Зв’язок романтизму із національним рухом 2 page

Хоча побутові описи в поемі й переобтяжені безліччю деталей, вони легкі й перебувають у нестримному русі. Недаремно Котляревського ще за життя називали блискучим побутописцем, а його "Енеїду" — збірником з українського народознавства, барвистою панорамою суспільного життя України XVII—XVIII ст. "Бистрий обсерватор життя",— так визначив Іван Франко цю якість поета.

Стиль твору є загалом бурлескним, бурлеск проймає всі художні засоби твору, наприклад епітет: богиня Юнона — "суча дочка", метафора: "і за гріхи їм носа втруть", уособлення: "із неба злізла ніч", порівняння: Еней "крикнув, як на пуп". Порівняннями, і часто несподіваними для читача, пересипана вся поема — це одна з характерних ознак стилю автора; скажімо, сорочка в Харона "замазана була на палець, засалена, аж капав смалець".

У поемі чимало вульгарних слів, лайок: "гадів син", "полізеш рачки" тощо. Місцями трапляються цілі каскади цих вульгаризмів. Це теж зумовлене бурлескним стилем. Проте ці вульгарні слова, як правило, в межах художнього такту.

З інших лексичних прийомів гумору слід назвати церковні слов'янізми ("і паки"), макаронізми, бурсацький та латино-український жаргон: Рогамус, доміне Латине, Нехай наш капут не загине. Перміте жить в землі своей...

У міру (й доречно) наслідуючи народні жарти, вживає поет зашифровану мову: "борщів як три не поденькуєш, на моторошні засердчить". Комічний ефект справляють і деякі професіоналізми. Наприклад: Люблю, люблю, божусь кліщами, Ковадлом, молотом, міхами.

Часто автор вдається до іронії. Наприклад, описавши портрет жахливо потворної Сівілли (III частина), він зразу ж після цього пише: "Еней, таку уздрівши цяцю..."

Відповідно до вимог бурлескного стилю автор вніс багато елементів розмовно-побутової селянської лексики, образів з фольклору: казкову скатертину-самобранку, сап'янці-самоходи, килим-самоліт, хатку на курячій ніжці. Народними витворами є також казкові герої "Енеїди". Телесик, Котигорошко, Кощій, дурень зі ступою зображені на щиті Енея. З фольклору і казкові звороти, наприклад: "Не так-то діється все хутко, як швидко кажуться казки". Розказане автором часто можна сприйняти за народний анекдот, жарт, переказ, бувальщину.

З української народної поезії запозичив Котляревський і постійні епітети ("чисте поле", "біле тіло", "гіркі сльози"). Народними магічними обрядами є і виливання Сівіллою переполоху, і ворожіння дівчат на вечорницях, і забави в Дідони. Фольклорну основу має тужіння-плач матері Евріала: "О сину! світ моїх очей!"

Народнопоетичні образи "Енеїди" теж здебільшого гумористичні. Це видно і з прислів'їв ("не йди в дорогу без запасу, бо хвіст од голоду надмеш"), і з приказок: ("Пропав, як Сірко на базарі"), і з ідіоматичних фразеологічних зворотів ("слухати чмелів", "взяти чвирк", "точити баляси", "хрін його не взяв"), і з синонімів до дієслів бігти, тікати — тягу дати, п'ятами накивати, чухрати, дати драла тощо.

А от ряснота, прямо-таки злива однорідних членів речення (ще одна помітна риса стилю Котляревського) йде від традицій книжної мови. Поет захоплений розмаїттям української мови, ніби не може стриматися від використання майже безмежних можливостей її виражальних засобів).

У пекло Котляревський помістив скупих, брехунів, гульвіс, самогубців, лжевчених, графоманів, пияків, балакунів, модниць, перекупок, паліїв, ворожбитів, злодіїв, картярів, лікарів-партачів —усіх, чиї дії народ трактував як аморальні, за які людина після смерті потрапляє в пекло, де зазнає тяжких мук.

