Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 5 page

Кожного перехрестивши — обома, як і належить архієреєві, Мелхиседек почав був: — Ну, лебедята… — та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна… — Знов анахтемська люлька погасла, — як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся. — Казали ж, владико, дасте й своє послання ко черкасам? — стиха нагадав Прудивус. Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові. — Читатимемо всюди простим людям, — стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку. — Та й з Богом! — востаннє перехрестив пан єпископ. — Рушили! — кивнув своїм Прудивус. — Візьми, Тимоше, й мого Ложку, — сказав Мамай і звернувся до Песика: — Га? Ложечко? Чи не так? І Песик Ложка гавкнув. — Він піде з вами. — Навіщо? — здивувався Данило Пришийкобиліхвіст. — Потаємні знає стежки. Проведе. А коли в скрутну хвилину потрібна буде поміч, пришліть його до мене. Згода? Песик Ложка знову гавкнув. А спудеї, позабиравши біля порога свої мокрі торби, виступили за двері й зразу ж рушили в смертельно небезпечну путь. — Щасти вам Боже! — гукнула вслід Явдоха. — Амінь! — проголосив єпископ. Пан Романюк лише тяжко зітхнув. А Песик Ложка з порога озирнувся на свого Козака Мамая, поглянувши величезними очима, повними сліз. — Прощавай, Ложко! — сказав Мамай. І стиха повторив: — Ложечко! 29

Ще було чути дзенькіт срібних острог Прудивуса, і всі мовчали, проводивши слухом, а потім і думкою трьох мандрівних лицедіїв, — мовчали, поки бундючний барон знову, нахаба, не нагадав про себе: — Я є голодний, — сердито проголосив він. — Бачу, — сказав єпископ. І чемно спитав: — Як ви опинилися в нашім городі? Пан рейтар не відповів. Тоді спитав, од стримуваної люті червоніючи, Козак Мамай: — Звідки ж це ви такі важні прийшли? — Ми не прийшли, а приїхали, — ледве тулячи й спотворюючи слова, зухвало заперечив барон, вирішивши, видно, все-таки не мовчати — в певній надії, що за те йому ці дикуни дадуть швиденько попоїсти. — Чого ж ви сюди приїхали? — пресердито спитав молоденький сотник, який іще не встиг навчитись дипломатичних тонкощів у стосунках з панами іноземцями. — Чого приїхали? — Та ми й не приїхали, — знову заперечив полонений рейтар. — Нас привезено. Ми на службі. — За скільки дукатів? — дедалі більше втрачаючи терпець, спитав єпископ. — Не дукатів, а талярів, — незворушно відказав полонений. — А за дукати, флорини, піастри й карбованці не продаєтесь? — Ми не продаємось, а наймаємось, — з лагідним докором заперечив барон. — Германські рейтари мають звичай служити в найманих полках будь-яких держав Європи чи навіть Азії. — Чого ж то вас чорти повсюди носять? — Звикаєм воювати на землях усього світу. — Дорога плата. Та рейтар супокійно відповів: — Буде ще дорожча. — А по нашій, по вкраїнській землі вам не страшно хіба ходити? — спитав пан сотник. — Ми ще не ходимо по вашій землі. А тільки вчимось… по ній ходити. — Навіщо ж вам така наука? — не вгавав Михайлик. — Щоб навчитись ходити далі. — Куди ж це? — До Москви. — А ще? — До Індії. — А ще? — В Китай. — Лізете, мов сарана, — сказав пан сотник. — А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі — ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі — ви! — Тьху, нечиста сила! — вилаявся єпископ. — Це, видно, бестія — не з простих. — Ми всі — не з простих. Ми — німці! — Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Дай-но йому борщу. — Стривай! — І превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері? — Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — Креслили, а не малювали! — Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай. — Ми не люди, — відмовив рейтар. — Та хто ж ви? — Я вже сказав: ми — німці. — Амінь! — кивнув єпископ і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп’ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн гер, сюди. Ось ложка. Тріскай! — Ми не тріскаємо, а споживаємо… — Лопай, нечиста сило! — Я вже сказав: ми не лопаємо, а годуємось, як і належить людям благородним! — Бери ложку! Пан барон узяв. — Жери! Пан барон, як і завше ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота. — На здоров’я, — сказав Мамай. — На здоров’я козі, що хвіст короткий! 30

Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба. — Їж! — наполягав Мелхиседек. — Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне герен! — Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай. — Це ж — якась нелюдська страва! — Ти ж сам казав, що ви не люди!? — Ой! Від цього й лев умре… — А ми, гляди, живі та дужі. — Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк. — Наминай, собако! — звелів пан сотник. — Умру-таки, майне герен! — Ковтай! — Сконаю… — А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай! — Ой пробі, майне герен! Ой умру! Переймаючи німцеву поведінку, ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку: — Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси. — Славні прусські рицарі дають не дуба, а Богу душу! — Їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай. — Ой умру! — Та не вмреш, а ґиґнеш. — Ой… ґиґну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин. — Ґиґнеш? — Ґиґну. — Переставишся? — Переставлюсь. — Здохнеш, пане! — Ой здохну ж! — От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи ґиґнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси? А владика доточив миролюбиво: — Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли? — Не скажу. — То їж! — Не можу! — То кажи. — Ні! Не скажу… — То бери ложку! — Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений… — Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи! — Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому. — Коли ж ви маєте все це зробити? — На світанку. Почувши те, отець Мелхиседек прожогом зірвався з-за столу, став надягать на себе рясу, бо ж тривала й тривала війна, — і, вже виходячи з господи, почув запитання Романюка: — Ти кажеш: ваш гауптман наказує ясновельможному? Гетьманові України?! — А чого ж! Де ж видано, щоб якийсь пернатий Однокрил… від нього ж гусаком тхне верстов за дві! щоб якийсь поганий гетьман та наказував німецьким благородним рицарям? Ого! — Хто ж кого наймав? — саркастично спитав отець Мелхиседек і вийшов, грюкнувши дверима куховарні. — Одведіть пана барона в холодну, — кивнув Мамай куценькому монашкові та й поспішив з товаришами за архієреєм-полковником. Виходячи останнім, пан Купа-Стародупський пильно озирнувся на Зосиму, що саме починав в’язати руки полоненому рейтарові. Коли всі вийшли, куценький ченчик, озирнувшись на двері й схопивши чиюсь мокру ложку, так заходився коло мудрого борщу, аж лящало за вухами, а полонений пан барон з неприхованим страхом стежив за коротконогим монашком: слимак слимаком, а до того ж борщу! — І пан барон задумався над тим, що ж за химерні люди живуть у оцій незбагненній стороні. 31

Хутенько покинувши архієрейську господу, пан обозний поспішив додому, до сласної жіночки, бо знав, що вона дожидає його з нетерплячкою, як тільки й може ждати кохана й любляча жона. Владика-полковник, поставивши пильнішу варту коло греблі, подався притьмом по валах перевіряти нічну сторожу. Гнат Романюк поспішив у поле, де стояли табором, розташувавшись між козацтвом, ті кільканадцятеро сербів та поляків, що перекинулись до мирославців разом з ним. Козак Мамай з алхіміком похопилися за якимось пильним ділом до руїн домініканського монастиря; але ж не до тієї просторої келії, де притулилась таємнича майстерня алхіміка, що про неї в Мирославі переповідали стільки всяких дурних небилиць і страхів, мов про пекельне