Здійснення своїх повноважень сторонами зобов’язання

З’ясовуючи сутність та порядок здійснення своїх повноважень сторонами зобов’язань ми повинні детальніше зупинитись на поняттях зміни зобов’язань.

Загальним принципом трансформації зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допуска­ються, за винятком випадків, передбачених законом (ст.525 ЦК).

Одним з найпоширеніших випадків зміни зобов'язання, спеці­ально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути за­міна кредитора або заміна боржника.

Оскільки більшість існуючих зобов'язань є двосторонньо зо­бов'язуючими (або взаємними), коли кожна із сторін у зобов'язан­ні має одночасно і права, і обов'язки, то на практиці виділити ок­ремо цесію або переведення боргу іноді неможливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид — суміш двох цих інститутів, який в цивілістиці прийнято позначати узагальнюючим терміном "за­міна сторони у договорі". При цьому заміна сторони взаємного зо­бов'язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо замі­на кредитора в зобов'язанні за загальним правилом не потребує згоди боржника (ст.516 ЦК), а боржник може бути заміненим ін­шою особою лише за згодою кредитора (ст.520 ЦК), то заміна сто­рони у двосторонньому договірному зобов'язанні (з договору купівлі-продажу, міни, оренди тощо) можлива лише зі згоди іншої сто­рони договору.

Однак сторони у взаємних зобов'язаннях не поз­бавлені можливості здійснити окремо передання права вимоги і ок­ремо переведення боргу. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець може поступитися іншій особі своїм правом вимагати пе­редачі купленого майна, залишивши при цьому за собою виконан­ня обов'язку щодо сплати вартості цього майна продавцю. Тобто у цьому випадку має місце лише відступлення права вимоги, яке не супроводжується переданням боргу покупцем.

Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває колишній (первісний) кредитор і його замінює інша особа, що вступила в це зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така за­міна заборонена договором або законом. Так, ст.515 ЦК не допус­кає заміни кредитора в зобов'язанні, нерозривно пов'язаному із особою кредитора. Аналогічні заборони закріплені у спеціальних нормах ЦК (наприклад, заборона передачі іншій особі права пере­важної купівлі частки у спільній частковій власності — ст. 362 ЦК).

Слід зазначити, що заміну кредитора слід відрізняти від права регресу (права зворотної вимоги), яке виникає, наприклад, внаслі­док виконання боржником солідарного обов'язку (ст.544); відшко­дування шкоди, завданої іншою особою (ст.1191); сплачення гаран­том сум за боржника (ст.569 ЦК).

Принципова відмінність між цими інститутами полягає в тому, що право на регрес виникає вперше, а при заміні кредитора пере­дається право, що вже існує. Регресне зобов'язання виникає лише у разі припинення (належного виконання) первісного зобов'язан­ня, тоді як заміна кредитора самого зобов'язання не припиняє і не змінює. Це має практичне значення, зокрема, для обчислення по­зовної давності. Так, оскільки регресне зобов'язання виникає впер­ше, то й загальна позовна давність для нього становить три роки (ст.257 ЦК). При заміні кредитора зобов'язання продовжує існува­ти, не відбувається і переривання позовної давності (ст.264 ЦК), а тому вимоги нового кредитора до боржника можуть бути висунуті лише в межах строку, що залишився.

Підстави заміни кредитора:

1) цесія (відступлення права вимоги) — передання ним своїх прав іншій особі за правочином;

2) правонаступництво. Воно може бути як універсальним (нап­риклад, спадкування за загальними правилами), так і сингулярним, тобто частковим (наприклад, у деяких випадках реорганізації юри­дичних осіб);

3) суброгація - виконання зобов'язання за боржника третьою особою із набуттям зазначеною особою прав кредитора (може ма­ти місце у двох випадках: при виконанні обов'язку боржника пору­чителем або заставодавцем — майновим поручителем — та при ви­конанні обов'язку боржника третьою особою);

4) інші підстави, встановлені законом.

