Відповідальність у цивільному праві

Приступаючи до аналізу цієї складної правової категорії, насам­перед слід нагадати про існування двох різних підходів до розумін­ня відповідальності. Сутність цих відмінностей полягає в тому, що юридична відповідальність, в тому числі й цивільно-правова, тлу­мачиться як відповідальність за минулі вчинки (ретроспективна відповідальність) або як відповідальність за майбутню поведінку (проспективна або позитивна відповідальність).

На думку Харитонова Є.О. більш вірною видається точка зору, згід­но з якою поділ юридичної відповідальності на позитивну і нега­тивну (проспективну і ретроспективну) не відповідає її природі. Підґрунтям юридичної відповідальності є правова оцінка, а під­ґрунтям позитивної відповідальності — моральна. Тому такий по­діл в цілому є не зовсім точним.

Ґрунтуючись на таких міркуваннях, цивільно-правову відпові­дальність слід розуміти як відповідальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вже скоєне правопорушення.

Стосовно визначення цивільно-правової відповідальності і її ха­рактерних ознак, в юридичній літературі вже багато років точиться дискусія. Зокрема поняття цивільно-правової відповідальності не­рідко пов'язують із санкцією за правопорушення. У найбільш за­гальному вигляді цю позицію можна сформулювати таким чином: цивільно-правова відповідальність — це санкція (реалізація сан­кції) за порушення цивільного законодавства (О.С. Іоффе).

Однак така позиція має недоліки. Річ у тім, що тут увага загос­трюється на зовнішній стороні. Але має бути показана і сутність відповідальності, й особливості реалізації санкції. Адже до заходів відповідальності можуть бути віднесені не всі санкції, а лише дея­кі з них, що відповідають певним вимогам. Сутність юридичної відповідальності взагалі і цивільно-правової відповідальності, зок­рема, полягає в тому, що вона є застосуванням до правопорушни­ка передбачених санкцією правової норми заходів державного при­мусу.

Водночас не будь-яка реалізація санкції, не будь-який держав­ний примус підпадає під поняття "цивільно-правова відповідальність". Відповідальність — це реалізація санкції, що має специфіч­ні особливості.

Зокрема особливостями цивільно-правової відповідальності є:

1) державний примус, який відрізняє юридичну відповідальність від інших видів соціальної відповідальності, наприклад, моральної;

2) крім державного примусу, який характеризує право взагалі, для відповідальності типовими є несприятливі наслідки, що наста­ють для її суб'єкта (в цивільному праві це, як правило, — наслідки майнового характеру, майнові втрати, наприклад, відшкодування збитків за рахунок порушника, стягнення з нього неустойки тощо);

3) державний і суспільний осуд порушника, який висловлює йо­му докір за порушення норм, встановлених державою, і дозволяє відмежувати відповідальність від інших випадків настання неспри­ятливих наслідків.

Не менше, ніж з категорією " санкція " юридична відповідаль­ність пов'язується з категорією " обов'язок ". Наприклад, підкреслю­ється, що відповідальність слід вважати обов'язком, що примусово виконується, який вже існував раніше або знову виник внаслідок правопорушення. Такий зв'язок здається цілком обґрунтованим, однак потребує уточнення. Очевидно, під відповідальністю слід ро­зуміти не будь-який обов'язок, що існує у звичайному відношенні, а обов'язок, що виникає вже після порушення, тобто той, який іс­нує в так званому охоронному правовідношенні.

Істотними особливостями такого обов'язку є те, що на відміну від звичайного обов'язку, сформульованого в законі або договорі, обов'язок-відповідальність покладається на порушника, він сфор­мульований в санкції правової норми або в договорі — в тих його пунктах, де передбачені наслідки невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Таким чином, відповідаль­ність — це новий, додатковий обов'язок, що є вторинним стосов­но первинного обов'язку, не виконаного внаслідок правопорушен­ня; цей новий обов'язок нерідко полягає в необхідності зазнання обтяжень і обмежень, що покладаються понад обов'язки, що вже існують. Саме в покладанні такого додаткового обов'язку, що є ка­рою, виражається державний осуд особи, яка вчинила правопору­шення.

Однак, ведучи мову про неналежне виконання зобов'язання як про протиправну дію з боку боржника, слід мати на увазі, що йдеться про порушення останнім не тільки норми права, а й суб'єктивного права кредитора. Звідси випливає, що санкція застосовується як за порушення норми пра­ва, так і за порушення суб'єктивного права іншої особи. При цьо­му слід мати на увазі, що в цивільному праві застосування санкції для захисту суб'єктивного права уповноваженої особи не завжди пов'язане з відповідальністю. Наприклад, якщо майно вилучається з чужого незаконного володіння в примусовому порядку, то має місце санкція, яка застосовується за скоєне правопорушення. Вод­ночас таку санкцію не можна вважати відповідальністю, оскільки вона не пов'язана з якимсь позбавленням для порушника, у якого вилучається річ, що йому не належить. Тому щодо цивільно-право­вої відповідальності слід особливо підкреслити, що вона є не прос­то санкцією за цивільне правопорушення, а заходом, що спричи­няє певні втрати майнового характеру, тобто спрямовано діє на майнову сферу правопорушника.