Поет звинувачує й тих, хто не дбає про честь сім'ї: дівчат, що забувають про дівочу гідність: звідниць; парубків, які ізроду не женились підбивали на любощі заміжніх молодиць, що зраджують своїх чоловіків. Осуд у поета викликають святенниці, які на людях "молилися без остановки" і "били сот по п'ять поклон", а поховавши молитовники "казились, бігали, скакали і гірше дещо в темноті".

За жанром – травестійно-бурлескна поема.

^ Бурлеск (жарт). Бурлеск – різновид засобів сміху, тісно пов'язаний з народною сміховою культурою і акцентований на невідповідності форми й змісту внаслідок підміни високого стилю низьким і низького високим.

Сатира – вид комічного, гостре висміювання всього нечесного, несправедливого. При цьому об’єкт висміювання часто малюється в перебільшено смішному, комічному чи гротескному вигляді, щоб викликати відразу.

Вергілій:

Як переходив він гай, перейшла йому мати дорогу;

Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала,

Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська,

Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях.

Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі

Зручний і коси на вітер пустила.

У Котляревського Венера набирає рис повії, а сварка богинь нагадує сварку перекупок. Бурлеск стосується не лише небожителів, а й земних правителів: дочка Латина Лавися постає вродливою, легковажною дівкою, для якої життя – гра. У бурлескному тоні виписані сцени бенкетів, розваг, даремної драти часу.

6 билет

1. Повість надрукована повністю у 1834 році у книжці «Малоросійських повістей…». Вона стала першим і найпопулярнішим твором серед сентиментальних повістей Квітки. «Маруся» була написана як аргумент того, що українською мовою можна описати глибокий і складний світ людських почуттів і філософських переконань. Над текстом повісті письменник працював багато — як ні над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову. Дуже згодилися давні й нові записи прислів’їв, приказок, весільних пісень, похоронних голосінь. Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї «Марусі», як її сприйме читач? Чи не знайдуться хулителі й недоброзичливці, які почнуть кепкування з нашої мови? Адже багато хто з «учених» та «освічених» вважав, що українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоювання_автора були марні: повість справила велике враження на читача з народу і передової інтелігенції. Перекладена самим автором російською мовою і надрукована в журналі «Современник», вона і в Росії користувалася великою популярністю.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повість «Маруся». Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.

Народився 18 листопада 1778 року в слободі Основа (тепер вона злилася з Харковом) в сім’ї знатного поміщика-дворянина, відставного прапорщика Федора Івановича Квітки. Був другим сином.
Родина Квіток була дуже набожна, і хлопчакові з перших років життя наполегливо вселяли віру в усемогутнього Бога. Коли він був зовсім малим, годувальниця необачно зірвала на його оці ячмінь; прикинулася жовтуха, і дитина осліпла. Завдяки наполегливому лікуванню і розвитку юного організму захворювання поступово відступало, і через чотири роки раптом зір повернувся. Це сталося в церкві, а тому прозріння було сприйнято як чудо, як милість Божа. Вчився Григорій у монастирській школі, де велика увага приділялася релігійному вихованню. Він чудово грав на фортепіано і флейті, а краса народної пісні, захоплення майстерною грою кобзарів кликали його до творення власних музичних творів. Наприклад, Григорій є автором жартівливої пісні «Грицю, Грицю, до роботи».

Виростав Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панувала в сім’ї Квіток. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій, він же виконував головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простого люду.
У родині Квіток часто бував Г. Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам’ять вірші видатного філософа і мислителя, байки Гулака- Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса — все, що потрапляло йому на очі, любив слухати легенди, повір’я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.

