Зв’язок романтизму із національним рухом 5 page

Зв’язок романтизму із національним рухом

Під впливом французької революції 1789–1794 рр. у Європі таАмериці посилилися антифеодальний і національно-визвольнийрухи. До того ж ідеали революції — «свобода, рівність, братерство»в буржуазному суспільстві не були втілені в життя. Капіталізмутвердив панування «грошового мішка», нові форми експлуатаціїта пригнічення людини людиною, бездуховність, міщанство. Цевикликало в прогресивно настроєних колах тогочасного суспільства зневіру, розчарування, неприйняття існуючих порядків. Почалися пошуки нового ідеалу. Однак, гостро заперечуючи сучасний лад, передові люди невиразно уявляли собі той державнийустрій, який міг би забезпечити щасливе життя всіх громадян.

Звідси — занурення у мрійний світ, створений уявою.

Романтизм — один із провідних напрямів у літературі, науцій мистецтві, що виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині ХІХ ст.

Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. У художній творчостіромантизм виявився в показі ідеального героя, його духовногосвіту та його ідеалів, заради яких він вступає в боротьбу.

Основною рисою романтизму є трагічне двоєсвіття: герой усвідомлює недосконалість світу і людей, страждає від спілкуванняз ними і водночас бажає жити в цьому світі з цими недосконалими людьми, мріє бути ними зрозумілим і прийнятим.

У новій європейській літературі як цілком визначений, своєрідний творчий метод романтизм почав формуватися у творчостінімецьких письменників (Й. В. Гете, Г. Гейне та ін.).

3.2. Ознаки напряму:

· зображення виняткових людей у незвичайних обставинах;

· показ непересічних подій, найчастіше трагічних (таємничі вбивства, викрадання, чаклування, зрада, розлука тощо);

· наявність фантастики (фантастичні події, казкові герої, чудодійні предмети, надприродні обставини та ситуації);

· домінанта суб’єктивного над об’єктивним, прагнення не відтворити, а перетворити дійсність, потяг до висунення на перший план виняткового (в характерах і обставинах);

· ідеалізація патріархальних відносин;

· ліричний герой перебуває в гармонії з природою і природним життям;

· велика роль в усіх родах літератури національно-історичної тематики.

3.3. Тематична спрямованість:

· історичне минуле України з її демократичним укладом, козацькою вольницею;

· звитяжна боротьба проти зовнішніх ворогів;

· викриття й засудження пороків суспільного ладу (захист скривдженого люду, вираження глибокого співчуття йому).

3.4. Конфлікт — між людиною і суспільством.

Відображення світу сильних почуттів героя, показ його винятковості, духовного благородства, здатності до подвигу і разом з тим викриття нікчемності, недосконалості існуючого укладу життя.

3.5. Основні герої романтичних творів — козаки, зокрема запорожці, самовіддані захисники Батьківщини, та народні співці (кобзарі, лірники, бандуристи) — виразники дум і сподівань українського народу, творці й хранителі національної культури.

Поряд з образами реальних людей (козаків, гетьманів, селян, ремісників та інших) нерідко діяли міфічні — русалки, відьми, вовкулаки, упирі тощо. Усі романтичні герої високоморальні або ниці духом, надзвичайно вродливі або дуже потворні.

3.6. Романтичні пейзажі також незвичайні, нерідко страшні: дикі гори, глибокі ущелини, страхітливі хащі, безкрайні пустелі, занедбані кладовища, розбурхане море, розбійницький стан, циганський табір, бушування стихій або надприродна тиша.

3.7. Літературні роди — лірика та ліро-епос. З фольклору в літературний вжиток були перенесені такі жанри, як пісня, дума, думка, балада, легенда, казка, з інших літератур — поема, елегія, романс, мадригал тощо. Під впливом історичних пісень і дум романтики створили новий різновид поеми — історико-героїчну.

3.8. Часові межі романтичного напряму в українському літературному процесі охоплюють кінець 20-х — 40-ві рр. ХІХ ст. Першими творами, що започаткували новий напрям, були поезії П. Гулака-Артемовського «Рибалка» та Є. Гребінки «Човен». Але провідна роль належить так званій Харківській школі романтиків,— гуртку, засновником якого був професор І. Срєзневський. У різний час у ньому брали участь такі викладачі тастуденти університету: Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Шпигоцький, П. Гулак-Артемовський, С. Писаревський, М. Петренко. Гуртківці писали не тільки романтичні художні твори, а й наукові розвідки з проблем історії та філології, збирали зразки фольклору, друкували їх окремими книжками, вид вали журнали й альманахи.

