Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 3 page

Нам крук очей не виїв,
Ми сильні, аки льви, —
В віках цвістиме Київ,
Як рідний брат Москви!..

І цей баламутний спудей мрією своєю вже перелітав туди, до Києва, до рідного брата Москви, до струмисто-лукуватого Дніпра… 14

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?.. Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, зв’язаного, напував водою з гарбузової конвиці. — Слухайте-но, ваша мость, — шанобливо звернувся Юрко. — Що, синку? — Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат. — Мемо читати в храмах, — додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кептарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. — Щоб і там наші знали щиру правду. — Мемо читати на базарах, по ярмарках… — А ви хіба письменні? — Все вивчимо напам’ять. — Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть. — Слава Йсу! Всі на мить принишкли. Сивий Романюк поспитав: — Як ви сюди потрапили? — З Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі. — Чимало йшло таких і через Київ, — обернувся Гнат Романюк до архієрея. — Бачив я сам, як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… — І старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах. Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, — зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум — про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері — з-поза Карпат аж за Донець, — тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про Київ — рідного брата Москви. Козак Мамай також задумався. Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака. Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові. — Про що задумався, Мамаю? — штовхнув його єпископ. — Про те ж, про що й ти… — Чи не пора нам до міста? — поспитав владика. — А пора, — погодився Мамай і обернувся до свого коня. На хвильку він біля нього затримався, виплутуючи з гриви влучну татарську стрілу, до якої чиєюсь рукою прив’язаний білів дбайливо згорнений папірець. — Листа, бач, прислали мені однокрилівці, — кивнув козарлюга і розгорнув папірця. Там було кілька слів. — Що там? — поцікавився єпископ. — Прочитай, — і запорожець простяг владиці таємниче послання. Єпископ прочитав: — «Щоб тебе знищити, зруйнуємо все місто. Ціна зняття облоги: твоя, Мамаю, голова! Нехай мирославці подумають. Ad majorem Dei gloriam…» Для вящої Божої слави, — переклав сам собі єпископ. — Девіз єзуїтського ордену! — У мене з ними давні розрахунки, — сказав Мамай і скочив на коня. — Ти що надумав? — стурбовано спитав єпископ. — Чи не вдовольнити їхні домагання? — Ані подобини! Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпископа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном. 15

Куди це вони — так шпарко? — звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї в бою підбитої венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім’я. — Куди це вони так поспішають? — повторив Ушаков. — Чи не сталося знов чого-небудь? — Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус. Він скрушно оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів. — У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — І в кожного — свій! — І він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло. — Завтра ця пані, — кивнув на гармату Прудивус, — добре тобі віддячить за щиру турботу. — А віддячить! — відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів. Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє. — Що там у тебе? — спитав гармаш. — Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік. — З міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж не вийти! — Спробую, — відмовив лицедій. Ушаков зітхнув. — А що там у тебе? — спитав Прудивус. — Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха. Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою. — Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали… і ось так! Може, й сьогодні! — Першого? — спитав Тиміш. — Першого, — кивнув Олексій Ушаков. — Я йтиму вранці проз той хутір. Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом, і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив: — Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку. — Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що, як схиблю?! — Коли стріляти будеш? — На світанку. — То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночі! — Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью? Вони поцілувалися. 16

