Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 7 page

Прудивус безпорадно спинився, бо дитинка, ніякого поживку не діставши, заплакала знов, і Тиміш, недосвідчений, вирішив трішки постояти, поки воно знову засне. Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб’ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову, забиту ґратами бодню. Почувши бренькіт бандури й такий дужий голос а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея раптом шарахнули геть. Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар. Песик Ложка, рвонувшись до свого знайомого, котрий сидів собі на березовім пеньочку, неподалік від кобзаря, крутнув гостреньким хвостиком і повернувся до Прудивуса, який на того сивого уваги досі й не звертав, бо слухав кобзаря, думу про смерть Хмельницького: …Бо я стар, болію,
Більше гетьманом не здолію…

Слухачі, котрі шарахнули від німчина, ремісники, посполиті, лейстрове козацтво, поранені й пошарпані в боях із мирославцями жовтожупанні вояки, слухали, ставши осторонь (на гетьманщині козаків зосталось обмаль), а дехто вже й зауважив на морді в чудернацького рейтара ревне захоплення співом кобзаря. — Люди чого відійшли? — спитав сліпий кобзар у сивовусого січовика. — Ти чуєш, Дмитре? — Чую, Свириде, — неуважно мовив старий Дмитро, наче повертаючись з льоту в далекий край, куди занесла його дума про тую смерть, яку він бачив сам, Дмитро Потреба, бувши колись при Хмелі бунчужним. — Я питаю: чого люди шарахнули? — Німець підійшов. — Один? — Один. — Чого йому? — Спитай у нього сам, Свириде, — скоса поглянувши на чудернацького рейтара і чогось раптом усміхнувшись, відмовив старий січовик. — Іди собі, швабе! — найгуркотливішими низами дужого свого голосища гримнув кобзар, зненацька вдарив по струнах: — Ой дай, жінко, нагая, проучити німчая! — і замовк так само несподівано, як заспівав. Прудивус сердито забелькотав, мішаючи слова латинські, грецькі, німецькі, циганські, єврейські, які тільки знав, які тільки міг вимудрувати чи згадати, але старий Потреба пирснув рейтарові в пику: — Облиш, козаче! Прудивус забубонів ще сердитіше, бо не хотілося в стані ворогів по-дурному важити головою, та й чужа дитина спала на руках, та й наука ж чекала в Києві в академії, та й заклики Мелхиседека і Романюка він мусив передати кобзарям, щоб ті понесли їх по Україні, одмилюючи очі посполитим, одуреним однокрилівщиною, та й життя ж, нівроку, хоч яке було трудне, але ж і воно — одне-однісіньке, цікаве й неповторне, галасливий божий базар, що його покидати молодик охоти ще не мав. І він лаявся всякими тарабарськими словами, щось мимрив, ворушачи вусами, наче прездоровий котище. — Облиш, облиш! — стиха, щоб не почули в юрбі, повторив Потреба й засміявся. — Я, козаче, все одно — не втну, що ти верзеш. Та й сам ти, либонь… не втнеш і сам своєї мови? Га? — Іх бін рейтар, — ще опинаючись, згорда мугикнув ошелешений лицедій. — Бачу, бачу! — в сивий вус посміхнувся колишній бунчужний. Потім спитав у Песика: — Чого це ти, Ложко, засумував? — Ав-ав! — відповів Песик Ложка, наче руками розвів: сам бачиш, мовляв, у яку халепу з цією дитинкою вскочили… — Звідки ви знаєте, батечку, як звуть мого собаку? — зачудувався Прудивус, переходячи на людську мову. — Він зовсім не твій. — О?! — Чого витріщився? — Як же ви впізнали, що я… — Хіба ж німець ходитиме по нашій землі з писклятком! Вони слов’янських дітей на списах носять, шабельками голублять. Сеї ночі тут замордували матір з немовлям. Чув, може? — Жінку Олексія Ушакова? Оце ж — його й дитина, москалева, — вже довірливіш пояснив Прудивус. — Понесу на той бік. — І Тиміш кивнув за озеро, де височіло обложене місто, куди було так близько й так далеко: найвужча горловина озера мала з півверстви, а обходити ж кругом — по гаях та драговинах? Манівцями, відомими тільки Песикові Ложці… І Тиміш Прудивус уже ладен був зразу ж повертатись болотами до Мирослава, але подумав, що негодована дитина дорогою вмре, і сказав старому Потребі: — Пошукати б тут яку-небудь персисту молодичку… нагодувати б дитину! — Ходім, — сказав Потреба і, кивнувши Песикові, покликав: — Ложечко, ходім! — Куди ж це ми? — спитав Тиміш. — Шукати молодичку. 11

