Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 10 page

Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки. — Сідай-но, Глече, підвезу, — кивнув цехмайстрові Купа. — Я пішки: недалечко ж! — Однаково: ходити пішки не годиться. — Чому б то? — А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. І раптом — пішки!? — Я таки піду… — То не жди ніякої поваги. — Від кого поваги? — Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — І звелів Оникієві Бевзю: — Паняй! Той оперіщив коней. А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному: — Копав з вами цілісінький день! А що маю? — І заговорив з досадою: — І чому це Бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і Бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц?! — Не гніви Бога, парубче. — Ще й з вами чорти мене зв’язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя? — Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне? — Все, що вигідно, мій розум осягає! — І він люто шмагонув по конях. А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав: — Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар’яни, вже робили своє. — Чого це вам аж так приспічило? — Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди-ó! — Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам цар?! А ви… — Вези, вези! А про царя не смій мені такого… Коли ж хутенько під’їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги: — А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може… — Розв’яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска. «Що то значить — пан!» — з повагою подумав Бевзь. 35

Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпископа. — Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв. — Знаю, — сказав той коротко. — Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик. — Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель. — Іди, — сказав владика. — Шукай! — І я теж! — рвонувся й Михайлик. — А сотня? — спитав архієрей. — Хтось інший… нехай! — Сотник ти чи не сотник? Михайлик осікся. — Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпископ. Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж був рушив до дверей, але повернувся. — Хочу попросити… — Слухаю, — схилив білу голову єпископ. — Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет! — Візьми. — З ним легше буде шукати. — Розумію. — Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав? — Візьми… там, нагорі. — Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик. — Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архієрей. — Це я так… — зніяковів пан сотник. Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик. Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд. Пилип-з-Конопель раптом скрикнув. Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив… Ні. Він там нічого не побачив. Рембрандтівського витвору в кімнаті не було. Портрет Кармели Подолянки зник. ПІСНЯ ШОСТА, МОСКОВСЬКА