До романтичного напряму належить творчість і таких письменників, як О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, О. Бодянський, П. Білецький-Носенко та ін. Найвищого розвитку романтизм досяг у ранній творчості Т. Шевченка.

2. Велику роль у становленні нової української літератури відіграв видатний український філософ, просвітитель і письменник переломної доби, який багато запозичив і від давнього, і від нового віку, Григорій Савич Сковорода. Пісня Сковороди «Всякому городу — звичай і права» — зразок громадянської та філософської поезії.Творчість його високо цінували Тарас Шевченко, Іван Франко, Лев Толстой та багато інших російських і українських письменників. Вплив Сковороди виразно позначився на творчості не лише Т. Шевченка, а й І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка. У п’єсі «Наталка Полтавка» Котляревський творчо використав пісню Сковороди «Всякому городу — звичай і права», надавши їй сучасного звучання. Виступаючи з критикою владарів феодального світу, Сковорода вдався до їдкого сміху й сатири. У його творах є багато сатиричних стріл, спрямованих проти тиранії, насильства кріпосників, проти їх розкішного і розпутного життя, проти Зловживань чиновників, обману купців тощо. Особливо відзначається сатиричним спрямуванням пісня «Всякому городу — звичай і права», яка була поширена в народних масах і ввійшла до репертуару кобзарів та ліриків. Тут Сковорода виводить цілу галерею образів тогочасного життя. Один «непрестанно стягает грунта», це — поміщик або козацький старшина, що захоплює чужі землі. Другий — «для чинов углы панскіи трет», це — чиновник-кар’єрист, що пробиває собі дорогу підлабузництвом. Шахрай-купець «при аршине все лжет». Представник тогочасного суду («юриста») «строит на свой тон... права». «Панегирик сплетает со лжей» поет, який прославляє панів. Не кращі й інші, які «образы жировых чтут тузов», у яких «шумит дом от гостей, как кабак». Легко помітити, що навіть у цих небагатьох рядках блискучого вірша поета, який перетворився на популярну народну пісню, міститься глибока критика основних вад феодального ладу, характеристика соціальних відносин періоду первісного капіталістичного нагромадження, розвитку торгівлі, промисловості та пов’язаної з ними урбанізації, відчуження та дегуманізації праці. Викриваючи експлуататорів, показуючи їх жорстокість, паразитизм, неуцтво, брутальність, лицемірство, Сковорода приходить до загального висновку про те, що сучасне суспільство — це жахливий світ виснажливої праці трудящих і паразитизму експлуататорів. Сатира має народний характер. Письменник підносить ідею совісті, «как чистый хрусталь», правди, розуму. Але щастя він убачає в тому, щоб жити відповідно до своєї природи, до свого стану. Сковорода підніс вимогу самовдосконалення і «сродної праці», тобто такої праці, яка відповідає нахилам і здібностям людини. Виходячи з цього, він засуджував тих, «хто високо вгору дметься». - Природный и честный сапожник милеє и почтеннее, чем бесприродный штатский советник». У тогочасних правлячих колах Сковорода бачив багато людей, яких вважав не гідними свого стану, і писав: «Верный признак несродственности к званню єсть гоняться за доходами». Отже, у поезії «Всякому городу — звичай і права» письменник висміює гонитву за наживою, почестями, славою, викриває бюрократів та їх прислужників, шахраїв, стяжателів, стверджуючи розум і совість як найвищі якості людини. Жадоба до наживи, гонитва за багатством, золотом, примарними «радощами», насолодою — це джерело всіх бід на землі, як неодноразово доводив Сковорода у своїх філософських діалогах, трактатах та художніх творах.

Билет

1. Час роботи Шевченка над повістю «Наймичка» визначається орієнтовно 1852 — 1853 рр. Прибувши до Новопетровського укріплення 17 жовтня 1850 р., поет поступово встановлює добрі стосунки з комендантом А. П. Маєвським, а після його смерті в грудні 1852 або січні 1853 р. — з І. О. Усковим, призначеним 1853 р. на посаду коменданта.