кишло, — Іваненко з Мамаєм поспішали в підземелля, до свого полонника, Оврама Роздобудька, щоб однести йому чогось там попоїсти, щоб духу додати в тяжкому труді підземного шукача скарбів, щоб дещо в нього попитати. А молоденький сотник Михайло тим часом, з поміччю коваля Іванища, одвівши додому п’яненьку від козацького борщу Явдоху, перечекав у хаті, покіль вона засне, і нишком вибрався в темний садок, щоб трохи перегодом збігати й поглянути, що там серед ночі діється в його сотні. …Як і минулої ночі, над городом шаленіли тисячі забісованих сліпим коханням соловейків. Знавіснівши від любові, вони співали та й співали, п’яні співуни, — просто від кохання співали, а не оспівували його, своє кохання, як те часом роблять декотрі версифікатори (про віршомазів річ, а не про щирих поетів), забуваючи, що любов речена ще й заримована — в ту ж холоднісіньку мить уже не є любов, а тільки щебетлива лжа, якої ненароком скуштувавши (тобто декотрих наших пісень про кохання попослухавши), хутенько повиздихали б (од природного почуття осоруги) не тільки справжні соловейки по садах, а й найостанніші між горобцями горобці, бо ж усі вони цвірінькають лише тому, що й жити без пісні не можуть (як і справжні поети), а зовсім не тому, що пані Доля тим горобчикам — за досконале цвірінчання трішки більше підсипає на второвану дорогу поезії з-під пишного хвоста Пегаса тепленьких кізячків… Але ж ніхто ще на Вкраїні в ті далекі роки не заробляв собі хліба піснями, та й у Європі все було трішки інакше, а той же самий Шарль Сорель (у тому ж таки «Кумедному життєписі Франсіона», що з ним завжди носився Пилип-з-Конопель) глузливо являв читачеві книги одинадцятої — божевільного латинника, котрий мріяв «задля пом’якшення козацьких звичаїв, трохи занадто войовничих», виписати з Парижа — задля козацтва — «віз поетів», які заснують академію та й будуть усіх навчати «віршування та писання романів», аби настав жаданий час, коли межи людьми «налагодиться приємне спілкування, а вірші опиняться в такій шанобі, аж набудуть ціни. Хто не матиме грошей, той однесе шинкареві строфу та й дістане за неї півсетьє вина, за сонет — шопіну, за оду матиме пінту, а за поему — кварту, і відповідно за інші віршики, від чого помітно приборкаються злидні народу, бо хліб, м’ясиво, дрова, свічки, сукно та шовк почнуть продаватись на віршики, які, звичайна річ, оспівуватимуть торговця чи його крам; гроші готовизною зникнуть, і це буде великим полегшенням…» Але цих прекумедних рядків про поетичну комерцію ще не перекладав тоді мирославцям француз-запорожець Пилип-з-Конопель, отож їх і не знали ще — ні Михайлик, ні Прудивус, ні тодішні поети, ні горобці, ні засліплені коханням солов’ї… …Учора ж він і сам, дурний ковалисько Михайлик, засліплений, закоханий, тьохкав, а нині соловейкові переливи-ливи тільки дратували враженого в саме серце пана сотника, і він сноходою никав по саду — біля москалевої кузні, і припадав до стовбурів, корявих, корчуватих, іще теплих від червневого сонця, і сновигав поміж кущами, і шугала дужче та швидше кров, коли йому хотілося співати, а схаменувся парубок лише тоді, коли москаль Іванище, раптом прокинувшись, сонно озвався в садок від воріт своєї кузні: — Не спиться, сотнику? — Не спиться, дядьку, — спаленівши в темноті, відрік пан сотник. — Піду лишень погляну, що там поробляють мої козаки! — І Михайлик майнув з ковалевого двору, щоб не заважати натомленим людям. 32