12

Погодувавши ушаковську дитинку, молодиця встала: — Ми собі підемо? — Хто це «ми»? — Я з дитинкою… — Чи ти не сказилась?! — Я й сама не знаю… — зітхнула молодиця, і знову обличчя її стало червоним, буденним, звичайним, хоч воно й світилося ще полиском того материнського натхнення. — Якби ви знали, як воно… губами… і всім тільцем… — Спасибі тобі, серце, — сказав Прудивус. — Але ні! — Мати є в дитини? — Матері немає. — Батько? — Батькові ми й хочемо віднести. — На той бік? — спитала молодиця. Тиміш не відповів. — Не донесеш, — сказала молодиця, помовчавши. — Чому ж? — У німецькій одежі? Ні. Впізнають! — Тебе ж я одурив, — посміхнувся, чухаючи синці та ґулі, й заперечив Прудивус. — Не всі ж такі дурні, як я! — І, віддавши дитя старому Потребі, молодиця почимчикувала далі. Обернувшись, сказала Прудивусові: — Переодягся б. — Нема в мене тут іншої одежі, пані. — Пропадеш-таки… — повела плечем сердита молодичка. — З дитям! — та й зникла в дорожній куряві. Лицедій сидів у шпориші при дорозі й тяжко дихав. Він дивився вслід молодиці вдячними очима, вже й забувши товченики, що їх вона йому так щедро надавала. Ложка кивав головою, дід Потреба питав: — Чого, Ложечко, засмутився? Песик тільки глянув преповажно, але нічого не сказав. — Звідки ви все-таки, батеньку, знаєте, як звуть мого собачку? — Це ж — Мамаїв! Ми з Ложкою не перший год знайомі. Хіба не так? Ложка ствердно кивнув головою. А дід Потреба провадив далі: — Оцей-от Ложка… не раз у баталіях з нами бував. У походи з низовим товариством плавав у Чорне море, аж до Скутар. З біди нас рятував! Ти ж тямиш, Ложечко, як ми з тобою… «Еге ж, мовляв», — сумовито брехнув Ложка. — Як ми з тобою та з паном Мамаєм побували в Варшаві! Га? Не забув? — і обернувся до Прудивуса: — Це, мій лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще намагались бавитися в пшиязнь… Старий Потреба задумався… Задумався над щирою приязню наших народів, польського та українського: здавна прихилялись українці до багатства польської культури, поки не почалось окатоличування, покіль не стали прості люди України перед польською шляхтою бидлом, поки панство українське, задля свого лакомства, задля товстого пуза, задля титулів, заради маєтків та грошей, не стало радо поринати «в злоту польщизну», продавати шляхті свій народ… Дід Потреба про все те думав, звісна річ, якимись іншими словами, але жаль за тим, що, замість товариства між простолюдом Речі Посполитої та України, точились війни й підступи, щирий жаль бринів у голосі, коли старий розповідав Тимошеві про свою з Мамаєм подорож до Варшави. — Еге ж… це, лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще гралися в приятелювання та й ходили до короля — зіськати бодай крихітку правди… Були ми тоді з Мамаєм в замку катюги нашого народу, в князя Вишневецького… Ти не забув його, Ложко? Песик люто брехнув. — Ну, — балакав далі Потреба, — панство бенкетує, а нас, козаків, посадили за той же стіл, тільки з другого краю. Навіть німецьким наймитам знайшли пани чільніше місце… Не до смаку припало це Мамаєві. Бачу, зизом поглядає на самого