Перший відомий нам лист Шевченка з Новопетровська датовано 12 січня 1851 р.; поет просив адресата В. М. Рєпніну писати йому на ім'я А П. Маєвського. В травні — вересні 1851 р. він брав участь у Каратауській експедиції. Найімовірніше, Шевченко почав працювати над російськими повістями після повернення з неї. Авторські дати — «1844» і «1845» — під першими повістями «Наймичка» і «Варнак» мали запобігти можливим звинуваченням на адресу поета у порушенні царської заборони писати і малювати в разі, якби у нього виявлено рукописи, наступна повість «Княгиня» створена, очевидно, відразу після «Наймички» та «Варнака» (вже при І. О. Ускові, який дав негласний дозвіл на працю Шевченка — письменника і художника), хоч і підписана псевдонімом «К[обзар] Дармограй», має точну дату — 1853 р.

Вперше згадано про «Наймичку» в повідомленні М. Лазаревського про продаж рукописів російських повістей Шевченка — «Извещение о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке»^[6], де описано автограф, який зберігається в ІЛ.

Сюжет твору.
Сюжет цього твору схожий із сюжетами народних пісень і балад. У поемі «Наймичка» розповідається про жінку-покритку, яка народила сина позашлюбного. У пролозі у формі народної пісні йде сповідь розчарованої, ошуканої жінки, яка не знає як далі жити, що станеться з нею і дитиною? Тепер вимушена вона покинути свої рідні місця, щоб сховатися від сорому і знущань.
У частинах від 1 до 4 описано життя дитини і матері. Жінка підкидає дитину під воротами двох старих бездітних хуторян Насті і Трохима. Ідилічно змальоване їх подружнє життя: вони зростали разом, побрались, важкою працею заробили собі статок. Але велика печаль спіткала обох — не мали вони дітей. Тому великою радістю для старих став їх прийомний син Марко. Через деякий час у домі з’являється молодиця, яка проситься у найми, бо ж тепер багато клопотів, у домі дитина. Важливим моментом у сюжеті повісті є готовність Ганни служити за будь-яку плату. Але вражає справедливість, чесність, вміння поважати працю Трохима. Він твердо знає, що важка праця коштує хороших грошей. Наймичка несамовито працювала, у рядках поеми описано як день і ніч не відходила молодиця від Марка, робила важко і самовіддано, спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі плакати.
З четвертої по восьму частину Марко — дорослий, його мати-наймичка уже стара жінка. Марко чумакує, його прийомну матір поховали, а старий дід ледь пережив таку втрату. Перенести це нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно, що вже давно вона стала її членом. Наймичку питає Трохим про те, з ким слід одружувати Марка. Мудрою і вистражданою колись була порада наймички. Нехай сам чоловік вибирає собі пару, саме так вчиняють люблячі й розумні батьки. Не шукаючи вигоди, вони дають дитині самій вибирати собі долю. Але відмовляється стати наймичка запрошеною матір’ю. Насправді вважає себе жінка великою грішницею, бо підкинула свою дитину. Суворо вона себе карає, а ще й скромна за характером і бідна, тому думає, що не має ані морального, ані соціального права сидіти запрошеною матір’ю на весіллі серед чесних і багатих людей. Уходить Ганна замість весілля у паломництво до Києва. Дорогою

Працює, а коли вертається до Марка, завжди гостинці несе всій родині. Тільки собі нічого не купує. Така самовідданість породжує і у невістці Катрі повагу до старої. Вона миє старій ноги, пропонує відпочинок і подальше спокійне життя у родині. Але Ганна продовжує спокутувати, вимолювати свій гріх: до самої смерті ходить молитися у Київ. І тільки перед самою смертю повертається до Марка. Готова вона унести таємницю народження Марка із собою у могилу, але той уже повернувся з чумакування. І зізнання матері стає кульмінацією поеми. Жінка вважає, що все життя «каралася», тобто себе карала за свій гріх, а перед смертю можна сказати, що вона справжня матір Марка. Дуже зрадів Марко, бо любив Ганну все життя як матір. Але своїм останнім покаранням зробила Ганна неможливість відчути синовнє визнання і любов.

Енеїда» І. П. Котляревського — найвизначніша віха в становленні нової української літератури. Перша друкована книга, написана живою мовою, перша високохудожня національна поема, що своєю появою засвідчила початок нової доби у розвитку українського письменства, була покликана до життя самою дійсністю, породжена довготривалою національно-визвольною боротьбою українського народу, багатовіковим поступом його культури. «Енеїду» сміливо можна назвати своєрідною енциклопедією українського побуту кінця XVIII — початку XIX ст. Енциклопедією не поважно-героїчною, а гумористично-сатиричною, що відповідало водночас і образному травестійно-бурлескному жанру, і національному характеру українського народу. Письменник відходить від Вергілія, грунтує свій сюжет на національних явищах, показує цілий період життя, народний побут і вітчизняну історію, безпосередньо гетьманщину. Поема Котляревського чарує нас барвистим українським колоритом, безліччю ситуацій і образів, узятих із живої дійсності, історичного минулого. Дотепи сповнені народної мудрості, вони влучні, чисто «земні», національні. Перед нами одна за одною проходять яскраві, широко схоплені, правдиво відтворені картини національного побуту, риси народного світогляду, народного гумору. Ось, приміром, як троянець Котляревського поводиться після бенкету в Дідони:. Величезне значення для письменника мали національні джерела, український фольклор, народні перекази, анекдоти, дотепи. Сам поет говорив про наполегливе шукання ним саме таких джерел: «Піду я до людей старих... І порошу їх розказати, що чули од дідів своїх; я, може, що-небудь прибавлю, переміню і що оставлю, — писну, як од старих чував...» У своїй поемі Котляревський широко застосовує прийоми українського народного віршування, творчо використовує різдвяні та великодні вірші, інтермедії та інтерлюдії. Тут і багатющі скарби народної поезії пафос козацьких літописів, і традиції «мандрованих дяків», і поетично-філософські настанови Г. Сковороди з його мужнім відстоюванням прав і гідності «чорного народу», з його огидою до всіляких «трутнів і п'явок».

В образах троянців, латинців, карфагенян, сицилійців, олімпійських богів поет розкрив живу українську сучасність, зобразив яскраві типи різних суспільних верств, реальні ситуації й колізії, дав соковиті картини української дійсності. Тут і паразитичне життя поміщицько-кріпосницьких верств з їхнім презирством до народу, з їх антилюдяністю й хижацтвом; тут і бюрократично-канцелярська зграя, й попівство — «хаптурний рід», усі ці людські п'явки, кровожери. Перед нами проходять пани й підпанки, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів»; чиновники різних рангів, «які по правді не судили та тільки грошики лупили і одбирали хабарі»; проворні купчики, «що на аршинець на підборний поганий продавали крам», ченці, попи в «золотих шапках», з їхньою зажерливістю, лицемірством, прагненням до «плотських утіх».

Усемогутні боги, оці «лучезарні», «світлосяйні», за Котляревським, так ж мерзенні, як і їхній «почет». Боги «на сутяжників похожі і раді мордовать людей». Котляревський пише: «Зевес моргнув, як кріль, усами — Олімп, мов листик затрусивсь...», —- тут відчувається сатиричне ставлення поета не лише до міфологічних небесних «можновладців», а й до сучасного поетові земного «Олімпу».

Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра — людську кров пролити». Вони сковують людей страхом. Але цей страх слід подолати; Еней, простий, із здоровим глуздом парубок, дійшовтаки до цього: «Олімпських (богів) шпетив на всю губу».

Еней Котляревського, замість побожного схиляння, зухвало звертається до «всемогутніх», навіть до «громовержця Зевеса»: Гей, ти, проклятий стариганю! На землю з неба не зиркнеш, Не чуєш, як тебе я ганю, Зевес! — ні усом не моргнеш.

В очах народу, «сонцедайні» богині — це зграя розпусниць, нікчем, «задрипаних» перекупок.
Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають із «недосяжного» Олімпу, дошкульним бичем сміху «детронізують» їх. Можновладці плямують «людський рід», скрізь «у верхах» засіли вони: «всякі тут були кати». Буває, правда, зауважує поет, що серед правителів, старшини трапляються порядні, «но тільки трохи сього дива, не квапляться на се вони».
Як бачимо, крізь травестійно-бурлескний шар в «Енеїді» Котляревського виразно виступає живий реалістичний струмінь, неприхована правда життя. У поемі надзвичайно широко показано українські народні звичаї. Тут вечорниці і ворожіння, похорон і поминки, одяг чоловічий, жіночий і дівочий, страви й напої, танці й розваги, музика, пісні, живопис, імена людей, назви місцевостей тощо.
Отже, «Енеїда» є своєрідною енциклопедією етнографії українського життя XVIII століття.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ.Відома на весь світ поема Івана Котляревського «Енеїда» є бурлес­кно-травестійною, тобто переробленою з «Енеїди» Вергілія на жартів­ливий лад, однак її часто називають енциклопедією українського жит­тя XVIII століття. Цей факт може здивувати багатьох, адже який зв’я­зок має герой давньоримського епосу Еней та олімпійські боги із су­часними І. Котляревському реаліями народного життя? Однак уваж­но прочитавши поему, пересвідчуємося: імена головних персонажів стали для українського письменника основою для сатиричного зоб­раження життя та побуту його сучасників. Головними джерелами «Енеїди» є реальна дійсність XVIII сто­ліття та усна народна творчість. У 1775 році було зруйновано Запорізьку Січ, й ось через двад­цять років після цієї події Іван Котляревський вирішив у своєму творі показати образи мужніх козаків, щоб нагадати українському народу про те, що разом зі зникненням Січі не зникли відвага, по­чуття патріотизму, прагнення до свободи. До того ж митець свідо­мо відмовляється писати мертвим на той час стилем трактатів і книг, обравши для себе так звану «народну» мову, ту, якою розмов­ляли прості люди, й успішно довівши її придатність для написання «серйозних» творів. Звісно, у той час, коли здавалося, що українсь­ка мова живе лише в устах українців, це був нечуваний прецедент! Однак саме такий вибір Івана Котляревського зумовив нечуваний успіх поеми. Отже, народне життя було тією підвалиною, на якій письмен­ник заснував свою літературну діяльність, і про це свідчать не лише образи та мова твору. Ми бачимо, як протягом твору автор детально описує елементи української самобутності, картини із життя про­стих людей. Тут і описи обрядів, і перелік танців та забав (горлиця, третяк, в хрещика, в горюдуба), і справжнісінький реєстр націо­нальних страв (галушки, лемішка, куліш, брага, зубці, путря, сли­в’янка, сирівець), і змалювання одягу (кораблик, корсет, запаска, каптан, пояс з каламайки) тощо. У читача створюється враження, що він переноситься в той час і на власні очі спостерігає картини життя народу. Та не лише введенням побутових і обрядових деталей Іван Кот­ляревський досяг ефекту показу реальної дійсності. У його творі бачимо панів, чиновників, лакеїв, підлабузників — усі ті верстви тогочасного суспільства, які намагалися будь-що проникнути у вищі кола, а проникнувши, одразу скористатися своїм становищем. Не­дарма Зевс докоряє богам: Поступки ваші всі не Божі: Ви на сутяжників похожі І раді мордувать людей. Та й у пеклі Еней зустрічає кривдників простих людей: Панів за те там мордували І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів. Таким'чином, у поемі «Енеїда» не лише показані картини на­родного побуту та козацька відвага, але й сказано про найбільше лихо для простого люду — кріпацтво. Протягом усього твору Іван Котляревський не раз показав, що його симпатії — на боці скривд­жених (про це свідчить і те, що він писав твір саме «народною» мовою). Будучи енциклопедією життя українців XVIII століття, цей шедевр світової літератури не лише холодно зображує тогочасне життя народу, а й змушує задуматись над питанням соціальної не­справедливості, викликає читацькі емоції, переживання за долю держави.

Билет 13

1. Літературна спадщина Шевченка — це збірка «Кобзар», 9 повістей, п'єса «Назар Стодоля», щоденник та листи. Основні мотиви ранньої творчості поета — сирітство і соціальна нерівність; трагічна доля жінки-покритки й розбещеність панів; героїчне минуле України; роль поета і поезії в суспільному житті. І це зрозуміло: Шевченко сумував за рідним краєм, у якому не був майже десять років, згадував чарівні українські казки, легенди й перекази, чудову природу, розповіді діда Івана про козаків та гайдамаків; пам'ятав і про свою сирітську долю, про панську несправедливість та жорстокість. І, звичайно ж, роздумував над тим, а кому й для чого потрібні його вірші, чи здатні вони щось змінити в житті поневоленого люду.

У ранніх творах Шевченко переважно схилявся до романтики, хоча досить міцною була й реалістична основа. Поета вабить незвичайне, яскраве, навіть таємниче, фантастичне; у стилі мови відчувається піднесеність, деяка розчуленість, сентиментальність; він захоплюється історичним минулим, а це якраз і є основними рисами романтизму.

До Основ’яненка», «На вічну пам’ять Котляревському», «Думка» («Нащо мені чорні брови...»), «Причинна», «Лілея»

Рання творчість Тараса Шевченка
Перші поетичні твори Т. Шевченка належать до баладного й елегійного жанрів. Ранній, романтичний період поетичної творчості характеризується тематичним розмаїттям:
• призначення поезії, місце й роль поета в суспільному житті (вірш «Думи мої, думи мої...», елегія «На вічну пам'ять Котляревському», послання «До Основ'яненка»);
• пошуки щастя, конфлікт високої людської мрії та жорстокої дійсності (вірші-думки «Тече вода в синє море...», «Нащо мені чорні брови...», «Вітре буйний, вітре буйний!..»; балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена»);
• трагічна доля жінки-матері, зганьбленої паном-поміщиком (соціально-побутові поеми «Катерина», «Мар'яна-черниця», «Слепая»);
• поетизація славного історичного минулого України: боротьба українського народу проти турецько-татарських нападників (історичні поеми «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», послання «До Основ'яненка») і проти польсько-шляхетського поневолення (історична поема «Гайдамаки»).

Т.Г. Шевченка

Рання творчість Т. Г. Шевченка представлена незрівнянними зразками ліричної поезії, баладами, соціально-побутовими та історичними поемами і драматичними творами.

Важливе місце в ліриці раннього періоду посідає тема призначення поета і поезії в суспільстві («Думи мої, думи мої...», «Перебендя»). Вірш «Думи мої, думи мої...» став не тільки поетичним заспівом до збірки «Кобзар», а і визначенням спрямованості подальшої творчості.

Предметом творчості поета є Україна, де «...родилась, гарцювала козацькая воля», до якої поет спрямовує всі свої помисли, бо впевнений, що тільки в Україні знайде розуміння своїх вболівань за минуле, сучасне і майбутнє народу, тільки ненька Україна привітає його думи, «як свою дитину».

Тему ролі митця і мистецтва в суспільстві Шевченко розвинув у вірші «Перебендя*. Сліпий, народний співець Перебендя, опиняючись серед людей різних соціальних верств, виконує різні пісні, догоджаючи їм. Звідси — незадоволення собою, бо справжнє щастя Перебендя відчуває тільки тоді, коли його

...Серце поволі з Богомрозмовля,
То серце щебече Господніою славу,
А думка край світа на хмарі гуля.

Звертаючись до теми призначення митця і мистецтва, Шевченко заохочує українських письменників відтворювати героїчне минуле України. Бо й сам Тарас Григорович усе своє життя цікавився героїчним минулим рідного народу. У вірші «До Основ'яненка» поет сумує за Запорозькою Січчю, за козацькою волею, згадує колишню славу рідного краю:

Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!

Поет вірить, що здобутки запорозького лицарства мають пробудити гідність у нащадків, бо:

Слава не поляже,
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Але сам Шевченко скаржиться на власне безталання, вважає, що йому не під силу віршованим словом пробудити національну свідог мість українців:

...Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички з'їли.
Блуджу в снігах та сам собі:
Ой не шуми, лужеі
Не втну більше...

«Батьком» Шевченко називає Основ'яненка. Звертаючись до старшого друга, якого «люде поважають» за «добрий голос», закликає його відтворювати історичне минуле України, бо впевнений, що:

Наша дума, наша пісня,
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України.

У ранній ліриці Т. Г. Шевченко звертається ще до однієї теми — соціальної нерівності та шукання молодою людиною-щастя. З цією метою поет використовує теми та образи бурлацьких і сирітських народних пісень. Вірші «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Нащо мені чорні брови...» автор назвав думками, тобто короткими ліричними віршами елегійного чи баладного змісту. Усі Шевченкові «думки» стали народними піснями.