Все, що йому довелось пережити за дві доби по їхнім прибутті до Мирослава, все це простосердий пан сотник сприймав не як дари не дуже й ласкавої Долі, що на ту пору чомусь трішки розщедрилась, а як цілком природний поступ будь-якого міського молодика. Він учора трохи й розбагатів, але ж думав, що так притьмом воно й буває в гóроді. Так негайно ставши сотником, Михайлик теж не здивувався та й не втішився вельми, бо й не мріяв ніколи про владу, про шану, про гонор та уряди, бо зовсім його не цікавили пориви тих високольотних душ, про які хтось язикатий сказав: «Де два хохли, там — три гетьмани!» — бо вже й тоді подеколи водились такі панове українці, що з кожних двох аж троє хтіли стати гетьманами… Він учора схопив ув обійми панну, про яку марять найгожіші молодики не тільки на Вкраїні, а й десь там у Варшаві, в Парижі чи Амстердамі, де Подоляночка встигла полонити немало палких сердець, він учора, голодранець, заграбастав грубими руками цю квітку, що з неї портрети писали найкращі художники світу, він цілував минулої ночі, Кохайлик, оті її губи, що про них поети наскладали стоси мадригалів, віршів та віршиків, використавши світові запаси епітетів, які будь-коли прикладались до слова «уста»: запашні, гожі, вередливі… Він цілував ятряні ці вуста, але ж не думав про те, як про диво: кохана — в обіймах коханого, що ж може бути природніше й простіше! Але те, що сталось потім… Ех, хлопче, хлопче!.. Скільки вже з часів Адама жило на світі хлопців ось таких, скільки любовних прикростей псувало кров їм, що вже пора б міцному й сталому імунітетові супроти норову численних поколінь коханих коверзух убезпечити наш чоловічий «слабий пол» від зайвих смутків та переживань, бо ж і хлопці наші, нівроку їм, не гвіздком у тім’я биті, а от гляди ж — немовби й діло не яке, баламутна дівка повелася з Михайликом так, наче він прийшов з мазницею по мед, то й не вдієш нічого: прийшли непрохані, то й підем некохані, а журитись нема чого парубкові, бо ж дівчат на світі як листя в літі. Але наш парубок, серденько його знає, чого він так прилип до тої панни, та ніяк, видно, зарадити своїй халепі не міг, — серця ж не навчиш! — то й журився та печалився, наче загубив гаманця з нерозмінним карбованцем. Не був хлопчина й тонкосльозий, він же й не плакав ніколи, навіть у колисці не плакав, а тут шпигало щось йому в носі, ще припухлому після вчорашнього падіння. Не був хлопчина й сколóздрий, нівроку йому, — а тут нараз відчув він, що є в нього серце, бо щось нестерпно заболіло там уперше в житті. Не був хлопчина й смішкуватий, аж тут наче скортіло покепкувати з себе самого, наче вже й зареготав би з горя наш несміюн, коли б таки вмів сміятись. Та й що ж йому лишалося? Що він умів? Заспівати хіба? Пан сотник прокашлявся, зітхнув, потім посопів трішки та й завів гнучким та густим басюрою, що був іще такий молодий, аж зривався інколи на тремкого хлоп’ячого півника: Ой сумний той голос,
Що луни не має,
Нещасливий коваленко,
Що марно кохає…

Глузливе закінчення сумної Михайликової пісні, підхоплене невідомим бандуристом, перейшло в регіт, уже знайомий нам регіт Козака Мамая. — Розлюбила? — спитав Козак. — Розлюбила, — Мамаєвим голосом, передражнюючи його, ображено відповів Михайлик. — А ти певен, що розлюбила? — Певен. — А ти певен, що вона кохала тебе? — Не знаю, — розгублено буркнув пан сотник. — А ти ж її кохав? — Кохаю. — І давно ж? — Давно. Два… — Два роки? — Два дні. — Ого! — І Мамай, посмикавши себе за ліве вухо, за сергу золоту, спитав: — А хто ж вона? Михайлик одвернувся. Якась нічна пташина проквилила десь далеко, і Михайлик достоту схоже повторив той журливий крик. — Невже ж вона тебе, такого молодця, та й не кохає нітрішки? — спитав Козак Мамай. — Трішки мені не потрібно. — Ач який! — І спитав: — Але хто ж вона? Хто? Михайлик, понурившись, не відповів. — Найкраща в світі дівчина? — посміхнувся Козак Мамай. — Хто вам сказав? — злякався простосердий парубок. — Ярина Подолянка? Вона? — Ой! — недоумкувато скрикнув пан сотник, бо ж кохання не тільки підносить часом нашого брата до творчих висот, а й скидає частенько в очевидну придуркуватість. — Ви таки й справді чаклун!? — І раптом