князя, а той сидів на другому кінці, на покуті, проти Мамая. А коли випили по другій чи по третій, бачу, до сварки йдеться, бо Мамай до шаблі хапається, от-от на рівні ноги скочить, та й буде каюк посельству нашому і нам самим, покришать нас ляшки-панки в тім кутку на капусту… — І старий Потреба заходився коло мокрих пелюшок, бо мале раптом запхикало. — Що ж було потім? — поспитав Прудивус. — Ложка порятував… Коли від Козакового ущипливого слова Вишневецький теж почав хапатись за шаблю, Песик візьми та й учепись йому за литку. Репетує князь, а що діється — ніхто й не втне, бо під столом не видно, та й панських собак там чимало, тож на Ложечку ніхто й не подумав. Але все-таки переполох знявся такий, що й про сварку забули. Хоч, правда, довелось, однак, тої ночі нам із замку п’ятами кивати, бо Мамай віддухопелив десь на ґанку князевого племінника… Не забув, пане Ложко? Песик Ложка знову кивнув: аякже, мовляв! — ще й, видно, подумав при тому про свій похилий вік: все, про віщо згадував старий запорожець, було-таки досить давненько. Дід Потреба повів був своє оповідання далі, але замовк. 13

По дорозі йшла якась чепурненька й промітна дівчина з цебром-відром в одній руці та з козубом — у другій. У цебрі плавали мочені яблука торішнього врожаю. А в козубі торохкотіли ще зовсім зелені кислиці, дикі яблучка, щойно назбирані в лісі. Це була звичайна собі дівчина, метка й моторна, не куца й не цибата; не білява, й не чорнява, й не руда; не потвора, але ж і не вродливиця, не краля; досить-таки крихкотіла і навіть рябенька трішки, дзюбата — після віспи, — але це ж тоді лучалося серед людей цілого світу не так і зрідка, — одним словом, таке звичайне дівчисько, що ми з вами, читачу, стрівши цю таранкувату моторуху на вулиці, може, навіть і уваги не звернули б, якби не судилось їй десь далі, перегодом — відіграти в нашому химерному романі досить-таки визначну роль. Та й вона пройшла б оце зараз повз наших героїв, коли б в око їй не впав цибатий рейтар, що схилився над дитинкою, яку тримав на руках дід Потреба. — Так оце ви і єсть? — спитала вона в Прудивуса. — Я, — зопалу відповів Прудивус, а схаменувшись, поспішив спростувати: — Тобто… якщо сказати певніше… це не я! — Отак я й думала! — Про що ти? — Про те, що ви — той самий дурноверхий рейтар, якому зараз моя рідна сестра годувала десь украдену дитинку. Мотря так і сказала: німець він а чи хто — не розбереш, а що дурний, то видно й так, на око! — і цокотуха щось таке молола та й молола. — Розпащекувалась! — розсердився Потреба. — Зичу доброго здоров’я дідусеві! — чемно вклонилась дівчина. — Будь і ти здорова, ластівочко моя, — відмовив Потреба. І спитав: — Куди чимчикуєш? — На базар. Яблука й кислиці, бачите, продавати несу. — Хто ж їх купить? — Оцей дурний німак і купить! — і вона звернулась до Прудивуса. — Епфельхен! Чи не хоч? Прудивус на дівчину й не дивився, бо все ще боліло після розмови з її сестрою. — Ну? — спитала рябенька дівчина. — Кислички? — Зеленець! — без ніякого виразу озвався Прудивус. — Дарма! — сказала таранкувата цокотуха. — Зате солодкі! — додала вона і хоробро відкусила майже половину недозрілого лісового яблучка, що на нього досить тільки глянути, щоб ізсудомило щелепи. Та цокотуха й не скривилась. — Солодке, як мед! — і дівка одкусила ще. — Солодке, як мамині груди! — і вона проковтнула все, що розжувала, і жоден м’яз на її віспуватому обличчі не здригнувся од страшенних кислощів, таких лютих, аж нили зуби. — Солодке, як Адамів гріх. — Хто тобі сказав, що гріх — солодкий? — зацікавився Прудивус. — Панотець казали в школі. — Що ж вони казали? — Те й казали… Яблучко ж