Близько 80 прозових і драматичних творів українською та російською мовами написав Квітка. Свою літературну діяльність Григорій Федорович почав з написання віршів російською мовою.
Письменницький талант Квітки-Основ’яненка розвивася під впливом трьох мистецьких факторів:
• досягнень українського письменства (Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського);
• усної народної творчості;
• російської літератури ХVІІІ — початку ХІХ ст. (В. Наріжного, О. Пушкіна, М. Гоголя).
За свідченням самого письменника, він дотримувався принципу «списування з натури». Однак це не означало простого копіювання окремих подій, явищ, людей. Григорій Федорович мав прекрасну пам’ять, яка тривалий час зберігала все побачене, почуте, пережите. Щоб створити образ якоїсь події або героя, йому достатньо було пригадати спостережувані в житті подібні між собою випадки чи людей, відібрати найхарактерніше, спільне для багатьох, домислити те, чого «не вистачало», осмислити весь цей матеріал і об’єднати в одне ціле. Після такої роботи пам’яті, уяви, фантазії Квітка записував готову вже сценку майбутньої п’єси або епізод епічного твору. Коли таких «шматків» набиралося багато, він сполучав їх у яви та події п’єси чи розділи прозових творів. Над рукописом кожного твору Григорій Федорович ще довго працював: одні місця заміняв на інші, будував «містки» між окремими епізодами, вносив уточнення, кінець узгоджував з початком, відшліфовував мовний стиль.
До 1883 року Квітка-Основ’яненко писав лише російською мовою; у подальші роки до кінця життя він писав двома мовами, причому українські твори в авторизованих перекладах виходили як у журналах, так і окремими книжками.
У 20–30 рр. ХІХ ст. продовжувалася полеміка про зображувально-виражальні можливості української мови. Це спонукало Квітку, як і Котляревського, до написання художніх творів рідною мовою. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменкоденщик», «Шельменко-волостной писарь»; літературно-публіцистичні статі «Супліка до пана іздателя», «Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Головатый»; фейлетон «Письма Фалалея Повинухина»; жартівливі вірші «Шпигачки»; романи «Пан Халявський», «Жизнь и похождения Петра Степановича, сына Столбикова»; повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «Конотопська відьма», «Маруся», оповідання «Солдацький патрет», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Малоросійська биль» та ін.

Тема: зображення життя і побуту українського народу к. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., відтворення його душевної краси і високої моральної чистоти.
4.5. Ідея: засудження соціальної нерівності, що перешкоджала щасливому життю героїв, уславлення гуманізму, щирості, чесності, доброти, палкого почуття кохання.
4.6. Основна думка: закохані не можуть одружитися через загрозу солдатчини та бідність нареченого.
4.7. Жанр: сентиментально-реалістична повість.
Повість — епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням.
Ознаки сентименталізму: письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим; у зображенні Марусиного батька виявилося прагненя Квітки показати життя селянина в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, зображений ідеально як зовні, так і внутрішньо; герої закохуються з першого погляду, не можуть жити одне без одного.
Ознаки реалізму: змалювання картини народного побуту, обрядів і звичаїв; відтворення тяжкого лиха того часу — солдатчини. Устами Наума Квітка-Основ’яненко перший в українській літературі сказав правдиве слово про гірку долю жінки-солдатки, беззахисність сиріт у тогочасному суспільстві.
4.8. Сюжет твору.
В основі повісті — розповідь про нещасливе кохання дівчини- селянки, дочки заможних батьків, і бідного хлопця-сироти, який є наймитом у купця. На початку твору дається опис ідеального кохання. Василь і Маруся закохані з першого погляду, мріють про одруження. Але Василь є одиноким сиротою і за тогочасними законами має йти у солдати. І батько Марусі не погоджується на такий шлюб, бо доля незахищеної солдатки на селі важка. За допомогою купця, у якого Василь працював, вдається залагодити справу з рекрутчиною.
Але автор справжні випробування героям своїм залишає надалі. Сподіванням на щасливий шлюб, здається, більш нічого не загрожує. Василь перед весіллям повинен був покинути Марусю. Дівчина сумувала за нареченим, ходила в гай, де вони зустрічались. Там застудилась, захворіла і померла. Такий удар долі батьки Марусі, Наум і Настя, перенесли, рятуючись у вірі, у молитвах. А от Василь, «письменний», так і не зміг пережити втрати коханої. Він постригся в ченці в Києво-Печерському монастирі й невдовзі помер з туги за Марусею.

