Зв’язок романтизму із національним рухом 3 page

Та, на мій погляд, найсильніше геніальний речник виявив свої мрії про майбутнє утворі "Радуйся, ниво неполитая". Під цією "нивою неполитою, квітчастим злаком не повитою" він розумів рідну "розтлінну" землю і всю країну, розтоптану царизмом та кріпосництвом. Він бажає, щоб вона, оновлена, розпустила свої молоді парості, розквітла "рожевим крином". У цей розквіт і славу поет вірить, як у неминучий прийдешній день, коли земля укриється багатством "дорогим золототканим, хитрошитим, добром та волею підбитим". А вже на цій оновленій землі.

...Ми зараз живемо у величний час, коли "врага-супостата" земля наша давно позбулася, а от оновлення її продовжується. І мені здається, що пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А тому ми просто не маємо права давати тліти тому яскравому вогню поетової мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у серці маємо відроджувати прекрасну українську землю - нашу Батьківщину.

На оновленій нашій вільній землі живе і вічно житиме в народі пам'ять про великого Кобзаря, геніального сина України, гнівного викривача панів неситих, поборника святої правди. Т.Г. Шевченко був народним пророком, титаном духу, першим, хто відверто і сміливо закликав народ до збройного повстання:
Вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров' ю
Волю окропіте.

Але тернистий шлях до волі, правди і добра. Народ, зневажений і пригнічений, стогне у ярмі.

Особливо трагічною була доля жінки. її недоля була тим згустком болю, що запікся в серці поета. Він гнівно виступав проти жіночого безправ'я. Великий Кобзар став на захист розтоптаних жіночих прав. Мати з дитиною завжди для Шевченка були світлими образами. Він писав:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

А ідеал матері уявляється таким:
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя...

Поет вірив у силу і міць народу, його світлий розум, поривання до правди, волі, щастя. У вірші "Сон" Кобзар з великою любов'ю змальовує жінку, яка мріє бачити свого сина "і уродливим, і багатим". Хоче, щоб він працював на своїм полі:
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі
Та на своїм веселім полі...

Поета глибоко хвилювало минуле нашої України. Він був закоханий у запорозьке козацтво і прагнув викликати в сучасників захоплення ним, бажання скинути з себе рабські пута, відродити громадянську мужність. А за що вони голови складали? До чого прагнули? "За волю святую", — говорить поет. Вона була йому дорогою й жаданою. Найбільше у поета прохань-мрій. Йому хотілось із-за Дніпра святого "хоч крихотку землі", він твердо був переконаний у тому, що "оживе добра слава, слава України".

Рідна Україна... Безмежна і широкопола, з синьою далиною і зоряними світанками, червоною калиною і вербами снилася вона поету, коли він перебував у засланні. Ця божественна краса надавала наснаги змученому серцю. А як хотілося бачити її вільною та незалежною. Шевченко свято вірив у перемогу народу, скасування самодержавно-кріпосницького ладу, оновлення світу.

У поемі "Кавказ" він пише: "Встане правда! Встане воля!" Людина і природа в поезії Кобзаря — невід'ємні. Скільки світла і любові до життя звучить у вірші "Ісаія. Глава 35". У ньому висловлена віковічна мрія про визволення людини-трудівника, глибока переконаність у тому, що життя народу стане вільним і щасливим. З якою любов'ю він символізує оновлення світу і всенародну волю. "Люде темнії, незрячі" — це поневолені раби. І відбудеться диво:
Незрячі прозрять, а кривиє.
Мов сарна з гаю, помайнують.

Поет малює ідеал нового суспільного ладу Думки Кобзаря були спрямовані у майбутнє:
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії...

Геніальний поет вірив у майбутнє, пророкував його. Вчорашні раби стануть творцями, змінять обличчя рідної землі. А люди "раді та веселі" зійдуться тими шляхами на спільну раду. З його уст звучали слова: "Борітеся — поборете", бо тільки в ''своїй хаті своя правда і сила, і воля". Народ прагнув до правди, добра, духовного розкріпачення. У вірші "Світе ясний! Світе тихий!" Шевченко змальовує оновлене, вільне суспільство, "нову хату", про яку мріяв.