З урахуванням названих ознак відповідальність в цивільному праві - це правовідношення, що виникає у зв'язку з по­рушенням встановленого договором або законом обов'язку, що має змістом покладання на особу, винну в скоєнні цивільного право­порушення, негативних майнових наслідків її поведінки.

Ведучи мову про ознаки цивільно-правової відповідальності як одного з видів юридичної відповідальності взагалі, слід детальніше зупинитися на такій її особливості, як те, що вона за своїм харак­тером є заходом державного примусу. У зв'язку з цим слід зазначи­ти, що в цивілістичній науці широко обговорювалося раніше, та й сьогодні не втратило своєї актуальності, питання про те, чи є мірою цивільно-правової відповідальності, наприклад, добровільне відшкодування несправним боржником збитків, що виникли у кре­дитора внаслідок невиконання або неналежного виконання дого­вірного зобов'язання. Це ж питання можна віднести і до добровіль­ної сплати неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Логіка міркувань противників стосовно того, щоб віднести доб­ровільне відшкодування збитків або добровільну сплату неустойки до заходів відповідальності, приблизно така: юридична відповідаль­ність пов'язана із осудом і державним примусом правопорушника. Якщо останній виконує обов'язок відшкодувати збитки добровіль­но, то немає примусу з боку держави, а отже, немає і державного осуду (С.Н. Братусь).

Однак цьому можна протиставити зауваження Г.К. Матвєєва, який зазначав, що момент осуду правопорушення завжди прохо­дить подвійну стадію: абстрактну, коли держава засуджує той або інший тип поведінки в законі, і конкретну, при якій суд від імені держави висловлює осуд за правопорушення стосовно певної осо­би. Тому навіть при добровільному відшкодуванні збитків або сплаті неустойки з боку держави присутній осуд.

Слід визнати, що можливість відповідальності поза діяльністю державних органів, настання її і при добровільному відшкодуванні винно заподіяної шкоди є однією з особливостей цивільно-право­вої відповідальності.

Традиційно в юридичній літературі виділяють три функції ци­вільно-правової відповідальності: превентивну (виховно-поперед­жувальну), репресивну (каральну) і компенсаційну, з пріоритетом останньої. Деякі цивілісти при цьому вважають каральну функцію такою, що невластива ци­вільно-правовій відповідальності. Такий підхід видається невиправданим, оскільки цивільно-правова відповідальність, як і практично будь-яка інша, виконує всі три зазначені функції. Наприклад, у ви­падку коли на боржника, винного в невиконанні зобов'язань, пок­ладається обов'язок відшкодувати кредитору збитки, що виникли у нього, цей обов'язок відшкодування має потрійний вплив.

По-перше, кредитору відшкодовуються збитки, тобто викону­ється компенсаційна функція. По-друге, оскільки компенсація від­бувається за рахунок несправного боржника, то тим самим кара­ється правопорушник, тобто має місце покарання. Нарешті, факт покладання обов'язку відшкодування збитків, що були результатом винного правопорушення, спричиняє виховний вплив на самого правопорушника, а також на інших схильних до правопорушення осіб.

Як випливає із визначення, характерних ознак і самої суті цьо­го правового інституту, цивільно-правова відповідальність застосо­вується до осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. То­му згідно з поширеною в юридичній літературі думкою загальною і єдиною підставою юридичної відповідальності є наявність складу правопорушення.

У юридичній літературі висловлювалися різні точки зору сто­совно поняття, сутності і складу правопорушення. Зокрема при визначенні поняття "правопорушення" нерідко основна увага звер­тається на те, що воно є порушенням правової заборони.

Недоліком такого визначення є те, що воно фіксує увагу на ак­тивних протиправних діях і не враховує протиправного невиконан­ня обов'язку, що уже існує, наприклад, в договірних зобов'язаннях. Тому таке визначення прийнятне для кримінального, адміністра­тивного права. Що ж стосується цивільного права, то тут таке тлу­мачення правопорушення застосовується лише у випадках заподі­яння шкоди.

Цей же недолік властивий і тлумаченню правопорушення як юридичного факту. У цьому разі правопорушення визначається як юридичний факт, що являє собою винне протиправне діяння деліктоздатної особи. Тут слушно підкреслюється, що воля особи спрямована не на виникнення правовідношення, а на порушення права, але вже саме здійснення неправомірної дії є юридичним фактом, на підставі якого виникають відповідні правовідносини.

