Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 6 page

Пан сотник, вискочивши з шинку, прожогом подався був до річки, де стояла табором його сотня, але відчув такий палючий голод після батьківського научення й Настиної горілки, мовби й не їв нічого в шинку, що хлопець поспішив на хвильку додому, щоб задушити в пузі комара й заспокоїти неню, коли та й досі не спить, дожидаючи сина. Добравшись нарешті додому, до кузні Іванища, Михайлик помацки шукав попоїсти, бо не хотілось такому п’янезному будити матінку. На теплім припічку знайшов якісь коржі. Намацав під вікном полумисок, де вздрілася йому сметана. Михайлик умочав коржа в полумисок, де нічого, крім світла місяця по самі вінця, нічого й не було. Але здавалось парубкові: смачнішої сметани в житті не куштував. Їй-богу ж, правда! Бо ж таке почуття ним володіло, наче вибавився смертельної небезпеки. І все бриніло в ньому радістю молодого життя. Ти чуєш, читачу? Ти чуєш? Бринить! ХАЙ БРИНИТЬ ПІСНЯ П’ЯТА!

Нехай бринить, хай бринить, як струна! Як бджоли бринять над калиновим цвітом. Як слізка дівоча на віях бринить. Як будяк проти вітру бринить серед степу. Як полотно бринить у парусі. Як мислі бринять… Як душа твоя, читачу! Нехай усе бринить, хай бринить, а ми з вами, іронічний друже мій, ми з вами попоходимо рано-пораненьку по всій Калиновій Долині, подивимось, як добрі люди в скруті війни, схід сонця вітаючи, пораються коло всяких потрібних і непотрібних справ. 2

Коло собору, на майдані, всюди було посипано жовтим пісочком, і люди порались там сумні, суворі та врочисті: мирославська громада знімала дзвони по храмах міста. Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли. Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони, старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города. Коли перечасного скинули нарешті додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив’ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю. Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський, і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до Бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам’ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників… Коли ж упав останній дзвін Покровського собору, а піп Варлам зник десь, Саливон, зійшовши вниз, перехрестився й буркнув сам до себе: — Будуть-таки гармати… — і востаннє мацав свій розбитий дзвін, де через напис «Року Божого…» вже пробігла тріщина, і витирав непрошену сльозу, нишком правда, бо таки боявся, що раптом з’явиться Лукія й пресердито скаже: «Не люблю ж, коли плачуть! — і додасть: — Скільки я разів говорила!» — або ж закричить на котрогось із козаків: «Хто розбив кухву з порохом? От уже не люблю!» — або ж до страхополоха якогось присікається чи наскочить на ледаря, або й знов причепиться до батька: «Ішли б собі, тату, додому, глина сохне ж, ядра наші ліпили б! Хто ж на війні тиняється без діла?» — або покличе снідати-обідати: «Ідіть, бо прохолоне. От не люблю ж!» — і старий гончар, як завше, почухає потилицю і сам собі скаже: «Хоч і не рідна дочка, а вся — в матір-покійницю, — та й зітхне сумовито: — Сильна була женщина, Царство їй Небесне… Тільки дочки я ще більше боюсь». І старий, оглядаючись, щоб не спіткати донечку, мерщій повертався додому, до сирої глини, до череп’яних ядер, для яких у місті Мирославі пороху ще не було. 3