У зв'язку з тим, що ст.512 ЦК передбачає можливість передачі прав від колишнього кредитора новому кредитору не тільки за згодою (правочином), а й з інших підстав, серед науковців була висловле­на точка зору, що концепція ЦК з цього питання ґрунтується на розширеному тлумаченні відступлення права вимоги (цесії) як по­няття, що охоплює усі випадки заміни кредитора.

Проте для такого тлумачення закон підстав не дає, оскільки з п.1 ч.1 ст.512 ЦК випливає, що відступленням права вимоги, тоб­то цесією, вважається лише вольова дія (правочин) кредитора, яка полягає у переданні ним своїх прав іншій особі. На користь тако­го висновку свідчить і саме походження терміна "цесія", пов'язано­го з поняттям римського права in jure cessio (передання права). То­му розширене тлумачення цесії не властиве більшості сучасних досліджень у цій сфері. Отже, слід розрізняти загальне поняття за­міни кредитора у зобов'язанні й цесію як передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином.

При цьому слід взяти до уваги, що хоча заміна кредитора мож­лива з різних підстав, але практично найважливішою з них залиша­ється цесія. Тому саме їй присвячена більшість норм гл.47 ЦК. Незважаючи на те, що правила стосовно заміни кредитора, вста­новлені у цій главі ЦК, є ніби універсальними — це лише перше враження. Уважне ознайомлення з ними показує, що правила ст.ст.517-519 ЦК стосуються лише цесії і не можуть бути застосо­вані ні при правонаступництві, ні при суброгації. З цих міркувань далі доцільно детальніше розглянути саме цю підставу заміни кре­дитора.

Отже, цесія (відступлення права вимоги) — це передання кре­дитором своїх прав у зобов'язанні іншій особі, що здійснюється за допомогою правочину. Загалом цей правочин може бути як сплат­ним, так і безоплатним, реальним або консенсуальним, абстрак­тним або казуальним, одностороннім або двостороннім. Проте та­ким правочином, очевидно, не може бути заповіт, оскільки він є підставою правонаступництва і до заміни кредитора у цьому випад­ку не можуть бути застосовані, наприклад, правила ст.519 ЦК (пер­вісний кредитор не може нести відповідальність у зобов'язанні, ос­кільки він помер).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зо­бов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. При цьому цесія у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочи­ну, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрована в та­кому самому порядку, якщо інше не встановлено законом. У цьо­му випадку вважається, що цесія відбулася з моменту державної ре­єстрації правочину про її вчинення.

В результаті цесії первісний кредитор (цедент) перестає бути учасником зобов'язання і замість нього в зобов'язання вступає нова особа — цесіонарій. При цьому міняється суб'єктний склад зо­бов'язання, але зміст його залишається тим, що був.

Оскільки цесія відбувається у повному обсязі, до цесіонарія пе­реходить не тільки саме право вимоги, а й можливість використа­ти засоби його забезпечення, передбачені колишніми суб'єктами зобов'язань (стягнення неустойки тощо).

Первісний кредитор повинен передати цесіонарію документи, що підтверджують наявність права вимоги, а також необхідну для його здійснення інформацію. Це може бути текст договору, бор­гова розписка, товаророзпорядчі документи тощо. Строки і поря­док передання документів та інформації визначаються за домов­леністю первісного та нового кредиторів. Якщо домовленість не досягнута чи заміна кредитора відбувається на підставі закону, пе­редання документів здійснюється у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги цесіонарієм про надання йому документів (ст.530 ЦК).

У свою чергу боржник має право вимагати від нового кредито­ра доказів переходу до нього прав за зобов'язанням. До надання та­ких доказів боржник має право не виконувати обов'язку, не ризи­куючи при цьому опинитися у прострочці (ст.612 ЦК). Натомість для кредитора, який не надав докази цесії, така бездіяльність має розглядатися як прострочення кредитора, що спричиняє наслідки, передбачені ст.613 ЦК. Водночас порушення вказаного "інформа­ційно-доказового" обов'язку не впливає на юридичну силу цесії.

Згода боржника на цесію не потрібна (якщо інше не встановле­но договором або законом), оскільки діє презумпція, що в кожно­му разі зобов'язання має бути ним виконане. Тому вказівка первіс­ного кредитора про необхідність виконання зобов'язання іншою особою є обов'язковою для боржника.

Водночас цедент не тільки має право вказати боржнику на існу­вання нового кредитора, а й зобов'язаний це зробити шляхом пись­мового попередження. Недотримання цієї вимоги означає, що бор­жник, який виконав зобов'язання первісному кредитору, вважаєть­ся таким, що звільнився від свого обов'язку (ст.516 ЦК). У такому випадку новий кредитор може подати претензії стосовно невико­нання зобов'язання до цедента, але не до боржника.

Хоча боржник не має права заперечувати проти заміни креди­тора (ст.516 ЦК), однак зберігає можливість висувати проти вимог цесіонарія усі ті заперечення, які міг протиставити вимозі первіс­ного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора (про безгрошевість зобов'язання, недотри­мання порядку укладення договору тощо). Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання (ст.518 ЦК).

Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кре­дитором за недійсність переданої вимоги, але не відповідає за неви­конання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором. Наприк­лад, при передачі перевідного векселя первісний кредитор відпові­дає за виконання зобов'язання, якщо не вкаже в передавальному написі, що право вимоги передається "без звернення на мене".

Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення бор­гу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не уповно­важеної, а зобов'язаної сторони.

Наслідками переведення боргу є:

а) вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення йо­го від боргу);

б) вступ у зобов'язання нового боржника;

Як і у випадку цесії, відбувається зміна суб'єктного складу зо­бов'язання при збереженні первісного змісту останнього.

Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього май­на, на яке може бути звернене стягнення, відіграють істотну роль, переведення боргу можливе лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК). З одного боку, це обмежує можливості переведення боргу, але з ін­шого — дозволяє проводити заміну боржника навіть у зобов'язан­нях, пов'язаних з особою їх учасників: виявляючи свою згоду на переведення боргу, кредитор оцінює і перспективи виконання зо­бов'язання новою особою, фактично має місце досягнення нової угоди. Тому делегація можлива і в договорах доручення, художньо­го замовлення та інших, де особа виконавця є визначальною.

У зв'язку з цим переведення боргу можна вважати багатосторон­нім правочином (договором), в силу якого первісний боржник за зобов'язанням за згодою кредитора переводить свій обов'язок на нового боржника, вибуваючи таким чином із цього зобов'язання.

Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визна­чається відповідно до викладених вище положень про цесію (ст.ст.513, 521 ЦК). Основним принципом тут також є те, що пе­реведення боргу має відбуватися у тій же формі, у якій було вчи­нено правочин, що став підставою виникнення зобов'язання.

Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимо­ги кредитора будь-які заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. При цьому висування за­перечень проти вимог кредитора — це право, а не обов'язок ново­го боржника. Тому він може беззастережно (наприклад, з морально-етичних міркувань) виконати зобов'язання первісного боржника в межах боргу, який до нього перейшов.

Доля засобів забезпечення, що існували до переведення боргу, вирішується диференційовано. Так, порука і встановлена іншою особою застава з переведенням боргу, як правило, припиняються. При цьому поручитель або заставодавець можуть виступити гаран­тами виконання зобов'язання і новим боржником, але для цього необхідна їх заново виявлена згода.

Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або зако­ном (ст.523 ЦК). При цьому первісний боржник у зобов'язанні по­сідає місце майнового поручителя (ст.583 ЦК). У випадку наступ­ної заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому такою заста­вою, остання припиняється.

Що ж до неустойки, завдатку, притримання, банківської гаран­тії, то вони при делегації зберігаються автоматично, оскільки їх збереження не порушує прав та інтересів інших осіб.

На практиці постає питання про можливість часткового переве­дення боргу на іншу особу. Оскільки у ст.522 ЦК йдеться про но­вого боржника, можна дійти висновку, що ЦК не передбачає у виг­ляді загального правила часткового переведення боргу. Отже, но­вий боржник, вступаючи у зобов'язання, повністю витісняє бор­жника колишнього.

Водночас часткова заміна осіб у зобов'язанні усе ж можлива. Правовою основою такої заміни є ст.525 ЦК, за змістом якої допус­кається можливість будь-якої зміни умов зобов'язання за згодою йо­го сторін. Отже, суб'єкти зобов'язання можуть укласти договір про часткове переведення боргу (так само, як і про часткову цесію).

Характеризуючи попередньо підстави припинення зобов’язань ми використали таке поняття як “виконання зобов’язання”. З огляду на здійснення зобов’язань саме дане поняття потребує більш детальної характеристики.

Виконання зобов'язання можна визначити як здійснення бор­жником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор на під­ставі існуючого між ними зобов'язання.

Вимогами до виконання зобов'язань визначаються насамперед принципи їх виконання, під якими маються на увазі закріплені в законі основні засади, відповідно до яких будується правове регу­лювання реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у цих правовідно­синах.

У цивілістиці наступні принципи виконання зобов'язань: належного виконання зобов'язань, співпраці, економічності, реального виконання, стабільності зобов’язань. Крім того, вказують на існування принципу співпраці, який передбачає, що сторони мають не тільки виконувати зо­бов'язання належним чином і реально, а й створювати контраген­ту найсприятливіші умови і надавати допомогу в цьому.

Називають також принцип економічності, який передбачає вза­ємне врахування економічних інтересів контрагентів, та принцип реального виконання зобов'язання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та відшкодування збитків не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі (ст.ст.552, 622 ЦК). Деякі автори вказують також на принцип ста­більності зобов'язань. При цьому посилаються на норми ЦК, що передбачають неприпустимість односторонньої відмови від вико­нання зобов'язань і односторонньої зміни їх умов.

Однак усі зазначені принципи навряд чи слід виокремлювати. Зокрема реальне виконання зобов'язання охоплюється поняттям "виконання зобов'язання належним чином". Що стосується прин­ципу економічності, то в умовах переходу до ринкових відносин "економічність" є поняттям відносним, оскільки кожен з їх учасни­ків, як правило, сам визначає, що йому вигідно, а економічні інте­реси сторін часто протилежні. Стабільність договірних зобов'язань — це швидше не принцип їх виконання, а певна тенденція розвитку договірних відносин.

Таким чином, визначальним є принцип виконання зобов'язан­ня належним чином, який містить низку вимог щодо його реаліза­ції. Отже, що таке "виконання зобов'язання належним чином" або "належне виконання договірних зобов'язань"?

Згідно ст.ст.526-545 ЦК даний принцип реалізується так, що зобов'язання мають виконуватися:

1) щодо належного предмета зобов'язання;

2) належними сторонами;

3) у належний строк;

4) у належному місці;

5) належним способом (і з належним оформленням).

Предмет виконання — це певні матеріальні або духовні блага, в зв'язку зі створенням або передачею яких було встановлене зо­бов'язання. У предметі виконання виражаються найістотніші обов'язки боржника з належного виконання договірного зо­бов'язання. Це пов'язано з тим, що від належного виконання зо­бов'язання щодо його предмета залежить питання набуття кредито­ром саме тих благ, заради яких він вступив у договірні відносини. Розрізняють виконання зобов'язань залежно від властивостей речі, що є їх предметом (надання індивідуально-визначеної чи ро­дової речі; виконання зобов'язань повністю або частково); вико­нання грошових зобов'язань; а також виконання зобов'язань залеж­но від предмета виконання (конкретно визначені, альтернативні і факультативні зобов'язання).

Якщо кредитору має бути передана індивідуально-визначена річ, то зобов'язання може бути виконане лише шляхом надання са­ме цієї речі. Зобов'язання родового характеру вважається належно виконаним при передачі боржником відповідної кількості предме­тів певного роду.

Загальним правилом є виконання зобов'язання повністю (у пов­ному обсязі). Тому кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із су­ті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.

Згідно зі ст.ст.524, 533 ЦК грошові зобов'язання мають бути ви­ражені у вітчизняній валюті, тобто в гривнях. Виняток з цього пра­вила допускається лише у випадках, прямо передбачених законо­давством.

Проте оскільки суб'єкти зобов'язань мають можливість визна­чення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті, вини­кає потреба коригування цін на момент виникнення зобов'язання і на момент його виконання. У зв'язку з цим ч.2 ст.533 ЦК міс­тить спеціальне правило, згідно з яким якщо у зобов'язанні виз­начено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підля­гає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповід­ної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних докумен­тів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території Ук­раїни за зобов'язаннями за загальним правилом забороняється (ч.З ст.533 ЦК, Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"). Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку Укра­їни, крім випадків прямо передбачених законодавством, наприк­лад, Правилами використання готівкової іноземної валюти на те­риторії України, затвердженими постановою Правління Націо­нального банку України від 26 березня 1998 р. №119.

Сума, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов'язан­ням, пропорційно збільшується у разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Це поло­ження стосується, зокрема, виплат фізичній особі сум відшкоду­вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, витрат за договором довічного утримання (догляду) то­що. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зо­бов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду (ч.2 ст.535 ЦК). При цьому згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони не вправі бу­дуть вимагати повернення того, що було виконане ними за грошо­вим зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлене договором.

За користування чужими грошовими коштами боржник зо­бов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено дого­вором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грішми встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ст.536 ЦК).

Слід розрізняти проценти як плату за користування чужими грошима і проценти за прострочку виконання зобов'язання (пеню), які є формою цивільно-правової відповідальності. Та чи інша ква­ліфікація процентів має істотне практичне значення: несплата (прострочення сплати) боргу спричиняє можливість стягнення з боржника неустойки (штрафу, пені) за порушення зобов'язання, тоді як штрафні санкції за несплату або прострочення сплати май­нових санкцій не застосовуються. Підставами визначення правової природи процентів у кожному конкретному випадку є договір або прямий припис закону.

Окремим випадком виконання грошового зобов'язання є розра­хунки за недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі. У цьому разі сплачена су­ма погашає вимоги кредитора у такій черговості: 1) відшкодовують­ся витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) спла­чуються проценти і неустойка; 3) сплачується основна сума боргу. Втім, договором сторін може бути встановлена інша черговість роз­рахунків.

Залежно від предмета виконання зобов'язання можуть бути кон­кретно визначеними, альтернативними або факультативними.

Конкретно визначені зобов'язання стосуються певного блага предмета, який має бути наданим боржником кредитору.

Під альтернативними зобов'язаннями маються на увазі такі зо­бов'язання, за якими боржник повинен здійснити одну з двох або кількох дій. Наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути пе­редбачено, що продавець передасть покупцеві одну з двох рівно­цінних речей, які є у нього для продажу; за зобов'язаннями із зав­дання моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди) зобов'язана відшкодувати її грішми, іншим майном або в іншій спосіб (ст.23 ЦК). Боржник має право вибору предмета зо­бов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивіль­ного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ді­лового обігу.

Альтернативне зобов'язання слід відрізняти від факультативно­го, за яким боржник зобов'язується до здійснення певної дії з на­данням йому права вчинити замість цієї дії іншу, також вказану у зобов'язанні.

З цими питаннями пов'язана так звана заміна виконання, яка, на відміну від факультативного зобов'язання, має місце тоді, коли (за відсутності такої умови в самому зобов'язанні) кредитор замість дії, яку зобов'язаний був здійснити боржник, приймає іншу дію. При цьому заміна виконання допускається лише за згодою кредитора, а зобов'язання вважається виконаним у момент, коли кредитор прийняв заміну виконання.