Водночас таке визначення також орієнтоване насамперед на ха­рактеристику відповідальності за недоговірне правопорушення -делікт. Отже, за його межами залишається питання про співвідношення правомірного юридичного факту — договору, що породив головне зобов'язання, і неправомірної дії (часто — бездіяльності), пов'язаної з невиконанням або неналежним виконанням договір­ного зобов'язання, яке спричиняє відповідальність.

Тому стосовно відповідальності за порушення зобов'язань, пра­вильніше говорити про те, що вона настає за скоєння цивільного правопорушення, яке виступає тут як суспільне небезпечна пове­дінка.

Для конкретизації визначення правопорушення необхідна ха­рактеристика його складу, тобто сукупності елементів, ознак, умов, які й утворюють у сукупності правопорушення.

Слід відмітити існування двох підходів до визначення складу правопорушення: загальнотеоретичного і цивілістичного.

Для загальнотеоретичного підходу характерним є включення до складу правопорушення таких чотирьох елементів: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторони правопорушення. Були спроби так само визначати і склад правопорушення в цивільному праві, однак вони не отримали в науці і практиці широкої під­тримки.

Цивільно-правовий підхід до визначення складу правопорушен­ня полягає в тому, що в нього включають чотири умови цивільно-правової відповідальності: шкода, протиправні дії правопорушни­ка, причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою, вина правопорушника.

На відміну, наприклад, від кримі­нального права, в цивільному праві об'єкт і суб'єкт правопорушен­ня тлумачаться однозначно. Об'єкт — це суспільне відношення, врегульоване нормами цивільного права, а суб'єкт — учасник пра­вовідносин.

Набагато складнішим є аналіз об'єктивної і суб'єктивної сторо­ни цивільного правопорушення. Першою з об'єктивних підстав від­повідальності, очевидно, має бути названа наявність шкоди. В юридичній літературі зазначалося, що ця підстава має місце, як правило, при відповідальності у формі відшкодування збитків. Од­нак видається, що наявність шкоди є найважливішою умовою від­повідальності в будь-якому випадку, навіть тоді, коли збитків не­має. Протиріччя в такому твердженні немає, оскільки поняття "шкода" ширше, ніж поняття "збитки".

Так, під збитками відповідно до ст.22 ЦК розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також нестримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зо­бов'язання було виконане боржником.

Звідси випливає, що поняттям "збитки" не охоплюються випад­ки шкоди, що не підпадають під перелік, наведений в цій нормі. Отже, при всій важливості категорії збитків, ними не вичерпується поняття шкоди як підстави цивільно-правової відповідальності. У юридичній літературі вже давно відзначалося існування і такого ви­ду шкоди, як шкода моральна. І якщо раніше до цієї ідеї ставили­ся з обачністю, то в останні роки ставлення до відшкодування мо­ральної шкоди змінилося в позитивну сторону. Відповідальність в таких випадках передбачена в законодавстві, наприклад, в зо­бов'язаннях із завдання шкоди, у відносинах із захисту прав спожи­вачів тощо.

Таким чином, наявність шкоди, під якою мають на увазі сукуп­ність моральної шкоди і збитків, є однією з підстав відповідальнос­ті, елементом об'єктивної сторони правопорушення.

У конкретному правопорушенні може бути той або інший вид шкоди, але така умова є завжди. Це випливає з самого поняття "правопорушення", яке, як зазначалося, є суспільне шкідливим ді­янням. Якщо немає шкоди, то немає і правопорушення.

Водночас можливе завдання шкоди, яке не є протиправним. Наприклад, правомірним буде завдання шкоди нападнику при не­обхідній обороні або в стані крайньої необхідності. У цих випадках про правопорушення не йдеться. Звідси випливає, що протиправність є необхідним елементом правопорушення.

Специфікою її в цивільному правопорушенні є те, що протип­равною є як дія, що порушує закон, так і порушення умов дого­вору, укладеного між сторонами. У зв'язку з цим можна відміти­ти і другу особливість розуміння протиправності як елемента пра­вопорушення в цивільному праві. Вона полягає в тому, що якщо для деліктних зобов'язань (зобов'язань із завдання шкоди) харак­терні протиправні дії, то в договорах нерідко протиправною є са­ме бездіяльність. Наприклад, протиправним є невиконання дій за договором про надання послуг. Протиправна бездіяльність може полягати також в непереданні проданої речі, непостачанні товару, невиконанні обов'язків з передання внеску до статутного фонду тощо.

Однак взяті окремо протиправність дій і виникнення шкоди мо­жуть і не бути елементами єдиного правопорушення. Наприклад, продавець поставив частину товару з недотриманням умов про йо­го якість. Протиправність, безумовно, має місце. Однак до подан­ня претензії про поставку неякісного товару вся партія була знище­на внаслідок пожежі, що виникла з не встановленої причини. По­купець поніс значні збитки. Природно постає питання: чи має пос­тачальник нести перед покупцем відповідальність, і якщо має, то в якій частині?