Доручивши дівочу сторожу Ярині Подолянці, котра вже очуняла трохи після вчорашнього бою й прохолола кришку від огневиці, Лукія поспішала з дівчатами та ремісницькими челядниками на вишгород, до Івана Іваненка, щоб іти з ним шукати скарбів по прадавніх степових могилах, де старий алхімік сподівався-таки знайти селітру, щоб варити свій порох. Іржаві лопати лежали на плечах, мотики й рискалі погойдувалися в руках… Хоч Лукія вельми й поспішала, її хазяйське око зоріло всюди: безладдя скрізь було немало, і дрочлива, як усі старі дівиці, гончарівна сердилась на всіх і на все. Везли назустріч хурою з млина до пекарні лантухи з борошном, і Лукія, вздрівши, як сіється мука на дорогу, завдала, звісно, хурщикам доброго прочухана. — От не люблю ж! — репетувала скаженюща. — Війна ж на плечах, а ви, ледацюги… — Чого це ти, дівко, на моїх підлеглих верещиш? — спитав пан Пампушка, з-за млина виходячи з лопатою, блискучою од свіжої землі. — Гримаєш чого? — Можу нагримати й на вас. — Немає за що, — розсердився пан обозний. — Як то немає?! — скипіла Лукія. — Як то нема? Борошно за вітром сіють? Та й дзвони ж мали скидати вчора, а взялись оце тільки тепер! Та й кашовари: скільки вони сала кладуть у куліш? Ось такий кавалочок на відро! А в базарі — на хліб ціна? Росте! Та й скарби шукати — ви хіба людей послали з Іваненком? Довелось оце мені самій, з дівчатами — до нього… — На могилу, звану Сорокою? — спитав обозний. — От і добре, дівчаточка! Ідіть копайте! — і, сівши на таратайку, запряжену парою добрих громаків, торкнув рукою пишно вбраного кучера, що височів на козелку, знайомого вже нам безробітного катюгу Оникія Бевзя. Красуючись у новому запорозькому жупані, вчора хорошенько зшитому замість того, який так безжально пошматував на нім Козак Мамай, Оникій гаркнув на коней, і таратайка рушила, збивши в носи Лукії та її подругам чорнющу хмару пилу. Річ у тім, що вельможного Демида Купу вже поймало владне панське жадання, коли, бува, кортить прездоровому дядечкові на сусідню вулицю не пішки чвалати, а на колесах прибувати, бо ніжки трудити — то є для деяких панків та підпанків справа підла, недостойна високого звання пана полкового обозного чи там підскарбія, що про них у старій побрехеньці сказано: «Не вважайте, люди добрі, що я швець, розмовляйте зі мною, як з простим!» — і треба сказати, що ця прекумедна хвороба (не ніг, а совісті) напосілась тоді й на пана обозного не з доброго дива, а під нездоланним впливом полкової канцелярії, що її, зразу ж таки після початку війни, розмахнувшись на гетьманський кшталт, розвів у ратуші пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, настановивши в будинку до біса столів з писарями обозу… Отож вельможний Купа, скочивши на свою великопанську таратайку й пустивши в очі людям добру хмару пилу, покотив понад річкою в той бік, де бовваніла гребля, де шуміла вода на лотоках, де стугоніли млиновії кола, зелені, аж чорні від мокрого моху, з кількома новісінькими білими лопатями, котрі раз по раз мелькали перед очима. Спинивши таратайку, обозний зазирнув до млина, де в ранковім промінні вирувала над кошем та мучником летюча хмара борошна, а одчайдушна зграя голубів весело видзьобувала всюди натрушене житнє та пшеничне збіжжя. — Закишкавши на голубів (він тепер кишкав на будь-яку птицю, ні на мить не забуваючи зловісного Мамаєвого пророкування), пан Купа-Стародупський, ще гарячий від наскоку гончарівни, загримав на молодого мельничука: — Ти тут голубів годуєш! А козаки? Очкури підтягатимуть? — і, скуштувавши дрібку свіжого борошна, розминав між пальцями та й знову репетував, бо ж вельми кохався в цьому начальницькому ділі: — З такої дерті пекти книші задля козацтва! Га? — і, наче згадавши щось, заверещав: — Ребром за гак — на базарнім майдані! — і, торкнувши в спину Оникія, рушив далі, через луки, в гайок, де йому в око впала одна могилка, в котрій могли знайтись грубенькі грошики. Оникія Бевзя він до того діла долучив з третини, а тепер, їдучи, вже ревно шкодував за тим, що обіцяв катюзі так багато. Пан Купа совався по таратайці, рвучись до справжнього діла, обмацував гостре лезо лопати, блискучої від щоденного труда. За останні два дні пан Купа став іще діяльніший, моторніший, жвавіший, помітно схуднувши від подружніх старань своєї підступної дружиноньки, наполегливої, принадної та чарівної пані Роксолани. 4