оте, що Єва дала своєму дурнуватому Адамові, воно ж йому тоді здалось бозна-яким солодким. А то ж була звичайнісінька лісова кисличка. Дичок! Інших тоді не знали ж. — Цікаво! — буркнув Прудивус і замислився, і так же знов скортіло мерщій добутись до Києва. Ненароком сказані слова — про гріх, про яблуко спокуси, про Адама та Єву — розбудили в спудея рій думок та почуттів, бо ж не рік і не два він там, у Київській академії, писав учений твір про пізнання добра і зла, про первородний гріх, філософію гріхопадіння загалом, і це йому здавалось вельми важливим ділом: через гріх Адамів не тільки перший піт чола пролився, не тільки панна Смерть заволоділа світом, а й пізнали люди всі радощі буття, радощі тіла й духу, бо ж їх перші люди в раю не знавали, роковані на віки вічні безрадісно й безсмертно нидіти в благополучнім затишку… Він писав і про те, київський спудей Тиміш Прудивус, що Адам назвав свою солодку подругу Євою, тільки вперше пізнавши гріха, бо це ймення означає буцім не що інше, як Джерело Життя, бо це ж вона, вона порушила сміливо Божу заповідь, вона, прекрасна Єва, — і вся та вчена книга, котру писав у Києві наш Прудивус, мала прогриміти осанною Єві, пречистій матері всього живого, тобто людського, — чистого й нечистого, але — живого! Живого, тілистого, повного буйної крові, неспокійного, метушливого, безсонного людського життя. І він уже бачив, Прудивус, як напише він розділ про перше взаємне пізнання Адама та Єви, про щастя материнства, про вдалих і невдалих дітей, про горе з ними, про Смерть-визволительку, яка спостигла Адама лише на дев’ятсот тридцятому році життя, — і бідолашний спудей академії, змордований непогамовним прагненням мерщій розпочати роботу, котру наші нинішні вчені, звісна річ, назвали б кандидатською (кандидат, мовляв, у науку, гай-гай!) дисертацією, після випадкового слова рябенької Химочки про гріх Адама та Єви забув про все на світі, замислився, закляк і не зразу й зрозумів, чого хоче від нього те промітне дівчисько з цебром та козубом. — Ось покуштуй лишень, — підступно посміхалась таранкувата дженджуруха, простягаючи рейтарові на розкритій долоні кисличку. — Кусай, кусай, воно солодке… — І вручила лицедієві яблучко. Прудивус теє лісове зелене яблучко взяв був, але тут, перестерігаючи, видно, про якусь небезпеку, гавкнув Песик Ложка. — Ну, чого тобі? — спитав Прудивус, і щось таке промайнуло в голосі його, щось таке заблисло в очах, що рябенька Химочка, вражена якимось спогадом, зненацька скрикнула: — Не кусай! — То кусай, то не кусай, — знизав плечима лицедій. — Ти — не рейтар, — сказала Химочка. — Я бачила тебе в городі, в кумедії… — І зовсім по-дитячому зраділа, згадавши навіть ім’я улюбленого героя мирославців: — Климко? — І, не даючи лицедієві й слова мовити, дівчина зацокотіла знов: — А я ж думала… Я, бач, несла ці яблука й кислиці для жовтожупанників, для найманих німців, угрів, ляхів, для всіх однокрилівців… — І, побачивши, що Прудивус хоче-таки закислити душу, дівчина зойкнула: — Не руш! — Сконаю? — Ні… — І рябенька дівчина скрасніла, мов на заході сонце, і раптом стала така гарна, що, коли б зараз Прудивус не думав про яблуко Єви, він спалахнув би зразу ж тим самим вогнем, який спопелив колись самого Адама. — Хто з’їсть оце мочене яблуко… а чи оцю кисличку… на того зразу ж нападе… — Що нападе? — Швидка… 14