Він вірив у самостійну державу. На жаль, ми так довго не мали її. Поезія Шевченка ще і ще раз переконливо доводила про те, яка прекрасна наша земля, багата українська мова, чудові традиції, звичаї, самобутнє мистецтво.

Кобзар закликав любити цю країну, берегти її, жити в мирі:
Любітеся, брати мої,
Вкраїну любіте.

Нове життя може дати колишнім кріпакам не тільки волю, а й достаток, заможність. У вірші "І Архімед, і Галілей" "Кобзар змальовує новий лад як царство рівності:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Здійснились мрії великого поета. Україна, яку він так любив, стала незалежною. На повний голос зазву чала рідна мова. Поет писав про стурбовану душу людини, про її боротьбу зі злом, про прагнення до щастя. І люди не забули цього велетня, титана, Прометея.

Доля рідного народу, його духовне надбання були для Тараса Григоровича Шевченка метою його життя. Ціла епоха говорила про себе його словами від імені народу. Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле, надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять. Т. Г. Шевченко для нас більше, ніж великий поет, він національний пророк.

Значення мистецької та суспільної діяльності поета блискуче визначив Остап Вишня: «Шевченко! Досить було однієї людини, щоб вратувати цілий народ, цілу націю».

Через твори Кобзаря у всіх поколінь його нащадків формується світосприймання загальнолюдських цінностей, бо центральні образи творів — Любов, Істина, Воля, Добро, Мати, Україна.

Доля рідної землі асоціюється в Шевченка зі свободою. Тема повстання, боротьби за волю переплітається в поезіях з мріями про майбутнє вільне суспільство.

Вірш «Заповіт» Шевченко починає зверненням до народу, в якому звучить віра в те, що пригноблені повстануть, порвуть кайдани, що Дніпро понесе у «синє море кров ворожу». Думкою поет переноситься в майбутнє, в нове суспільство, що буде «великою, вольною сім’єю народів». Митець відчуває, що вніс і свою частку в бороть бу за краще майбутнє і сподівається, що потомки згадуватимуть і його «незлим тихим словом». У поезії «Мені однаково», продовжуючи роздуми про особисту долю, Т. Шевченко заявить, що йому однаково, чи буде його нащадок молитися по його душі, чи ні, бо поета хвилює не особиста доля, а доля рідного краю, поневоленого народу. Ліричний герой стверджує:

Ідилічні картини українського села, де немає ні кріпаччини, ні панів, ні економів, ні покриток постають в уяві Шевченка в поезіях. І в написаних за ґратами, і в далекому від України Петербурзі в казематі, поет малює картину рідного краю, з вишневими садками, облитими білим цвітом, з молодими дівчатами, дружною сім’єю. Як, же треба любити народ, щоб, чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись побачити Украшу, відтворити таку чудову картину. Шевченко мріє, що стане дійсністю колись:

Світла мрія і жорстока реальність протиставляються в поезіях «І виріс я на чужині», «Сестрі», «Сон». Мати і дитина — символічні образи щасливого майбутнього, яке мариться поки що як красивий сон:

Це те життя, та вільна праця, про яку тільки мріють кріпаки. Навіть, побачивши таке життя уві сні, «усміхнулася небога». На жаль, це був тільки сон. Лише в короткочасному сні кріпак може бути щасливий.