Відповідь на це питання можлива лише після виявлення тієї обставини, в якій мірі протиправні дії продавця пов'язані зі шко­дою, якої зазнав покупець, тобто після відповіді на запитання: чи є причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, що настала для потерпілого?

Отже, третім елементом об'єктивної сторони цивільного право­порушення є причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяль­ністю) правопорушника і шкодою, що настала.

Під причинним зв'язком зазвичай розуміється такий взає­мозв'язок, що об'єктивно існує між явищами, при якому одне з них з необхідністю породжує інше. При цьому йдеться про безпосеред­ній, прямий зв'язок, не спотворений іншими діями. Відшкодуван­ню підлягають лише прямі збитки. Непрямі збитки не відшкодову­ються. Зазвичай судова практика виходить з презумпції, що збит­ки, які виникли у кредитора в зв'язку з порушенням договору бор­жником, перебувають у прямому причинному зв'язку з невиконан­ням або неналежним виконанням зобов'язання. Водночас врахову­ється та обставина, що збитки можуть бути завдані дією неперебор­ної сили (обставин, яким боржник не міг запобігти, бо це вище йо­го можливостей), випадку (обставин, яких боржник не міг перед­бачити і тому не запобіг).

Як зазначалося, в сукупності три вказаних елементи утворюють об'єктивну сторону складу правопорушення. Крім того, умовою цивільно-правової відповідальності є такий елемент складу цивіль­ного правопорушення, як вина (провина), яка тлумачиться як пси­хічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

Вина як умова відповідальності прямо згадується у ст.614 ЦК, де зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відпові­дальність лише за наявності вини, якщо інше не встановлено дого­вором або законом. Відсутність вини доводиться особою, що пору­шила зобов'язання, тобто в цивільному праві діє презумпція вини.

Аналізуючи текст наведеної норми, можна дійти таких виснов­ків. По-перше, відповідальність за провину є загальним правилом, винятки з якого можуть бути встановлені як угодою сторін, так і законом. Прикладом відповідальності за дії третіх осіб (тобто, ко­ли відсутня власна вина) є ст.618 ЦК, яка передбачає, що у разі покладання виконання зобов'язання на третю особу відповідаль­ність за його невиконання або неналежне виконання несе сторона за договором, якщо договором або законом не встановлено відпо­відальність безпосереднього виконавця.

По-друге, вина можлива у формі наміру (умислу) або необереж­ності. Але тут слід зазначити, що для договірної відповідальності вина у формі наміру нехарактерна. Хоч останнім часом трапляють­ся й випадки умисного невиконання зобов'язань: наприклад, про­давець отримує передоплату, явно не маючи наміру передавати покупцеві майно, і після закінчення терміну договору повертає отри­ману суму. В умовах інфляції, за умови відсутності у договорі відповідного застереження щодо індексації такий прийом може дати порушнику відчутну вигоду. Вихід з такої ситуації полягає у вста­новленні в договорі досить значної неустойки за невиконання до­говору купівлі-продажу.

Іноді невиконання або неналежне виконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). У цьому випадку суд відповідно до міри вини кожного з них зменшує роз­мір відповідальності боржника. Відповідальність боржника змен­шується також у випадку, коли кредитор умисно чи з необережнос­ті сприяв збільшенню розміру збитків або не виконав дій, необхід­них для їх зменшення.

Вказані елементи утворюють у сукупності склад цивільного пра­вопорушення, що є підставою цивільно-правової відповідальності. Водночас можливе застосування заходів відповідальності й при не­повному, "усіченому" складі правопорушення за відсутності вини боржника, збитків у кредитора тощо, що ми розглянемо далі.

Давайте класифікуємо цивільно-правову відповідальність. У цивілістиці як було згадано розрізняють договірну і недоговірну відповідальності. Перша з них має місце у разі неналежного вико­нання або невиконання договору. Друга — настає у випадках зав­дання шкоди незалежно від існування договору між тим, хто запо­діяв шкоду, і потерпілим.

У свою чергу в межах загальної категорії цивільно-правової від­повідальності за невиконання і неналежне виконання договірних зобов'язань можна розрізняти кілька її видів. При цьому класифі­кація можлива з різних підстав. Зупинімося на деяких з них.

Залежно від виду порушення договору договірну відповідальність можна поділити на відповідальність за невиконання і відповідаль­ність за неналежне виконання зобов'язань. У першому випадку йдеться про протиправну бездіяльність; у другому — про протиправ­ну дію, яка виражається у недотриманні умов належного виконан­ня договору. Як свідчить вивчення практики вирішення спорів про неналежне виконання договорів за участю громадян, часто нена­лежне виконання договору пов'язане з недотриманням вимог про предмет договору і про строк його виконання. Крім того, в низці випадків має місце виконання зобов'язання неналежною особою.

Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зо­бов'язань пов'язана з простроченням виконання договору. Наслід­ки прострочення боржника передбачені ст.612, кредитора — ст.613 ЦК. Відповідно до ст.612 боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після простро­чення.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття вико­нання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зо­бов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення креди­тора.

У свою чергу кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване бор­жником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами ци­вільного законодавства або випливають з суті зобов'язання чи зви­чаїв ділового обігу, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути борговий документ або видати роз­писку боржникові (ч.4 ст.545 ЦК).

Прострочення кредитора дає боржнику право на відшкодуван­ня заподіяних простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликане умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредито­ра було покладене прийняття виконання. Після закінчення прос­трочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. За грошовим зобов'язанням боржник не зобов'язаний платити про­центи за час прострочення кредитора.

Залежно від розподілу відповідальності між кількома боржника­ми в зобов'язаннях з множиною осіб, розрізняють часткову, солі­дарну та субсидіарну відповідальність.

Слід зазначити, що іноді класифікація відповідальності в зо­бов'язаннях з множиною осіб проводиться за іншими підставами. Так, розрізняють часткову і солідарну відповідальність; основну і субсидіарну (додаткову).

Хоча, здавалося б, і в першому, і в другому випадку названі схожі типи відповідальності, але другий підхід видається більш вдалим, оскільки дозволяє підкреслити як специфічні риси субсидіарної відповідальності, так і характер зобов'язань, в яких вона виникає.

Отже, візьмемо першу із названих пар: відповідальність частко­ву і солідарну.

Частковою у цивільному праві визнається відповідальність, яка покладається на двох чи більше осіб, кожна з яких відповідає пе­ред кредитором в рівних частках, оскільки інше не встановлене за­коном або договором.

Часткова відповідальність є у цивільному праві загальним пра­вилом, що випливає з ст.541 ЦК, яка передбачає, що солідарні обов'язки (а отже, й солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема, при неподільності предмета зобов'язання.

Таким чином, солідарна відповідальність, тобто така, де креди­тор має право вимагати від будь-якого з боржників виконання обов'язку у повному обсязі, так само як і санкції до кожного з боржників можуть бути застосовані у повному обсязі, має бути прямо передбачена законом або договором. При цьому в договорі вона має бути виражена у ясній формі.

Слід зазначити, що на практиці договірне встановлення солі­дарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога до договору встановлюється законом.

Наприклад, солідарна відповідальність встановлюється угодою сторін установчого договору про створення повного товариства. Однак вимога такої умови в установчому договорі випливає зі ст.66 Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товарис­тва", в якій міститься визначення повного господарського товарис­тва. Повним визнається товариство, всі учасники якого займають­ся спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

Крім того, така вимога підкріплена ст. 74 вказаного Закону, яка містить аналогічне положення в деталізованому вигляді. Іноді нор­ма про солідарну відповідальність формулюється диспозитивне. Наприклад, ст.554 ЦК передбачає, що у випадках поруки, у разі не­виконання зобов'язання, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім того, як передбачено ч. З цієї ж статті, особи, які спільно поручилися, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встанов­лено договором поруки. Таким чином, загальним правилом відпо­відальності у випадках поруки є солідарність основного боржника і поручителя. Водночас угодою про поруку може бути передбачена часткова або субсидіарна відповідальність поручителя.

Оскільки ми торкнулися питання про субсидіарну відповідаль­ність, перейдемо до питання про основну і додаткову (субсидіарну) відповідальність.

Основною відповідальністю в цивільному праві визнається від­повідальність боржника, що виникає на підставі загальних припи­сів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань.

Водночас для більш повного захисту інтересів кредитора іноді встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка ха­рактеризується тим, що вона:

1) настає лише у випадках, прямо передбачених законом або до­говором;

2) є покладанням додаткової відповідальності, що передбачає наявність основної відповідальності, яку несе основна відповідаль­на особа;

3) покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основної відповідальності перед кредитором;

4) не може перевищувати обсягу основної відповідальності. Субсидіарно відповідальна особа, яка задовольнила вимогу креди­тора, в передбачених законом випадках має право регресної вимо­ги до основної відповідальної особи;

5) може бути обмежена законом (або відповідно до нього дого­вором) у часі або пов'язана законом з наявністю певних умов.

Наступним поділом є розмежування відповідальності на повну і обмежену.

При цьому загальним правилом є відповідальність боржника в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов'язань законо­давством може бути встановлена обмежена відповідальність за не­виконання або за неналежне виконання зобов'язань.

Обмеження відповідальності можливе як законом, так і угодою сторін, але з дотриманням певних вимог.

Окремі цивілісти як випадок обмеження відповідальності боржника називають зменшення обсягу відповідальності останньо­го, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання ста­лося не тільки з його вини, а й з вини кредитора (вже згадувана змішана вина). Однак видається, що ст.616 ЦК, на яку посилають­ся прихильники цієї точки зору, все-таки правильніше тлумачити не як таку, що встановлює обмежену відповідальність, а як таку, що визначає принцип змішаної відповідальності сторін як резуль­тат їх обопільної вини.

Крім зазначених вище, можуть бути виділені такі види відпові­дальності, як відповідальність за свої дії та відповідальність за дії інших осіб.

Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне пра­вило полягає в тому, що заходи відповідальності покладаються на того, хто порушив зобов'язання, вказують, що для низки випадків передбачені винятки з цього правила. Суть їх в найбільш загальній формі може бути виражена таким чином: в передбачених законом випадках за невиконання або неналежне виконання зобов'язання однією особою заходи цивільно-правової майнової відповідальнос­ті можуть бути застосовані щодо іншої.

У ЦК відсутня окрема норма, що встановлює таке правило. Од­нак у ст.528, що регулює виконання обов'язку третьою особою, міститься положення про те, що у разі невиконання або неналеж­ного виконання обов'язку боржника іншою особою, цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Така позиція знайшла відобра­ження і в цивілістичній літературі, де відповідальність за дії третьої особи розглядається як випадок відповідальності за невинне вико­нання зобов'язань.

Загалом розмежування відповідальності за свої власні дії і за дії іншої особи, на яку покладене виконання зобов'язання, видається цілком виправданим. Деякі випадки такого покладання відпові­дальності випливають із закону. Наприклад, ст. 240 ЦК передбачає, що представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто; він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі лише у випадках, якщо він уповноважений на те договором або вимушений до цього си­лою обставин з метою охорони інтересів довірителя.

Представник, який передав своє повноваження іншій особі, має повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необ­хідні відомості про замісника. Невиконання цього обов'язку покла­дає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

З наведеного правила випливає не тільки особливий порядок передоручення за договором доручення, але і те, що при недотри­манні вимог ч.2 ст.240 ЦК повірений відповідає за дії заступника як за свої власні, а вина заступника враховується як власна вина повіреного.

Якщо вибір заступника був зроблений сумлінно, вважається, що зобов'язання з договору доручення виконане належним чином і для повіреного негативні наслідки не настають.

Надавши класифікацію відповідальності у цивільному праві не можна обійти її форми. Слід зазначити, що як щодо визначення видів відповідальності, так і щодо встановлення переліку її форм єдності в юридичній лі­тературі немає.

Так, досить поширеною є точка зору, згідно з якою відповідаль­ність за порушення договірних зобов'язань існує в двох формах: у формі стягнення збитків і у формі неустойки.

У інших випадках класифікація форм відповідальності відбува­ється за іншими підставами. Так, виділяють дві основні форми від­повідальності, на підґрунті яких існує третя (комбінована).

Перша основна форма полягає в покладанні на винного право­порушника обов'язку по передачі майна, сплаті грошей тощо. Ха­рактерними рисами такого покладання є те, що воно є додатковим обтяженням і має безеквівалентний характер. Друга основна фор­ма полягає у позбавленні правопорушника права, що йому нале­жить. Змішана форма містить в собі компоненти перших двох ос­новних форм.

Зупинімося коротко на недоліках двох наведених концепцій.

Перша з них, як уявляється, не вичерпує всі можливі форми відповідальності. Незрозуміло, наприклад, чому з усіх форм забез­печення виконання зобов'язань має виділятися саме неустойка як форма відповідальності, і чому сюди не можна віднести поруку, стосовно якої законодавець згадує про відповідальність в тексті ст.554 ЦК?

Щодо другої з наведених точок зору, очевидно, що вона є спро­бою згрупування різних форм відповідальності. Крім того, прикла­ди, якими ілюструються її положення (нетрудові прибутки, спеку­лятивні правочини тощо), не повною мірою враховують зміни в житті суспільства і сьогодні важко прогнозувати, наскільки акту­альними вони будуть найближчим часом.

У зв'язку з зазначеним більш вдалим, на думку Харитонова Є.О., видається розподіл форм відповідальності на загальні і спеціальні.

Загальною формою відповідальності за невиконання або нена­лежне виконання зобов'язань є обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні правопорушенням, кредитору.

Ця форма відповідальності застосовується у випадках невико­нання будь-якого договірного зобов'язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія. Однак для притягнення бор­жника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодуван­ня збитків необхідно, щоб ці збитки виникли.

Якщо ж вони відсутні, застосовуються спеціальні форми відпо­відальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату зав­датку і різні санкції, що застосовуються в зобов'язаннях окремих видів.

Тут слід зазначити, що оскільки стягнення збитків, які виник­ли внаслідок порушення договору, є загальною формою відпові­дальності, то відповідне правило безпосередньо передбачене в за­коні (ст.611 ЦК). Навіть якщо сторони в договорі не передбачили такий захід відповідальності, застосування його є можливим і обґрунтованим.

Отже, стягнення збитків можливе незалежно від спеціальної згадки про це в договорі. Проте, як свідчить практика укладення договорів між громадянами і комерційними структурами, а також між громадянами і державними організаціями, якщо згадка про та­ку форму відповідальності і міститься в розділі договору про відпо­відальність сторін, то найчастіше це положення формулюється та­ким чином: "У випадку виникнення збитків у однієї з сторін дого­вору з вини іншої сторони, винний відшкодовує збитки в обсязі, порядку і на умовах, передбачених чинним цивільним законодавс­твом".

Що стосується спеціальних форм відповідальності, то до них насамперед слід віднести деякі способи забезпечення зобов'язань, передбачені гл.49 ЦК.

Такими способами є неустойка, застава, порука, гарантія, завдаток (ст.546 ЦК). Постає питання: чи всі вони мо­жуть бути віднесені до заходів відповідальності? Адже у гл.51 ЦК "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за по­рушення зобов'язання", крім відшкодування збитків, згадується ли­ше неустойка. Пояснення щодо цього ми давали раніше.

Цікавим з точки зору правозастосовчої практики є питання щодо визначення підстав звільнення від цивільно-правової відповідальності.

Як зазначалося вище, цивільно-правова відповідальність настає за наявності підстав (умов), передбачених чинним законодавством. Отже, відсутність цих умов означає, що немає і відповідальності.

Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідаль­ності законодавець не вважає доцільним настання таких наслідків. У таких випадках йдеться про звільнення від відповідальності внас­лідок неможливості виконання зобов'язання. При цьому неможли­вість виконання виникає не з вини боржника.

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, є:

1) вина кредитора;

2) непереборна сила;

3) випадок;

4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання зобов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Вина кредитора як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання передбачена відповідними нормами ЦК, за змістом яких невиконання або неналежне виконання зобов'язан­ня, зумовлене наміром або необережністю кредитора, звільняє бор­жника від відповідальності, якщо інше не встановлене законом.

Звідси випливають умови звільнення боржника від відповідаль­ності. Це:

1) протиправність дій кредитора даного зобов'язання;

2) наявність його вини в будь-якій формі;

3) причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможли­вістю належного виконання даного зобов'язання.

Непереборна сила тлумачиться як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання.

Непереборна сила може бути подією як природного (ураган, по­вінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) ха­рактеру.

Її властивостями є:

- надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякден­них явищ — схід, захід сонця, дощ, вітер тощо);

- невідворотність (її неможливо попередити і подолати на су­часному рівні розвитку науки і техніки).

Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а щоб вона перешкоджала виконанню даного зобов'язання (наприклад, повінь у Закарпатті є непереборною силою, але не перешкод­жає виконанню зобов'язання з постачання цукру з Вінницької в Одеську область). Непереборна сила звільняє боржника від відпо­відальності у всіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в за­коні.

Випадок тлумачиться як обставина, яку не можна передбачити, а тому — запобігти в певній ситуації.

Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї над­звичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про цю обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом ви­падку може бути відмова двигуна літака через попадання в сопло птаха тощо.

Нерідко випадок визначають як антипод вини, використовуючи дихотомію: винність — випадковість. У зв'язку з цим можна дійти висновку, що йдеться не про звільнення від відповідальності, а про її ненастання у зв'язку з відсутністю складу правопорушення і, зок­рема, такого його елементу, як вина.

Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих понять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відповідаль­ність при неповному складі правопорушення, в тому числі за від­сутності вини. Можливе також покладання відповідальності на тре­тіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких випадків безвинної відповідальності може мати значення врахуван­ня випадку як самостійної правової категорії. Наприклад, поручи­тель може бути звільнений від відповідальності за невиконання зо­бов'язання боржником за наявності випадкової неможливості ви­конання цього зобов'язання.

Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внас­лідок інших обставин (наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголоше­ний карантин тощо). На відміну від ненастання відповідальності через відсутність складу правопорушення, тут насамперед має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а те, чи доведена наявність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.

Висновок по шостому питанню:

Отже цивільно-правова відповідальність – це застосування до правопорушника у разі вчинення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов’язків майнового характеру.

Виділяють три функції ци­вільно-правової відповідальності: превентивну (виховно-поперед­жувальну), репресивну (каральну) і компенсаційну, з пріоритетом останньої.

У цивілістиці розрізняють договірну і недоговірну відповідальності. Залежно від виду порушення договору договірну відповідальність. Залежно від розподілу відповідальності між кількома боржника­ми в зобов'язаннях з множиною осіб, розрізняють часткову, солі­дарну та субсидіарну відповідальність. Наступним поділом є розмежування відповідальності на повну і обмежену. Крім того, можуть бути виділені такі види відпові­дальності, як відповідальність за свої дії та відповідальність за дії інших осіб.

Підставою цивільно-правової відповідальності є наявність складу делікту: шкода, протиправна поведінка, причинний зв’язок між зазначеною поведінкою та шкодою, а також вина, яка може бути у формі умислу (прямого або непрямого) і необережності (простої та грубої).

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, є: 1) вина кредитора; 2) непереборна сила; 3) випадок; 4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання зобов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Висновок по лекції:

Виходячи з викладеного в лекції матеріалу необхідно зробити наступні висновки.

Цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношен­ня, учасники якого мають права та (або) обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо. У цивілістиці вирізняють наступні види зобов’язань: договірні та недоговірні, взаємні та односторонні, прості та складні, з визначеним обсягом змісту та без такого, регулятивні та охоронні, конкретні, альтернативні, факультативні тощо. Система зобов’язального права поділяється на загальну та особливу частину. Перша поділяється на загальні положення щодо власне зобов’язання та щодо договору, а друга – на договірні та позадоговірні зобов’язання.

Елементами зобов’язання як і будь-якого цивільного правовідношення є: сторони, об’єкт, зміст. Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Кредитор має право вимагати певної дії або утримання від такої зобов’язаною особою, а боржник зобов’язаний вчинити такі дії або утриматись від таких. Об’єктом зобов’язання є поведінка боржника. Змістом зобов'язального правовідношення є право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника.

До підстав виникнення зобов’язань можна віднести всі підстави виникнення цивільних правовідносин, передбачені ст. 11 ЦК, а саме: договори та інші правочини, створення результатів інтелектуальної та творчої діяльності, завдання майнової та моральної шкоди, акти цивільного законодавства, акти органів державної влади та місцевого самоврядування, рішення суду, настання або ненастання певної події та інші юридичні факти. В той час як підставами припинення зобов’язань можуть бути виконання зобов’язань, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу, смерть боржника або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру, неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника і кредитора, ліквідація юридичної особи.

Можливі такі види трансформації зобов’язань при зміні суб’єктного складу: при зміні кредитора - цесія, суброгація, правонаступництво, а при заміні боржника – делегація.

Характерною правовою категорією при здійсненні прав та обов’язків сторонами зобов’язання є його виконання. До того ж остання будується на таких основних засадах як реальність, належність, стабільність, економічність виконання. Найбільш характерним є принцип належного виконання, сутність якого розкривається у вимогах щодо належного предмета зобов'язання; належних сторін; належного строку; належного місця; належного способу (і з належним оформленням). З урахуванням викладених положень цивільне право передбачає сукупність механізмів, які б забезпечували гарантію належного виконання зобов’язань.

До засобів забезпечення виконання зобов’язань належать загальні засоби та спеціальні способи забезпечення виконання зобов’язань. До числа останніх відносяться застава, завдаток, неустойка, гарантія, порука, при тримання. Є декілька підходів до класифікації зазначених правових категорій. Зокрема найбільш розповсюджена: речово-правові (завдаток, застава, при тримання), зобов’язально-правові (неустойка, порука, гарантія).

Цивільно-правова відповідальність – це застосування до правопорушника у разі вчинення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов’язків майнового характеру.

Виділяють три функції ци­вільно-правової відповідальності: превентивну (виховно-поперед­жувальну), репресивну (каральну) і компенсаційну, з пріоритетом останньої.

У цивілістиці розрізняють договірну і недоговірну відповідальності. Залежно від виду порушення договору договірну відповідальність. Залежно від розподілу відповідальності між кількома боржника­ми в зобов'язаннях з множиною осіб, розрізняють часткову, солі­дарну та субсидіарну відповідальність. Наступним поділом є розмежування відповідальності на повну і обмежену. Крім того, можуть бути виділені такі види відпові­дальності, як відповідальність за свої дії та відповідальність за дії інших осіб.

Підставою цивільно-правової відповідальності є наявність складу делікту: шкода, протиправна поведінка, причинний зв’язок між зазначеною поведінкою та шкодою, а також вина, яка може бути у формі умислу (прямого або непрямого) і необережності (простої та грубої).

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, є: 1) вина кредитора; 2) непереборна сила; 3) випадок; 4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання зобов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Дана лекція надала нам загальні поняття щодо зобов’язального права, ік будуть деталізовані надалі. Зокрема, зазначені знання стануть нам у нагоді при розгляді наступної нашої теми “Загальні положення про цивільно-правовий договір”.