Швидка настя? — спитав дід Потреба. — Бігунка? — Та бре! — пирснув Прудивус. — Але ж сама ти зараз… — Я з’їла не затруєну. — Хто ж таке вигадав? — Іваненко з Мамаєм… вони! Почувши ймення володаря, Ложка заскавулів. — А затруїв кислиці хто? — Одна циганочка. — Мар’яна? — здивувався Тиміш. — Хіба вона вже тут? — З тим зіллям для кисличок прислав її Козак Мамай. — Чому ж не затруїли чимось дужчим? — слушно спитав Потреба. — Підуть сьогодні однокрилівці в бій і… воювати не зможуть! — Посідають? — ахнув Прудивус. — Ну-ну! — зареготав Потреба. — Від яблук?! Хорошенько! — І лицедій Прудивус знову замовк, про щось замислився, забувши й про дівчину, і про її забіякувату сестру, про дитину, про війну, про яблука… Хоч ні, ні, не про яблука! Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, — лицедій був природженим філософом і богословом, роздуми позбавляли його сну, і не раз заставало його вранішнє сонце коло роботи, в міркуваннях про зухвале прагнення людини досягти рівності з Богом, а чи й повної від нього незалежності. Вчення церкви, туманне, плутане, зловісне, привертало його до себе, бо ж було в людини, обплетеної тенетами закону Божого, одвічне прагнення від того закону звільнитися, і люди намагалися те зрозуміти, чого зрозуміти не можна, що вигадувалось вітцями церкви саме так, щоб ніхто в тій таємничості нічого осягнути не міг… — Чого ж ти мовчиш? — визивно спитала в Прудивуса цокотуха. — А що хіба? — Спитав би в мене що-небудь. — Що ж я в тебе спитаю? — Спитав би, як мене звуть? — Як же тебе звуть? — Хима. Химочкою звуть. А тебе? — Прудивус. — Хресного ймення такого нема. — Нема. — А як же піп хрестив? — Феопреній, — пожартував Прудивус, не маючи охоти називати своє справжнє ім’я. — Двадцять другого серпня пам’ять. — Ти попович? — Дяченко, — збрехав лицедій і, відповідаючи на якісь думки свої, спитав: — Невже ж спокусяться гетьманці таким кислятинням? — У Єви ж яблуко було нітрохи не солодше. — То ж була Єва! — У нас і тут чимало Єв. Мамай спорядив на це боговгодне діло наймиліших дівчат і молодиць з усієї Долини. Сто гарненьких Єв, що з їхніх рук навіть полин запахне медом. А в кожної красуні — по сотні затруєних яблук. Скільки ж це буде вражених… — Сердець? Чи шлунків? — І сердець… по дорозі до шлунків. — До серця, — сказав Прудивус переконано, — до серця найпевніша путь — через красу тілес. — Отож! — мовила Химочка. — Я тобі вже сказала: до спокушання однокрилівців ми залучили дівчат і молодиць… прегарних, гожих і принадних. — А ти ж?.. Ти сама? — Я — тільки хитра та брава, — спалахнула рябенька Химочка. — Їх сто — вродливих, а я — одна ж! — І, взявши з кислицями козубок та відро з моченими яблуками, таранкувата Хима поплентала далі, до сповнення свого воєнного обов’язку. Потім спинилась. І сказала — чи Прудивусові, а чи старому Потребі: — Перекажіть на той бік, за озеро, що однокрилівці сьогодні бойовище розпочнуть лише надвечір. Але… воювати не зможуть. Та й пішла. Лицедій, Тиміш Прудивус, задумливо дивився вслід. Почухував, де й досі ще свербіло від стусанів, що їх надавала йому рідна сестра цієї Химочки. І шепотів: — Історія повторюється. — Про що це ти? — не зрозумів старий козак. — Знов — рука Єви. Знов і знов! Диявольська помана. Яблуко. Спокуса… — І швидка настя? — колишучи дитину, спитав старий. — Ні. В історії жіночих спокушань, спрямованих на правнуків Адама… Ні, ні! Впливу бігунки… ще не було! 15