А сама Купиха, знеможена безсонними, але не вельми й солодкими ночами, люта-лютісінька — на свою надмірну порядність, що через неї вчора випустила неторканим коханого сотника, — невгамовна Параска спозаранку розсилала всюди слуг та прислужниць — шукати дурноверхого шляхтича, котрий мав намір викрасти в єпископа осоружну їй панну Подолянку, а зник сам, отой лапайло, і ніхто ж досі й не знав, куди він так нагло подівся, бо навіть пан обозний, хоч як його благала Роксолана, нічого розвідати про зниклого Оврама не хтів а чи таки й справді не міг. Полонена татарка Патимé, покоївка пані Роксолани, не дуже, правда, й старалася щезлого Роздобудька шукати, а тому навіть у Мар’яни-циганочки, яка все знала і все вміла знайти, помочі не просила, бо добре бачила огневу ненависть, що так раптово спалахнула в її пані до небоги владичиної, бо ж не хотіла підсобляти в будь-якім підступі супроти Подолянки, до котрої татарочка, в неволі зів’явши, чомусь прихилилась душею. Роксолана никала по господі неприкаяна, шукаючи розради — то в читанні старого французького роману Франсуа Рабле (бо ж, тинявшися з паном Однокрилом по Європі, легко засвоїла з десяток мов), то в гаптуванні, що в нім була майстриня неперевершена, то в смакуванні всяких підлев, що їх у домі обозного завше готували — коли не до баранини, то до печериць або до зайця, до сули чи до минька, до ведмежатини, до сайгака, до сморжів, коли не з хріну, то з цибулі, коли не з грецького вина, то з мальвазії або з венгжини, підлеви польські, французькі чи ормянські, до котрих Параска була вельми ласа й помітно гладшала від них день у день. В досаді своїй Роксолана шукала розради і в писанні непоганих віршів про своє кохання до Кохайлика: який він є важкий та дужий, який він гарний та здоровий, недоторканий та цнотливий і як та незайманість зводить її з ума. У змисливої жіночки паморочилося в голові, мислі жужмились у гарячий клубок, і вона, скоса поглядаючи в дзеркало, як і завше, хвилювалась тим, що бачила. Вона добре знала свою вроду, аж їй подеколи здавалося, що вона трохи схожа на мадонну Боттічеллі, котру їй пощастило бачити торік чи позаторік у Флоренції, в галереї Уффіці, куди вона випадково потрапила, їздивши з паном Однокрилом, коли той мотався на поклін до Ватикану. Поглядаючи в дзеркало, Параска бачила, що мадонна вже, нівроку їй, помітно погладшала, але це таки була ще та ж сама, як здавалося, мадонна Магніфікат, бо ж те порівняння не сама вона придумала, їй це казали кавалери там, у Флоренції, дивуючися з її подібності до божественного образу, створеного за півтораста років перед тим магічним пензлем Алессандро Боттічеллі. Ще й зараз у срібному дзеркалі вбачала Роксолана той же манірний ротик, ті ж очі, кроткі, як лісові квіти, великі, мов у корови, вологі, мов у серни, ту ж руку, котра тримала чорне лебедине перо, видране колись нишком, на спогад, із крила Гордія Пихатого… Можливо, саме через те, що вона тримала зараз перо, як і мадонна Магніфікат, ще не могла ця молодичка осягнути, що й очі в неї (в вісімнадцять років!) уже не ті, що й руку вузьку, розумну правицю мадонни Боттічеллі аж ніяк не може нагадати оця, Роксоланина, вже товстенька приваблива ручка, з ямочками на пальцях, ще рожева, але вже й невиразна в своїй занадто ранній брезклості, оця товстувата, але бистра й спритна рука, що могла вправно орудувати не тільки голкою, не тільки ятаганом, коли б на те була потреба, не тільки ляпаси вміла роздавати кріпакам, а й легко та красно водила пером. Пані Роксолана, без похибок та виправлянь, віршувала (як і чимало інших персонажів цього роману), і в цнотливі уста героя, котрого звали Кохайликом, вкладала осанну власній променистій красі і вихваляла устами коханого свої очі, свій лоб, свої уста, і коли б тії вірші та переписати вправним пером версифікатора сучасного, фінал славослов’я її красі звучав би, може, так: О спілий ротику у жанрі Боттічеллі,
Я п’ю з твоїх джерел вино жаги…
Цілуй, поки джерел тих береги
Не привели обох нас до постелі!