Козак Мамай і мирославський владика тим часом бігли кіньми навскач. Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару. Промайнули через Соборний майдан. Не спиняючись коло господи єпископа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгороду і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря. — Куди це ми так поспішаємо? — питав отець Мелхиседек. — Побачиш, полковнику! — відмахнувся Мамай, бо якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова. Давно вже вони поминули кузню Іванища, об’їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим. — Куди ведеш, старий собако? — питав єпископ. — Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й… — Їдемо шукати? — Ні, питати. — В кого? — В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка. — А він хіба скарби знаходив коли-небудь? — Жодного. — А-а, — протяг Мелхиседек. — Він не знайшов, а винайшов! — Що винайшов? — Той чарівний камінь, що обертає все на золото! — Філософський камінь?.. Навіщо воно тобі зараз оте золото? Єпископ не відповів. Коли ж виїхали на вершечок гори, він спитав: — Чи не цьому Іваненкові… в рабство віддав ти пана Оврама Роздобудька?.. Що ж він тут робить? — Я йому не заздрю… 17

Обійшовши монастирські руїни з дальнього кутка, Козак Мамай і мирославський владика наблизились над урвищем ріки Рубайла до випадково вцілілої кам’яниці. В ній було кілька просторих келій, з високими й вузькими вікнами, з готичними шпилями над покрівлею. З височенного димаря, як бува в гамарнях, вивергався чорний дим, раз по раз пробиваний яскраво-жовтими пасмами, схожими на несамовито-рухливий лисячий хвіст. Козак Мамай, поставивши свого Ложку на сторожування, постукав у важкі двері, але звук був глухий, такі вони були товсті, підождав трішки, потім постукав знов. Ніхто не відповів. Мамай натиснув на двері кремезним плечем, але марно. Він штовхнув іще раз, і двері насилу подалися, такі вони були набряклі вогкістю, яка незваним гостям зразу ж війнула в обличчя. В кімнаті бурхали густі та різнобарвні випари, кипіли хмари диму, шугали іскри, блимав у горні синій вогонь. Гості побачили в величезнім покої чудернацькі прозорі посудини з тонкими кривими вершечками, тиглі, вузькогорлі карафи, де кипіла якась червона, схожа на свіжу кров, рідина, всяке дивовижне начиння, перегінні пристрої, два прездорові глобуси — земний та небесний (з материками та океанами, накресленими абияк, і з планетами та зірками, нанесеними з найбільшою, як на ті давні часи, точністю). Над усім стовбичив у прекумедній поставі добіла виварений людський кістяк. На шафі кліпала сліпими вдень очима велика сова. А господаря цієї незвичайної оселі Мамай і владика вздріли тільки тоді, коли сова, стрічаючи некликаних гостей, несподівано скрикнула поганим голосом і з диму та з пари — десь угорі, на драбині, біля книжкових полиць, раптом виникла невеличка охайненька постать алхіміка. Це був сивий чоловічок — в окулярах, що вважалися в ту пору дивом дивним, з небезпечною лукавинкою в тонких обрисах сухого рота, з подивом і запитанням у погляді короткозорих очей. Він завмер на драбині, з книгою в руках, скам’янів перед несподіваними прйходнями, не пустивши й пари з уст, захоплений, либонь, думками, які ще витали мудрагелеві в голові, але німе запитання й досада, породжені перервою в роботі, були такі неприховані, що єпископ, збагнувши всю недоречність їхнього раптового приходу сюди, аж позадкував на кілька кроків до дверей. — Plaudite, cives! — зненацька вигукнув по-латинському цей чудернацький чоловічок. — Чого ж то маємо бити в долоні? — засміявшись, здивовано спитав Козак Мамай. — А того, що я знайшов нарешті в цій мудрій книзі… — Злазь-но! — звелів йому Козак. — Чого б це? — легко спускаючись по драбинці, спитав Іваненко, нарешті впізнавши Мамая. — Ми ж бо до тебе, доміне. — Я так і зрозумів, що до мене, — несподівано засвітився ніяковою приємною посмішкою Іваненко, і все в цій похмурій та чудній кімнаті нараз вияснилось, аж наче й диму стало менше, ніби й пара не шугала такими похмурими та їдкими клубами, немовби й синє полум’я мерехтіло попід ретортами вже не так лиховісно. — Сідайте, панове, — запросив Іваненко. Стільців у чудернацькій келії не було, і гості, не знайшовши ні ослона, ні полу, ні скрині, так і лишилися стояти, а сам Іваненко уваги на те не звернув, бо зненацька