Зв’язок романтизму із національним рухом 1 page

Билет 1

1. Роль художньої літератури в житті нації й людини зокрема важко переоцінити. Першим нашим книгам майже тисяча років. Славетного київського князя Ярослава народ нарік Мудрим через його освіче­ ність і любов до книги. Не випадково цей відомий діяч особливу роль надавав книзі, адже в ній — мудрість поколінь, естетика і втіха. Відомо, що бібліотека Ярослава Мудрого, яку й досі не знайшли, налічувала сотні томів і вважалася справжнім скарбом не лише через те, що про­ цес виготовлення книш в давнину був складним і тривалим, а й тому, що наші гірашури усвідомлювали: книга — рушій поступу. Промовистим щодо ролі художньої літератури й письменника є вислів Остапа Вишні: «Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю». Справді, прихід у літературу Т. Шев­ ченка змінив хід історії України: твори митця пробуджували національну свідомість і гартували людську гідність у мільйонів лю­ дей — від простих селян, які знали багато його творів напам’ять, до ви­ сокоосвіченої інтелігенції. Літературі як виду мистецтва властиві ідейність, образність, емоційність. Твори красного письменства мають «викликати в душі читача живі образи тих людей чи речей, які нам малює поет, і ними бу­ дити ті самі чуття, які проймали душу самого поета у хвилі, коли тво­ рив ті образи» (І. Франко). Художні образи та втілені в них ідеї не повторюють чи ко­ піюють нашу дійсність у літературному творі; пишучи повість чи поему, майстер слова творить нову естетичну дійсність, що вбирає в себе свій час і є носієм загально­ людських цінностей. Відтворена письменником дійсність реалі­ зується лише в особі читача, без якого вона мертва. Як же позна­ чається творча індивідуальність письменника на відображенні дійсності в художньому творі? Кожен із майстрів слова по­ слуговується різними мовними ресурсами для творення образів (зокрема зорових): тропи, син­ таксичні фігури, віршована чи 5 прозова форма тощо — унаслідок цього виникають різні образи, ко­ жен із яких по-своєму красивий, естетично вартісний. Отож ідейність, образність, емоційність у художньому творі залежать від творчої індивідуальності митця. Вивчаючи шкільний курс української літератури, ви маєте навчи­

2. Григорій Сковорода не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. На думку Сковороди:«Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспіль-них явищ – таке завдання і призначення байки». Тому майже всі його байки -це зображення глибокої істини в простих життєвих сюжетах за допомогою сатири.
Г. Сковорода завжди вважав, що кожна людина повинна працювати за своїми здібностями, наголошував, що нема нічого гіршого, ніж хворіти думками. А найкращими ліками проти цієї хвороби є «сродна праця». Мислитель закликає людей пізнавати самих себе, адже шлях до щастя лежить через самопізнання своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності. Ці погляди він висловив у байці «Бджола і Шершень» (збірка «Байки харківські»), де Бджола — це мудра людина, «що у своєму ділі працює». Вона збирає мед, бо, власне, народжена для цього. Для неї саме збирання меду -«незрівнянно більша радість від споживання його». Цього ніяк не може збагнути Шершень. І тому відразу можна зрозуміти, що Шершень – це уособлення паразитів, які звикли жити за рахунок інших.
Ідея байки: праця повинна стати природною потребою для кожного.
Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, головне, щоб вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Успіх у діяльностулюдини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя.
Г.С. Сковорода писав:
«Ми створимо світ кращий. В майбутній Україні бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу».