І хоч пересторога ця (проти постелі) йшла не від неї, а від героя віршів, від Кохайлика, що незборима його цнота принаджувала до парубка цю бувалу в бувальцях вісімнадцятилітню молодичку, Параска-Роксолана, бач, саме й мріяла про те, щоб розділити свою постіль не з осоружним Демидом, а з молоденьким сотником, з якого вона мала намір випестувати вправного коханця, а потім, можливо, й мужа, бо ж задля тої ласухи жадання тіла часом були незглибно дужчими від поривів душі. Вона писала вірші. Але ж не рим жадала її душа, її за ніч стомлене, але не вгамоване тіло. Навіщо тілу рими? Покинувши перо, забісована панійка мчала з хати. Ставши в садку над копицею сіна, дивилась на полишений двома тілами слід, кусала губи, — і без жодної рими! — прагнула Михайлика й намагалась уявити, як він про неї мріє. 5

Пан сотник, правда, за всі ті години про Параску навіть не згадав, бо в нього клопоту й без неї набралось досить. Новітньому сотникові не так уже й легко було впоратися з усіма його справами, він, гляди, й острамився б, коли б не матінка, що за нього встигала подумати про все зразу, і зовсім не тому, що мала вона до сотникування кебету якусь особливу, ні, в неї було, крім турботи материнської, лиш те, що ми тепер звемо здоровим глуздом. «Ми — сотники», — зітхала раз по раз Явдоха. А Михайлик, знай, просив її: «Я сам, мамо, я сам!» — хоч і раденький був, треба правду сказати, що мама завше з’являлась біля нього в скрутну хвилину. Михайлик же не був-таки сердитий, а коли було треба, матінка й погарикувала на всіх. Козаки, того не розуміючи, думали, що їхній сотник такий важний: сам гострого слова ніколи не мовить про всяку марницю, а все — через матінку, і то буває страшно! — а що ж воно буде, коли він, не приведи боже, та нагримає сам?! Отакий здоровецький! Та ще й таким басюрою! Та ще й оком суворим блимне!? І те, що він був зроду несмішко-несміюн, не шуткував ніколи та й сам жартів не розумів, бовдуряка якийсь, а не парубок! — і тримався поважно, ніби йому було не вісімнадцять-дев’ятнадцять, а принаймні вісімдесят, — це теж за два-три дні справило йому неабияку славу поміж вояцтвом — не тільки в Михайликовій сотні, а й по сусідніх, а й по всій Долині, бо ж повсюди вже знали, як він порятував борозенківську сотню від певного загину, вимкнувши козаків з ворожого кола. Коротше кажучи, сотник із них (з Явдохи й Михайлика) вийшов справний, дбайливий, суворий, хазяйновитий і преповажний, а нікому й на думку не спадало, що сотник один — складається з двох. — Щоб ми нечупар неголених та нестрижених у сотні не бачили, — сердилась Явдоха. — Так велів пан сотник! — Я сам, мамо, я сам… — сердито шепотів Михайлик. Шепоту пана сотника ніхто ж не чув, і, вільну хвилинку вибравши, козацтво заходжувалось гострити бритви, зроблені з порваних сіножатних кіс (у кого — з полотна коси, в кого — з писку, в кого — з колосу, що біля самого жала), і всі голилися (без мила, обмазавшись гречаним тістом), аж зубами скреготіли з болю, шкребучи підборіддя та голови круг оселедців і один в одного питаючи: «Чи ж добра бритва?» — «А добра, бодай їй… Хоч кінчик зав’язуй!..» А мати сотникова тим часом присікувалась, до кого тільки могла: — Пан сотник прислав спитати: чого це на тобі, козаче, сорочка брудна? — Та вчора ж, паніматко, в бойовищі… — А як тебе сьогодні вб’ють? До Бога ж треба в чистій. В брудній до раю не пустять. — Не вб’ють мене, матінко. — Тим паче… як же ти? У невипраній сорочині — до дівчат? Мерщій до річки! Ну! Ну! Бо ж, коли побачить, не приведи господи, пан сотник… — Іду, йду! А Явдоха, пройшовши далі, вже прискіпувалась до кашовара: — Сотник прислав — спитати: чого це в тебе сьогодні соломаха така нудна? — Ви ж не куштували, паніматко! — Носом чую. — Що ж ви чуєте, ненько? — Борошно в тебе гречане? — Атож! — Підсушив його? — З конопляним сім’ям, пані. — Часником затовчував? — Із сіллю, пані. — А квасолю ж клав? — Квасолі нема… — То це в тебе така соломаха? Ти хтів одурити самого пана сотника! Але пана сотника нашого, мій голубе сивий, пана сотника не одуриш. — Звідки ж пан сотник знає: чи є в соломасі квасоля, чи нема? — Пан сотник знає все! Гляньте на нього! Михайлик тим часом вивіряв оружжя, а що вже був наш коваль досить умілим зброярем, то й бачило козацтво, же й справді нового сотника не одуриш, то й шаблі гострили без принуки, і самопали рихтували та набивали справно, і напружали тятиву на луках дужче, і гостряки до стріл, розжаривши на багаттях, щоб загартувати, вкидали в коновки, і в перепочинках між боями не знала ковалева сотня ані хвилі спокою. До справ молодого сотника по-батьківському придивлялись Мамай, Мелхиседек, Романюк і гончар Саливон, котрий, лишившися в Мирославі без усіх трьох синів-соколів, осиротілий, зразу підупав і постарів і тепер до чужого, до Михайлика, придивлявся з неприхованою любов’ю. 6

Мирославські вивідачі й підслухачі ще вдосвіта донесли панові полковникові, що перший сьогодні наскок обложників почнеться лиш тоді, коли сам Гордій Пихатий, Однокрил, повернеться до свого строкатого війська з не дуже й близького містечка Богуславця, куди пан гетьман подався на поклін до графа Заремби, посланця Корони Польської, котрий прибув з Варшави вчора вранці з якимось королівським повелінням. Заздалегідь призначена година Однокрилового повернення вже наближалась, тож битва, либонь, мала грянути ось-ось, і молоденький сотник похопився до своїх гармашів, які ще звечора дістали од вітця Мелхиседека рóзказ: розбити ядрами хатину, що видніла ген, по той бік озера, за його найвужчою горловиною, не так уже й далеко, за півверстви, бо ж озеро тут, у найглибшому місці, немов панна в пояску, витончувалось, і мирославськими ядрами, видима річ, можна було добре дошкулити полизачам шляхетським, усій старшині зрадників, котра на час боїв отаборилася в тій хаті під началом самого пернатого гетьмана. — Що там видно? — спитав пан сотник у пушкаря Ушакова, який крізь прозóрну трубу вдивлявся в той берег, де його власної хати чомусь не можна було розгледіти за пеленою диму. — Людей там з’їхалось до біса, — в тривозі відмовив гармаш та й заходився рихтувати свою мідну пані, націлюючи її на той дим. — Ну, то й пора, — сказав сотник, бо призначена дзиґарева година наближалась. — Добре, — пробурчав гармаш, холодіючи, вагаючись коротку, вже останню мить, протягом якої в його мислях проскочили тисячі іскор… Авдотья, дружина його, з дитям новонародженим, у тій, за димом зниклій хаті… І його ратний обов’язок, котрий примушував ось-ось… І щирий лицедій, Прудивус, що присягнув знайти його родину: запомогти, попередити, врятувати… Чи ж дійшов? Чи попередив?.. Перехрестившись, Ушаков заплющився й прошепотів: — Рукою власною… І приклав до затравки запалений ґніт. Гармата вдарила. 7

Мандрівні лицедії, живі та здорові, перейшли за ніч у неспокійний табір однокрилівців. Песик Ложка спритно провів їх нетоптаними стежечками — через болота, мочарі та драговини, які розкинулись по той бік Рубайла на багато десятків верстов. Тиміш Прудивус, за німецького рейтара перебраний, мовчки чимчикував за Ложкою. Іван Покиван ступав за ними слід у слід. Тільки Данило Пришийкобиліхвіст плентав позаду, скімлячи й нарікаючи на трикляте болото, на осоружну війну, на тих заплішених дурнів, котрі вигадали оцю турбацію з переходом на той бік, у царство зради, кривди й підступу. Покиван та Прудивус ішли та йшли, а Песик Ложка, раз по раз обертаючись, огризався на легкодухого пана Данила, гарчав на нього, зуби шкірив, кумедно прискалював око, наче кепкуючи з людських вад, диких і незрозумілих на погляд будь-якого нормального собаки. Пришийкобиліхвіст благав товаришів, щоб не так хутко йшли, чи звертався до них з усякими безглуздими запитаннями: — Чи не помічали ви, панове, що перезрілий кавун часом пахне оселедцями? Йому не відповідали. Згодом він знову питав: — А чи ви звертали увагу, що цвіт калини трішки пахне материнкою?.. Та підождіть же мене! Вже на світанку, коли вони вийшли манівцями на той бік озера, Пришийкобиліхвіст являв собою таке жалюгідне видовище, що й без будь-яких лицедійських зусиль, як вони про