метнувся в куток, щоб погасити вогонь під якоюсь чудною макітрою, записав там щось на величезному аркуші і бігцем повернувся до гостей. Владика й Мамай, не приховуючи своєї цілком природної цікавості, поглядали й на господаря, і на всі дива, що його тут оточували, і на старовинну гравюру на вогкій стіні: звідтіль недобрим оком гостро поглядав на гостей якийсь собакуватий монах. Це був, очевидно, відомий усім алхімікам Альфред фон Больштедт, домініканець, єпископ, лиховісна постать, що наганяла жах на всю Європу, найлютіший з католиків, який намагався перетворити всі наукові надбання алхіміків на частку догматики католицизму. Цей портрет, ясна річ, зберігся в алхімічній майстерні Іваненка ще від отців домініканців, які не одну сотню літ збавили ось тут, намагаючись перетворити бодай одне зернятко міді або свинцю на найменшу дрібку щирого золота, створеного загребущими руками людини. Крім цього страхолюдного портрета та ще крім усяких дрібниць, крім алхімічних знаків на стінах (змій, що жере свого ж хвоста), крім алегоричних позначень ртуті й сірки, котрі, сполучившись між собою, сотворили буцім усю видиму природу, крім забутих у кутку католицького розп’яття та невеличкої короговки, де були намальовані пси, які розривають розтерзане тіло єретика — православного (це видно було з хрестика на грудях жертви), короговки, котра зображувала символ ордену домініканців (доміні каніс — собаки Господні!), та ще крім бурштинових чоток чернечих, що так і лишились висіти на гвіздочку, нічого римського тут уже не зосталося, бо й сам Іваненко, захопивши монастирську лабораторію після зруйнування цього гнізда домініканців, всесвітніх інквізиторів, не став алхіміком у європейському розумінні цього слова: не шукав ні каменю філософського, ні великого еліксиру, ні пілюль безсмертя, не намагався він, звісна річ, використати алхімію й задля темних потреб релігії. Учений-перевчений, він був, до певної міри, послідовником алхімії арабської, далекої від містицизму алхіміків Європи, вивчав праці відомого тоді таджицького вченого Абу-Алі Ібн-Сіни (з латинська Авіценни), засвоював прийоми хімічної техніки, перенесені на Вкраїну з Вірменії та Візантії, але найбільше дбав про накопичення знань і прийомів практичної ремісницької хімії, що з її поміччю в країнах Сходу й Заходу готували ліки, фарбували тканини, чинбарювали, варили скло, сталь і порох, гнали горілку, курили смолу. Чимало цього всього вміння приходило на Русь, на Україну й до Москви, а там і до Європи — через «ворота кавказькі», через Вірменію, що з неї тоді мандрували хіміки, аптекарі та лікарі по всій Слов’янщині. Чимало чого вигадали та вдосконалили й наші вмільці та мудреці, що й записано в безлічі книг та рукописів, які дійшли до наших з вами, читачу, жадібних та цікавих рук.

18

Владика і Козак Мамай придивлялись до всього, що було в тій великій та похмурій кімнаті, і в голові їм паморочилося від пекельних пахощів, які сповнювали майстерню, а найдужче, мабуть, від випарів фосфору, що з ним саме й порався Іваненко, відкривши його на років з десяток раніш від німецького алхіміка Бранда. — Сідайте, панове, — знову гостинно запросив алхімік. І спитав: — Чого ж вам треба? — Поради, — відповів Мамай. — Що сталося? — Війна, пане Іваненку. — Знову? — перелякано спитав учений. — Хіба ж вам тут не чути, Іваненку: вже кілька днів стріляють!.. О! Слухайте! — додав Мамай, бо знову десь там гримнула гармата і заговорили гаківниці. — Знову війна! — зітхнув алхімік. І запитав збентежено: — Татарва? Орда? — Гірше. — Шляхта? — Гірше. — А хто ж? — Свої! Разом з чужою чужениною. — Які ж це свої? — Колишні свої: гетьман Гордій Пихатий. — Свій собака — від того, що він свій, не перестає бути собакою. — Оточив уже Калинову Долину. А пороху в нас — обмаль… То оце ми — до тебе: чи не наварив би того чорного проса? — А з чого варити? Запас доброї сірки маю в монастирі. А селітри нема… — І вчений дивак спитав невдоволено: — Ти ж, Мамаю, був сьогодні вранці в мене, коли приводив… Оврама того! І не сказав про війну?! — Ти був чимось пильно заклопотаний… — Можливо… — поправив окуляри Іваненко. Потім заговорив: — Коли б мені дали з півсотні козаків чи навіть молодиць, я, може, десь і розкопав би в нашій Долині трохи селітри… Треба півста козаків. — Де ж я стільки візьму? — непевно відмовив єпископ. — Одні воюють. Інші зброю рихтують, козацтво годують, гречку сіють, сіно косять. Або