Знати відомості про життєвий і творчий шлях письменника, розкривати основні чинники формування його світогляду, обґрунтовувати роль творчості Григорія Квітки-Основ’яненка як „батька української прози” (С. Єфремов). Називати основні твори та їх жанрові особливості, характеризувати поєднання у творчій манері Григорія Квітки-Основ’яненка ознак класицизму, реалізму та сентименталізму. Аналізувати перший україномовний прозовий твір нової української літератури „Маруся”, визначати жанр (сентиментально- психологічна повість). Характеризувати тему соціальної нерівності та головну думку – утвердження християнських ідеалів, зображення високих морально-етичних рис простої людини, характеризувати образи Наума Дрота, Марусі та Василя, порівнювати образи Марусі і Наталки Полтавки. Відзначати реалістичне змалювання побуту українців, їх обрядів, психологізм у зображенні персонажів. Називати ознаки творчого методу сентименталізму, зокрема, відтворення глибоких почуттів і переживань, внутрішнього світу персонажів. Характеризувати художні особливості твору, роль пейзажів. Окреслювати значення творчості Григорія Квітки-Основ’яненка для наступного розвитку української літератури.

Маруся" — повість, що за своїми філософськими мотивами та літературними ознаками належить до сентименталізму, літературної течії, що панувала наприкінці XVIII — початку XIX століття. Після довгих часів класицизму й раціоналізму мистецтво знов звернулося до почуттів, доводячи цінність звичайного життя й щастя. Чисті почуття письменники і поети шукали у представників народу, типовими тоді вважалися селяни. Водночас з'явилась цікавість до фольклору, етнографії, народного побуту. Усі ці риси притаманні повісті "Маруся".

Автор розгортає трагічну історію невтіленого кохання на фоні старанно змальованого селянського побуту.

Проста хата, у яких жили тисячі сімейств, подібних до сімейства Дротів, повсякденні клопоти, тяжка праця не заступають чистих та глибоких почуттів — несподіваного великого кохання, вірності, турботи про рідних (адже у Марусі хвора мати, яка веселішає, дивлячись на веселу, моторну, роботящу доньку).

З любов'ю зупиняється Г. Квітка-Основ'яненко на найдрібніших деталях старожитнього побуту. Отак дівчата одягались, отак прикрашали сорочки, отакі стрічки у них були... Докладно і детально змальовано народні обряди: заручини, вечорниці, весілля. Нічого не пропустив письменник! Він розповів, як сватають, як вбирають молодих, які пісні співають, які танці танцюють. І до народної традиційної символіки додається інтимна, особиста: оті стрічки, чорна або червона, які прив'язує до вінка Маруся. А одяг селян описаний з такою докладністю, що зараз можна виготовити подібний тільки по розповіді письменника. Він дуже добре знає те, про що з любов'ю пише, для нього немає дрібниць. Святковий наряд Марусі допомагає побачити ніжну, тендітну, чуйну, роботящу дівчину. У ті часи дівчата повинні були самі прясти, ткати, шити та вишивати сорочки. Ось який одяг на Марусі: "Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками... Запаска шовкова, морева: каламайковий пояс... панчішки сині, суконні, і червоні черевички".