Одна з найвідоміших байок Г. Сковороди «Бджола та Шершень» у формі діалогу між Бджолою й Шершнем розкриває одвічну тему суперечності між трудовим способом життя й паразитичним існуванням. Образи Бджоли й Шершня алегоричні: Бджола — «герб мудрої людини, що в природженому тілі трудиться», а Шершень — «образ людей, що живуть крадіжкою чужого й родилися на те тільки, щоб їсти й пити». Бджола бачить своє щастя лише в «сродній праці», тобто праці за покликанням: «Нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж споживати. До цього ми народжені». Шершень цього збагнути не може й зарозуміло наділяє Бджолу такими характеристиками: «ти така дурна», «багато у вас голів, та безглузді». Ідея байки: праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою поживою», лише тоді вона «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У силі байки автор убачає щастя людини в «природженому ділі», яке є справді «найсолодшим бенкетом». Головна ідея: праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою поживою» (ідея спорідненої праці). Ідея байки: праця має стати для лю­дини природною потребою і «найсолодшою поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У силі байки ав­тор бачить щастя людини в «природженому ділі», яке є справді «найсо-лодшим бенкетом».

Афоризм — яка-небудь узагальнена думка, висловлена стисло в дуже виразній формі.

Билет 2

1. Народна творчість — це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціальне зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема, філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу — поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла величезну роль у походженні мистецтва. Вона дала людині руку, здатну виготовляти знаряддя, а отже, створювати потрібні предмети, надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким первісний художник вирізьбив на кам'яній скелі, стінах печери зображення звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом та іншими знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.

2. У образі — Марусі втілено найкращі риси української дівчини-селянки. Її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізова­на й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Ви­сока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому ти­ха, і смирна, і усякому покірна». У зображенні Марусі, окрім ознак сенти­менталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційни­ми вигуками, прислів’ями, порівняннями Маруся постає перед нами красивою дівчиною, але не менш вона красива і духовно: вона працьовита, вихована у праці, не уявляє себе без щоденної роботи, без допомоги батькам. її ставлення до.батьків теж гідне поваги: вона поважає і любить їх, шанує їхню думку. Можливо, Маруся видається надто покірною своїй долі, вона не здатна і не звикла боротися з життям, з несприятливими обставинами. Напевно, сучасний читач вважає цю покірність недоліком Марусі, але ця її риса, мабуть, зумовлена вихованням. Насамперед християнським вихованням. Дівчина дуже набожна, вона не тільки пам’ятає про моральні цінності, але й живе за християнськими заповідями. (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!) В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — пси­хологічний стан закоханого хлопця, Василь — гідна пара для Марусі. Як і належить чоловікові, він більш рішучий, ніж Маруся, проте не менш емоційний. Отже, сентименталізм як особливе світосприймання передбачає емоційність у будь-якій людині, адже насправді всі ми здатні і схильні до переживань. Мені здалося, що почуття головних героїв твору дещо гіпертрофовані, перебільшені, оскільки сльози чоловіка перед розлукою з коханою або ж смерть від болю втрати Марусі, на погляд сучасного читача, не надто правдоподібні. Проте ми маємо пам’ятати про те, як багато в, літературі зумовлюється літературним стилем, концепцією, і як багато зумовлюється самим життям (адже з часом люди змінюються, їхнє ставлення до життя, до обставин також не залишається постійним). віщування серця під час розстава­ня пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя. Як і належить чоловікові, він більш рішучий, ніж Маруся, проте не менш емоційний. В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя. Наум Дрот — батько Марусі. Наум був вольовий, непохитний у своїх намірах, дотримувався патріархального образу життя. Всі складні питання він вирішував на свій погляд. Дочка і дружина безперечно слухали його.

У родині Наума Дрота ніколи не було сімейних чвар, а тільки взаємоповага та шана. Проте Наум був непохитний у своїх намірах, і в родині панували патріархальні звичаї: дочка і дружина безперечно його слухалися. Настя говорить: «Він мені закон, а не я йому». А Маруся про батька так каже: «Чи здужала, чи не здужала, а коли батько без жартів та трохи чи й не сердитий, то треба устати».

