Ідея – висміювання частини козацької старшини, прославлення благородства та відваги низових козаків; возвеличення справжнього, вірного почуття кохання)

історична драма з елементами романтизму- жанр

тема: соціальні суперечності між старшинами й простими козаками

ідея: не можна забувати про людяність, почуття, гідність заради користі.

Темою твору є любов між Назаром Стодолею і Галею Кичатий. Дві цих молодих людини зіткнулися з досить звичайною проблемою для села. Батько Галі не хотів віддавати її заміж за недостатньо багатого за тамтешніми мірками Назарі Стодолі. В цілому Хома Кичатий вважав свою доньку своєю повноцінною власністю, що тоді було абсолютною нормою, а в сучасному цивілізованому світі просто немислимо. Тоді Галя не могла нічого протиставити своєї незавидній сумній долі, суперечити батькові не було ніякого сенсу. Перечити йому міг лише Назар Стодоля. Для цього він вдався до ще однієї дикої для сучасного світу міру – викрадення Галі. Втім, сама дівчина не була проти такого розвитку подій. Але в той же час ніяк не міг змиритися з втратою настільки цінної для себе дочки Хома. В останній момент він відмовився віддавати дочку і вступив в бій з Назаром. У цій справі Хомі допомагали його поплічники, через це Назар був на межі загибелі. Проте, в останню хвилину його врятував власний соратник Гнат. Гнат намірився вбити Хому Кичатого, тому тільки під загрозою власної загибелі сотник зміг відмовитися від своїх претензій на доньку. Таким чином, ця драма не стала трагічною і закінчилася досить сприятливо для її героїв.

Основна думка драми проста і зрозуміла. Вона полягає в тому, що ніхто не може протистояти бажанню двох по-справжньому закоханих людей бути разом. Якщо це бажання щире і виходить з обох сторін, як це було з Назаром і Галею, то будь-які перешкоди будуть просто зметені зі шляху якщо навіть не самими цими людьми, то їх долями, що може проявитися навіть у будь-яких випадкових подіях. Як видно з прикладу цієї драми, бажання батька Галі видати її за більш багату людину було дуже сильним і, здавалося б, могло подолати будь-які обставини. Відчайдушна спроба молодих людей бігти і бути разом практично провалилася, але в останній момент все змінилося практично чарівним чином – на підмогу Назару і Галі прийшов друг Назара Гнат. Втім, навряд чи такий розвиток подій можна називати реалістичним, адже в реальному житті люди, які люблять один одного, дуже часто змушені розставатися.

Драма «Назар Стодоля» уявно переносить читача в Україну XVII століття.
У ставленні героїв до традицій, Батьківщини, до свого морального обов'язку перед народом, його майбутнім розкриваються характери Хоми, Гната, Назара, Галі та інших персонажів твору.
Позитивні персонажі драми не мислять майбутнього без свободи, в якій вони вбачають вищий прояв щастя, тому корисливість і егоїзм розрахунків Хоми Кичатого, полковника, Стехи вони сприймають як зраду інтересів свого народу, його славних традицій.
Наприклад, для Хоми Кичатого головне — «слава, і почот, і червінці». Саме тому він намовляє Галю виходити заміж за нелюбого і осоружного їй полковника, вихваляючи його на всі застави, а у взаєминах між Галею і Назаром прагне посіяти недовіру. Своєю підлістю він викликає огиду. Не зважає навіть на слобідську громаду, наказує челяді гнати в потилицю дівчат і хлопців, що прийдуть колядувати.

Ще свавільніший він у ставленні до Галі. «Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно, моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я цар її», — самовладно заявляє Хома.
Підлому і корисливому Хомі Тарас Шевченко протиставляє Назара, Галю, Гната. Вони сповнені почуття власної гідності, викликають симпатію і повагу своєю рішучістю і наполегливістю в боротьбі за щастя.
Назар у всьому, як то й годиться справжньому козакові, виявляє статечність, повагу до традицій, старших і водночас гідність, безкомпромісність, пристрасність: «Люди добрі, — звертається Назар до людей, переконавшись у лицемірстві Хоми, — коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його правда? Чи чесний же він чоловік?»
Читаючи драму Тараса Шевченка, хвилюючись і переживаючи разом з її героями, ми знову переконуємося, що справжні свобода і щастя ніколи не даються легко, а здобуваються у важких випробуваннях, перебороти які можуть лише сильні люди.

Билет 23

1. баладі виявилося багатство поетичної мови Т. Шевченка, різноманітність художніх засобів, зокрема ритміки вірша. Для зображення у творі явищ дійсності автор широко використав народнопісенні засоби, зокрема епітети фольклорного походженн я: «синє море», «біле тіло», «козаченько молоденький», «біле личко», «гай темний», «Дніпро широкий», «чисте поле», «дуб кучерявий» та ін.

Зустрічаються також фольклорного походження пестливі назви: «козаченько», «русалонька», «слізоньки», «дівчинонька» та порівняння: «з уст — ні пари», «кругом, як в усі, все мовчить». Все це свідчить про те, що поет широко і творчо використав скарби живої розмовної української мови.

Новаторство твору.

Новим у жанрі балади були ліричні відступи, у яких Т. Шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. Українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. Поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів.

Фантастичне поруч із реальним у поезії «Причинна»

У баладі «Причинна» є явища реальні та фантастичні. Твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до Шевченка використовував у своїй творчості М. Гоголь. Так, з води серед ночі виходять русалки — і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в «русалчин тиждень», коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги — гаї, луки, поля — буйно зеленіє.

За народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. На голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що померли зимою, вони з’являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них. Також вважають, що русалки — померлі нехрещені діти, іноді цих істот називають «дніпровими дівчатами».

Тема: розповідь про вірне кохання, розлуку і трагічну смерть закоханих.
Ідея: возвеличення щирого почуття кохання і водночас засудження жорстокого і злого світу, де неможливо зберегти сильні, чисті, справжні почуття.
Основна думка: людина, яка здатна сильно й істинно проявляти кохання, відданість, вірність, приречена на трагічний кінець.

У баладі виявилося багатство поетичної мови Т. Шевченка, різноманітність художніх засобів, зокрема ритміки вірша. Для зображення у творі явищ дійсності автор широко використав народнопісенні засоби, зокрема епітети фольклорного походження: «синє море», «біле тіло», «козаченько молоденький», «біле личко», «гай темний», «Дніпро широкий», «чисте поле», «дуб кучерявий» та ін. Зустрічаються також фольклорного походження пестливі назви: «козаченько», «русалонька», «слізоньки», «дівчинонька» та порівняння: «з уст — ні пари», «кругом, як в усі, все мовчить». Все це свідчить про те, що поет широко і творчо використав скарби живої розмовної української мови.

«Причинна»
(Причинна — та, якій «пороблено», «зроблено причину» — душевну хворобу; тут дівчину зроблено сновидою.)
У ранній період творчості Т. Шевченко розвинув улюблений для поетів-романтиків жанр балади, написавши «Причинну», «Тополю» та «Утоплену», хоча й пізніше він повертається до цього жанру («Лілея», «Русалка», «У тієї Катерини...», «Коло гаю в чистім полі...», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Хустина»). Він надав баладі нових рис, спростив елементи фантастики, урізноманітнив засоби художньої виразності.
«Причинну» Гребінка надрукував у своєму альманасі «Ластівка». Це оригінальна романтична балада, яка несе відбиток як літературної традиції (балади Ґете, Жуковського, Пушкіна, Лєрмонтова, романтичні повісті Гоголя, твори українських поетів-романтиків Боровиковського та Маркевича), так і фольклорної, особливо української демонології.
У «Причинній» виявився суто шевченківський, індивідуальний жанровий різновид балади — ліризований. Особливо це простежується в ліричному відступі — монолозі-молитві «Така її доля... О Боже мій милий!», який став народною піснею-романсом завдяки чудовій музиці композитора В. Заремби. Головний мотив твору — торжество кохання над ворожими силами в природі: навіть смерть не спроможна розлучити закоханих, які возз'єдналися після неї.
«Причинна» — типова романтична балада з яскравими особливостями:
• на перший план висуваються незвичайні події (дівчина, чекаючи коханого з походу, стає причинною, і її залоскочують русалки; побачивши мертву кохану, козак накладає на себе руки);
• уповільнений розвиток сюжету завдяки багатьом позасюжетним елементам (роздуми, описи, відступи);
• гіперболізовані пейзажі («Реве та стогне Дніпр широкий»);
• часті персоніфікації, метафоричність, пісенні епітети («Сердитий вітер завива, //Додолу верби гне високі, // Горами хвилю підійма»);
• глибоке проникнення у внутрішній світ людини;
• незважаючи на смерть героїв, звучить оптимістична нота про глибоке, незрадливе кохання, красу вірності слову, дружбі.
На думку літературознавця Г. Клочека, геніальність Шевченка виявилася в тому, що «він зумів природно, органічно, без видимих зусиль наситити свою поезію фольклорною образністю, що вироблялася, відшліфовувалася віками». Це яскраво простежується у вступному пейзажі до балади і в наступних частинах: використання народних вірувань у русалок, магічна сила яких припиняється після «третіх півнів»; весільний звичай, «обряд переходу» — перетворення дівчини на молодицю («Не розплете довгу косу, // Хустку не зав'яже»); народнопоетичні символи: китайка — шматок шовкової синьої тканини, яким за козацьким звичаєм покривали тіло загиблого воїна, явір — символ юнака, ялина — фольклорний символ туги, нещастя, розлуки, калина — символ дівчини.
Фрагменти балади «Причинна» поклали на музику Д. Крижанівський, В. Косенко, М. Лисенко, Г. Хоткевич, К. Мясков та ін. Шедевром української народної пісні, візитівкою України у світі став знаменитий початок балади — «Реве та стогне Дніпр широкий» — саме з музикою Данила Крижанівського.

2. Основний конфлікт "Чорної ради" П. Куліша
Вагоме значення в українській літературі має П. Куліш як прозаїк. Основне місце тут займає роман "Чорна рада", у якому автор точно відтворив провідні закономірності епохи. Основний конфлікт твору - це зіткнення верхів і низів, старшинських козаків і черні - запорожців, селян, ремісників. Письменник першим у літературі переніс всю увагу не на зовнішніх ворогів, а на внутрішню боротьбу в самій державі. Це і дало змогу побачити головні причини соціального розподілу серед населення, що стало національною трагедією.

У основу твору лягли бурхливі події, гострі ситуації, через які формувалися сильні характери, особистості, що були віддані своїм ідеям. У цій хроніці автор спирається на історичні події і дає їм свою оцінку. На Лівобережній Україні гетьманом був обраний Сомко; Правобережна ж була автономією Польщі. Після смерті Б. Хмельницького Брюховецький подався на Січ і став найнебезпечнішим конкурентом у боротьбі за гетьманську булаву. В Україні загострилася боротьба між старшиною і міщанами, селянами, духовенством. Брюховецький умів вести за собою юрбу, умів чинити інтриги і доноси на своїх супротивників, цим самим демонстрував перед Москвою свою вірнопідданість цареві. Тому і допоміг йому царський уряд здобути булаву, сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні. Так підступністю, обманом Брюховецький став гетьманом України, що призвело до міжусобиць, до кровопролитної війни.
У цьому соціально-історичному романі відтворена боротьба станів, боротьба різних суспільних верств.
Автор викриває і засуджує добу Руїни, яка призвел.....

а до соціального розладу між селянами і поміщиками, міщанами і шляхтою, міщанами і козаками, низовим козацтвом, "черню" і козацькою старшиною. Саме ці соціальні конфлікти і спричинили "чорну раду" у Ніжині 1663 року

Билет 24

1. Головна думка твору «Інститутка» - палке прагнення кріпаків вирватися з-під влади поміщиків, стати вільними. Повість «Інститутка» була першим прозовим твором в українській літературі, де показано непримиренність між кріпаками та кріпосниками, засуджувалось кріпосництво як велике соціальне зло. Соціальний конфлікт твору зображено на тлі життя та побуту кріпаків і поміщиків. Особливого значення набуває знання письменницею мови усіх прошарків суспільства. Мовностилістичні засоби творів мають багато фольклорних елементів.

Своє ставлення до героїв повісті автор передає у доборі синонімів. Так, коли йдеться про Устину, до слова «говорити» добираються такі синоніми, як «промовила», «одмовляє», «вимовляє», «доводить». Передаючи мову інститутки, письменниця використовує синоніми негативного звучання («кричить», «верещить»). Звертаючись до привабливих позитивних героїв, Марко Вовчок вживає пестливо-зменшувальні слова: «Устино, серденько», «дівчино-горличко» тощо.

Коли Марко Вовчок читала свою повість у присутності Шевченка, Тургенєва та інших видатних діячів культури, похвалам на її адресу на було кінця. Т. Шевченко ставив ім’я письменниці поряд з Шекспіром. Знаменно, що цей твір був першим зразком соціально-побутової повісті в українській літературі. Надрукована була повість «Інститутка» вперше російською мовою в перекладі Тургенєва в журналі «Основа». Цензура дуже спотворила твір, що друкувався без нагляду письменниці, яка в той час була за кордоном.

До наших днів повість «Інститутка» зберігає свою велику пізнавальну та художню цінність як правдива пам’ятка про далеке минуле нашого народу.

Творчість Марка Вовчка відіграла велику роль у подальшому розвитку української реалістичної прози, посилила й міжнародну роль української літератури. Твори письменниці за її життя, починаючи з 1859 року, з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

Вершиною творчості Марка Вовчка стала “Інститутка” (1859-1861), перша в українській літературі соціальна повість. Її зміст має глибоко життєву основу, тому композиція гранично проста. Групування персонажів носить подвійний характер: вони протиставляються не тільки за своїм соціальним становищем (звідси й жанр твору): з одного боку, кріпаки Прокіп, Назар, Устина, Катря, бабуся, з іншого — пани, а й з погляду їх життєвої активності (рішучі Прокіп і Назар — пасивна бабуся; агресивна панночка — бездіяльно-безхарактерний лікар). Особливістю композиції повісті є й те, що оповідь, як і в “Народних оповіданнях”, ведеться від першої особи. Цікаво, що тут першою особою виступає одна з головних героїнь твору Устина. Вона і красна вродою, і смілива, і до роботи метка, і до жартів уміла, тільки талану не має. Втіленням життєвого досвіду є у повісті бабуся. Завжди спокійна, врівноважена, вона вміє потішити і розрадити кожного, знайти добре слово.

За принципом контрасту творяться характери панів. Панночка-інститутка, якій автор навмисне, щоб надати образові більш узагальнених рис, навіть не дає імені, красива зовні (за оцінкою Устини, “здається, і не змалювати такої кралі!”), але огидна душею.

Композиція і мова твору вражають глибиною проникнення автора у народний характер українців. У ній — динамічні діалоги і плавна, пісенна оповідь. Пейзажів у повісті небагато, всі вони стислі, але запам’ятовуються своїм ліризмом і ритмічною мелодійністю. Фольклорне походження мають численні звертання, метафори, синонімічні повтори. Улюблений прийом письменниці — порівняння (“люта, аж у роті чорно”; “дивиться так, що аж молоко кисне”).

2. Силабо-тонічне віршування. Алюзія. Пародія В українській літературі XVIII ст. бурлеск і травестія набули особливого поширення у віршах, численних пародіях, жартівливих інтермедіях, розважальних частинах вертепної драми, у творчості мандрівних дяків. Іван Котляревський, творчо засвоївши здобутки своїх попередників, написав вершинний твір бурлескно-травестійного стилю, найвище досягнення української літератури цього жанру — поему «Енеїда», майстерно використавши різноманітні засоби гумору й сатири: пародіювання, алюзію, алегорію, сарказм, іронію, гіперболу, специфічну лексику.

Іван Котляревський у поемі «Енеїда» майстерно поєднав веселий, дотепний сміх, яскраві комічні ситуації з глибокими серйозними думками, з широкими узагальненнями. Письменник надав бурлеску нові якості, які сприяли реалістичному зображенню життя.

Поема І. Котляревського — це невичерпне джерело соціальних і морально-етичних проблем, які порушує автор і в оригінальній, цікавій формі доносить до читача. Він возвеличує всілякі людські чесноти й таврує суспільні недоліки та аморальні вчинки людей. Здається, немає такої вади, про яку не йшлося б у поемі з глузуванням або саркастичним засудженням.

Билет 25

1. Пантелеймон Куліш (1819—1897) — одна із самобутніх постатей в українській літературі. Енциклопедичність його знань і суперечливість світогляду дивували, викликали часом взаємовиключаючу реакцію, але ніколи не лишали байдужими тих, хто звертав увагу на його творчий і життєвий шлях.

«Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, — писав І. Франко, — Куліш протягом свого довгого життя проходив найрізніші зміни, топтав найрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях…»

«Куліш така людина, — згадував професор Сумцов, — котра майже кожної хвилини мала особливий портрет і особливий духовний облік. Ніби калейдоскоп, він змінявся під найменшим подихом життя».

«Доля Куліша в історії української літератури і громадського руху 40-х — 60-х рр. була, без сумніву, дуже велика, — зазначав літературний критик початку XX ст. О. Дорошкевич. — Візьміть першого-ліпшого письменника цієї доби, зацікавтесь будь-яким літературним підприємством, з’ясовуйте собі літературні смаки й ідеологію різних соціальних прошарувань інтелігенції — і ви не можете обминути імпозантної, диктаторської, але суттю своєю мінливої та компромісної постаті Куліша».

Виходець із заможної селянської родини, де велике значення мала народна пісня, П. Куліш неодноразово буде говорити про її великий вплив на людину, особливо на жінку, котра, «пройнята поезією свого народу, переймається його моральними переживаннями, вираженими в гармонійних формах; а народ, в своїй сукупності, є найморальніша істота, у котрої найкраще вчитися діяльній благочесності».

У чотирнадцятирічному віці П. Куліш вступив до Новгород-Сіверської гімназії, по закінченні якої у 1838 р. розпочинає навчання у Київському університеті, котрий згодом йому довелося залишити: 1839 р. цей учбовий заклад відвідав міністр освіти граф Уваров і запропонував ректору не допускати до науки людей «податних сословий», від яких тільки «неспокойствие, безнравственность и неуважение». До такого «сословия» якраз і належав Куліш, батько якого, потомок козацької старшини, не міг узаконити дворянство.

Після університету П. Куліш вчителює в Луцьку, Рівному, Києві. Подорожує, керуючись «нестримним бажанням бачити і чути народ в різноманітних особливостях його», як скаже пізніше про те сам.

Літературна діяльність Куліша розпочалася у 1840 р., коли в альманасі «Киевлянин» були опубліковані його «Малороссийские рассказы. У 1843 р. побачив світ роман «Михайло Чарнишенко или Малороссия восемьдесят лет назад». Того ж року з’явилася поема «Україна» — перший віршовий твір П. Куліша, сама назва якого утверджує право народу називатися власним іменем.

Захоплюючись минулим України, Куліш звертається до вивчення історичних та фольклорних матеріалів. У результаті цього було видано «Літопис Самовидця», знайдені та досліджені літописи Грабянки, Єрлича, підготована до друку «История малорусских фамилий».

У 1846 р. була надрукована «Повесть об украинском народе», в якій Хмельниччина трактується як протест проти соціального і національного гніту. Вона фактично і стала причиною ув’язнення автора після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, участь в якому Куліша не була доведена слідством. За вироком суду письменника було вислано у Тулу із забороною друкувати свої твори.

Після заслання і зняття заборони П. Куліш продовжує науково-літературну діяльність, і наприкінці 50-х років з’являються «История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильовича Гоголя» — по суті перша ґрунтовна біографія російського письменника. Важливою подією були видані у 1856—1857 рр. «Записки о Южной Руси», цінність котрих насамперед у тому, що в них представлено багатий фольклорно-етнографічний матеріал із життя українського народу, простежено процес зародження і розвитку творів народної словесності. Весь цей матеріал, зокрема той, що торкався історії українського козацтва, знадобився Кулішу як автору роману «Чорна рада» — визначного явища в історії філологічної думки середини XIX століття.

Матеріал для свого роману Куліш черпав з багатьох джерел. Серед них «История Малороссии» М. Маркевича, «История Малой России» В. Бантиш-Каменського, друковані й рукописні козацькі літописи (зокрема. Самовидця і Грабянки), старовинні архівні документи, історичні думи, пісні, перекази тощо. Отже, «Чорна рада» — це історичний роман, оскільки в ньому відтворені справжні події минулого, показано відомих людей епохи. Однак твір має підзаголовок «Хроніка 1663 року». А це означає, що автор вказує на час відображених в ньому подій. «Я таким образом подчинил всего себя бьілому, — писав Куліш в епілозі до російського варіанта «Чорної ради», — потому сочинение мое вьішло не романом, а хроникою в драматическом изложении». Тому роман «Чорна рада» — це роман-хроніка, для жанру якого характерним є відображення видатних подій історії в їх часовій послідовності. Герої твору — це, як правило, історичні особи, котрі відзначилися в цих подіях. Сюжет роману-хроніки відтворює тривалість, порядок і ритм подій, хід часу, що йому підпорядковані дії і долі героїв.

Роман «Чорна рада» був писаний спочатку українською мовою, а потім перекладений на російську. Окремі розділи перекладу у 1843 р. вміщувалися на сторінках російських журналів. Через три роки і оригінал, і переклад були закінчені, однак у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського братства надруковані не були. Значно пізніше (через одинадцять років) обидва варіанти після авторської переробки вийшли книжками в друкарні Куліша та Білозерського.

У центрі роману «Чорна рада» — події, що відбивають складну політичну боротьбу за владу, котра розпочалася після смерті Богдана Хмельницького, розмежування України на пропольську Правобережну і промосковську Лівобережну, обрання гетьмана Лівобережної України за участю козацтва і простого люду на так званій «чорній раді» 17 червня 1663 року.

Україна на початку 60-х років XVII ст. переживала один з досить складних періодів своєї історії. Саме тоді молодий і недалекоглядний син Хмельницького Юрій, Котрий був обраний гетьманом після смерті батька, своєю політикою викликав негативну реакцію у козацької старшини. Невдоволені Юрієм Хмельницьким лівобережні полки відмовилися йому підкорятися і почали вимагати обрання нового гетьмана. Очолювали невдоволених ніжинський полковник Василь Золотаренко і полтавський полковник Яким Сомко. Вони і стали претендентами на гетьманство, а згодом, відчувши себе конкурентами, почали компрометувати один одного, бажаючи завоювати симпатії народу і вислужитися перед Москвою. В цей критичний момент з’являється третій претендент —- Іван Брюховецький, котрий і оволодіває ситуацією.

Іван Брюховецький був у Богдана Хмельницького служником, виконував його різні доручення, а після смерті гетьмана три роки жив на Січі, вивчаючи настрої простих козаків, завойовуючи їхні симпатії. Брюховецькому вдалося викликати довіру у російського царя (котрий почав вбачати у ньому найвигіднішого для Москви претендента на булаву) і різними обіцянками привернути на свій бік представників різних суспільних верств.

Тому коли 1663 р. цар оголосив вибори нового гетьмана, за наполяганням Брюховецького зібралася не козацька рада, а так звана «чорна рада», у якій мали право брати участь окрім козаків представники інших соціальних станів, весь трудовий люд, тобто «чернь» (звідси й назва цієї ради).

Вибори гетьмана, які проходили серед кривавих сутичок і великої метушні, закінчилися врешті тим, що натовп виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки і проголосили гетьманом. Наступного дня Сомка і Золотаренка було схоплено і ув’язнено, а через кілька місяців страчено, більшість їхніх прихильників відправлено до Сибіру.

Іван Брюховецький гетьманував на Лівобережній Україні п’ять років. Займаючись в основному міжусобними війнами, а не справами державними, він не став захисником інтересів козаків і народу, не дотримався своїх обіцянок. 1668 р. розлючений козацький натовп буквально розірвав гетьмана на шматки.

Ось так коротко можна сказати про ті події, що становлять основу першого в українській літературі історичного роману-хроніки «Чорна рада».

У романі поряд з історичними існують вигадані герої. Але всі вони поділяються на дві групи: прибічники Сомка та прибічники Брюховецького.

В образі Сомка представлено ідеал гетьмана, яким уявляє його собі автор. Це людина освічена, талановита, розумна, котра мріє про об’єднання українських земель в єдину державу — самостійну, незалежну. Він вважав за необхідне в першу чергу утвердити панування козацької старшини, встановити міжкласовий мир, тримати в покорі голоту, на належний рівень підняти культуру й освіту, відновити пам’ять про славне історичне минуле українського народу. Взагалі, історичний образ Сомка в романі ідеалізовано і романтизовано. Автор із захопленням описує його мужню зовнішність: «Семко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах), був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні; веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи».

Страта Сомка трактується в «Чорній раді» як трагедія всього українського народу, оскільки ідеї, які він сповідував, були провідними в боротьбі проти польської шляхти: створення автономної – республіки, союз із Росією на основі рівності, суворе дотримання суверенності, невтручання у внутрішні справи кожної країни. Інша річ, що в умовах самодержавної Росії ці ідеї були утопічними і для того часу, і в наступні епохи. Вони, зокрема, стали причиною зруйнування не тільки економіки й культури України, а й її національної самобутності. Але ж тоді, у XVII ст., все бачилося по-іншому: «І дай, боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отсе скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руську землю!».

Однодумцем Сомка, котрий змальований у романі продовжувачем справи Богдана Хмельницького, виступає полковник Шрам. За часів Хмельниччини він брав активну участь у боротьбі за незалежність України, у мирні дні — «правив службу божу», був священиком. Коли ж народ знову опинився у скруті, полковник Шрам взявся до зброї, прибувши на Лівобережжя, щоб підняти люд на боротьбу проти ставленика Польщі гетьмана Тетері.

Полковник Шрам виступає у романі представником кращої частини козацької старшини, якій дуже симпатизував сам автор. Роздуми Шрама про минуле, сучасне і майбутнє України, його безкорисливість (після перемоги над Польщею, коли козацька старшина наживалася на майні шляхти, він, не придбавши нічого, повернувся на батьківський хутір, де жив тільки з власних прибутків), патріотизм — все це викликає симпатії і у читача. Хоча патріотизм полковника поєднується із до-сить-таки зверхнім ставленням до «черні», до демократичних порядків Запорожжя. Як і Сомко, він засуджує народні бунти («Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству»), проповідує класовий мир, який, на його думку, призведе до єдності в боротьбі за суверенні права нації.

Кращі риси представників козацької старшини уособлюють також Петро Шраменко та Михайло Черевань, які відстоюють ідею боротьби проти польської шляхти, підтримують Якима Сомка.

Козацька старшина, що підтримувала Івана Брюховецького, представлена в романі різко негативно. Перемогу над польською шляхтою вони розуміють насамперед як отримання права на особисте збагачення, за привілеї ладні служити будь-кому. Хоча більшість із них в минулому були хоробрими і мужніми воїнами. У повній мірі це виявилось в образі Матвія Гвинтовки, котрий, розбагатівши, «наче іншим чоловіком зробився»: завів у домі панські порядки, знущається над своєю дружиною, колишньою польською княгинею, став байдужим до громадських справ («Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю»).

Образ Брюховецького як історичної особи, його методи боротьби за булаву теж відтворені у романі досить правдиво і об’єктивно. Це політичний авантюрист, людина без совісті і честі, хитрий і лукавий: «А Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. У ту-бо нещасливу годину справді лучилось, як мовив Галка; «Де кричать, де співають; де кров іллють, а де горілку п’ють». Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із думними дяками — люде поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетувати, так отже золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати!.. Хто ж бо того не знає, скільки опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?».

Досить неоднозначне ставлення Куліша до запорожці а Ті з них, котрі сприяли утвердженню влади Брюховецького, викликають палке обурення і гострий осуд автора. Він називає їх «проклятими комишниками», «вепрями дніпровими», «іродовими душами», «п’яницями нікчемними». Утікаючи після «чорної ради», прибічники Сомка мусили «як од собак, _. од запорозької голоти одбиватись», а ті за ними «лізуть, наче скажені», «женуться, як шуліки» — «всюди розбишаки шукають грошей». Таким чином, «запорозька голота» у романі представлена в тому ж плані, що й «чернь»: це непорядні люди, злодії, розбишаки, продажні душі.

Зовсім іншим є ставлення автора до «січових батьків» на чолі з Пугачем, котрі виступають носіями й захисниками давніх демократичних традицій і звичаїв. Вони підтримали Брюховецького, тому що повірили його обіцянкам встановити порядок, захистити народ, припинити урядові чвари, по всій Україні приборкати гнобителів.

До запорожців належить і Кирило Тур — курінний отаман, який підтримує Якима Сомка і навіть ладен віддати за нього життя. Він розуміє хитрість і непорядність Брюховецького, його підступні плани. У Кирила Тура надзвичайно розвинуте почуття людської гідності, його широка натура прагне простору, відчайдушних вчинків.

Як бачимо, ставлення автора до запорізького братства було суперечливим. З одного боку, Куліш, який ще в молоді роки захоплювався історією козацтва, оспівував славні подвиги запорожців у своїх віршах та поемах, і в романі показує їхню силу, мужність, патріотизм. Але водночас демократичні порядки Запорожжя викликають у Куліша осуд. Певне для того, щоб загладити цю суперечливість, письменник поділяє Січ на ту, котра була за старих часів, і ту, якою вона стала пізніше. Особливо це помітно, коли мова йде про часи правління Богдана Хмельницького, образ якого незримо проходить через весь роман. На думку автора, саме на ті часи припадає спалах козацької слави, козацької звитяги. Десять років Хмельниччини автор і герої роману називають святом. Події Хмельниччини безпосередньо не зображені у творі. Але у спогадах старших героїв цей час живе як прояв слави України, її волі до незалежності. Письменник разом із своїми героями засуджує ті свари і чвари, які розпочалися після смерті Богдана Хмельницького, коли «гетьманською булавою стали гратися, немов ціпком».

Звертає на себе увагу мова твору, на якій відчутно позначився вплив використаних автором різних джерел, зокрема козацьких літописів. Стиль їх відчуваємо особливо виразно в кульмінаційній частині роману, при відображенні самої «чорної ради». Багато використано у творі прислів’їв, приказок, жартівливих висловів, пісенних рядків, уривків із дум. Все це робить твір колоритним, надає йому своєрідного художнього забарвлення, відтворює дух епохи.

Роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада» — свідчення великої мужності і патріотизму автора. Адже написано твір у часи, коли нищилася культура українського народу, заборонялися не тільки мова й історія, а навіть сама назва нашої землі. Звертаючись до української тематики, Куліш не просто аналізує події минулого, а й думає про часи прийдешні, замислюється над тим, яка суспільна сила може стати на сторожі політичної свободи та громадського миру України, відстояти її державність. Це питання у творі залишається відкритим…

2. Григорій Сковорода якісно розвинув, підніс на один рівень з тогочасними західноєвропейськими зразками українську філософію, педагогіку, літературу. Йому судилася першість у багатьох сферах вітчизняної культури. Він перший з українських інтелектуалів і митців здобув всесвітню славу. Став першим байкарем і поетом-ліриком у нашій літературі. Його просвітницька діяльність сприяла відкриттю першого в Україні Харківського університету, а також залучила фольклор в українське письменство. Його філософські ідеї допомогли тисячам людей піднятися на вищий духовний ступінь розвитку, відкинути марнотні спокуси світу. Нарешті, Сковорода став одним з основоположників екзистенційної* традиції у філософії й мистецтві.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості.

Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної "сродної" праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці "Сад божественних песней". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838 pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.