Ранній період творчості Т. Шевченка ознаменувався написанням трьох балад: «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Як відомо, баладу «Причинна» було написано 1837 р., ще до викупу поета з кріпацтва у Тому дехто з дослідників саме цей рік вважає початком першого періоду творчості. Усі три балади являють собою зразки романтичної поезії. В основі кожної з них лежить конфлікт між прагненням людини до щастя і перешкодами на шляху до нього. А базуються балади Шевченка на реальному підґрунті та народнопісенній творчості.

Так, балада «Причинна» розповідає про кохання дівчини-сироти до козака,

Що торік покинув.
Обіцявся вернутися,
Та, мабуть, і згинув!

Дівчина не витримує розлуки а коханим і стає причинною (втрачає психічну рівновагу внаслідок стороннього втручання), бо «так ворожка поробила». Прагнення бути щасливою наштовхується на перешкоди, спричинені втручанням реальних сил (мета від'їзду козака невідома, можливо, це похід) та фантастичних (ворожка, русалки). Переживання дівчини підсилюються показом то грізного, то спокійного стану природи.

Отже, у цій баладі є ознаки романтизму (незвичайні події, фатальні обставини, герої, здатні на дуже сильне, пристрасне почуття). Але у творі фантастичне і реальне щільно переплітається/що підтверджує як фольклорну основу твору, так і його романтичну спрямованість.

Балада також є яскравим прикладом переходу від одного розміру до іншого, що зумовлено змістом і настроєм її різних частин. Чотиристопний ямб («Реве та стогне Дніпр широкий») підсилює ритміку віршованої мови, а 14-складовий вірш («В таку добу під горою, біля того гаю») та 12-складовий розмір («Така її доля... О Боже мій милийі») вірша наближає цей твір до народної пісні, збагачує його, додає довершеності.

У трьох баладах першого періоду Шевченко йде від реального до фантастичного, проте елемент фантастики зводить до мінімуму. Так, і у баладі «Тополя», і у баладі «Утоплена» в основу конфлікту покладені реальні події; У «Тополі» чітко виражений соціальний конфлікт, коли дівчину віддають за старого багатого нелюба, а в «Утопленій» автор стає на позиції народної моралі, показуючи, що розбещеність вбиває в людині всі людські якості, навіть материнські почуття.

2. Переяславський період — важлива віха в житті Г. Сковороди. На власні очі він спостерігав свавілля й жорстокість поміщиків, які нещадно визискували кріпаків. Тут він мав можливість тісніше зблизитись з трудовим народом, пройнятися його думками і сподіваннями. Саме в цей період остаточно формується його світогляд як просвітителя, демократа, визначаються основні творчі принципи як передового письменника і філософа. Численнівраження і живі спостереження, нагромаджені в ці роки, митець осмислює й узагальнює в літературній творчості. Він складає вірші, в яких виявив себе талановитим і своєрідним поетом-філософом, поетом-ліриком.
Написані в переяславський період і пізніше (1753–1785), поетичні твори Г. Сковорода об’єднав у збірку «Сад божественных песней, прозябшій из зерн священнаго писанія». Зі «священным писанием» вірші здебільшого пов’язані тільки формально. Автор брав лише епіграфи до цих творів з Біблії, але за своїм змістом вони далекі від біблійних текстів.

Особливості назви збірки.
Збірка митця отримала таку назву за давньою поетичною традицією (згадаймо збірник «Сад страданій Христа…» або курс піїтики Митрофана Довгалевського «Сад поезії»). У своїх творах поет виступає як лірик, що зв’язав своє життя з життям народу, а тому й по-новому ставив та розв’язував ряд важливих питань сучасної йому дійсності. Не бог, а природа, людина, її думки і почуття стали основним змістом його збірки.

Характерні ознаки для поетичних творів «Саду…».
Вірші Г. Сковороди, як ті, що ввійшли до збірки, так і ті, що зустрічаються в його філософських трактатах і листуванні,— це передусім поезія особистих переживань автора, його морально-філософських роздумів про смисл життя, про істинне щастя, добро, чесність тощо. Органічне поєднання особистих і громадських мотивів — найхарактерніша ознака поезії Григорія Савича.