Билет 3

1. Повість Марка Вовчка "Інститутка" була першим великим твором, у якому показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти жорстокості та сваволі панства, засуджувалося кріпацтво як велике соціальне зло. Описано в повісті знущання й наруги, яких зазнали кріпаки від панночки. Малюючи цей образ, Марко Вовчок зуміла показати своє ставлення до таких панночок. Щоб викликати презирство й ненависть читачів, автор показує непристойні вчинки панночки, добираючи відповідні мовні І засоби. Так, до слова "кричить" вона добирає синоніми "репече", "дзвякотить". Повість "Інститутка" - реалістичний соціально-побутовий твір, у якому на тлі життя і побуту кріпаків та кріпосників правдиво зображені соціальні конфлікти Своїм твором засудила Марко Вовчок бездіяльність і слабодухість окремих панів-лібералів. Таким є полковий лікар. Спочатку він несміливо захищав своїх кріпаків, та дуже швидко відступився, сказавши: "Робитиму все так, як ти сама надумаєш". Кріпаки сподівалися, що він захистить їх від лютої дружини, але лікар виявився безвольним, не захотів сваритися з панночкою, не зміг осудити її за нелюдяні вчинки. Та центральними в повісті є образи селян-кріпаків, які виступають носіями моралі трудового народу. Вони чесні, роботящі, з почуттям власної гідності, вільнолюбні. їх глибоко обурює соціальна несправедливість. У дечому вони різні: Прокіп готовий до помсти щомиті, Назар єдиним способом позбутися кріпацької неволі вважає втечу від пана, Катря свій гнів виявляє відверто, а Устина, хоч і ненавидить панів, покірно зносить їхні знущання. Марко Вовчок основну увагу концентрує на діях і вчинках героїв. А всі дії, вчинки, прагнення й інтереси кріпаків підпорядковані боротьбі за визволення з-під кріпосницької залежності, чи, як говорить Устина, "...з пекла, з кормиги".

2. Кінець XVIII — початок XIX століття — час, коли завершується процес ліквідації будь-яких ознак державностіУкраїни. Після запровадження кріпацтва, знищення освіти в Україні, заборона "Букваря", запровадження російської мови у навчальних закладах.

Становлення нової літератури співвідносилось із формуванням модерної української нації. Оскільки більша частина етнічних українських територій у цей час була перетворена на одну з провінцій Російської імперії, то першою формою національної свідомості став місцевий, крайовий патріотизм, який передбачав наголошування на мовній, культурній, етнографічній тощо своєрідності українців. За таких умов література мусила виконувати ряд не властивих мистецтву слова функцій. Фактично вона стала одним із важливих чинників вираження й водночас формування національної свідомості.

Українську літературу від кінця XVIII ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нових героїв і нового мовного оформлення. Твори, на відміну від давніх, написані сучасною українською літературною мовою. Найяскравіші представники літератури кінця XVIII — 30-х pp. XIV ст. — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та ін. Основні творчі методи літератури цього періоду це просвітительський реалізм і романтизм, основні жанри — бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п’єса, сентиментальна повість.

Григорію Квітці-Основ’яненку належить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі, одного із засновників жанру соціально-побутової комедії. Прозові твори Квітки склали дві збірки «Малоросійських повістей» (1834, 1836, 1837 pp.), до яких увійшли найвідоміші повісті «Конотопська відьма», «Маруся». Славу драматургові принесли п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

Петро Гулак-Артемовський, як письменник, уславився байками та романтичними баладами, започаткувавши в новій українській літературі відповідні жанри. Так, хрестоматійною є його байка-казка «Пан та собака» (1818 p.). Гулак-Артемовський був також майстром літературного перекладу.

Євген Гребінка писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув кількісно невеликим українськомовним доробком — байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літератури.

У перших десятиліттях XIX ст. роль літературних центрів належала Полтаві й Харкову. Саме тому початковий період нової української літератури називають полтавсько-харківським. З Полтавою пов’язана творча діяльність одного із засновників нової літератури — Івана Котляревського, автора славнозвісної «Енеїди» та п’єс «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». Спадщина Котляревського викликала цілу низку наслідувань, представлену переважно творами другорядних авторів, іноді навіть говорять про «школу Котляревського».