Але не тільки народні традиції, але й реалії того часу не обминає у повісті Г. Квітка-Основ'яненко. Перше сватання Василя до Марусі нещасливе, хоч вони кохають одне одного. Василь — сирота, а це за миколаївських часів означало, що його віддадуть у солдати на двадцять п'ять років. Батько Марусі не може не думати про те, як буде жити його дочка без чоловіка: "Ні жінка, ні вдова; звісно, як солдаток шанують... Худобу розтаскають, хто її защитить? Діточки без догляду, без науки, у бідноті без всього помруть..." Василь зумів заробити грошей, щоб найняти замість себе людину, посватався за Марусю ще раз. Батьки погодилися, але за законами сентиментальної літератури щастя героям не дається. Маруся застудилася під час зливи в борі біля озера, там, де вони зустрічались із Василем. Дівчина померла.

Сторінки, що присвячені похорону Марусі, найпроникливіші в повісті. Детальне, з дрібними подробицями змалювання народних звичаїв та обрядів цього разу допомагає письменникові передати трагізм загибелі молодого життя та великого кохання. Померлу до весілля дівчину вдягають у весільне вбрання, призначають, як на весілля, дружок, світилок, боярів. Придане роздають бідним людям. Коли везуть труну до церкви, попереду іде світилка, далі, як у весільному поїзді, гості, але замість подружжя — покійниця.

Повість "Маруся" закінчується смертю героїв, але обидва вони сподіваються на зустрічі "... і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім!". Цього вимагали закони сентиментального жанру. Але глибоке знання народного побуту, справжнього селянського життя, любов до України, її звичаїв та традицій допомогли автору створити повість, що відрізняється справжніми рисами реалізму. І зараз з великою цікавістю читаємо ми "Марусю", бажаючи знати, як жили і кохали, працювали та відпочивали наші не такі вже й далекі предки.

2. Заповіт” — твір, що єднає минуле, теперішнє і майбутнє. Історія його написання.

Ідея єднання з рідною землею. Мрія про щасливе майбутнє свого народу, віра в нього.
тема заповісти спадщину нащадкам
мета-виконайте заповіт Великого Кобзаря
основна думка - донести до людей останні бажання Тараса Шевченка

Тема «Заповіт»: заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.

Ідея «Заповіт»: віра поета у світле майбутнє України.

Основна думка: змінити соціальний устрій гноблених можна тільки революційним шляхом.

кожної людини є щось своє, найсвятіше, у душі. Для неї воно настільки величне, що навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного Поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників - це одне, інша ж справа - поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за краше життя, за щасливу долю.
Але, щоб тебе почули, треба, я гадаю, самому мати чітке уявлення про це "краще життя". І Т. Шевченко, сягаючи мріями до наших днів, у своїх творах протягом усього життя розкриває власний ідеал щасливого суспільства, української нації.
Треба зазначити, що погляди поета на майбутнє рідного краю зазнали великої еволюції. Так, у перших своїх історичних творах "Б'ють пороги", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч" Шевченко, пропагуючи Волю, уявляв її у вигляді старої козаччини. Але в подальших поезіях все частіше звучить ідея знищення кріпацтва і врешті-решт виливається у розуміння неминучого повалення самодержавства. Це переконання ми виразно чуємо з рядків "Гайдамаків", "Холодного Яру", "Сну" ("У всякого своя доля"), "Великого льоху", "Кавказу" тощо.

Та ось поет перебуває три роки на Україні (1843, 1844, 1845) - і його твори збагачуються полум'яними мріями про майбутнє свого народу. Найвизначнішим із них став безсмертний "Заповіт", написаний 25 грудня 1845 року. Я не випадково написала "безсмертний", бо кожне покоління українців сприймає цей вірш як гімн національній волі, а воля - безсмертна! У "Заповіті" Шевченко вперше закликає до збройного повстання і повалення існуючого ладу і вперше висловлює сподівання, на зміну суспільного ладу та ідею "сім'ї вольної, нової". І вже пізніше, у 1857 році, у присвяченому Щепкіну творі "Неофіти" Кобзар прорікає: "Окують царів неситих // В залізнії пута", бо "Уже встає святая зоря".
Поет визнає знищення царизму таким же неминучим, як неминуче настає день після сходу сонця: