Підстави виникнення та припинення зобов’язань

Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юри­дична сукупність (фактичний склад).

Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виник­нення зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, встановлених ст. 11 ЦК.

Таке вирішення, на думку Є.О.Харитонова, навряд чи є оптимальним. По-перше, хоча зо­бов'язання є видом правовідносин і їх стосуються більшість загаль­них положень про правовідносини, проте вони мають низку особ­ливостей, які, зокрема, відрізняють їх від речових прав. Тому, ска­жімо, така вказана у ст.11 ЦК підстава виникнення цивільних прав і обов'язків, як створення результатів творчої діяльності, може й не породжувати зобов'язальних правовідносин, хоча породжує відно­сини інтелектуальної власності.

По-друге, у ч.2 ст. 509 ЦК не приділяється належної уваги дого­вору. Звісно, зобов'язання, як буде показано далі, можуть виникати на підставі різних юридичних фактів. Однак за нормальних умов провідна роль поміж них належить договору, що знайшло відобра­ження і у структурі ЦК, де договірним зобов'язанням присвячено близько 500 статей. І хоча загальним положенням про договір прис­вячена спеціальна глава (гл.52), проте слід було б спеціально зазна­чити про таку підставу виникнення зобов'язань і в ст.509. У цьому сенсі більш вдалим видається формулювання ч.2 ст. 151 ЦК 1963 р., де прямо було зазначено, що зобов'язання виникають з договору або інших підстав. Що ж стосується ЦК 2003 р., то тут такого висновку можна дійти лише шляхом комплексного тлумачення ст.ст.11 і 509 ЦК. Отже, підставами виникнення зобов'язань можуть бути: договір та інші юридичні факти, як передбачені, так і не передбачені ЦК.

Щодо останнього, то не можна погодитись з такою думкою Харитонова, адже п.1 ч.2 ст. 11 ЦК передбачає серед підстав виникнення цивільних прав та обов’язків і договори, тому немає необхідності повторюватись щодо даного факту у ст. 509 ЦК

Серед всіх можливих підстав виникнення зобов'язань особливе значення має договір. Це природно, оскільки зобов'язальне правовідношення найчастіше встановлюється за бажанням осіб, що бе­руть участь у ньому, і виражається в договорі. Такий засіб форму­вання зобов'язань найбільшою мірою відповідає потребам цивіль­ного обігу.

Саме з урахуванням його значення детальніше договір як під­става виникнення зобов'язань буде розглянутий окремо. Поки що обмежимося нагадуванням про те, що договір є двостороннім правочином, або іншими словами, узгодженим волевиявленням суб'єктів цивільного права, спрямованим на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Нарівні з договорами підставою виникнення зобов'язань можуть бути односторонні правочини. У цих випадках суб'єкт цивільного права шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджаєть­ся своїм суб'єктивним правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок. До односторонніх правочинів належать публічна обіцян­ка нагороди, видача довіреності тощо. Як приклад односторонньо­го правочину, що породжує зобов'язання, можна назвати оголо­шення конкурсу про написання п'єси. Якщо п'єса буде відповідати усім умовам конкурсу, то той, хто його оголосив, повинен викона­ти обов'язки, які встановлені в умовах конкурсу (поставити спек­такль за п'єсою, сплатити винагороду).

Односторонній правочин зобов'язує, як правило, того, хто його здійснює. У нашому прикладі зобов'язаною особою стає організа­ція, що оголосила конкурс. Бувають однак і такі односторонні пра­вочини, внаслідок яких зобов'язаною стає та особа, до якої зверне­не волевиявлення того, хто здійснив угоду. Так, громадянин має право в своєму заповіті зобов'язати спадкоємця надати в будинку, що передається йому у спадок, одну кімнату для безоплатного мешкання другові заповідача (заповідальний відказ). Таким чином, у спадкоємця за умови прийняття спадщини, тобто при здійсненні ним з свого боку односторонньої угоди, виникає зобов'язання на­дати другові спадкодавця кімнату у користування.

Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань становлять акти суб'єктів публічного права: безпосередні приписи актів ци­вільного законодавства; рішення суду; акти управління (адміністра­тивні) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. При цьо­му зміст зобов'язання, що виникає безпосередньо з такого акта, визначається цим актом.

Проте найчастіше підставою виникнення зобов'язання є юри­дична сукупність, що містить в собі припис закону і договір або адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так, житлове зобов'язання щодо користування приміщеннями в будинках комунального фонду виникає із складної юридичної су­купності: ордера і укладеного на його підставі договору житлового найму. Для виникнення і існування зобов'язань в таких випадках потрібна наявність обох юридичних фактів — і адміністративного акта, і договору. За відсутності будь-якого з них зобов'язальне правовідношення не може виникнути. Значення адміністративного акта в юридичній сукупності полягає насамперед у тому, що він юридичне зобов'язує сторони (або одну з сторін) укласти договір на умовах, вказаних в адміністративному акті. Тому зміст зо­бов'язання у таких випадках визначається нарівні із законом, не тільки договором, а й адміністративним актом, на підставі якого він укладений.

Юридична сукупність може включати не тільки адміністративні акти і договори, а й інший набір юридичних фактів. Так, зо­бов'язання купівлі-продажу державного підприємства, що привати­зується, може виникати з проведеного аукціону і укладеного на підставі його результатів договору купівлі-продажу. Тому юридич­на сукупність, як і раніше, залишається однією з найбільш харак­терних підстав зобов'язальних правовідносин.

Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також інші дії фізичних і юридичних осіб — юридичні вчинки. Наприклад, веден­ня чужих справ без доручення, рятування майна організації, ство­рення літературних, художніх творів, винаходів та інших результа­тів інтелектуальної, творчої діяльності (ст.11 ЦК). Але слід мати на увазі, що в процесі творчої діяльності зобов'язання виникають не внаслідок самого факту відкриття, винаходу або створення твору тощо, а завдяки наявності додаткових умов: використання винахо­ду, виконання музичного твору, видання роману тощо; укладення відповідного договору — постановчого, видавничого тощо.

Договори, односторонні правочини і акти суб'єктів публічного права являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати нормальний цивільний обіг.

Водночас підставою виникнення зобов'язань можуть бути і про­типравні дії. Так, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є юридичним фактом, що породжує зобов'язан­ня для того, хто заподіяв шкоду, стосовно потерпілого (наприклад, відшкодувати втрачений заробіток внаслідок втрати потерпілим працездатності чи вартість пошкодженої речі, повністю або частко­во). Придбання або зберігання майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав (безпідставне збагачення) створює зобов'язання відшкодувати потерпілому його майнові втрати.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків мо­же бути настання або ненастання певної події. Наприклад, зни­щення внаслідок пожежі застрахованого будинку створює обов'язок страхової компанії виплатити власнику-страхувальнику страхове відшкодування.

Припиненням зобов'язання є погашення прав і обов'язків сторін, які становлять його зміст. Унаслідок цього учасників зобов'язання більше не пов'язують ті права і обов'язки, які раніше з нього ви­пливали.

Припинення зобов'язань настає внаслідок дії так званих пра-воприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру, неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника і кредитора, ліквідація юридичної особи), так і діями (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу). Слід заз­начити, що зобов'язання припиняються лише правомірними юри­дичними діями. Правопорушення не припиняють зобов'язань, а спричиняють лише трансформацію вже існуючих правовідносин або виникнення недоговірних деліктних зобов'язань, якщо до цьо­го сторони не перебували у відносних правовідносинах.

Правомірні дії, що припиняють зобов'язання, за своїм характе­ром найчастіше є правочинами (договорами). Такий висновок ви­пливає з аналізу ст. 525 ЦК, яка забороняє односторонню відмову від виконання зобов'язань і односторонню зміну умов договору. Водночас законом можуть бути встановлені винятки. Так, зо­бов'язання, що виникають із договору доручення, можуть бути припинені односторонньою відмовою від договору повіреного або довірителя (п.1 ч.1 ст. 1008 ЦК). У цьому випадку підставою припи­нення зобов'язання є односторонній правочин.

Закон не містить вичерпного переліку підстав припинення зо­бов'язання, встановлюючи, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, передбачених договором або законом (ст.598 ЦК). При цьому припинення зобов'язання на ви­могу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Необхідною умовою тут є визначення у до­говорі або в законі підстав для однобічного припинення зо­бов'язання.

Так, згідно зі ст.615 ЦК у разі порушення зобов'язання однією стороною, друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Наприклад, згідно з п.4 ч.1 ст.708 ЦК у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.

Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється. Право сторін стосовно припинення пов­ністю або частково договірних зобов'язань виражається в принци­пі свободи договору (ст.627 ЦК). Однак це не виключає можливос­ті встановлення в законі заборони припиняти визначені зо­бов'язання за згодою сторін.

Визначимо окремі випадки припинення зобов'язань.

Виконання зобов'язання є ідеальною підставою його припинен­ня. Власне кажучи, зобов'язання для того і встановлюються (як до­говором, так і законом), щоб бути згодом виконаними.

Існує думка, що дії, спрямовані на виконання зобов'язання, можна вважати односторонніми правочинами. Якщо формально підходити до вирішення цього питання, використовуючи визначен­ня правочину як дії суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення цивільних прав і обов'язків, то підстави для такого висновку начебто є.

Однак такий підхід видається виправданим лише щодо недоговірних зобов'язань. Наприклад, добровільне відшкодування за­подіяної шкоди можна розглядати як одностороннє волевияв­лення порушника, спрямоване на припинення зобов'язань з за­подіяння шкоди. Проте він непридатний для характеристики ви­конання зобов'язань договірних. Контрагент за договором, вико­нуючи його умови, не здійснює правочину (волевиявлення), а виконує покладені на нього обов'язки. Якщо ж вважати вико­нання договору одностороннім правочином, то можна дійти вис­новку, що й сам він являє собою лише сукупність односторон­ніх правочинів. Але це розмиває поняття договору як такого і су­перечить його визначенню як двостороннього правочину (угоди сторін).

Слід взяти до уваги, що зобов'язання припиняється лише на­лежним його виконанням (ст.526, 599 ЦК).

Передання відступного припиняє зобов'язання, якщо на те є згода сторін. Відступне — це певне майно, що передається замість виконання зобов'язання. Саме передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо) за згодою останнього і є підставою припинення зобов'язання. Розмір, строки й порядок пе­редання відступного встановлюються сторонами (ст.600 ЦК).

Угода про відступне, як правило, укладається вже в ході вико­нання зобов'язання, у тому числі й після закінчення зазначеного в зобов'язанні терміну. Відступне не слід ототожнювати з новацією. Відступне припускає повне припинення юридичного зв'язку між сторонами. Тим часом при новації (ст.604 ЦК) відбувається заміна первісного зобов'язання.

Зарахування зустрічних вимог. Зобов'язання припиняється зара­хуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких нас­тав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст.601 ЦК).

Зарахування можливе за наявності таких умов:

а) зустрічність вимог. Це означає, що сторони одночасно бе­руть участь у двох зобов'язаннях і при цьому кредитор за одним зобов'язанням є боржником в іншому зобов'язанні. Немає прин­ципових перешкод до одночасного зарахування кількох зо­бов'язань кожної із сторін, а також до зарахування одночасно за зобов'язаннями трьох і більше учасників. Прикладом може слу­жити можливість зарахування вимог боржника до фактора у до­говорі факторингу, заснованих на його договорі з клієнтом (ст.1085 ЦК);

б) однорідність вимог (гроші, однорідні речі). При цьому слід мати на увазі, що сторони з метою проведення зарахування, своєю угодою не можуть змінювати предмет вимог (наприклад, оцінити речі в грошах). Така штучна однорідність не має правового значен­ня, і зарахування неможливе;

в) "дозрілість" вимог. Необхідно, щоб строк виконання зо­бов'язань або вже настав, або був визначений моментом запиту, або щоб термін не був вказаний взагалі, тобто виконання можна було вимагати в будь-який момент;

г) ясність вимог. Припускається, що між сторонами немає спору стосовно характеру зобов'язання, його змісту, умов виконання тощо. Якщо одна сторона звернулася із заявою про зарахування, а інша сторона зобов'язання протиставить цій вимозі заперечення стосовно характеру, терміну, розміру виконання тощо, то в такому випадку спір підлягає судовому розгляду і зарахування можливе лише за рішенням суду.

Згідно з ч.2 ст.601 ЦК зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Можливість зарахування за заявою однієї зі сторін водночас означає неприпустимість запере­чування зарахування іншою стороною.

Не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшко­дування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утри­мання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 5) в інших ви­падках, встановлених договором або законом (ст.602 ЦК).

Особливості має зарахування у разі заміни кредитора. У цьому випадку боржник має право пред'явити проти вимоги нового кре­дитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора, але зараху­вання проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання, або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кре­дитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підста­ві, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'яв­лення йому вимоги новим кредитором, — на момент його вико­нання (ст.603 ЦК).

Особливість зарахування полягає в тому, що воно може припи­нити одразу два зустрічних зобов'язання — за умови рівності обся­гу вимог. Якщо ж зустрічні вимоги нерівні, то може мати місце часткове зарахування: більше за обсягом зобов'язання продовжує існувати у частині, що перевищує менше.

Новація (оновлення зобов'язання) має місце у тому випадку, коли зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про замі­ну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сто­ронами (ст.604 ЦК).

Як правило, нове зобов'язання відрізняється від попереднього своїм змістом (характером прав і обов'язків, їх обсягом, порядком виконання тощо). Для того, щоб новація відбулася, сторони повин­ні обумовити в своїй угоді припинення зобов'язання, що існувало раніше, і заміну його новим зобов'язанням.

Оскільки нове зобов'язання скасовує старе, то новація припи­няє всі додаткові зобов'язання, що забезпечують виконання ко­лишнього зобов'язання,.якщо сторони не домовилися, що ті про­довжують свою дію. Однак якщо має місце не новація, а проста зміна якоїсь умови договору (наприклад, подовження строку його дії), то додаткові зобов'язання свою дію зберігають.

Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 604 ЦК як припинення зобов'язання за домовленістю сторін, розглядає лише новацію. Проте слід зазначити, що на до­мовленості сторін ґрунтується і такий засіб припинення зобов'язан­ня, як прощення боргу, тобто звільнення кредитором боржника від його обов'язків (ст.605 ЦК).

Характерною рисою прощення боргу є те, що воно не припус­кає зустрічного задоволення; в іншому випадку йшлося б про новацію а не про прощення боргу. Боржник має право заперечувати проти зняття з нього боргу, але лише доти, доки не настав строк виконання зобов'язання. Якщо строк виконання зобов'язання нас­тав, то боржник або має виконати зобов'язання, або зобов'язаний прийняти звільнення від боргу. Прощення боргу одним з контра­гентів не звільняє його від виконання власного (зустрічного) обов'язку. Так, прощення боргу у вигляді сплати квартирної плати не звільняє наймодавця від виконання обов'язку капітального ре­монту.

Прощення боргу не допускається, якщо це порушує права тре­тіх осіб щодо майна кредитора. Наприклад, не допускається про­щення боргу при майбутньому визнанні кредитора неплатоспро­можним (банкрутом). Про це йдеться, зокрема, в Законі України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності бор­жника або визнання його банкрутом".

Поєднання боржника і кредитора в одній особі. Така ситуація можлива, якщо боржник придбає право вимоги, що належало ра­ніше його кредитору. Наприклад, це може бути злиття юридичних осіб, спадкування, придбання майна тощо. Наприклад, громадя­нин, який знімав житло у приватному будинку, купує цей будинок. Таким чином, він набуває права кредитора щодо наймачів і стає начебто кредитором стосовно себе — колишнього наймача.

Неможливість виконання припиняє зобов'язання, якщо вона викликана обставинами, за які жодна із сторін не відповідає.

Якщо ж неможливість виконання виникла внаслідок порушен­ня зобов'язання, то воно не припиняється, а трансформується в до­даткові обов'язки (відшкодувати заподіяні збитки, сплатити штраф тощо). Наприклад, навіть якщо неможливість виконання зо­бов'язання виникла через обставини, що не залежать від боржни­ка, але після прострочення з його сторони, то він як сторона, що порушила зобов'язання, несе відповідальність згідно з правилами ч.2 ст.612 ЦК.

Припинення зобов'язання смертю фізичної особи має місце в тих випадках, коли виконання неможливе без особистої участі бор­жника або виконання призначене особисто для кредитора, або зо­бов'язання в інший спосіб нерозривно пов'язане з особою кредито­ра. Таким чином, це можливо швидше як виняток — необхідною умовою є особистий характер зобов'язання. В іншому випадку зо­бов'язання зберігаються внаслідок правонаступництва.

Зобов'язання припиняється також ліквідацією юридичної особи. На відміну від попередньої ситуації, таке припинення є загальним правилом. Ліквідація юридичної особи (боржника або кредитора) за загальним правилом є підставою припинення зобов'язання. Виняток становлять випадки, прямо передбачені законом або іншими нормативно-правовими актами (наприклад, вимоги потерпілих про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, в порядку правонаступництва переходять до вищестоящої організації або до орга­нізації, вказаної в рішенні про ліквідацію юридичної особи).

Висновок по третьому питанню:

Отже до підстав виникнення зобов’язань можна віднести всі підстави виникнення цивільних правовідносин, передбачені ст. 11 ЦК, а саме: договори та інші правочини, створення результатів інтелектуальної та творчої діяльності, завдання майнової та моральної шкоди, акти цивільного законодавства, акти органів державної влади та місцевого самоврядування, рішення суду, настання або ненастання певної події та інші юридичні факти. В той час як підставами припинення зобов’язань можуть бути виконання зобов’язань, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу, смерть боржника або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру, неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника і кредитора, ліквідація юридичної особи. Надалі охарактеризуємо правову природу здійснення своїх повноважень сторонами зобов’язання.