Після заснування у 1805 р. Харківського університету роль літературного центру міцно закріпилася за Харковом. На сторінках журналів «Харьковскій Демокритъ» та«Украинский вестник» друкувалися твори В. Масловича та П. Гулака-Артемовського, написані українською мовою. У 1834 р. в харківському альманасі «Утренняя звезда» з’явилася перша публікація української прози Григорія Квітки, який надалі активно виступав як український прозаїк і драматург. Наприкінці 20-х — на поч. 30-х рр. навколо Харківського університету сформувалося середовище молодих людей, переважно викладачів та студентів, які цікавились українською історією та фольклором, а також здійснювали власні літературні спроби. Серед них найбільш помітними постатями були Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Михайло Петренко. Вони увійшли в історію української літератури як представники раннього українського романтизму. Результатом їх діяльності стало видання фольклорної збірки «Запорожская старина» (укладач і видавець Ізмаїл Срезневський), альманахів «Сніп» та«Молодик». Значну організаційну діяльність у літературній галузі провадив Євген Гребінка, сам поет і прозаїк. Він видав альманах «Ластівка» (1841 р.), куди увійшли твори найбільш відомих на той час українських літераторів.

Література 40—60-х pp. XIX ст

У середині 40-х рр. українським літературним центром став Київ. На початку 1846 р. там утворилося Кирило-Мефодіївське товариство — таємна організація, до складу якої входили відомі українські письменники — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Товариство проіснувало чотирнадцять місяців. Навесні 1847 р. його учасники були заарештовані й за висновками слідства дістали різні терміни ув’язнення й заслання. Найбільш масштабною особистістю серед письменників-учасників Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко. Уже після виходу «Кобзаря» 1840 р. він завоював велику популярність як український поет. Саме за поетичні твори антимонархічного та антиколоніального змісту його відправили на заслання.

Тематика літературних творів цього періоду пов’язана з найгострішою суспільно-політичною проблемою тих років — кріпацтвом і пошуком шляхів боротьби з ним. Ідейно-художня й жанрова палітра літератури розширена й поновлена. Утверджений принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінений художній погляд на світ і спосіб його зображення. Не втрачає позицій романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок) твори. Пізніше основним творчим методом стає реалізм, який у творчості Т. Г. Шевченка набуває гостро-викривального спрямування. Центральною постаттю в літературному процесі того часу був саме Т. Шевченко.Література 70—90-х рр. XIX ст.

Українська література XIX ст. розвивалася в умовах постійних урядових заборон і репресій. У 1863 р. вийшов так званий Валуєвський циркуляр, який суттєво обмежив права української культури. Наступною перешкодою для розвитку української літератури став Емський указ 1876 р. Заборони національного життя помітно визначили специфіку українського письменства: естетичні завдання поступалися захисним, першорядним лишалося питання етнічного самозбереження. Своєрідною захисною реакцією стала концентрація уваги літераторів на простонародному, селянському середовищі, що через свій консерватизм чи не єдине послідовно зберігало національні ознаки та було джерелом аргументів мовної та етнографічної своєрідності українців.

Билет 4

Період переписування давніх творів та укладання книг-зводів («Літопис руський», «Києво-Печерський патерик», «Литовський літопис», «Короткий київський літопис», «Хождєнія Данила Паломника» тощо),

Оригінальна література: послання, повчання митрополита Фотія, Григорія Цяблака.

Перекладна література з грецької, сербської, болгарської мов, наприклад, сербська повість «АлександрІя».

Період кінця XV — початку XVII ст. вважається Першим українським Відродженням. Особливістю українського Ренесансу є те, що він мав значно більше поширення у суспільно-культурному житті, ніж у мистецтві, літературі.

Це період організації церковно-освітніх товариств (братств), шкіл з викладанням староукраїнською мовою.

Розпочалося книгодрукування (церковнослов’янською, а згодом і українською мовами). Створюються і рукописні книги (Пересопницьке Євангеліє), Розвивається мовознавство (перший буквар староукраїнської мови Лаврентія Зизанія, «Граматика словенська «Мелетія Смотрицького, «Лексикон… Памва Беренди тощо).

У зв’язку зі створенням так званої уніатської (греко-католицької) церкви особливого значення набула полемічна література. Полеміка (від. грец. «войовничий, ворожий») гостра суперечка під час обговорення, з’ясування яких-небудь проблем, питань.