Яскраву ідилічну картину прийдешнього поет зображує у вірші «Ісаія. Глава 35″. У ньому використано матеріал пророка Ісаії, який жив у Іудейському царстві у VIII ст. до н. е. Пророк розповідав про щасливе життя, яке буде колись. У Шевченка звучить соціальний мотив: щасливе життя буде тоді, коли «святая на землю правда прилетить», коли щастя настане для «утомлених рук», тобто для тих, хто «кайданами куті», коли «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста». В нове суспільство прийдуть колишні раби, для владик же там місця не буде. Оновлення настане в суспільстві і в природі:

Образи-метафори — «прорветься слово, як вода», «дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться», «потечуть веселі ріки» — мають символічне значення, вони утверджують щасливе майбутнє життя. Воно належатиме людям, про яких поет піднесено говорить у вірші «І Архімед і Галілей»: … Умруть

7 билет

1. “Слово о полку Ігоревім” — найвидатніший твір давньоукраїнської літератури, який разюче, відрізняється від пам’яток духовного письменства: на автора “Слова” вплинули твори світської літератури. Також відрізняється “Слово” і від літописів. Дехто з літературознавців та істориків вважає, що велике значення при створенні образного ряду цього твору мав вплив дохристиянських традиційних вірувань.

Світова література знає небагато таких творів, які б захоплюва­ли нові й нові покоління, перетинали межі країн і материків, здобу­вали все ширшу й гучнішу славу. І саме до таких пам'яток належить безсмертне "Слово о полку Ігоревім" – героїчний, сповнений пал­кої любові до вітчизни, до свого народу твір.

"Слово" не розповідає про всі подробиці походу і поразки Ігоря, як не зробили літописні. Невдалий похід Новгород-Сіверського князя - це для автора тільки привід, щоб висловити свої пекучі роз­думи, своє вболівання за долю рідної землі га її народу, щоб засуди­ти князівські усобиці і незгоди. Головна ідея "Слова" - це заклик руських князів до єднання та захисту рідних земель.

Починаючи розповідь про самий похід, автор підкреслює го­ловне - хоробрість і одвагу руського війська. Про своїх воїнів Все­волод говорить, що вони змалку виховані для ратного життя: "А мої ті куряни - воїни вправні, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані...", вони знають своє діло і завжди готові до бою, щоб шукати собі честі, а князю слави. І сам Всеволод постає як билинний богатир, як могутній буй-тур. У "Слові" йому немає рівного серед мужніх. Хоробрим зображено і ватажка походу Ігоря. Його мужність і рішучість виявляється у тому, шо він веде на ворога полки, незважаючи на лихі і страшні віщування - затемнен­ня сонця, грозову ніч, виття вовків, брехання лисиць і зловісне кружляння орлів, які супроводжують військо, чекаючи його загибелі. Ігор бачить себе і свою долю заодно з долею усіх руських воїнів, готовий розділити з ними і славу перемоги, і гіркоту поразки: "з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!" Справжній лицар, людина честі, він вважає, що коли ста­неться нещастя - русичів розіб'ють, то краще вмерти від меча, ніж потрапити до полону: "Браття і дружино! Лучче ж потятим бути, аніж полоненим бути". Мужність, героїзм, слава і честь стоять у "Слові" дуже високо.

Про першу переможну сутичку з половнями автор говорить коротко, лише повідомляючи, що захопили руські воїни дуже бага­то здобичі. Але головна мета Ігоря - визволити Русь від лютого ворога і здобути собі слави.

2. 1819 рік, коли на сцені Полтавського театру була показана п'єса «Наталка Полтавка», вважається роком народження української драматургії, українського театру. Сила і чарівна краса драми, за словами іншого видатного письменника І. Карпенка-Карого, «в простоті, в правді і, найголовніше,— в любові автора до свого народу, любові, котра з серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його твір».

Вперше п'єсу надруковано 1838 року. «Наталка Полтавка» — це драма кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. В основі сюжету лежить цілком життєва ситуація: виникнення, розвиток і загострення конфлікту між Наталкою і возним Тетерваковським, багатим паном, нелюбим дівчині.

Якщо в західноєвропейському драматичному мистецтві першої третини ХІХ ст. запанувала творча пауза, то в новій українській драматургії почався новий період розвитку, представлений насамперед драматичною творчістю І. Котляревського.