те умовилися ще в Мирославі, міг легко вдати бранця, гнаного на страту німецьким рейтаром, а рухляр Іван Покиван, котрий теж мав грати такого ж приреченого, тільки й поглядав на Данила, щоб наслідувати нещасного, такого близького, як це сказали б тепер наші вчені режисери, до щирої правди життя. Втрьох вони плентали по вулиці того ж таки хутора, котрий звався, як і все мирославське озеро, Красавицею, і пребундючні польські шляхтичі низенько вклонялись пихатому рейтарові, що гнав кудись полонених схизматів, а Прудивус, як і належить німецькому войовникові, спересердя на них плював, як і на всяких слов’янського заводу людей, вважаючи, звісна річ, себе особою зверхньої, надлюдської породи. Віддавало шану Прудивусові, маючи його за рейтара, і гоноровите панство українське, жовтожупанники, яких до біса там никало, хоч німчин був у них тільки наймитом, що всюди продає свій меч, де тільки добре платять, де тільки можна гарбати і плюндрувати, де тільки можна досхочу попоточити слов’янської, романської чи арабської крові. Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на цибатого рейтара з коротконогим собачкою та двома загнаними бранцями-долинянами, Прудивус, правду мовити, почував себе не дуже й лепсько: міг же до нього забалакати будь-який німчин, і тоді сталось би непоправне, бо по-германському Тиміш (добре знаючи латину й греку) не тямив ані же. От чому, не давши товаришам ні хвильки просвітку після цілонічного блукання по болотах, провадив їх далі та далі, поспішаючи добутись на край хутора Красавиці, де стояла корчма ген-то знайомого їм Янкеля Гірша, в якій вони мали замір переодягнутися в людську одежу, попоїсти й трішки віддихати. — Ой, не можу я далі ні кроку! — волав, вишкіряючи ще й досі заліплені смолою два передні зуби, знемагаючи від утоми й злості, Пришийкобиліхвіст, але Тиміш Прудивус, не потураючи, гнав полонника далі, а Песик Ложка вже не йшов попереду, а плутався десь там, поміж Даниловими литками, і ввесь час погрозливо гарчав, обіцяючи добре вкусити. Вони бачили, як чорнобривий угрин чи хорват, бравий вояк з-поміж найманців Однокрила, тяг кудись огрядну червонопику молодичку, розхристану, зарюману, і люта жіночка тая борсалася в лабетах чужинця, лементувала, відбивалася й кусалась, але заповзятливий вояк на все те не зважав, нічого вже не тямлячи, крім пильної чоловічої потреби. Іван Поливан кинувся був до того падлюки, щоб зацідити йому в мармизу, та Прудивус тихо наказав: — Не руш собаку! Покиван обачно спинився, а Пришийкобиліхвіст не без дошкульності сказав: — Лишити скривджену українку ворогові на поталу?! Фу! — І зненацька, без усякого зв’язку з попереднім, спитав: — А чи ви коли-небудь помічали, панове, що деякі жінки вдень пахнуть морквою? Га? — І знову сіпнувся був до молодички, яку цупив чужинець: — Ми повинні її захистити! — Відколи це ти став таким лицарем, Пришийкобиліхвóсте? — уїдливо спитав Прудивус, бачачи в поведінці товариша зовсім не те, чого Данилові хотілось. — Не можу я терпіти, коли якийсь пархач… — Отакий ти сміливий! — Ще й який! — І Данило рвонувся був до того чужинця з молодицею, але Прудивус, добре розтямкувавши, що Данило придурюється, аби тільки підджиґнути товаришів на будь-який необачний крок у стані ворога, спитав: — Чи тобі хочеться, може, щоб усіх нас мерщій схопили однокрилівці? — Ти ж — німець! — нагадав, хитруючи, Данило. — Я й забув! — ахнув Прудивус і, наздогнавши угрина, що вже втягав молодицю в порожній двір біля недавно спаленої хати, скрикнув: — Гальт! — перше слово, котре згадалось по-німецькому, і, побачивши, як сполотнів перед грізним рейтаром чужинець, вигукнув ще одне слово: — Швайн! — і дав різвому зальотникові в морду. Покинувши огрядну молодицю, войовник сіпнувся від неї й чкурнув, аж пил закурів, а Пришийкобиліхвіст промовив: — Ач як! — і почухав собі потилицю, бо ж зовсім не того він чекав. — А ти боявся! — зневажливо буркнув він Прудивусові та й знову попросив: — Спочиньмо! — Ні, — відмовив Прудивус. — Гину! — зойкнув Данило і зненацька спитав: — А чи ви помічали, що курява дорожня пахне грушами? Га? — і заговорив з докором: — Ну, чого ти ось так, Прудивусе, квапишся? Чого ти боїшся? Ти ж сам зараз бачив, що бояться тебе самого. Бачив же? Бачив! — Цить! — зашипів на нього Покиван. — Якщо ти будеш отак іще… — То ти взнаєш, чим пахне кулак! — завершив Тиміш. — Конвалією пахне! — додав Покиван. — Я далі не піду, — раптом ознаймив Пришийкобиліхвіст і сів на землю, просто в пил дороги, ставши в ту хвилину чомусь особливо схожим на пана Демида Стародупського. 8