Полемічна література Кінця XVI початку XVII ст. являла собою публіцистичну дискусію між прихильниками й противниками унії, Іван Вишенський «Послання до єпископів»; Петро Скарга «Про єдність церкви Божої»; Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587); Василь Острозький (Суразький) «Книжиця» (1588);

Давня українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. У XVII—XVIII ст. українська література була різномовною, що обумовлювалося життям українського народу не в одномовному, а в багатомовному державному організмі.

Давня українська література – література українського народу ХІ-ХУІІІ ст. Належить до особливого типу літератур, так званих середньовічних. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, обумовлену характером середньовічного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв’язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру.

Тільки давній українській літературі властиві жанри: житія, літописи, повчання, слова, хожденія, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедія та ін.

Переважна частина творів ХІ-ХУІІІ ст.. анонімна. Вони, як правило, побутували у рукописній формі. При переписуванні допускались зміни, скорочення, збільшення тексту. Тому відомо багато редакцій відомих творів („Києво-Печерський патерик”, „Повість минулих літ” та ін). Порівняно небагато письменників зазначували своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Г.Смотрицький, М.Смотрицький, І.Вишенський, Л.Баранович, Д.Братковський, І.Величковський, К.Зіновієв, Ф.Пропокович, І.Некрасевич, Г.Сковорода.

Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в „Історії української літератури”:

І період – доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХІІ ст.. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам’ятки, як „Повість минулих літ”, „Київський літопис”, „житія Бориса та Гліба, житія Феодосія Печерського”;

ІІ період – ХІІІ-сер.ХУ ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературнення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський), агіографія, ораторська проза. Це був час також рукописних збірників, які вбирали в себе пам’ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях „Ізмарагд”, що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові „Чьтьї-Мінеї”;

ІІІ період – український ренесанс (сер.ХУ – к.ХУІ ст..). Впроваджується латино мовна та польсько мовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Ю.Дрогобич, П.Русин, Г.Чуй, І.Туробінський Рутенець, С.Оріховський та ін. Їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносять до цього періоду і деякі зразки полемічної прози;

ІУ період – українське бароко (кін.ХУІ – ХУІІІ ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші, модифікуються традиційні жанри – ораторська проза та літописання. Невід’ємною сторінкою українського бароко була творчість Г.Сковороди.

Важливими факторами розвитку давньої української літератури були церква і релігія, бо інтенсивний розвиток нашого письменства пов’язують із прийняттям християнства.

Давня українська література розвивалась в своєрідних умовах. Як ми вже зазначали, вона була цілком рукописною. Книгодрукування, що з’явилося у ХУІ ст., майже не вплинуло на характер і способи її побутування. При переписуванні писарі (а це були в основному монахи) вносили свої поправки, зміни, скорочували або ж розширяли текст. В результаті цього пам’ятки не мали стійкого тексту. Нові редакції творів з’являлися під впливом змін літературних смаків (редакція літописів, Києво-Печерський патерик).

2. Забіла Віктор Миколайович (крипт. — Ол-др.) — український поет.
Народився 1808р. на хуторі Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Чернігівської області, в сім'ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду. Навчався в 1822 — 1825 рр. в Ніжинській гімназії вищих наук. В 1825 — 1834 рр. служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручика, решту життя провів на своєму хуторі поблизу Борзни.
В. Забіла дружив з Т. Шевченком, зустрічався з ним під час приїздів поета на Україну — в Качанівці, Мойсівці, Києві. Взимку 1847р. Т. Шевченко деякий час жив на х. Кукуріківщині, намалював портрет Забіли. У повісті «Капитанша» Т. Шевченко з симпатією зобразив його під іменем Віктора Олександровича. Його вірші, відібрані жандармами у Т. Шевченка при арешті 1847р., в протоколі допиту названо пасквільними. Брав участь у похороні Т. Шевченка і впорядкуванні його могили.
Вірші почав писати в середині 30-х pp., але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Є. Гребінка 1841р. в альманасі «Ластівка». Видрукована на початку 40-х pp. збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив 1936р. літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли є два вірші, надруковані 1857р. в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» видано 1906р. у Львові заходами І. Франка. Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні, наприклад, «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Глинкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та ін. Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня з її образним і мовним багатством. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні вірші, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.
Помер поет в листопаді 1869р. в м. Борзна.
І. Франко відзначав помітний внесок В. Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Т. Шевченка.