Письменника вважають зачинателем нової української драматургії, бо йому належить провідна роль у створенні драми нового типу. У драматичних творах І. Котляревського звучить нова мова — жива народна, колоритна, образна. Він змальовує нових героїв із народу, що являють собою типові національні характери українського селянина, дрібного міщанина. І. Котляревський у «Наталці Полтавці» вдало вживає народну пісню як засіб характеристики персонажів (їх використано більше двадцяти).

Становлення нової української драматургії започаткувала «Наталка Полтавка». Як перша п’єса з народного життя, вона знаменувала новий етап в історії української драматургії й театру, стала імпульсом у дальшому розвитку словесного і сценічного мистецтва на засадах реалізму та народності. Заснована на спостереженнях, винесених письменником із реальної україн­ської дійсності, пройнята високим гуманістичним пафосом, повагою до людини-трудівника, «Наталка Полтавка» відкрила нові можливості українського художнього слова.

Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський хотів бачити в театрі найбільше простолюду, тому основою для його п’єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав також із народу.

Нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. Незалежно від того, чи таке зображення ґрунтувалось на вірі в моральну гідність простої людини, чи ні, уже сам цей факт був дуже показовим. Так чи інакше драматургія не могла хоч би частково не відбити народну точку зору на дійсність, на деякі істотні соціальні явища. Це позитивно позначилось на ідейному змісті творів, їх мові та стилі.

Як талановитий художник, Котляревський помітив і майстерно відтворив типові для того часу явища соціальної нерівності, що стоять на перешкоді до щастя людини.

П’єса «Наталка Полтавка» — перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним висловом видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого, є «праматір’ю українського народного театру».

Величезне національно-культурне значення має драматургія. І. П. Котляревського, його славнозвісні п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». П'єса «Наталка Полтавка» перший український драматичний твір із народного життя, що має нескладну, досить чітку побудову. Події розгортаються природно, як буває в житті, штучних і надуманих сцен немає.

Сюжет п'єси дуже напружений — він, зумовлений гостротою конфлікту, хоч і побутового проте такого, в якому відчутні соціальні мотиви. І. Котляревський не наголошує на класових суперечностях у суспільстві, а просто виразно показує важке безправне становище кріпаків, чванство панів і сільської верхівки, зневажливе ставлення їх до трудящих, хабарництво чиновників.

Зубожіла селянська дівчина Наталка любить бідного парубка — сироту, наймита Петра, кілька років чекає на нього. На перешкоді до щастя молодих стає майнова нерівність. До Наталки сватається пан возний — дрібний чиновник, судовий виконавець. Мати примушує вийти дочку за нього. Лиха година спобігла дівчину... Під силою материних сліз та докорів вона схиляє свою головоньку і згоджується йти заміж за пана возного... Риданнями глушить вона той моральний примус, який роблять над її душею обставини тяжкого життя...

Народні звичаї міцними кайданами вже закували Наталку навіки: вона подала рушники. Саме тоді вертається Петро. І тут Наталчина душевна краса засяяла ясним променем. її чисте, як кришталь, серце воскресло, воно повне кохання до Петра, краса чистої дівочої душі могутньо себе показує: «А я навіки твоя!» — говорить Наталка Петрові. Вона сміливо, без вагання виступає на боротьбу зі звичаями, на боротьбу з матір'ю і... своїм нареченим возним.

Наталка все ж зважилася порушити звичай: зустрівшись з коханим, вона при всіх заявляє возному: «...коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію», її тепер уже не примусять продатися ні сльози матері, ні залякування чиновника: «...я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду».

Почуття власної людської гідності, рішучість і наполегливість у боротьбі за своє щастя, так глибоко розкриті драматургом в образі простої селянської дівчини, перемагають. І хоч щаслива розв'язка твору до певної мірі не життєва, все ж це не головне. Визначальним у п'єсі є розгортання соціального конфлікту, створення типових образів українського села, підкреслення благородства моралі.

8 билет

1. Якою повинна бути сучасна дівчина? Привабливою, працьовитою, вихованою, розумною, щирою душею — ідеальною. Героїня твору І. Котляревського «Наталка Полтавка» є уособленням найкращих рис дівчат, стала ідеалом національного характеру, в якому гармонійно поєдналися зовнішня краса і багатий духовний світ. Перед нами — проста українська дівчина — трудівниця, яка жила на початку ХІХ ст. Наталка — добра, ввічлива та чесна дівчина. «Золото — не дівка! — кажуть про неї.— Окрім того що красива, розсудлива, моторна і до всякого діла дотепна, яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою… яка трудяща, себе і матір на світі держить». Чим це не ідеал для сучасної дівчини? Для неї, як для справжньої дівчини-українки, найбільше багатство — чесне ім’я. Коли Тетерваковський залицявся до неї, вона з гідністю відповідала: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Хоч возний і пан, але вона не хоче мати багатства без любові, для неї щастя — життя з коханим. «Бідність і багатство — єсть то Божа воля, з милим їх ділити — єсть щаслива доля»,— висловлюється героїня. Ніжна і щиро сором’язлива, вона впевнена в собі, це допомагає їй не занепасти духом при злиденному житті. Я захоплююсь незвичайною рішучістю і стійкістю героїні в боротьбі за своє щастя, коли доля зводить її з коханим Петром. Наталку не лякає людський осуд, вона залишається з людиною, яку кохає понад усе. Героїня ще не одне покоління читачів буде вчити доброчинності й непорушної відданості найвищим почуттям. Вона являє собою впевнення споконвічного жіночого ідеалу моїх співвітчизників, що ґрунтувався на святинях народної моралі. Минали десятиріччя, змінювався суспільний устрій життя, додавав нові риси до соціального обличчя жінки, проте в найістотнішому цей ідеал залишався без змін. Нам близький і дорогий образ жінки, багатої духовно, чесної, працьовитої і сердечної. З плином часу такі ідеали не старіють, бо вони — загальнолюдські і вічні, актуальні для будь-якої епохи. Саме такою має бути любляча дитина, сповнена глибокої поваги до батьків. Саме такою має бути жінка: порядною, працьовитою, розумною. Саме такою має бути наречена: щиро люблячою, вірною, ладною з гідністю відстояти своє кохання. Всі ці моральні якості втілив у своїй героїні І. Котляревський, подавши їх у сукупності з рисами чарівної зовнішньої краси Наталки — ще однією характеристикою народного ідеалу для сучасних українських дівчат.

2. Наприкінці XIX століття в місті Львові вийшла друга поетична книжка Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки) під назвою "Думи і мрії". Її відкривала поема "Давня казка", у рядках якої щиро й пристрасно прозвучала тема покликання поета, тема його обов'язку перед народом.

Леся Українка відмовилася від умовно-поетичних прийомів. Головний герой поеми — звичайнісінька людина, "людина Божа", як визначає авторка. Звичайно, справжня краса людини не в зовнішніх ознаках, а у високих духовних якостях. З великою силою описує Леся Українка талант свого героя: його поезія була "і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною". За здібність складати вірші, у яких кожен може знайти й розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо юнацтво.

На початку свого творчого життя головний герой славив красу чистого кохання, міць справжньої дружби, красу вільної людської думки, красу природи, поринаючи в таємні надхмарні світи. Внутрішня свобода — ось що було найважливішим для юного співця.

Митцеві протиставлений лицар Бертольдо, який не здатен розуміти поетичний захват, красу природи. Лицар дуже дивується, коли бачить великий вплив поетичного слова на молодь, навіть убачає в цьому чаклунство. На думку Бертольдо, узагалі надхмарний світ із його таємницями нічого не вартий у порівнянні з гарним маєтком.

З часом лицар Бертольдо вирушає в чужі краї воювати. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди залишається в серці, а довга розлука навчає любити його ще щиріше. З думкою про рідний край вояки мужньо йдуть на приступ кам'яних фортець. Але сп'янілий від перемог лицар думає лише про власну звитягу й не чує тієї пісні.