зовсім по-хлоп’ячому спитав: — Але як ви вгадали? — І попросив: — Допоможіть. — Е-е, хлопчику… — розчаровано протяг Мамай. — Ви ж — характерник. — Жар загрібати чужими руками?! — Я вже свої попік. — Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? — І, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати — це мати, а батько — не тільки доброта, любов і тяжкий труд, а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. — Ех, синку, синку! — І Мамай зітхнув: — Просити помочі в такому ділі… Гай, гай!.. А я ж був думав, що ти… — І Козак, наче рідного сина, картав і напучував, і кожне батьківське слово лягало на дно душі, як непалима цегла на під ливарницького горна, щоб не спопелив цього безбатченка вогонь кохання. Чимало слів, суворих та гірких, наговорив Козак Мамай молоденькому сотникові. А наостанку мовив: — Дівчата, синку, тюхтіїв не люблять. — Так я ж — несміливий. — Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її… — Цілував?! — жахнувся Михайлик. — Підслухували? — Лящало ж на ввесь архієрейський садок. — А після цього вона… після цього ж вона… — Дівчатам ніколи не вір. — Дівчата здатні цілуватись без кохання?! — обімлів пан сотник. — Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого… — Хлопці — то інша річ, — посміхнувся Мамай. — А я, дурний, повірив… — Дурний-таки! — погодився Мамай. — Біжи мерщій до архієрейського садка. — Чого це? — Посвищи соловейком. — Минулося. — Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав! — Кому брехав? — Собі, мені, матусі, Подолянці, Богові… — Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона… — Ти їй сказав про це? — Та я ж несміливий! — А цілуватись і хапать вельможну панну — на це ти сміливий? — І стиха засміявся: — Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з дванадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні! — Несміливий язик? — Ні, руки. — За це на Січі б’ють киями до смерті? — спитав цікавий до всього Михайлик. — Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі? — Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки Бог дав сили. — Скільки Бог дав сили! — передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник — з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже й не передражнюючи, заговорив про своє: — Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки… І тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, а без рими, без музичного супроводу й без гонорару ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, у хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги. Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір’я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав: — Це Лукія? — Лукія. — Чи не пристаркувата ж? — А я? — посміхнувся Мамай. — Та й некрасива ж. — Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу. — Коли ж то буде? — Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє… — Та війна ж не триватиме вічно! Вони помовчали. Послухали. Бо ніч була дзвінка. Калатали серця. Солов’ї заливались. Цвіркуни про своє існування волали до неба. І сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах. Мамай проговорив: — Вернися в архієрейський сад, пане сотнику. — Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні! І, похиливши голову, юнак подався в ніч. 33