Билет 5

1. Українська барокова література виникла на рубежі XVI–XVII століть. Вона була першою західноєвропейською за походженням літературною течією в Україні. Видатними представниками цієї течії були поет Іван Величковський, видатний публіцист Феофан Прокопович, полеміст Іван Вишенський, майстер «фігурного вірша» Симеон Полоцький, також Дмитро Туптало, Касіян Сакович та видатний культурний і громадський діяч Петро Могила. Для поезії Григорія Сковороди також характерний бароковий стиль.
В літературі бароко дуже цінувалася контрастність, інакомовність, символічність та написаного. Потрібно було вразити читача, здивувати його «поєднанням того, що не поєднується»
Популярні були фігурні вірши, що друкувалися у формі пасхального яйця, хреста та іншого, алфавітні вірші, слова яких починалися з літер алфавіту. Іван Величковський створював вірші, рядки яких читаються однаково як справа наліво, так і зліва направо

Ознакою бароко є його контрастність. Вона виявляється, зокрема, у зображенні героїв і в щасті, і в горі, у протиставленні земного й неземного. Названі риси бароко яскраво розкриваються у відповідних метафорах, символах, алегоріях: життя людини нагадує квітку, що губить пелюстки, сама людина — це скло; Смерть, Доля, Віра стають досить поширеними алегоричними персонажами.

Захоплення ускладненою формою, химерним, дивним виявилося у барокових письменників у нанизуванні метафор, порівнянь, антитез, зверненні до фігурної поезії, акростихів-віршів, у яких перші літери кожного рядка утворюють слово або речення; мезостихів — поезій, всередині яких приховано якесь особливе значення, найчастіше ім'я адресата; буриме — літературної гри, суть якої — написання жартівливих віршів-експромтів на заздалегідь визначену тему або відповідно до наперед визначених рим. Усе це підпорядковується завданню вразити, здивувати читача. Звідси — незвичайний вигляд віршів: у формах хреста, колони, ромба, зірки, серця тощо. Усі ці художні засоби декоративно прикрашають твір, роблять його пишним, химерним, монументальним.

Найвидатніші представники бароко — П. Кальдерон в Іспанії, Д. Маріно і Т Тассо в Італії, X. Ґріммельсхаузен у Німеччині.

Література бароко відмовилася від принципу наслідування життя, його відображення. Вона створила власний світ за певними законами, мета яких — вразити читача. Тому представники цього напряму виявляли інтерес до ускладненої художньої форми. Вони вважали, що реальний світ — це ілюзія, а його предмети — символи та алегорії, які необхідно пояснити.

Ознакою бароко є його контрастність. Вона виявляється, зокрема, у зображенні героїв і в щасті, і в горі, у протиставленні земного й неземного. Названі риси бароко яскраво розкриваються у відповідних метафорах, символах, алегоріях: життя людини нагадує квітку, що губить пелюстки, сама людина — це скло; Смерть, Доля, Віра стають досить поширеними алегоричними персонажами.

Захоплення ускладненою формою, химерним, дивним виявилося у барокових письменників у нанизуванні метафор, порівнянь, антитез, зверненні до фігурної поезії, акростихів-віршів, у яких перші літери кожного рядка утворюють слово або речення; мезостихів — поезій, всередині яких приховано якесь особливе значення, найчастіше ім'я адресата; буриме — літературної гри, суть якої — написання жартівливих віршів-експромтів на заздалегідь визначену тему або відповідно до наперед визначених рим. Усе це підпорядковується завданню вразити, здивувати читача. Звідси — незвичайний вигляд віршів: у формах хреста, колони, ромба, зірки, серця тощо. Усі ці художні засоби декоративно прикрашають твір, роблять його пишним, химерним, монументальним.