. — Ergo? — спантеличено спитав Іван Іваненко. — Ти чув коли про Вічного Жида? — Не тільки чув, а й зустрічав колись. — Той Вічний Жид, він тільки й мріє, кажуть… — Про смерть? — Та не про що ж! — Але ж його покарано безсмертям і безхаттям: вічно тинятись по світу — без батьківщини! Це його прокляття: коли хата всюди й ніде, коли він скрізь чужий, коли він цілий світ ненавидить тільки тому, що то світ — не його!.. Я Жида зустрів колись у Києві, на Подолі, на ярмарку: жива болячка! Він хоче вмерти, а не може… Отак і живе — без вітчизни, без смерті навіть. Це страшно. — По злочину й кара, — буркнув алхімік. — Щось таке чув я… та тільки не втнув — за що ж Господь його скарав? — Коли Христа вели, щоб розіп’яти на хресті, — почав оповідати Іваненко, — один єрусалимський швець, Агасфер отой, що ти в Києві його колись зустрів, ударив Сина Божого колодкою, копилом, бо той спинився біля шевцевого дому — спочити від тяжкої ноші, від хреста на спині. І сказав Ісус Христос єрусалимському шевцеві: «Я сьогодні спочину, а ти… ти будеш тинятись по світу… без хати, без рідного краю, без приязні, з ненавиддю до людей і народів… будеш тинятись по світу, поки я вдруге не прийду на землю!» — от він і ходить, Агасфер той, тиняється по всіх країнах… без дому… і це його безсмертя… — Це й справді страшно. — Страшно ж… — А те, що не вмираю я, — заговорив Козак Мамай, — нічого це, крім радості, мені не завдає. Коли б мені… та раптом заманулося вмерти, я вмер би — та й край!.. Але ж мені, Іване Іваненку, помирати не хочеться. От я й живу… Живу і живу! Та й житиму в себе дома вічно, поки живе мій народ, український народ. Поки світ сонця! Жи-ти-му! Бо ж козацькому роду нема переводу. 24

Вони помовчали. Потім алхімік, Іван Іваненко, настирна душа, знову спитав про своє: — Все-таки, виходить, проковтнув ти колись… бодай кавалочок філософського каменя? Скажи-но, Мамаю? — Невже ж ти віриш, дядечку, в той ваш великий магістерій? — Без віри муж учений як кіт печений, — посміхнувся алхімік. — Мушу ж я в будь-що вірити! — А в Бога? — Нехай-но Бог у мене вірить! — по-блюзнірському вишкірився алхімік. — Бо я вже знаю більш від нього, мій голубе сивий. А вчені люди вірять тільки в свої власні вигадки та передбачення. І мені байдужісінько: чи Земля нині круг Сонця вже ходить, чи Сонце — круг Землі, або ще там якось інакше, — аби б тільки ходили! Аби б тільки вчені дошукувались — так, чи так, а чи так! Аби б тільки я думав, шукав, доводив… бо шукання — це єдиний шлях до істини! А істина, вона колись прийде… я в це вірю, як турчин у місяць! А поки що… — А поки що — годиться й філософський камінь? — зареготав Козак Мамай. — Кепкуй, кепкуй! Жевріла б тільки віра… — і сумно похнюпився: — Голова в мене, бач, сива, а й досі не знайшов, чого шукав… — Чого ж ти шукав, Іваненку? — Пороху. — Його ж давно придумано! — Не такий! Мені ж такого треба, щоб добре настрашити… усіх отих, що до безверхої нашої хати пруться. Щоб і духу нашого боялись. — Вони й так бояться. Страшно ж, кажуть, воювати з нами. — Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий… — І дурний… — обняв його Козак за плечі. — Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — І вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах. Скучивши в своїй таємничій кельї без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри до Німеччини, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство. Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця золота серга, Козак Мамай здивовано спитав: — То ти — москаль? — Москаль, Козаче. — Чому ж — Іваненко? — Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов. — Чого ж тебе чорти загнали так далеко? — Слухай лишень! — І алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення. — Гукає хтось, — пошепки мовив Козак. — Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі. — Стривай! — і Козак завмер. — Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку. — Чого це ви тут, Варфоломію? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого. — Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком. — Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти. — Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці домініканці. — Де ж панночка? — Поперли… он туди. — Скільки ж було їх? — З домініканцем… шестеро. — Варфоломій, що вже довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки… — Лежіть! — звелів Козак і знову спитав: — Пішли куди? — Ген… ледве помітна стежечка. — Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо! Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п’ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою. Ех!.. З однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога. 25