ж порпаються в землі. — Чого порпаються? — Скарбів шукають. — Мені оцих і треба. — А може б, ти, — спитав Козак Мамай, — та пошукав би ще й по той бік Рубайла, в болотах, чи нема там заліза? — У болоті — залізо? — здивувався єпископ. — Болотна руда, — відмовив Іваненко. — На лугах залягає: коли скоринкою, коли квасолькою, коли ось такими горішками. Треба шукати! — і, погасивши під ретортами й тиглями вогонь, узяв шапку. Потім спинився, задумався, наче сам у себе спитав, поглянувши довкола: — Як же я це все покину? — Нічого не вдієш, — мовив Мамай. — Війна! — Починаймо шукати! — благословив архієрей. — Боже помагай! — Починаймо… — почухав сиву потилицю алхімік. — Ходімо вниз, до міста, — запросив Мамай. — Їсти хочу! — А Роздобудько звідси не втече? — спитав Мелхиседек. — Я замурував його, — заспокоїв учений. — Де? — жахнувся добросердий владика. — В підземеллі, — пояснив алхімік. — Під монастирем. — Навіщо ж? — Пан шукайло нічого не хоче шукати для нас. — Та й що? — Не випущу, — просто сказав алхімік, — поки не знайде в підземних монастирських склепах усе те, що нам знайти потрібно. — А що ж там? — Домініканці, тікаючи від гніву нашого покійного гетьмана, не встигли нічого вивезти. — Все потім з’їла пожежа! — Не з’їла, — знизав вузенькими плечима Іваненко. — Свої багатства ченці домініканські ховали під монастирем, у землі. От я й велів шукайлові скарбів… — Ну-ну! — посміхнувся єпископ. — То не втече? — Я ж сам його замурував! — і алхімік з певністю поглянув на свої пошрамовані й попечені руки. — Їжі пан має на тиждень. — То рушили! — знову покликав Козак Мамай. Коли вони втрьох виходили з задушної майстерні на вільне повітря, сова на шафі скрикнула й змахнула крилами. — Помовч, Кумо, помовч! — сказав Іваненко. — Це діло, сово, не твоє. Повернувшись до келії, він зняв поважну птицю з шафи, виніс тую Куму на двір і бережно посадив під калиновий кущ, а відважний Песик Ложка аж шарахнув од тієї сердитої птиці. — Хтозна, коли вернусь, — буркнув до неї алхімік. — А ти погуляй-но по волі. — І пояснив архієреєві: — Щоб не сконала в хаті моя Кума, чого доброго, з голоду. 19

Сова чи сконає, — мовив єпископ. — А я вже гину… — І я теж, — сказав Мамай, ворухнувши зведеною вгору бровою. — Бо ж від самісінького ранку… — І я теж… — прилучився до голодних алхімік, миттю п’яніючи від свіжого повітря. Утрьох вони спішили вниз, до міста. — От намлівся голодом, — не вгавав Мамай. — Уже ж на вечір закандзюбилось. — Аж шкура болить, — погодився єпископ. — Після такого скаженого дня вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з’їв би сам-один! Песик Ложка на ці Козакові слова схвально брехнув, облизався, а превелебний владика сказав: — Вола не вола, а баранчика можна б! — Козак без їжі — лайно! — впевнено мовив Мамай. — Воно й справді… — несміливо підтримав алхімік. — А що б ти їв, Іваненку? — спитав Козак. — Наша невістка, що не дай — тріска. — Хоч клоччя та вовна, аби кишка повна? — додав Мамай. — Е-е, не кажіть, — заперечив Мелхиседек. — Це ти, владико, бач, роз’ївся на архієрейських харчах. А добрий козак не гордує… — Що попав, те й мордує? — і владика зітхнув. — Роз’ївся, кажеш? Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем; за саламатою, за лемішкою, за мудрим запорозьким борщем. Ого! Оце їдло так їдло! — То тра зварити. — Я вже й варити його забув, той мудрий борщ! — А ось ми зараз його й зваримо. — Еге? — Еге! Вони заспішили до архієрейської господи, а проходячи повз халупу коваля Іванища, Козак Мамай гукнув: — Ковалю! Діло є. З кузні визирнула оточена дітьми москалева жіночка, Анна: — Нема коваля, Козаче. З паном сотником пішли кудись. — З яким це паном сотником? — З Михайликом з нашим. — Коли повернеться, — сказав Мелхиседек, — перекажи їм, моя зіронько, хай поспішать до мене. Пильна справа. — Отак притьмом? — Війна ж! — Вони ще й не їли нічого. — Нагодуємо. Нехай приходять їсти мудрий борщ. — Боронь боже! — жахнулась Анна. — То така страва, що жива людина й не з’їсть. — Дарма, — засміявся єпископ, аж наче помолодшавши од самого тільки наперед засмакованого козацького борщу, і всі троє заспішили далі, а на Соборнім майдані здибавши коваля Іванища й сотника Михайлика з мамою, запросили їх до гурту, вдерлись до архієрейської господи та й заходились кухарювати, і нехай шановний читач дарує мені, коли тая страва, яку я вперше і востаннє їв колись у тому ж таки Катеринославі, в Дмитра Йвановича Яворницького, на березі Дніпра десь, і яку взялись оце варити Мамай із владикою, — нехай читач дарує мені, коли ця страва трохи скидатиметься на здоровий борщ, що його в своїй повісті «Чайковський» колись так лепсько описав славетний український байкар ї повістяр Євген Гребінка. 20