Тинявся та й тинявся без часу, без міри. Іржали десь лошата, і кобили озивались до них. Та Михайлик того не чув. Брекекекали жаби. Але й того не чув. Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько. Нічого не чув і не бачив, тиняючись. Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам’яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт: — Кохайлику! Це ти? — Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби. Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана: — Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику. — Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик. — Уже. Аж двічі. — А як? — Так… що й не скажеш! — Чому ж? — Аж так солодко… ой-ой! — Але як же? — І парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як? — Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди і заплющивши свої чудові коров’ячі очі (називали стародавні греки сестру й дружину самого Зевса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана. — Що-що? — розчарувався Михайлик. — Гамселив, куди здря. — Чого ж ти така рада? — Гарно ж, Кохайлику! — Що у тому гарного? — В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш. — Щиро? — Коли б’єш, значить — любиш. І пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила: — Ану, вдар. — Тю на тебе! — Хоч раз… І пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці. — Серце як не вискочить. — Пильнуй! — А ти… візьми його в кулак! І стисни. І здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак! І наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед жіночим тілом, намагався захопити в кулачище гаряче серце молодички молоденької, і намагався стиснути, і намагався вирвати, і пані Роксолана й справді не кричала, ні, а серце в неї калатало так, що й сам пан обозний у хоромах від того веселого гупання мусив би, либонь, пробудитися щоб, крий боже, не проґавити свого законного добра. Але ні! Пана Купу в той час ніяка сила в світі не могла б повернути до тями, бо він… Бо ж він, ублаживши дружиноньку, хропів на всі заставки, еж йому й на думку не спадала достотна причина такої подружньої запопадливості, і він сам докладав усіх сил до сповнення заходу Роксолани, власним старанням наближаючи свій підступно вготований кінець. 34

Ще гаряча від обіймів шлюбного чоловіка, Роксолана спалахнула вогнем жаги від самого лише дотику прездорового парубка і незчулась, як він, у досаді на все жіноцтво, зневірившись у силі чистого кохання, одним духом перескочив кований паркан, як схопив її на оберемок та й поніс у глиб садка, не вгадавши, звісна річ, як заворочався в ту мить на своїм ложі пан обозний, котрому снились горобці: наляканий Мамаєвим пророкуванням, він кишкав та шукав на них, але його знов тягла в обійми Роксолана. «А шу-шу!» — лякав він горобців… А Роксолана-Параска тим часом кричала пошепки Михайлові: — Пусти! — А дулі! — вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами. — Облиш, дурнило! — на чарівних низах чудового контральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, — не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому Кохайликові перше від себе враження. — Покинь, бо закричу! — благально шепотіла вона. Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті. Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз, і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність. Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, — його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю. — Чого це тобі так раптом приспічило? — відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. — А що ж там… твоя… сухоребра Ярина? — Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! — вигукнув Михайлик з таким кумедним запалом, що пані Роксолана засміялась. — Поки жива ще зненависть, — мудро промовила вона, — може воскреснути й любов. — Не пащекуй! — А лиш тоді, — провадила далі досвідчена Параска-Роксолана, — коли не стане ні погорди, ні ненависті, а лишиться сама тільки байдужість до чарівної панни, отоді ти й приходь, і я стану твоєю навіки! — І аж навіть самій Роксолані сподобалась досі не чувана витримка, яка вже трохи скидалася й на високу шляхетну цнотливість, і Купиха сама замилувалась низькими переливами свого контральто: — Навіки твоєю… навіки! — Але навіщо ж — навіки? — раптом простигаючи, бо