Ходім! — сказав спудеєві Потреба. — Чого так раптом? — спитав Прудивус. — Треба б трішки тут перечекати, бо як побачать зараз однокрилівці, що ми йдемо в то й бік, до озера… — Хіба не чув, що сказала ця Хима? Попередити наших… Треба поспішати! — Треба то й треба, — погодився Тиміш, підвівся, знову наклав був собі на голову рейтарський шолом, але той так розпікся проти сонця, що лицедій мало не пожбурив його в кущі калини, та по дорозі знову хтось наближався до них, і Прудивус миттю перетворився на рейтара. Назустріч ішла якась жінка з дитиною, і Потреба з лицедієм перезирнулися. — Попросимо й цю? — спитав Тиміш Прудивус. — Нехай погодує? — Чи не занадто часто? — Хтозна… — Спить же мале. Хоч, правда, на дорогу треба б… — Та треба б! І вони вже хотіли були звернутися, навчені гірким досвідом, обережненько й недвозначно, з ґречним до жінки проханням. Та вона й сама, наблизившись і не помітивши під кущем старого над дитиною, звернулась до самотнього рейтара: — Красунчику, агов! — Чого тобі? — А я тебе боюсь! — Чого б то? — Як же такого воїна й не боятись! — Хіба вже я такий страшний? — Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі! — Нічогісінько. — А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив. — Навіщо ти мені! — Все, пане рейтаре, може статися! — І вона зазивно повела плечем. — Так ти ж — із дитям? — здивувався Прудивус. — Ет! Дарма! — пускаючи бісики, сказала молодиця. — Дитиночку я покладу. — Оце ти вже й готова? — Хіба ж молодичка — негарна? — Гарна з біса молодичка, — явно шкилюючи, підморгнув Прудивус. — То чого ж? — Пожартував би — та гріх, пісний нині день, понеділок. — Вівторок завтра буде! А така молодичка — чи буде ж? — Отака німецька помийниця?! — гарикнув Прудивус і спересердя сплюнув. — Шльондра ти, а не молодиця! Мандрьоха! Потіпаха! — Оце я?! — здивувалась завжди й на все готова жіночка. — Я ж — тільки до тебе! — Але ж — я німець! — Несправжній! — Чому ти так думаєш? — зацікавився Прудивус та й зовсім вийшов з ролі, забувши про всі німецькі штуки, які йому варто було б викидати в такім скрутнім становищі. — Справжній німчин, коли б я припала до вподоби, мерщій узяв би мене. Коли б не сподобалась, побив би мене. А ти тільки лаєшся! Шльондра, мандрьоха й потіпаха, хіба це німецькі слова?! — І хвойда заспішила геть і, видно, не без наміру нацькувати на переодягненого мирославця сторожу однокрилівців. — Ходімо звідси! — потяг спудея в другий бік старий Потреба. Через яку часину обидва вони, з дитям на руках та з Песиком Ложкою попереду, знову вступили на хистку потаємну стежину, що мала їх привести через болото — на той бік озера, до Мирослава, з усіх боків обложеного військом пана гетьмана. 16

По тих самих болотах никала того ранку і Ярина з трьома подругами з міської дівочої сторожі. Чигаючи на ворога, нишпорили вони й по всіх закапелках міста. По гаях та лісочках довкола Мирослава. По заростях калинових. Останніми днями в городі більше та більше з’являлось ворожих під’юджувачів та підштрикувачів, що сіяли серед оборонців Долини всякі страхи та брехні, і Лукія з Яриною те ставили собі на карб, бо хто ж, як не вони, мусили б усіх отих вивідачів та шептунів хапати, заки вони перейдуть межу Долини. Ярина Подолянка в той день була заклопотана й невесела, а може, ще й хвора після огневиці. Все, що коїлося з нею в Європі — в Римі, в Мадриді, в Парижі, в Амстердамі, все те тяглося за нею й сюди, на Вкраїну… Спроба гетьмана Однокрила викрасти її, покіль вона жила з півроку в своєї хрещеної матері, на Поділлі… Потім якийсь монах-домініканець, котрий з’являвся на хуторі в хрещеної. І поява в Мирославі того чепуристого шляхтича, Оврама Роздобудька. І нахабний лист Гордія Пихатого з обіцянкою зняти облогу, якщо мирославці видадуть йому (тобто самому Римові) її духівника та визволителя, вітця Ігнатія, старого Гната Романюка, а заразом і її саму, панну Подолянку, котра була їм навіщось потрібна аж-аж… Але… навіщо? Чого вони на неї так полюють? Чого впадають? Чого їм тра від неї, нерозумної дівчини? Так, так, дурної та безголової, необачної дурепи, бо ж не може вона збагнути, що за прокляття тяжіє над її головою! 17