А куховарили вони, балакавши про пильні справи оборони, куховарили-таки славно. Михайлик дрова рубав. Матінка в печі розпалювала та цибулю чистила, — здоровенну купу цибулі. Іваненко патрав баранця. Владика бігав сюди й туди, виконуючи розкази Мамая, бо ж Ярини Подолянки дома не було, а челядь, як те й водиться в домі без літньої та сердитої господині, вже десь порозбігалась чи не до самої ночі. Козак Мамай порядкував, немовби в себе дома, — хоч дому в нього ніколи й не було: — Давай-но кітлик! — покрикував він на владику. І превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити. — М’ясива сюди, Іваненку! І пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини. — Тягніть-но трішки оцту! — поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді поваривши, покрикував Козак Мамай. І отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев’яні коновки. — Мало! — сказав Мамай. І владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан. — А ще води? — спитала Явдоха. — Води більш не треба. — Без води? — здивувалась матуся. — Перцю мені, перцю! — гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка. — Скільки ж тобі перцю? — спитав господар дому. — Жмень із п’ять. — Здурів! — ахнула Явдоха. — Та щоб гіркий був! — наполягав Мамай. — Є ось червоний, стручкуватий, — подавав єпископ. — Капсікум аннуум… — Тертий? — Авжеж! — Сип сюди. Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали, а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх. — Ще мені перцю! — волав Мамай. — Є ось чорний, піпер нігрум. — Тертий? — Тертий. — Давай лишень. Сип, сип, сип! — Ось перець білий… — Ке сюди! А де ж кайєнський? — Кайєнського, здається, в господі нема. — Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко! — Аж ось і цибуля. — Оце стільки? Мало. Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство! І превелебний пан єпископ ніс йому тую сіль. Він аж захекався від метушні. Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка. Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула… Та метушня потроху вже вщухала. Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву. — Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне та відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись. — А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського… — Кайєнського? Нема ж… — Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха. — Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика. — Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж… — Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не став би на порозі архієрейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик. 21

Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився. — Що там? — спитав владика. — Там, ваше преосвященство… — Кажи-бо швидше! — Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що аж гула від вогню. — Що сторожа? — Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах. — Ну? Ну? — Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої. — Ну? — Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини… — Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архієрей. — Кажи, що там таке? — Вони зловили… — І ченчик загайливо переступнув іще на крок уперед. — Кого зловили? — Спіймали тобто… — Кого ж? — Тобто, я хочу сказати, злапали… — Та кого ж? — Взяли, тобто, в полон… — Кого ж? Кого? Кого? — Двох, превелебний мій пане. — Кого двох? — Німців. — Ну? — Рейтарів. — Де ж вони їх застукали? — Вони оце… — І забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед. — Та кажи ж! — Оце вже ввечері… — Ну? Ну? — Прокрались вони до міста… — І що ж вони? — Аж ось… — І загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. — Ні, тут нема, — ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. — І тут нема… — І чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч — у штанях, сорочці, рясі й підряснику. — Де ж це він є? — мнихувато питав він сам себе. — Немає й тут… — Що ти там шукаєш? — втрачаючи терпець, загорлав архієрей. — Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство. — Що за папір, забаро