ж про теє «навіки» він ніколи й не мріяв, зачудовано спитав пан сотник, нічого ж не можучи й знати про її своєрідний замах на життя преповажного Демида Пампушки. — Я вся — твоя! — млосно проворкувала Роксолана, і вже й забула разом про хистку свою доброчесність, вже й розпалилася, й схопила хлопця, щоб вергнути в той первородний гріх, котрий після Адама й досі не спокутували спільними зусиллями чоловіки цілого світу, але Михайлик раптом прохолов, бо ж, як і декотрі інші парубки, либонь, не полюбляв того досить неприємного слова «навіки». І він, підводячись, сказав хлоп’ячим голоском, як півник: — Я почекаю, пані. — Чого ж?! — Поки минеться в мене зненависть до Подолянки… Бувай, Парасочко! — Куди ж ти? — спитала, холодіючи, прекрасна Роксолана. — До мами, — кепкуючи з самого себе, мовив Михайлик. — Кохайлику! — в розпачі скричала на весь голос пані. Але ніхто не відповів. Тільки пан обозний на своїй жаркій постелі ввесь час бурмотів: — А шу-шу! А шу-шу, горобці! — Кохайлику… — ще раз покликала Параска. Та ніхто — анітелень… 35

Ніхто не відповів Парасці, бо ж Михайлик, перескочивши через ковані штахети Купиного подвір’я, вже знову мчав по городу, сам того не тямлячи — куди ж? — аби б тільки десь далі від бридкої спокуси, в яку він мало не ввалився, геть та й геть, хоч почуття образи на Ярину й не вляглося, хоч і ладен він був накоїти непоправних дурниць, які перетяли б йому шляхи повернення до Подолянки, — він іще сердився на панну, але вже думав не про її підступність і лукавство, а про те більше, що вона там хвора лежить в огневиці і, може, навіть кличе його в нестямі недуги… Коли він пробігав мимо шинку, де віконниці вже були попричинювані, хоч світло й пробивалось на вулицю, хтось від дверей гукнув його, і жіночий голос здався знайомим і приємним, таким приємним, аж мурашки пробігли по спині в молодика, і наш Михайлик, звернувши на стежину, підійшов до темних дверей корчми. — Це ти, пане сотнику? — спитав той голос. Михайлик упізнав вогонь-молодицю, шинкарочку Настю Певну, простяг до неї руку і, сам того не хтівши, попросив: — Горілки! — Немає, хлопче. Всю мирославці випили. — Бреши! — сердито відмовив сотник. — Війна ж. — Та й що ж? — Царський боярин наполягає, щоб мені пан обозний горілкою торгувати заборонив… Та й запас оковитої зсяк, — пояснила шинкарка. В її голосі бриніло щось таке, аж слухати було приємно й моторошно, і хлопця обпікали ледь зизуваті очі, вся її похмура, оковита, хмільна краса, що світилась і вночі проти місяця. Молоденькому сотникові здавалось, буцім він п’яніє й без горілки, буцім гамується біль серця, а зненависть до зарозумілої панночки й справді-таки переростає в холодну байдужість, і він, з бентежним почуттям, не зводив погляду з безтрепетних уст Насті Певної, поки та говорила якісь марні слова: — А сам пан Купа, здавшись на домагання боярина, заборонив сьогодні, покіль не скінчиться війна, торгувати горілкою. — Чим же ти в своїм шинку торгуватимеш? — Молоком. — Яким? — Птичим. — Давай-но кварту! — Молока? — посміхнулась чортова шинкарочка, сяйнувши хижими перлистими зубами, бо ж бачила минулої ночі, з яким перестрахом цей сільський жовтодзьоб вихиляв свою найпершу чарку. — Молочка, дитинко мамина? — Горілки! — гаркнув хлопець, і Чужа Молодиця майнула в шинок і льотом винесла панові сотникові повну кварту. Не частуючи й Насті-Дарини, махом-пахом Михайлик видудлив навхильці, до пуття й не розібравши, що саме лигає, бо ж, переживши цілий день кохання нещасливого, утратив хлопець і здоровий глузд, і тяму, а не тільки смак до будь-якого питва чи їжі. Висипавши на дно тієї ж спорожнілої кварти жменю срібла, пан сотник був кинувся від корчми, але шинкарочка встигла схопити за руку і з несподіваною силою притягла до себе. — Треба ж… — почала вона. — Що