Щастя відвернулося від Бертольдо. У його війську почалися незгоди та жорстокі чвари. Що ж рятує вояків? Глумлива пісня про недбалого вояка, який повертався додому живий і неушкоджений, бо мав за талісман мудрий вислів: "Утікай, поки здоровий!" Військові співці виконали цю пісню, до війська Бертольдо повернулася відвага, а з нею й остаточна перемога в бою. Отже, перемогла не відвага лицаря. Перемогло слово поета, яке мало дивну чаклунську силу. І своїм військовим щастям лицар має завдячувати митцеві.

Бертольдо не хотів бути невдячним і запропонував поетові високу честь — залишитися в нього в замку, бути придворним поетом, бути в славі, достатку й шані. Але митець з усмішкою відмовляється від такої долі:

Золотих не хочу лаврів,

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Ось таке непросте розв'язання має, за Лесею Українкою, вічне питання відносин між митцем та золотим мішком, питання незалежності мистецтва. Прочитавши поему "Давня казка", ми розуміємо, що митець повинен виражати думи й прагнення рідного народу, а також надихати його в боротьбі за щастя й волю.

Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.

Розуміючи це, Леся Українка створює поему "Давня казка", в якій з великою художньою майстерністю розробляє тему служіння поета народові в час боротьби проти поневолювачів, у найважчу годину національної історії. Тому особа поета підноситься у творі до таких моральних і соціальних вершин, що, гадаю, не відчути це серцем неможливо. Може, саме через це образ поета (а через нього - усього народу) гостро пронизує й хвилює свідомість читача, викликаючи гарячий відгук у його душі.

За своїм сюжетом поема не складна: скориставшись перемогою своїх бійців над ворожим військом, непоказний лицар Бертольдо дістає в подарунок від короля разом з графським титулом цілу околицю і починає нещадно визискувати народ. У країні спалахує народне повстання, якому великої сили надавали пісні поета. Свого часу вони були натхненні народом, скрашували йому відпочинок, виховували мужність та волелюбність, а у лихоліття народної боротьби стали грізною зброєю проти кривдників:

Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?

Ми читаємо ці рядки - і чуємо Шевченкове:

І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.

Чи не є це яскравим прикладом того, як полум'яне слово Кобзаря відбилося на творчості Л. Українки? Стає зрозумілим, що саме живі приклади героїчного служіння народові митців слова - передових письменників, якими так багата історія світової і зокрема української літератури, надихнули поетесу на створення образу народного поета-громадянина. її герой, непідкупний, відданий народові, не спокусився на золото, що йому пропонував у обмін на вільне слово пан Бертольдо, не злякався у в'язниці. Тому так гордо звучать слова безкомпромісного висновку:

Леся Українка була поетесою-борцем. Її цікавили люди героїчні. Вона писала про їхню відданість справі, про їхні поривання до волі.

Героєм її творів став борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки і вчинки близькі та рідні самій поетесі. Велика художня і громадсько-політична сила цього узагальненого образу полягає в тому, що він втілює в собі те краще, що відзначило передових людей її часу.

Життя для Лесі Українки та героя її поезій — це безупинне змагання, боротьба, дружба і кохання. Люблячи добро, мусили пристрасно ненавидіти зло, боротися з ним в ім’я добра.

Такими у творі виступають два діаметрально протилежні образи — поет і лицар.

Давню казку» Леся Українка написала в 1893 році. На ту пору вона вже була зрілим поетом. Своє місце як митець письменниця бачила лише серед найпередовіших, революційних представників суспільства — серед робітників. У творі йдеться і про роль поета і його творів у суспільному житті. Тому головний герой цієї поеми — поет.

Твір «Давня казка» вперше був опублікований у львівському журналі «Життє і слово» за 1896 рік, а пізніше — в другій збірці віршів Лесі Українки «Думи і мрії». У час творення цієї поеми одні письменники реакційного напряму заявляли, що мистецтво потрібно лише для розваги, інші — що історію вершать царі, королі, володарі трудящих, що гнобительський лад — непорушний, вічний. Поемою «Давня казка» Леся Українка давала гостру відсіч носіям цих теорій.