Встань! — звелів йому Прудивус. Загарчавши, кинувся до нього й Песик Ложка. Але пан Данило ліг. — Не жартуй, мерзотнику! — просичав Покиван. Та Пришийкобиліхвіст цієї перестороги немовби й не чув. Тоді Покиван його вдарив. Так собі, не дуже й дуже, але вдарив. Кулаком у бік. Аж Пришийкобиліхвіст зненацька загорлав: — Рятуйте! Тоді Покиван стусонув Данила чоботом. А Ложка спокійнісінько попробував зубами його литку і аж сплюнув, бідолашний, від огиди. — Убивають! — залементував Данило. Та — дивна річ: ніхто з перехожих на те волання уваги не звертав. Хто був поблизу, ті навіть подалися геть, щоб далі від гріха: адже ж була то річ звичайна, коли рейтар лупцює нашого, — та й хто ж зосмілився б прийти на допомогу! Чимчикували по тій же вулиці й найманці Однокрилові, були між ними й німці, і Пришийкобиліхвіст, уздрівши їх, став гукати: — Майне герен! Це ж — не справжній рейтар! Але й на цей крик ніхто уваги не звернув, бо ж рейтари, які проходили мимо, по-нашому не тямили, а Прудивус так лукаво покивував до них, же тії розуміли, що втручатись у складні відносини поміж цим жартівливим рицарем і його крикливим знайомцем з-поміж тутешнього бидла — нема ніяких підстав. — Гидь — гиддю! — кивнув на Данила Іван Покиван. — Він… оцей рейтар… він переодягнений лицедій! — репетував Пришийкобиліхвіст, але ті, хто розумів його крики, на поміч не квапились, а хто не розумів, їм було байдужісінько, чого, власне, сердиться німець, чого розбрехався його собачка-такс, чого розривається цей лисий і товстий тубілець. Отже, ніхто не заважав там Прудивусові, Ложці й Покиванові тягти зрадливого лицедія, куди було потрібно, і незабаром вони втрьох опинились біля корчми Янкеля Гірша, де їх чекало сяке-таке пристановище, їжа й будь-яка інша одежа, бо Прудивус мріяв мерщій перебратися: роль рейтара йому вже набридла. Вони, всі втрьох, четвертий — Ложка, стояли між старезними тополями, насупроти корчми. Але… корчми вже не було. 9

Зосталось лише згарище від тої корчми, де ці хлопці, мандруючи, не раз ночували, знаючи напевне, що Янкель їм — найщиріший, найвірніший друг, поки, звісна річ, у них водяться добрі грошики… Ні корчми, ні корчмаря тут уже не лишилось, а тягати «бранців» по вулицях невеличкого хутора було все-таки небезпечно, бо на першому ж кроці Пришийкобиліхвіст міг їм візка підвезти, тож Прудивус, добре закаблуком під зад стусонувши колишнього товариша, сказав йому: — Іди-но ти к… — і висловив усе, що думав. — А ви? — спитав Данило. — Ми туди не підемо, — покривився Іван Покиван. І обернувся до Прудивуса: — Треба його зараз… порішити. — Як? — Потихеньку… як-небудь. Почувши теє, Пришийкобиліхвіст хотів був залементувати пробі, але йому з переляку заціпило, і на голос, бідолашний, здобутись не міг. — Де ж ми його?.. — спитав Прудивус. — А ось тут… — озирнувся Іван Покиван. — Ні душі! — Кричатиме ж. — Раз-два ножакою… і край! — А хто ж це зробить? — спитав Прудивус. — Ти… — Чому ж це я? — здивувався Прудивус. — Ти ж — рейтар. — Ні, ні! Тільки не я! — Чому ж? Любісінько й заріжеш! — Я ще нікого не вбивав. — А я? — Ти ж сам таке вигадав. — Якщо ми його пустимо, викаже нас. Тоді прощайся… — Та воно так… — І Прудивус задумався, а Песик Ложка, з докором поглядаючи, судячи його виразним поглядом, стиха гарчав. — Ні, не можу, — нарешті сказав Тиміш. — А ти? Іван не відповів. Тоді Прудивус так гарикнув своїм басюрою на Данила, що той, уже трішки очунявши й збиравшись зарепетувати, осікся знов. — Іди від нас, мерзотнику! — гримнув Тиміш. — Іди, стерво, йди! — додав