Належними мають бути суб'єкти виконання. Боржник зо­бов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти вико­нання особисто, якщо інше не встановлено договором або зако­ном, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу. При цьому кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати до­казів того, що обов'язок виконується належним боржником або ви­конання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків (наприклад, вчинення дій осо­бою, що діяла без повноважень або з перевищенням повноважень) непред'явлення такої вимоги (ст.527 ЦК).

Виконання обов'язку може бути покладене боржником на іншу особу (передоручення виконання), якщо з умов договору, поло­жень актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не вип­ливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьо­му разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропонова­не за боржника іншою особою. Якщо ж особа, на яку боржник поклав обов'язок виконання зобов'язання (представник, посланець тощо), не виконала або неналежним чином виконала його, цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

Загальним правилом є виконання зобов'язання іншою особою зі згоди (зазвичай на прохання) боржника. Проте закон передбачає випадок, коли інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника. Згідно з ч.З ст.528 ЦК таке "самочинство" допус­кається у разі виникнення небезпеки втратити право на майно бор­жника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються поло­ження ст.ст.512-519 ЦК.

Особливості має виконання договорів у зобов'язаннях з кілько­ма кредиторами або кількома боржниками (так звана множина осіб). Цьому питанню присвячені ст.ст.540-544 ЦК.

За загальним правилом зобов'язання з множиною осіб є частко­вими. Іншими словами, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випад­ках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподіль­ності предмета зобов'язання. Сутність їх полягає в тому, що креди­тор (або будь-який з солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати виконання зобов'язання у будь-якого з солідарних боржників чи від усіх них сумісно (або боржника — при активній множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце у частко­вих зобов'язаннях, а й повністю.

У разі солідарної вимоги кредиторів кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'яв­лення вимоги одним із солідарних кредиторів, боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Виконан­ня боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солі­дарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено дого­вором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право ви­магати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їх обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Виконання солідарного обов'яз­ку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок реш­ти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржни­ків у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або зако­ном, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ст.544 ЦК).

Належне виконання означає також виконання у встановлений строк (термін). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (певний пе­ріод у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридич­не значення) його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.

Якщо у зобов'язанні встановлений термін (певний момент у ча­сі, із настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення) його виконання, воно підлягає виконанню у цей термін.

Зобов'язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо договором не встановлений строк його виконання або як­що він визначений лише моментом "до запитання ", то згідно з ч.2 ст.530 ЦК кредитор має право вимагати виконання, а боржник — виконати зобов'язання у будь-який час. Однак з метою охорони ін­тересів боржника, для якого вимога кредитора про негайне вико­нання зобов'язання може виявитися скрутною, закон надає бор­жнику право виконати зобов'язання у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги про виконання. Цей пільговий термін не зас­тосовується у тих випадках, коли негайне виконання випливає із сутності встановлених договором зобов'язань. Наприклад, річ була залишена на зберігання без вказівки строку. Вона має бути повер­нута на першу вимогу, негайно.

Закон допускає дострокове виконання. Боржник має право ви­конати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено до­говором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу (ст.531 ЦК). За загальним правилом можливість дострокового виконання залежить від того, в чиїх інтересах встановлений строк (термін) виконання — креди­тора чи боржника. Якщо він встановлений в інтересах кредитора (наприклад, зберігання на певний строк), то кредитор має право вимагати дострокового виконання, а боржник виявляти таку ініці­ативу не має права. Якщо ж строк встановлений в інтересах бор­жника (договір позики), то боржник може виконати зобов'язання достроково, а кредитор не має права вимагати дострокового вико­нання.