Тема: зображення боротьби трудящих проти своїх поневолювачів та ролі і місця поета у визволенні народу від гніту.

Ідея: уславлення мужності, цілеспрямованості, віри у щасливе життя (поет); засудження жорстокості, жаги до збагачення, прагнення поневолити народ (Бертольдо).

Основна думка: у пошані народній завжди залишаються ті, хто захищав, відстоював інтереси простого люду, жертвуючи своїм життям.

Жанр: ліро-епічна соціальна поема-казка. (Від казки — зачин, події відбуваються в давноминулі часи, в якійсь невідомій країні, головні персонажі — поет і Бертольдо — зустрічаються тричі, як і в казках.)

Композиція.

Твір складається з чотирьох розділів. Експозиція: знайомство з поетом. Зав'язка: зустріч поета з Бертольдом. Кульмінація: конфлікт між Бертольдом і поетом. Розв'язка: довічне ув'язнення поета, його смерть; А поетові нащадки Слово гостреє гартують.

Сюжет твору.

Поема починається коротеньким виступом, у якому Леся Українка,звертаючись до читачів, говорить, що вона розповість давню казку. Насправді ж поема пов'язана з реальним життям того часу, коли жила поетеса.

У якійсь країні жив талановитий поет. Він любив людей, для них складав пісні, які давали народові пораду і розвагу. Трудящі шанували поета, захоплювалися його піснями, до нього

Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.

Тільки чванливий нероба лицар Бертольдо глузував з поета, вважав його жебраком і навіть божевільним.

Несподівано настало лихо — почалася війна. На чолі з Бертольдом військо вирушило в чужі землі. Коли в чужих землях у поході лицарям ставало тяжко і туга обгортала їх серця, тоді співці співали ті пісні, які склав поет, і вони, викликаючи у вояків спогад про рідну країну, підбадьорювали їх та додавали одваги.

Зайшовши далеко в чужі землі, опинившись серед чужих людей, втомлене і зголодніле військо почало нарікати на Бертольда, а далі кинулося до зброї, щоб примусити його припинити війну і повернутися назад.

У цю хвилину виступили співці і піснею, якої їх навчив поет, вгамували військо, запаливши в ньому бойовий дух. Лицарі з словами:

Ми готові йти до бою,

Краще смерть, ніж вічний сором!

— кинулися в бій і перемогли ворога.

Так поет своїм словом, своєю піснею допоміг війську здобути перемогу.

Але з перемоги воїнів скористався Бертольдо. Він награбував на війні «всього без ліку», а король нагородив його ще землею і графським титулом. Знову в панському палаці почалися свята і розваги.

Привчившись до грабунків на війнах, Бертольдо діяв так і в своїй країні. Він нещадно експлуатував доведений до відчаю народ, який готувався до повстання. Серед людей шириться пісні про рівність і волю. Разом з народом виступають співці і поет.

Бертольдо знає, яку велику силу мають художнє слово і пісня. Щоб вирвати з рук народу цю грізну зброю, він запропонував поетові стати його придворним співцем, обіцяючи йому за це багатство і славу. Поет з гідністю відмовився від «золотих кайданів» і слави з панських рук, залишився вірним народові. Тоді Бертольдо наказав своїм слугам кинути поета до в'язниці. Поет загинув, але лишилися між людьми його правдиві і запальні слова, залишилися молоді нащадки, які взяли собі у спадок поетові пісні і продовжували боротьбу з гнобителями.

Народ повстав і вбив пана Бертольда. Та залишився по ньому молодий нащадок, який продовжує будувати тюрми і гнобити людей. Між нащадками поета і графа продовжується боротьба. Таким закінченням поеми Леся Українка підкреслює, що боротьба трудящих за своє визволення неминуче триватиме до того часу, поки в ній не переможе народ.

Упродовж всього твору Леся Українка показує поета у тісному зв'язку з життям і боротьбою свого народу. У своїх піснях поет відображує думки і погляди трудящих мас, і тому його пісні «розходяться по світу стоголосою луною».