і Покиван. Гавкнув щось і Ложка. А Пришийкобиліхвіст, іще не вірячи в своє щастя, скам’янів і не міг зрушити з місця. — Пріч, паскуднику! — знов скрикнув Іван Покиван і стрибонув до нього з кулаками, після чого Пришийкобиліхвіст так хутко чкурнув геть, ніби його викинули з пращі. — Він таки викаже нас, — кивнув услід Покиван. — Треба б нам звідси… далі куди-небудь. — Ні. Я мушу поспішити до хати Олексія Ушакова. Обіцяв. Дитина ж… — Ходімо разом, — запропонував Покиван. — Ні. Там — кубло однокрилівців. Та й сам гетьман. — А як же ти? — Коли схоплять обох нас, хто ж читатиме добрим людям листи мирославців? — спитав Тиміш. — Вчинімо так: сховаймо листи десь тут, хоч би під оцією каменюкою. А ввечері сьогодні тут же й зустрінемось… Га? — Чекай до світанку! — мовив Прудивус, обіймаючи вірного друга. — Ще й післязавтра нехай! Чекатиму… — Нехай. Коли не діждешся, рушай до Києва без мене, сам. Читай дорогою листи по корчмах, по базарах. Шануйся. Бережись. А поки я нині ходитиму, щоб до тебе хтось не прискіпався, спробуй трішки тут без мене… Покажи-но людям свої штуки на майдані. Хай до тебе звикають… — А німці? Однокрилівці? Татари? — Подивляться також… ще й грошики заплатять! — І, хвилинку помовчавши, Прудивус пригорнув худющого товариша ще раз і сказав: — Ходи здоров, пузанчику! — Бувай, Тимоше! — відмовив Покиван і рушив од руїн корчми. Поглянувши вслід худорлявому рухляреві, Прудивус гукнув до Песика: — Ходімо, Ложечко! — Гав-гав! — одмовив той, і вони вдвох подались шукати хату Олексія Ушакова. Йому пушкар тоді показував з того берега, де стоїть його хата, але знайти її Прудивус чомусь не міг, ходив туди й сюди, щоразу натрапляючи на теплі пожарища. — Де є хата Олексій Ушаков? — не забуваючи, що він є німець, спотворюючи та перекручуючи слова, спитав Прудивус у скандзюбленої бабусі, котра несла в біленькій хусточці якесь горнятко з молоком чи з медом. Бабуся мовчки поглянула на рейтара, одвернулась, потім зненацька визвірилась: — Сам же ти, іроде, спалив його хату сю ніч! — Я?! — здивувався Прудивус, забувши про свій одяг. — Ще й питає, пес поганий! — забалакала на весь голос бабуся. — Ти ж сам, псяюхо, вбив і жінку Олексієву! Ти вбив! Ти! — Авдотью? — похолонувши, ахнув спудей. Старенька десь пропала. А Прудивус, похиливши голову, так і лишився біля згарища і думав про гармаша, як той чекатиме від нього вісті, доброї чи лихої… А що ж він перекаже гармашеві! Запізнився… Сльози навернулись на очі, і Тиміш Юренко вже ступив був, ідучи звідси геть, коли раптом Ложка стиха заскавулів, а потім і до Прудивуса долинув тонкий та дивовижний звук, заскімлило щось, наче заплакала дитина, і спудей, обминувши спалений причілок, побачив на почорнілій траві, поміж звугленими колодами, купу обгорілого лахміття. Купа ворушилась, і щось у ній тихо та жалібно пищало. Розгорнувши скоренько ганчір’я, уздрів Прудивус немовлятко, пригрудча запазушне, щойно, либонь, народжене, і з острахом невмілими руками взяв його, і така безпорадність засвітилась на Юренковім обличчі, аж дивитись був щирий жаль. — Що ж нам робити? — спитав лицедій у Песика, який стурбовано заметушився круг нього. — Нести мале до Києва? Ложка заперечливо гавкнув. — Справді, далеко, — погодився Прудивус. — Та й куди ж я з ним подінусь в академії, з малим? — І здавалось лицедієві, начебто Песик співчутливо крекче. Прудивус розгорнув дитя, аж воно було мокре-мокрісіньке. Він витяг з торби рушника, вгорнув младенця, притулив до себе, а мале, зігрівшись трохи, вже й не кричало, а тільки скімлило й щось ловило охлялим ротиком, шукаючи, видно, материних грудей. — Ходімо звідси, — пробурчав Прудивус і, йдучи по вулиці слідом за Ложкою, балакав з ним потихеньку, радився: — То куди ж нам? Песик мовчав. — Покинути маля комусь на хуторі? Ложка мовчав. — Що ж я потім скажу гармашеві? Батькові дитини? Що скажу? Що таки й справді понімчився? — І він запитально глянув на Ложку: — Ну? Чи вертати з дитиною до Мирослава? Так? Чи не так? — І він похнюпився. — А як же… Київ? Га? Чого ж ти, Ложечко, мовчиш? 10