ти чортова, прости Господи?! — Аж ось, — знайшовши нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері… — Далі! — …Де в нас — церкви… — Далі! — Де собор… — Ну? — Де млини… — Не дляйся! — Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали. — Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник. — Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас? Куценький ченчик запитально поглянув на єпископа. — Попитайте, — потвердив той. — Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей. — Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, Господи, на чорнім слові… І всі замовкли знов. Сиділи біля печі голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу: хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом. — Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпископ. — А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай. Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь. Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпископа зашарілось, наче од вітру та сонця. На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви? Мамай думками залітав кудись далеко… Та й усі вони, мовчавши, там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну. Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль. Михайликова неня думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї? І про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю? Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи… Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів. А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові… Згадавши про щось вельми важливе, єпископ плеснув у долоні й гукнув до дверей: — Гей, там! Але ніхто не відгукнувся. — Отче Зосимо! — знову покликав Мелхиседек. За якусь хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився: — До розказу, владико. — Знайди мені в городі спудея Прудивуса. І того вченого… пана Романюка. — Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству. — Мерщій! — Я й так — мерщій, владико. — Одним духом. — Я й так — одним духом, владико. — Приведи їх до мене. Іди! — Іду, владико. І куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола а чи козацький мудрий борщ. — Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву. 22

Спудей Прудивус на ту пору — в шинку «Цур дурня в чарку», в задній кімнаті, де в шинкарочки Насті Певної стояли в запасі барила та сулії, він тут прощався з товаришами спудеями, які й досі не вирішили — йдуть вони з ним чи лишаються в Мирославі, прощався з поклонниками своєї кебети, що їх немало він придбав тут, показуючи добрим людям безжурного наймита Климка, прощався і з похмурим та заклопотаним Гнатом Романюком, прощався і з веселим сьогодні французиком Філіппом Сганарелем, який завше бував у журбі веселим і в радощах — сумним. От йому й зараз було весело, тому що було сумно, як і всім оцим людям, котрі прийшли сюди пошапкуватися з лицедієм Прудивусом. Він його вперше побачив, Пилип-з-Конопель, учора в час вистави, і зразу ж полонила душу запорожця щира вдача цього самим Богом обдарованого кумедіянта, і талант його, і сміливість, що помагали кепкувати з кривди, зла й неправди, хоч би хто носив їх у собі, хоч би й такий навіть страшний та небезпечний чоловік, як пан Пампушка-Стародупський, що його Прудивус нещадно висміяв учора перед громадою цілого міста. І пан Романюк, і Пилип, і Йван Покиван, і Данило Пришийкобиліхвіст, і запорожці, що були тут, і ремісницька челядь, і прийшлі селяни, хоч і сиділи вони на барилах з оковитою, ніхто не хильнув у той вечір ні чарки: всі слухали, як славно читає щось Пилип-з-Конопель із товстенної ненаської книги. Заприязнившися з веселим французом, Прудивус іще вчора просив почитати, перекладаючи а то й переказуючи, хоч трішки з товстенного роману Шарля Сореля «Кумедний життєпис Франсіона», бо одне з його видань Пилип, як відомо, возив у тороках разом з «Комічним романом» Скаррона, з українським Словником Памви Беринди та з французьким «Описом України» де Боплана. Слухавши звечора початок «Франсіона», який заполонити міг би й не таке легке серце, як у Тимоша Прудивуса, спудей наш так захопився читанням, кумедними пригодами, всіма дотепами й непристойностями тої книги, що ладен був би й свій відхід до Києва відкласти, коли б не тягли його з Мирослава дві обіцянки: понести по Вкраїні листа до українського простолюду, що його вчений гуцул саме зараз для нього