Для того, щоб виконання вважалося належним, треба, щоб во­но відбулося у належному місці, яке визначається договором або актами цивільного законодавства. Воно може також випливати із сутності зобов'язань чи звичаїв ділового обігу.

Згідно з ч.1 ст.532 ЦК безумовна перевага у визначенні місця виконання надається договору сторін.

У разі коли місце виконання зобов'язання не встановлено у до­говорі, виконання провадиться:

а) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за міс­цезнаходженням цього майна;

б) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

в) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або збері­гання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

г) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання креди­тора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаход­женням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місце­знаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання викону­ється за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

д) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезна­ходженням) боржника.

Зобов'язання має виконуватися належним способом (і з належ­ним оформленням).

Ця вимога означає, що зобов'язання має виконуватися боржни­ком шляхом вчинення дій, що складають зміст зобов'язання.

При цьому боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:

а) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання;

б) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прий­няття виконання або в разі іншого прострочення з їх боку;

в) відсутності представника недієздатного кредитора.

Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса прово­диться за місцем виконання зобов'язання (ст.537 ЦК, ст.85 Закону "Про нотаріат"). Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при виконанні зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса боржник складає заяву, де вказує відоме йому місцезнаходження кредитора та причини, за якими виконання не може бути проведене безпосередньо кредито­ру. На підтвердження внесення ним відповідних цінностей у депо­зит він отримує від нотаріуса квитанцію або напис на документі, що встановлює заборгованість. Обов’язок з повідомлення кредитора про внесення боргу в депозит нотаріуса покладається на нотаріуса і здійснюється ним відповідно до Інструкції.

Виконання зобов'язання внесенням грошей (цінних паперів) у депозит припиняє його незалежно від того, отримав кредитор вне­сені в депозит гроші (цінні папери) чи ні.

Особливості має зустрічне виконання зобов'язань, що виникає при взаємних зобов'язаннях, під якими маються на увазі такі пра­вовідносини, де кожний учасник є кредитором і боржником одно­часно. Згідно зі ст.533 ЦК виконання свого обов'язку однією із сто­рін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні викону­вати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено догово­ром, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зо­бов'язання або звичаїв ділового обігу.

У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити вико­нання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на ви­могу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язан­ня, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості по­вернення боргового документа кредитор має вказати про це у роз­писці, яку він видає. Документ, що підтверджує виконання зо­бов'язання, може бути складений у довільній формі, але в деяких випадках його реквізити встановлюються нормативними актами про відповідні види договорів (наприклад, про договір поставки, перевезення тощо).

Якщо кредитор відмовляється документально завірити вико­нання зобов'язання (повернути борговий документ чи видати роз­писку), боржник має право затримати виконання зобов'язання, до­ки кредитор не змінить своєї позиції. Оскільки затримка виконан­ня у цьому випадку виникла з вини кредитора, він вважається та­ким, що прострочив, а це спричиняє настання низки негативних для нього наслідків (ст.613 ЦК). Останнє ми з вами дослідимо під час з’ясування сутності відповідальності сторін зобов’язання пізніше.

Висновок по четвертому питанню:

Отже ми визначили поняття здійснення сторонами зобов’язання своїх повноважень. Детальніше при цьому зупинились на випадках трансформації зобов’язань внаслідок зміни суб’єктного складу. Так при зміні кредитора ми маємо цесію, яка нам відома з курсу римського приватного права, а при заміні боржника – делегацію.

Характерною правовою категорією при здійсненні прав та обов’язків сторонами зобов’язання є його виконання. До того ж остання будується на таких основних засадах як реальність, належність, стабільність, економічність виконання. Найбільш характерним є принцип належного виконання, сутність якого розкривається у вимогах щодо належного предмета зобов'язання; належних сторін; належного строку; належного місця; належного способу (і з належним оформленням). З урахуванням викладених положень цивільне право передбачає сукупність механізмів, які б забезпечували гарантію належного виконання зобов’язань. Саме такі ми і розглянемо у наступному питанні лекції.