треба? — тремтячим голосом спитав пан сотник. — Горілку ти випив? От і треба ж… заїсти. — А-а, — промимрив Михайлик і знову хотів був кинутись в обійми ночі, але Настя-Дарина, заступивши дорогу, втягла його за руку в шинок, штовхнула до столу, бо парубок уже п’янів, і поклала щось у миску, і він кутуляв байдужісінько, так-таки й не розбираючи смаку, і вже тягся до шинкарочки, бо ж була вона вся якась вогниста й чортувата, гаряча, мов у пеклі піч. Пан сотник уже й не тямив, що з ним діється, бо вогнисті кола вигравали в очах, і все падало, і все стогнало її голосом, і все обіймало його, аж опиратись парубок уже не міг та й не хотів, і серце калатало, мов підстрелене, немов останнім боєм калатало, чи то з життям прощаючись, чи то з Яриною, з коханням чистим, яке втрачав він зараз, з першим своїм коханням до якоїсь далекої панни, що від ненависті до неї він гинув тепер… І хто зна, що сталось би з нашим героєм, коли б не вчули раптом над собою шинкарочка й Михайлик лютий-прелютий голос Козака Мамая. — А геть від нього! — загорлав на Дарину Козак, і схопив її за руку, і шарпнув геть, і кинув, стягши з ліжка на підлогу, і Чужа Молодиця від болю зойкнула, а коли б хто сторонній міг поглянути на все, як ми, читачу, з вами зараз, той міг би вздріти, що не люттю спалахнули до Козака зизуваті очища вогонь-молодиці, шинкарочки Насті, а загорілись вони якимось іншим вогнем. Коли Михайлик спробував розплющити очі, вогнисті кола ще літали, та Козак Мамай схопив хлопчину за розхристану сорочку й поставив на ноги, потім страшенним ударом збив додолу, та й знову бив його, і тряс, і термосив, і лупцював по щирості, як це робити може з таким здоровим парубком тільки рідний батенько, і все те він робив аж так навально хутко і стривожено, неначе поспішав, рятуючи життя, відкачувати втоплого, наче ловив останній подих, щоб не дати йому відлетіти навік, і знову лупцював новоспеченого сотника, і тільки приказував стиха ніби говорив сам із собою: — Ти просив у мене помочі, шмаркачу!? Просив допомогти в коханні? То на ж тобі! Ось так! Ось так! Отак! — І, не передихнувши, знову брався до нелегкої роботи. — Оце тобі поміч! Оце тобі чари, поганцю! Оце тобі рада! — І Козак аж кректав, немовби рубаючи дрова. — Ой тату! — нарешті звомпив пан сотник, зопалу назвавши батьком безхатнього й самотнього Мамая, бурлаку безпритульного, і Козакові з того крику («ой тату!») навіть у голові замакітрилось, і він, щасливий, іще запопадливіше взявся лупцювати лобуряку Михайлика, бо ж це вже був син, хоч і названий, але ж син-таки, син! — і рятував мудрий батенько синову першу любов, чисте кохання, яке зараз замалим не втопло в багні хтивої зради. — Ось тобі, ось тобі, сучого сина стерво ти ласолюбне! — Ой тату, не буду ж! — А чого ж ти не будеш, гультяю? — лупцюючи, дослухався духу Мамай. — Од матінки вночі тікати. — А ще? Ну? Пане гульвісо? — Горілки в час війни заживати. — А ще? — В гречку з чужими молодицями стрибати. — А ще?.. Ось так довгенько, мабуть, духопелив би ще того бідолашного зальотника Мамай, коли б не почув біля себе тихий смішок Насті Певної. — Чого хихочеш? — спитав Козак у шинкарки. — Раденька. — Що ось чухраю хлопця? — Що ти, нарешті… що ти мене… при-рев-ну-вав! І шинкарочка щасливо засміялась. Схопивши за руку очманілого Михайлика, Козак Мамай хотів був вискочити з шинку. Але шинкарочка твердо стала на порозі, і сотник вибіг на вулицю один. — Стривай лишень! — сказала Козакові Чужа Молодиця. — Чого тобі? — прикро ворухнувши зведеною вгору лівою бровою, сердито спитав запорожець. — Пора б уже нарешті нам… по стількох роках… — І Чужа Молодиця велезначно помовчала. — Пора б нам із тобою нарешті побалакати! — Про що? — сердито спитав Мамай. — Про мою до тебе… велелітню любов. — Марна річ. — Минуло ж років з двісті… — Марна річ! 36