переписував, сівши в куточку цієї комірчини, а також і присягання Олексієві Ушакову — знайти по той бік озера вагітну дружину славного гармаша. Вже пора була й кінчати читання пригод Франсіона, та Прудивусові все ще кортіло послухати — бодай сторінку, а потім ще та й ще, поки сам Філіпп Сганарель, стомившись, не сказав годі. — Годі-таки! — підвівся й Прудивус. — Пора вже мені, панове товариство, рушати пора! — І він поклав у торбу дві товстенні книги, телячою шкурою обшиті, папушу тютюну, вінок цибулі, книша, баклаг з оковитою, мішечок з пшоном, в олії смаженим, та вузлик солі. Спудеї, козацтво та й усі, хто був тоді в тверезій корчмі, вручали на дорогу, хто що мав — «аб амо пекторе», од щирого серця, всяке манаття й припас, а спудей тільки рукою відводив, не брав та й не дякував, такий був збентежений близькою розлукою з товаришами. — Ти ж ладнався нам кумедію скомпонувати? — сумно зауважив Іван Покиван. — Про Адама та Єву кумедію? Ну? Прудивус тільки змахнув рукою, не нагадуй, мовляв, — і, кінчаючи пакуватись, вкинув у торбу рушника та чисту сорочку, бо без того православний нікуди не рушить. Так тужно було бідоласі лишати товариство в обложеному городі, що й не думав він про небезпеку, яка чигала за містом, турбувався тільки про долю спудеїв, що лишаються тут, про долю рідного міста, про старого батенька свого, про Омелька, що голуб його повернувся додому без листа, і Прудивус мало не плакав, а вже змінити нічого не можна було, бо він мусив-таки рушати. — Що ж я там скажу, в нашій альма-матер? Ergo, базікатимуть в академії, що Тиміш Прудивус покинув товариство в біді… — Звісно ж, базікатимуть, — охоче погодився Данило Пришийкобиліхвіст. — А ти не зважай, — загарливо заперечив Іван Покиван, сам не помітивши, як у нього в руках туди-сюди неуважливо літають дрібні речі, що були напохваті. — Іди собі до Києва. А ми боронитимем Долину зубами й кулаками. «Унгвібус ет ростро», — як казав Горацій… Іди собі! — Скажуть же, що я втік од війни. — У самісіньку пельку ворогові? З тими листами? — спитав Філіпп Сганарель. — Тебе ж, дурного, схоплять! — занепокоївся Покиван, беручи товариша за лікоть. — Помре Адам — ні Богу, ні нам, — притис до себе його руку Прудивус. — Та й прилюдно голову зітнуть… — бідкався Йван. — Прилюдно ж! — жартував Прудивус. — «Корам попульо!» — «Ін секуля секульорум!» Навік-віків! — Амен! — озвався з кутка Гнат Романюк і, посипавши пісочком своє, нарешті скінчене писання, куди він протягом дня раз у раз додавав якісь нові слова, вручив цупкі аркуші Прудивусові. — Щасти Боже! — і старий гуцул обняв його і по-ксьондзівському благословив: — Тільки будь обережний, сину мій! — Про що це ви, доміне? — Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватикані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого в’язня інквізиції, котрого років з двадцять тому я… — і отець Ігнатій замовк. — Ви його бачили, доміне? — скрикнув Прудивус. Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка. Спалахнули очі в Філіппа… — …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в вогонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу — про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов’янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував ченцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… — І, перевівши подих, Романюк провадив далі: — Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду… — А ви? — спитав Філіпп. — Сказали, падре? — Не сказав і я! Але ж… і не треба було говорити… не треба ж було? Чи не так?.. Мене прислали туди, на віллу Арчетрі, з римським лікарем, від Ватикану прислали. поглянути: чи скоро ж той старий помре? — І Романюк знову замовк. — Тільки-но ми прибули, він попрохав перечитати вголос бодай одну сторінку з його нової праці, з товстенного стосу чистого паперу, що лежав на столі. Я взяв ті білі аркуші, зрозумів усю мерзенність злочину, але… Не міг же я старому прочитати його твір, котрого на папері не було? А Галілей… Старий та сивий Романюк заплакав. Всі, хто теє слухав, мовчали. Поки нарешті Філіпп Сганарель не спитав: — Що ж Галілей? — Та що ж… — тихо відмовив Гнат Романюк. — Незабаром помер. Я був останнім з-поміж потаємних прихильників, останнім, хто… — Сльози знову здушили старому гуцулові горло. — Він сказав, прощаючись: «Я певен, сину, що наша Земля… що крутиться вона недарма: десь її, може… чекає краща доля». Пан Романюк замовк. 23